Але признаватися, що він цар, небезпечно, і можна через таку сповідь втрапити у халепу. Зрештою, куди йому, замащеному, заболоченому в такій знищеній дрантивій одежі, говорити, що він цар? В кращому випадку подумають собі, що не всі в нього в хаті. Але чує цар далі, а тут уже і його грішним тілом зацікавилися: обговорюють його ситну поставу, дивуються з його білої шкіри, ніжних "панських" рук, і поплескують, обмацують його спину, наче свиню, призначену на заріз.
І з його Анусею жінки таку саму чудасію роблять — ніби любуються нею, що така гарна, і не криються зі своїми гадками: "Ах, яка куріпочка! Тільки нею й ласувати!"
Царю здалося, що має діло зі справжніми людожерами, які без всякого сумніву готуються їх з'їсти, тільки невідомо сирими чи звареними.
Довго сперечалися чоловіки й жінки, до кого саме завести морських потопельників та в якій хаті їх примістити. Кожен хотів радо гостити їх в себе. Врешті, за порадою старости, вирішили помістити їх тимчасово в пустій хатині під лісом і забезпечити їх чистою одежею.
Так і зробили: завели обох до хатини під лісом, обігріли, напоїли, нагодували, зодягли.
Цар приймав ті добродійства своїх рятівників, наче злу ворожбу, і постійно мучився гадками, що попав поміж дикунівлюдожерів. Несподівано один випадок навів його на нові гадки і змусив сприйняти цих людей, як дітей з буйною фантазією.
Найбільше розсмішив царя хвалько-багач, що свою глупоту хотів на розум перетворити. Він приступив до паря і сказав:
— Мені видиться, що ви коваль, а в нас на цілі Гориславичі тільки оден. Ходіть до мене, я вам відразу і кузню, і ковадло, і все ковальське знаряддя постараюся.
Цар на се здвигнув раменами. Гучний сміх наповнив кімнату.
— Тобі, чудаку, — відізвався один з натовпу, — гроші розуму не придбали. Хто ж вигадав чоловіка з такими ніжними руками прикладати до коваля? Тут навіть сліпий тобі скаже, що ти великий йолоп... Моя тобі рада: поміняй свою пусту макітру на першу-ліпшу, то тільки виграєш.
— А я вам кажу, що се або дуже великий пан, або кухар з якого княжого двору, — каже на це інший.
— З чого ж ти вносиш, що він кухар? — спитало кілька рівночасно.
— Тямите нашого придуркуватого Гриця, як то він ще малим хлопцем в нас по хатах скитався? Яке те було замліле, захуділе, замуцкане, аж неприємно було на нього глядіти, а нині ви всі бачили, який гладун з нього: руки пухонькі, білесенькі, і весь собі такий відкормлений, ситненький — з найвищої гори скотиться і нічо йому не буде. "Я уже, — каже, — п'ятнайцять літ у князя Чревоугодника за головного кухара, ціла сотня в мене послуга-чів, — от вони, придивіться...". Тут став показувати ріжні фотографії свої і передом, і задом, як то він поміж тими горшкомий-никами сущий полководець непобідимий. "В небі мені краще не буде, — хвалився жеребець. — Я там старший від єнерала".
Тут цар раптом встав з лави, здійняв трембіту, приложив до уст, попробував раз, другий, чи добра, а далі як не затрубить собі так кріпко, як не раз в часі ловів, аж в вухах всім залящало.
Всі ахнули, здивувалися.
— Чередар, їй Богу, чередар громадський, — сказав один з найстарших мужиків у Гориславичах до всіх зібраних, а цареві повідає:
— Чудесно, сватуненьку, трубиш, нема й що казати. Навіть моя сонлива Марта на такий трубний глас із першого сну прохопиться. От ми тому дві неділі похоронили громадського череда-ря, а на його місце годі найти намісника: ніхто не хоче пасти, всі в нас — пани-господарі. А ти, видно, до того годишся. От і хата, і торби, і трембіта — все майно, що по нім лишилося, — то твоє. З громади платня чередарська також несогірша, а до того ще й наші жінки не пожалують ні сиру, ні масла, ні інших харчів.
Прийняв цар місце чередаря із вдячністю, надіючись, що коли-небудь доля над ним змилосердиться і він зі своєю коханою донечкою Анусею вернеться знову у свої царські чертоги.
Але доля не змилостивилася: минав рік за роком, а він все з Анусею або зимою в чередарській хижі, або літом з чередою в полонинах. І допровадив свою пастирську проворність до того, що він йшов попереду череди, а за ним вівці, мов за отаманом військо.
А наслідки цього були такі, що громадські щедроти не маліли, а з кожним днем збільшувалися.
Ануся, колишня царівна, не забувала і постійно про те тямила, що її примхи перетворили на батькові царську багряницю в чередарські рубищі. Вона стала взірцевою, слухняною дитиною. Забула про лялечки, а взялася сама порядкувати у хижі та помагати батькові.
Чимало літ минуло, чорна борода чередарова побіліла, а Ану-ся-царівна і зростом, і станом, і красою — на все село Горислави-чі. Та й робітниця з неї — під сонцем іншої такої не знайдеш: весь день суетиться при хазяйстві, увечері коло свого татунечка-царя падкує, мовби хотіла йому його страждання бодай частково нагородити своєю любов'ю.
Чередарева Ануся у всіх на устах: молоді й старі пропадають за нею..
Якось вона зустрілася з дивним молодиком на кладці, що була перекинута над бездонною прірвою, яку не кожен важився переходити. Ходили туди тільки сміливці, в тому числі й Ануся.
От іде вона в полонину, сміливо ступає на кладку і на самій середині зустрічається з молоденьким панком, що мав усі груди в орденах. Давно, дуже давно не стрічалася Ануся з такими гарними молодцями. Постояли обоє хвильку, поглянули на себе — і молодик повідає:
— Хто кому — з дороги, красна дівице?
— Ніхто нікому, чесний господине! — відказує Ануся.
І взяла хлопця за лікті, обернулася з ним на місці раз, а опісля зробила півколеса в ту саму сторону другий раз і пішла собі своєю дорогою, а молодця зоставила на кладці в найбільшім здивуванні.
Коли царівна стала розказувати про свою пригоду на кладці татунечкові, то цар-чередар занепокоївся і спитав:
— А хто кому з кладки вступився?
— Ніхто нікому, — відповіла царівна і показала на батькові, як то вона на однім місці з парубком обернулася. А далі описала, як виглядав той парубок, як пишно був вбраний. — Самі золоті медалі мав на грудях, — закінчила з захопленням, — і довго стояв на однім місці та споглядав за мною.
— А ти оглядалася?
— Так.
— Скільки разів?
— Не тямлю.
— В цьому, моя люба, я нічого злого не бачу, але не вадило би відповісти тому молодику так: "Богатирі, лицарі завжди вступаються слабшим. Тому я прошу не ходити більше до мене в полонину, краще йти прямою дорогою, куди всі люди ходять.
3
Зажурився цар-чередар тою зустріччю Анусі з молодиком на кладці. Стільки літ прожити у Гориславичах з тими людьми, аж раптом якась нечиста сила наднесла молодого гульвісу, а з ним і неспокій поселився в чередареву душу.
Гадка ця постійно мучила його і вдень, і вночі. Та якби ж то знати, що се чоловік чесний, праведний!? А ну ж то бродяга, виряджений за пана, по лісах скитається. Так думає цар-чередар і тужно йому — так тужно, як ніколи дотепер за своєю донею. Всіляких способів уживав, щоби позбутися того неприємного почуття, але годі: постійно про одне і те саме гадає.
От і тепер він в полонині з чередою, а гадки його при Ану-сі, все позирає на свою хату, все жде з нетерпінням тої щасливої хвилі, коли Ануся здалека на кичері з'явиться і стане його руками вітати, а потому, коли прибіжить до нього, стане пташечкою щебетати: "Видиш, я в пору завжди, ніколи ні на хвильку не припізнюся. З вітром до тебе гнала, ніг під собою не чула". Так думає цар-чередар, і забув на все, що круг нього жиє, радіє, торжествує: забув царство рослинне, що йому під ногами м'яким килимом стелиться, забув і на пташиний спів, нічого не бачить, не чує, все тільки дивиться в ту сторону, звідки його зіничка Ануся надбігає. Двічі вже здавалося йому, буцім вона не сама спішить до нього, а ще хтось товаришує їй, та коли уважніше придивився, то упевнився, що то йому ввижалося.
Одного дня жде цар-чередар на свою доню Анусю в полонині і не може діждатися. Уже і сонечко давно перейшло той верх, коли вона, звичайно, приходила, уже і три другі верхи перейшло і на четвертий оперлося, а її все ще не видно.
Занепокоївся цар-чередар, став зі своєю чередою спускатися в доли, ближче до своєї хижі наближатися, і то зі страхом-трепетом, став думати, може, що злого приключилося, а ту Ануся біжить до нього, обрадувана:
— Прости, татунечку, що нині не могла до тебе вийти в полонину, бо хати нашої самої не могла я лишити. Гості в нас, такі рідкі гості, непригадані: сам цар сього краю зі своїми міністрами на нашім подвір'ю під вікнами гостяться, а сей молоденький з орденами, що колись стрівся зі мною на кладці, також з ними — то сам царевич. Всі вони на ловах в тих лісах. Під нашою хатою сподобали собі місце і спочивають. Я їх гощу.
Так сказала Ануся, і не ждала навіть, що татуненько скаже, помчала стрілою до гостей.
Підходить чередар ближче до хати і бачить на подвір'ї табір — цар з дружиною під його вікнами. На подвір'ї — стіл на-
критий білою скатертиною, довкола стола — величність з міністрами. Ануся щось розповідає, а всі слухають. Пригадав собі цар свою колишню велич і не дивується, що Ануся його така жива, весела, яку її до сих пір ніколи не видів.
"Поміж своїх попала, — думає, — не дурно якась нудьга мене кілька днів томила. Побачимо, що далі буде".
Наразі нічого такого надзвичайного не сталося: були великі пани, погостилися і забралися невідомо куди.
Але наступного дня з'явився міністр і говорить чередареві:
— Цар благоволив зізволити на шлюб свого сина-царевича з твоєю дочкою.
Та цар-чередар ані ціточки не втішився тою новиною, тільки без всяких красних слів питає просто з мосту:
— А що ж він уміє?
— Хто? — здивувався міністр, не здогадуючись, про що че-редарові йдеться.
— Як то хто? А чей же мова про жениха, про царевича питаю.
"Здурів чередар", — гадає міністр і розважає, як би ту його врозумити, напровадити на праву дорогу. І толкує, що царевич щойно народився, то відразу став спадкоємцем царського престолу, і що подібні бажання немудрі і не пасують до царської достойності.
Цар-чередар не дав себе збити з пантелику міністерськими напучуваннями і відказав:
— Того всього замало. Я знаю такого, що був не тільки спадкоємцем престолу, але й сам сидів на престолі і управляв великою державою, а опісля тяжко бідував тому, що не мав ніякого талану в руках.
Побачив міністр, що зі старим чередарем нічого не ізвладає, розпрощався з ним про око чемно, а в душі бажав йому, щоби люципери з пекла до нього послами ходили.