Я повну сліз при ліжку їх
Лишу кропильницю свячену
І рожі гіллячко зелене,
Нев'януче, кропити ним,
Щоб лиш згадали і за мене
В молитві словом хоч одним.
169
Теж, Жаку Жамові, що, знай,
Лише маєтки загрібає,
Сто наречених дам, та хай
За жінку жодну не хапає.
Кому пожити він збирає?
Своїм? Він з'їсти сам не рад:
Що льохи мають, те, гадаю,
Повинно йти й для поросят.
170
Теж, добрий Сенешал кирпатий,
Що раз мої сплатив боржки,
У нагороду хай кувати
Береться гуси і качки:
Йому шлю жартів цих жмутки
Нудьгу розвіяти. Як схоче,
Хай в піч їх кине, мов скіпки,
Бо й добрий спів не раз морочить.
171
Дар Капітанові Сторожі:
Товстун Марке і Філібер,
Два пажі, хоч малі, та гожі,
Весь вік штани з них кожен тер
(Тому й мудріші вже тепер)
На службі в маршала міського.
Яік проженуть цих двох мізер,
Манджатимуть на босу ногу.
172
Я б Шапеленові хотів
Свою каплицю передати,
Там небагато треба слів:
Суху відправу проказати.
Я б дав йому й вікарювати,
Та душ не рад він пасти й сам,
Не любить він і сповідати,
За винятком служниць і дам.
173
Тому, що знає він, що значить
Мій запис, чесний Жан з Кале
(Мене він тридцять літ не бачив,
Не чув, як прізвище моє),
Якщо б знайшов, що в змісті є
Уповноваження своє,
Щоб справу вигладив він тую.
174
Щоб знотував, скоментував,
Здефінював усе докладно,
Здомінував, заґментував
Чи скреслив, скасував нещадно,
Вкінці щоб все списав доладно,
Якщо ж не втне писання він,
Хай рішить сяк чи так, навгадно,
Згори приєднуюсь до змін.
175
Коли ж би хтось, кого не знаю,
В життя з померлих перейшов,
Кале негайно доручаю,
Щоб плян здійснив мій до основ
І іншого когось знайшов,
Хто гідний буде милостині,
Без затримки й передумов, —
Кладу це на його сумлінні.
176
В Сент Авуа зробіть мій гріб,
А не деінде (так бажаю!),
Де всі побачити могли б
З парсуни, як я виглядаю;
Портрет на зріст хай витягають,
Чорнилом, щоб недорогий.
А пам'ятник? За це не дбаю,
Та й для підлоги затяжкий.
177
Довкілля муру гробового
Покрийте написом чіпким,
Як подаю, — і більш нічого;
Як не було б писати чим,
Хоч вуглем виведіть яким,
Лиш не подряпайте заправи.
Так пам'ятний я стану всім,
Хто знає гулянки й забави.
ЕПІТАФІЯ
178
НА БАНТАХ НОГИ ТУТ ПРОСТЯГ,
ЛЮБОВИ ЗНИЩЕНИЙ ПРОКЛЬОНОМ,
МАЛИЙ УЧЕНИЙ, З БІДОЛАХ,
ЩО ЗВАВСЯ ФРАНСУА ВІЙОНОМ.
НЕ МАВ І СКИБИ ВІН ДОСКОНУ,
УСЕ РОЗДАБ, ВІДОМО ВСІМ:
СТІЛ, ХЛІБ, КІШ, ЛІЖКО — ПО ЗАКОНУ,
ҐАЛЯНТИ, ПРОКАЖІТЬ НАД НИМ:
ВІРШ
(АБО РОНДО)
Хай знайде вічний упокій
У Бозі й вічне світло ясне,
Нічого бо не звав він власним,
Ні миски, ні петрушки в ній.
Мав збриті брови, лоб, — агій!
Він виглядав як ріпа красний.
Хай знайде вічний упокій!
Його закон прогнав твердий,
Турнувши зад його нещасний,
Хоч відклик він робив завчасний,
Відомо, наслідок який.
Хай знайде вічний упокій!
179
Теж, хочу, щоб забили в дзвона,
Того, що грає, мов зі скла;
Щоб гра та дужа, невгомонна
До серця кожного дійшла.
Та гра не раз уже спасла
Наш край від лиха у минулім:
І грім, і міць ворожа зла
Зникали, як його почули.
180
Хлібин чотири дзвонарям;
Як мало, дві іще додайте:
Цей дар — не міра й багачам,
Тож свят-Степанову відкрайте.
Волян — людина скромна, знайте,
Хай дзвонить він; лише не жарт:
Він буде з тиждень гризти пай той.
Хто другий? Може Жан де Ґард?
181
Щоб бездоганно все зробити,
Назву довірених своїх,
Що знають добре як крутити,
Щоб гурт вірителів притих.
Це не хвальки, в кишенях їх,
Їйбогу, грошей не бракує!
Тож хай доглянуть справ моїх.
Пиши: їх шестеро назву я.
182
Це — зацний пан Мартен Бельфай,
Наш урядовець кримінальний.
Хто другий здався б нам? Чекай,
Паін Кольомбель тут ідеальний;
Якщо лиш буде актуальний
Йому почин цей. Третій — де?
Пан Жувенель! Відповідальний
Цей труд їх троє хай веде.
183
Коли б відмовили всі троє,
Злякавшись коштів і цілком
Від справи відсахнулись тої,
Передаю усе гуртом
Я іншим визначеним трьом:
Це —— пан Філіпп Брюнель, що з діда
Шляхетським славиться гербом,
І Жак Раґ'є, його сусіда.
184
Вкінці — славетний пан Жак Жам:
Чесніших не знайти сьогодні, —
Всі праведним живуть життям
І страхом сповнені Господнім.
Вони допомогти все згодні,
Хоча б і коштів мали вбрід,
Самі без нагляду охотні
Все виконати так, як слід.
185
У спадку не дістане з мене
Ні гроша реєстровий суд,
Хай візьме молодий священик
Тріко — за похоронний труд.
Я б радо з ним ще випив тут,
Хоч би й пропити мав берета!
Як знаїв би гру, де в кулі б'ють,
Я б дав йому Діру Перрети.
186
Ґійом де Рю на смертний хов
Хай ліхтарі позносить з хорів,
Цро те ж, кому нести покров,
Лишу довіреним ці спори.
Більш як коли я чуюсь хворий, —
Волосся, брови — все болить,
Всі члени теж. Кінець мій скорий,
Тож час кричати всім: простіть!
БАЛЯДА,
В ЯКІЙ ВІЙОН ПРОСИТЬ УСІХ ПРОБАЧЕННЯ
Картузіянам, Целестинам,
Служебницям, Жебрущим, всім
Дандисам, служкам, паничинам,
І куртизанкам молодим,
В мантилях і трико щільнім,
Закоханцям, що без маруди
Джиґунять у взутті тіснім,
Усім кричу: пробачте, люди!
Дівкам, що на мужчин полюють,
Цицьки відкривши, гультяям,
Обманцям хитрим, що шахрують,
З мавпами спритним циркунам,
Акторам, блазням, співунам,
Що в шістку свищуть до зануди,
Малим дівчатам, хлопчакам,
Усім кричу: пробачте, люди!
За винятком синів тих сучих,
Що через них я гриз сухар,
Так гірко дні і ночі мучивсь,
Що вже й не страх ніяких кар.
Як не сидів би я, мов з хмар,
Я б громом з гепи їх напудив,
Але, щоб не зчиняти чвар,
Усім кричу: пробачте, люди!
Ломаки, буки, нагаї,
Гарапники на ті паскуди,
Хай ребра злуплять їм киї.
Усім кричу: пробачте, люди!
ІНША БАЛЯДА
(ОСТАННЯ)
З кінцем убогого Війона
Кінця цей Заповіт досяг.
На похорон, почувши дзвона,
В яскравих сходьтеся плащах,
В найчервоніших каптанах,
Бо вмер це мученик Кохання,
Так на одне ядро присяг,
Коли цей світ лишав зарання.
Не бреше він. Його гонила
Любов, куди б не полетів,
Мов злидаря, безсердна, била,
До Русільйону й поготів
Кущів не знайдеш і тернів,
Де б не було слідів блукання —
З сорочки пірваних шматків,
Коли цей світ лишав зарання.
Це так було; коли став мертвий,
Одну лише ганчірку мав,
Ба більше: у хвилину смерти
Амур його стрілою втяв
І більше ніж таран додав
Йому болючого страждання,
(Усяк тут дивом дивував),
Коли цей світ лишав зарання.
Мій князю-соколе, ти чув,
Що він накоїв на прощання?
Вина червоного хильнув,
Коли цей світ лишав зарання.
ІНШІ ПОЕЗІЇ
І. БАЛЯДА ДОБРОЇ ПОРАДИ
Ви всі, що впали, з розуму зійшли
Зіпсуті, зла свойого несвідомі,
Безглузді, що клепки всі рознесли,
Заблукана у дурноти хоромі,
Клеймо на роді вашому і домі,
Яких бере за підлість і за гріх
Ганебна смерть, без жалю для усіх,
Де каяття від сорому гіркого?
Погляньте, скільки вмерло молодих
За злочини й присвоєння чужого.
Усяк з нас бачить, де його вина;
Покиньмо помсту, будьмо терпеливі,
Цей світ — тюрма, це знаєм; жде вона
І чесних, що згубили глузд у гніві;
Тож стірах немудрі вчинки напасливі —
Всі ґвалти, вбивства, грабежі страшні.
Той стежку правди губить у мані,
Хто молодих веде й не бачить Бога;
Вкінці лиш скарги знає він одні
За злочини й присвоєння чужого.
Що варті всі шахрайства, зрадний сміх,
Фальшиві булли, присяги умовні,
Брехня, обман, отруя душ людських,
Сон, зненавиди й недовір'я повний
До ближнього свого, життя гріховне?
Тож і кажу: стараймось добрі буть,
Горі серця, ступім на праву путь,
Ми дня не маєм певного й одного;
Дровини наші на батьків опадуть
За злочини й присвоєння чужого.
В сі в мирі будьмо, спори залишім,
І юні, і старі; одним живім:
Л юбім закон, — апостол до святого
Л иста вписав слова ці, дані Богом;
О дин нам лад потрібен, порт і дім.
Н е даймо, щоб досяг нас кари грім
За злочини й присвоєння чужого.
II. БАЛЯДА ПРИКАЗОК
Так чухавсь цап, аж витолочив луг,
Води розбитий збанок не черпає,
Нагрів залізо — то хапай обух,
Товчи, товчи, чорт друзки позбирає,
Всяк вартий стільки, скільки шани має,
В чужім краю всяк рідний забува,
Хто сердиться, той насміх зустрічає,
Хто довго жде, той діждеться Різдва.
Мели, мели, та щоб язик не спух!
Прихильну фаму кожен величає,
Пан обіцяв, і теплий той кожух,
Молитва щира гори вивертає,
Що дороге, дорожчого шукає,
Бажай, бажай — і здійсняться дива!
Що спільне стало, кожен обминає,
Хто довго жде, той діждеться Різдва.
Собака ситий добрий має нюх,
Відома пісня позіх викликає,
Зогнилий овоч притягає мух,
Облога вперта місто здобуває,
Нагоду тратить той, хто все спізняє,
Не поспішай, бо вийде річ крива,
Той не скінчить, хто вічно починає,
Хто довго жде, той діждеться Різдва.
Регоче так, що інших сміх ущух!
Хто все процвиндрив, той штани латає,
Як милий ти, то й милі всі навкруг,
Той кращий, хто дає, не обіцяє,
Хто в Бога вірить, церкви не минає,
Лише під вітром гнуться дерева,
Хто мудрий, не дає, а позичає,
Хто довго жде, той діждеться Різдва.
На мудрість, князю, довго бевзь чекає,
Рік не один мандрує і не два,
Його товчуть, аж в тім'ї засвітає,
Хто довго жде, той діждеться Різдва.
III. БАЛЯДА КОРОТКИХ ВИСЛОВІВ
Я знаю муху в молоці,
Я знаю пана по штанах,
Я знаю вовну по вівці,
Я знаю плід по деревах,
Я знаю клена по листках,
Я знаю чисте і рябе,
Я знаю лінь, я знаю змаг,
Я знаю все, лиш не себе.
Я знаю: в рясі — це ченці,
Я знаю шите по нитках, Я
знаю мнішку по чепці,
Я знаю дуку по губах, Я
знаю ланця по словах,
Я знаю: в дурня все тупе,
Я знаю вина по бочках,
Я знаю все, лиш не себе.
Я знаю: в дишля два кінці,
Я знаю мулів по хвостах,
Я знаю маму по дочці,
Я знаю крам по крамарях,
Я знаю сни й примари в снах,
Я знаю: чех ксьондзів скубе,
Я знаю: в римських світ руках,
Я знаю все, лиш не себе.
Я знаюсь, князю, на речах,
Я знаю біле й голубе,
Я знаю: Смерть косою — мах!
Я знаю все, лиш не себе.
IV. БАЛЯДА ПРОТИПРАВД
Від голоду лиш ситий гине,
Безвірник молиться щодня,
Чорт любить плем'я янголине,
Хто гицля налякав? — щеня,
А вовка загриза ягня,
Найбільш неволю хвалять бранці,
Найкращий спів у вороння
І розум мають лиш коханці.
Найлегше голку знайдеш в сіні,
Дрантя — найкраще убрання,
Врожай найліпший на камінні,
Вершок науки — незнання,
А йолоп мудрому рідня.
Хто не шахрує? Лиш обманці,
Арбітер перлам єсть свиня
І розум мають лиш коханці.
Спочинок тільки в біганині,
Шлях найпевніший — навмання,
Лиш дука просить милостині,
Родину мирить лиш гризня
І кішку любить мишеня,
З усіх хвороб найлегша — пранці,
Найбільша почесть — вигнання
І розум мають лиш коханці.
Де правда тут, а де брехня?
Орел за мухою ганя,
А піший швидший від коня,
Найкращі гості — голодранці,
Зчерпає море лиш горня
І розум мають лиш коханці.
V. БАЛЯДА ПРОТИ ВОРОГІВ ФРАНЦІЇ
Хай він зустріне огнедишних звірів,
Мов той Язон, ішовши по руно,
Сім літ хай виє у волячій шкірі,
Як Набуходоносор вив давно;
Або війну програє хай страшенну,
Як Троя та за пірвану Гелену,
Або хай згине як Тантал у тьімі,
У Прозерпінених мерців юрмі;
Або, як Іов, люто так страждає
В Дедаловій безвихідній тюрмі
Той, хто недолі Франції бажає!
Хай місяці чотири у болоті
Занурений, кричить він мов кулик;
Хай, туркам проданий, він на роботі,
В ярмі й занозі ходить, наче бик;
Як Магдалина, тридцять літ в пустині,
Хай він не має й ниточки на спині,
Хай він утопиться, мов той Нарцис,
Як Абсалом, щоб на гіллі він звис;
Хай, мов Іюда, сам себе скарає,
Як Симон Маг, хай упаде колись
Той, хто недолі Франції бажає!
Хай вернуться часи Октавіяна
І скарб його в живіт йому ввіллють;
Як Віктора святого у кайданах,
Хай у млині на смерть його зітруть;
Хай моря хлань ковтне його, несита,
Гірш, ніж Іону чорне чрево кита,
Очам його хай змеркне неба пал,
Юнони щастя і Венерин шал,
Хай Марс його пожежею здолає,
І хай загине, як Сарданапал,
Той, хто недолі Франції бажає!
Хай, князю мій, Еолові раби
Його закинуть у морські глиби,
Надії й миру хай довік не знає:
Бо чести вже знецінено скарби, —
Той, хто недолі Франції бажає!
VI. РОНДО
Женен ль'Авеню,
До лазні рушай;
Прийшовши в ню,
Женен ль'Авеню,
Плаття скидай
І в ванну сідай.
Женен ль'Авеню,
До лазні рушай.
VII. БАЛЯДА ПОЕТИЧНОГО ТУРНІРУ В БЛЮА
Зі спраги умираю над рікою,
Палкий як жар, зубами я січу;
В кіраю своїм блукаю чужиною;
При огнищі розжаренім тремчу;
Сам голий черв, панів я шику вчу;
В сльозах сміюсь, надіюсь без надії;
Моя утіха розпачем німіє;
Радію, і приемности нема;
Могутній, я хилюсь, як вітер віє,
Я прошений — і гнаний усіма.
Я впевнююсь непевністю хиткою;
Зву темною засвічену свічу;
Вагаюся над справою ясною;
За мудрість я немудрістю плачу;
Все виграю, і прогрою кінчу;
"Добривечір" кажу, коли задніє;
Лежу, й боюсь, щоб не скрутити шиї;
Все маю я, і шеляга чорт-ма;
Жду спадку, спадкоємець лиш у мрії,
Я прошений — і гнаний усіма.
Розбагатів я працею важкою,
Тепер нічого маю досхочу;
Мене найбільш вихвалюють ганьбою;
"Ось правда!", на облуду я кричу;
Того я; другом справжнім наречу,
Хто звати круком лебедя зуміє;
Хто шкодить, той добро для мене діє;
Брехня чи правда — все мені дарма;
Я знаю все, і все в мені дурніє,
Я прошений — і гнаний усіма.
Хай ласка ваша, князю, зрозуміє:
Я маю ум, що мудрощів не сіє;
Поважний, я беру все жартома.
А далі що? Дукат мене загріє,
Я прошений — і гнаний усіма.
VIII. ПОСЛАННЯ ДО МАРІЇ ОРЛЕАНСЬКОЇ
Вже нове потомство зійшло з неба на землю.
(Вірґілій)
Народження благословенне,
З небесних зіслане вершин,
Лілеї паросток блаженний,
Що дав його нам Божий Син,
Марія, ймення це з перлин,
Вселаски джерело живої,
Розрада всіх моїх хвилин,
Що миром душі наші гоїть.
Цей мир — утіха багачам,
Підтримка всім, що кволі й бідні,
Він фальш і лихву знищить нам;
Народження це необхідне,
Своїм зачаттям чесне, гідне,
Без первородної вини,
Тож факт потверджу очевидний:
Це дар Господній з вишини.
Ім'я відновлене, народу
Всього потіха, щит від зла,
Єдиноперша доня роду,
Що кров шляхетну понесла
І рід Кловіса зберегла;
Славетна форма, досконала,
У небі образ свій знайшла
І людям миром засіяла.
Почата в Божому страсі,
Це справжня Цезарська дитина,
Малі й великі люди — всі
Її вітають на колінах,
Любов'ю Божою промінна,
Єднає незгідливих знов,
Для вбогих в'язнів доброчинна,
З важких звільняє їх оков.
Буває, всякі недоріки, —
Чи то простак, чи неборак, —
Цравдиві незнання каліки,
Озвуться: Бог зробив не так,
Чому дитя це не хлопчак?
Але я вірю, Боже добрий,
Що ліпше не було б ніяк,
Бо Бог усе найкраще робить.
Псалмів гортаю сторінки,
Вичитую: "На твір твій, Пане,
Я поглядаю залюбки".
Дитя, у час нам добрий дане,
Шляхетне, ніжне, бездоганне,
Нагородити раде всіх,
Для нас ти дар небесний манни,
Визвольник від усяких лих.
ПОДВІЙНА БАЛЯДА
Хоч приказку вже цю читав я,
"Вважай за ворогів своїх
Всіх, що тебе прилюдно славлять",
Все ж, досить чесних є таких,
Що у серцях своїх палких
Добра не вміють приховати
І часто чути іслово їх:
Про добре — добре слід казати.
Так Іоанн робив Хреститель,
Агнця як Божого відкрив,
Він був добра, не зла віститель,
Тож юрби голосам повів;
Андрей теж Бога полюбив,
Не вспівши ще його пізнати,
І в учні Синові вступив:
Про добре — добре слід казати.
Посланнице Йсусохристова,
В бездушний післана цей світ,
Все вбогим помогти готова,
Тим, що пізнали Долі гніт.
Я знаю: Богові від бід
Спасти мене допомогла ти:
Благословенний будь твій рід!
Про добре — добре слід казати.
Признаюсь перед Богом милим:
Я б мертвим твором був давно,
Коли б не цих народин сила,
Потуги й ласки знамено,
Живить і бадьорить воно
Те, що було вже Смертю взяте;
Моя потіха ти водно:
Про добре — добре слід казати.
Тобі свій послух присягаю,
Зробити ум це каже мій,
Всією силою, що маю;
Мене не зможе сум важкий
І горя лютого прибій,
Це мій обов'язок — віддати
Тобі себе, я вже не свій:
Про добре — добре слід казати.
Ти ласка, співчуття безкрає,
До спокою і миру вхід,
Єство, що з ніжністю звільняє
Гріхами полонений світ.
Коли б забув я свій обіт,
Я б був невдячних винуватий,
Тож повторяю свій завіт:
Про добре — добре слід казати.
Тобі, князівно, слави гімн,
Ти вберегла мене від страти.
Тож я кажу тобі і всім:
Про добре — добре слід казати.
— — — — — — — —
Творіння Боже, більш надхненне,
Ніж будь-яке з творінь земних,
Чеснотами благословенне
На дусі й тілі, як і в тих,
Що здавна кажемо про них,
Як про рубіни ті без плями.
Каггон писав був про таких:
"Вони йдуть отчими слідами".
Ти порт безпеки і надій,
Усе спроможна ти створити,
Хоч ти дитя ще, погляд твій
Уже поважний, гордовитий.
Хто б міг мені заборонити
Так твердити? Кажу це сам.
Є приповідка: "Мудрі діти
Належать мудрим матерям".
Тож сказане реасумую:
"Уже нових нащадків рід
(Це за поетом я цитую)
З небес зійшов до нас на світ".
Касандра, Ехо і Юдіт —
Розумні, чесні, бездоганні,
Дідона з ними, — та привіт
Моїй єдиній, любій пані.
Молюсь, дитино, щоб Христос
Тобі дав літа пребагаті,
А як тебе полюбить хтось,
Я заздрощів не буду знати.
Колись величній пані дати
Своїх услуг надіюсь жар,
Якщо ще буду ряст топтати
Я, бідний Франсуа, школяр.
IX. ПОСЛАННЯ ДО ПРИЯТЕЛІВ
Прошу, благаю: ласки, співчуття,
Якщо ви друзі, згляньтеся над мною!
Я не в гаю, в тюрмі моє життя,
Зарите в яму Долею лихою,
Господньою покаране рукою.
Дівчата, любчики, танцівники,
Що, мов козли, дріботите танки,
Чия горлянка звуками стодзвонна,
Ви всі меткі, мов стріли, блискавки, —
Чи ж кинете ви бідного Війона?
Співці, що вільно ваш лунає спів,
Ґалянти, буйні вчинками й словами,
Правдиві, щирі, не з фальшівників,
Дотепники з дурними язиками,
Не зволікайте, вже він гине в ямі.
Творці рондо, мотетів і баляд,
Як він помре, вину не буде рад!
Сюди не дійде й буря невгомонна:
Його здушили мури ці, мов гад, —
Чи ж кинете ви бідного Війона?
Прийдіть, погляньте, як страждає він,
Шляхетні всі, що королеві навіть
Не платиле належних десятин,
Бо кожен з вас лиш Бога в небі славить.
Він піст у втірки і неділі править,
Вже зуби в нього довші, ніж в граблів,
Не від тортів, а від сухих хлібів,
Його вода роздула, мов бальона;
Без ліжка й столу, на землі він сів.
Чи ж кинете ви бідного Війона?
Князі, старі і юні, поможіть!
Для мене ласки в короля просіть!
Спустіть коша! Тут темрява бездонна.
У небезпеці, як заверещить
Одна свиня, їх цілий гурт біжить.
Чи ж кинете ви бідного Війона?
X. ПРОХАННЯ ДО ДЮКА БУРБОНСЬКОГО
Мій господине, строгий князю мій,
Лілейний цвіте, королівський родом,
Я, Франісуа Війон, якому кий
Терпіння дав порядну прохолоду,
Письмом цим просить вас йому вигоду
Зробити і позичити щось там.
Заруку добру в суді дасть він сам,
Відсотків, правда, годі вам чекати,
Але і шкоди тут не буде вам,
Ви, крім часу, не матимете страти.
У князя ще ніякого, крім вас,
Не позичав я, креатура вбога,
Тих шість екю, що я позичив раз,
Все для прожитку видав я свойого.
Не бійтеся, до шеляга, їйбогу,
Я все сплачу, як лиш Патайський гай
Каштанами зародить і врожай
Зберу гарненько й повезу продати.
Не гаючись, одержите свій пай,
Ви, крім часу, не матимете страти.
Як можна б, у льомбарді я б продав
Своє здоров'я (лихварі то знані)
Його я радо дав би і в застав,
Бо браком грошей битий я і гнаний.
Їх не знайти в моїй кишені драній;
Ой Господи, дивуюсь дивині:
Усі хрести, то бачу — кам'яні
Чи з дерева, де ж справжнього дістати?
Але як справжній тратиться мені,
Ви, крім часу, не матимете страти.
Лілейний князю, повний доброти, З
багніть глибінь моєї гіркоти,
Моє безсилля довершить почате.
Збагнувши це, прошу допомогти,
Ви, крім часу, не матимете страти.
На обороті листа:
Хоч ви без ніг і язика,
Ідіть, листи мої, стрибайте,
І всім відважно повідайте,
Що в мене кат-ма й мідяка.
XI. СПІР ВІЙОНОВОГО СЕРЦЯ З ТІЛОМ
Це хто товчеться? — Я. — Хто? Що за крик?
— Твоє це серце! З волокна тонкого
Звисаю вже, живущий тане сік,
Коли дивлюсь на тебе, самітного,
Мов те песя, що сіло під порогам.
— І звідки це? — Шибайголовства плід.
— Навіщо гнів? — Бо маю горя вбрід.
— Лиши мене, я в думці тим займуся.
— Коли? — Як виросту з дитячих літ.
— Більш не кажу. — Я зовсім не журюся.
— Що думаєш? — Добути славу й шик.
— Тобі вже тридцять: вік коня старого.
Чи це дитинство? — Ні. — То значить, впік
Тебе злий дур. — Де віік? Це все до чого?
— Е, що ти знаєш! — А різницю всього:
В сметані муха — чорне й біле... Квит.
— Це все? — Тобі сваритися не стид?
Коли не досить, знов почну, вернуся.
— Ти вже програв! — Ні, знов піду в похід.
— Більш не кажу. — Я зовсім не журюся.
— Звідсіль мій сум, і теж твій біль довік.
Коли б ти глузд мав дурника тупого,
То й виправдання мав твій язик;
Та що тобі до доброто чи злого?
У тебе лоб із каменя твердого,
Тобі миліший зла, ніж чести вид!
Який даси на доказ цей одвіт?
— Над цим я стану вище, як скінчуся.
— Їйбо, потіха! — Красномовства цвіт!
— Більш не кажу. — Я зовсім не журюся.
— Звідкіль це зло? — Від лиха, бо не звик.
Сатурн, гадаю, в клунок на дорогу
Мені нещастя вклав. — Дурне ти рік:
Ти пан його, не будь слугою в нього.
Ще Соломон вписав був до Святого
Письма: "Мудрець планет рішає хід
І міць його долає вплив орбіт".
— Не вірю в це. Яким спекли, лишуся.
— Що кажеш ти? — Так я дивлюсь на світ.
— Більш не кажу. — Я зовсім не журюся.
— Ти жити рад? — Як збавить Бог від бід.
— То мусиш скласти... — Що? — Твердий обіт,
Читати вперто. — Що? — 3 наук, що слід,
І кинути шельвір. — Ну, щож, повчуся.
— Лиш не забудь! — Я запишу це в зшит.
— Не жди, аж підеш, голубе, під лід.
— Більш не кажу. — Я зовсім не журюся.
XII. ПРОБЛЕМА
(в імені Фортуни)
Фортуною мене назвали вчені,
А ти мене убивником прозвав,
Та чим таким ім'я твоє знаменне?
Від тебе кращих мій наказ ламав;
Нуждою і товкти каміння слав;
Невже твій стид дає для скарги право?
Ти не один, тому покинь цю справу.
На давні вчинки подивись мої:
Багато смілих вже лягло в землі;
Хто проти них — ти, попихач кухонний?
Нуж, заспокійся, кинь слова свої,
Не ремствуючи, все приймай, Війоне!
З великими змагалась я царями,
В часах, які в минуле відійшли,
Пріяма вбила я з його полками,
Не врятували мури і вали;
І Ганнібал не висмикнувсь, коли
У Картагені смерть його зловила;
І Сціпіона теж я задавила;
Я Цезаря в сенаті продала;
В Єгипті я Помпея досягла;
Язон загинув у морськім бездонні;
Вогнем я Рим і римлян рознесла.
Тому без ремства все приймай, Війоне!
А Олександер, той могут з могутів,
Який Плеяд побачити хотів,
Погиб, моєї випивши отрути;
Цар Альфазар уиав серед полків
На прапор свій. Такий мій лютий гнів.
Так я робила і роблю без зміни:
Тут надаремні викрути й причини.
А Голоферн, той балвохвал, як сном
Був зморений, Юдитиним клинком
В шатрі заколотий був, безборонний;
Повис, не втік від мене Абсалом.
Тому без ремства все приймай, Війоне!
Розваж цю мову, Франсуа, мою:
Коли б не Бог, я всіх вас без жалю
На порох стерла б у своїй долоні;
За зло одне — я шестикратно б'ю.
Тому без ремства все приймай, Війоне!
XIII. ЧОТИРОВІРШ
Я Фраисуа, що рими в'яже,
З Парижу, біля Понтуази,
Коли повисну, шия скаже
Всім, скільки д... в мене важить.
XIV. ЕПІТАФІЯ ВІЙОНА У ФОРМІ БАЛЯДИ
Брати, що житимете після нас,
Сердець для нас не майте задубілих
І милостиві будьте, без ураз,
За те Господь вас ласкою наділить.
Глядіть — п'ять, шість нас разом почепили:
Коли по наших пещених тілах,
Об'їдених, облуплених, лиш прах
Залишиться і станем кістяками,
Хай не смішить вас наше горе й жах;
Благайте: Боже, змилуйся над нами!
Ми просим вас: втисніть на серця дно
Свою погорду, хоч були ми вбиті
Законним правом. Знане ж вам давно,
Що розум даний не усім на світі;
Щоб наше все харцизство окупити,
Нас синові Марії поручіть,
Хай ласку шле, незчерпну ні на мить,
Щоб не ввійшли ми у пекельні брами.
Ми мертві вже, душа нам не болить,
Благайте: Боже, змилуйся над нами!
На мокнення ми віддані дощам,
Геть висохли на сонці, чорні стали;
Сороки очі видовбали нам,
Волосся з брів, з борід повисмикали.
Cпочину ми ніколи не зазнали;
На примху вітру здані ми весь час,
Сюди-туди погойдує він нас,
Як той наперсток, з дзьобаних птахами.
В це товариство хай не тягне вас,
Благайте: Боже, змилуйся над нами!
Ісусе-царю, пане над усім,
Не дай нам бути в пеклі огнянім:
Не хочем стати чорта жолдаками.
Ох, людоньки, тут насміх ні при чім,
Благайте: Боже, змилуйся над нами!
XV. ПАНЕГІРИК НАЙВИЩОМУ СУДОВІ
Моїх всіх змислів п'ять — зір, смак, слух, нюх,
І ти між ними — доторку чутливий,
Мої всі члени — ряд сварливих слуг —
Всяк слово мовить щире і правдиве:
"Найвищий Суде, завжди справедливий,
Зібрав ти нас і бережеш від зла.
Міць язика людського замала
Тобі ясу воздати на вершинах;
Ти дочка короля, тобі хвала,
Добрa матусе, сестро янголина!
Розбийся, серце, сталлю проколись,
Не будь, бодай, таке тверде й суворе,
Як у пустині скеля та колись,
Що з неї струм гебреям сплив прозорий.
Кричи в сльозах за ласкою в покорі;
Стань смирне, тихо, ніжно так зідхни,
Суд восхвали і короля спімни,
Щасти французам, іншим будь учинна,
Дитя небесної височини,
Добрa матусе, сестро янголина!
Мої всі зуби, зі своїх ямин
Геть вискочте і дякуйте чемненько,
Гучніше, ніж труба, орган і дзвін,
Забудьте гризти всякі витребеньки;
Лиш уявіть: я вмер, лежу смирненький,
Печінка, жовч, легені — все вже спить;
Моє ти тіло, що мов той ведмідь,
Мов вепр у кал залізло по коліна,
Хвали цей Суд, бо прийде кари мить,
Добрa матусе, сестро янголина!
Ласкавий князю, дай мені три дні,
Щоб я прощай сказати міг рідні:
Без неї я — безгрішний жебрачина.
Зволь, Тріюмфальний Суде, це мені,
Добрa матусе, сестро янголина!
XVI. ЗАПИТ УРЯДНИКОВІ НА ТЮРЕМНИХ ВОРОТАХ
(БАЛЯДА АПЕЛЮ)
Як імій апель тобі здається,
Ґарньє? Чи добрий він, чи злий?
Всяк звір за власну шкіру б'ється;
Як зловлять, дикий і лихий,
Втекти він пробує мерщій.
Тож як казання сміховите
Душі заспівано моїй,
Невже я писок мав стулити?
Якби я був Капета внуком,
Що в різника прийшов на світ,
Я і в різні минув би муку
Води, налитої в живіт.
Чував ти про такий обід?
Тож як той засуд хитрошитий
Мені пришпилено, в одвіт
Невже я писак мав стулити?
Ти думаєш, що я жартую
І всі клепки вже розгубив,
Ні, ще гукну я: "Апелюю!"
Будь певен, ще я не здурів,
Не вірю в гонор тих панів.
Коли від суддів гордовитих
Я вчув: "На шнур", то й поготів
Невже я писок мав стулити?
Коли б я, князю, пиптя мав,
Вже б, як Клотер, я був заритий,
Або на шнурі довгий став.
Невже я писок мав стулити?
З ПОЕЗІЙ, НАПИСАНИХ ЖАРҐОНОМ
(2)
Це вам, руельські лотри й збіри,
Я слово остороги склав,
Щоб не обдерто вас зі шкіри.
Колись Колен Кайє співав,
На дудку поліцаям грав,
Нявчав, викручувався ликом,
Але цибульки не обрав
І кат шнурком скрутив му грдику.
Штани міняйте і кабати,
У церкву — шусть, щоб не знайшли,
Розвійтесь, щезніть, щоб ті шмати
Вас у біду не завели.
На приклад іншим, привели
Під динду Монтіньї-базіку,
Його орації гилили,
Аж кат шнурком скрутив му грдику.
Майстри злодійства, повні сприту,
Як слід ваш лучники знайдуть,
Не важтеся нікого вбити,
Тікайте, заховавши лють.
Братві допоможіть чкурнуть,
Бо піде в інший світ без крику,
Як рота оловом заткнуть
І ікат шнурком затисне грдику.
Тож, князю, геть від цих пригод,
А всиплешся — твою супліку
Не дай собі запхати в рот,
Бо кат шнурком затисне грдику.
ПРИМІТКИ
(Числа визначають строфи.
МЗ — Малий заповіт, ВЗ — Великий заповіт).
МАЛИЙ ЗАПОВІТ
1. Веґет — Флявіюс Віеґеціюс Ренатус, римський автор з кінця 3 століття, написав Epitome rei militaris у п'ятьох книгах, темою яких була організація римського війська, воєнна стратегія і тактика.
2. Анжер — року 1457, коли Війон був у тому місті, був столицею короля Рене. Дослідники припускають, що причиною Війонової втечі до Анжеру були не справи любовні, а натури більш матеріяльної. А саме, після влому до Наварської колегії в Парижі, його справники мали намір пограбувати одного старого і багатого священика, і Війон був посланий туди на звіди.
4. Останні два рядки перекладені дослівно, але в французькій мові вони двозначні і малопристойні.
9. Ґійом Війон — парох церкви Сен-Бенуа біля Сорбонни, який, як прибраний батько Франсуа Монкорб'є, дав йому своє прізвище. Франсуа дарує йому в своєму легаті те прізвище назад, щоб він ним; гордився. Власні корогви (і шатра) мали тільки пасовані лицарі, тому Війоновий дар — чиста фантазія.
11. Ітьє Маршан і Жан Корню (Рогатий) — два приятелі Війона з багатих родин парляментаристів і фінансистів.
12. Сен-Аман — скарбовий урядник, що їв тих часах їздив до свого уряду иа коні або мулі. Тому Війон дарує йому вивіски з шинків з актуальними назвами. Бларю — золотник; при чому тут зебра — залишається містерією. Omnis utrius sexus — церковний декрет з 1215 року, в якому зобов'язувалося християн сповідатися у своїх парохів. У XV стол. чин "Жебручих братів" (кармелітів) отримав від папи буллу, яка також надавала їм право сповідати по парохіях. Це дуже дратувало парохів, яких Війон потішає старим декретом.
13. Роберт Валле — був товаришем Війона під час його студій у Сорбонні, пізніше прокурором у Шатле, осідку королівського суду. Здогадно, жінка Валле намовила його в якійсь справі не допомогти Війонові, звідсі його саркастичний дар для неї, а самого Валле, багату і впливову особу, він деградує до ролі тих писарів, що мали свої ятки біля вежі Сен Жака у Парижі.
16. Жак Кардон — багатий торгівець сукнами і взуттям, тому Війонові дарунки йому нінащо не здалися.
17. Реньє Монтіньї — картяр і ошуканець з шляхетського роду. Хортів дати йому Війон не міг, бо тримати їх мали право тільки шляхтичі. Повішений 1457. Жан Раґ'є — один з дванадцяти сержантів паризької поліції, ненажера. Мутон — постать невідома.
18. Сеньор де Ґріньї — Філіпп Брюнель, сварливий і злодійкуватий шляхтич, який пограбував навіть власну церкву в Ґріньї. Башта в Ніжоні і замок у Бісетрі, які Війон йому дарує, в тих часах були в руїні.
19. Жак Раґ'є — син королівського кухаря, пияк, якому Війон дарує пійло для напування коней.
20. Мотен і Базаньє — кримінальні урядовці, що досліджували влом до Наварської колегії. Суворий пан — Робер д'Естутвіль, начальник паризької поліції, який досить прихильно ставився до Війона, мабуть тому, що бачив у ньому поета.
21. Жан Труве — різник, якому Війон дарує вивіски на крамницях з відповідними для різника назвами. Корова, яку несе силач, — типовий шильд різників, який можна зустріти в Парижі й сьогодні.
22. Капітан сторожі — Жан де Арле. Щоб мати цей уряд, треба було бути пасованим лицарем, а де Арле мав якісь клопоти в цій справі. Тому, для потіхи, Війон дарує йому ознаку лицарства — шолом, у вигляді таверни цієї назви. Три лілії — герб королівської Франції. Глузд тут такий, що за бійку з поліцаями Війон отримає безплатну господу тієї назви в тюрмі Шатле.
23. П'єр Маршан — констебл у тюрмі Шатле, картяр і звідник. Соломою вистеляли підлогу в люпанарах.
24. Вовк і Шоле — приятелі Війоних виправ і пригод.
25-26. Ці дві октави — саркастичні. Три бідні хлопчики — це три старі багатії й лихварі. Війон пише, що, коли сам постаріється, залишить їм свої маєтки, щоб вони могли загризти щось смачненьке. Тому, що вони були вже старі, гризти могли тільки землю.
27-29. Також кпини. Бідні учні — це старі багаті та скупі каноніки з Нотр-Даму, яким Війон дає чинш з будинку різника Ґельдрі, відомого своєю невиплатністю. До того ж, будинок і так був власністю Нотр-Даму.
32. Жебручі брати — складалися з чотирьох чинів: домініканців, францісканців, кармелітів і авґустинів.
Сестриці — доглядачки хворих у шпиталях.
Беґінки — рід світських черниць.
П'ятнадцять знаків мали появитися напередодні Страшного суду; улюблена тема проповідників.
33. Жан де ля Ґард — багатий торгівець корінням. Сен-Морська милиця — одна із тих, що її в абатстві Ов. Мора залишали виздоровці від артриту. Кого Війон хоче) обдарувати болячкою —. невідомо.
34. Марбеф — багатий купець.
Люв'є — збирач податків.
Блазенські екю — картонові або дерев'яні гроші, які, за королівським звичаєм розкидав на вулицях під час карнавальних парад "князь блазнів" — майстер від міських забав.
П'єр де Русвіль — нотар з Шатле, пізніше завідувач дібр у Ґув'є біля Шантілі, де він жив у домі без даху й бідував. Звідси для нього — дар безвартних грошей.
36. У цій і дальших строфах Війон імітує філософічний жарґон доби, в якому не слід дошукуватися особливих мудрощів.
38. Найважливіший орган — розум, як це видно з наступної октави. Однак це не перешкоджає деяким перекладачам суґерувати тут інше, менш пристойне, значення.
ВЕЛИКИЙ ЗАПОВІТ
1. Тібо д'Осіньї — суворий єпископ Орлеану, який влітку 1461 року під закидом крадіжки вкинув Війона до в'язниці єпископської палати в Мені над Льоарою. Війон уважав цей випадок великою для нього кривдою і відповідно до цього дає йому своє насвітлення. Згідно з середньовічним звичаєм, єпископ об'їздив своє місто в повних ризах на коні і благословив хрестом людей.
5. Жан Котар — прокурор і оборонець Війона в церковному суді, аматор чарки, помер 9 січня 1461. Війон присвятив йому свою баляду-молитву, див. далі, між строфами 125-6. Пікарами — називали в 15 стол. єретичну секту адамітів, які ходили публічно голі і вважали, що немає різниці між Богом і його твором, тому й ніяка молитва не потрібна. Вони жили в Богемії й (Моравії, де 1421 року вигубив їх провідник гуситів Ян Жіжка, в Голляндії, північній Франції і Фляндрії. Дати комусь молитву Шкара — не дати взагалі ніякої. Війон, для жарту, сплутав їх з пікардцями, мешканцями Пікардії.
6. Сьомий вірш у псалмі: "Хай віку свого не доживе, а уряд його візьме інший". Пс. Дав. 109, 8.
7. Людовик (Люї) XI — "добрий" король Франції, володів 1461-83. Власне, з нагоди своєї коронації він, під час переїзду через Мен, звільнив за тодішнім звичаєм в'язнів з тюрми, між ними й Війона; звідсі Війонова вдячність королеві.
9. Марціял — мабуть св. Марціял зі Ліможу, пом. 1250. А втім, 27 святих носило це наймення, тому можна припускати, що Війон ужив тут узагальнення: ім'я Марціял зв'язане з Марсом і характеризує войовничість даної особи.
12. Аверроес (Ібн Рашд) — 1126-98, арабський лікар і філософ-пантеїст з Кордоби в Еспанії. В сер. віках був відомий передусім як коментатор Арістотеля, мав великий вплив на філософію дальших сторіч, м.і., на Тому Аквінського.
13. Еммаус і епізод з учнями згаданий у Біблії, Лука XXIV, 13-16. Затишне містечко — Мулен, осідок князя Жана II Бурбонського, протектора поетів, у якого Війон сподівався знайти охорону й допомогу. На гербі Бурбонів було гасло "Надія", звідсі й Війюнові "сподівання". Війон присвятив князеві окрему баляду, див. "Прохання до дюка Бурбонського" в "Інших поезіях".
15. Трояндний роман — твір з пол. XIII століття, початий Ґійомом де Лоррісом (перших 4 тисячі віршових рядків) і продовжуваний Жаном з Мену (помер 1305), який додав дальших 18 тисяч рядків. Головна тема роману — любовні справи і порадник, як поводитися в різних любовних ситуаціях. Цей твір мав великий вплив на дальшу французьку поезію, його ідеями і праобразами користувався й Війон.
17. Діомед — ім'я цього пірата взяте з популярної в середніх віках анекдоти про Олександра Великого.
20. Валер "Великий" — римський історик часів Тіберія, автор збірника історичних анекдот. Одначе розповідь про Олександра і Діомеда знаходиться не у Валера, а в Ціцероновій "Республіці".
27. Обі цитати з Біблії, Екл. XI, 9-10.
28. Цитата з Книги Іова, VII, 6: "Дні мої проходять швидше від ткацького човника; вони зникають без надії". Куліш у своєму перекладі цього місця допустився помилки, переклавши: "Дні мої летять швидше судна, а конець їх безнадійний". Щоб зрозуміти вповні це місце, треба взяти до уваги, що давні ткачі, виткавши сукно, обпалювали полум'ям усі нитки, що з цього стирчали.
36. Жак Кер — син золотника, став одним з найбільших багачів своєї доби, добувши маєтки на торгівлі зі Сходом. За Шарля VII займав важливі державні посади і позичив королеві великі гроші для фінансування воєнних виправ. Обвинувачений у тому, що нібито строїв любку короля, він був засуджений на прогнання і конфіскату всього майна. Він подався до Риму, де папа Калікст III доручив йому організувати виправу на турків, але під час її організації він помер на острові Хіосі, 1471, місяць перед тим, як Війон написав свій твір.
37. "Як мовив цар Давид..." — з Псалмів, XXXVII, 10: "Ще трохи — і злого вже нема; ти дивишся на його місце, і він зник".
Баляда про пань давноминулих днів.
Фльора — римська куртизана, в честь якої встановлено свята фльоралії. Згадана, м.ін., Ювіналем, Сатири II, 49.
Архіппа або Архіпіяда — Алкібіяд, грецький полководець, якого в сер. віках уважали жінкою.
Тая — Таїса, грецька куртизана в Єгипті; навернута св. Пафнутієм, спалила свої коштовності і померла пустельницею.
Ехо — німфа, що кохалася в Нарцисі.
Ельоїза — тут Війон згадує її голосну романтичну історію з П'єром Абеляром, філософом і теологом, що був одним з перших раціоналістів XII в. Він був учителем Бльоїзи, але прелат Фульбер, підозріваючи, що його братаниця має любовні взаємини з Абеляром, наслав на нього драбуг і еспанського жида-лікаря, які його скастрували. Після цього він був ченцем у різних манастирях, з того часу збереглося його і Ельоїзи листування.
Крульова — мова про Маргариту Бурбонську або Жанну Наварську. Романтична леґенда робила філософа Бурідана коханцем одної з них. Він мав бути кинутий у зашитому мішку в Сену, але він жив ще 1358 р., більш як 60-літній.
Блянш — мабуть, королева Блянш Кастальська, мати св. Людовика.
Амбурґа, Лія — невідомі жінки.
Берта "довга стіпка" — в піснях жінка Пелена Короткого, мати Карла Великого (Шарлеманя).
Жанна — Жанна д'Арк, спалена англійцями в Руані 1431 р.
Баляда про панів минулих часів.
Калікст III — Альфонс Борджа, був на папському троні три роки й чотири місяці; пом. 1458.
Альфонс V, Араґонський — король Неаполю і Сицилії, пом. 1458.
Дюк з Бурбонів — Шарль І, пом. 1456. Батько згаданого в строфі 13 Жана II з Мулену.
Артур III — дюк Британії, пом. 1458. Його спір з англійцями допомагав Шарлеві VII у боротьбі проти Англії.
Шарль VII — 1043-61, король Франції. А. Браше у своїй "Умовій патології королів Франції" розглядає його як людину нестійку, обтяжену всякими вродженими хворобами. Хоч деякі роки його правління були блискучі, він показався невдячний у відношенні до Жанни д'Арк і Жака Кера.
Шарлемань — Карло Великий, імператор держави, що обіймала Францію, Німеччину й Італію. Пом. 814. З його володінням зв'язана ціла культурна доба, особливо літератури (Пісня про Ролянда).
Шкотський король — Яків II, відомий як "шкотський король з червоним обличчям". Забитий розривом гармати 1460.
Цар Кіпру — Жан III, родом з Поату у Франції. Пом. 1458.
Владислав — король чеський і угорський, пом. 1457.
Клакен — Бернар дю Ґеслен, констебл Франції, войовник; пом. 1380.
Дофін Овернський — Беро II, званий Великим, князь Клермону, пом. 1401. Все своє життя боровся проти англійців. —
Дюк з Аленсону — мабуть Жан І, що загинув у бою під Азенкуром, збивши мечем корону англійського короля.
Деякі французькі критики ставляться до цієї баляди легковажно, вважаючи, що Війон зібрав у ній механічно різні імена, майже виключно його сучасників, що померли в часі маж написанням Малого і Великого заповітів. Ми б схилялися радше до погляду тих, хто вважає цю баляду літературною даниною добі готики, з типовими їй поетичними прикметами.
Інша баляда (старим стилем).
Тут Війон спробував написати баляду французькою мовою зперед яких 200 років. Знавці тієї мови знайшли в цій баляді 28 похибок у відношенні до мови 12-13 сторіч, тому перекладач теж, архаїзуючи мову, не намагався писати граматично. Треба припускати, що й Війонові не йшлося про мовознавчу акуратність, його баляда — тільки сантиментальний відгук на минуле. Також згадані Війоном особи мають мало зв'язку з історією, тому окремі пояснення щодо них зайві.
Стара оплакує свої молодощі (жалі гарної збройовниці):
Бажаючи охоронити себе від переслідування поліції, тодішні повії намагалися знайти собі якесь заняття, правдиве чи фіктивне. Отже, збройовниця — жінка занята в зброївні. Узагальнюючи цей тип, подібний якому можна знайти в Трояндному романі, Війон одночасно оперся на постаті зовсім автентичній, коханці багатого і впливового Ніколя д'Оржмона. Він був сином Шарля V, майстром королівських доходів, а в стані священному архидияконом Ам'єну і каноніком Нотр Даму в Парижі. Він влаштував свою любку в одному з манастирів, одначе вона була вигнана звідти 1394 року, мавши тоді 19 літ. Сам Оржмон пізніше (1416) під закидом змови проти короля попав у неласку, йото майно сконфісковано, а сам він помер у тій самій в'язниці єп. Орлеанського в Мені, де пізніше сидів Війон. Дальша доля красуні пішла шляхом упадку. Війон мусів її знати особисто, коли їй було вже понад 80 років.
В наступній баляді-поуці дівчатам утіхи Війон також використав мотиви "Трояндного роману" Жана з Мену і подібну скаргу старої поета готицькоіі доби Е.Дешана.
57. Фремен — слуга-секретар Війона, тип мабуть фіктивний.
61. Свят-Антонів жар — був пошесною хворобою ґанґренното типу.
62. Декрет — мова про збірник священних законів каноніста Ґраціяна (пом. 1204). В ньому знаходиться пасаж: "Гріх стає більш терпимий, коли він притаєний, ніж коли він став би прикладом". Війон міг пізнати цей твір у свого прибраного батька Ґійома Війона, або в університеті, де одним з чотирьох факультетів був факультет Декрету.
Подвійна баляда:
Соломон, цар Ізраїля в X в. до н. Хр., будівник Єрусалимської святині. Згідно з Книгою королів (XI, 3-8), він мав 700 жінок і 300 наложниць, які й потягнули його під кінець життя до ідодопоклонства сідонської секти.
Самсон — ізраїльський силач, сила якого була в його волоссі. Даліла видала його ворогам, обтявши його волосся, а ті його осліпили. Війон іронічно говорить про збита окуляри.
Орфей, зігідно з мітологіею, заворожив своїм співом дикі сили підземелля і зійшов туди визволити свою дружину Еврідіку. Цербер мав тільки три голови, тут Війон або помилився, або зумисне зфарсував античну мітологію.
Нарцис, син бога і німфи, залюбився у власному відображенні у воді і втопився.
Сардан — імовірно, Сарданаоал, цар Асирії, але нічого не відомо про те, щоб він здобув Кріт.
Давид — ізраїльський король, пророк і поет. Він мав багато жінок, між ними Бетсабу, яку підглянув у купелі і чоловіка якої казав забити.
Амнон — старший син Давида, збезчестив свою сестру Тамар, за' що два роки пізніше був задушений своїм братом Абсаломом (Сам. II, 13).
Восельська Катеринка — Війонова зрадлива любов, можливо, та сама, що він про неї згадує в Малому заповіті.
Ноель (Жолі) — довірений Катерини, який, як можна догадуватися із змісту, в якійсь бійці на весіллі добре побив Війона. Пасаж про чорнявок і білявок узятий Війоном з трубадурських пісень середньовіччя.
Ціла ця баляда визначається насмішкуватим тоном щодо мітологічних і біблійних постатей, тому теж перекладач уважав можливим увести в цю баляду деякі елементи котляревщини. З цієї баляди існує теж авторовий переклад з однородними для всіх строф римами, проте друкований тут заріянт, у якому збережено тільки рефрен, куди живіший, дотепніший і, врешті, ближчий до оригіналу.
73. Так Тібо — улюбленець дюка Беррі, визиском селян доробився мільйонного маєтку, відомий свого часу розпусник.
Війон згадує його зумисне, прикладаючи його ім'я до єпископа Орлеану — Тібо д'Осіньї.
Зимна вода — натяк на судові допити зимною водою, яку вливано через лійку в рот. Так само гіркий плід — групжовидний залізний прилад, впиханий до рота при тортурах.
74. Малий Роберт — орлеанський кат.
76. Бастар(д) де ля Бар — Перне Маршан, судовий пристав і міський наглядач над повіями. Згаданий у МЗ 23.
77. Моро мав крамницю з печеним м'ясом, Провен був пекарем, а Робен Туржі був власником шинку Під Шишкою. Запис Війона для них зумовлений тим, що він був їх постійним клієнтом і боржником, тому вони мали забрати все, що він, залишив.
85. Господній дім — в кондаку до Богородиці вона названа "Божим домом".
Дев'ять сил Небесних — десять ангельських чинів, згідно з єрархічним порядком псевдо-Дениса Ареопагіта: Трони, Херувими, Серафими, Дотуги, Володіння, Чесноти, Основи, Архангели, Ангели.
87. Ґійом Війон — прибраний батько Франсуа, якому дав своє прізвище.
88. "Роман про бздо чортяче" — ранній загублений твір Війона про студентські галабурди і виправу за старим угловим каменем, який студенти перенесли на гору Сент-Ілер.
Ґі Хабарі — колега Війона під час влому до Наварської колегії 1456 року, пізніше повішений.
Баляда на ублагання Богородиці.
Єгиптянка — св. Марія Єгиптянка. —
Теофіл — герой популярної в середніх віках леґенди, можливо, предтеча Фавста. Понижений своїм єпископом, він продав свою душу чортові, але по роках, за вставленням Богородиці, відкупився.
90. Роза — мабуть, символічне ім'я тієї Марти, що знаходиться в акростиху наступної ба ляди. В оригіналі написано "Не лишаю їй ні серця, ні печінки", останнє слово (фуа) можна розуміти які "печінка" і як "віра".
91. Мішо — тип Дон Жуана, згаданий уже з "Фальшивому лисі" 1328. Мабуть, на його могилі були якісь еротичні написи або скульптури, що давали привід для блазнування. Його прізвище "Футер" надто непристойне, щоб його перекладати дослівно.
93. Війон заповідає в цій строфі "гірку й шорстку" баляду.
Для цього він зінструментував її, закінчуючи кожен рядок вірша словом з кінцевою літерою "р". Зваживши, що таких слів на "р" у французькій мові — маса, а в українській небагато, ми це закінчення вилучили. Перне де ля Бар — див. строфу 76.
94. Ітьє Маршан — Війоновий ровесник, на службі в герцоґа де Беррі, сина короля Шарля VII. Згаданий також у МЗ 11.
95. Жан Корню (Рогатий) — фінансист і королівський секретар, кримінальний урядовець у Шатле — поліційгіої префектури, трибуналу і в'язниці. Його допомогу Війонові, мабуть, треба розуміти навпаки.
П'єр Бобіньйон — прокурор у Шатле, скупар.
97. П'єр Сен Аман — урядовець скарбу і багатий власник будинків у Парижі. Тому, що такі багаті особи звикли їздити кіньми! або мулами, Війон дарує йому Білого коня і Мулицю, що були назвами корчем. Строфа має теж еротичний сенс, якого легко додуматися.
98. Денг Еслен — визначний паризький міщанин і збирач міських податків; жив 1509.
99. Ґійом Шарюо — Війоновий товариш з університету. Чому він називає його своїм адвокатом — невідомо". Темплярії — лицарський орден з часів хрестоносних походів, мав величезні
посілості в усіх християнських державах.
100. Прокурор П'єр Фурньє — див. МЗ 20.
101. Жак Раґє — знатна особа при королівській кухні, якому Війон у МЗ 19 дав пійло для напування коней. Колеґа Війона при випивках у шинках "Великий келих" і "Під Шишкою".
102. МарбефЧ Люв'є — див. МЗ 34. Пані Машеку мала славетну тоді крамницю з дичиною і печеним м'ясом.
103. Робен Туржі — власник таверни Під Шишкою. Війон обіцює йому дати свій голос на радного, яким міг бути тільки народжений у Парижі. Туржі парижанином, мабуть, не був, отже, легат фіктивний.
104. Згадані Війоном місцевості знаходяться в західній
французькій провінції, але Доату в арго означає також фіктивну країну. Війон у цій строфі користується частинно поатуським діялектом, який більш-менш переданий і в перекладі.
105. Жан Раґє — командир дванадцятки кінних сержантів, відомий своїм ненажерством. Жан де Байлі був при королівському скарбі, жив недалеко фонтану Мобюе, назва якого суґерує брудну воду.
106. Маршал блазнів — міський організатор народних забав. Мішо дю Фур був помічником начальника поліції, брав участь у слідстві ві справі влому до Наварської колегії.
107. Мова про 220 піших поліцаїв паризької префектури.
Шовковий шнурок має подвійне значення, як оздоба і як петля. Війон не зачіпає кінних поліцаїв, бо ті мали зладу за мурами Парижу, а він сам переховувався в місті.
108. Перне де ля Бар — уже згаданий у ВЗ 76. Війон пропонує йому замість "тавра бастара" — паска по лівому боці: шляхетського герба, що був знаком неправесного ложа, — фальшиві кості до при і значені карти.
109-110. Казен Шоле і Жан ле Лю — два Війонові приятелі, які бралися до різних ремесел, щоб тільки, чесно чи нечесно, добути гроші. Де Лю ("Вовк") був деякий час сержантом при паризькому Шатле.
111. Де Буа — званий також "золотником", мабуть Жан Має, сержант з Шатле іі помічник при допитах. Огрофа повна еротичних алюзій, імбир у середніх віках уважався еротично побудливим засобом.
112-113. Капітан Рію — кушнір і капітан 120 лучників, які підлягали цехові. Вовче м'ясо в тих часах уважалося нечистим.
114. Робіне Тракай — урядовець королівського скарбу і збірщик податків, пізніш секретар короля.
115. Про Перота Ґірара нічого невідомо. Бур-ля-Рень — містечко на південь від Парижу. Абесса де Пурра була наставницею манастиря Порт Рояль, що в 15 в. дуже занепав. її вважали дочкою абата з Сен-Рів'єра, до манастиря вона вступила 1439 року, де сама стала абаткою і швидко стала відома своїм неморальним життям, наприклад, волочилася в чоловічому одягу оо шинках. Щойно пізніше церковна влада зуміла перебороти впливи її (високих покровителів і позбутися її з Пурра.
116. Девотки, беґінки... — жіночі чернечі і півчернечі чини; тюрлюпіни — жебруща секта єретиків. Юшка-якобінка — росіл з сиром, зверху накладений м'ясом.
118. Жан де Пульє — доктор паризького університету, який 1321