Іван , наливав горівки; Іваниха припрошувала до страви.
— Ото Іван і Іваниха тішаться!
— Ой, тішаться, тішать, доки не стануть сваритися, підхопила сумно Тетяна.
— А молода де? Чому її нема на дворі?
— Десь небога сидить у хаті.
— Чому ви кажете "небога", Тетяно? Чого жалуєте її?
— Чого жалую її? Кождий її жалує. Заїли одну таку молоденьку, а тепер беруть уже другу.
— Хто її заїв, Тетяно?
— А хто, як не Іваниха! Нема вже на світі нічого гіршого, як люта свекруха.
Славко не міг довго на плоті удержатись, посунувся і впав на землю.
Тетяна кинулась до нього і стала на всі боки оглядать, чи не.побився, але знаку ніде не було ніякого, та лиш страшно плакав із переляку.
— Тихо, тихо! підемо до Трьох лісків.
— До Трьох лісків! До Трьох лісків! — скричали діти разом, а Славко з утіхи аж забув плакати.
— А де одолян? — нагадав Ромко.
— Вже у Трьох лісках будемо одоляну шукати.
Діти скоренько позлізали з плота і хотіли таки зараз до Трьох лісків іти; але Тетяна задержала їх. В такім легкім убранні не можна було так далеко йти, бо звідтам могли аж вечором вернути, а вечором холод бере.
Пішли тому всі до хати, щоби взяти щось теплішого. Діти лишились у сінях, а Тетяна тихенько отворила двері і пішла до покою. По хвилі вийшла з ключами в руках, отворила стінну шафу, взяла кусень хліба, такий самий булки, трохи масла, свіженький будзик та й вложила все те до кошика дітям на підвечірок. Потім віднесла ключі і винесла верхнє одіння для дітей.
— Я буду сама нести свій плащик,— сказала Ольга.
— А я свій! — кричав Костуньо.
Ромко взяв від Тетяни кошик із хлібом, і все вже було готове, коли спостерегли, що в кошику нема скляночки. Без скляночки не йшли діти ніколи до Трьох лісків, бо не мали би чим напитися води з лісної кернички. Ромко дав Костуневі кошик, аби той подержав, а сам побіг до кухні і виніс склянку. До Трьох лісків треба було йти добрий кусень селом, а що Тетяна знала майже кождого в селі, то, бувало, не перейде дороги, аби з ким не поговорити.
— А ви не на весілю? — казала вона тепер до одного чоловіка, що стояв спертий на воротах.
— Там для мене нема місця.
— Та ви свої?
— Були, та не є; замучили небіжечку сестру та тепер беруть уже другу.
— Се я якраз говорила до дітей. Іван та Іваниха будуть непрощені за вашу небіжечку сестру.
— Гадаєте, що синок, може, ліпший? Та він її так вбивав, що вона, небіжечка, не раз втікала до мене вночі та лишала за собою кроваву стежку.
— А бог би його побив! Се йому нагадаєся колись.
— Бувайте здорові!
Минули кілька хат. При дорозі стояла жінка і тримала на мотузку овечку.
— Пасете овечку? — питала Тетяна.
— Та пасу людям, не собі.
— Та се, бачу, ваша овечка?
— Та що з того, що моя, коли мушу її продати.
— Коли-бо тепер вівці не дуже платяться.
— Та де, жінко добра, платяться! Та що буду робити? Треба податок заплатити, а звідки його взяти?
— То вже беруть податок?
— Коли ж його не беруть, шкіри людської не здирають?
Коло хати, де жінка пасла овечку, скручувалось доріжкою вгору. Доріжка вела коло самого цвинтаря, що стояв на горбку, обкопаний високим валом, оброслим зеленою травою. Через зелені вишеньки та покривлені яблінки на гробах визирали низенькі дерев'яні хрестики різної величини і віку.
Коли доходили до цвинтаря, здалека чути було жалібний спів, а високі червоні хоругви хитались понад головами громади людей.
На самім переді йшов панотець у церковних ризах, а за ним везли на возі збиту з дощок трумну.
— Аво, тато! — сказав Славко, показуючи пальцем на панотця. Але ніхто на те не зважав. Діти сумно дивилися на трумну, покриту кусником домашнього полотна.
З одного боку йшов чоловік помершої, а за трумною поступали три дівчини з розплетеним волоссям та голосно голосили:
— Мамо, голубочко, порадочко наша! На кого ви нас лишаєте? Хто нас рано збудить? Хто скаже, що маємо робити? Хто порадить? Хто до їди закличе? Чи ви на нас загніва-лися, що забралися в остатню дорогу та ховаєтеся під землю, де сонечко не дійде, вітер не довіє, де ніякого не вчуєте голосу?
На людей находив тяжкий сум від того діточого плачу. Чоловіки йшли з понуреними головами, а жінки обтирали сльози.
— Ото сирітки плачуть, ніби зазулі кують! — говорила тихо Тетяна.
Ольга притулилася до неї і захлипала, хлопчикам також збиралося на плач.
— Ходіть! Ходіть! — сказала по хвилі Тетяна, забираючи діти з собою, і повела стежкою вгору.
Вузькі суголовки тягнулись поперек широких нив. Вітер потягав легко, а збіжжя колисалось уже повним колоссям. Діти майже зовсім ховалися у високім збіжжі та рвали межею сині блавати, червоний мак і багровий кукіль. Наперед них ішла борзо дрібним, жвавим ходом молода молодиця.
— А ви куди справилися в неділю, у поле? — питала Тетяна.
— Хлопці роблять нам шкоду у полі, а мій чоловік каже: "Йди там та подивися; як уздрять, що хтось доглядає, то будуть уже хоч трохи страху мати".
— То ваш чоловік не йде сам у поле хлопців пуджати, але вас виправляє?
— Не міг сам іти, бо він при церкві у братстві, а всі старші брати десь порозходилися, бачу, на весілє пішли, а сегодня Петриху ховали, то вже він мусив послужити.
— Ох, Петриха пішла, як би її не було на світі; аби хоч старшу доньку була відвінувала!
— Старша як старша; старша дасть собі вже раду, але тих менших буде ще якась чесати, а з-за кождого волоска кровцю пускати.
Молодиці квапно було, бо й маленька дитина дома лишилась; тож вона скоро розійшлася з Тетяною.
— Що вона се казала, Тетяно? Про якесь чесане та про кров?-— питали діти.
— То є така сирітська пісня.
— А ви її знаєте, Тетяно? Ану-ко, заспівайте!
— Не можу співати: мене щось душить у горлі.
— Но, то лиш розповіжте!
Тетяна не відказувала звичайно дітям, то й тепер розповідала про сирітку 3: як пішла по полі блукати та матінки шукати; як здибав її господь бог і казав, щоби взяла три прути лозові і вдарила три рази по гробі матері. А коли вона взяла три прути лозові і ударила по гробі, аж чує, а мати до неї відзивається та й питає: "Хто то стукає по моїм гробі?" — "То я,— каже сирітка,— возьміть мене до себе!" Але мати стала казати, щоби вона назад ішла додому, аби їй мачуха голову змила та сорочку вшила.
Сирітка не хотіла додому вертати — боялася мачухи, що заки їй сорочку вшила, то кляла: "Аби-сь не зносила!" А коли її чесала, то за кождим волоском виступала кровця. Аж прилетіли три ангели і взяли сирітку живцем до неба. Мачуху вхопили три чорти до пекла та посадили на тисові столи, дали пити гарячої смоли, потому піднесли вгору високо і кинули у пекло глибоко.
— А чому ангели не прийшли та не сказали мачусі, щоби була для сирітки добра? — питала Ольга.
— Бо кождий чоловік повинен і без того добрим бути та другому не робити кривди.
— А Іван із Іванихою і ті люде, що в тої жінки, що ви з нею говорили, овечку беруть, чи також підуть до пекла?
— То не моя річ судити їх,— сказала Тетяна і звернула бесіду на що інше.
Доходили до Трьох лісків. Вони тягнулися вздовж горбка і були поділені на три часті; від того і Три ліски називалися.
Попід лісок простерлася широкотрависта сіножать, повна цвітів. Свіжість трави манила здалека, а медовий запах цвітів наповняв повітря. Високоногий бузько чалапав спокійно по багнистих плесах сіножаті, з повагою приставав і споглядав на компанію, що зближалася. Вгорі кружив хижо-крилий половик, піднімався високо, бив крилами, закручував щораз менші круги і пропадав в облаках.
Діти кинулись одно перед другим рвати чудові цвіти: рожеві гвоздички, лілієві дзвіночки і золото-жовтий блискучий яскер.
Ромко рвав маленькі голубі цвіточки, що несміло визирали з трави і будто би тягнули у щораз більшу траву.
— Ромку, не йди там, бо там мокро! — казала Тетяна.
— А ви як знаєте, що там мокро?
— Бо де жаб'є очко росте, там мусить бути мокро.
— То се жаб'є очко? Та воно справді визирає з трави, як би жаба з води дивилася,— дивувалися діти.
Славкові знов сподобалось низьке, мов смеречка, зілля, але і се зганила йому Тетяна:
— Тфе, не рви! То падиволос; як будеш рвати, то буде тобі волосе випадати.
— А се що .за цвіти? — запитав Костуньо, подаючи їй в'язанку синьо-жовтих цвітів.
— О, се дуже ладні цвіти; се брат і сестра, вони любилися так дуже, що бог перемінив їх у одну цвітку.
— А се що таке? Ніби вовк, ніби яка звірина! Тетяно, дивіться! — кричав Костуньо, зриваючи одну цвітку з довгої китиці, обсипаної густим цвітом, що справді вигляділа, як би пащека якої змії, ніби голова якого розжертого звіра.
— Се ленок. Сим дівки миються, аби ладні були; але котра тим обмиєся, то сім літ не буде мати щастя.
— І се ленок, Тетяно? — питала знов Ольга, подаючи Тетяні подібну до ленку, лиш не жовту, але багрову пахучу цвітку.
— Ні, се називають сльози зазулі.
— А де ж ті сльози?
— А от ті чорні капанки по листках!
Діти стали приглядатися цвітці, що дійсно була покапана чорними капками, ніби дрібненькими сльозами.
— Ку-ку! ку-ку! — відозвалось якраз за ними, гейби навмисне кукання зазулі.
— Зазуля, —зазуля кує! — скричали діти.
— Так пізно, а вона ще кує! — здивувалася Тетяна.
— Або чому не мала би кувати? Та тепер уже літо!
— Вона кує лиш до Івана 4, а потому вже хіба лиш часом десь у темних лісах обізвеся.
— А чому ж вона не кує вже тоді?
— Так уже дав їй бог.
А вам хто казав, що вона не кує?
— Люде; та й у одній пісні співаєся:
Ой кувала зазуленька своїм голосочком, Аж поки ся не вдавила житнім колосочком 5.
Ольга мало що чула з допитів братчиків; вона спустила головку і пильно призиралася багровій цвітці.
"Чому се сльози зазулі? Чому вона плакала? Чому сльози падали на сю цвітку?" — крутилось їй по головці.
— Тетяно, скажіть, чому се сльози зазулі називаєся? — питала, перебиваючи пісню.
— То так мати плакала за донькою.
— А мгоже, за матір'ю? Ви казали на Петришиних доньок, що так плачуть, гейби зазулі кували.
— Про зазулі розповідають усяко. Одні розповідають, що мати віддавала доньку та й наказувала, щоби сім літ не вертала до неї. Другі кажуть, що якась дівчина сиділа при вікні та й кувала; мати казала, щоби не кувала, а вона не слухала та й все своє "ку-ку" та й "ку-ку". Мати розсердилася та й закляла: "Аби-сь кувала до кінця віку!" Дівчина лиш крильми збила у вікно та й вилетіла сивою зазулею.
— А пісня є така, Тетяно?
— Такої пісні я не знаю.
— Але за доньку, що мама не казала вертати, є пісня; правда, Тетяно? Ви знаєте ту пісню: "Мене мати віддавала та й наказувала",— правда, що так? Ану, співаймо всі разом.
— Най буде: співаймо!
Мене мати віддавала та й наказувала: "Щоби-сь, доню, хоч сім років в мене не бувала!" Коли ж бо я, молоденька, і рік не втерпіла І сивою зазулькою у рік прилетіла.