Та вона ладна була відмовитися від усіх благ, які мало б дати їй велике місто, лиш би залишитися тут, біля своєї вірної подруги, лиш би, як і зараз, бачити її щодня, ходити разом у гори, лежати на вузькому Ольжиному ліжку обійнявшись і слухати її розповіді про те, яким буде її коханий чоловік, дім, діти.
– А я щодня писатиму тобі листи. Розказуватиму, що у нас тут і як, передаватиму новини, – не змовкала Ольга. – Я така щаслива за тебе, така щаслива!
Те солодке від обіймів і поцілунків, але гірке від перспективи розставання юнацьке прощання Августа не забуде ще багато років. Майже напам'ять знатиме всі Ольжині листи і вмітиме добре відрізняти, де в них правда, а де вигадка творчої душі. А від тих вигадок часом кров застигала у венах. Одного разу Ольга написала якомусь старому чоловікові, що вийде за нього заміж, аби той дав їй достойне життя і можливість навчатися. Вона, Августа, тоді проплакала цілу ніч. Навіть не плакала – гарчала, як поранений пес, і витискала з себе сльози, інакше вони б розірвали її зсередини. Відчай від того, що не може допомогти і хоч якось полегшити страждання Ольги від принизливої бідності, тиснув із усіх боків. Той старий чоловік від пропозиції шлюбу відмовивсь, але що було б, якби ні? Як би жила вона, Августа, знаючи, що її Ольги торкаються зморщені кістляві руки якогось багатого діда?
Але Чернівці неможливо було не полюбити. Найперше – за можливість навчатися. Всю себе Августа присвятила штудіюванню живопису – брала приватні уроки та багато малювала. Нових подруг тут майже не набула. Та й чи потребувала їх? Часом їздила до Ольги в гості, й тоді вже вони не могли набалакатись, хоч і листувалися дуже багато.
Найбільше Августу тішило, що в той же рік із Кимпулунгу поїхала до Львова Окуневська. Бо надто багато Софія займала часу в житті Кобилянської. Чотири роки, відтоді, коли її батько приїхав працювати до міста, Окуневська майже щодня бачилася з Ольгою. Познайомилися через Юліана, брата Кобилянської, що викладав Софії мовознавство. Дівчина ж просочилась у життя Ольги, як красива, але небезпечна ртуть. Заповнила собою весь вільний час, усі її думки. Так здавалось Августі.
Софія говорила українською, давала Кобилянській українських книжок і переконала спробувати писати рідною мовою. А Ольга і пристала. І байдуже, що Августа просила про це подругу ще мало не з дитячих літ. Була в цьому спілкуванні якась небезпека. Окуневська марила професією лікаря. Жінкам те було зась. Усього кілька десятків жінок в Австро-Угорщині тоді мали вищу освіту. Софія сіяла в голові Ольги думки про рівність між чоловіками і жінками, знайомила її з подругами, що сповідували такі ж ідеї. І Ольга губилась. Августа з жахом бачила, що її тендітна подруга розривається між своєю ніжною та романтичною натурою, що хоче любити, і думками про те, що вона може мати чоловічу силу та витримку. Залишити її в такій компанії – означало б дати можливість тим думкам перемогти. Сама вона, Августа, теж хотіла мати право навчатись, але її прагнення були не агресивні, не спрямовані на те, щоб прирівнятися до чоловіків у правах. Вона просто хотіла займатися тим, що добре вдавалося, – малювати. Можна було б усе життя пропрацювати вчителем мистецтва, навчати живпису тих, хто тільки бере пензель у руки, але Августа мала свій задум. Хто, як не вона, зможе намалювати до дрібниць життя простих людей? Хіба комусь те цікаво? А вона зможе. Навчиться, освоїть техніки і малюватиме простих людей. Тих, про яких Ольга пише у своїх творах. Кобилянська малюватиме їх словами, а вона, Кохановська, фарбами.
Софія Окуневська того ж року, що і Августа, поїхала навчатися до Львова. Ольга залишилася в Кимпулунзі і, хоч жалілась у листах на те, що її всі покинули, але то була для Августи гарантія безпеки для їхньої дружби.
Ті шість років, що довелося жити у Чернівцях без вірної подруги, мали б звести нанівець їхнє спілкування. Але хіба можна було дозволити собі втратити такий скарб?
А потім сталося головне – Ольга написала, що і сама переїздить до Чернівців! О, скільки то було радості! Августа не могла дочекатися, коли зможе бачити подругу щодня.
До Чернівців Ольга приїхала розгублена. Та й чи дивно – все життя прожити в первозданних і невинно-чистих горах і приїхати у велике місто.
Квартира, яку винайняли Кобилянські, була тісна і бідно обставлена. Вони і в Кимпулунзі не жили в розкоші, але там Ольга мала всю природу цього місця на те, щоб усамітнитись. А тут – тісну прохідну кімнатку, завжди повну людей.
Батько Августи намагався хоч якось покращити побут давніх друзів – домовився про добротний стіл для Ольги і якийсь запас продуктів на перший час.
Коли вперше прийшла до Ольги у її чернівецьку квартиру – серце стиснулося. Кобилянська ж, як завжди привітно, всміхалась:
– А бачиш, Августо, і я тепер тут. І я не залишилася припадати пилюкою в далекому від справжньої культури Кимпулунзі.
Усмішка її хоч і здавалась щирою, але мала в собі ноти якогось остраху. Хотілося по-материнськи обійняти подругу, покласти її голову собі на плече і довго-довго гладити ретельно зачесане волосся. Але що могла зробити вона, Августа, коли і її власне життя було далеке від розкоші? Хіба розважати Ольгу прогулянками та знайомити з поважним товариством. А ще – читати її твори та малювати до них ілюстрації.
Ольга, хоч і намагалася здаватись в очах інших сильною та рішучою, насправді була, як ніхто, беззахисною та довірливою. Доводилося пильно придивлятися до всіх нових людей у її колі, щоб не допустити близько того, хто міг би її образити. Була особлива насолода в тому, щоб захищати її від поганого.
Августин батько, що завжди добре ставився до родини Кобилянських, вже майже перед самою смертю виступив проти її з Ольгою спілкування. Сталося це після одного випадку, що насправді нібито нічого й не означав.
Того дня погода була мінливою – то парило так, наче земля варилась у великому казані, а то пускалася злива. Але що могло втримати двох молодих дівчат у літній вечір удома? Августа зайшла за Ольгою пообіді. Кобилянська саме прочитала щось із нових творів Франка і мала конче розказати про те подрузі. За розмовати не помітили, як дійшли до вузьких вуличок із низенькими будиночками. Майже село. І все б нічого – вони часто забредали на околиці Чернівців і з цікавістю заглядали на прості обійстя, – але раптом уперіщив дощ. Ні втекти, ні сховатися змоги не було. Августа мала з собою добротний плащ із грубої тканини, а Ольга була в самій лише літній сукні.
– Візьми, – простягнула плащ в одній руці, а іншою пригладила мокре волосся.
– А ти? Ти ж вимокнеш до нитки. – Ольга вагалася.
– Нічого мені не станеться. А тобі хворіти не можна. У вашій хаті ще тільки слабості й не вистачало.
Августа рішуче розгорнула плащ і вмостила на плечі Ольги. Та вже сама закинула капюшон на голову.
Додому було йти далеко, та й спочатку довелося проводжати Кобилянську. А коли стала на порозі хати, мокра, як хлющ, із плащем у руках, батько не витримав:
– Ольгу від дощу ховала?
– А кого ж.
– Сама чому не одягла?
– А що мені буде?
– Не менше, ніж їй.
– Та ти що, – всміхнулася кутиком губ, – я сильна і здорова, а Ольга – як травина – дмухнеш, то й похилиться. Її треба захищати.
Августа зажмурилась і пригадала, якою тендітною і маленькою сприймалася подруга весь час, що йшли під тим дощем. Дивилася на Ольгу крадькома, бачила, як холодні краплі з капюшона часом падали на її щоки. Десь у животі розливалося ледь вловиме тепло і хотілося стерти ті краплини з обличчя і поцілувати там, де вони щойно були.
Тато стояв просто перед Августою і дивився у вічі, наче щось у них шукав.
– Господи Боже, – прошепотів, – та вона тобі дорожча, ніж ти сама…
Батько розвернувся і пішов у хату, а Августа стояла на ґанку, поки з неї стікали патьоки дощової води. Чи була їй Ольга дорожча за саму себе? Хтозна. Ніколи про те не думала. Але з того дня батько часом ніби навмисне вигадував їй роботу саме на той час, коли та мала зустрічатися з Кобилянською.
Зараз, у сирій віденській квартирі, Августа почувалася майже так само, як тоді, під холодним літнім дощем. Вона майже фізично відчувала, як холодні краплі товаришування з Маковеєм б'ють Ользі у лице і розуміла, що мусить від них подругу захистити.
Лист на столі білів, як занадто різка у кімнаті пляма, і був передвісником цілком можливої поразки Августи у цій битві. Дівчина кинулася до столу і зім'яла піддатливий папір у щільну кулю. Далі збиралася кудись нею жбурнути, але стрималася. Дістала з-під ліжка важку коричневу валізу, з якою колись приїхала до Відня, розкрила і запхала зім'яту паперову кульку десь між інших дрібниць, які не мала наміру використовувати, але й викинути було шкода. Закрила валізу і штовхнула її далі під постіль.
Зрештою, а хіба їй має бути щось до того, з ким проводить час Ольга? Чи не краще, якщо вона і справді знайде собі доброго чоловіка, народить дітей, заведе господарство? Хто сказав, що від цього вона не буде щасливою?
Тут, у Відні, Августа бачила не одну емансипе. Такі були часи – лише у столиці Австро-Угорщини жінка мала доступ до сякої-такої освіти. Тому й їхали сюди зі всіх околиць. Тутешні фройлен одягалися на чоловічий манер, палили тютюн та носили пенсне. Августа не могла пригадати, чи хоча б одна з них видавалася щасливою. Стильною – так, сильною – так, незалежною – так. Але от чи щасливою?
Августа глянула на великий годинник у кутку кімнати. До початку занять мала ще добрі дві години. Одягла буденну сукню, зробила сяку-таку зачіску, приладнала на голову капелюшок і вийшла на вулицю.
По-осінньму прохолодний ранок війнув свіжістю. Августа зупинилася, щоб на повні груди вдихнути запах прохолодного сонного міста. Десь недалеко чувся цокіт копит коней чиєїсь брички.
Пригадалися коні в Кимпулунзі, яких так любила Ольга. Там голови їм прикрашали кольоровими китицями, і коли кінь ішов дорогою, ті китиці поважно похитувались, мов яскравий маятник.
Тут, у Відні, коні на вулицях зустрічалися все рідше. Частіше – самохідні автомобілі, що гуділи на кілька вулиць. Але, здається, цокіт копит по кам'яних дорогах у місті залишиться назавжди, хоч скільки б віків минуло.
Августа попрямувала до єдиної кав'ярні в її районі, що працювала так рано.