У рожево-сумних блисках дня, що погасав, Тихо пролунало; – Мене… покохай… Сяйво? Рай? За обрієм сонце впало. День не червоніє, Різко і жорстоко розляглося: – Ні. Тиша. Ніч! Хтось Жорстокий регоче, Радіючи болем: "Пам’ятаєш ці ночі? Їх не буде ніколи!" Хтось Жорстокий, пророчий…