ї долини, і перехрестилася Марія.
Зійшла в село. Над бурхливим потічком, що протікав низом, вона побачила гурт чоловіків. Вони сиділи на каменях, курили люльки, розмовляли. Згадала, що нині неділя, забула про неї, святкуючи з татарами п'ятниці. Підійшла, привіталася. Чоловіки привітно, проте байдуже дивилися на зайшлих. Видно, нові люди в цьому селі появлялися часто. Заговорила до них по-українськи, вони зрозуміли її, та відповіли чомусь по-татарськи.
— Де можна жити! Небо над головою, а земля під ногами. Он біліють бодрацькі каменоломні. Камінь із Бодрака можна брати всім. Є з чого побудувати хатину.
А захочеш, сама різатимеш камінь на продаж бахчисарайським татарам. Платять добре.
З гурту вийшов кульгавий чоловік з острішкуватими бровами і рудими прокуреними вусами, він заговорив тією рідною співучою мовою, якої давним-давно не чула:
— Ходіть зі мною, земляки безталаннії. Притулю вас, поки обзаведетесь. Я каменяр Стратон. Може, й до мене пристанеш у помічниці. Аби шия, а хомут знайдеться. Не журися, жінко: перетреться, перемнеться та й минеться...
Від щастя схлипнула Марія. Всі непевності і страхи, які мусила переносити мовчки, бо ні з ким було поділитися, лишилися позаду. Вона нарешті вільна! І не знайде її тут ні люта хазяйка, яка нахвалялася продати Мальву на кафському базарі, ані підступний Мурах-баба.
А в серці затеплилася надія: завтра ж вийде до Стратона на роботу, надриватиметься, день і ніч працюватиме, а заробить грошей і купить грамоту. Чудодійне ханське письмо, що виведе її на ясні зорі, на тихі води, у край веселий.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Розважність, мудрість, справедливий лад
Нехай завжди панують там, де влада,
Бо царство, де невіглас управля,
Господнім добрим намірам завада.
Сааді
Затихли вулиці, відбенкетував Стамбул. Розколоте на три частини Босфором і Золотим Рогом місто пріло під сонцем, життя в ньому поверталося до свого буденного ритму. Кишіла Галата купцями, волоцюгами й послами, що прибували з різних країн на прийом до нового султана; брязкала зброя на Скутарі — рихтувалися яничари до нових походів; награвали сумні арабські мелодії єгипетські мандрівні скрипалі й флейтисти, розсівшись біля кафеджіїв у тінях платанів.
Нічого не змінилось, хоч незвичайні події промчали-ся смерчем тривоги і тріумфу над столицею імперії. Так само дзвеніло в майстернях, так само сиділи на вулицях ліниві бородачі за кальянами: куріли мангали під чинарами, галасували купці в крамничках.
Хіба що в душах людей щось змінилося, але цього ніхто не помічав під сонцем аллаха. Злягала Нафіса, та знав про це лише Хюсам. Старий ювелір, як і кілька днів тому, горбився над срібним браслетом, якого ніхто не купить, і знову думу думав про найстрашніше: що станеться з народом, коли його охороняють чужинці, яким цей народ дав віру і зброю, а любові дати не зміг. Та про ці думи знав лише один Хюсам. Сиділа в сералю самотня валіде і придумувала каверзи проти кизляра-аги Замбула. Тривога лягла борознами на високому чолі великого візира Аззем-паші: з ким порадитись, де знайти філософа, астролога, пророка, що вгадав би, звідки йде загроза упадку імперії, бо цю небезпеку відчуває він тільки інстинктом, а осягнути розумом не може. Муштрував яничарів Алім. Непотрібні спогади розвіялися разом із хмелем. Тягнувся чор-баджі перед яничаром-агою, випрошуючи поглядом у нього найнесподіванішого наказу. Hyp Алі, порозумівшись із Замбулом, плів свої сіті навколо великого візира.
Падишах Ібрагім почав царювати за третьою брамою Біюк-сарая.
Царювати... Це було дивне слово, яке поки що існувало поза ним, окремо від нього, десь поза мурами нової розцяцькованої тюрми, яка називалася тронним залом. Це було всесильне поняття, до якого він, незважаючи на коронування, ще не мав доступу. Та машина, що створила вчора його, працювала поза ним і, хоча обрала Ібрагіма своїм призвідцем, ще не розкривала таємниці, як управляти нею.
А може, не обрала? Хтось цими днями втратив владу, хтось узяв її до рук і влаштував на радощах виставу театру Кара-гез [92]? Його пишно вбрали, посадили на султанського коня, не питаючи про це його згоди, як і не питали тоді, коли запроторювали в тюрму. Шейхульіслам навчив його ролі, і він виголошував цю роль на підказках Hyp Алі. Його, Ібрагіма, возили по місту, дали йому гроші, щоб він шпурляв ними у натовп, яничар-ага з нарочитою ввічливістю знімав із нього взуття перед входом у мечеть Еюба, а потім за це здер із нього плату. Великий візир Аззем-паша, який управляв державою за сильного Амурата, відверто посміювався із спектаклю, але Регель наполягає, щоб Ібрагім слухав Аззем-пашу. Хто ж, власне, прийшов до влади, і що повинен робити Ібрагім, якого нарекли султаном?
Ібрагім не виходив із тронного залу, боячись, що двері зачиняться і він не зможе їх відчинити знову. Хвилинне блаженство від розкоші, яка так раптово прийшла на зміну тюремній безпросвітності, минула. Ібрагім нервово ходив по залу, подеколи дотикаючись до алмазного поруччя трону, а в голові вкладалась і вкластись не могла страшна думка про нестійкість султанського становища.
Вузький коридор вів із тронного залу до бібліотеки. Ібрагім нерішуче подався коридором. Попід стіною в низьких шафах лежали книги. Багато книг. Вони таємничо дивилися на султана пергаментовими корінцями, оправленими в срібло і дорогоцінне каміння. Може, в них Ібрагім знайде пораду, може, там написано, як керувати державою? Але ж їх так багато, а йому стільки пропало часу в тюрмі, і він так мало знає! З якої почати? А далі що? Гайнувати дні, тижні, місяці на читання, а за мурами палацу простяглася величезна імперія, кордонів якої він не уявляє. Десятки народів живе в ній, а що це за народи? І є десь Персія — скорена, але не вбита, і є Крим, готовий завжди вжалити гадючим жалом у найвразливіше місце — Кафу, гуде непокірний Азов, а зрештою, — весь світ довкола ворожий і незвіданий.
Де знайти точку опори і душевну рівновагу? Серед жінок гарему? Він спраглий жіночих ласк, але хто ж заручиться, що його не отруїть, не заріже кинджалом якась там одаліска Амурата? Чому Замбул ще дотепер не привіз нових красунь? Ібрагіма огортала нестримна похіть, йому здалося враз, що як тільки він звільнить тіло від каламуті фізичних пристрастей, стане ясним і бистрим розум: він мусить спочатку відчути себе володарем у малому, аби врівноважитись, стати, врешті, нормальною людиною.
— Замбул! — крикнув. Повторив ще гучніше: — Замбул!
В тій миті підбіг до нього кизляр-ага зі схрещеними руками на грудях. На цей раз він не здався Ібрагімові аж таким огидним. Те, що євнух з'явився за першим покликом, вдовольнило султана: може, ця людина буде його першим слугою і порадником?
— Ти обіцяв мені показати гарем. Де ж ті красуні, за якими ти розіслав гінців по всіх містах країни?
— Великий падишаху, — мовив Замбул, — я тільки чекав твого наказу. Найвродливіші дочки українських степів, Кавказьких гір і гарячого Єгипту чекають на тебе в гаремі біля фонтана.
— Веди!
Ібрагім сторопів, побачивши довгий ряд дівчат. Яку ж вибрати? Розгублено дивився то на красунь, то на Замбула. Пройшовся вздовж ряду з хустинкою в руці, яку мав дати вибраній, і зупинився, загіпнотизований великими чорними очима, в яких не було боязні і покори, в яких не млявіло штучне звабництво. Ці очі пломеніли і промовляли дивовижно сміливо: "Я хочу тебе не як рабиня — як жінка". Недовір'я на мить зворушилося в мозку султана, він завжди мучився від усвідомлення своєї непривабливості, яку мусив надолужувати походженням і золотом, але погляд дівчини жахтів силою і владністю — тим, чого бракувало саме тепер султанові, і він, заворожений, подав їй хустину.
— Хто ти, яке ім'я твоє?
— Я черкеска Тургана, а для тебе, султане, буду шекер [93], — відповіла дівчина, пов'язуючи султанською хусткою свою шию.
— О аллах! — прошепотів вражений Ібрагім.
Тургану вивела з ряду господиня гарему, кяя-хатун, щоб підготувати її для ночі: викупати в пахучих водах, одягти, а ввечері увести в султанську спальню.
...Вранці гарем чекав із затаємним подихом: чи нарече Ібрагім одаліску Тургану султаною? Швидко заздрісний шепіт прослиз по кімнатах — Замбул перевів султанську обраницю в окремий корпус сералю, приставив до неї прислугу з чорних євнухів, вручив їй золоту корону і три тисячі цехінів у шовковому мішку. Валіде Кьозем не пам'ятала такого щедрого паш-маклика [94], вона зрозуміла відразу хитрість своєї суперниці і заскреготіла зубами з люті.
Заспокоєний і ситий зустрів Ібрагім вранішній азан. Цієї ночі він збагнув найголовніше: свою власну людську повноцінність. Він кохав і його кохала чарівна Тургана. Зникло оте вічне почуття ущербленості, яке переслідувало його, відколи народився. Ібрагіма менше пестила мати, бо другим був сином; після обрізання його вивезли із Стамбула, бо в столиці мав право жити лише старший брат; юність минала в товаристві тюремних ключників і каштеляна, бо Амурат став султаном. Його називали юродивим братом генія, зневажали, насміхалися, позбавляли всього того, що належить кожній людині.
А нині Ібрагіма покохала жінка. Коронування повернуло йому волю, Тургана — людську гідність. Вона була пахуча й свіжа, як умитий дощем гіацинт, бурхлива, мов гірський водоспад, гаряча, як перський рисак. Вона кохала його — мужчину, а не султана; в ньому, зневаженому, осміяному і так раптово возвеличеному, Тургана побачила людину. Ібрагім повірив у це, і до нього повернулася рівновага — він осягнув звичайне щастя.
Забувши про тронний зал, з якого вчора боявся вийти, про тисячі небезпек, які щодня чатують на султана, Ібрагім вийшов з палацу і на повні груди вдихнув свіже повітря. Пишний сад простягнувся схилами від Золотого Рогу понад Босфором аж до Мармурового моря. Стріли кипарисів виструнчились над пласкими кронами ліванських кедрів, понад протокою кружляли чайки, проводжаючи галери, яких вирядив хтось у чужі краї, — це не обходило Ібрагіма. Він уперше відчув повну радість волі, захотілося по-хлоп'ячому стрибнути із східців і стежинками помчати мимо фонтанів аж до моря, скинути з себе шати і плюснутись у прохолодну воду.
Увагу Ібрагіма привернув оригінальний фонтан з головатою колоною, вирізьбленою геометричним арабським узором. З десятка вічок тихо булькала вода і стікала вниз по окс