– То ж дівка. Та й у голові в неї робиться казна-що, сам знаєш.
– Ми, Маріє, не служницю собі народили. Подивись, який світ навкруги – жіноцтво вже давно не заперте в хаті.
Марія, мама Ольги, мовчки підвела очі на чоловіка. Той устав з-за столу, хоч так в родині досі й не велося, підійшов до дружини і поцілував у маківку:
– Не ображайся, знаю, що ти себе віддала мені й дітям. Але то був твій вибір. А як вона так не схоче?
Ольга сиділа за столом і навіть припинила рухати щелепою. Так і тримала в роті шматок запеченого м'яса, поки її брати і сестри гелготіли поруч, як гуси. Її ніхто не питав, чи хоче вона до школи, але за таке рішення готова була просто тут кинутися татові на шию.
Вже за місяць вона старанно вчила письмо і читання. Нікому не зізнавалася, що, власне, читати вміла й до того. Сама не знала, звідки. Але хизуватися собою не звикла.
Додому до них з братами приходив учитель української мови. В школі ж – лише німецька та румунська.
Вікно до знань, яке відкрило навчання, захоплювало і лякало: чим більше Ольга читала, тим більше розуміла, скільки всього непрочитаного і невивченого ще залишається.
Окрім школи, Олю вчили грати на фортепіано. Мама страшенно любила, коли донька, розправивши поділ сукні на колінах, граційно ставила руки на клавіші старого інструмента і починала грати. Байдуже, що було далі. Тільки ось цей первісний момент народження музики з нічого мав значення.
Ольга полюбляла грати марші. Їхній ритм і сила крізь кінчики пальців розливалися тілом дівчинки, примушували розправляти плечі та підводити вище голову. Із завзяттям била по клавішах і діставала за це зауваження від Аделі Францівни, старої вчительки музики.
– Звідки у Вас стільки агресії, юна пані? – перелякано дивилася вчителька.
Ольга опускала очі та бралася перебирати поділ спідниці. Хвилини, коли втрачала контроль над собою, були найгіршими в її житті. Це могло трапитися будь-де: на уроці музики, як от зараз, у розмові з учителем малювання, коли хотіла довести, що плавні переходи кольорів – то не завжди добре, бо ополудні, наприклад, усе навколо таке контрастне, що аж ріже очі. Чи навіть, найгірше, коли до батька, секретаря при старостстві, приходили друзі, сідали за чай і обговорювали якийсь цікавий художній твір. Ольга ховалася біля самісіньких дверей у сусідній кімнаті. А коли дискусія сягала апогею, то не витримувала, виходила зі сховку і палко висловлювала свою думку. І тільки перелякані очі тата зупиняли її. В такі миті хотілося провалитися крізь землю. Сором – ось вічний супутник її нестриманості.
– Дивно, що у такій родині дівчинка отримала негідне виховання, – яксь із докором сказала Аделя Францівна Олиній мамі. Та, не знати, за що, вибачилась.
– Я більше не хочу, щоб вона мене вчила, – рішуче сказала Ольга, коли за педагогом зачинилися двері.
– Даремно. Адже вона каже правду, – мама взялася накривати на стіл, а донька – їй допомагати. – Десь ми тебе не догледіли.
– Я думаю, досить із тебе навчання. По чотирьох класах сидітимеш удома, – тато, котрий якраз у ту хвилину зайшов до кімнати, замислено глянув на Ольгу. Дівчинка заклякла на місці:
– Як то – вдома?
– Так, як і всі. Помагатимеш матері. Щодо уроків малювання та музики – я не перечу, то треба кожній жінці. Грай, малюй, скільки хочеться. А навчання – досить. Щось зле сіють книжки у твоїй голові, боюсь, аби тебе не згубили.
Ольга мовчки поклала тарілку на стіл і погладила скатертину рукою.
– Тоді… Тоді я не хочу нікого бачити! – Схопила поділ сукні й побігла надвір. Батьки переглянулися між собою: така реакція була очікуваною, нічого дивного.
Дівчина стала посеред двору і з жахом прислухалася до серця, що вилітало з грудей. Нащо воно грає такі злі жарти? Чи вартувала ця витівка зіпсованого настрою батькам? Оля сіла на колоду під парканом і затулила вуха руками, щоб не чути свого серця. Але від цього його стукіт став іще сильнішим. Дівчинка різко встала і побігла за хату, туди, де виднілися гори, де у величезній загорожі паслися коні. Біля стовпчика огорожі лежало старе сідло. Схоже, хтось із селян залишив, а сам пішов напитися води чи пообідати. Ольга, довго не думаючи, осідлала першого-ліпшого коня, що пішов до рук. Тисячу разів бачила, як робив то батько і брати, – проблем не виникло. Рішуче вперлася руками йому в шию і застрибнула на спину. Кінь кілька разів тупнув копитом і потряс головою від несподіванки, але далі пішов спокійним кроком уздовж огорожі. Ольга боялася навіть дихати. Але дуже швидко страх змінився захопленням. Кінь рухався повільно і поважно. Дівчина відчувала, як напружується і розслаблюється кожен його м'яз. Натягнула вуздечку сильніше. Побачила, що тварина сповільнила крок. Легенько штовхнула ногою в бік, як то робив батько – і кінь пішов швидше.
– Ви, панночко, так би не бавилися, бо сукенку замастите, – почула голос за плечима і спробувала оглянутися. Тварина такого маневру не зрозуміла і різко зупинилась. Ольга відчула, як ковзнула голими литками по порепаній шкірі сідла. Очуняла за мить, коли кінь, не второпавши, що відбувається, закрутився на місці й мало не розтрощив копитом їй голову.
Саме тоді, коли ледь не сталося неминуче, звідкись підскочив хлопець у засмальцованій сорочці й сильно ляснув тварину ззаду. Кінь відстрибнув на кілька метрів і побіг геть. Сідло на його спині перекосилося.
– Хто ж так коней сідлає?! – засміявся хлопець на всі зуби і подав Ользі руку. Спітніла хлопчача долоня торкнулась її шкіри і запекла новими відчуттями.
– Хочете, я вас навчу?
– Хочу. Тільки татові не кажіть.
– А мені то що? Я не звик зайве балакати.
Його звали Іван, і він пас коні зі всього краю містечка. Ціле літо вчив нову знайому їздити верхи, сідлати коней і доглядати за ними. Ольга слухала його з таким самим захопленням, як і читала книжки. Все у цьому сільському хлопцеві було для неї новим: наївна простота і неосвідченість, грубі риси обличчя й відверта поведінка.
Найперше Оля взялася вчити його читати по-німецьки. Іван пручався, як міг. Але нудні години на пасовищі не залишали вибору.
– Ти вивчишся читати і візьмеш мене заміж, – серйозно пояснювала Ольга. Почувалася поруч із Іваном спокійно та легко. Його простакуватість притягувала її, як ніколи досі.
Хлопець по-дружньому обіймав дівчинку за плечі та сміявся:
– Мала ти ще, щоб із тобою женитися. Підрости.
Ольга старанно виводила для Івана літери та слова прутиком на піску, а думки її були там, де її шкіри крізь тоненьку блузу торкалася його рука.
Іван умер того ж літа. Ніхто не бачив, як. Знайшли в полі з розбитою головою. Казали, ніби його вдарив кінь. Ольга про це дізналася не відразу. Десь за два дні, коли вийшла на поле та побачила старого пастуха замість свого друга. Чоловік сказав, що Івана вже і поховали.
Оля пішла на цвинтар, знайшла свіжу могилу і постояла над нею, закусивши губу. Море незнайомих почуттів розпирало зсередини і просилося на волю слізьми. Але вона не пускала. Повернулася додому, знайшла великий зошит і сіла писати. Вирішила, що просто мусить намалювати словами все, що було в її житті досі. Напише щоденник.
Спочатку то були просто спогади. Незчулась, як вони почали обростати деталями, котрих не було. Далі в зошиті з'явилися незнайомі люди зі своїми історіями. Оля злякалася: то було щось нове. Інший світ, зовсім їй не знайомий.
– Августо, а йди-но, щось тобі покажу. – Ольга по-змовницьки підморгнула подружці, доньці місцевого старости, тендітній дівчині з великими очима та кучерявим волоссям.
До Августиного тата часто сходилася місцева інтелігенція. Тут багато розмовляли українською, обговорювали книги, ділилися новинами. Ольга завжди просилася з татом на такі вечори. Нібито щоб побалакати з подружкою, а насправді – щоб послухати, про що говоритимуть старші. Августа її в тому підтримувала, часом навіть сама видумувала нові й нові сховки, де вдвох із Олею сиділи годинами та прислухалися до голосів у вітальні. Вже далеко не діти, вони зі сміхом потайки залазили до великих дубових шаф і сиділи там мовчки, втираючи одна одній піт із обличчя, аж поки батькові гості не розходилися. Тоді так само непомітно вислизали зі сховку і, ніби так і мало бути, виходили десь із кухні чи іншої кімнати.
– Августо, а йди-но, щось тобі покажу. Ось, лише ти це можеш читати, – розчервоніла Ольга простягнула подружці дрібно списаний зошит.
Августа сіла на широку тахту і жестом запросила Ольгу сісти поруч. Її очі швиденько бігали за рядками зошита.
Вона любила, коли Ольга приїздила в гості. Завжди чекала її з нетерпінням. Помагала мамі готувати смачне до вечері, виставляла на видне місце картини, намальовані за цей час, аби похизуватись. А під покривало на постелі ховала дві-три книжки, які непомітно брала для Олі в татовій бібліотеці. Дуже вже та любила читати і повсякчас неймовірно тішилася таким несподіванкам. Ольга завжди розповідала щось нове та цікаве і вмовляла на незвичайні витівки. Від природи вперта і норовлива Августа слухалася подругу, як зачарована. Було в ній щось незбагненно-світле та приємне.
Найбільше Августа полюбляла підслухані розмови татових гостей. Коли вони разом із Олею опинялись у тісній і паркій шафі й ледве стримувалися, щоб не зареготати, – то було чудово. Їхні ноги перепліталися від нестачі місця, і кожен рух відкликався приємним лоскотом. Шкіра Ольги завжди пахла лавандою. Казали, що її мама додавала квітів до води, якою донька вмивалася. Так, чи інакше, а Августа щоразу намагалася вловити цей аромат і прихилялася носом до щоки подружки близько-близько. В такі хвилини її огортало приємне тепло, думки плутались. Якщо треба було щось сказати, то Ольга притулялася губами до її вуха і ледь чутно шепотіла. Її подих обпікав шкіру, хотілося сміятися ще більше.
– Ось це все, про що ти пишеш, це було насправді? – Августа здивовано глянула на подругу.
Ольга ствердно махнула головою.
– Так. Усе, до останку. Нема в мене ближчої подруги, як ти, тому і ділюся.
– Бідолашна моя дівчинка… – Августа не знала, як поводитись, і несміливо притягнула голову подружки на свої груди. Від її близькості стало лоскотно десь усередині. – А батько знає?
– Про що? – Ольга перелякано округлила очі.
– Про Івана, про ваше кохання.