Тяжко двигав Борух мішок солі, що її виварив сам під боком шандарів і ревізорів,— з великим страхом і трепетом виварив. Прикро жидові перекрадатися манівцями, але ж годі інакше: ніч погідна, місяць наповні світить, яік вдень, ще й його предовжезна пейсата тінь йому поглумлюеться.
Борух справді відважний і хитрий. Він не боїться ревізорів, бо знає, де вони сеї ночі за ним патрулюють. Він не боїться опришків, бо знає, що вони не так по лісах і дебрях криються, а по великих містах веселяться, гуляють. Не боїться Борух зради мужицької ані напасті начальства громадьського, бо то він для них черпав крадьком по ямах сировицю і виварював з неї сіль, щоби передовсім війт та радники мали чим посолити непідбиту капусту. Перша війтиха возьме з десять літрів, а за її прикладом і другі розхапають, що манну божу з неба. Та ч чому не мають купувати, коли така дешева? Чому не користати з дурнички? Горнець півтори шістки! Три рази дешевша від жупної, а видатніша, солоніша!
Але чого він, той Борух, нараз так боязко оглядається на свою тінь, що згорблена показує йому то на деревах, то на корчах і пейси його, і мішок з сіллю та ще й фляшку в кишені? Ой, має він, кромі ревізорів, ще інших тяжких а хитрих ворогів! Він якраз має тепер переходити попід вікна Микити Сиренького, що наробляє в орендаря Сруля; а Сруль на Боруха має храп не віднині. Як Микита побачить його в таку пізню пору на своїм перелазі, побігне сказати Срулеві: так пропала і сіль, і горівка, і весь пачкарський крам! Та мало ще того: будуть в роботі і пейси, і облізла струглювата голова та ще й до криміналу запхають. Сруль в торговельних справах безпощадний і немилосердний для тих, що йому лізуть в дорогу.
Йде Борух, підкрадається до Микитової ліп'янки, надслухає. Кури піють, а той чорний дячишин тоненьким голосом виводить над усіх, цілій громаді оповіщує справедливу північ. Борух знає того чорного когута, уже не раз хотів його за сіль виміняти; глй дячиха не хоче, бо когутик nie на ціле село і завсігди в справедливу північ.
Голосить дячишин когут північ, помагають йому і другі когути; а Борух слухає, числить їх по голосі, аж забув о страху. Прийшов під перелаз Микити Сиренького і відразу присів на мішок; скулився утроє за плотом, задубів. Дивиться жид, а Микита викопав за хатою гріб, витягнув із загати щось ніби домовину з трупом, всадив до ями, закопує. Тихонько коло діла заходиться, , навіть не застогне, навіть не відсапне.
"Який страшний розбійник той Микита Сиренький, — думає Борух і сидить за плотом, трясеться, мов в лихо-радці.— Що він таке загребав? Ні поліцаїв, ні шандарів нема! Кого він зарізав? Нікого іншого, лише подорожнього якогось, бо тілько в него подорожні переночовують, а більше у нікого. Видно, що й на селі душогуби еще не перевелися... А як то він мудрено тото закопує!.. Землю притоптав, смітєм з-під стріхи притряс і на тото терне мече, без кінця мече; а все оглядаєся в тоту сторону к Борухові і сокири з рук не випускає".
Стрепенувся Борух, побачивши сокиру в руках Микити Сиренького; стало ним підмітувати на тім мішку з сіллю не на гаразд. Як тільки замітить душогуб Боруха за плотом, поти й носив дешеву сіль пачкарську! Раз обухом в голову пальне, і по всьому.
Запхав Борух носом в пліт, дриголить на тім мішку, пари з себе жахається пустити; а ту якась мара лоскоче в гортанці, дихнути не дає свобідно, хочеться кашляти на смерть... Душиться Борух, душить; не видержав, закашляв спочатку носом, а далі ротом...
— Ого! — вимовив Микита Сиренький, наче його що під серцем кольнуло; прискочив з сокирою до плоту, глянув за пліт і визвірився здивований на жида.
— Ой, вай мір!., гевалт! * — кричав Борух в одчаю і скрився за мішок.
— Тихо, запливистий юдо, не кричи! Як дітища мені побудиш в хаті, то покаянє з тобою зроблю,— остерігав Микита жида.— Що тобі таке сталося? Повідай, але потиху...
— Беріть сіль, беріть горівку, лише житє даруйте! Борух став приходити до себе. Спочатку давав Микиті
і сіль, і горівку контрабандову, а навпослід ціле ніщо, коли переконався, що його життю не грозить ніяка небезпечність.
— Я собі так тілько жартував! — говорив Борух до Микити.— Я знаю, який ви добрий чоловік, і за тото дам вам літру солі задармо.
— Не хочу,— каже Микита.— Корови другої не маю, а в ліп'янці ще хочу сидіти. Загирися з твоєю сіллю і з таким зарібком.
— Я вас не намовляю, лише не говоріть о тім Срулеві! Не згадуйте нічого, прошу вас; ви знаєте, який він на мене...
— Я у ваші жидівські штуки не мішаюся! Але як ти писнеш одним словом о тім, що-сь ту бачив, то тям собі!..
Ой, боже мій!.. Рятуйте! (євр.) — Ред.
— Що я бачив, що?.. Я закашляв під плотом, а ви пибігли з хати... бігме, що я нічого не бачив!
Заклявся Борух, що не повість нікому о Микитовій тайні, а Микита приобіцяв не згадувати перед Срулем
0 пачкарській солі і горівці. І так оба розсталися.
Ще довго Микита затирав сліди недавно заметаного гробовища, ще раз поглядав довкола хати; потому пішов аж над потік, бо здавалося йому, що якась ганьба під берегом сопіла. Але не замітив нічого, перехрестився,— видно, таки йому щось причулося.
Ні, йому не причулося: ледве Сиренький примкнув за собою сінні двері, а з-під берега вилізли оба нічні сторожі, вічні каліки, глухий Кирило і здрячий Спиридко,
1 стали оба затирати руки з радості. Треба знати, що оба служителі громадські від кількох місяців не могли знайти такого місця, щоби вигідно проспатися вночі. Шан-дар напосівся на обох, не давав їм дихати на світі: раз застав обох на печі в Кирила, другий раз в загаті Спи-ридка і грозив їм, що війт прожене їх зо служби. Вони по правді великого хісна не мали з тої служби; але все-таки ходило їм о гонор, то стали лучче пильнуватися. Тої ночі надіялися знов шандаря; отже, пішли собі аж під потік за хату Микити Сиренького, тут собі полягали і мимовільно сталися свідками стрічі Сиренького з Борухом.
Ішли тепер звагом та нараджувалися — Кирило й Спиридко. До кого йти перше: до війта чи до Боруха? Пачкарська горівка і сіль зневолили їх іти слідом за Борухом. На сіннім порозі заскочили жида, влізли за ним до хати і випили по дві бляшанки якоїсь горечі; таки напо-темки випили, аж позакашлювалися. Такої пекучої го-рівки ще в житті своїм не пили, оплатилася митруга. Закуски не було, за тото дістали оба сторожі нічні по літрі дешевої солі і прирекли мовчати, як в гробі. Хабар сховали під дзвіницею, а самі пішли до війта похвалитися, як то вони громади пильнують. Замітили, однако ж, що шандар спить на тоці; уже не будили нікого, а полягали собі на соломі під стодолою і так хропіли разом з шан-дарем.
* * *
Зладився Микита Сиренький ще досвіта на роботу. Утікає в світ, хоче лишити свою челядку в бетегах сплячу. Уже все має на собі і хрестом святим огрядився на дорогу. Пустився д' порогові, слухає: надворі гамір, ніби колядників різдвяних, і в сінях також. До хати стали входити гусаком благовістителі в поважнім настрою: начальник, асесори, "огльондач бидла" *, ревізори усопших, радники, присяжні, нічні сторожі; а на чолі того всього Сруль, орендар, з шандарем. Ніхто не сказав "добрий день" Всі із-загоряча взялися до діла: доймили з Микити торбу, перетрясли; знайшли в ній камінь до коси кусень пильника, кусень бритви з коси і щітку протерту до білення хати. Розперезали Микиту: випали черепанька з коротким цибухом і кусень шматини, а в тій шматині було ще троха тютюну, завиненого папером з "пачки".
Сиренького жінка схопилася перша з постелі, розпочала в кочержнику свою звичайну ранішню роботу; стала співати сухим каїшіем, аж зайшлася.
— Теплої води... хоть троха теплої води... бо згину,— стогнала невіста; але на тото попечителі не вважали.
Діти також стали коріцматися, вилазити з бетегів, гляділи, здивовані, на громадську старшину і на шандаря з багнетом і ланцюгами. Найстарша дівка Сиренького утекла з постелі за комин, соромилася світити наготою, бо в рубатчині руб руба не держався.
Присяжний перший помітив тото і показав другим; а "огльондач бидла" штуркнув паличкою — так з ласкою — дівку за комином і сказав рівнодушно:
— Не встидайся, не встидайся!.. Злази сюди до нас, ти нам також потрібна.
Перетрясли хату, комору, загату, перешпали всі кути; не знайшли, кромі вищезгаданого Микитового "матер-кляша", більше нічого. Ні, неправду кажу: "огльондач бидла" знайшов під запічком коробку, а в коробці грудку смоли, шило і троха свинської щетини.
— Признайся! — каже начальник до Микити.— Говори нам всім, що-сь закопав сеї ночі за хатою?
Микита Сиренький змішався. Він глянув на жінку, на діти переляканим взором. Постановив собі нічого не оповідати; але бренькіт ланцюгів шандарських наказував інакше. Він нахилився до Срулька і щось йому шепнув до уха. Срулько знов нахилився до начальника, став щось шептати. Настала важна хвиля; кождий розцікавився, кождий був переконаний, що діло мається з ртрашним очайдушником.
— Ні, тото неправда! — сказав війт посеред загальної тишини.— То може бути! Він бреше.
Сиренький на ті слова зложив з пальців хрест поцілував і щиро заклявся:
* Оглядач худоби (польськ,).—Ред.
— Щоби мене,— каже,— той покарав тяжко, коли вам правди не говорю; я в моїм житю ще ніколи не збрехав.
— Зараз покажеся... Ту мусять пан фірер видіти,— толкував війт,— треба відкопати.
— Не робіть того, пане начальнику; не губіть мене, панове радні! Я уже не можу по божім світі ходити. Як вам кажу, що тото, то тото; повірте моїм словам, моїй присязі!
Став Сруль також троха обставати за Сиреньким, за своїм робітником; але більшість перемогла, ухвалила, щоби наочно переконатися. Всі удалися на місце злочину. Відметали терня, забралося аж трьох з рискалями, копають землю щораз глибше... Добули паку, витягнули з ями, розбили верхні дошки... єсть правда Микити Сиренького, не збрехав! Єсть півтора кірчика бульби, що Сиренький закопав вночі, щоби діти не знали і не витягли по одній так, як тамтого року, що тільки пустий копець лишився. Думали радники конечно щось більше знайти, та не удалося. Висипали бульбу з паки коло гною та дали дітям нагоду до великої утіхи.
— Бульба! бульба! — скричали малі жеребці Сиренького. Стали хапати, кожде собі то за пазуху, то в гюдо-лок, що саранча голодна присіла до того дробу.
Микита Сиренький, знать, не міг з горя удержатися на ногах, бо присів на куп'яку гною.