Ковчег Всесвіту

Руденко Микола

ДЕНЬ ВЕЛИКИХ СУМНІВІВ

Фермі належало кілька сотень рівнинних гектарів. Всі вони були засіяні злаками й засаджені городиною, виноградом, банановими та помаранчевими деревами. Весь цей простір був облямований каналом з винятково чистою водою. Свідченням чистоти була її небесна голубизна. Над каналом росли верби й евкаліпти, рясніли іще зеленкуватими плодами калинові кущі. Мішанина дерев і кущів з різних земних широт (від субтропіків до Південного Сибіру) породжувала загадку. Та найбільша загадка була не в рослинності, а в геометрії фермерських володінь: вони становили правильне коло. До того правильне, що здавалося: якийсь казковий велетень, стоячи там, де містився господарчий двір, обвів довколишню землю величезним циркулем з радіусом близько трьох кілометрів.

Двір також був незвичайний. Поряд залегкими спорудами для реманенту й машин стояв високий будинок, що нагадував башту. На вершині башти зблискувала велика куля невідомого призначення. Жодних інших споруд не було видно на всьому довкіллі.

Двоє молодих людей, хлопець і дівчина, вийшли з двору й попростували повз пшеничне поле, що вже починало половіти. Йшли вони так, ніби їм коштувало чималих зусиль не відірватися від землі. Схоже на те, що вони взагалі майже нічого не важили — якби зажадали, могли б за один стрибок подолати з півсотні метрів. Але їм нікуди було поспішати, тому вони навмисне уповільнювали кроки. Власне, це навіть були не кроки — це були короткі, плавні стрибки.

— Прокопе, — мовила дівчина. — Не варт перебільшувати. Якщо навіть справді так, як ти кажеш…

— Коли мене звідти, — Прокіп показав пальцем собі під ноги, — випускали на якусь годину, я, звичайно, цього помітити не міг. А як тільки почав тут жити постійно… Це особливо помітно вранці. Його немає! Розумієш?

— Чого немає? — з тривогою в голосі запитала дівчина.

— Сонця немає!

Дівчина була зодягнена в спортивний костюм синього кольору. Золотаве волосся вільно спадало їй на плечі. На мить вона зупинила погляд на великій сережці, що звисала з правого вуха її супутника.

— Чому ти на мене так дивишся, Гелено?

Гелена різким рухом руки нахилила його голову, затиснула сережку в маленькій долоні й тихо сказала:

— Віддай її мені.

— Не можна. На ній викарбувано мій номер.

— Прокопе, зніми!

Прокіп був зодягнений у робочий комбінезон — він саме лагодив трактора, коли до нього прийшла дівчина.

Гелена була донькою віце-президента Мірека Лятошинського, а Прокіп працював механіком на фермі.

Він спробував зняти сережку, але не зміг. Тоді Гелена присіла на землю, посадила його поруч. За мить вухо Про-копа було звільнене від сережки. Зав’язавши її в носовика, дівчина заховала вузлик поміж пшеницею. Коли відійшли на безпечну відстань, Гелена пояснила:

— Це така сережка… Знаєш яка? Кожне твоє слово чують костоломи. Тепер розповідай. Ти кажеш, немає сонця? А що ж нам світить?

Костоломами називали наглядачів, що нерідко били тих, хто порушував порядок, встановлений Президентом. Або й били без причини, як їм заманеться.

Хлопець виліз із замащеного комбінезона й також сховав його серед пшениці. Лишився у сорочці й світлих штанях, втягнув повітря у легені, відтак із силою його витиснув, наче з гумової камери, й оглянувся довкола. Доволі далеко від них, на помідорних плантаціях, поралися кореянки. Біля каналу на вузенькій смужці лугу паслися корови. Костоломів, які час від часу обстежували поля на своїх літаючих стільцях, він ніде не помітив.

— Не знаю, що нам світить. Але не сонце, — сказав він перегодя.

Проте, як тому і належало бути о цій порі, з-за хмари вийшло сонце — воно було по-вечірньому червоне. Його диск висів над евкаліптами і ось-ось мав зануритися в канал. Тим часом на сході із-за верб йому на зміну викотився повновидий місяць.

— Я тебе не розумію, Прокопе. А місяць є?

— І місяця немає. Хіба тобі батько не пояснював?

В долині поміж крутими горами вечоріло швидко, навально. У небі почали з’являтися зірки, все більше й більше.

Молоді люди наближалися до каналу. Дівчина після тривалої мовчанки сказала:

— Батько мені розповідав про сережки, просив бути обачною. Тобі ж відомо, що тато належить до кола безсмертних. А матусі Президент не дав цього права, вона мусила вмерти. Тепер батько намагається право на безсмертя здобути для мене. Мені жаль його — він такий самотній. Та якщо Президентові донесуть про якісь мої порушення…

Гелена не помітила, як болісно пересмикнулося обличчя Прокопа. Але хлопець промовчав — йому неприємно було думати про Гелену так, як про тих жінок, що собі здобували безсмертя, пройшовши через гарем Президента.

Прокіп узяв дівчину за руки.

— Гелено! — почав він, дивлячись їй у вічі. — Нас із дитинства навчали: цей світ створив Президент. Світ безконечний — навколо міріади зірок, що не менші від нашого Сонця. Або навіть більші. Наш Президент могутній, бо він — бог. Може навіть дарувати людям безсмертя. І це він справді робить. Але ж… Недобра слава про його оргії поширюється там (Прокіп показав кудись під землю). А як виявиться, що й самого світу немає… Що це лишень майстерна ілюзія…

— Безсмертя — не ілюзія, — майже гнівно заперечила Гелена. — Мій батько живе цілих три століття. А дехто із безсмертних значно довше.

— Так. Я це знаю. Це правда. Але кому потрібне безсмертя, коли сам світ — брехня? Мені вже сьогодні жити не хочеться. Цих зірок — немає. Місяця — теж немає. Нічого немає. Тоді навіщо безсмертя? Та ще ціною принижень. Яка в ньому радість?

— Чому не повинно бути того, що я бачу на власні очі? Прокіп показав рукою поза канал.

— Ходімо туди. Сама пересвідчишся.

— Це великий гріх, Прокопе. На того, хто перейде канал, упаде кара божа.

— Немає ніякого бога. Є ілюзіоніст. Ходімо, Гелено! Дивився в її обличчя — і серце його стискалося від болю.

Рот Гелени був напіввідкритий, очі застигли в непорушності. Все єство дівчини пойняв страх.

— Не піду. Боюсь.

Він пригорнув Гелену й поцілував її в чоло, мов сестру.

— Гаразд. Лишайся тут. Я піду сам.

Вона мовчки стиснула його пальці — це й була відповідь. Прокіп ступив на воду. Саме так — не у воду, а на воду, бо людське тіло тут важило так мало, що вода утримувала його на своїй поверхні. Принаймні кілька хвилин слід було простояти непорушно, щоб ноги твої поволі почали занурюватись. Але Прокіп не стояв — він ішов у страхітливе потойбіччя.

Коли Прокіп дійшов до середини каналу, Гелена його покликала:

— Прокопе, стривай! Я теж піду.

Прокіп спинився. Його обличчя осяяла радісна посмішка, проте дівчина цього не бачила. Долаючи страх, вона дріботіла до нього, розплескуючи ногами воду. Краплі розліталися дуже далеко. На протилежний берег каналу, що заріс густим чагарником, вони вийшли разом. Ступивши кілька кроків, опинилися перед кам’яною стіною, яка зросталася з небом. Далі йти нікуди — світ кінчався тут, одразу ж за чагарником.

Прокіп підняв руку — і тоді зоря, що сяяла над самісіньким небосхилом, опинилася на його долоні — вона була просто яскравим світловим зайчиком. Насправді зір не існувало — то були світлові ефекти. Увесь цей світ виявився величезним, майстерно спорудженим планетарієм. Щоправда, цього слова тут ніхто не вживав, але молодим людям не бракувало освіти, щоб збагнути нехитру механіку облуди.

Проте Гелена усе ще не хотіла вірити, що їх змалечку обдурювали — адже ж у цьому обмані брав участь також її тато. Затримуватись на протилежному березі не можна — вони повернулися назад і рушили туди, де були заховані сережка й комбінезон. Прихопивши сховане, рушили далі.

— Знаєш, коли я збагнув, що то за куля на башті?.. Одразу ж після того, як ми з тобою посварилися. Пригадуєш? — Прокіп спинився, щоб побачити вираз її обличчя. Гелені, мабуть, було неприємно, що він згадав про сварку. Відзначивши це не без втіхи, хлопець продовжував: — Мені в ту ніч не спалося. Вийшов з кімнати й почав ходити довкола башти. Саме тоді я й спостеріг, що поверхня кулі дірчаста, на ній безліч вічок. Кожне вічко кидає жмутик променів. Таких жмутиків тисячі, це вони й створюють ілюзію зоряної ночі.

— Чому ж я ніколи цього не помічала? Я виросла в цьому дворі.

— А ти виходила з дому вночі?

— Батько не дозволяв, але я все одно виходила. Люблю помріяти в самотності. Але ні разу такого не бачила.

Хлопець замислився. Його обличчя, освітлене місяцем, було схоже на бронзову скульптуру, що раптом ожила й почала рухатися.

— Я потім теж ніколи такого не бачив… Не знаю, як це пояснити. Але для мене вистачило й одного разу.

Гелена рвучко затиснула йому рота долонею. Над ними зненацька повисло щось схоже на звичайне крісло, в якому бовваніла постать людини в уніформі. Дівчина потягнула Прокопа на стежку, що в’юнилася поміж високою кукурудзою.

— Хто ви? Назвіть свої числа, — гукнув наглядач ламаною китайською мовою. Мабуть, тут удень працювали китайці. — Чому не спустилися додому?

Не подавши голосу, молоді люди стрибнули в люк, який виразно чорнів серед кукурудзи, і притьмом побігли напівтемним тунелем. Саме цим шляхом ті, хто працює в полі, повертаються до своїх конур у катакомбах.

За спинами втікачів час від часу спалахували ліхтарики, було чутно непристойну лайку. Бігти в тунелі, коли ти майже невагомий, — це справжня мука. Але не менших мук зазнавали й костоломи.

Відірватися від наглядачів у лабіринтах тунелів не вдавалося. Молоді люди вислизнули на поверхню біля подвір’я ферми. Прокіп уповільнив ходу, не наважуючись разом з Геленою увійти в будинок-башту, де віце-президент з донькою мали не вельми вигідне мешкання. Та Гелена рішуче потягла його за собою. Вона знала: наглядачі мають право обшукати двір ферми, але ж ніхто з них не наважиться непокоїти віце-президента.

Біля ліфта вони спинилися. Тут їм належало попрощатися. Хоча батько вже заждався Гелени, проте дівчина не квапилась — вона роздумувала, як бути далі. Прокіп це зрозумів.

— За мене не турбуйся. Я не пропаду, — сказав він, вдаючи, що ця ситуація його втішає.

— Тобі виходити не можна. Вони помітили, що ти заглушив сережку. Від тебе немає сигналів. Уже цього досить, щоб тебе арештувати. — Вона кинула погляд на його комбінезон, де у кишені була загорнута в носовик сережка. — Зачекай мене трохи, я побалакаю з батьком.

Дівчина помахала рукою з глибини ліфта й зникла за його металевими дверима.

Прокіп думав про своє.

1 2 3 4 5 6 7