у нікого.
— Ти змушуєш мене бігти, — поскаржився Пабло.
Не відповідаючи, Сара стиснула його руку й потягла його далі. Вони звернули на велику вулицю, яка була праворуч, з трамвайними коліями. Не видно було ні трамваїв, ні авт, тільки опущені залізні жалюзі й рейки, що провадили в порт. Вона згадала, що сьогодні неділя, й серце її стиснулося. Вона люто смикнула Пабла за руку.
— Мамо! — запхинькав Пабло. — Ой, мамо!
І побіг, щоб устигнути за нею. Він не плакав, обличчя було бліде, мов стіна, з темними синцями попід очима; він здивовано й недовірливо зиркнув на неї. Сара зненацька зупинилася; на очах її заблищали сльози.
— Бідолашна дитино, — сказала вона. — Невинна бідолашна дитино.
Вона присіла перед ним: яка різниця, ким він стане згодом? Поки що він був з нею, богу душу винний і негарний, з малесенькою тінню під ногами; врешті, хіба він просив народжувати його на світ?
— Чому ти плачеш? — поспитався Пабло. — Тому що тато поїхав, еге?
Сарині сльози вмить висохли, і їй захотілося сміятися. Та Пабло стурбовано дивився на неї. Вона підвелася й, одвернувши голову, сказала:
— Авжеж. Авжеж, тому що тато поїхав.
— А ми швидко прийдемо додому?
— Ти стомився? Ми ще далеко від нашої домівки. Ходімо, — сказала вона, — ходімо. Тепер ми підемо помаленьку.
Вони пройшли декілька кроків, а потім Пабло зупинився і тицьнув пальцем убік.
— Поглянь! — з майже болісним захватом сказав він.
Це була афіша на дверях геть голубого кінотеатру. Вони підійшли до неї. З темного прохолодного холлу тхнуло формаліном. На афіші ковбой гнався за вершником у масці, стріляючи з револьвера. Знову постріли, знову револьвери! Важко дихаючи, Пабло дивився на афішу; незабаром він надіне каску, візьме гвинтівку і буде гасати кімнатою, вдаючи розбійника в масці. В неї забракло мужности повести його. Касирка махала на себе віялом у шкляній будці. Це була гладка чорнява молодиця з блідою шкірою і вогнистими очима. За шибкою на підвіконні стояли в горщику квіти; на стіні вона прикріпила кнопками фото Роберта Тейлора. Добродій середнього віку вийшов із глядацької зали і підійшов до каси.
— Скільки? — поспитався він у віконце.
— П'ятдесят три квитки, — відказала вона.
— Так я й думав. Вчора шістдесят сім. А такий гарний фільм, із погонями!
— Люди сидять удома, — стенувши плечима, відказала касирка.
Якийсь чолов'яга зупинився біля Пабла, він, тяжко дихаючи, дивився на афішу, та немовби й не бачив її. Він був високий, блідий, з роздертим одягом, закривавленою пов'язкою на голові й грязюкою, що позасихала на щоці й на руках. Мабуть, він прийшов здалеку. Сара взяла Пабла за руку.
— Ходімо, — сказала вона.
Вона силкувалася іти помалу, через малюка, та їй хотілося бігти, в неї було таке враження, ніби хтось дивиться їй у спину. Перед нею блищали рейки, м'яко плавився асфальт на сонці, біля ліхтаря легенько тремтіло повітря, це вже була не та неділя. "Люди сидять удома". Зовсім нещодавно вона вгадувала за гуртом кам'яниць радісні й заповнені людом бульвари, які пахнули рисовою пудрою і світлим тютюном; вона простувала тихою вулицею в передмісті, її супроводжував невидимий і близький натовп. Досить було одного слова, й бульвари спорожніли. Тепер вони спускалися в порт, білі й пустельні; поміж глухими мурами тремтіло повітря.
— Мамо, — сказав Пабло, — той пан іде назирці за нами.
— Та ні, — відказала Сара, — він іде своєю дорогою.
Вона звернула ліворуч, і це була така сама вулиця, нескінченна й непорушна; тільки одна вулиця йшла тепер через увесь Марсель. І Сара була на цій вулиці, а всі марсельці сиділи у своїх домівках. П'ятдесят три відвідувачі. Вона думала про Ґомеса, про Ґомесів сміх: та певно ж, усі французи боягузи. Ну, й що? Вони сидять удома, це природно; воне бояться війни, і цілком мають рацію. Та їй було недобре. Вона помітила, що наддала кроку, і хотіла було сповільнити ходу, з нею ж Пабло. Та малюк потяг її вперед.
— Хутчій, хутчій! — здушено промовив він. — Ой, мамо!
— Що сталося? — сухо запитала вона.
— Знаєш, він ще йде за нами.
Сара трохи обернула голову й уздріла волоцюгу; певно ж, він ішов за ними. Серце її закалатало в грудях.
— Тікаймо! — сказав Пабло.
Вона подумала про закривавлену пов'язку і різко повернула. Чолов'яга тут-таки зупинився і глянув на них каламутними очима. Сара злякалася. Малюк вчепився в неї обома руками і чимдуж тягнув її назад. "Люди сидять удома". Вона могла скільки завгодно гукати, волати на ґвалт — ніхто й носа не висуне.
— Вам щось треба? — запитала вона, дивлячись волоцюзі у вічі.
Він знічено усміхнувся, і страх її розвіявся.
— Ви вмієте читати? — поспитався він.
І простягнув їй якусь стару подерту книжку. Вона взяла її до рук, це був військовий квиток. Пабло обхопив її ногу обома руками, вона відчувала його маленьке гаряче тіло.
— То й що? — запитала вона.
— Я хотів би знати, що тут написано, — сказав чолов'яга, тицяючи пальцем у сторінку.
Попри його синє напівзаплющене око в нього був добротливий вигляд. Якусь мить Сара дивилася на нього, потім глянула на сторінку.
— Таке лихо, — пробурмотів чолов'яга. — Таке лихо — геть читати не вмію.
— Що ж, у вас біла посвідка, — відказала Сара. — Ви мусите їхати в Монпельє.
Вона простягнула йому квиток, але чолов'яга не відразу взяв його. Він поспитався:
— Це правда, що буде війна?
— Не знаю, — відказала Сара.
Вона подумала: незабаром він поїде. А потім подумала про Ґомеса. І запитала:
— Хто вам зробив цю перев'язку?
— Таж я сам, — відказав волоцюга.
Сара понишпорила в сумочці. В неї були шпильки і два носовички.
— Сядьте на тротуар, — владно звеліла вона.
Чолов'яга тяжко опустився долі.
— Ноги аж гудуть, — усміхнувшись, пояснив він.
Сара роздерла носовички. Ґомес читав "Юманіте" у першому класі, вилізши з ногами на лаву. Він побачиться з Матьє, потім поїде в Тулузу, а звідти літаком вирушить до Барселони. Вона розв'язала закривавлену пов'язку і, легенько сіпаючи, зняла її. Чолов'яга тихо застогнав. Липкий чорний струп укривав половину голови. Сара простягла носовичок Паблові.
— Біжи намочи в фонтані.
Малюк побіг, зрадівши, що може піти. Чолов'яга глянув на Сару. Він сказав:
— Я не хочу воювати.
Сара лагідно поклала йому руку на плече. Їй хотілося попросити в нього вибачення.
— Я пастух, — сказав він.
— А що ви робите в Марселі?
Він струснув головою.
— Я не хочу воювати, — повторив він.
Прибіг Пабло, Сара сяк-так промила рану і хутко перев'язала її.
— Встаньте, — сказала вона.
Волоцюга підвівся. Він розгублено дивився на неї.
— То що, мені треба їхати в Монпельє?
Вона понишпорила в сумочці й дістала дві стофранкові купюри.
— Це вам на дорогу, — сказала вона.
Чолов'яга не відразу взяв їх: він пильно дивився на неї.
— Беріть, — тихо й поспішно сказала Сара. — Беріть. І якщо можете цього уникнути, то не йдіть на війну.
Він узяв гроші. Сара міцно потиснула його руку.
— Не йдіть на війну, — повторила вона. — Що завгодно робіть, поверніться додому, сховайтеся, — краще вже це, ніж воювати.
Він безтямно дивився на неї. Вона вхопила Пабла за руку, обернулася, й вони попрямували далі. За мить вона озирнулася: він дивився на пов'язку і мокрий носовичок, які Сара кинула додолу. Врешті він нагнувся, навпомацки підняв їх і сховав до кишені.
Піт краплями цебенів з його чола на скроні, збігав по щоках від ніздрів до вух, спочатку він подумав було, що то комахи, й ляснув себе по щоці, та рука його розмазала теплі сльози.
— Боже милий, — сказав його сусід ліворуч, — оце духота!
Він упізнав той голос, це був Бланшар, вгодований бугай.
— Вони навмисне це роблять, — сказав Шарль. — Годинами тримають вагони на самісінькому осонні.
Запала тиша, потім Бланшар поспитався:
— Це ти, Шарлю?
— Я, — відказав Шарль.
І пошкодував, що обізвався. Бланшар полюбляв різні витівки, бризкав на людей із водяного пістолета або скочувався до них і чіпляв їм на ковдру картонного павука.
— Бач, зустрілися, — сказав Бланшар.
— Атож.
— Малий же цей світ.
В обличчя Шарлеві вдарила цівка води. Він утерся й почав відпльовуватися; Бланшар сміявся.
— Йолоп! — сказав Шарль. Він дістав носовичка й витер шию, змушуючи себе засміятися. — Це знову твій водяний пістолет?
— А певно, — регочучи, відказав Бланшар. — Я ж не змилив, еге? Простісінько в рило! Не гнівайся, в мене фортелів повні кишені: будемо тішитися в дорозі!
— Ох і йолоп, — щасливо регочучи, сказав Шарль. — Ох і йолоп, дітвак якийсь!
Він трохи боявся Бланшара: їхні лежаки були поруч, якщо він захоче мене вщипнути або вкинути мені колючку під укривало, йому досить руку простягнути. Не щастить мені, подумалося йому; треба матися на бачності, аж поки приїдемо. Він зітхнув і завважив, що дивиться на стелю, велику похмуру площину з силою-силенною заклепок. Він обернув своє люстерко назад, шкло було чорне, мов закіптюжена шкляна пластинка. Шарль трохи звівся і кинув оком доокруж. Розсувні двері вони залишили відчиненими навстіж; у вагон цідилося бліде світло, воно пробігало лежачими тілами, торкалося укривал, падало на обличчя. Та освітлений простір обмежувався дверним прозором; о праву й о ліву руч лежала майже цілковита темрява. Ото щасливці, мабуть, вони тицьнули щось носіям; тепер у них буде і світло, і свіже повітря; звівшись на ліктях, вони вряди-годи можуть побачити і зелені дерева. Він знесилено впав на лежак; сорочка його просякла потом, хоч викручуй. Швидше б уже рушали! Та потяг знай стояв, покинутий, оповитий сонцем. Чудернацький дух, — прілої соломи і парфумів "Убіґан", — стояв на рівні підлоги. Він витягнув шию, щоб уникнути його, бо той дух викликав у нього нудоту, але піт стікав у нього по обличчю, тож він знову ліг і сопух накрив його з головою. Надворі видно було рейки, і сонце, і порожні вагони на запасних коліях, і білі від пилюги кущі: пустеля. А трохи далі була неділя. Неділя в Берку: дітлахи, які гралися на пляжі, родини, що смакували каву на терасах кав'ярень. Цікаво, подумалося йому, цікаво. В тому кінці вагона почувся голос:
— Денісе! Агов, Денісе!
Ніхто не відповів.
— Морісе, ти тут?
Запала тиша, потім голос із досадою сказав:
— Негідники!
Тиша обірвалася. Поруч із Шарлем хтось простогнав:
— Ох і спека.
І слабкий, тремтячий голос, голос важко хворого відказав:
— Коли потяг рушить, буде легше.
Вони розмовляли навмання, не впізнаючи одне одного; хтось захихотів і сказав:
— Отак їздять солдати.
І знову запала тиша. Спека, тиша, тривога. Раптом Шарль уздрів дві гожі ноги в панчохах із білих ниток, його погляд піднявся білим халатом: це була вродлива медсестра. Вона допіру залізла у вагон. В одній руці вона тримала валізу, в другій складаний стільчик; вона роздратованим поглядом окинула вагон.
— Божевілля, — сказала вона. — Чистісіньке божевілля.
— Як-як? — поспитався знадвору чийсь грубий голос.
— Якби ви бодай трохи подумали, то, напевне, второпали б, що не можна тримати жінок в одному вагоні з чоловіками.
— Ми позаносили їх у тому порядку, в якому їх нам подали.
— І як мені тепер оправляти їх одних перед одними?
— Треба було бути тут, коли їх заносили.
— Не можу ж я бути скрізь заразом. Я наглядала за реєстрацією багажу.
— Оце безлад! — сказав якийсь чоловік.
— Ще б пак.
Запала мовчанка, далі медсестра сказала:
— Будь ласка, погукайте ваших колег: ми перенесемо чоловіків ув останній вагон.
— Обійдетеся! Ви що, заплатите нам за додаткову роботу?
— Я подам скаргу, — сухо сказала медсестра.
— Та хоч сто скарг! Подавайте, кралю, чхав я на них.
Медсестра стенула плечима й одвернулася; вона обережно пройшла поміж тілами і вмостилася на складаному стільці неподалік від Шарля, скраю світляного прямокутника.
— Гей, Шарлю! — озвався Бланшар.
— Що? — здригнувшись, поспитався той.
— Тут самки є.
Шарль не відповів.
— А що ж робити, — голосно поспитався Бланшар, — якщо мені захочеться на горщик?
Шарль почервонів од люті й сорому, але згадав про колючку і змовницьки захихотів.
На підлозі хтось вовтузився, мабуть, чоловіки, які в'язи собі вивертали, аби поглянути, чи є в них сусідки. Та загалом у вагоні висіло якесь збентеження. Лунав і відразу ж ущухав шепіт. "А що ж робити, якщо я захочу на горщик?" Шарль почувався брудним ізсередини, кім'яхом липких і мокрих тельбухів: який сором, якщо він попросить судно у присутності дівчат. Він зціпився і подумав собі: "Я триматимуся до кінця". Бланшар голосно сопів, його ніс виводив якусь невинну мелодію, Господи, він зумів заснути. У Шарля з'явилася надія, він дістав цигарку і черконув сірником.
— Що там таке? — поспиталася медсестра.
Вона поклала в'язання на коліна. Шарль бачив її розгніване обличчя, дуже високо і дуже далеко над собою, в голубій сутіні.
— Припалюю цигарку, — сказав він; голос його видався йому чудернацьким і нескромним.
— О ні, — сказала вона, — й не думайте. Тут не палять.
Шарль погасив сірника і помацав довкруг себе пучками пальців. Поміж двома укривалами він наткнувся на вогку й шерехату дошку, пошкріб її нігтем, перш ніж покласти туди тоненьку, наполовину обвуглену трісочку; зненацька цей дотик нагнав на нього жаху, і він поклав руки на груди; я на рівні землі, подумалося йому. На рівні землі. Долі. Під столами і стільцями, під закаблуками медсестер і носіїв, розчавлений, наполовину змішаний із болотом і соломою, будь-яка комаха, що гасає у шпаринах поміж дошками, може вилізти мені на живіт. Він поворушив ногами, пошкріб п'ятами лежак. Обережно, щоб не збудити Бланшара. Піт цебенів йому по грудях; він зігнув коліна під укривалом. Ці шпаркі мурашки в стегнах і ногах, невиразні й шалені збурення в усьому тілі попервах безнастанно мордували його в Берку. А потім усе ущухло: він забув про свої ноги, природним вважав, що його пхають, котять, несуть, що він зробився річчю. "Це не повернеться, — з тривогою думав він. — Господи, невже це не повернеться?" Він простягнув ноги, заплющив очі. Треба було думати: я всього-навсього каменюка, просто каменюка. Його стиснуті долоні розтулилися, він відчув, як його тіло помалу кам'яніє під укривалами. Каменюка серед інших каменюк.
Він рвучко випростався, розплющив очі, шия напружилася; поштовх, потім скрегіт, монотонний рух, цілющий, мов дощ: поїзд рушив із місця. Він щось минав; надворі видніли масивні й тяжкі од сонця об'єкти, вони ковзали повз вагони: невиразні тіні, спочатку помалу, а потім швидше і швидше пробігали освітленою стіною навпроти відчинених дверей; це було так, мов на екрані в кінотеатрі. Світло на стіні трохи зблякло, потім посіріло, а потім зненацька заяріло. "Виїжджаємо з вокзалу". В Шарля боліла шия, та він почувався спокійнішим; він знову ліг, підняв руки і обернув своє люстерко на дев'яносто градусів. Тепер у лівому куті він бачив шматок освітленого прямокутника. Цього йому було достатньо: ця сяйлива поверхня жила, на ній відбивався овид; світло то тремтіло і блідло, немовби мало й геть розтанути, то знову твердло, застигало і прибирало вигляду вохряної побілки; а потім рвійно скидалося, пронизане скісними хвилястими коливаннями, і брижилося, наче од вітру. Шарль довго дивився на нього: згодом він відчув себе вільним, немовби сидів на сходинці вагона, звісивши ноги, й дивився, як пропливають дерева, лани і море.
— Бланшаре, — прошепотів він.
Ніякої відповіді. Він трохи зачекав і знову прошепотів:
— Ти спиш?
Бланшар не відповів. Шарль тихо й полегшено зітхнув, розслабився і повністю простягнувся, не зводячи очей із люстерка. Він спить, він уже спить; коли він увійшов до кав'ярні, то насилу на ногах тримався; він упав на лавку, та очі його були люті, вони казали: не впоратися вам зі мною. З дуже лихим виглядом він замовив каву, такий вигляд буває в людей, які вважають офіцянтів своїми ворогами: це зелені молодики, які гадають, ніби життя — це суцільна боротьба, вони прочитали це у книжках і починають цю боротьбу з кав'ярень: замовляють гранатовий сік і так дивляться на офіціянта, що мороз по спині йде.
— Каву, — сказав Фелікс, — і дві чашки китайського чаю на терасу.
Вона натиснула на кнопку і обернула ручку. Філіп підморгнув їй і показав на молодика, який заснув. Це була не боротьба, це болото, тільки-но поворухнешся, то відразу й грузнеш, та вони це не відразу усвідомлюють, перші роки вони дуже метушаться, і це призводить до того, що вони грузнуть; я теж так робила, теж; тепер я постаріла, залишаюся спокійною, руки притиснуті до боків, не рухаюся, головне в моєму віці — більше не грузнути. Він спав, рот був розтулений, щелепа одвисла, він був геть негарний, набряклі червоні повіки, червоний ніс робили його схожим на барана. Я відразу вгадала, щойно побачила, як він заходить до порожньої зали, мов сліпий, і це сонце надворі, й клієнти на терасі, я сказала собі: він має написати листа чи, може, чекає жінку або ж у нього якесь лихо. Він підняв свою довгу бліду руку й, не розплющуючи очей, відігнав мух, — але їх тут не було. Прикрощі були в нього й уві сні; а певно, прикрощі йдуть за тобою скрізь, я сиділа тоді на лаві, дивилася на рейки й тунель, щебетала якась пташина, а я була в тяжі, вагітна я була, мене вигнали, я всі сльози виплакала, в сумочці не було ні копійки, тільки квиток, я заснула, мені снилося, що мене вбивають, тягнуть за коси, обзивають блудягою, а потім потяг прийшов, і я сіла в нього. Я знай кажу собі, що він отримає допомогу, давно працює, інвалід, йому не можуть відмовити, а то думаю собі, що вони зроблять усе, аби лиш не дати її, жорстокі вони; і ось я тут, стара, не метушуся дарма, та знай думаю. Він вдягнений, мов паненя, звісно ж, у нього є мати, яка стежить за його вбранням, але черевики його білі від куряви; що він накоїв? Де він волочився? В молодиків гаряче кров, якби він сказав мені: слухай-но, я вбив батька і матір, адже й таке може бути; може, він убив отаку стару, як я оце; вони його хутко заарештують, от побачите, він геть знесилений; може, вони прийдуть прямісінько сюди, й "Матен" опублікує його фото, на ньому всі побачать мерзенну пику бешкетника, зовсім не схожу на нього, і завжди знайдуться такі, що скажуть: в нього й лице убивці; що ж, а я кажу: щоб засуджувати, не треба їх бачити зблизька, тому що коли дивишся, як день при дні вони потроху грузнуть, то думаєш собі, що ніхто нічого не може і врешті все сходить на одне: пити каву з молоком на терасі або ж заощаджувати грошенята, щоб купити будинок, або ж убити свою матір. Задзеленчав телефон, і вона здригнулася.
— Гало? — сказала вона.
— Я хотів би поговорити з пані Кюзен.
— Це я, — сказала вона. — Ну, що там?
— Мені відмовили, — сказав Жюло.
— Що? — перепитала вона. — Що-що?
— Вони відмовили мені.
— Цього не може бути.
— Мені відмовили.
— Але ж ти інвалід і давно працюєш; а що вони тобі сказали?
— Що я не маю права.
— Ох! — сказала вона. — Нічого собі!
— До вечора, — сказав Жюло.
Вона повісила слухавку. Вони відмовили йому. Інвалідові, давньому працівникові, сказали, що він не має права. Тепер я переживатиму, сказала вона собі. Молодик хропів, вигляд у нього був дурнуватий і повчальний. Фелікс вийшов, несучи на таці каву і дві чашки китайського чаю; він штовхнув двері, й ринуло сонце, над сонним хлопчиськом заяріло дзеркало, потім двері зачинилися, дзеркало потьмяніло, вони лишилися самі. Що він накоїв? Де він волочився? Що в його валізі? Тепер він буде розплачуватися — упродовж двадцяти, упродовж тридцяти років, якщо тільки його не уб'ють на війні, бідолашний юнак, він призовного віку. Він спить, хропе, в нього прикрощі, на терасі розмовляють про війну, мій чоловік не отримав допомоги. Господи, подумала вона, змилуйся, змилуйся над нами, бідолахами!
— Пітто! — скрикнув молодик.
І раптом прокинувся; якусь мить він дивився на неї червоними очима, роззявивши рота, потім клацнув щелепами, стиснув губи, і обличчя його прибрало розумного й лихого вигляду.
— Офіціянте!
Фелікс не чув; вона бачила, як він туди-сюди ходить терасою, приймає замовлення. Молодик утратив свою певність, він ляснув по мармуровому столику, крутячи головою із зацькованим виглядом. Їй стало шкода його.
— Двадцять су, — сказала вона з висоти каси.
Він кинув на неї ненависний погляд, жбурнув на стіл п'ятифранкову монету, взяв свою валізу й, накульгуючи, пішов геть. Зблиснуло дзеркало, галас і спека вдерлися до зали; настала самотність. Вона дивлася на столи, люстра, двері, на всі ті давно знайомі предмети, які вже не здатні були утримувати її думку. "Починається, — подумала вона, — тепер я буду переживати".
Його забризкало світлом. Хтось ізбоку націлив на нього кишенькового ліхтарика. Він одвернув голову і лайнувся. Ліхтарик висів на рівні підлоги; він закліпав очима. Світло яріло мов сонце, і хтось за тим світлом спокійно і невблаганно дивився на нього, це було нестерпно.
— Що таке? — поспитався він.
— Це він, — сказав співучий голос.
Жінка. Довгастий оберемок о праву руч од мене — це жінка. На мить він відчув задоволення, а потім люто подумав, що вона освітила його, мов предмет; спрямувала на мене світло, ніби я мур. Він сухо сказав:
— Я вас не знаю.
— Ми часто зустрічалися, — відказала вона.
Ліхтарик погас. Його засліпило, перед очима кружляли фіолетові кола.
— Я вас не бачу.
— А я бачу, — відказала вона. — Бачу навіть без ліхтарика.
Голос був молодий і гарний, та він почував до нього недовіру. Він сказав:
— Не бачу я вас; ви мене засліпили.
— А я бачу в темряві, — гордо сказала вона.
— Ви що, альбінос?
Вона засміялася.
— Альбінос? Ні, червоних очей у мене немає, так само, як і білого волосся, якщо ви це маєте на увазі.
В неї була різка вимова, од чого всі її фрази прибирали питальної інтонації.
— Хто ви?
— А вгадайте, — відказала вона. — Це неважко: ще позавчора ви зустріли мене і зиркнули з ненавистю.
— З ненавистю? В мене ні до кого немає ненависти.
— О ні, — сказала вона. — Як на мене, то ви всіх ненавидите.
— Зачекайте-но! У вас є хутро?
Вона знову засміялася.
— Простягніть руку, — сказала вона. — Помацайте.
Він простягнув руку і доторкнувся до великої безформної маси. Це було хутро. Під хутром були, напевне, укривала, потім оберемки одягу, а далі м'яке біло тіло, равлик у своїй черепашці. Ото, либонь, гаряче їй! Він легенько погладив хутро, й до нього долинули важкі теплі пахощі. Так ось чим тут ще пахнуло. Він погладив хутро проти шерсти, і це принесло йому втіху.
— Ви білявка, — переможно сказав він, — у вухах носите золоті сережки.
Вона засміялася, і ліхтарик засвітився знову. Та цього разу вона спрямувала його на своє обличчя; хитавиця погойдувала ліхтарик у її руці; світло бігало від грудей до чола, пропливало по нафарбованих устах, золотило легенький світлий пушок в кутиках вуст, кидало червоні тіні в ніздрі. Загнуті темні вії крихітними лапками стирчали над набряклими повіками, ніби перекинуті на спину жучки. Вона була білява: коси легкою хмаркою пінилися довкруг голови. У нього здригнулося серце. Він подумав: така гарна, й хутко відсмикнув руку.
— Впізнав я вас. З вами завжди був добродій, який котив вашого візка; ви проїжджали й ні на кого не дивилися.
— Я дуже гарно роздивилася вас крізь вії.
Вона трохи звела голову, й він цілком її впізнав.
— Ніколи й на думці не мав, що ви можете дивитися на мене, — сказав він. — У вас був вигляд такої заможної пані, куди нам до вас; я гадав, що ви лікуєтеся в пансіонаті "Бокер".
— Ні, — сказала вона. — Я була в "Моншале".
— Не сподівавсь я зустріти вас у вагоні для худоби.
Світло згасло.
— Я дуже вбога, — сказала вона.
Він простягнув руку і м'яко доторкнувся до хутра.
— А це?
Вона засміялася.
— Все, що лишилося в мене.
Її знову огорнула темрява. Великий клумак, безформний і темний. Та погляд його ще зберігав її образ. Він склав руки на животі і втупився у стелю. Бланшар тихо сопів; недужі почали балакати поміж собою, по двоє, по троє; потяг зі стогоном гнав у безвість. Вона була вбога й молода, лежала на підлозі у вагоні для худоби, її вдягали й роздягали, мов ту ляльку. І вона була гарна. Гарна, мов кінозірка. Поруч із ним лежала вся ця упосліджена врода, це довге, чисте й осквернене тіло. Вона була гарна. Вона співала в мюзик-голі, й дивилася на нього крізь вії, й хотіла познайомитися з ним; йому здалося, ніби його знову поставили на ноги.
— Ви були співачкою? — поспитався він.
— Співачкою? Де там. Я граю на піяніні.
— А я думав, що ви співачка.
— Я австрійка, — сказала вона. — Всі мої гроші лишилися там, у німців. Я покинула Австріію після аншлюсу.
— Ви були вже хворою?
— Вже лежала на дошці. Батьки привезли мене потягом. Як оце сьогодні, тільки було видно і я лежала на полиці у вагоні першого класу. Над нами пролітали німецькі літаки, і вся боялися, що вони зараз кидатимуть бомби. Мати плакала, я ж трималася бадьоро, я відчувала, як небо давить на мене крізь стелю. Це був останній потяг, який вони пропустили.
— А потім?
— Потім я приїхала сюди. Мати моя в Англії: вона заробляє для нас на життя.
— А той старий добродій, який котив вашого візка?
— Та то старий дурень, — гостро сказала вона.
— Виходить, ви самі?
— Сама-самісінька.
Він повторив:
— Сама-самісінька на світі, — й відчув себе дужим і міцним, як дуб.
— Як ви дізналися, що це я?
— А ви черконули сірником.
Він просто не тямився од радощів. Вона була тут, в запасі, тяжка й безіменна, майже забута; це через неї голос його так щемко тремтів! Та він беріг це почуття на ніч, хотів тішитися ним сам.
— Бачили світло на стіні вагона?
— Авжеж, — відказала вона. — Я вже з годину дивлюся на нього.
— Гляньте, гляньте: дерево пропливає.
— Або ж телеграфний стовп.
— Поїзд іде помалу.
— Ні, — сказала вона. — Ви що, поспішаєте?
— Та ні. Хтозна, куди нас везуть.
— Авжеж! — весело відказала вона. Голос її теж тремтів.
— Врешті, — сказав він, — тут не так і погано.
— Свіже повітря, — погодилася вона. — І, крім того, можна тішитися тінями, які пропливають по стіні.
— Пам'ятаєте міт про печеру?
— Ні. А що воно таке, той міт про печеру?
— У глибині печери прив'язані раби. Вони бачать тіні на стіні.
— А навіщо їх там прив'язали?
— Хтозна. Це написав Платон.
— А, справді! Платон... — невиразно пробурмотіла вона.
"Я розповім їй про те, хто такий Платон", — сп'яніло подумав Шарль. В нього трохи крутило у животі, та він хотів, що цій мандрівці не було кінця.
Жорж посмикав клямку дверей. Через шибку він бачив високого вусаня і молодичку з рушником на голові, вона мила чашки і шклянки за дерев'яним шинквасом. Біля столу дрімав якийсь вояк. Жорж люто смикнув клямку, й шибка задеренчала. Та двері не відчинилися. Молодичка і чолов'яга, здавалося б, нічого не чули.
— Не відчинять вони.
Він обернувся: якийсь гладун, усміхаючись, дивився на нього. Він був у чорному піджаці, військових штанах, обмотках, м'якому капелюсі й накрохмаленому комірці. Жорж показав йому напис: "Їдальня відчиняється о п'ятій годині".
— Вже п'ята, — сказав він.
Той знизав плечима. На лівому плечі в нього висів чималий наплічник, на правому — протигаз: він мусив розставити руки і тримати лікті зігнутими.
— Вони відчиняють, коли їм захочеться.
У дворі казарми було повно чоловіків середнього віку, вигляд у них був такий, ніби вони нудьгують. Багато хто гуляв поодинці, втупившись у землю. Одні були вбрані у військові куртки, інші в штани кольору хакі, решта лишилася в цивільному і новісіньких сабо, які стукали по асфальту. Високий рудий чолов'яга, якому поталанило запопасти повне обмундирування, замислено походжав туди-сюди, застромивши руки до кишень військової куртки і хвацько збивши котелок набакир. Лейтенант розбив натовп на групи і хутко попрямував до їдальні.
— А ви не ходили отримувати форму? — поспитався низенький гладун. Він підтягав попруги наплічника, щоб закинути його на спину.
— В них більше нічого немає.
Гладун сплюнув собі під ноги.
— А мене видали оце. Я задихаюся в ньому на сонці, здохнути можна. Ото вже безлад!
Жорж показав на офіцера.
— А йому потрібно віддавати честь?
— Як? Не можу ж я скидати перед ним капелюха.
Офіцер поспішно пройшов, навіть не глянувши на них. Жорж провів поглядом його кощаву спину і відчув знеохоту. Було гаряче, шибки військових будівель були пофарбовані голубим; за білими мурами стелилися білі шляхи, а там, за овидом, лежали зелені аеродроми; будівля казарми гостро вирізнялася на тлі невеликого плоского й закуреного майдану, де, мов по вулицях міста, туди-сюди походжали зморені чоловіки. О цій порі його дружина трохи піднімала жалюзі; сонце заглядало до їдальні; тут воно було скрізь: у будинках, в казармах, у селах. Він сказав собі: "Скрізь однаково". Та не дуже добре знав, що ж саме однаково. Потім подумав про війну і втямив, що не боїться смерти. Вдалині засигналив потяг, і це було так, наче хтось йому всміхнувся.
— Послухайте, — сказав він.
— Га?
— Потяг.
Низенький гладун нетямуще зиркнув на нього, потім дістав з кишені носовичок і почав утирати чоло. Потяг засигналив знову. Він вирушав, у ньому було повно цивільних, гарних жінок і дітей; за вікнами пропливали мирні лани. Потяг засигналив і збавив ходу.
— Зараз зупинимося, — сказав Шарль.
Заскреготіли осі, й потяг зупинився; рух витік із Шарля, він лишився сухий і порожній, немовби з нього витекла вся кров, це була маленька смерть.
— Не люблю, коли зупиняються потяги, — сказав він.
Жорж думав про посажирські поїзди, які прямують на південь, до моря, до білих вілл на морському березі; Шарль відчував зелену траву, яка росла під вагоном поміж рейками, відчував її крізь листи бляхи, бачив у світляному прямокутнику, який виділявся на стіні, безкраї зелені поля, поїзд був оточений луками, мов корабель кригою, трава поповзе колесами, протиснеться у шпарини поміж дошками, поле подекуди перетинало непорушний потяг. Потрапивши у пастку, поїзд жалісно сигналив і сигналив; далекий посвист лунав так поетично; потяг ішов поволеньки, голова Морісового сусіда тряслася в брунатному комірці, це був гладкий чолов'яга, від якого тхнуло часником, з самого початку мандрівки він співав "Інтернаціонал" і випив два літри вина. Врешті він, белькочучи, зліг на Морісове плече. Морісові було гаряче, та він не зважувався поворухнутися, серце підкочувало до горла від цієї спекоти, білого вина і сонця, що засліплювало його крізь брудні шиби, він думав собі: "Хоч би вже приїхати". Очі його щеміли, вони набрякли і напружилися, він заплющив повіки, чув, як стугонить у вухах кров, і сонце світило крізь повіки; він відчував, як навалюється білий, пітний, сліпучий сон, сусідова чуприна лоскотала йому шию й підборіддя, був полудень, і була безнадія. Гладун дістав із гаманця фото.
— Це моя дружина, — сказав він.
То була жінка невизначеного віку, як виглядають на фото усі жінки, про неї годі було щось сказати.
— Нівроку собі, — сказав Жорж.
— Їсть як не в себе, — сказав чолов'яга.
Вони нерішуче сиділи один навпроти одного. Жорж не почував особливої приязні до цього рум'яного гладуна, який балакав задихаючись, та йому захотілося показати фото своєї дочки.
— Ти одружений?
— Атож.
— Діти є?
Ледве посміхаючись, Жорж мовчки глянув на нього. Потім хутко застромив руку до кишені, дістав гаманця, витяг із нього фото і, опустивши очі, простягнув його товстунові.
— Моя донька.
— У вас добрячі черевики, — беручи фото, сказав чолов'яга. — Вони вам стануть у пригоді.
— Та в мене мозолі, — поскаржився Жорж. — Гадаєте, мені їх залишать?
— З радістю. Мабуть, у них немає взуття для всіх.
Якусь мить він ще дивився на Жоржеві черевики, а потім з жалем одвернувся і глянув на фото. Жорж відчув, що шаріється.
— Гарна дитина! — похвалив чолов'яга. — Скільки вона важить?
— Не знаю, — відказав Жорж.
Він знічено розглядав гладуна, який дивився своїм безбарвним поглядом поверх фотографії. Потім сказав:
— Коли я повернуся, вона не впізнає мене.
— Можливо, — відказав товстун. — Якщо не...
— Авжеж, — кивнув Жорж. — Якщо тільки не...
— Ну що? — поспитався Сарро. — Я піду?
Він крутив у пальцях листок. Даладьє обстругав сірника кишеньковим ножем і запхнув його в зуби. Розсівшись на стільці, він мовчав.
— То що, мені йти? — повторив Сарро.
— Це війна, — сказав Бонне. — І програна війна.
Даладьє здригнувся і кинув на Бонне тяжкий погляд. Мов нічого й не сталося, Бонне зиркнув на нього своїми глибокими світлими очима. Він скидався на мурахоїда. Шампетьє де Ріб і Рейно стояли трохи ззаду, мовчазні й понурі. Даладьє геть змалів.
— Ідіть, — буркнув він і мляво махнув рукою.
Саро підвівся і вийшов з кімнати. Він спустився східцями, думаючи про те, що в нього болить голова. Всі вони були тут і, коли він увійшов, позамовкали і прибрали ділового вигляду. "Ватага покидьків", — подумалося йому.
— Зараз я прочитаю вам комюніке, — сказав він.
Всі загомоніли, й він скористався цим, аби протерти окуляри, потім прочитав:
— Рада кабінету міністрів вислухала доповідь пана Президента Ради і пана Жоржа Бонне про меморандум, який передав панові Чемберлену рейхсканцлер Німеччини.
Вона одноголосно схвалила заяви, які пани Едуар Даладьє й Жорж Бонне пропонують надіслати в Лондон англійському урядові.
"Ну от, — подумав Шарль. — Я хочу срати". Це сталося вмить: його живіт наповнився по саме нікуди.
— Авжеж, — сказав він, — авжеж. Я теж так гадаю. Авжеж.
Голоси лунали паралельно, вмиротворені. Він хотів би геть сховатися в своєму голосі, зробитися поважним голосом поруч із цим прегарним співучим світлим голосом. Та передовсім він був отією спекотою, тією трепетною непевністю, тим кім'яхом вогкої маси, яка бурчала в його тельбухах. Запало мовчання; вона лежала біля нього, свіжа і сніжиста; він обережно підняв руку і провів нею про мокрому чолі. "Ох!" — раптом застогнав він.
— Що сталося?
— Нічого, — відказав він. — То мій сусід хропе.
Його живіт охопило щось на кшалт божевільного сміху, то було темне і шалене бажання відкритися і вивергнутися знизу; наляканий метелик тріпотів крилами поміж його сідницями. Він стиснув їх, і піт зацебенів по його чолі, заструмував до вух, лоскочучи щоки. "Я зараз вроблюся", — з жахом подумав він.
— Ви більше нічого не кажете, — озвався світлий голос.
— Я... — сказав він, — я думав... Чому ви хотіли зі мною познайомитися?
— У вас гарні очі, які дивляться з погордою, — сказала вона. — Крім того, мені хотілося дізнатися, чому ви ненавидите мене.
Він трохи посунувся, щоб обманути потребу. І сказав:
— Я ненавидів усіх, тому що я вбогий. У мене кепський характер.
Це вирвалося у нього під тиском бажання; він відкрився зверху: зверху чи знизу, а треба було відкритися.
— Кепський характер, — тяжко зіпаючи, повторив він. — Заздрісник я.
Він ніколи такого не казав. Нікому. Вона доторкнулася кінчиками пальців до його руки.
— Не треба ненавидіти мене: я теж убога.
Його прутень залоскотало: винні були не ті тоненькі гарячі пальчики, що лежали на його руці, воно походило здалеку, з великої голої кімнати на березі моря. Він дзвонив, приходила Жаніна, вона піднімала ковдру, підкладала судно під його стегна, дивилась, як він оправляється, і часом брала його дядька великим і вказівним пальцями, він страх як полюбляв це. Тепер його плоть стояла сторч, звичка та й годі; всі його бажання оправитися були отруєні гіркою знемогою, млосним бажанням відкритися, вивергатися під фаховим поглядом. "Ось який я", — подумалося йому. І він впав у відчай. Він жахався самого себе, він струснув головою, і піт обпік йому очі. "Рушить цей поїзд чи ні?" Йому здавалося, що якби вагон рушив з місця, то він вирвався б сам із себе, полишив би на місці всі свої болісні двозначні бажання і зміг би ще трохи протриматися. Він здушив іще один стогін: він страждав, зараз він роздереться, мов полотно; він мовчки стиснув м'яку й таку тоненьку руку. Руки, м'які, ніби мигдальне тісто, вміло беруть його дядька, дядько радіє, млявий, трохи понуривши голову, дівчина з ковбасної крамниці бере своїми пальчиками сардельку на підложжі з холодцю. Голісінький. Розпанаханий. Видимий. Шкаралуща репнула, це весна. Жах! Він ненавидів Жаніну.
— У вас така гаряча рука, — сказав голос.
— В мене лихоманка.
Хтось тихо застогнав на сонці, один із хворих, які лежали біля дверей. Медсестра підвелася і, переступаючи через тіла, підійшла до нього. Шарль підняв праву руку і хутко обернув люстерко; в ньому раптом відбилася медсестра, яка схилилася над огрядним рум'яним клаповухим підлітком. У нього був квапливий і вимогливий вигляд. Вона випросталася і повернулася на своє місце. Шарль почув, як вона нишпорить у своїй валізі. Потім, тримаючи в руці шклянку, медсестра обернулася до них обличчям. Вона голосно спитала:
— Може, ще комусь закортіло? Якщо комусь хочеться, то краще сказати зараз, під час зупинки, так буде зручніше. Не стримуйтеся і не соромтеся одне одного. Тут немає ні чоловіків, ні жінок — є тільки хворі.
Вона окинула вагон суворим поглядом, та ніхто не озвався. Огрядний парубійко квапливо вхопив шклянку і заховав його під ковдру. Шарль міцно стиснув руку своєї подруги. Досить було гукнути, сказати: "Мені, мені хочеться". Медсестра нагнулася, взяла шклянку і підняла її. Вона сяяла на сонці, наповнена гарною жовтявою і пінявою рідиною. Медсестра підійшла до дверей і вихилилася надвір; Шарль побачив її тінь на стіні й підняту руку, яка вирізнялася у світляному прямокутнику. Вона перехилила шклянку, і звідти виллялася тінь сяйливої рідини.
— Пані, — почувся кволий голос.
— Ага, — сказала вона, — ви теж зважилися! Йду.
Вони здадуться одне за одним. Жінки триматимуться довше од чоловіків. Вони засмердять своїх сусідок; чи насміляться після цього вони розмовляти з ними? "Покидьки", — подумалося йому. Він почув, як на підлозі почали вовтузитися; соромливі тихенькі поклики залунали з усіх боків. Серед них Шарль упізнав жіночі голоси.
— Зачекайте, — сказала медсестра. — По черзі.
"Тут є тільки хворі". Гадають, їм усе дозволено, бо вони хворі. Мовляв, ні чоловіки, ні жінки: хворі. Він страждав, та пишався тим, що страждає: я не здамся; я — чоловік. Медсестра ходила від одного до другого; чутно було рипіння її черевиків і вряди годи шурхотіння паперу. Прісний теплий дух наповнив вагон. "Не здамся", — конаючи від болю, думав він.
— Пані, — пролунав світлий голос.
Він подумав було, що не розчув, та голос повторив, соромливо і співуче:
— Пані! Пані! Сюди.
— Зараз, — відказала медсестра.
Гаряча тонка рука конвульсивно стислася в Шарлевій долоні, потім вислизнула з неї. Почулося рипіння черевиків: медсестра стояла над ними, висока й сувора, мов архангел.
— Одверніться, — прошепотів благальний голос. І ще раз: — Одверніться.
Він одвернувся, йому хотілося затулити носа й вуха. Медсестра нагнулася, вона була як величезна зграя чорних птахів, його люстерко потемніло. "Це хвора", — подумав він. Вона, мабуть, відкинула своє хутро: на мить парфуми заглушили усе, а потім потроху крізь них промкнувся потужний їдкий дух, який наповнив його ніздрі. Це хвора. Це недужа; прегарна гладенька шкіра була напнута на слабеньких хребцях, на гнійних тельбухах. Він вагався, його охопили водночас і відраза, й нестримне бажання. А потім ув однісінький мент він зімкнувся, його нутрощі зціпилися, мов кулак, він уже не відчував свого тіла. Це хвора. Всі потреби, всі бажання щезли, він почувався чистим і сухим, немовби до нього знову повернулося здоров'я. Недужа. "Вона трималася, скільки могла", — з любов'ю подумав він. Зашурхотів папір, медсестра підвелася, декілька голосів уже гукало її з протилежного кінця вагона. Він уже не гукатиме її; він був над ними за декілька ступнів над підлогою. Він не річ, не якесь там немовля. "Вона вже не могла утриматися", — подумав він із такою ніжністю, що на очах у нього виступили сльози. Вона більше не говорила, не зважувалася вже і словом озватися до нього; їй було соромно. "Я захищатиму її", — з любов'ю подумав він. Навстоячки. Навстоячки, схилившись над нею і вдивляючись у її ніжне розгублене обличчя. Вона тяжко дихала у темряві. Він простягнув руку і провів долонею по хутру. Молоде тіло напружилося, та Шарль знайшов руку і заволодів нею. Рука опиралася, він притягнув її до себе, чимдуж стискав він її. Недужа. Він був тут, сухий і твердий, звільнений; він захищатиме її.
— Як вас зовуть? — запитав він.
— Ну ж бо, читайте! — нетерпляче сказав Чемберлен.
Лорд Галіфакс узяв послання Масарика і почав читати. "Немає необхідности читати таким урочистим тоном", — подумав Чемберлен.
"Мій уряд, — читав Галіфакс, — вивчив документи і мапу. Це ультиматум де-факто, який зазвичай надсилають переможеній нації, а не пропозиція суверенній державі, яка виявила щонайбільшу готовність зробити все можливе для замирення Европи. Уряд пана Гітлера ще не виявив анінайменших ознак такої готовности. Мій уряд здивований змістом меморандуму. Вимоги виходять далеко за межі пропозицій, які ми висловили у так званому англо-французькому проекті. Вони позбавляють будь-якого захисту нашу національну незалежність. Ми повинні здати без бою наші старанно укріплені фортифікації і дозволити німецьким військам глибоко вторгнутися на нашу територію ще до того, як ми організуємо нову базу або ж зробимо найменші приготування до оборони. Наша національна і економічна незалежність автоматично зникне після прийняття плану пана Гітлера. Процедура переселення спричиниться до величезної паніки серед тієї частини населення, котра не приймає гітлерівський режим. Громадяни змушені будуть покинути їхні домівки, не взявши власного майна, селяни не зможуть забрати своїх корів.
За дорученням свого уряду я офіційно заявляю, що вимоги пана Гітлера в їхній теперішній формі цілковито і беззастережено неприйнятні для нас. Цим новим жорстким вимогам ми готові протиставити рішучий опір і будемо чинити його з Божою поміччю. Нація святого Вацлава, Яна Гуса і Томаша Масарика ніколи не буде нацією рабів.
Ми розраховуємо на допомогу двох великих західних демократій, чиїм порадам ми улягали всупереч власному бажанню, і гадаємо, що в пору рішучих випробовувань вони будуть на нашому боці".
— Все? — поспитав Чемберлен.
— Все.
— Що ж, ось і нові труднощі, — сказав він.
Лорд Галіфакс не відповів; він стояв прямо, наче втілене сумління, ввічливий і стриманий.
— Французькі міністри будуть тут за годину, — сухо сказав Чемберлен. — Цей документ видається мені щонайменше... невчасним.
— Гадаєте, він може вплинути на їхнє рішення? — з ледве помітною іронією запитав лорд Галіфакс.
Старий не відповів; він узяв папір і почав, бурмочучи, його читати.
— Корів! — роздратовано вигукнув він. — До чого тут корови? Це так недоречно.
— Я не вважаю це недоречним. Мене воно зворушило, — відказав лорд Галіфакс.
— Зворушило? — зареготавши, перепитав старий. — Любий мій, ми провадимо переговори. Той, хто буде зворушений, програє їх.
Рожеві, червоні, бузкові тканини, бузкові сукні, білі сукні, голі шиї, гожі перса під хустинками, сонячні плями на столах, руки, густі, золотаві напої, знову руки, стегна, що світять з-під шортів, веселі голоси, знову червоні, й рожеві, й білі сукні, веселі голоси, що кружляють у повітрі, стегна, вальс із "Веселої вдови", сосновий дух, запах гарячого піску, ванільні пахощі відкритого моря, всі видні й невидні в сонці острови світу, острів Вітрів, острів Паски, Сандвічеві острови, крамнички з дорогим начинням уздовж моря, на якійсь пані плащ за три тисячі франків, кліпси, червоні, рожеві й білі квіти, руки, стегна, "музика ллється сюди", веселі голоси, які кружляють у повітрі, Сюзано, а як же твій режим? А, дідько його бере! Вітрила у морі, й лижники, які, простягнувши руки, плигають із хвилі на хвилю, поривами сосновий дух, мир. Мир в Жюан-ле-Пен. Він залишався тут, охлялий, забутий, киснув тут. Люди клювали на те: хащі кольорів, чагарі мелодій приховували від них їхню дрібну наївну тривогу; Матьє помалу простував уздовж кав'ярень, уздовж крамничок, о ліву руч було море: Гомесів потяг прибував лише о вісімнадцятій сімнадцять; за звичкою він дивився на жінок, на їхні мирні стегна, їхні мирні груди. Але в нього було почуття вини. З третьої години сорок п'ять хвилин було в нього почуття провини: о третій сорок п'ять потяг вирушив до Марселя. "Я вже не тут. Я в Марселі, в кав'ярні на Вокзальному проспекті, чекаю паризького поїзда, я в паризькому поїзді. Я в Парижі сонного досвітку, я в казармі, ходжу туди-сюди казармовим дворищем в Есе-ле-Нансі". В Есе-ле-Нансі Жорж перестав говорити, бо довелося б волати на всю горлянку, з громовим ревом над покрівлями пронісся літак, Жорж провів його поглядом, він летів понад мурами, понад покрівлями, над Нансі, над Ніором, він був у Ніорі, в своїй кімнаті з маленькою донькою, відчував на вустах присмак пилу. Що він мені скаже? Він вискочить із потяга, жвавий і чорний од засмаги, мов курортник із Жюан-ле-Пену, тепер я так само смаглявий, як і він, але мені немає чого йому сказати. Я був у Толедо, в Ґвадалахарі, а ти що робив? Я жив... Я був у Малазі, я покинув місто останнім, а ти що зробив? Я жив. Ох! — роздратовано подумав він, я ж бо друга чекаю, а не суддю. Шарль сміявся, вона нічого не казала, їй ще було трохи соромно, він тримав її за руку і сміявся. "Катріна, яке гарне ім'я", — ніжно сказав він. Як подумати, то Ґомесові поталанило, він воював ув Еспанії, він міг воювати, без зброї, з динамітом проти танків, орлині гнізда на узбережжі, кохання в пустельних готелях Мадрида, маленькі розрізнені димки в долині, окремі розрізнені сутички, Еспанія не втратила свого запаху; а на мене чекає сумна війна, нудна й церемонна; протитанкові рушниці для танків, колективна, технічно устаткована війна, епідемія. Еспанія лишилася там, стяга, що котиться вдалині голубою гладінню моря. Мод сперлася на поруччя й дивилася на Еспанію. Там боролися. Корабель плив уздовж берега; там чутно гармати; шуміли хвилі, над водою майнула летюча рибина. Матьє прямував до Еспанії, ліворуч було море, праворуч була Франція. Мод пливла уздовж берега, о ліву руч був Алжир, її несло праворуч, до Франції; Еспанія була цим спекотним подихом і цією імлою. Мод і Матьє думали про еспанську війну, і це давало їм змогу спочити від іншої війни, війни, в якої було забарвлення мідянки, війни, яка готувалася о праву руч од них. Треба було проповзти до зруйнованого муру, обігнути його і повернутися, тоді завдання буде виконане. Марроканець плазував поміж почорнілого каміння, земля була гаряча, вона понабивалася йому під нігті рук і ніг, йому було страшно, він думав про Танжер; у верхній частині Танжеру стояла жовта двоповерхова кам'яниця, з якої видно було вічне мерехтіння моря, в ній мешкав мурин із сивою бородою, який клав собі до рота гадюк, щоб тішити англійців. Треба було думати про ту жовту кам'яницю. Матьє думав про Еспанію, Мод думала про Еспанію, мароканець плазував порепаною еспанською землею, думав про Танжер і почувався самотнім. Матьє звернув на яскраво освітлену вулицю, Еспанія обернулася, спалахнула, зробилася всього лиш невиразним відкидом вогню о ліву руч од нього. Ніцца праворуч, за Ніццою діра, Італія. Перед ним вокзал; перед ним Франція і війна, справжня війна, Нансі. Він був у Нансі; попри вокзал він прямував до Нансі. Йому не хотілося пити, він не відчував спеки, не був зморений. Тіло його було під ним, безіменне й наче з вати; барви і звуки, сонячні зблиски, запахи пропадали в його тілі, все те його вже не стосувалося. Отак починається недуга, подумалося йому. Філіп переклав свою валізку в другу руку; він був геть зморений, але потрібно було протриматися до вечора. До вечора: відпочину в потязі. Тераса "Срібної вежі" гомоніла, наче вулик, червоні, рожеві, бузкові сукні, панчохи зі штучного шовку, рум'янок на щоках, солодкі трунки, юрма, липка мов сироп, серце його пронизувала жалість: їх вирвуть із кав'ярень, із їхніх помешкань і пошлють на війну. Йому було шкода їх, шкода себе; вони варилися в цьому світлі, липкі, ситі, охоплені відчаєм. Від утоми і гордощів Філіпові зненацька голова запаморочилася: я їхня совість.
Ще одна кав'ярня. Матьє дивився на цих гарних смаглявих чоловіків, таких вгодованих, таких сповнених гідности, й почувався відірваним од них. О праву руч од них було казіно, о ліву — пошта, позаду було море; і все те, Франція, Еспанія, Італія, було наче лампи, які незабаром для них погаснуть. Вони тут, всі вони ще тут, а війна усього лиш примара. Я примара, подумалося йому. Вони стануть лейтенантами, капітанами, спатимуть у своїх ліжках, голитимуться щодня, а потім багато хто зуміє влаштуватися в запіллі. Він не засуджував їх. Чом би їм так не вчинити? З солідарности із тими, хто йде на бійню? От я іду на ту бійню. І не вимагаю ніякої солідарности. А чому йду я туди? — раптом подумалося йому. "Уважайте!" — заточившись, крикнув Філіп. Потім нагнувся, щоб підняти свою валізку; високий чолов'яга у стоптаних черевиках навіть не обернувся. "Тварюка!" — пробурмотів Філіп. Він стояв навпроти кав'ярні й розлючено дивився на людей. Та ніхто й не помітив тієї оказії. Якась дитина плакала, мати втирала їй очі хустинкою. Біля сусіднього столу за шклянками з апельсиновим соком сиділо троє зморених чоловіків. Не такі вже вони й невинні, подумав Філіп, окидаючи натовп безжалісним поглядом. Чому вони йдуть на війну? Їм варто лише сказати "ні". Авто їхало собі. Потонувши у подушках сидіння, Даладьє смоктав згаслу сигару і дивився на перехожих. Йому страх як не хотілося їхати до Лондона, тут не було аперитиву, розтовстієш мов той кабан, якась простоволоса жінка реготалася, він подумав: "Таж вони нічого не тямлять" і понурив голову. Філіп подумав: "Їх посилають на бійню, а вони нічого не тямлять. До війни вони ставляться покірно, мов до недуги. Та війна — це не хвороба, — люто думав він. — Це нестерпне лихо, бо воно передається від людини до людини". Матьє пхнув дверцята. "Я зустрічаю друга", — сказав він доглядачеві на пероні. Вокзал зяяв, пустельний і мовчазний, мов цвинтар. Чому я йду на війну? Він вмостився на зеленій лавці. Будуть такі, хто відмовиться туди йти. Та це не моє діло. Відмовитися, скласти руки або ж утікати до Швайцарії. Навіщо? Не втямлю цього. То не моє діло. І війна в Еспанії теж не була моїм ділом. І комуністична партія. Але що ж є моїм ділом? — з якоюсь тривогою поспитався він сам себе. Блищали рейки, потяг прибуде з лівого боку. Ліворуч, при самісінькому кінці, там, де змикалися рейки, мерехтіло те озерце, то був Тулон, Марсель, Пор-Бу, Еспанія. Безглузда, нічим невиправдана війна, Жак сказав, що її наперед програли. Війна — це хвороба, подумалося йому, моє діло — витерпіти її як хворобу. Просто так. Задля чистоти. Я буду мужнім хворим, от і все. Навіщо воювати? Я не схвалюю цієї війни. Але чому не воювати? Моя шкура не варта того, щоб її