сумно вдивлялися в круті береги вузької протоки. Галера увійшла в лійку між мисами Румелі і Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами і кедрами, розкинувся чужий край: невеличкі густі села з мінаретними шпилями, форти, замки, башти, апельсинові гаї.
Андрій, нагодований і вбраний, уже забув про доброго татарина — тут з ним поводились не гірше. Він із цікавістю приглядався до мальовничих берегів. Згадував розповіді батька про страшний бусурманський край, забриніли в пам'яті пісні сліпих бандуристів про тяжку турецьку неволю — все те ніяк не збігалося з враженням від цього світу, що лежав, зеленоміражний, над босфорськими водами. І де ті жорстокі турки? Мубашир часто підходив до Андрія, говорив до нього по-своєму, хлопець швидко схоплював мову. Ефенді казав йому стежити за порядком, ділити їжу — Андрій був старшим від інших хлопчиків. Це призначення старшим було для нього приємним та й вигідним: вія отримував ласкаву усмішку від турка і більшу порцію баялди.
Галера причалила до берега у Золотому Рогу. По обох берегах затоки блищало золотими куполами мечетей, рясніло лісом мінаретів велике місто. Воно топилося в садах і вабило незнайомістю. Тепер Андрій уже не боявся долі — забувся свист татарських нагайок, лемент бранців: у галерних трюмах усю дорогу панував спокій, і три рази на день заходив до хлопців привітний мубашир.
Ось він зайшов і наказав виходити один за одним на верхню палубу. Сюди не впускали нікого під час подорожі. Андрій ступив на дощаний поміст і враз жахнувся від того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сиділи приковані ланцюгами до весел виснажені, зарослі чоловіки, роздягнуті до пояса. З-під шкіри випинались суглоби, спини списані синіми пругами, кайдани повиїдали зап'ястя до костей, спалені гарячкою очі каторжників дивилися на хлопців, і почувся раптом стогін поміж гребцями:
— О Україно... О діти мої!
Засвистіла таволга, пробіг ключник між рядами, лупцюючи направо й наліво, верещав, і вирвалась раптом нерівна пісня — здалося, що це він, ключник, примусив людей заспівати:
Плачуть, плачуть, козаченьки
В турецькій неволі...
Таволга шмагала по обличчях, закипались криваві басамани на голих спинах, бризкала кров, а пісня не вгавала:
Гей, земле проклята турецька,
Віро бусурменська,
О розлуко ти християнська!
Почувся плач дітей. Обличчя доброго ефенді налилося кров'ю, він прискочив і почав бити хлопців кулаком по обличчях — тих, хто плакав.
Андрій здригався всім тілом при кожному свисті пружної перекопської лозини, суворі вусаті обличчя гребців нагадали йому козаків-сусідів, батька, пісні кобзарів згадалися, та він закусив до крові губи, стримуючи плач. Знав, що від того, покотиться чи не покотиться по його обличчю сльоза співчуття і жалю, залежатиме його доля на довгі роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. І їхні сльози не допоможуть йому. Є кісмет — доля. Від неї все залежить, і їй треба коритися.
Розлючений мубашир підбіг і до нього, рука в розмаху зупинилася. Вимовив:
— Добрий будеш яничар!
Позаду завмирала пісня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом до воріт султанського палацу.
У дворі їх вишикували в довгий ряд, і тоді вийшов до них сивобородий чоловік — великий візир — у супроводі білих євнухів.
Євнухи розбіглись уздовж ряду, приглядалися до облич хлопців, запитували імена, принюхувалися, мов голодні пси, і кидали коротко: "В медресе", "на човни", "до саду". Хапали за руки, групували і швидко виводили за ворота.
Підійшла черга до Андрія. Він виділявся серед хлопців ростом, міцною поставою, вражав характерно закроєний ніс, чорні широкі брови. Євнух наблизив до нього безбороде обличчя, єхидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно, палив Трапезунт або Скутарі. Спитав:
— А тебе як звати, каззак?
Чекав погордливої відповіді від степового орляти, щоб потім помститися страшним присудом: "До німих".
Завагавшись на мить, Андрій відповів чітко по-турецьки:
— Я називаюся Алім.
Євнух здивовано звів брови, задоволене хмикнув мубашир.
— У сім'ю на виховання, — кивнув великий візир.
Вервечка картинок-спогадів обірвалася. Перед очима постала стара жінка, яка вчора проривалася крізь ряди субашів із зойком, що може вихопитись тільки з грудей матері: "Аліме, синочку мій!"
Нафіса... Алім колись любив її. Він був ще малий, потребував ніжності і мав її. Алім вдячний Нафісі — вона навчила його своєї мови і віри, впровадила в нове життя, яким він живе сьогодні. А це не прийшло так легко.
Алім добре пам'ятає молитви, яких вчила рідна мати. Вони були зрозумілі й милозвучніші, спочатку він потайки шепотів їх перед сном. Нафіса не лаяла за це, але щодня, свято переконана, що її віра справедливіша, вчила його корана. Бачила, що хлопець довіряє їй: ретельно молиться п'ять разів на день, виконує мусульманські обряди. Та не здогадувалась вона, не знала, що діється в душі юнака.
Алімові потрібні були нова віра і мова, він розумів це. Тому перестав молитися по-материнському. Бо що з них, тих молитов, коли тут інший бог, і від цього бога він залежний? Проте весь час відчував роздвоєння в душі: двох богів він знає, і обидва чужі. Той, християнський, тепер над ним невладний, тож немає потреби звіряти йому свою душу. А мусульманський бог зовсім чужий. Однак він є, керує людським життям на цій землі, де Алім живе, і з цим богом треба рахуватися. Треба коритися йому, як колись мубаширові на галері. Та разом з таким прийняттям нової віри зникали святощі з душі хлопця. Все в цьому світі підпорядковано користі, тож і він, Алім, мусить якось скористатися з життя. Хюсам заробляє на хліб ювелірними виробами, колишній батьків сусід на Україні — ралом, йому ж необхідно погодитись з новою вірою, щоб міг колись жити з меча. Все це просто і зрозуміло. А тому мусульманський бог потрібен йому настільки, наскільки вимагає цього меч, мова — теж, материнська любов Нафіси — також. Тепер меч уже є. Тож хай не сердиться Нафіса. Її любов стала нині такою ж непотрібною, як колись добрий християнський бог. А мова й віра — стає в пригоді.
Алім швидко сприймав науку Хюсама і Нафіси, все рідше снився рідний степ, а потім і зовсім забувся, як забуваються речі, без яких легко можна обійтися.
Старий Хюсам, милуючись степовою вродою юнака, полюбляв іноді називати його козаком, та морщився від цього слова Алім, усе здавалося йому, що між ним і родовитими мусульманами вмисне роблять якусь різницю, що звучить це наймення погірдливо. Глуха ненависть до Придніпровського краю засівалася в серце, адже саме через ту землю, де народився, не може він дорівнятися новим співвітчизникам, хоч знає коран не гірше за них і знаменито розмовляє по-турецьки.
Нафісу називав мамою, та прийшов час, коли поняття "мама" стало таким же тягарем, як колись сни про степ. Аліма взяли на військовий вишкіл в яничарські орти. Заплакана Нафіса провела юнака до самої казарми і на прощання почепила йому на шию амулет. Цей срібний ромбик із зерниною мигдалю всередині любовно вирізьбив Хюсам. На очах у яничарів Нафіса обняла Аліма, поцілувала і тихо заплакала. І тут пролунав регіт — глузливий, злий.
Розчервонілий від сорому хлопець вбіг до казарми, яничари смикали за амулет, шарпали поли кафтана і, замість шаблі, дали йому виточену з дерева ляльку
Цілу ніч простогнав юнак на своєму лежаку — осміяний, принижений, а вдосвіта тихо піднявся, зірвав із шиї амулет і викинув його у відхожу яму.
Алім швидко змив із себе ганьбу Нафісиного поцілунку. Він добре стріляв із лука, з яничарки [73] і пищалі [74], обганяв своїх однолітків у шалених перегонах на Ат-мейдані. Слухняно виконував накази, бо непокірних били палицями в п'яти; ретельно вивчав військову справу, бо бездарних посилали в цех м'яти шкури. Ріс мовчазним, бо знав, що в того життя довге, в кого язик короткий: вночі біля кожного п'ятого учня лежав євнух і підслуховував, хто, про що і якою мовою перешіптується, щоб потім вільнодумців покарати голодом.
Алім прагнув стати воїном. Чекав з нетерпінням того дня, коли його назовуть яничаром і запишуть в орту
Минуло кілька років, поки цей день настав. На площі перед казармами вивісили криваво-червоне полотнище з срібним півмісяцем і кривим мечем. Весь стамбульський булук [75] вивели на майдан Навпроти яничарів вишикували аджем-огланів. [76] Імам прочитав молитву виголосив проповідь:
— Ви гвардія султана. Ви охорона імперії. Будьте гідними звання йені-чері і не забувайте, що найлютіші ваші вороги — болгарські гайдуки, сербські ускоки, грецькі клефти і українськи козаки.
Високий чорновусий Алім стояв на правому фланзі Він нині, нарешті, отримав яничарські регалії — це означало, що йому повністю довіряють. Та останнє слово імама неприємно шпигонуло в серце — здалося, що на нього, саме на нього зиркнули сотні очей. Повів головою наліво і заспокоївся: аджем-оглани дивилися на яничара-агу, який підходив до їхніх рядів
І тут почувся злобний шепіт ззаду, мабуть, адресований сердарові [77], та спалахнули рум'янцями смагляві щоки Аліма...
— Байда...
Це хтось із ляхів. Ім'ям Байди Вишневецького, що загинув, підвішений гаком на мурі фортеці Едікуле, ображали польські яничари українських. Це була найтяжча образа. Алім стиснув ефес шаблі і насилу стримався, щоб не освятити її кров'ю.
— Байда... — повторив чорбаджі Алім, і тоді спалахнула в мозку найстрашніша згадка. Він випив ще одну чашу вина, щоб залити, втопити небажаний спогад, але безголова постать у закривавленому фередже не вступалася з-перед очей, стояла перед ним, як недавно у снах. Від цієї примари хотілося втекти з казарми, та насторожилися яничари, побачивши, як зблід їхній чорбаджі-баша. Алім напружив сили і глянув на привид упритул. А тоді відчув, що більше його не боїться. Вчора трапилася в його житті подія, яка виправдовувала, видно, непростимий гріх, і цей привид з'явився тепер не для докорів, а для утвердження Алімової влади, сили і жорстокості. Бо віднині ці якості, а не жалюгідні муки сумління, вестимуть його в житті.
То сталося в Багдаді Рано-вранці Амурат, вислухавши від меддаха Омара зловісне тлумачення сну, очманів. Та замість стяти віщунові голову, він наказав штурмувати стіни міста і сам ки