У промінні двох сонць

Бережний Василь

У ПРОМІННІ ДВОХ СОНЦЬ

Повість

Нема нічого неймовірного і в тому припущенні, що за якусь хвилину цілі віки роздумів і наукового пізнання живуть і вмирають на наших очах всередині атома. Самі по собі об’єкти і не великі, і не малі, і якщо всесвіт здається нам неосяжним, то це просто людське уявлення про нього. Коли б він раптом скоротився до розмірів горіха при умові збереження всіх пропорцій, ми б не мали найменшої можливості помітити цю зміну.

Анатоль Франс

МАНДРІВКА ДО ОЛІМПІЇ

Над стародавньою Елладою сяє святковий літній день. Антоніда милується сліпучо-білими храмами Олімпії, тінистими священними гаями. Ось вона минає південні пропілеї — два ряди урочистих колон, і виходить на терен Альтіса — найсвятішого місця Олімпії. В гамірливому натовпі учасників і гостей олімпіади полум’ям спалахують пурпурові хламиди розпорядників. Трибуни стадіону заповнені: зібралося не менше п’ятдесяти тисяч чоловік. Зараз почнеться…

Антоніда добре знає, що жінкам під страхом смерті забороняється спостерігати олімпійські змагання, та все ж вона — в натовпі, що суне на стадіон. Заборона зовсім її не страшить. Не помічаючи навколо жодної жіночої постаті, думає: "Цікаво, якими міркуваннями керувалися верховні, коли затверджували цей закон?"

Пурпурові хламиди урочисто попливли до своєї трибуни. Заграла труба, і стадіон одразу вщух. Антоніда бачить відблиск сонця на міді, на якусь мить цей гострий блиск ніби засліплює її, і панорама стадіону зникає. Але це тільки на мить. Ось вона знову бачить і чує все, що тут відбувається.

Літній уже, але атлетичної статури чоловік виходить на середину арени і, задерши голову, вигукує прізвища тих. що зголосилися змагатися з прудкості. Антоніда слухає атлета, в коротко підстриженій бороді якого вже з’явилися срібні нитки, і міркує: "Певно, ветеран-олімпіонік. Це ж і його колись отак викликали на оцю арену". Бігуни переступають з ноги на ногу. Коли зійдуться всі — підуть до роздягальні, натруть своє тіло оливою, а тоді знову на арену — тягти із срібної урни мусянжові жетони з номерами… А поки що літній атлет все вигукує і вигукує імена бігунів. Нарешті останні:

— Харілай із Кеоса! Політіон-афінець!

Коли всі юнаки вишикувались на арені, старий атлет, вказуючи на них, звернувся до народу:

— Чи допустимо їх до змагання? Може, є з-поміж них лукаві, нечесні — не гідні брати участь у священних олімпійських іграх?

І раптом хтось крикнув:

— Є!

Атлет повернув голову в той бік, звідки пролунав голос.

— Кажи!

— Харілай не гідний цієї високої честі! На ньому ганебна пляма рабства. Це вільновідпущеник одного гіпобота.[5]

— Що ти скажеш на це, Харілаю? — звернувся атлет до юнака — той уже виходив із шереги. — Мовчиш?

— Ганьба! Ганьба! — закричали трибуни.

Юнак, похнюпившись, пішов до виходу, а вигуки і свист хльоскали його, як батоги. Антоніда кинулася за ним.

— Не журися, друже! — вирвалося у неї, та хіба міг він її почути?

Деякий час Антоніда стежила за бідаком, а коли той зник десь у натовпі, що товкся побіля крамничок, розташованих уздовж муру, тяжко зітхнула. Шкода, що вона не може втрутитися в події. Те, що сталося, то вже сталося… Інцидент із Харілаєм зіпсував їй настрій, уже й не цікаво було дивитися змагання бігунів. Звернула увагу на біломармурові храми і палаци, на статуї спортсменів і богів. А ось і славнозвісний портик "Луна". Шестигранник із сімома колонами — шість по кутках і одна посередині. Якщо тут вимовити слово, луна повторить його сім разів.

Антоніда заглядає всередину, гукає:

— Глібе!

Та стіни, звичайно, не чують її голосу, мовчать. До портика заходить уже знайомий Анто. ніді юнак Харілай. Важко дише, підносить угору міцний кулак і гукає:

— Я вільний!

І луна сім разів повторила: "Я вільний!.."

Юнак усміхнувся і вийшов.

Тим часом вечоріло. Сонце черкнулося гір і кидало на Олімпію останні промені. Антоніда поглянула на храм Зевса — колони вже пойняла тінь, а карниз світився золотими відблисками. То сяють ковані із золота щити — а їх сто один! Ну, як же тут не сказати: золоте надвечір’я. Справді золоте!

Біла-біла колонада оточує храм — здається, наче мармур світиться і поступово гасне. Ось і великі сходи. Мусянжові масивні двері прохилені, певно, там хтось є — може, Фідій чи хто з його помічників. Статуя Зевса закінчена, завтра вперше її побачить народ.

У сутінках храму між двома рядами колон тьмяніє велетенська постать бога. Голова Зевса майже підпирає стелю, і хоч сонячне проміння не може до неї сягнути — адже у храмі немає вікон, — проте обличчя богове світиться. Світло випромінюється з його мудрого чола, з його добрих очей. Ілюзія вражаюча, і Антоніда відчула: це бог! Знала ж, як скульпторові вдалося домогтися цього ефекту — у заглиблення, видовбане в темно-синьому камені біля підніжжя, налита масна рідина, вона й кидає відсвіти на обличчя могутнього бога, — Антоніда це знає, проте чари мистецтва так полонили її, що Зевс видається їй живим. Здається, от-от він підведеться зі свого трону і розвалить тісний для нього храм… Ага, чому Фідій витворив таку величезну, неспіврозмірну з приміщенням статую? Адже скульптура займає не менше третини храму! Треба буде спитати про це в друзів — вони ж радили помандрувати до Олімпії… А може, оця скульптурно-архітектурна непропорційність — один із засобів підкреслити великість бога?

Тільки тепер Антоніда помітила Фідія. Онде’він — плішивий дідок — прихилився до колони і невідривно дивиться на статую. Дивиться так, наче вперше її бачить, наче не він створив її спочатку в своїй уяві, а потім із золота і слонової кістки. А може, він думає зараз про Афіни — робота ж тут закінчена, і треба повертатися, а там знову візьмуться за слідстбо… Антоніда знає, що заздрісники та інтригани затіяли проти Фідія судову розправу, твердячи народові, що скульптор, працювавши над статуєю богині Афіни, украв золото. Мишача шамотня! Де їм зрозуміти, що коли б у нього було золото, то для мистецтва він і своє віддав би до решти, як віддавав усе життя золото своєї душі. Відомо Антоніді — в Афінах на Фідія чекає в’язниця і смерть, але він цього не знає і ось у глибокому мовчанні споглядає діло рук своїх. Пишайся, смертний, ти створив своє безсмертя!

Та на обличчі в нього блукає сумнів і тривога. Про що ж він думає?

Раптом Антоніда чує його шепіт:

— Чи ти задоволений, Зевсе?

Так ось що хвилює митця: чи вдався йому твір?

Антоніда затамувала дихання… Страшенно цікаво підслухати думки людини, про яку згадують ось уже майже три тисячі років.

Фідій ступнув до статуї і вже голосніше спитав:

— Чи ти задоволений, Зевсе?

У відповідь загуло, загриміло, тонка чорна розколюватина поповзла по білій мармуровій підлозі.

Фідієве лице освітилося радістю: Зевсові мила його робота! Випростався, підніс догори обидві жилаві руки:

— Я щасливий, Зевсе!

Мабуть, Фідій казав іще щось, дякуючи батькові богів і людей, та в цей час Антоніда почула інший голос:

— Вам термінове повідомлення!

Одразу не второпала: що таке? Яке повідомлення? Чиясь рука торсала її за плече.

— Космічний корабель наближається…

Антоніду наче струмом пройняло: наближається! Одним порухом пальця вимкнула апарат, зняла з очей м’яку пов’язку, і видіння стародавнього світу одразу зникли. Скинула з голови металеву сітку, через яку в мозок надходили імпульси, що розгорталися такими яскравими картинами. Вона ще поблукає по Елладі з Глібом… Глібом Максимовичем. Нарешті він вже близько! Мерщій, мерщій на космодром!

І ось Антоніда вже на космодромі. В її руці — букет розкішних троянд.

На оксамитово-багряних пелюстках тремтять росинки, наче сльози. І в їхніх прозорих кришталевих краплинах відсвічується голубінь очей Антоніди.

Вона прийшла рано. Схвильовано поглядає на хмари, що зранку заволокли небо. Їй стояти тут, здається, весь день. Бо корабель тільки наближається. І десь лише під вечір він м’яко опуститься на бетоновану гладінь космодрому.

Та вона чекатиме. І прозорі росинки на пелюстках троянд зблискуватимуть, як далекі зорі, як промінчики з інших незнаних світів.

ЗНАВЕЦЬ ЧИСЕЛ

…Великий Математик прийняв Космонавта в просторому Магнітному залі. Пронизане ніжними, добре відчутними силовими лініями, приміщення підбадьорювало вченого, підтримувало в ньому певний енергетичний потенціал, який давав можливість працювати, мислити. Це було помітно по його тілу — тьмяному сфероїду, який часто світився блакитним сяйвом, особливо ж у ядрі, де, власне, генеруються думки. Зеленкуватих пелюсток почуттів, що звичайно обіймають периферію кожного мислячого сфероїда, Космонавт не побачив. Та це його й не здивувало, бо добре знав, що вчений занадто старий і вже давно втратив деякі фізичні характеристики.

Як тільки Космонавт, пропливши понад нижньою площиною Магнітного залу, зупинився на відстані одного свого діаметра від Великого Математика, вчений тієї ж миті розпочав передачу своїх думок. Окремі блакитні зблиски в ядрі сфероїда злилися в суцільне сяйво. Він досконало володів своїм енергетичним полем, і думки линули по ньому ритмічними хвилями. Космонавт з готовністю сприймав їх, закарбовуючи в пам’яті.

— Юний мій друже! — вібрували хвилі магнітного поля. — Вам випало щастя в квадраті. Найперше те, що Природа обдарувала вас гарячим бажанням, невтомним прагненням розкривати її таємниці; по-друге, можливість здійснити мандрівку в глибини Всесвіту… Ще раз наголошую: це велике, безмежне щастя, яке будь-коли випадало на долю мислячого Сфероїда! І я не маю сумніву, що ви, юначе, будете достойний тієї високої хвилі, що підносить вас у Безмежжя. Ви не подивуйте мені, старому Сфероїду, коли я скажу дещо таке, чого міг би й не казати, бо ви, певне, вже сприймали такі думки. Хоча це, між іншим, доведе вам, що Знавці Чисел також можуть бути поетами…

Космонавт помітив зеленкуваті плями, що ніби вирит нали з глибини старого Сфероїда.

— Так ось — Безмежжя… — продовжував Великий Математик. — Скільки мудрих Сфероїдів намагалося розв’язати загадку загадок Природи, знайти відповідь на вічні запитання: що таке Всесвіт? Чи має межі його Безмежжя? За якими законами живуть і періодично затемнюються наші великі і величні Голубі Сонця? А ще ж прадавні спостерігачі зафіксували цей загадковий факт: нерозлучна пара Сонць затемнюється одночасно і на досить тривалий період.

1 2 3 4 5 6 7