Лісом, небом, водою. Частина 2: Леля

Оксеник Сергій

Сергій Оксеник

ЛІСОМ, НЕБОМ, ВОДОЮ

Книга 2

ЛЕЛЯ

Від не-автора

Що вам сказати! Це дивовижна історія, хоч усе й починалося цілком буденно.

Ми зі сватом копали на дачі яму. На дачі часом виникає потреба в ямі. Не буду розповідати всього цього технологічного процесу, але коли ми вже були з ніг до голови запорошені піском, лопата моя вдарилася в щось тверде. Дуже довго ми обкопували цю незрозумілої форми річ, а коли вже всю її обкопали, то зрозуміли, що вона так і лишилася незрозумілою.

Сват мій, як то кажуть, Інженер з великої літери — він уміє полагодити будь-який зламаний мною прилад. Він довго лазив по цьому чомусь, вистежував, що в ньому до чого й нарешті визначив:

— Це машина часу. Тільки дуже стара.

"Стара" в його вустах означає, що навіть він, мій сват, полагодити цю річ не годен. Тобто вона взагалі не підлягає ремонту. Колись наш онук приніс із берега відро без дна, зате з дуже дірявими стінками. Сват тоді теж сумно зауважив:

— Дуже старе…

Ну от. Мене його слова не надто засмутили, бо поки він вивчав "дуже стару машину часу", я в ній знайшов велику дерев'яну скриню й одразу ж переніс її до будиночка. Із зусиллям відчинивши кришку, був вражений, бо там виявилося те, що я люблю найбільше, — рукопис. Текст.

Розшифровування його забрало в мене кілька місяців. Але в результаті вийшла книжка, яка мені особисто сподобалась. І незабаром по тому видавництво "Коник" видало першу книгу роману Сергія Оксеника "Лісом, небом, водою", яка швидко розійшлася майже двадцятитисячним тиражем.

Я розшифровував далі, і от перед вами друга книга роману.

Про що ж була перша? Це легко з’ясувати, прочитавши її, — наприклад, мені відомо, що в усіх дитячих бібліотеках України ця книжка є.

Я ж можу сказати тільки одне: я не знаю, про що вона, хоча й прочитав її не один раз, готуючи до видання. Бо "про що книжка" залежить не тільки від того, що в ній написано, а й від того, що в ній прочитано.

Втім, коротко можна сказати так: це книжка про тринадцятилітнього хлопця, якого звуть Лисий. Це не прізвисько, а ім’я, так назвали його батьки при народженні. Живе він у дивному світі, де існують вовкулаки, баба Яга, саранці, їдючі жаби та ще багато різноманітної погані — такою стала земля після страшної епідемії, що майже знищила людство. Село Лисого вигибає через те, що вода в струмку стала отруйною. І старий Інженер — головна людина в селі — виряджає хлопця до Руїни на пошуки якоїсь такої речовини, котра може врятувати односельців.

Мандрівка Лисого виявилася довгою і небезпечною. Вона взагалі багато разів могла погано закінчитися, якби по дорозі він не познайомився з дівчинкою Лелею з чужого, знищеного вовкулаками села. Разом вони визволили Лелиних братів і сестер, разом подолали безліч страшних пригод і нарешті повернулися додому.

Не знаю, чи треба детальніше переповідати зміст першої книги. Краще сходіть до бібліотеки. Або придбайте перший том.

Коли ви прочитаєте першу книгу, у вас виникне інше запитання, таке ж, яке виникло в тих людей, що прочитали книжку про Лисого раніше: а про що ж буде друга книга?

От на це запитання відповісти значно легше: ось вона перед вами. Читайте!

Сергій Іванюк

Розділ 1. Безумний день, або загадки

Ми його знайдемо

Нічна звірина в паніці розбігалася, почувши запах зграї. Уже втікаючи, миші, вовки, їжаки чули за спинами приглушений тупіт десятків ніг і лап, сопіння й здавлене гарчання. Гірше було тваринам, які вночі сплять. Вони встигали прокинутися, але не знали куди бігти й потрапляли під волохаті ступні й долоні. Розчавлених, їх здирали з землі та глиці й відправляли в пащі — на ходу, ні на мить не стишуючи злагодженого руху вперед, до мети, про яку самі ще не знали. Вони тільки знали, що треба йти за вожаком — туди, куди він веде їх. Вожак знає.

Насправді вожак і сам не знав, куди веде зграю, тільки наливався люттю з кожним кроком. Ця лють передавалася тим, хто йшов за ним. А він не міг спинитися. Часом виникало бажання кинутися праворуч за сліпим у темряві зайцем, але щось не пускало його, щось гнало вперед. "Там здобич більша й смачніша", — намагався він собі пояснити. Тут же в голові промайнула думка, що ніяка велика здобич не зрівняється з ніжною зайчатиною, але думка тільки блимнула й зникла, вожак не встиг схопити її за куцого волохатого хвоста.

"Там ворог, там, попереду", — натомість виринало інше, тверде й неспростовне розуміння. А за ним приходила згадка про тіла вбитих родичів, що валялися безладно на галявині — ще цілі, майже неушкоджені. Тільки невеличкі ранки, зовсім маленькі криваві цяточки у кого в грудях, у кого на стегні, у кого в спині. Якщо спрожогу напорешся на гострий сучок, поранення буде більше. Але від сучків ніхто в їхній зграї не помре. А від цих малесеньких дірочок померли кращі мисливці племені.

Хто зробив їх? Чим? Кого покарати за це?

Вожак не мав відповіді на ці запитання. Він тільки знав, що саме до цього ворога й веде рештки свого племені. Вони знайдуть його. Вони підкрадуться нечутно, жодна гілочка не хрусне. Жоден листочок не шурхне під їхніми ногами. Вони знайдуть і знищать. Це вожак знав напевне. А більше йому нічого знати не потрібно. Він уже звик до цього — що знати не потрібно, що все стане зрозумілим тоді, коли буде треба, коли настане вирішальна мить. А зараз треба йти й намагатися не здіймати занадто великого шуму. Тихо йти. Хоча й не так тихо, як тоді, коли вони вже будуть поблизу…

Десь далеко за деревами й чагарями прокричав півень. Він іще смачніший, ніж заєць. Але зараз не потрібен. Його час іще не прийшов. Його кукурікання означає тільки одне: от-от почнеться день. Тому час спинятися й лягати спати.

Спати справді дуже хотілося. Лють зникла, як і не було. Сонливість навалилася раптово, зненацька. Вожак зупинився й тихенько гаркнув. Зграя миттю розсипалася й почала обламувати зелене гілля з дерев. Потім усі збігалися й мостили для нього, вожака, м ’яку постіль. Він стояв непорушно, намагаючись не позіхати, хоча щелепи роззявлялися самі, без його волі. Аж ось ложе готове. Вожак гепнувся на спину, і вся зграя почала влягатися довкола нього.

Починався день.

Втеча сусіди

Дорога була недалека, хоч і не дуже знайома. Леля вирішила взяти з собою Глину. Власне, він і не відпустив би її саму. Сили такої не існувало, щоб утримати цю кошлату кучугуру в селі, коли хазяйка кудись іде.

Поки хати ще остаточно не зникли в гущавині, Глина носився навколо Лелі та Василька, знайшов суху соснову гілку й приніс Лелі. Він негайно почав гавкати, вимагаючи, щоб вона кинула гілку подалі від себе, — аби було що їй знову принести. Палиця виявилася досить великою, замашною — цілком придатною для такої гри, однак діти вийшли не на прогулянку, тож Леля не піддалася на Глинині загравання.

Він ображено зупинився, перестав махати хвостом і навіть сказав своєю собачою мовою:

— Та… Я так не граюся. Я з вами, як з людьми, а ви — як не родичі!..

Втім, Глина тут же зрозумів, що розмови також не вийде, і вирішив налаштуватися на роботу. Він перестав носитися, пішов попереду, сторожко вдивляючись удалину й принюхуючись до слідів у траві, але гілку із зубів усе одно не випускав. Мабуть, сподівався, що не вічно ж вони йтимуть так серйозно й діловито, а тоді навіщо шукати придатну палицю — вона вже є. Час від часу він зупинявся, озирався на Лелю й Василька і мовчки давав зрозуміти:

— Поки що все безпечно. Щойно виникне щось загрозливе, я попереджу, — і знову біг уперед.

Леля й Василько йшли мовчки. Дівчинка досі не могла примиритися з тим, що її не відпустили саму, а Василько відчував певну незручність. Для нього, звісно, було дуже почесно виконувати роль Лелиного захисника й оборонця, він свідомо погодився з Лесиком, що удвох вони легше подолають можливі небезпеки. Разом із тим — це ж Леля! Вона старша, сильніша, краще стріляє, її лісовий досвід не порівняти з Васильковим. Він почувався ніби винним перед дівчинкою.

Мовчання допомагало приховувати ніяковість, але воно й поглиблювало її. Що довше вони мовчали, то важче, здавалося, заговорити.

Трава під ногами була суха — друга половина літа не принесла дощів. Якби не Лиса криниця, селу довелося б дуже сутужно. Лисою назвав її Василько. Коли криницю викопали, підземний пісок розрівняли навколо зрубу, щоб було чисто, тож тепер це місце світилося серед трави, мов лисина. Ну, і те, що викопав її Лисий, також усі пам’ятали. Придумане Васильком ім’я мало аж два значення. Всі в селі сміялися й поступово звикли так її називати.

— І як ти додумався назвати криницю Лисою? — порушила Леля мовчанку.

Василько зрадів її словам, але не знав, що відповісти. Він думав-думав, а тим часом уже вийшло так, що ніби він тепер ображається на Лелю й не хоче з нею розмовляти. Вона усвідомлювала, що мовчазністю він узагалі не відзначається, тож виходило ще гірше.

— Ач який гордий, — за кілька хвилин промовила дівчинка, і Василько розсміявся.

Леля йшла не зупиняючись. Вона не озирнулася на хлопця, але з того, як затрусилися її плечі, він зрозумів, що вона теж сміється. Одразу стало легко. Досі він підбирав слова, аби пояснити їй, що насправді зовсім не вважає себе гідним бути її охоронцем, що просто вдвох подорожувати безпечніше — навіть якщо подорож недалека й звична. А це ж не просто прогулянка. Ніхто не знає, що чекає на них, тому ще дві руки… Але вона пожартувала, і стало ясно, що нічого пояснювати не треба, що вона не ображається й що вони друзі.

Почувши сміх, Глина спинився, радісно замахав хвостом і хотів уже було кинутися до них, щоб розділити радість, але раптом випустив із зубів палицю, нашорошив вуха й припав до землі.

Леля й Василько, мов за командою, також упали в траву, вихопили з-за спин стріли й зарядили арбалети.

Нічого не відбулося. Нічого й не могло відбутися. Від них до села було не більше, як півгодини ходу. Тут скрізь запах людей, тут жоден звір не наважився б ходити. Леля пильно вдивлялася в кущі ліщини, з яких уже повибирали всі горіхи, в жовтогарячі стовбури сосон, у непроглядні крони дубів. Вона "зробила очі незрячими" — колись іще батько навчив ії цього прийому: якщо не зупиняти погляд на чомусь окремому, а дивитися нібито на все зразу, тоді помічаєш найменший рух.

Руху не було.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: