ілі бруньки для засолу.
Розпачливо кричали осли. Забобонні татари вклякали під їхній вереск на коліна і шепотіли слова молитви, увірували й християни в татарське повір'я і молились по-своєму, бо до всіх однаково йшов шайтан голоду.
Марія повернулася з бахчисарайського базару стомлена журою, поникла. Ціни так неймовірно підскочили! За бешур [103] проса — двадцять алтинів. То ще б нічого, якби те просо, що напровесні купила і посіяла біля хати виколосилося колись. Та де там, засихає над грудою, а на каперсах не проживеш. Щось треба діяти.
Заробила Марія коло Стратона чимало грошей за зиму. Він виплачував їй за роботу, як чужій, хоч насправді чужою стала йому власна домівка — вільний від роботи час пересиджував у Марії.
— Стратоне, — сказала йому однієї ночі, — чую я, що тяжко мені буде без тебе в старості. Складаймо гроші докупи, чей удасться обом колись грамоту купити. Що тебе тут тримає?
— Безнадія, Маріє... То страшна річ, але заповнила вона мені душу по вінця. І серце ніби з повсті, і руки наче глиняні. Я не бачу ніде на землі такого клаптика, щоб варто було до нього йти, страждучи. А тут хоч трохи є того, що не дає мені втратити самого себе. Піду в Успенський собор, і здається, що побачив і Дніпро, і степ на Україні. Маю роботу і коротаю дні. І ти до мене прийшла, Маріє. А підеш — умерти схочу, якщо бог смерть пошле. Але йти кудись — куди йти? З неволі та в гіршу? І за яку ціну? Прикидатися весь час мусульманином, душу свою губити, щоб потім з лядської палі позирати на Україну... Ну, ти як знаєш. А в церкву більше не ходи, кет-худа вже знає, що ти була на відпусті. Він усе мотає собі на вус. Іди тепер спокутуй християнський гріх у мечеті. Ой, чи виплатиться тобі...
Думала-передумувала Марія, та не могла змиритися з тим, що тут умирати має. Кривить душею зате надія є, а без надії навіщо жити, хай навіть зі своїм богом... Не тут, ой не тут Мальвиній молодості цвісти. Таж за нею на Україні Купало тужить, і високі мальви-посестри визирають її з-за тинів. Покину я тебе, Стратоне, добрий мій голубе...
Але як заробити стільки грошей? Питала в людей кажуть: аж п'ятсот алтинів треба, та ще й кет-худі бакшиш, щоб присвідчив, а голодний переднівок тягне монету за монетою. А їм ціна — вільний степ на Україні і незаюжене синє небо. Баскак таки насправді душить за горло: крім хараджу і джізьє, наклали новий — збройний податок, хан Бегадир-Гірей готується в похід на Азов. О боже, як вирватися звідси, щоб хоч своєю кривавицею не допомагати плюндрувати християнські землі! Недоїдала і в мечеть ходила про людське око, гріх відмолювала дома і очі опускала перед Стратоном.
Принесла Марія дику новину з Бахчисарая. Одна багатодітна татарка з Карачори продала на людському базарі свого хлопчика і годує тепер кров'ю найстаршого четверо меншеньких. Страшно стало Марії. Як перебитися до зими, щоб хоч ці гроші, що є, за літо не розтратити? Може, на другий рік легше стане?
Заворушився кримський степ, учувши голод. Гнали чабани голодну худобу в гори, лаштував полки на Азов хан Бегадир-Гірей. І все по хліб.
Сказала Марія Стратонові:
— Піду я в гори з Мальвою. Наймемося овець доїти. Якось прогодуємося літом, а мо', ще й сиру принесемо на зиму.
Мальва заплескала з радості в долоні.
— Мамо, там ми Ахмета зустрінемо! Він такий добрий!
Не гаялася. Таки на другий день вибралися вони обидві на знайому дорогу, що вела на яйли Чатирдагу Можливо, цього дня добились би вони до якогось коша [104], та незвичайний рух на битому шляху привернув Маріїну увагу. Чорною валкою тягнулося до Ак-мечеті військо.
Певно, на Азов вирушили.
Сама не знала чому — звернула з польової дороги, підійшла до шляху. Страх — той колишній, ясирний — затамовував подих, та Марія підходила все ближче, приглядалася до облич воїнів, і чомусь хотілося їй, щоб цим шляхом пройшло сьогодні все татарське військо.
Йшли грізні полки воювати за турецького султана. Попереду хан зі своїм почтом. Червоний з золотим яблуком посередині прапор розвівався над його головою. Одягнутий у важку кольчугу і високий шолом з гострим наконечником, він намагався маєстатично триматися на коні, в руках щит і пернач, та тяжкі були, видно, ханські регалії — Бегадир-Гірей задихався від спекоти. За ним вели десять білих коней, зв'язаних за хвости, слідом на буланих аргамаках їхали калга Іслам-Гірей і нурредин. Два десятки закованих у сталеві панцири сейменів ішли поруч із ханськими достойниками.
Молодий калга, мабуть, уявою гуляв уже на полі бою: зсунулись широкі брови на чоло, випнута роздвоєна борода стиснулася в пружний гудз, грізно заклебучився горбатий ніс — чи не надто повільною була для нього ця їзда? Йому хочеться, видно, пришпорити коня і обігнати хана, що пріє в кольчузі, та мусить стримуватись і йти на поштивій відстані. Біля нього в такт кінським копитам ступають сеймени, в них обличчя грізні, кам'яні, в них обличчя напружені, як вудила в руках калги, — поскаче вождь, ринуть і вони на звитягу або смерть. "А за кого? — питає мовчки Марія. — Коли очі і чола у вас не татарські і не татарська мати вас родила?"
Придивляється Марія до кожного обличчя...
— Це, певно, хан, мамо, — показує Мальва несміливо пальцем на калгу-султана.
Цить... навіщо тобі той хан, дитино... Ось ідуть, один, другий, десятий — вірні ханські слуги. Гостроносий засмаглий кавказець, кучерявий болгарин, чорний, як сажа, мурин, а біля нього — і падає глибоко, на саме дно грудей, материнське серце — а біля нього плечистий, білявий, по-дніпровському білявий юнак... Хто ти, хто ти, хто ти? Чий ти син, хто твоя мати?..
Марія благає очима воїна, щоб він поглянув у її бік, підвів опущені вії, очі його хоче побачити.
Але білявий сеймен не дивиться на неї, проходить і губиться серед сотень воїнів.
Ослабла Марія, минуло напруження, подумала:
"Нерозумне ж ти, материнське серце. Як можна найти голку в сіні, як можна розшукати свою загублену дитину серед цього ворожого каламутного безмежжя? Але хто він, хто він?"
І згадала, а від цього легше стало: це ж до тих святих, що стережуть матір божу на скелі Успенського собору, схожий ханський воїн...
Треба було поспішати, щоб до вечора дістатись хоч би до підніжжя гір. Там, у лісі, можна буде зробити з гілля колибу — все-таки не під голим небом. Марія роздивлялася по узгір'ї, чим би поповнити запас їжі, бо хтозна-коли найдуться люди, що приймуть їх. А як не приймуть? Вертатися назад до висохлого Узенчика і зустріти голодну зиму з порожніми руками?
У видолині побачила кілька дерев мушмули, на них плоди достигають весною, обшукала, знайшла кілька жовтуватих мушмулин і за це слава богу.
Мальва була бадьорою, з задоволенням дивилася на неї Марія — загартовувалося дитя, ніби тут і вродилося. Засмагла й витривала, як оте татарча, що в солі купане.
Стежка заводила все глибше в гори. Густішала бучина, малинові кущики юдиного дерева чіплялися шапками за схили, з ущелин повіяло мрячною прохолодою. Господи, там десь хмари бовдуряться і, либонь, дощі йдуть! Внизу без угаву тріщали цикади, немов намагалися сухим свистячим цикотінням підгнітити спеку, щоб задихнулись від неї і верховини. Та не було їй доступу в гори. Жарінь тут м'якла, під ноги слухняно лягав вологий мох, крухтіла соковита трава. Вдалині курився туманами Бабуган, чорні хмари сповзали з Чатирдагу вниз.
Ставало відрадніше. Втоптана людьми і худобою стежка вела до якогось житла — люди знайдуться.
Сини мої... Де ж ви, сини мої?..
Та й блиснула блискавка, і загорілося небо... Засвистіли стріли, загавкали мушкети — йде невільниця Марія, йде українська доля чужими дорогами.
Ллє живодайний дощ, і купається під ним Мальва, біжить попереду, хлюпається в теплих потоках, набирається сили.
— Мальво!
— Мальво!
Тільки луна материнська, тільки луна...
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
...і коли чуєте спів півнів,
просіть милості в аллаха,
бо півні співають тоді,
коли бачать бога.
З хадісів
...До весілля залишився один місяць. І звідки воно взялося, оте весілля, Мальва не може второпати. Таж вона ще мала, та й Ахмет нічого не говорив їй про шлюб. А може, оте незрозуміле "укум-букум-джарим-барим", що він завжди бомборосив, коли вони грали "в ашики" [105], то і є ті слова... Видно, що так, бо весілля за місяць. Біля неї, на самому шпилі Екзілі-буруну [106], сидять ще дві незнайомі дівчинки, такі, як вона. І в них та сама доля, всі троє квапляться шити придане.
Примарне світло, як при затемненні сонця, розливалось між верхами Демерджі, Бабуганом і Чатирда-гом, дівчата разом вгледілися в далечінь і побачили, як кам'яний ідол, що завжди непорушне бовванить на Демерджі, почав повільно зсуватися вниз. Ось він уже перейшов Ангарську ущелину, на мить зупинився внизу серед поляни і поплив у сивому серпанку до них.
Відклали дівчата шитво: ні, це не дивовижна кам'яна фігура, до якої щодня придивлялися здалеку, це якийсь дід-жебрак. Що ж йому дати? Проте жебрак не простягав руки. Він був високий, білобородий, і добрі були в нього очі, дід дуже нагадував того святого старця, до якого вони з мамою підходили в Кафі, коли втікали від Мураха-баби. А може, це той самий?
Мальва хотіла спитати, та її випередила сусідка:
— Ти Хизр [107], який знайшов джерело живої води і став безсмертним?
— Ні, дівчино, — усміхнувся дід, — я звичайний чарівник. Скажи, джаним, яке в тебе найпотаємніше
бажання?
— Хотілось би швидше дошити своє придане, — відповіла та, — бо ж тільки місяць залишився до весілля.
— Встигнеш, дитино, — сказав чарівник і звернувся до другої: — А ти чого бажаєш?
— У мене лиха харт-ана [108]. Я хочу, щоб вона на мене! не кричала, коли вийду заміж, і сорому перед коханим не робила.
— Стане доброю твоя харт-ана. Ну, а ти про що мрієш? — звернувся до Мальви.
Мальва не могла відповісти. Вона ще нічого не бажала в житті, і цього весілля теж не хотіла, їй добре було біля мами і Стратона, весело служилось підпасичем у Ахмета, того самого, який колись напоїв її цілющим кумисом у палючому степу. Чого ж забажати? Мама хоче вернутися туди, звідки вони прийшли, у якийсь далекий степ, якого Мальва не пам'ятає. Знає тільки, що всі степи колючі, спраглі й жорстокі, і трапляються там погані люди. Вона не хоче в степ. Де є ще такі гори, таке близьке небо, що руками зір можна дістати? У горах живе Стратон, і білозубий, вічно усміхнений Ахмет, і суворий, проте добродушний даї Юсуф, є вівці, є дозвілля і безліч казок, що гомоня