Євпраксія

Загребельний Павло

— так зветься четвертий роман з моєї серії книжок про Київську Русь. Тепер, коли вже написано чотири романи, можна б, нe лякаючись звинувачень у претензійності, сказати, що авторові хотілося, виходячи, ясна річ, з його скромних сил, здійснити своєрідні художні дослідження народних доль, кожна з яких не втратила свого значення й сьогодні. Отож "Диво" — це доля таланту, "Смерть у Києві" — доля державної ідеї, "Первоміст" — доля народної споруди. "Євпраксія" — роман про долю людини. А що доля людська, надто в трагічних її вимірах, найвиразніше простежується на прикладі жінки, то й написано цей роман про жінку, про трагедію розлуки з рідною землею, про трагедію втрати любові.

П. ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

Поруганіє же є слово лицемірно, от супротивного супротивное явлопіє являє; поруганіє же образі д: поруганіє, похухнанів, поіграніє, посміяніє;і поруганіє єсть слово с укором глаголемо.

"Ізборник" 1073

Тільки й єсть у нас ворог — наше серце.

Благословіть, мамо,

шукати зілля. Шукати зілля на

людське божевілля.

П. Тичина

БЕЗ НАДІЇ ПОВЕРНУТИСЯ

Несподівано відкрився їй жах коліс. Невпинне, безжальне, вперте обертання. Мовчазна безнадійність руху. Їхала, їхала, їхала... Куди, навіщо? Мов вигнаний дух, загублений у просторі, приречений блукати, тулятися, поневірятися, неспроможний зупинитись, пустити коріння. Людина створена сидіти на землі чи отак їхати безвісти? Досі здавалося Євпраксії, що все її дотеперішнє дванадцятилітнє життя — то добрі колеса, переїзди з Чернігова до Переяслава та до Києва, а там з одного князівського двору до другого, але то була їзда з надією, з поверненнями, там колеса крутилися від нижчого до вищого, від гріха до чистоти, до праведності й святості, від поразок до злетів, там завжди над нею було лагідне небо її дитинства, були земля і зело, були мамка Журина й ласкаві чеберяйчики, непомітні, але всюдисущі,— тепер усе лишалося безнадійно й безповоротно позаду, а жорстокі колеса безжально, в тупій упертості відвозили її далі й далі від Києва, від усього рідного, від землі й неба, і дороги стелилися ворожі й німі, земля не належала їй, дівчина не належала землі, лишала назавжди світ свого дитинства, а може, то дитинство полишало її, відрікалося від неї. На Євпраксію нападав темний шал, вона билася в княжому повозі, шматувала на собі коштовний одяг, кричала на Журину, замірялася на неї маленькими кулачками, тоді заходилася в безсилих риданнях. Куди везуть її, навіщо й чому? Як хотіла вона зостатися, відчути таємниці тої сили, яка скеровує життя, і яким відчаєм повнилася від думки про неможливість повернутися. Поїдеш — не вернешся. Ніколи, ніколи, ніколи!

Заливалися в небі радісні жайворонки, кричали у вечірніх травах деркачі, кумкали в теплій воді жаби, рипіли колеса, тривожно іржали коні, верблюди одчайно ревли, віддаляючись від звичних сухих степів. Роздратовано кричали погоничі. Дзвеніла зброєю київська дружина, яку великий князь виділив для супроводу княжни Євпраксії. Перегукувалися між собою саксонські рицарі, послані маркграфом Генріхом Штаденським для охорони його невісти, яку звано тепер уже й не Євпраксією, а Пракседою, як то водиться в латинян. А вона не чула нічого. Дорога пролягла для неї, мов жах коліс, безнадійна, безкінечна й німа. Всі дороги будуть німими, коли покинеш рідну землю.

Княжну везли на волах повільно й обережно, як пиво, щоб не бовтати. Повіз, запряжений шістьма білими волами, висококолісний, з колясою, кованою зовні сріблом, усередині встеленою східними килимами (на білому тлі — зелена плутанина трав, гілля і пурпурові квіти), підвішеною на пасах з волової шкури, в кількоро складених. Обозові не було ні кінця, ні краю. Дружина кінна й піша, саксонські рицарі, священики — київський і саксонський, княжі коморники, гридні, служебки, повози кінні, волові, двоколісні вози, запряжені небаченими в цих землях страхітливо смердючими верблюдами, коні, віслюки, верблюди під тороками — сила, багатство, розкіш, пишнота.

Коморники скакали поперед безкінечної валки, щоб на княжих осадах зготувати належний нічліг для княжни Євпраксії. Там розпалювали довкола вогнища, світили в осаді скіпки й свічі, а дорога однаково була для неї темною. Рвало за серце від дикості й сваволі, яких зустрічала щодалі більше. Мокрі ліси глузували з неї, перебігаючи поперед валки з місця на місце, вони затівали якусь шалену крутняву, ніби велетенські зелені колеса безнадії, і тоді Євпраксія не витримувала, веліла зупиняти повіз, стрибала на землю, ставала звичайною дванадцятилітньою дівчинкою, хотіла кудись бігти сама, йти без нікого, лишитися наодинці зі світом, з вітрами й небесами. Та небавом з гіркотою пересвідчувалася, що тільки й є в неї — земля під ногами, і земля та була така слизька, аж здавалося: світ розчахнеться на ній. У розпачі Євпраксія падала в багнюку, і тоді мамка Журина схилялася над нею, гладила її м'яке, мов дим, волосся і тихо казала:

— Дитино моя, жона єси...

Два сповідники, обидва кінні, обидва з мечами напоказ (а хрести десь заховані під чорними шатами): один з Києва, бородатий, увесь у пишному зарості, другий з Саксонії — обстрижений і слизько-виголений, мов той утор, — виростали коло лежачої дитини, мали потішати її, бо для одного була вона княжною, для другого жоною його володаря — маркграфа, обидва відчували безпорадність власну й свого бога, бурмотіли розгублено: "Все, що від природи, сумісне з волею божою" (той, що з Києва), "Lamentes et flentes — стогнучи й плачучи" (той, що з Саксонії).

А безкінечний обоз тим часом уперто й невпинно просувався вперед і вперед по ледве означених дорогах; зоставалися позаду затаєні в пущах чотирилиці давні боги, вмирали чотирисонцеві розлогостепові дні, маліли чотиривітрові руські небеса. Втомливо-ляклива просонь струшувала шептання з трав, світ облягали тумани такі щільні, що в них не літали навіть янголи, а то зненацька роздиралося небо й падали на землю бурі і в несамовитих замахах розмітали все навсібіч, і тоді Євпраксія молилася в душі якійсь невідомій силі, щоб щезло все, нічого не зосталося, а вона щоб опинилася вдома, у Києві, на Красному дворі, щоб повернулася туди, куди вже ніколи не вернеться.

І тоді небеса зацвітали слізьми, і вітри реготали й теле-сувалися, а над усім напував безнадійно-вбивчий рух коліс.

Що дитина, а вже мовби й жона. Що далі від Києва, то менше мало б зоставатися в ній дитинного світу, натомість нахабно вривався у душу світ дорослий, породжений оцим невпинним просуванням уперед і вперед, оновленням і зміною простору, борсанням поміж днями й ночами безберегого моря часу.

Чи ж безберегого? Навіть не озираючись, бачила Євпраксія київський берег своєї мандрівки, золоті верхи великого города, чула дзвони й гук людський, колотило її в людській суєті поміж тими, що чимдуж хотіли допхатися до учти й до дарів, якими щедро сипав великий князь київський Всеволод на честь заручин своєї доньки Євпраксії. Весільний обоз до далекої Саксонії починався коло Золотих воріт. Передбачливо зібраний і зготовлений, він ще десь ховався до часу на київських площах і в київських проїздах, а першою мала покинути Київ, пройти крізь Золоті ворота вона, молода княжна, власне, дитя недоросле, а вже й жона якогось невідомого маркграфа, багатства, могуття й зухвальства в якого стачило аж на те, щоб нахабно сягнути її руки.

Князь і княгиня, верховні ієреї церкви, мужі київські старші й молодші стали на заборолі перед падворітною церквою, верещали роги, гучали котли, крик бив у небо, а небо відлунювало мідним дзвоном, коли Євпраксія проходила через Золоті ворота. Князівська гідність не дозволяла їй іти пішо, їхати кінно годилося мужам, воли заклечані були для долання нудьги й тягаря довгої мандрівки, тоді ж як мала покинути вельможна невіста головний город землі своєї? Винесено її у відкритій золоченій лектиці, що нагадувала штудерний кораблик з різьбленим носом і круто стесаною кормою; лектику несли вісім атлетів-скороходів, несли легко, вправно, без щонайменшого схитування, так що Євпраксія й не сиділа, а стояла посеред нош, не торкаючись до стінок і не тримаючись руками — стояла в розпачливо-урочистій закам'янілості. З київського валу, із заборола, мовби з самого неба, летіли на неї квіти й вінки; квіти встеляли дорогу, вони росли позад неї, відгороджували Євпраксію від Києва, може, й навіки. Ні озирнутися, ні заплакати, ні закричати тужно...

А позаду вже починав виходити з города обоз — одна половина з Золотих воріт, друга з Жидівських, обидві незабаром сполучилися на Білгородській дорозі. Євпраксія перебралася з лектики в кутий сріблом пишний свій повіз, білі воли з заквітчаними рогами, спокійно ремиґаючи, потягли коштовний тягар. Усе потонуло в хмарах куряви, світ зник з-перед очей нещасної дівчини, і тоді вперше згадала вона про свою вельможність і в першому нападі шалу закричала:

— Наперед хочу!

До Білгорода під'їжджала попереду свого обозу, і міст через Ірпінь першими перейшли шість білих волів, які тягли сріблом кутий повіз, і далі обоз мав просуватися таким чином, хіба що випереджали його надвечір комор-ники, щоб зготувати нічліг, та нишпорила обабіч шляху дружина, запобігаючи несподіваним нападам. Завжди-бо знайдеться досить ласих до поживи, а про обоз княжни Євпраксії вже розліталися навсібіч чутки, здивування й захоплення, так ніби ховалися там краса й багатства а усієї землі Руської: хутра соболині, бобряні, горностаєві, чорних кун, песців, білих вовків, стоси золотих штаб і пенезя, золотого й срібного начиння, дорогої зброї, садженої самоцвітами; золота було на возах і в тороках, як листя восени, а ще було без ліку всілякого їстівного припасу, славетного пива пшеничного, без якого слов'янській душі несила прожити бодай день, гнали цілі табуни говяда на заріз, отари овець, вели сотні скакунів, за кожного з яких можна б купити ціле село, везли корчаги меду, круги воску, шкіру, полотно, вовну, тут стачило б на безтурботно-розкішне життя не одній отакій тоненькій дівчинці, а тисячам людей.

Вгиналася під обозом земля, курява застеляла півсвіту, ночами сотні вогнищ рвалися навстріч зоряному небу; у болотах і багнах стелено нашвидкуруч мости, а коли від несподіваних злив зненацька творилося непрохіддя, тоді грузли воли й коні, тонули вози, мучилися без міри люди, проклинаючи й далеку дорогу, і князів, і самого господа бога, а бородатий сповідник молодої княжни, не наважуючись картати змучених людей за богохульство, покірливо підкидав їм до вжитку взяті зі священної книги слова, суті яких не міг дошукатися ніхто: "Проклинайте землю Мероз, проклинайте землю Мероз!"

Що то за земля, де вона й коли була така,— хто ж то відав? Євпраксії уявлялася вона Саксонією, отою Нордмаркою, що нею володів теперішній її муж граф Генріх Штаденський,— незнайомою і ворожою, чужою, як слово "Мероз".

1 2 3 4 5 6 7