Життя і твори — Війон Франсуа. Читати повністю текст твору онлайн в бібліотеці УкрЛіб

Франсуа Війон

Життя і твори

(Переклад, передмова і примітки Святослава Гординського)

Передмова

І. Поет і його доба

На те, щоб краще зрозуміти поезію Франсуа Війона, поета багатьох суперечностей, обов'язково треба зупинитися на тих провідних ідеях і рухах, які нуртували в центрі французького духового життя — Парижі, в ту довгу переходову добу, за якої середньовіччя перейшло в ренесанс. Середньовіччя створило колосальні духові надбання в літературі, мистецтві, філософії, тим не менш допитливий людський дух у своєму постійному змаганні вперед почав підважувати старі істини та форми і висувати нові ідеї. Париж став бойовищем усіх найважливіших конфліктів доби, місцем тих рухів був його університет, завжди в опозиції до всякої влади — папської, єпископської, королівської. 1290 року папський делеґат Бенедетто Ґаетані (пізніший папа Боніфатій VIII) картав Паризький університет за те, що він "своєю наукою затруїв весь світ, забуваючи, що завданням людини є не здобувати знання, а дбати про спасіння душі".

Ще в середині XII віку П'єр Абеляр своїми викладами систематичної логіки стягав до університету юрми студентів, а століття пізніше Тома з Аквіну, під впливом філософії чистого розуму Арістотеля і його арабського коментатора Аверроеса, спробував дати синтетичне розмежування двох до того часу безнадійно сплутаних справ — віри і знання, теології і філософії. Тома став батьком просвічення, його вченням користувалися однаковою мірою мислителі ортодоксійні й єретики. А й сам він за свої виступи проти спіритуалізму й іраціоналізму, боронених чільними його, домініканця, суперниками — францісканами, був свого часу осуджений як гнилий компроміст та вигнаний з Паризького університету.

Дивіться також

Одним з опонентів Томи з Аквіну був Сіґер Брабантський, що проповідував автономію розуму і "чисту" науку, вільну від будь-яких обмежень. Його можна б уважати піонером того гуманістичного, позарелігійного мислення, розвиненого особливо в французькій літературі, що його експонентами в нашу добу стали Жід, Сартр і Камю. Ми згадали тільки кілька імен 12-13 віків, щоб показати, які глибокі традиції мав Париж як осідок інтелектуального неспокою; це, зокрема, стосується його університету, з якого пізніше вийшов і Війон.

Добу Війона (середину XV віку) потрясли різні попередні зрушення, що прокотилися тодішньою Европою. Це були не тільки народні рухи Вікліфа, гуситів, Жанни д'Арк, але й той факт, що тодішня церква у своєму конформізмі ставилася індиферентно до прагнень нової людини. Доказом цього могла бути невдача церковних реформ на соборах: у Пізі 1409, Констанці 1414, Базелі 1431. Церковний авторитет був дуже підтятий боротьбою в самому папстві: був час, коли було три папи одночасно. Хоч цей розрив поладнано 1417 року, на соборі в Базелі були спроби вибрати ще одного анти-папу. Незабаром, 1458 року, цілий християнський світ потряс упадок Царгороду, і християнство опинилося під реальною загрозою мохаммеданського тиску. Одночасно королі почували небезпеку від народних рухів, а з другого боку — від папства. Королі змагалися за владу з князями, чернечі чини конкурували одні з одними і боролися з університетами, які, не підлеглі ні церкві, ні королеві, продовжували виниклі ще давніше на арабських дворах філософічні диспути. В цих суперечностях християнство зударялося з різними ліберальними рухами, центром яких, побіч Оксфорду і Праги, був власне Паризький університет. Пізніша реформація, оперта на народні мови, змагалася з урядовою латиною і підтримувала емансипацію національних мов.

І як не згадати, що Ян Гус бував у Франції, що Єронім Празький викладав у Сорбонні, а Жанну д'Арк її французькі сучасники розглядали як гуситку? Хто хоче, може дошукуватися символічного зв'язку в тому, що рік загибелі Жанни д'Арк (1431) був і роком народження одного з найбільших поетів Франції — Франсуа Війона. Хоч і як ці дві постаті різні характерами, — з одного боку, героїчна дівчина, впевнена в тому, що виконує Божий наказ, яка, можна сказати, створила французьку націю, з другого — поет-волоцюга, цинік і злочинець, — залишається фактом те, що на темному тлі Франції 15 сторіччя це дві її найсвітліші постаті.

Життя Війона припало на добу після 100-річної війни. Франція була винищена, знеможена довгою англійською окупацією, пошестями й голодом. Це була доба загальної життєвої непевности, хаосу, неустійнених моральних засад; щойно спроквола виринали обриси нової Франції з усіма її політичними й соціяльними протиріччями. В цьому крутежі опинилася одна людська істота, яка з великою щирістю, життєвою правдою і геніяльною майстерністю зобразила весь той духовий хаос. Поезія Війона стала не тільки сповіддю дитини своєї доби, образом її душі, але й широкою панорамою свого часу, і то панорамою, баченою знизу, людиною, яка на все мала власний погляд і суд.

Франсуа де Монкорб'є, відомий як Війон, народився десь у середині 1431 року, мабуть, в околиці Парижу, він бо мав виборче право парижанина. Про його батька знаємо липі те, що він помер рано. Його мати жила в Парижі, дядько був священиком в Анжері, інші члени родини до нього не признавалися, мабуть, у наслідок його скандального життя. Малим Франсуа щиро заклопотався Ґійом де Війон, парох катедральної церкви св. Бенедикта в Парижі біля Сорбонни. Прибраний батько був досить вибачливий і витягав його з різних клопотів. Про юнацькі роки Франсуа не знаємо нічого, крім того, що десь 1446 року, п'ятнадцятирічний, він вступив до Паризького університету і в березні 1449 отримав ліценцію бакалявра з теології і церковного права, а 1452 року став "майстром мистецтв". Можливо, що його протектор бажав бачити в ньому майбутнього каноніка, проте Війон ніколи не здобув потрібного для цього стану докторату з теології.

Про три наступні роки Війонового життя бракує будь-яких даних. Припускають, що в той час він крутився в судово-адвокатських колах, на що є чимало натяків у його писаннях, включно до знання всяких судових справ і апеляцій. Зате зовсім певне, що саме в цей час він вів гуляще життя в колах "золотої" молоді та що тоді запізнався з такими типами, як Реньє де Монтіньї, Колен де Кайє, Ґі Табарі, Жан де Лю та абесса де Пурра. Сюди належить і чималий список шинків, у яких він гостював, починаючи від "Шишки" до "Грубої Марґо". Тінню через ті роки пересувається Катерина з Воселю, велика любов його молодечих років і, можливо, причина його нещасть. Це те, що можна визондувати безпосередньо з його творів.

Десь 1451 року Війон мусів брати участь у студентських галабурдах, особливо у викраденні угольного каменя з готелю пані де Брюєр, що мав популярну назву "Під чортячим бздом". Однієї ночі студенти викрали цей камінь і перенесли його на гору Сент-Ілер. На скаргу власниці, поліція забрала той камінь і поклала його на подвір'ї палати трибуналу. Студенти розбили браму, забрали камінь і знову перенесли на Сент-Ілер, ще й прикріпили його ланцюгами. Після цього студенти почали бешкети по всьому Парижу, зривали вивіски з домів (доми тоді не мали чисел) та крамниць і переставляли їх навпереміш. У справу втрутилася міська поліція, арештувала чотири десятки студентів, а університет мусів перервати виклади на кілька місяців. З цією подією зв'язана найраніша Війонова поема — "Роман про чортяче бздо", яка до нас не дійшла, але вона свідчить, що вже в студентські роки він писав поезії.

Життєва ситуація Війона різко змінилася 5 червня 1455. Того дня він сидів під дзвіницею церкви св. Бенедикта при вулиці Сен-Жак, розмовляючи з о. Жіллесом, у товаристві ближче не відомої дівчини Ізабеллі, коли надійшов інший священик, о. Філіпп Сермуаз у супроводі якогось Жана ле Мерді. З причин, яких не знаємо (Ізабелля?), розлючений Сермуаз накинувся з лайкою на Війона і, по кількох словах, витягнув з-під своєї ряси стилета і вдарив Війона, розтявши йому губу. Залитий кров'ю, Війон не залишився в боргу, витяг свого короткого палаша і поранив Сермуаза, але Мерді, зайшовши ззаду, відібрав йому зброю. Обороняючись від нових ударів, Війон підняв якийсь камінь і шпурнув на Сермуаза, так що той упав на землю. Після цього Війон подався до цирульника перев'язати рану, а Сермуаза перенесено до шпиталю. Переслуханий слідчим з Шатле, Сермуаз відмовився подати причини свого нападу на Війона, заявивши, що не має на нього гніву, і прохав не тягти його до суду. Незабаром він і помер.

Для безпеки Війон під чужим прізвищем покинув Париж: і подався на провінцію. Звідси незабаром подав прохання до короля з заявою, що до того випадку він був людиною чесною і не караною, та згадав, що Сермуаз перед смертю його не винуватив. Суд оцінив цей випадок як самооборону, і Війон отримав від короля Шарля VII листа з уласкавленням. Він повернувся до Парижу, але вже без засобів для прожитку. Тут він зустрів декого з своїх давніх кумпанів, між ними Ґі Табарі, Колена де Кайє, що був майстром від розбивання замків, і одного вломника, званого Малим Жаном. Вони вчвірку склали сміливий плян: вломитися до скарбниці Наварської колегії (на місці сьогоднішньої Політехнічної школи). Однієї ночі перед Різдвом 1456 року вони й виконали свій плян, захопили 500 золотих екю, втекли і поділилися здобиччю.

Після цього Війон подався до свого дядька в Анжер. Тут і постав його "Малий заповіт", одначе як причину свого виїзду до Анжеру Війан подав відкинуту любов його дівчини, як припускають, Катрі Восельської.

Вломників викрито щойно пізніше. Ґі Табарі, впившися, по-дурному розповів у шинку всі деталі цієї справи одному священикові. Табарі арештували, його передано церковному судові, а цей, після допитів, отримав повну реляцію влому до Наварської колегії та прізвища його головних організаторів — Війона і Кайє. Це було вже більш як два роки після втечі Війона з Парижу. Щойно справа викриття влому стала відомою, Війон почав мандрувати з місця на місце: Бур-ля-Рень, Бурж, Блюа, Мулен, Ренн, Русільйон, Сен-Женеру, — якщо назвати тільки місцевості, згадані в його творах. Деякий час проживав він на дворі князя Шарля Орлеанського, що сам був визначним поетом, і брав участь у влаштовуваних князем поетичних турнірах. Тут постала Війонова баляда, що починається словами "Зі спраги умираю над рікою", що її на турнірі на ту саму тему написав також князь і ще п'ятнадцять інших поетів.

Гостювання на княжому дворі, в Блюа або Мулені, не перешкоджало Війонові далі товаришувати з такими типами, як Реньє де Монтіньї та інші "кокільяри". Ця назва походила від coquille — мушля, яку чіпляли до свого одягу паломники тих часів, для зазначення того, що вони на прощі. Власне, між ці групи прочан замішувалися всякі кримінальні елементи, які, для замилення очей, також носили мушлі. Цей асоціальний елемент мав свою власну злодійську мову, яку Війон добре вивчив та написав тим жаргоном низку баляд (збереглося 11). Проблема, чи Війон у тих балядах хотів справді приховати якісь таємниці або передати злодійські поради, чи, може, склав їх зі спонук чисто артистичних, залишається й досі темою спорів, як і значення багатьох слів того жаргону.

Після викриття влому до Наварської колегії справа застряла в суді. Із збережених судових актів знаємо тільки те, що власники домагалися бодай частинної реституції вкраденої суми, зменшеної до 50 золотих екю, та й то платної в двох ратах. Існує здогад, що коли Табарі буїв повішений, його мати заплатила якусь суму колегії. Досі ще не роз'яснено, в яких умовах Війон, перебуваючи на княжому дворі в Блюа, 1460 року опинився в тюрмі в Орлеані. 17 липня того самого року до Орлеану прибула трирічна дочка князя Марія Орлеанська, і з цієї нагоди Війон був звільнений з в'язниці.

Ціле літо 1461 року Війон перебув у в'язниці в Мені над Люарою, ув'язнений невідомо з якої причини єпископом Тібо д'Осіньї. Це тут він, благаючи допомоги, написав своє послання до приятелів з рефреном "Чи ж кинете ви бідного Війона?" У своєму "Великому заповіті" Війон зобразив єпископа як немилосердну, жорстоку людину, проте не відомо, як воно було в дійсності, бо оправу знаємо тільки з погляду Війона. В кожному разі перебування в тій в'язниці стало для Війона великим досвідом, підірвало його здоров'я і змусило замислитися над цілим дотеперішнім його життям, вислів чому дає чимало пасажів "Великого заповіту". Для Війона-поета це був зворотний пункт його життя. Урятував його знову щасливий збіг обставин: король Люї XI переїздив через місто і, згідно з тодішнім звичаєм, було звільнено з тюрми всіх в'язнів, між ними й Війона. Він подався до Мулену, звертаючись до дюка Бурбонського з балядою-проханням допомогти йому і позичити "щось там". Мабуть, він отримав якусь допомогу і зміг повернутися до Парижу або його недалекої околиці. Власне тоді, від грудня 1461 до літа 1462 року, він написав свій "Великий заповіт", у який уклав, композиційно не завжди пов'язано, чимало своїх баляд, створених раніше. З цього самого часу походить "Спір Війонового серця з тілом" і "Баляда про Фортуну".

При кінці 1462 року бачимо Війона знову в Парижі і знову в нових тарапатах. З листопада того року його ув'язнено в Шатле ніби за якусь крадіж; його незабаром звільнено, але тут хтось пригадав собі справу з вломом до Наварської колегії. Факультет теології заскаржив його на сплату 120 екю золотом і виміг від нього згоду сплатити цю суму протягом трьох років.

Війона знову звільнено, проте швидко зустріло його нове лихо. Повертаючися з двома приятелями після вечері додому, на вулиці Сен-Жак він зупинився біля таверни "Під Мулом", біля якої мав своє бюро понтифікальний нотар Франсуа Фербук. Один з Війонових кумпанів жартома почав стукати у вікно, вибігли писарі, і зчинилася бійка, у яку втрутився й сам нотар. Інший кумпан Війона поранив його стилетом. Хоч сам Війон тримався весь час осторонь і не втручався до бійки, проте нотар його впізнав і подав його ім'я у своїй скарзі судові. На другий день Війон опинився в Шатле, його взято на допити водними тортурами (воду вливано через лійку в рот) і засуджено до страти на шибениці. Війон подав апеляцію, і декрет парляменту скасував вирок, але, беручи до уваги його погану репутацію і те, що він був спричинником багатьох клопотів для поліції і судів, покарав його вигнанням з Парижу на 10 років. Він не мав права появлятися в місті під загрозою кари смерти. Війон своєю балядою попрохав суд дати йому три дні для залагодження різних справ і побачення з родиною та роздобуття грошей на дорогу. Він мав тоді 32 роки.

Від цього часу (8 січня 1463) ми не маємо про Війона ніякої вістки, він зник, мов камінь у воді. Щоправда, Рабле в "Пантаґрюелі" писав, що Війон нібито мав жити в Поату, організуючи там вистави комедій та містерій, проте ніяких доказів на це немає. Зате в народі Війон став постаттю майже леґендарною, героєм Les Repues Franches ("Дармоїдки"), твору, що появився друком після його здогадної смерти. Це — цикл баляд й інших поезій у народній традиції, базованих на "війоніяні". Тут Війон зображений як провідник студентів або вчених, прошаків і волоцюг, постійним змаганням яких було роздобути собі добру їжу коштом інших. Цього досягалося за допомогою усяких хитрощів і штучок у стилі Тіля Уленшпіґеля, який, зрештою, сам постав не без впливу "війоніяни". За словами невідомого автора того збірника, Війон був "мамкою для тих, хто був безгрішний, а в обмані на всі лади він був найзапопадливіший". Це був посмертний трибут його волокитству, хоч леґендарною постатю став він уже раніше, заполонюючи уяву сучасників своїм життям, яке не вкладалося в нормальні суспільні рамки.

II. Поезія Франсуа Війона

Заки перейдемо до того, що створило Війона одним з найбільших ліричних поетів Франції і світової поезії, треба кинути ретроспективний погляд на саму французьку поезію довійонової доби, він бо з погляду тематики, форми і поетикальних засобів не вніс у неї нічого такого, чого не можна б знайти в його попередників. Він своєю творчістю фактично тільки завершив певну поетичну добу.

Існує погляд, що стара французька поезія цікава тільки для істориків середньовіччя та професорів літератури, вона бо викликає інтерес більш з погляду філологічного, як артистичного. Цей погляд зовсім помилковий, стара французька поезія має і з погляду артистичного все потрібне, щоб зачарувати й сучасного читача. З IX-XI віків дійшли до нас лише уривки творів французької поезії, що давніше існувала, і тільки в XII сторіччі вона стає перед нами відразу як довершена і досконала творчість. Франція була тоді великою мірою культурним та інтелектуальним осередком Західньої Европи, бо, в результаті норманських виправ, Англія також стояла близько до французької літератури, а французька мова в Англії була офіційною. І хоч, починаючи з XIV віку культурні сили Европи почали тяжіти до Італії, Франція далі тримала провід у багатьох ділянках; рівноважником ще середньовічного Данте був, власне, уже ренесансовий Війон.

Найраніша французька поезія була релігійна, і її творцями були священики, монахи та єпископи, які часто були справжніми поетами. Найбільшим ідейним стимулом їх творчости були хрестоносні походи, які відбилися і в епічній, і в пісенній творчості. Фактично найстаріші збережені твори це chansons de geste — епічно-героїчні поеми, подібні до нашого "Слова о полку Ігореві". Їх збереглося порівняно багато, до сотні. Вершиною тієї творчости є загальновідома "Пісня про Ролянда", базована на історичній битві Карла Великого 778 року, але оформлена остаточно щойно при кінці XI віку. Десь у половині XII віку появилися перші романи, темою яких була любов. Появляється й новий тип мандрівного лицаря, який хоч і повний християнських чеснот, має вже більш світський погляд на життя. Постали й зміни формальні: якщо давніша поезія базувалася на асонансах, то нова романсова поезія увела риму і виробила 8-рядковий силабічний куплет, який став основою багатьох творів дальшої поезії. До розроблення поетичних форм спричинилася також провансальська поезія трубадурів, основною формою яких було 5 до 7 метрично однакових станс, з мелодією, скомпонованою самим поетом.

Найяскравішим типом французької поезії XII-XIII віків була поезія двірська, в якій особливу ролю почала відогравати жінка. У ті часи французькі поети, черпаючи мотиви з кельтських леґенд, створили такі сюжети, як про Трістана й Ізольду; інші черпали свої теми з леґенд про короля Артура, ще інші опрацьовували історії про Лянсельота і Ґрааля. До наших днів збереглося понад шість десятків романів на подібні теми.

Проте найславетнішим з старих французьких поетичних творів є "Трояндний роман" (Le Roman de la Rose), який почав писати Ґійом де Лорріс десь коло 1240 року. Темою роману є опис сну, що його розказує один з коханців; героїня не виступає як жінка, вона — символ: пуп'янок троянди в городі Бога Любови, оточений алегоричними постатями на зразок Часу, Природи, Чистоти, Соромливости, Милосердя, Страху, Надії, Бажання, Обмови, Розсудку. Цим алегоричним підходом поема відразу здобула велике признання сучасників. Лорріс встиг написати тільки перші 4 тисячі рядків, дальшу працю перервала, мабуть, смерть поета. Щойно 40 років пізніше Жан з Мену заходився продовжувати поему, дописавши дальших 18 тисяч рядків. У свій твір уклав він усе те, що цікавило тодішню людину з таких ділянок, як релігія, філософія, мораль, наука, любов, при чому постать жінки перетворилася в нього, як і в Боккаччо, на об'єкт гострої і не раз цинічної сатири. Саме з цього твору черпали свої теми пізніші Чосер і Війон. Сотні рукописів цього твору, що дійшли до нас, доводять його незвичайну популярність у XIV сторіччі.

XV сторіччя було віком лірики, репрезентованої такими іменами, як Есташ Дешан, Христина з Пізи, Ален Шартьє, Шарль Орлеанський і, врешті, Війон. З них Шарль Орлеанський найзручніше і найталановитіпіе використовував алегоричні традиції "Трояндного роману". Його баляди і рондо заповнені алегоріями і символами на зразок "ліс нудної Туги", "вікна моїх очей", "епідемічна Любов", "води Фортуни", "весла Надії", "хвилі Турбот", "брама Думки" тощо. Поезія того часу ще до виступу Війона досягла вершин досконалої форми, і Шарль Орлеанський оперував нею блискуче. Проте, хоч і яка досконала його поезія, в ній виразно вичувається відстань від реального життя; здавалося, що вона перебувала в таких високих сферах, що їй не видні були звідти всі земні події з усією їх реальною, брутальною правдою. Це був високий артизм багатої і забезпеченої від життєвих турбот кляси, якій чужими були спонтанні вибухи почуття, їх заступала медитативність і споглядальність.

Для прикладу можна б навести одну з князевих баляд:

Одного дня, як з Орлеану

Я до Блюа рікою плив,

Скрізь зустрічав, куди не глянув,

Грайливі валки кораблів.

Прямим їх шляхом вітер вів

І дружня хвиля їх носила,

Мав кожен з тих мандрівників

Прихильний вітер у вітрилах.

Мене, і серце, й мисль, нежданно

Цей образ радістю сповив;

І враз собі шепнув я банно:

"Як я такого б теж хотів!

Вітрила Втіхи я б розвив,

Якби лиш впевнености сила,

Що стріне кожен мій порив

Прихильний вітер у вітрилах".

"Але мені від Долі дано

Частіш спокійних вод розлив;

В плавбі цим світом-океаном

Без руху, може, я б заскнів,

Якби Надією не жив,

Що весла знов сплеснуть, як крила,

І злопотить у тиші днів

Прихильний вітер у вітрилах".

Ті кораблі, що їх я стрів,

Угору йшли, я вниз спішив,

Мене ворожа хвиля била;

Дай, Боже, щоб мене повів

Прихильний вітер у вітрилах.

Показати реальну сторінку людського життя з усіма його конфліктами припало на долю саме Війона. Що ж, властиво, нового він дав?

Війон, передусім, дав себе самого. Свої думки, почування, турботи, тривоги, свою життєву радість і свій жах перед смертю. Часово його творчість охоплювала лише шість літ (від 1456 до початку 1463 року). Але за цей порівняно недовгий період Війон встиг висловити себе повністю і яскраво. Формально він продовжував поетичну творчість своїх попередників і не раз просто переспівував їх теми. Наприклад, Есташ Дешан серед своїх понад тисячу баляд має й одну про панів минулих днів, баляду про спір голови і тіла, як і сатиричний заповіт. Інший поет, Жан Реньє, теж зримував свій заповіт задовго до виступу Війона. "Жалі гарної збройовниці" також мають своїх прототипів, з яких найближчий — це "Скарги старої" в "Трояндному романі". Щодо форми вірша Війон також був залежний від попередників, його 8-віршому строфу вже довели були до досконалости згаданий Дешан, Христина з Пізи й Ален Шартьє. Проте Війон вніс у ті відомі теми і форми передусім власну, інтонацію, яка відраізу відрізняє йот поезію від інших, та власну життєву філософію, висловлену з великою поетичною силою і водночас легкістю. До того, на відміну від дидактичної і моралізаторської поезії його попередників, він вклав у свою поезію більше ліризму, роблячи її героєм себе самого.

Ми вже згадували, що Війонова поезія у порівнянні з поезією його попередників і сучасників більш реальна, більш заполонена життєвими проблемами, від духових до соціяльних. Тут головною його зброєю була сатира, в якій він неперевершений майстер. Він зручно використовує всі її види й відміни: іронію, пародію, калямбур, антифразу, антитезу, гру дійсного з уявним, взагалі його фантазія необмежена. При цьому його естетичний смак несхибний, не зважаючи на часті вульгаризми, що були для нього просто новим мистецьким матеріалом, з якого також можна творити високу поезію. В його сатирі всі показані ним особи й стани є носіями своїх неприховуваних інстинктів, майже всі вони, більшою чи меншою мірою, негідники. Якщо сказати, що сам Війон був не кращий від них, то можна ствердити: яке суспільство, такий і його поет! Лише він, що жив серед того суспільства і знав наскрізь своїх сучасників, міг дати такий правдивий образ своєї доби. Не диво, що є критики, які вважають його великим моралістом.

На виправдання Війона можна б навести такі факти, як загальний моральний упадок після винищення Франції столітньою війною і пошестями; війни знесилили лицарський стан, і на його зміну прийшло міщанство з його грошово-матеріяльним цінуванням вартостей. Моральні основи суспільства, як знаємо з досвіду історії, творяться виробленими суспільними станами, а вони щойно народжувалися. Мародери і взагалі люди, які під час воєн відвикли від праці, не швидко влилися назад у нормальне суспільне життя. Загублено не тільки респект до праці, а й до людського життя взагалі. Кожен намагався жити якнайлегшим коштом на рахунок інших, бавитися, бенкетувати. Не диво, що в ту добу у Франції були перекупні суди, а вплатою до королівської скарбниці можна було купити собі уласкавлення. Церква, маючи нагромаджені великі багатства, сама переживала кризу, бо до неї тягнулися й елементи, ласі наживи. Тодішні священики, і навіть жіночі манастирі, вели прилюдні шинки, посідали різні світські уряди і взагалі поводилися легко, щб навіть створило спеціяльний рід тодішньої літератури, так званих фацецій, звернених особливо проти ченців. Про Війона можна сказати, що він у ту добу звихнутих моральних вартостей був її сином. Ніщо не було йому байдуже, любов і ненависть, пристрасть і ніжність, іронія і глум з устійнених вартостей, які часто ними не були. Він жив небезпечно, але водночас спалювався творчо, і це останнє врятувало його перед судом історії.

Ще одна особливість Війона-поета звертає на себе увагу: хоч він і чує свою неспроможність вернутися з лихої дороги, він має повну свідомість того, що морально він чинить зло. Тому його жалі за втраченим часом, за молодими прогайнованими роками мучать його сумління. Його сповіді дуже щирі і викликають співчуття. Одночасно його скрізь переслідує образ смерти, такий типовий для людини тієї доби. На Війоновій поезії можемо спостерігати духовий процес переходу Готичного середньовіччя в добу відродження: в містичну добу середньовіччя смерть була тріюмфальним відродженням душі в іншому, небесному житті; для Війона і його сучасників смерть стала реальною дійсністю, як кінець усіх земних утіх. Свою візію старіння всього живого і знищення Війон зумів передати з великою й переконливою силою, чисто людським інстинктом самооборони кладучи рів-новажник між двома елементами: не душа проти тіла, а — душа і тіло. Це й було те основне, що відрізняло світогляд ренесансу від середньовіччя.

Про саму релігійність Війона написано вже чимало дослідів. Кожен читач сам спостереже, що релігійні пасажі Війонових поезій належать до найкращих. Це незалежно від того, що ченці тодішніх жебрущих чинів часто бували об'єктом його сатиричних випадів. Але ці протиріччя були зовсім у його натурі і стилі, він був людиною контрастів. Укладач одної з французьких антологій католицької поезії (1933) Робер Валері-Радо писав: "Не нарікаймо, разом з Клеманом Маро, що Війон не був вихований на королівських і княжих дворах, де виробляються погляди і полірується мова; тоді він був би згубив той смак, ту мальовничість, ту безпосередність, що роблять з нього поета, якого не позначив час і якого вважаємо близьким до нас".

III. Проблеми українського перекладу Війона

Оригінальні рукописи Війона до нашого часу не дійшли, відомі тільки п'ять рукописних копій, усі з XV віку. Перше друковане видання творів Війона появилося заходами П'єра Леве 1489 року. Видання мало широкий успіх і до 1533 року, коли король Франсуа І доручив Клеманові Маро надрукувати повне офіційне видання Війона, вийшло друком до 20 видань. У наступні 1533-42 роки — ще дальших 12. Отже, популярність Війона була незвичайна. Маро, редаґуючи поправлене видання, сам не все вже розумів і зазначив у передмові, що, "щоб збагнути глузд Війонових алюзій, треба було жити в Парижі сучасно з автором і в його середовищі". Цікаво, що Маро мав до диспозиції не тільки рукописи і друковані видання, а згадує й чимало старих людей, які знали поезії Війона напам'ять тільки з усної традиції.

Після 1542 року Війон майже зник з історії французької літератури. Це можна пояснити тим, що почалася доба клясицизму з зовсім іншими естетичними ідеалами. Фактично Війона відкрили наново щойно романтики. Справжні критичні видання творів Війона почали появлятися щойно під кінець минулого століття. Сюди належить передусім нині вже клясичне видання Оґюста Лонньона (1892), з численними коментарями. Це видання було пізніше переглянуте й опрацьоване іншими авторами — Люсьєном Фуле на основі заміток Ґастона Парі (1932). Важливі для роз'яснення життя і творчссти Війона праці видали П'єр Шампіон (1912), Марсель Швоб (1912), Люї Туан (1913) та ціла плеяда сучасних дослідників, яка, переважно з судових актів, завжди уміла витягти якийсь цікавий деталь, важливий для зрозуміння творчости Війона або виправлення поглядів попередніх коментаторів. Наприклад, Лонньон думав, що "три маленькі хлопчики" (МЗ 25-26, ВЗ 126) це справді троє бідних і голих сиріт, якими заопікувався Війон у молодих роках; щойно пізніше відкрито, що ті голенькі сирітки — це багаті лихварі і спекулянти, до того старі, і поет тут скористався глумливою іронією.

Ми в своєму перекладі користувалися компілятивним сучасним виданням, зредаґованим Андре Марі, але ми брали до уваги й інші праці і тлумачення тексту, включно до факсиміле різних старих видань. Досить обширні коментарі до текстів, конечні для їх повного розуміння, взято із згаданих вище видань та деяких видань англомовних.

Чи існували якісь українські переклади хоча б поодиноких віршів Війона українською мовою до 20-их років, встановити нам не вдалося. А втім, з давніших перекладачів, які були б спроможні впоратися з перекладом цього поета, міг входити в рахубу хіба тільки В. Самійленко. Десь у половині 20-их років переклад "Баляди про пань минулих днів" зробив М. Рильський; він мав увійти в антологію французької поезії, що її готували неоклясики, але вона, як "буржуазна", до друку допущена не була. Чимало її перекладів загинуло, а з ними й переклад Рильського. 1961 року автор цих рядків у своїй збірці перекладів "Поети Заходу" дав переклад трьох Війонових баляд — "Про пань минулих днів", "Поетичного турніру в Блюа" й "Епітафію", що всі були перекладені ще в половині 30-их років. 1962 р. в І випуску збірника Об'єднання українських письменників "Слово" (Нью-Йорк) появилися два наші дальші переклади з Війона: "Баляда для ублагання Богодориці" і "Баляда про злющі язики". У 500-річчя здогадної загибелі Війоїна (1463) чотири Війонові баляди: "Баляду про жінок минулих днів", "Баляду про паризьких жінок", "Суперечку між душею і тілом Війона" і "Баляду проти ворогів Франції" помістив у київському "Всесвіті" (ч.6, 1964) Микола Терещенко. У 1967 році журнал "Сучасність" (ч.6) надрукував наш переклад Війоного "Малого заповіту", з якого появилася й окрема відбитка. Чергово у Збірнику "Слово" ч.3 за 1968 рік появилися друком ще три твори Війона в нашому перекладі: "Баляда, або Молитва", "Баляда доброї доктрини" і "Спір Війонового серця з тілом". Вкінці, у ч.12 "Всесвіту" за 1968 рік 41 початкову строфу "Великого заповіту" дав Леонид Первомайський.

Книжка, що її даємо тепер читачеві, є першим повним перекладом творів Війона українською мовою. Правда, до цього видання не ввійшли Війонові поезії, написані злодійським жарґоном. Проте й не всі французькі видання містять ці речі, вважаючи, що не все ще в них достатньо вияснене і що вони неперекладні навіть на мову французьку. А втім, ті речі, головною темою яких є поради, як викрутитися від шибениці, з погляду літературного не такі то важливі. Все ж, щоб дати поняття, що собою ті речі являють, подано один вірш (усіх є 11) у перекладі як зразок.

Складність перекладу Війонової поезії спричинена самою відмінною структурою двох мов. Французькі слова коротші, наголос усіх слів на останньому складі дає велике багатство рим. До того при відміні різні українські слова подвоюють або потроюють свої склади (рід, роду, родові), чого не знає мова французька. Все це дає змогу французькому поетові досягти більшого згущення слів і їх значеневого навантаження. Щождо рими, то українська мова багата на рими дієслівні і граматичних відмінків, яких сучасний поет намагається не надуживати. Зокрема, Війонова поезія має 30 баляд з однорідними для всіх строф римами; поет додає їм ще різні акростихи або, як у "Баляді для його любки", кожен рядок закінчує словом на "р". Перекладання таких речей стає ребусом: перекласти все це так само — можливо, але тоді, ганяючись за тим, щоб структуру однієї мови передати структурою іншої, зовсім відмінної, можна загубити те, що в поезії основне: зміст, думку, ліричне і музичне звучання. З цього ясно, що перекладати слід засобами, які властиві засобам перекладної мови.

Тому в наших перекладах ми вибрали дорогу посередню, намагаючися передусім передати загальний дух ориґіналу, його інтонацію, далі зміст з його завжди гострою, дотепною думкою, повною алюзій. При цьому збереження всіх віршових форм було справою самозрозумілою. Тільки щодо римування перекладач був трохи вільніший: з 30 баляд 10 перекладено однорідними римами, а 20 тільки з збереженням рефренів на кінці кожної балядної строфи. Акростихи перекладено лиш декуди, для прикладу, у балядах їх можна спостерегти тільки на письмі, в мові вони не вичутні. До того, акростихи, в яких є початкова літера "е", найбагатша в мові французькій, але убога в українській, робить переклад справою нереальною. У кінцевому висліді завжди важливе було тільки поетичне звучання, не механізм рим; тому, наприклад, "Подвійну баляду", перекладену первісно однорідними римами, ми воліли перекласти удруге римами вільнішими.

У перекладах тих баляд з мови французької на інші різні перекладачі поводилися відповідно до структури своєї мови й поетичного ефекту, якого хотіли досягти. Перекладачі англійські цієї однорідности рим досягали легко (Дж. Пейн, Дж. Г. Легшер, Н. Камерон), російські (Ф. Мендельсон, І. Еренбурґ) з чималим віддаленням від ориґінального тексту, те саме можна сказати про словацький переклад Яна Смрека. Зате німецький перекладач В. Кюхлер зовсім не дбає про однорідні рими: у балядах і навіть у стансах, що повинні мати три рими, часом дає чотири. Так само зовсім вільно повівся у своєму польському перекладі "Великого заповіту" (неповному) Бой-Желенський, зберігаючи тільки рефрени. Для нього важливіша була гострота Війонової думки і дотепу.

Сама українська мова перекладу має також свої проблеми. Безперечно, перекладач має перекладати літературною мовою свого часу, але що він має робити з французькою мовою XV віку, яка така відмінна від сучасної, як, скажім, мова Івана Вишенського від сучасної української? І як передати атмосферу, запах доби? Якась різниця мусить бути, тим більше, що додатково Війон свідомо користується архаїзмами, діялектизмами, жарґоном і латиною як мистецькими засобами. Тому уведення деяких архаїзованих форм галицького походження (бо там вони найдовше збереглися) було природним і логічним кроком у процесі перекладу. Майже скрізь там, де Війон заторкає справи релігійні, у нас автоматично в переклад попадають більш чи менш архаїзовані слова церковнослов'янської мови. Деякі засоби котляревщини, в позитивному і негативному розумінні, знайшли подекуди своє застосування в цьому перекладі.

Малий і Великий заповіти Війона були перекладені у Вінніпегу в 1966-67 роках. Первісно було в пляні видати тільки ці дві речі, але ця справа затягнулася, бо виникла потреба перекласти ще й інші його баляди і врешті дати українській поезії всього Війона. Окремі партії перекладів упродовж останніх років читало декілька осіб, між ними вже покійні М. Шлемкевич і Є. Маланюк, далі В. Чапленко, Б. Кравців та інші. Деякі з них давали свої цінні посутні або дотепні зауваження щодо мови і стилю перекладу, які ми вдячно намагалися використати. Ми вдячні всім, хто стежив за поступом нашої перекладної праці і заохочував нас її закінчити.

С. Гординський

МАЛИЙ ЗАПОВІТ

У році чотирнадцять сот

П'ятдесят шостім, муж учений,

Я, Франсуа Війон, достот

Здорові мавши глузд і члени,

Рішив, щоб всяк творець смиренний

Брав до уваги й інших суд.

Слова ці висловив знаменні

Веґет. Без цього — марний труд.

Отож тоді, в несамовиті

Морозні доріздвяні дні,

Коли вовків годує вітер,

А люд ховається в курні

Халупи грітись при вогні,

Непереможну хіть дістав я

Любовні пута навісні

Покинути, що серце давлять.

Цей замір перевів я в чин.

Весь час в очах моїх стояла

Та, що кнувала мій загин,

Хоч з того радости не мала;

Моя розпука небо рвала,

Жадаючи на неї мсти

В богів Кохання й заклинала

В любовних муках помогти.

Хоч станом, поглядом звабливим

Душа втішалася моя,

Вони, невірні і зрадливі,

Мене жалили, мов змія,

В потребі зміг відкрити я

Фальшиві всі її прикмети;

Не ті оратиму поля

І інші битиму монети.

Вона очима затягла

Мене в сильце підступне й скрите,

І хоч я не творив їй зла,

Хотіла смерть мені вчинити,

Щоб не посмів я більше жити;

Тікати мушу вже мерщій.

Союз любовний наш розбитий,

Мій стогін надокучив їй.

Від небезпек усіх, гадаю,

Найкраще буде відійти.

Кінець! В Анжер я вирушаю,

Бо ласки в неї не знайти,

Ні одробинки доброти,

Вже загибаю, хоч здоровий;

Любовний мучень, увійти

Достойний між святих Любови.

Хоч гірко геть іти, та сам

Її покинути я мушу.

Вже бачить мій убогий тям:

Хтось інший їй заліз у душу.

Згадаю — й горло повне сушу,

Як в оселедця, що засох,

Яку страшну терплю катушу, —

Чи ж лемент мій почує Бог?!

Отож, тому що від'їжджаю,

Не знаючи, чи повернусь,

(Я власні вади добре знаю,

Що я залізний — не хвалюсь,

Життя — непевна річ, боюсь

Десь дуба на шляху не дати)

І ще, не знавши, де знайдусь,

Спішу цей заповіт списати.

Насамперед, в ім'я Отця

І Сина й Духа пресвятого

І Богодіви, що серця

Єднає грішні наші з Богом,

Ґійом Війон собі в підмогу

Хай забере моє ім'я, —

Хай діямантом сяє в нього,

В додатку — корогва моя.

Теж, тій, що я казав про неї,

Що гралася моїм життям,

Що втіхи збавила всієї,

Прогнавши від кохання брам,

Своє в шкатулі серце дам,

Застигле, крижане, злиденне;

За весь життя мого бедлам

Прости їй, Господи, від мене!

Теж, милий пан Ітьє Маршан,

Якому вдячний я, приняти

Хай зволить дар — мій меч-рубан,

(Як ні — хай візьме Жан Рогатий);

Його заставив я, до сплати

В льомбарді треба вісім су;

Тож їм меча прохаю дати,

Ту суму заплативши всю.

Для Сен Амана Білу Шкапу

І Мулицю передаю,

А мій брилянт і чорнокрапу

Уперту Зебру — дам Бларю.

Отцям — декретика даю

Omnisutrius... — проти булли

Кармелітанців, хай свою

Боронять честь і артикули!

А чесний пан Робер Валле,

Наш писарчук парляментарний,

Який з пустого не наллє,

Леґат отримає шикарний:

Штани, заставлені в винарні

Під Вишкварком. Хай відбере

І дасть своїй Жанеті гарній,

Хай та пристойне щось вбере!

Тому, що з доброго він роду,

Слід, щоб добув він кращий стан,

Відчув Святого Духа подув,

Бо, правду рікши, він туман.

Я думав про його талан

І вирішив, що у комоди

Більш глузду. Хай Дурний Іван

Йому знання дає методи!

Вкінці, щоб той пан Роберт міг

Собі прожиток влаштувати,

(Лиш не завидуйте!), — моїх

Батьків прошу мій панцер взяти,

Ще до Великодня продати

І за частину грошенят

Десь під Сен-Жаком стіл найняти,

Щоб мав той бевзень свій варстат!

Кардонові-друзяці дар мій:

Жупан з найкращого сукна

І пара рукавичок гарних,

Ще й грушка із верби смачна,

Додам товстого каплуна

На свята й гусака на будні

З барилом білого вина

І —позви дві, хай трохи схудне!

Шляхетному де Монтіньї

Я трьох хортів дам бездоганних;

Сто франків, що в моїм майні,

В леґаті Жан Ваґ'є дістане.

Доходи всякі, ще незнані,

Сюди не вчислені, нехай

Не будуть надто вже захланні,

Бо з друзів дер би лиш гультяй.

Сеньорові Ґріні старому

Ніжонську башту я займу,

Дам псів — шість більше, як тамтому,

Бісетрський замок і тюрму;

Мутонові ж, що впер йому

У суді позов, лайдачині

Даю (кайдани, льох і тьму,

В додатку — канчуком по спині.

Пан Жак Раґ'є, що пити звик,

Дістане водопій конячий,

Кошелик дуль і з маком фіґ

І все смачне, що лиш забачить.

Нехай Під Шишкою пиячить,

У якобінському плащі

При печі сидячи гарячій,

А й сойка знайдеться вночі.

На милого Мотена Жана

І майстра П'єра Базаньє

Доброзичливо хай погляне

Пан, що суворим завжди є;

А адвокатові Фурнье

Дам шапку й пару черевиків,

Мій швець їх добре підкує,

Бо стяв усе мороз великий.

Теж, Жак Труве, різник, імій друг,

Дістане Барана товстого

І мухобийку бити мух

З Бика в Короні, ще й до цього

Корову: може драба злого

Він зловить, що поніс її;

Як не поверне ту небогу,

Варт буде доброї петлі!

Теж, Капітанова Сторожі

Я Під Шоломом дам корчму,

А інших поліцаїв гожих,

Що топчуть поночі пітьму,

У бурдах добре я намну,

Поб'ю їм сліпаки в Ліхтарні,

Зате Три Лілії займу,

В Шатле причаливши шикарнім.

Перне Маршан, якого звуть

Бастардом Бара, що відомий

Усім купчина, не щобудь,

Дістане три візки соломи,

Щоб вистелив свої хороми

І крам любовний продавав.

До праці він не мав оскоми,

А інших він реместв не знав.

Теж, Вовкові й Шале премилим

Я качку дам, таку, як ті,

Що ми в ровах колись ловили

Під мурами у темноті,

Чернечі ряси дві святі,

Що аж до 'п'ят спадають низько,

Вугілля й шпирки дві товсті

І ще — безверхі чоботиська.

Із милосердя й спочуття

Трьом бідним хлопчикам голеньким,

Що їх згадаю зараз я,

Сиріткам жалісним, без неньки,

Усе невзутим, голодненьким,

Тим голопупим червячкам,

Я забезпечення усеньке

Цю ізиму пережити дам.

Жірар Ґосвен з Колен Льораном

І Жан Марсо, що злиднів лють

Пізнали добре й що зі збану

Надщербленого воду п'ють,

Нехай моїх маєтків ждуть,

Я срібла їм сипну з калитки;

Хай щось смачненьке загризуть,

Коли постаріюсь, ті дітки!

Номінаційну грамоту,

Що з університету маю,

Звертаю й даровизну ту

Убогим учням залишаю,

Вони в цім місті проживають.

їх поминути б я не смів;

Наказ Натури я вволяю,

Побачивши тих голяків.

Це хто? Ґійом Котен смиренний

І друг його Тібо Віткрі,

Два клерки у латині вчені,

Спокійні, чемні школярі,

Що добре піють тропарі;

Оренду дам їм на початок

З будинку різника Ґільдрі,

Пізніш знайду їм кращий взяток.

Також їм посоха даю

Із вулиці Сен-Антуана

І кий білярдний, ще й наллю

Щоденно Сени їм до збана;

А бідним чижикам-кумпанам,

Що в .клітці лік забули дням,

Мій дар: ключарка непогана

І дзеркальце моє без плям.

Шпиталям — вікна з павутини

Дарую з щедрої руки,

А всім бездомним — чорносинім

Я підмалюю сліпаки.

Хай їм затрусяться жижки,

Худим, закляклим волокитам,

В штанах, де світяться дірки,

Цромоклим, змерзлим і прибитим.

Також — великодушний дар —

Мою обстрижену чуприну

Отримає мій друг голяр,

Шевцеві — шкарбани покину,

Ганчірникові — дам свитину,

Якщо ще буде на хребті;

Те все леґую доброчинно,

Хоч купував я речі ті.

Братам Жебрущим і Сестрицям,

Також беґінкам, я з дарів

Даю найкраще все, що їсться —

Ситних курей і каплунів.

На жебрах потім хай знаків

Своїх П'ятнадцять всяк боронить;

(Змовчу тут скромно про ченців,

Що з ближніх люблять лиш їх жони).

Я золотий мужджир відклав

Для пана Жана де ля Ґарда,

Сен-Морську милицю додав

Товкти гірчицю на муштарду.

Того ж, хто люто, не для жарту,

Зіпхнув мене в безодню лих,

Болячкою вжалити варто!

Єдиний це з дарів моїх.

Дістануть у моїм леґаті

Марбеф і Ніколя з Люв'є

Яєчка, сповнені дукатів,

Хай кожен вибере своє;

А для воротаря з Ґув'є,

Мосьпана П'єра де Русвіля,

(Нехай затямить, хто дає!)

Екю блазенські на похмілля.

35.

Вкінці, як у вечірній час,

Самотній, в настрої півсоннім,

Писав я ці рядки, нараз

Озвались звуки ніжнотонні:

Дзвін бив дев'яту на Сорбент,

Вістивши Ангельський Салют;

Я молитовно склав долоні

І перервав свій тихий труд.

Я чувсь, мов з пантелику збитий,

Мов би надудлився вина,

Мій розум млою став повитий,

Аж пані Пам'ять, недурна,

Прийшла й повитягала з дна

Всі спеції колятеральні,

І справжні, й злудні як мана,

І інші, інтелектуальні.

Естимативні теж, що нам

Дають концепти проспективні,

Симілятивні, що думкам

Колотять глузди формативні,

Що лунатизму впливом дивним

І божевіллям бурять кров.

Про це рядки афірмативні

Я в Арістотеля знайшов.

Враз почуття дістали крила,

Фантазію зірвали з ніг,

Вона всі органи збудила,

І лиш найважливіший з них

Безсило в безруху застиг,

Забутий у душі блуканнях;

А хто б довести краще зміг

Потребу згоди в почуваннях?

Як хвилювань улігся рій

І розум врешті прояснило,

Хотів я труд скінчити свій,

Але замерзло геть чорнило.

Огарок подувом згасило,

Огню я іншого не мав,

Тож спати літ, накривши тіло,

І до кінця не дописав.

Це в році писано вже данім

Війоиом, із бакалярів,

Не їв він фіґ і марципанів,

Як віхоть пекаря зчорнів.

Що мав із шатер і гербів,

Все друзям він роздав ласкаво,

Лишилось кілька мідяків,

Та й ці процвиндрить він небавом.

ВЕЛИКИЙ ЗАПОВІТ

Проживши тридцять літ і зим,

Ганьби і всіх понижень ситий,

Я став ні мудрим, ні дурним,

Хоч не одним був лихом битий;

Все довелося пережити

Від рук Тібода д'Оісіньї,

Що їздить люд благословити, —

Всім біскуп він, лиш не мені.

Мені не пан він, не єпископ,

Я не орю його землі,

Йому не кланяюся низько,

Як хлоп і хлопка на ріллі.

Все літо при його столі

Я мав лиш воду з сухарями;

Знак скнари на його чолі,

Хай Бог йому подасть те саме!

Як хтось би дорікав мені,

Мовляв, я зла йому бажаю,

То заявляю твердо: ні! —

Їйбо, його не проклинаю.

Лиш одного з небес благаю:

Той самий милосердя пай,

Що він мені, Владико Раю,

Його душі і тілу дай!

Для мене був він страх безсердний,

В житті я гіршіих лих не мав,

Хотів би я, щоб Милосердний

Йому подібно зрахував...

Та в Церкви інший єсть устав:

Молись за ворогів! — Хай буде,

За всю ганьбу, що я зазнав

Від нього — хай Господь розсудить.

Отож, за нього помолюсь

На душу доброго Котара.

Лиш як? Напам'ять научусь,

Бо до читання я нездара.

Я пацір дам йому Пікара, —

Якщо не чув його ніде,

Ще поки час, хай вивчить зараз

У фляндрськім Ліллі чи Дуе.

Та як він схоче сам від мене

Молитви, хрещенням моїм

Клянусь і слово дам священне

Не підвести його ні в чім:

Пориюсь в Псалтирі своїм

(В оправі він не з кордовану) —

І у псалмі Тебе хвалім

Я сьомий вірш читати стану.

Тож Сину Божому молюсь

У життьовім своїм змаганні,

Хай прийме цю мольбу Ісус,

Моя душа в його владанні.

Мене беріг він у блуканні

Від диких власти своєволь,

Будь славен він і Наша Пані

Й Людовик, Франції король!

Дай Бог 'му Якова достаток,

Будь слава Соломона з ним,

(Відваги має він багато,

Клянусь, незборний він ніким!),

В недовгочаснім світі цім,

Який він довгий і великий,

Щоб був він у житті своїм

Метусаїлом довговіким.

І щоб дванадцятьох синів

Із королівської він крови

На ложі шлюбному сплодив,

Нащадків Карлових казкових,

Як Марціял, на бій готових.

Тож хай бажання прийме ці

Дофін колишній без відмови

І в Рай увійде накінці.

Тому, що тілом знемогаю,

І ігірше — мій гаман охляв,

Як довго всі клепки ще маю

(Ті, що Господь у мене вклав,

Бо в інших я ума не крав),

Цей заповіт свій поетичний,

Останню волю, я списав,

І хай він буде невідкличний.

Це в шістдесят і перший рік

Пишу, коли король ласкавий

З тюрми звільнив мене, де вік

Волік я свій без чести й слави.

За це чолом я нелукавим

Поклін йому товктиму свій;

Докіль ще серце гоцки править,

Забуть добродія не смій!

Це правда: після сліз і болю,

Зідхань і жалісних стогнань,

Всіх скарг на нещасливу долю,

І мук, і втоми від блукань,

Колючість тих моїх страждань

Мене навчила у згризотах

Більш, ніж збагнув усяких знань

Аверроес у Арістота.

А все ж, коли у дні тривог

Я мандрував тоді, безгрішний,

Як учням з Еммаусу Бог

{Про це Святе Письмо нам пише)

Поміг мені: вказав затишне

Містечко, повне сподівань;

Яким я і не був би грішним,

Лиш впертих жде пекельна хлань.

Я грішний, так, але ласкавий

Господь ще смерти не дає;

Він жде навернення й поправи,

І з кожним грішником так є.

Хоч пріх мертвить життя моє,

Та Бог живий, він милость має,

Як лиш сумління заклює,

Прощення й ласку посилає.

Роман Трояндний з'ясував

У вступі: вибачливі будьмо

На вид усяких грішних сцрав,

Що юнь створила їх безпутньо,

Таких на старість літ не гудьмо,

Егеж! що слово —— правда вся,

Тож ті, що мнуть мене могутньо,

Не раді, щоб постарівсь я.

Якби добро загальне смерти

Моєї вимагало — хай!

Тоді, щоб всі злочинства стерти,

Сам, Господи, мене скарай!

Бо всяк, старий чи юний, знай:

Нікому кривди я не чинив,

А бідному, як не благай,

Гірські не вступляться вершини.

Як Олександер царював,

Прийшли до нього з чоловіком,

Що Діомеда ймення мав,

Він руки опутані мав ликом,

Так, як злодюгам роблять диким,

То розбишака був морський.

Став він перед царем великим

Прийняти смертний присуд свій.

Владар грабіжника питає:

"Навіщо на розбій ідеш?"

А той йому відповідає:

"Чому розбоєм ти це звеш?

За те, що гладь морських безмеж

Своїм суденцем каламучу?

З твоєю зброєю я б теж

Був імператором могучим.

"Скажу тобі: таке життя

Мені фортуна присудила,

Мізерну долю маю я

І з нею битися не сила.

Тож: вибач їй, як зле зробила,

І знай: з великої біди

(Як каже приказка до діла)

Чесноти і добра не жди."

Владар роздумав повість тую,

Що Діомед йому повів:

"Твою фортуну я лихую

Зміню на добру", заявив.

І мирно Діомед зажив

Тоді з сусідами своїми;

Валер потвердить правду слів,

Великим названий у Римі.

Коли б то дав мені Пан-Біг

Добрягу Олександра стріти,

І той мені так допоміг,

А я тоді став зло чинити,

Без жалю у вогні спалити

Я б засудив себе в ту мить.

Мус каже людям злу служити

І вовк голодний з лісу мчить.

Я час оплакую юначий,

Коли я більш від інших жив,

Вже старість недалеку бачу,

Яку від мене він таїв:

Той час ні пішки не спішив,

Ані конем: гай, гай! де ж дівся?

Крильми нежданно злопотів

І я голіруч залишився.

Він відлетів, а я услід

Тягну знання убогу нитку,

Сумний, зчорнілий, наче глід,

Без ренти йі г