Пес лає, люди голосно говорять і як би рискалями копали землю. Коваль виходить з хати та й очам не вірить: з-під кузні витягають його від вугля мішок, повний грошей та й деякого іншого добра!
Беруть коваля, кують та й ведуть до темниці. Бідний коваль не знає, ні за що, ні чому
Питає людей:
— За що кують, волі позбавляють?
— Та ти єще питаєш,— говорять люди.— Та не твій то мішок, не пізнаєш, не під твоєю то кузнею єго знайшли, не ти хотів усе панське, майно зграбувати, не ти наставився на панський маєток та й панське добро трібовав собі присвоїти?
Сидить коваль у темниці, світу божого не бачить, холодно та й вогко, жаби та інше гаддя повзає по тілі. Ні на чім лягти, ні вкритися, лиш один околіт кинули під голову. —>
"Господи милосердний! За що то на мене попало? — плаче сиротище коваль.— Чим я так прогрішився, аби надо мною так збиткувалися та й аби я таку кару терпів?! Ні гірший, ні ліпший я був чоловік від других, от хіба тілько що пив тоту чортівську горівку, що вона розсаджувала мені мозок та палила серце, та й тілько мого гріха!"
Не знає коваль, коли ніч, ні коли божа днинка: темно та й темно, гейби у гріб живого поховали.
— А видиш, на що ти мене дразнив! Тепер маєш за своє! — зашуміло над ним у темниці.
— Іще й тут не даєш мені спокою, іще й тут мучиш мене, чортівська сило! Кажеш, що я тебе дразнив,— а хто ж тому більше винен, як не ти сам?! Хто мені крові ще більше до мозку доливав, хто піддавав чортівську горівку? Не ти? А. тепер кажеш, що я тебе дразнив! Якби не чортівська твоя горівка, я би був стояв з клевцем та й кував! То твоя горівка відривала мене від ковадла, та коли вона мене розібрала, тогді я брався тебе малювати
— Не дурний я тобі відбирати горівку: не ПЙВ би-сь моєї чортівської горівки, я не мав би був над тобою ніякої гили та й не міг би над тобою пімститися; а тепер маєш за своє, повісять тебе на шибениці та й мені душу віддадуть.
— Бери, муч, катуй, ріж на кусні,— най вишу на шибениці, най ворон тіло моє рве, але най лиш душа моя у пеклі не пропадає,— проситься коваль.
Велика розпука відобрала йому силу, майже не тямив-ся, що з ним діється, не знав, чи він жиє, чи ні.
Довго так лежав, склонивши голову на околіт.
Аж нараз щось ніби слабий промінчик проник густу темряву темниці; занесло свіжістю зелені і пільних цвітів. Десь здалека доходили якісь чудні звуки, ніби спів птахів, радісний тихий сміх, дзвеніння граючого по каміннях потоку, а відгомоном тих чарівних звуків грали ліси, гори, долини, луги, діброви, води й облаки, і все те зливалося в одну потужну мелодію: "Слав во вишніх богу й на землі мир, во человіціх благоволения!"
Ясність така ударила, що коваль аж за очі взявся. Що се! День білий, сонечко ясне увійшло до його темниці?! Ато ангел божий, білий, як сніг, яснів перед ним, блищав промінням срібної звізди, дрожав блиском ранньої роси.
— Бог мене прислав до тебе, ковалю,— каже ангел,— встань і йди за мною!
— О боже, чим я у тебе те заслужив, що ти до мене своїх послів посилаєш ^? — питає зачудований коваль.
— Ти був завше добрий чоловік, та лиш тебе та чор-тівська горівка губила, але за те, що ти чорта гнівив і дразнив, смішив перед людьми, бог розказав вивести тебе з тої темниці.
Ангел доторкнувся кайданів, а кайдани з бреньком упали; доторкнувся залізних дверей, а замки тихо порозсувалися.
— Іди додому, сиди тихо та й не гніви бога тою чор-тівською горівкою,— сказав йще ангел і відлетів до неба, а за ним потягнулася струя блискучих звізд та лишилася довга біла дорога.
Другої днини рознеслося селом, що будуть коваля вішати, що пан поставив велику шибеницю та й спровадив ката.
І справді так було.
Вивели коваля з темниці та й повісили.
Вертаються люди назад домів, аж чують, щось клен-цає у кузні. Ідуть усередину, а коваль стоїть при ковадлі та й мучить кусень заліза.
— Та тебе що липі повісили, а ти тут куєш?! — чудували-ся люди.
— Та як повісили мене, коли я тут! — каже коваль.
Люди повертали назад під шибеницю, а на шибениці не коваль, а околіт, що му дали були до темниці під голову.
Побіч околоту висіла ще кінська кість та й кінські копита: "На знак божої моці та й чортівської сили".
У кузні коваля нічого не змінилося. Так само сопів міх, гримав клевець, так само стояли плуги, борони, колеса, лише чорта на стіні не було.
Коваль чортівської горівки й до рота не брав та й жив, як світ приказує: "Бога не гніви, чорта не дразни".
Але чи ковалеві добре з тим було — казка не каже.