Досвід коронації
їй це дивне це літне заснуле кіно
де біжать дощові і ромашкові титри
де волосся її мов сумне знамено
шумить уночі на зеленому вітрі
їй потреба початись щоб мати кінець
їй потреба вернутись з німого полону
під вечірніх пташок полохливий вінець
під зів'ялого листя непевну корону
Григорій Чубай
1. Ніч на заставі
"Треба втікати в гори", — сказала вона сержантові. Сержант недобре посміхнувся, сплюнув кудись убік і знову пішов телефонувати. Суцільна пітьма була темно-фіолетовою, а два ліхтарі в ній — сліпучо-білими; може, це було гарно, але Оттла вже не мала сили. Вона сіла біля каштана і задрімала під шелест листя. "Бойове спорядження піхоти, — крутилися в її голові слова, десь почуті або прочитані, — так, бойове спорядження піхоти і сьомий взвод, так, дисциплінарні стягнення і обстановка, наближена, наближена до когось обстановка, так, за арматурою вони не сховаються…" Десь у горах стріляли; знову вийшов сержант, прислухався до пострілів і позіхнув; радіо біля казарми передавало котрусь із опер Доніцетті; загалом це була дуже неспокійна ніч; сержант подивився на каштан і подумав, що він би її трахнув, і взув би, і виграв; але сержант боявся зарази, до того ж, дзвонив телефон; "нарешті, сука", — подумав сержант і побіг досередини; сука повідомила, що бензину не дали, автобус приїде тільки вранці, а потім поцікавилася, чи не з'являлася там, у них, — тут, у нас, — дівчина шістнадцяти-сімнадцяти років з довгим золотистим волоссям, ну, щось такого, доганяєш, звати її Оттла, Оттла її звати, її звати Оттла, її Оттла звати, звати Оттла її і вона дочка генерала Д., вона вчора втекла з дому і півгарнізону знову на ногах —?; "є тут одна, — сказав сержант, — туди просилася, дурна якась, я послав її, сука, спитаю зараз, як її звати"; він поклав рурку на стіл і побіг під каштан, "як тебе, су…, звати", вона скрикнула, розплющила очі. "Оттла", — сказав сержант, "що", — сказала вона, "Оттло, іди до телефону, там тебе твій тато чекає", вона слухняно підвелася і пішла до КПП, але там нікого не було і вона з великою підозрою подивилася на сержанта, який придуркувато і все одно недобре посміхаючись, подав їй рурку; "слухаю, Оттла", — сказала вона і довго слухала те, що їй говорили, а потім сказала: "Добре, я чекатиму, хай папа не хвилюється, даю", — і віддала рурку сержантові, який теж слухав дуже довго і дуже уважно, а потім сказав не своїм голосом "йосць", поклав рурку і сів за стіл, уникаючи дивитися в бік Оттли; "добре, що я її не трахнув, — думав сержант, — кому сказати, генеральська дочка, сука, якби я її взув, мене ж розстріляли б і повісили, ні, є все-таки там хтось на небі, що б нам не казали в школі і на політзанятіях", і він з ненавистю глянув на Оттлу, але та вже примостилася на тапчані, спиною до нього, і міцно спала; сержант узяв шинель, вкрив дівчину з головою і пішов геть; тепер уже він сидів під каштаном, слухаючи, як шелестить листя, краєм вуха вловлюючи клапті останніх вістей, що долинали від казарми, прислухаючись, чи не дзвонить телефон, і все ще не в змозі повірити в неймовірне своє щастя, — в те, що він не виграв її, що йому не дуже й хотілося і дуже й не хотілося, і хотілося не дуже, і не хотілося дуже, що так вчасно задзвонив телефон і що вона, сука, виявилася дочкою генерала, сука, Д. Доньці самого, сука, Д., Оттлі, снився тим часом сонячний сопотський мол, безліч лебедів у холодній балтійській воді, вони переверталися смішними лапами догори, а на обрії стояло кілька військових кораблів, які безшумно і водночас стріляли по гігантському дракону, що поволі наближався до молу; "він же мене з'їсть", — подумала Оттла в сні, але їй не було страшно, тільки дуже цікаво і разом з тим якось солодко-солодко; з кораблів продовжували стріляти, снаряди вибухали вже зовсім недалеко від неї і від дракона, але він спритно пірнав під воду, а вона снарядів не боялася, тому що її тато був генерал Д.; "тато" — смішне слово, вона зовсім недавно десь його чула, але де? Оттла озирнулася і побачила Райнера Марію Рільке разом з Лy Андреас-Саломе. "Он як, — подумала вона, — треба про щось у них спитати, вони все-все знають, а через неї навіть Ніцше здурів"; "скажіть, зараз червень?" — без зайвих церемоній звернулася вона до них; "червень, червень", — закивали головами Райнер і Лу; "а чому ж тоді так холодно?" — спитала Оттла, намагаючись стримати зростаючий внутрішній трем; "тому, що зараз тисяча вісімсот дев'яносто восьмий рік, дівчинко", — люб'язно пояснила їй Лу; "неправда!" — вигукнула Оттла; насправді ж це просто шинель упала додолу й Оттла прокинулася.
- Кость Москалець — Вальс
- Кость Москалець — Холодний падолист вологі пасма диму
- Кость Москалець — Дев'ять концертів
- Ще 98 творів →
Вона прислУхалася до голосів знадвору, — так, це папа розмовляв з учорашнім сержантом; рожево-зелене повітря за вікном, червень, її знову спіймали, ну і плювати, може, вона сама цього хотіла.
— І тоді вони припинили стрілянину?
— Так, пане генерале.
— Гм… ну, гаразд, хоча й дивно. Ти хоч трахнув її?
— Ні, пане генерале.
— Гм… Теж дивно. Ну й дурний, треба було трахнути. Щоб знала наступного разу…
— Так, пане генерале.
— Гм… здається, ти не такий уже й дурний. Добре, скажеш командирові роти, що ти вже старший сержант. Або ні, ліпше я записочку йому напишу…
— Так, пане генерале.
Генерал Д. дістав з машини планшетку і почав писати записку, не звертаючи уваги на заспану Оттлу, яка вийшла з КПП.
— Могли б і тихіше триндіти, горлаєте на весь кордон, наче хтось вас ґвалтує, — сказала вона.
— З тобою буде окрема розмова, — сказав генерал. — Сідай ззаду.
— А я хочу спереду.
— А я тобі сказав: ззаду. У тебе й так усе спереду.
— Тоді я не їду.
— Дістанеш. Втім, ти й так дістанеш.
— Плювати, — сказала Оттла і сіла ззаду.
Генерал вручив сержантові записку, поплескав його по спині, і броньований автомобіль щез за пагорбом.
Пахло пилюкою і молодим полином. Жодної хмаринки не було на чистому літньому небі, співав якийсь жайворонок, дзюрчала вода з крана, — Оттла напилася і забула закрутити. Старшому сержантові скажено і люто хотілося спати; він зняв гімнастерку і почав обливатися холодною, як лід, як крига, як сніг, як іній, як град, як каміння з неба, як погляд генерала Д., як погляд ротного, як погляд Оттли, як погляд власних, червоних від безсоння очей у дзеркалі, зеленому від часу, довгого і незрозумілого як життя, холодного як вода з крана; на деякий час це допомогло, в голові потеплішало, час став трохи коротшим і, як уже було зазначено, деяким, очі не пекли, але зміна все одно не приходила.
Старший сержант іще не знав, що вся його зміна напилася цієї ночі до поросячого вереску, відлупцювала ротного-рвотного, того самісінького, якому писав генерал Д., — п'яна зміна підняла над казармою повстанський прапор і повмирала в страшних муках, бо антифриз виявився неякісним, недоброякісним, злоякісним, хріновим, лажовим, сука, виявився антифриз для зміни, на яку чекав ново-створений генералом Д. старший сержант, який не трахнув, не взув і навіть не виграв цієї ночі Оттлу, не виграв ні ночі, ні Оттли, яка втекла з дому втретє, і вчетверте, і вп'яте, і вшосте, а може, і всьоме, хто його зна, вона вже й сама втратила лік своїм втечам, "це в неї як місячні", — сказав недавно генерал Д., добре, що Оттла цього не чула, а то б вона показала йому і місячні, і земні, і небесні, і водяні, і підводні.
2. Кімната Оттли
"Кобили — не товсті й не тонкі жінки в них довгі ноги й товста задниця чудова комплекція високий але не широкий лоб обійми їхні палкі а поцілунки міцні кріпкі і ходять вони швидко-швидко і люблять червоні квіти — мак жоржини троянди — та червоний мов мак жоржини і троянди одяг а коли кобила збуджена розбуджена і пробуджена то вгамувати її жагу майже неможливо нереально ілюзорно майєво примарно хтозна саме як тоді вгамувати її божевільну скажену нелюдську кобилячу пристрасть до любощів б'є вона ще й щипає партнера під час акту кусає і дряпає гризе і роздирає його на дрібнесенькі кавалки завбільшки з пелюстку маку жоржини або троянди", — прочитала Оттла, відклала журнал убік і замислилася. Майже все правда, за винятком червоних квітів та одягу, — якраз такі кольори вона ненавидить. Хіба може що-небудь у світі дорівнятися до жовтих хризантем або… або… Оттла пошукала очима по кімнаті; її речовий мішок так і лежав зав'язаний, під телевізором. Оттла стрибнула з канапи, розв'язала мішок і між джинсів, блузок, панчіх і трусиків з бюстгальтерами знайшла свою жовту спідницю, найулюбленішу в світі, страшно пожмакану, але чисту, — в цій спідниці вона танцювала з полковником Р. і тільки якась божевільна, якась несповна розуму жлобиха рогата, рогулиха жлобата, лошара якась і бодилюка могла б віддати перевагу червоній спідниці, яка, до речі, теж була в Оттли, але цієї миті їй чомусь перемкнуло і вона забула про існування й буття червоної спідниці, натомість без успіху намагаючись пригадати, де вона запхала праску. Праски не було й не існувало нідЕ, хоч ти піди й заріжся; розлючена Оттла вискочила на сходи, готуючись несамовито закричати: "Марто!!!", — але їй повністю відібрало мову, руки й довгі ноги, коли вона побачила, що поруч з її дверима стоїть письмовий стіл, за столом стілець, а на стільці сидить лейтенант, — найжахливіше, що може бути в природі, — незнайомий, невідомий, приблудний лейтенант, мабуть, з отих, певно ж, з отих, — бо де ви ще, крім як серед отих, бачили лейтенанта в окулярах? "Ну, папа, — подумала Оттла нарешті, — оцього я тобі вже не подарую". Дар мови теж повернувся до неї і Оттла негайно ним скористалася.
— Слухай, очкарик, а що ти, власне, робиш? — спитала Оттла, сідаючи на стіл.
Очкарик трохи подумав, а тоді несподівано високим — аж у Оттли все померзло всередині — голосом сказав:
— Виконую свій патріотичний обов'язок.
— Тут? — здивувалася Оттла.
— Патріотичний обов'язок можна і треба виконувати всюди, — доповів очкарик.
— А кілько баб ти вже трахнув? — поцікавилася Оттла.
— Жодної.
— Нема нічого дивного… Хочеш, я буду твоєю першою? — пошепки спитала вона і поклала на його холодну долоню свою гарячу.
— Ні, не хочу, дякую.
— Чому? Адже це так приємно…?…? може, ти боїшся? Не бійся, гусенятко…
— Я не боюся нікого в світі. Я боюся тільки одного: не виконати свого патріотичного обов'язку належним чином і у визначений термін або строк.
— Ага, ясно, — сказала Оттла, забираючи свою руку, — тільки такого імбецильного кастрата він і міг сюди поставити.