Та були й бесіди-умовлян-ня. Чи не просив я тебе: скорися батькові, не шукай на мене меча в чужих краях, бо меч той розрубаю своїм мечем. Не шукай розради у вині, а насолоди — з чужими жонами, бо цим принижуєш у собі мужа. І що з тих бесід? Хоч одна зернина з них прийнялася? Матінку ти слухав...
Сказати тобі про це ще раз? Якщо колись не помагало, то тепер і поготів, сниш шапкою княжою, руки собі прагнеш розв'язати для гульби. Найгірше, що безсильний я перекреслити твоє жадання".
— Іди пріч, сину,— попросив князь.— Іди. Сам батьком уже став, а розуму не набрався. Іди, щоб люди не чули, дай умерти спокійно.
Володимир не мав і гадки слухати батька, поточився на ослінчик, заклав ногу на ногу.
— Так легко мене не збудешся, княже-батьку. Я прийшов за своє упоминатися. Хочу знати, як волость поміж мною й Олегом поділиш.
— Волость? — стрепенувся князь. Ні, державу дотепер і в думках не ділив, не міг уявити Галицьку землю покраяну; небіжчик його батько усе життя те й робив, що правдами й неправдами горнув до себе нові городи; він, Ярослав, приєднав до Галича Придунав'я. Дбаючи про цілість волості, згладив потаємно зі світу Івана Ростиславича, що домагався дідизни. Тепер, бач, рідний син питає: як поділиш володіння? А ти не замислювався, сину, що коли його розмежую, то удвоє силу нашу вкорочу і знову ляцькі князі і угорські бани користа-тимуться з її беззахисності, знову руська кров потече...
Володимир, втрапивши наосліп у річище батькових думок, кував залізо гарячим:
— А не хочеш ділити — то й не треба. Хай стоїть Галич щитом на західних рубежах Русі. Олег міг би бути служилим князем при мені, без уділу. Однаково лише наполовину тече у ньому княжа кров.
Малі очиці, запалі в ямах, як два цвяхи устромив у батькове лице.
— Ну то як? — нетерпеливився.
"Ти... князем на Галичі? Господи... — гірко посміхався в душі Осьмомисл.— Докнязюєшся... А що маєш, сину, за душею, окрім княжої крові? Княжа шапка кріп-ко тримається на розумній голові, в твоїй же голові мислі нам знані: охота до чужих жон. Ні честі в тебе, ні буєсті, ні ума, ні любові до землі. Олег мій усім цим багатий, він змалку мною приучений і до меча, і до письма. В нього тверезий ум ратая, успадкований від Нагрів".
— Не відаю, як воно буде, Володимире,— відповів нещиро князь.— Пораджуся з боярами.
І таки не відав. Виходить, не смерть його страшна, страшно, що станеться з державою після тризни по ньому.
— Тут рада коротка, отче, — відрубав Володимир.— На моєму боці закон і покон, я старший, мені й сидіти в Галичі.— Тверезів, видно, бо стояв на ногах рівно. Невисокий на зріст, він підступив до Осьмомислового ложа, дихнув густим перегаром і твердо повторив: — Хочу сісти, отче, на твій стіл у Галичі.
Ярослав Осьмомисл відкривав для себе сина, його жадобу влади, відкривав і слухав, як кожна зболена клітинка тіла наповнюється сумішшю огиди й злості.
"Чого когутишся переді мною... характер свій показуєш... та зажадаю я, кликну гриднів і затарахкотить за тобою в порубі, звідти винесуть тебе ногами вперед...
А може, справді? Від нього добра землі не жди, пропаде Галич, батьком і мною викоханий. Таки кликну, щоб цієї ще ночі вийняли з драба червиву душу.
І кров його впаде на моє смертне ложе? Господи..."
Піт виступив на чолі князя Осьмомисла.
— Я ще живу, Володимире,— шепнув князь.
— Нині живеш, а завтра — здохнеш,— не рахувався син зі словами.
"А таки кликну. Нема тут батька й сина. Мені належить думати про всю землю і її долю, а не лише про своїх недоносків. Кликну гриднів — хай ллється кров".
Уявляв сина обезглавленого, і чомусь біля трупа уздрів дрібних дітей, онуків своїх. Никла, в'яла князева рішучість.
"Боюся вас, онуки... прокльонів на мій гріб... Коби раніше... Чом я швидше не підіслав убійника? Прости мені, господи, мисль диявольську".
— Іди з очей, Володимире. Не доводь мене... — відпрошувався у сина. Бо може статися, що не втримають онуки підняту з мечем руку.
— Тоді піду, коли грамотку підпишеш, що Галич мені призначається. Ось цю,— Володимир жбурнув хворому в лице клапоть пергамену.
— Іди! Іди! — волав князь, і в тому воланні перемішалися біль, ненависть і страх. Оперся поривисто на лікті, ловив губами повітря, як риба, волосся сивими пасмами розметалося по лиці.
— Спершу підпиши! — наполягав Володимир. — Я тебе знаю, крутія!
— Не дочекаєшся, — задихнувся князь, в горлі йому клекотіло, варилось, а руки слабли.
— Ой дочекаю! — підскочив до нього Володимир. Вхопив старого за пазуху, біла сорочка тріщала в кістлявих пальцях.— Підпиши, бо задушу.
Князь збирав сили чи для крику, чи для боротьби; не зібрав ні краплі, з горла на синові руки бризнула кров. Володимир відсахнувся, поспіхом кинув у пазуху грамоту, аж потім ударив чоботом у двері:
— Гей, хто тут є!!! Князь умирає...
Глава п'ята, з літ минулих
Г асли свічі на рогах у волів, Чагром приліплені. Чорні воли за зиму схудли, мотуззя жил повипиналося на шиях, перша борозна обливала худобину потом. Чагр казав Василькові, що був за погонича, частіше давати волам перепочинок: хлопак раз по раз забігав наперед і притримував підручного за ріг. Чагр, не виймаючи рала з борозни, кидав чепіги й поплескував волів долонею.
— Постійте, круторогі. Спершу кожне діло здається важким, а далі втягнетеся, звикнете, — і дбайливо поправляв ярмо. Те, що наліплені свічі погасли, Чагра не турбувало, важливо, що почав веснування при світлі святвечорових недогарків, як заповідали діди, бо освячене полум'я проганяло з поля всяку нечисть, яка б могла пошкодити худобі, господареві... і пошкодити зернові в ріллі.
Весна тільки починалася. Межові дуби, що відділяли Чагрове поле від сусідського, стояли ще сонні, голі, обчухрані до листочка зимовими вітрами. Але сонце пригрівало, як у зоревці-місяці, земля густо парувала, теплий легіт дихав у лице молодою травою і вербовими бруньками.
— Рушай, синку,— каже Чагр і налягає на чепіги. Чепіги нові, з мореного дуба, в нікого із осподарів тутешніх нема чепіг на ралові, обходяться звичним держалном, а воно не дуже зручне при ораниці. З чепігами робота спориться, борозна рівніша, та й волам при надобі орач помагає.
— Гей-гей! — покрикує на волів Василько, помахуючи хворостиною. Скрипить ярмо, скрегоче рало, натрапивши на камінь. Розорана земля солодко пахне яр-по-рою, Чагр п'є милий ратайському серцю дух свіжої ріллі і зрідка поглипує на сина, що босий, у білих полотняних ногавицях, простоволосий статечно ступає обіч волів. На лиці в хлопчини розлився усміх, видно, дитині теж любі ясна днина, маревне поле і чорні воли в ярмі.
— Гей, гей, круторогі!
Вже кілька днів підряд Василько докучав розпитами, коли почнуть веснувати, бо, мовляв, і поле підсохло, і воли застоялися біля ясел.
Тоді Чагр грубувато, але ласкаво стискав синові худі плеченята і думав, що з Василька виросте ратай... Василькові заледве десята весна снується, а вже прикипіло серденько до землі, мила йому ораниця і робота на ній. Не те що Лютові. Той називає ролейне поле ярмом для християнина, бо хісна від сподарювання ніякого, ціле ж бо літо умиваєшся потом, а восени тіун перерахує копи на гумні, худобину в стайні, дріб у курниках і каже запрягати волів — вези князеві у Галич. Його не обходить, що скрутить смерда у петрівку голодний переднівок, що треба чимось волів годувати... вези, бо на княжій землі сидиш, князь — твій батько, мусиш сповняти свій обов'язок.
Добре, що Чагр не лише з ріллі родину утримує. По веснярці зоставляє на сподарстві Маму, кладе в мішок сокиру і тесла і вирушає з Васильком по сусідських весях. Запрошують його і багаті плугові кметі, і бояри, і попи: тому тут хижу кладе, там — терем, а ще десь — церкву.
Золоті руки має Чагр, смерд ролейний.
З Василька, щоправда, помічник кепський, дитина ще, але хай придивляється, хай вчиться гострити тесло.
Так велося до торішньої осені, поки під княжою рукою ходили. Тепер хто знає, як буде. Князь галицький подарував усю землю над Бистрицею-рікою монастиреві; подарував разом з весею, людьми, лісами, ставами і перевесищами. Власне, до цього часу монастиря як такого не існувало; животіли на високому бистриць-кому березі три чи чотири іноки; спали іноки в норах, ходили в руб'ї. Коли ж сюди приблудив спасати душу тисяцький Ярема, то князь розщедрився. Ярема ігуменом об'явився, накликав з усіх усюд братії чорноризої і почав обитель розбудовувати. Взимку смерди деревини натирлували з лісу, каміння припасли. Ярема задумав і келії класти, і вежиці, і заборола — ну і, звісна річ, — церкву.
По-тисяцькому розмахувався ігумен, роботи підневільної вистачить на кілька років. Недаремно ж пророчив Чагрів кум Бориско:
— Аби-м такий здоров був, цей чорноризець, котрий меч поміняв на хрест, витисне з нас соки. По-всьому видно, що на таке заповідається.
Кум Бориско у великий піст запряг волів, посадив на хатній добиток жону з чадами та потяг кудись під Тисменицю на землі княжого дворака Гришана.
— Була би шия, сусіде,— мовив на прощання,— а ярмо знайдеться.
Розумно вчинив кум Бориско. Вчора, в неділю, на паперті церковці ролейний староста Федір Поліний розім'яв перед громадою грудку землі, повелівши, щоб з понеділка ратаї розпочали веснування, а надвечір монастирський тіун Гаврилич закалатав у всі ворота:
— Отець ігумен велить, щоби завтра люди прийшли з сокирами і заступами на берег бистрицький церкву закладати.
Здурів отець ігумен. Де ж це бачено, щоб весною смерда від поля брати? Дехто з простаків до ролейного старости вдався з скаргою. Федір Поліний, завжди красномовний, розводив руками.
— Воно... того... звичайно... гм... кахи, весна. Але коритися мусимо,— казав.
Чагр стояв на тому, що ігумен з церквою почекає, якщо молитва щира, то бог прийме її і з-під дуба, а поле ратая не жде; поле, як дівка, бери її вчасно, аби не присохла. Вранці запряг волів і поскрипів возом на ярий клин, один з усієї весі не послухав тіуна. З того боку, де берег бистрицький, вітер доносив голоси і перестук сокир.
"Зайці полохливі,— гудив Чагр сусідів і кревняків,— напудилися таки тіунового батога. Коли б гуртом з ро-лейним старостою двигнули б орати, то ігумен вище громади не скочив би. А так... буде мені напасть від Гаври-лича".
Та волів додому не повернув і рала з борозни не вийняв.