Шляхи свободи: Том 2 - Відстрочення

Сартр Жан-Поль

Жан-Поль Сартр

Шляхи свободи

Том 2 — Відстрочення

Переклав з французької Леонід Кононович

П'ЯТНИЦЯ, 23 ВЕРЕСНЯ

Шістнадцята тридцять у Берліні, п'ятнадцята тридцять у Лондоні. Готель нудьгував на своєму пагорбі, порожній і врочистий, і всередині був отой старий. В Анґулемі, в Марселі, в Ґані, в Дуврі гадали: "Що він там робить? Вже давно по третій, чому він не виходить?" Він сидів у затіненому покої, очі непорушно завмерли під густими бровами, рот був трохи розтулений, немовби йому спав на думку дуже давній спогад. Він уже не читав; його немічна рука, поцяткована старечою гречкою, все ще тримаючи аркуші, звисала з коліна. Він обернувся до Гораса Вілсона й запитав: "Котра година?", і Горас Вілсон відказав: "Десь пів на п'яту". Старий підняв свої великі очі, люб'язно усміхнувся й мовив: "Гаряче". Руда, тріскуча, мерехтлива спека налягла на Европу; в людей пашіли руки, щеміло в очах, пекло у легенях; всі чекали, мліючи від спеки, їдкої куряви і тривоги. В передпокої готелю очікували газетярі. У дворі, непорушно сидячи за кермом своїх авт, чекали водії; на тому березі Рейну, в передпокої готелю "Дрезен", непорушно очікували пруссаки у темних костюмах. Мілан Глінка більше нічого не чекав. Він уже не чекав з позавчорашнього дня. Минулася тяжка чорна днина, неначе блискавкою, пронизана раптовою певністю: "Вони нас зрадили!" А потім час почав текти знову, навмання, ніхто вже не жив просто так, задля втіхи прожитого дня, було тільки завтра, залишилося тільки завтра.

Дивіться також

О п'ятнадцятій тридцять Матьє ще очікував на березі жахливого майбуття; тієї ж таки хвилини, о шістнадцятій тридцять, у Мілана вже не було майбутнього. Старий підвівся і перетнув покій, він простував не згинаючи коліна, шляхетною і стрибучою ходою. Він промовив: "Панове!" і мляво всміхнувся, а далі поклав документ на стіл і розгладив аркуші кулаком; Мілан укляк за столом, розгорнутий часопис укривав геть усю церату. Вже всьоме Мілан прочитав:

"Президент і Уряд Республіки змушені прийняти пропозиції двох великих держав щодо основи майбутніх взаємин. Нам не залишається нічого іншого, оскільки ми лишилися самі". Невіл Гендерсон і Горас Вілсон підійшли до столу, старий обернувся до них, вигляд у нього був беззахисний і недолугий, він сказав: "Ось що нам залишається, панове". Мілан думав: "Нічого іншого й не залишається". За вікном почувся невиразний галас, і Мілан подумав: "Ми залишилися самі".

Знадвору долинув голос, тонкий і писклявий, мов у щура: "Слава Гітлерові!"

Мілан підбіг до вікна.

— А чекай-но, сучий сину! — закричав він. — Ось нехай я спущуся!

Надворі чкурнули навтьоки, почулося тупотіння підборів; на розі хлопчисько обернувся, понишпорив у хвартусі й замахнувся. Об стіну сухо торохнули два камінці.

— Це малюк Лібкнехт, — сказав Мілан, — його витівки.

Він вихилився з вікна: вулиця була порожня, мов за недільної днини. Шенгофи повивішували на балконі червоно-білі знамена зі свастикою. Всі віконниці зеленого будинку були зачинені. Міланові подумалося: "А в нас немає віконниць".

— Треба повідчиняти вікна, — сказав він.

— Навіщо? — поспитала Анна.

— Коли вікна зачинені, то вони поціляють у шибки.

Анна стенула плечима.

— Так чи так... — сказала вона.

Їхні співи й галас долинали грімкими нерозбірливими вибухами.

— Вони ще там, на майдані, — не обертаючись, промовив Мілан.

Він поклав руки на підвіконня, подумав собі: "Всьому кінець". З-за рогу вигулькнув опасистий чолов'яга. Він ішов, спираючись на ціпок, і ніс рюкзака. У нього був зморений вигляд, за ним простували дві жінки, що позгиналися під величезними клумаками.

— Єґершмітти повертаються, — не обертаючись, озвався Мілан.

Вони чкурнули в понеділок увечері й мали перетнути кордон уночі з вівторка на середу. Тепер вони поверталися, гордо позадиравши голови. Єґершмітт підійшов до зеленої кам'яниці й піднявся східцями на ґанок. На його сірому від куряви обличчі видніла чудернацька посмішка. Він понишпорив у кишенях свого піджака й дістав ключа. Жінки опустили свої клумаки додолу і дивились, як він одмикає двері.

— Ти повертаєшся, коли вже минула небезпека! — гукнув Мілан.

— Мілане! — хутко сказала Анна.

Єґершмітт підняв голову. Він угледів Мілана, й очі його зблиснули.

— Ти повертаєшся, коли минулася небезпека!

— Авжеж, я повертаюся! — гукнув Єґершмітт. — А ось ти підеш звідціля!

Він крутнув ключа в замковій шпарині і пхнув двері, за ним зайшли жінки. Мілан одвернувся.

— Боягузи нікчемні! — сказав він.

— Ти їх підбурюєш, — зауважила Анна.

— Та це ж боягузи, — відказав Мілан, — мерзенне німецьке поріддя. Два роки тому вони лизали нам п'яти.

— То й що! Не треба їх провокувати.

Старий замовк; рот його так і лишився трохи розтулений, наче він і далі мовчки виголошував погляд на політичне становище. В його великих круглих очах блищали сльози, піднявши брови, він допитливо дивився на Гораса й Невілла. Вони мовчали, Горас раптово сіпнувся й одвернув голову; Невілл підійшов до столу, взяв документ, проглянув його, а потім невдоволено кинув на стіл. У старого був збентежений вигляд; він розвів руками, даючи на здогад, що попри велике і щире бажання нічого не може вдіяти. Уп'яте він повторив: "Я опинився в цілковито неочікуваній ситуації; я сподівався, що ми спокійно обговоримо пропозиції, які я приніс..." Горас подумав: "Старий лис! Ач, як промовляє, дідусь та й годі..." І сказав: "Гаразд, Ваша Екселенціє: за десять хвилин ми будемо в готелі "Дрезен".

— Лерхен приїхала, — сказала Анна. — Її чоловік у Празі, вона хвилюється.

— Нехай прийде до нас.

— Якщо ти гадаєш, ніби їй буде спокійніше... — ледве усміхнувшись, мовила Анна. — З таким шаленцем, як ти, що вистромлюється через вікно, аби ображати людей...

Він глянув на її марне личко з тонкими спокійними рисами, вузькі плечі й величезний живіт.

— Сядь-но, — сказав він. — Не люблю бачити, як ти стоїш.

Вона сіла і склала руки на животі; якийсь чолов'яга вимахував газетами і бурмотів: "Парі-Суар", останнє число. Лишилося всього два примірники, купуйте". Він так накричався, що захрип. Моріс узяв газету. Прочитав: "Прем'єр-міністр Чемберлен надіслав листа канцлерові Гітлеру, в політичних колах Британії припускають, що останній надішле офіційну відповідь. Внаслідок цього зустріч із паном Гітлером, яка мала відбутися сьогодні вранці, відкладено на пізніший час".

Зезета заглядала в газету через його плече. Вона запитала:

— Є якісь новини?

— Ні. Те ж саме.

Він перегорнув сторінку, й вони уздріли похмуру світлину, де було знято якусь озіяку, вона височіла на пагорбі й скидалася на середньовічний замок із вежами, дзвіницями і сотнями вікон.

— Це Ґодесберґ, — сказав Моріс.

— Тут сидить Чемберлен? — поспиталася Зезета.

— Здається, поліції надіслали підмогу.

— Авжеж, — сказав Мілан. — Двох жандармів. Тепер їх буде шестеро. Вони забарикадувалися в жандармерії.

До кімнати вдерся несамовитий крик. Анна затремтіла; та її обличчя було спокійне.

— А якщо зателефонувати? — поспиталася вона.

— Зателефонувати?

— Так. До Прісекніци.

Мілан мовчки показав їй газету. "Згідно з телеграмою Німецької інформаційної агенції, датованою четвергом, німецьке населення Судетської области взяло під свій контроль всю охорону правопорядку в межах мовних кордонів".

— Це не може бути правдою, — сказала Анна. — Мені казали, що таке сталося лише в Еґері.

Мілан грюкнув кулаком по столі.

— Боже ж ти мій! І ще просити порятунку!

Він простягнув руки; вони були здоровецькі й жиляві, з темними плямами і близнами — поки не стався той нещасливий випадок, він був лісорубом. Він дивився на них, розчепіривши пальці. Потім сказав:

— Вони можуть заявитися. По двоє чи по троє. Вони тільки покепкують, кажу тобі.

— Та їх заявиться сотень із шість, — відказала Анна.

Мілан понурив голову, він почувався самотнім.

— Послухай! — вигукнула Анна.

Він прислухався: виразно було чути, як вони рушили вулицею. Він аж затремтів од шалу; в очах затьмарилося, під черепом прокинувся біль. Він підійшов до шафи, і йому перехопило подих.

— Що ти робиш? — поспиталася Анна.

Він схилився над шухлядою й тяжко дихав. Не кажучи і слова, він зігнувся ще дужче і вилаявся.

— Не треба, — сказала вона.

— Що?

— Не треба. Дай-но його мені.

Він обернувся; Анна підводилася, спираючись на стільця, вигляд у неї був, як у праведниці. Він подумав про її живіт, потім простягнув їй револьвер.

— Гаразд, — сказав він. — Зателефоную до Прісекніци.

Він спустився на перший поверх, до шкільної зали, повідчиняв вікна, потім підняв телефонну слухавку.

— Дайте мені Прісекніцу, управління поліції. Гало?

Його праве вухо чуло сухий уривчастий тріск. А ліве наслухало їх. Одетта збентежено усміхнулася. "Я ніколи й не знала до ладу, де вона, та Чехословаччина", — сказала вона, занурюючи пальці в пісок. За мить у слухавці клацнуло.

— Na? (*) — поспиталися на тому боці.

==========

*Ну (що скажете)? (нім.) — прим. пер.

==========

Мілан подумав: "Я прошу допомоги!" Він щосили стиснув слухавку.

— Це Правніц, — сказав він, — говорить місцевий учитель. Нас два десятки, всі чехи, ще є троє німецьких демократів, які ховаються в льоху, решта у Гейнлені — їх оточили п'ятдесят зарізяк із Корпусу добровольців, які перейшли кордон учора ввечері. З ними й мер.

Запала тиша.

— Bitte! Deutsch sprechen, (*) — нахабно кинув голос.

=========

*Німецькою, прошу! (нім.) — прим. пер.

=========

— Schweinkopf! (*) — вигукнув Мілан.

=========

*Довбешко ти свиняча! (нім.) — прим. пер.

=========

Він повісив слухавку і, тяжко накульгуючи, подався нагору. Нога таки боліла. Він зайшов до кімнати й сів.

— Вони там, — озвався він.

Анна підійшла до нього й поклала йому долоні на плечі.

— Любий ти мій, — мовила вона.

— Мерзотники! — сказав Мілан. — Вони все зрозуміли, вони глузували з нас на тому кінці дроту.

Він поставив її поміж своїми колінами. Її величезний живіт доторкався до його черева.

— Тепер ми вже геть самі, — сказав він.

— Не можу в це повірити.

Він помалу підняв голову й глянув на неї знизу вгору; за своєю натурою вона була поважна й тверда, проте, як і всім жінкам, їй потрібен був хтось, кому б вона довіряла.

— Ось вони! — мовила Анна.

Голоси, здається, наближалися; напевне, вони вже йшли колоною по центральній вулиці. Здаля радісний галас юрми скидався на крик жаху і відчаю.

— Двері забарикадовані?

— Авжеж, — відказав Мілан. — Та вони можуть вдертися через вікна або ж обійти будинок і зайти через сад.

— Якщо вони піднімуться... — мовила Анна.

— Не бійся. Нехай собі трощать усе, що під руку попаде, я й пальцем не поворухну.

Він відчув на своїй щоці поцілунок її теплих вуст.

— Любий ти мій... Знаю, знаю, ти зробиш це для мене.

— Не для тебе. Ти — це я. Для дитини.

Вони здригнулися; внизу подзвонили.

— Не підходь до вікна! — вигукнула Анна.

Він підвівся й підійшов до вікна. Єґершмітти повідчиняли всі віконниці; над дверима висів гітлерівський прапор. Вихилившись із вікна, він угледів тендітну постать.

— Зараз, — гукнув він.

І рушив до дверей.

— Це Маріка, — сказав він.

Він спустився східцями й відімкнув двері. Галас, вибухи петард, музика, що лунає в кожному домі, — це був справжнісінький празник. Він окинув оком порожню вулицю, й серце його болісно стиснулося.

— А ти чого прийшла сюди? — поспитався він. — Сьогодні уроків немає.

— Мене прислала матуся, — сказала Маріка. Вона тримала в руці кошичок, де були яблука й канапки з марґарином.

— Твоя мати з глузду з'їхала, зараз же повертайся додому.

— Вона сказала, що ви мені не відмовите.

Дівчина простягла йому згорнуту вчетверо цидулку. Він розгорнув її і прочитав: "Батько з Ґеорґом геть подуріли. Прошу вас, заховайте в себе Маріку до вечора".

— А що з твоїм батьком? — поспитав Мілан.

— Вони з Ґеорґом засіли за дверми. У них сокири й рушниці. — І з якоюсь поважністю докинула: — Матуся витурила мене надвір, вона сказала, що у вас мені буде краще, бо ви розсудливий чоловік.

— Авжеж, — сказав Мілан. — Авжеж, розсудливий я. Що ж, ходімо.

Сімнадцята тридцять у Берліні, вісімнадцята тридцять у Парижі. Невеличке розгублення на північ від Шотландії. На сходах Ґранд-Отелю з'явився пан фон Дорнберґ, його оточили газетярі, й П'єриль запитав: "Він вийде?" В лівій руці пан фон Дорнберґ тримав якийсь документ; він підняв ліву руку і сказав: "Ще не вирішено, чи зустрінеться пан Чемберлен сьогодні увечері з фюрером".

— Це тут, — мовила Зезета. — Тут я продавала квіти, з маленького зеленого візка.

— Гарно ти влаштувалася, — сказав Моріс.

Він слухняно розглядав хідник і бруківку, адже вони прийшли подивитися на цю місцину, про яку вона стільки розповідала. Та воно йому нічого не говорило. Зезета випустила його руку, вона реготалася, реготалася сама, безгучно, дивлячись на автомобілі, що проїжджали вулицею. Моріс запитав:

— А стілець у тебе був?

— Ще б пак, складаний, — відказала Зезет.

— Певне, втішного в цьому було небагато.

— Навесні було добре, — мовила Зезета.

Вона говорила тихо й не обертаючись, неначе у кімнаті, де лежить хворий; з якогось моменту вона почала манірно вихитувати плечима і спиною, вигляд у неї був неприродний. Моріс умирав од нудьги; перед вітриною стояло десятків зо два роззяв, він підійшов до них і почав дивитися понад їхніми головами. Зезета, поринувши у спогади, стовбичила на краю хідника; нарешті вона підійшла і взяла його за руку. На гранчатій шкляній підставці стояли два човники з червоного сап'яну, а довкруг пінилося щось рожеве, на взір ніби пухівка для пудри. Моріс зареготався.

— Тобі смішно? — прошепотіла Зезета.

— Та черевички кумедні, — регочучи, відказав Моріс.

Дві чи три голови обернулися в їхній бік. "Цить", — прошепотіла Зезета і потягла його геть.

— А це з якого дива? — поспитався Моріс. — Ми ж не в церкві.

Та все ж таки потупив очі: тут усі, як один, ходили м'якою вовчою ступою, виглядало на те, що всі вони знають одне одного, та ніхто не балакав.

— Вже років із п'ять не бував я тут, — прошепотів він.

Зезета з гордістю показала йому ресторан "Максім".

— Це "Максім", — прошепотіла вона йому на вухо.

Моріс зиркнув на нього й відразу ж одвернувся; він чув про нього, про цей мерзенний ресторан, де в 1914 році буржуї кружляли шампанське з нагоди початку війни, а робітників одправляли на фронт, мов баранів на забій. Він процідив крізь зуби:

— Падлюки!

Та все ж таки почувався збентеженим, хтозна й чому. Простував він дрібними кроками, похитуючись; люди здавалися йому якимись тендітними, й він боявся, що зіткнеться з кимось із перехожих.

— Воно, може, й так, — відказала Зезета, — але ж вулиця дуже гарна, як ти гадаєш?

— Я від неї не в захваті, — мовив Моріс. — Тут душно.

Зезета стенула плечима, й Моріс почав думати про майбуття Сен-Уан: вранці, коли він виходив з готелю, його, насвистуючи, обганяли робітники з сидорами під пахвою, вони зігнулися над кермом своїх велосипедів. Він почувався щасливим: одні їхали на роботу в Сен-Дені, другі ще далі, всі рухалися в одному напрямку, робітничий клас був на марші. Він сказав Зезеті:

— Тут одні буржуї.

Вони ступнули ще кілька кроків, огорнуті східними пахощами, а потім Моріс зупинився і попросив у когось пробачення.

— Що ти кажеш? — не втямила Зезета.

— Нічого, — збентежившись, пробурмотів Моріс. — Так собі... нічого.

Він саме зіткнувся ще з одним перехожим; інші спокійнісінько простували собі, опустивши очі додолу, в останню мить вони відступалися і давали пройти, — напевне, тут це вже увійшло у звичку.

— Ти йдеш чи ні?

Та йому вже не хотілося йти далі, він боявся що-небудь поламати чи перекинути, та й вулиця нікуди не вела, в неї не було напрямку, одні перехожі простували угору, до Бульварів, другі спускалися вниз, у напрямку Сени, ще інші стовбичили перед вітринами, це були немов окремі потоки, та спільного поривання тут і близько не було, людина почувалася тут сама. Він простягнув руку і поклав її на плече Зезети; він міцно стиснув її податливе тіло, що відчувалося під тканиною сукні. Зезета усміхнулася йому, їй було весело, вона жадібно розглядала все довкруги, зберігаючи при цьому вигляд бувалої людини, манірно похитувала своїми зграбними сідницями. Він полоскотав її шию, й вона зареготалася.

— Морісе, — вигукнула вона, — облиш!

Він любив яскраві барви, які накладала вона собі на обличчя: білу, мов цукор, і червоний рум'янок. Зблизька від неї пахнуло вафлями. Він тихо поспитав її:

— Тобі добре?

— Я почуваюся тут, як удома, — відказала Зезета, і очі її сяяли.

Він відпустив її плече, й вони пішли мовчки: вона знала цих буржуїв, вони купували у неї квіти, вона усміхалася їм, і були навіть такі, що намагалися її ущипнути. Він дивився на її прегарну білу шию, і якесь химерне почуття зринало в ньому, його і сміх брав, і гнів.

— "Парі-Суар!" — вигукнули поруч.

— Купимо? — поспиталася Зезета.

— Це той же самий випуск.

Люди оточили продавця і мовчки вихоплювали з його рук газети. З юрми вийшла якась жінка, вона була на високих закаблуках і в кумедному капелюшку, що сидів на маківці її голови, ніби вороняче гніздо. Вона згорнула часопис удвоє і, відходячи набік дрібними кроками, почала читати. Обличчя її завмерло, й вона тяжко зітхнула.

— Глянь-но на цю жіночку, — сказав Моріс.

Зезет зиркнула на неї.

— Мабуть, її чоловік має йти до війська, — мовила вона.

Моріс знизав плечима: дивувало, що можна бути доправди нещасною в цьому капелюшку і черевичках з високими підборами, які носять повії.

— Ну то й що? — сказав він. — Таж він офіцер, той її чоловік.

— Хоч би він і був офіцером, — відказала Зезет, — та голову свою він може скласти так само, як і його товариші.

Він скоса зиркнув на неї.

— Сміх та й годі з твоїми офіцерами. Згадай он, чи в чотирнадцятому склали вони свої голови.

— От-от, — сказала Зезета. — Якраз тоді багато й полягло.

— Селяни полягли й такі, як ми оце, — сказав Моріс.

Зезета пригорнулася до нього.

— Ох, Морісе, — сказала вона, — ти й справді вважаєш, що буде війна?

— Хіба ж я знаю? — буркнув Моріс.

Ще сьогодні вранці він був певен у цьому, і приятелі його теж. Вони стояли на березі Сени, дивились, як пропливають річкою підйомні крани й драги, якісь хлопці з позасукуваними рукавами копали траншею для електричного кабеля, такі собі трударі з Жанвільє, й цілком очевидно було, що вибухне війна. Врешті, для цих молодців із Жанвільє нічого не змінилося б: так само довелося б їм копати траншеї десь на півночі, під палючим сонцем, під градом куль, снарядів та мін, як сьогодні копають вони їх тут, наражаючись на небезпеку обвалів, зсувів і взагалі нещасливих випадків на виробництві; й кінця війни вони чекали б так само, як зараз очікують, коли ж прийде кінець їхній знедоленості. І Сандр сказав: "Вони виграють її. Та коли вони повернуться, ми не дамо їм скласти зброю".

Зараз він уже ні в чому не був упевнений: в Сен-Уан війна точилася безугаву, та тільки не тут. Тут був мир: були вітрини, предмети розкоші у крамницях, барвисті тканини, люстра, для того, щоб видивлятися в них, — ну, геть тобі комфорт. В людей були сумні обличчя, та це у них від народження. За що їм боротися? Вони вже нічого не чекали, в них було все. І як же, мабуть, це страшно: нічого не сподіватися, аби лиш життя так і тривало без змін, як воно почалося!

— Буржуазія не хоче війни, — раптом сказав Моріс. — Вона боїться перемоги, тому що це буде перемога пролетаріяту.

Старий підвівся і провів Невіла Гендерсона й Гораса Вілсона до дверей. Якусь мить він схвильовано дивився на них, схожий на всіх отих старих людей зі зморшкуватими обличчями, які оточували продавців газет на вулиці Руаяль, газетні ятки на Пел-Мел стріт і хотіли тільки одного, — щоб їхнє життя скінчилося так, як воно й почалося! Він подумав про них і про їхніх дітей, а потім сказав:

— Запитайте, зокрема, в пана фон Ріббентропа, чи не вважатиме канцлер Гітлер за потрібне ще раз зустрітися і поговорити з нами до мого від'їзду, зверніть його увагу на ту обставину, що наша принципова згода означатиме для пана Гітлера необхідність ознайомити нас із новими пропозиціями. Особливо прошу звернути його увагу на той факт, що я поклав собі зробити все можливе, аби врегулювати суперечку шляхом переговорів, оскільки мені не хочеться вірити, що народи Европи, яким не потрібна війна, можуть бути втягнуті у кривавий конфлікт, що вибухне з причини, домовленість із якої вже значною мірою досягнута. Бажаю успіху.

Горас і Невіл уклонилися і подалися східцями вниз, церемонний, боязкий, деренчливий, дипломатичний голос іще відлунював у їхніх вухах, а Моріс розглядав цих пещених, зморшкуватих, культурних дідусів і бабусь і з огидою думав, що їм треба було б пустити крови.

Треба було б пустити їм крови, це було б ще огидніше, ніж розчавити слимака, але сюди варто було заглянути. Кулемети прочесали б вулицю Руаяль повздовжнім вогнем, після цього кількоро днів вона стояла б пусткою, з вибитими шибками, з дірами від куль у дзеркалах, з перекинутими столиками на терасах кав'ярень, засипана друзками шкла; і над трупами кружляли б у небі літаки. А потім небіжчиків поприбирають, столики поставляють на місця, вибиті шибки поміняють на цілі, й тут знову завирує життя, вулицю заповнять кремезні чоловіки з грубими рожевими шиями, в шкіряних піджаках і картузах. Хоч що там кажи, а в Росії так і було. Моріс бачив світлини Невського проспекту; ця вулиця розкошів перейшла у власність пролетаріяту, тепер там гуляв робітничий клас, і його вже не приголомшували палаци та величні мости з каменю.

— Даруйте! — збентежено вигукнув Моріс.

Він штурхонув ліктем у спину якусь літню пані, і вона обурено зиркнула на нього. Він почувався стомленим і розгубленим — серед цих величезних рекламних панно, темних позолочених літер, що висіли на балконах, серед цукерень і взуттєвих крамниць, поміж колонами церкви Святої Магдалини годі було уявити якусь іншу юрму, ніж оця, де аж кишіло старими панями, що дріботіли собі кудись, та дітлахами в матроських костюмчиках. Сумовите золотаве світло, запах ладану, тяжкі, мов брили, кам'яниці, оксамитові голоси, стривожені й сонні обличчя, тоскне човгання підошов по асфальту — все це була реальність; Революція ж була всього лиш мрією. "Не треба було мені сюди приходити, — подумав Моріс, ображено зиркаючи на Зезету. — Місце пролетаря не тут".

Чиясь рука торкнула його за плече; він аж зашарівся од утіхи, впізнавши Брюне.

— Добридень, парубче, — усміхаючись, мовив Брюне.

— Салют, товаришу, — відказав Моріс.

Долоня Брюне була так само тверда й мозоляста, як і його, і потиск її був міцний. Моріс глянув на Брюне й засміявся від полегшення. Він прокинувся; він відчував, що його оточують товариші, в Сен-Уан, в Іврі, в Монтреї, в самому Парижі, в Бельвілі, в Монруж, в Лавілет, — всі вони стоять пліч-о-пліч і готуються до вирішального наступу.

— Чого ти тут вештаєшся? — поспитав Брюне. — Ти що, без роботи?

— В мене відпустка, — трохи збентежено пояснив Морс. — Зезеті захотілося сюди прийти, бо вона колись тут працювала.

— А ось і Зезета, — сказав Брюне. — Салют, товаришко Зезето.

— Це Брюне, — сказав Моріс. — Ти читала його статтю, сьогодні вранці, в "Юманіте".

Зезета виклично подивилася на Брюне й простягла йому руку. Чоловіків вона не боялася, навіть якщо це були буржуї чи партійна еліта.

— Я знав його, як він був отакий, — сказав Брюне, показуючи на Моріса. — Коли він був у хорі "Червоних соколів", то, далебі, я в житті своєму не чув, щоб хтось так фальшивив. Врешті домовилися, що під час вуличних походів він тільки вдаватиме, ніби співає.

Вони зареготалися.

— Ну, то як? — поспитала Зезета. — Буде війна чи ні? Ви повинні це знати, на те вас і поставили там.

Дурнувате запитання, таке могла поспитатися лише жінка, та Моріс був їй вдячний, що вона це зробила. Брюне споважнів.

— Я не знаю, чи буде війна, — відказав він. — Та її не слід боятися: робітничий клас повинен знати, що шляхом угод її не відвернеш.

Він був меткий на язик. Зезета підняла на нього сповнені довірою очі й лагідно усміхалася. Моріс дратувався: Брюне говорив, наче з газети, й лише те, що писалося в газеті.

— Гадаєте, Гітлер злякається, якщо йому покажуть зуби? — поспитала Зезета.

Брюне прибрав офіційного вигляду, здавалося, він і не тямить, що в нього запитують його особисту думку.

— Цілком можливо, — відказав він. — Але хай що там станеться, з нами СРСР.

"Вочевидь, — подумав Моріс, — великі партійні пуріци отак ні сіло ні впало ніколи не стануть ділитися своїми думками з якимсь там механіком із Сен-Уан". Та все-таки він був розчарований. Він глянув на Брюне, й радість його згасла; в Брюне були грубі селянські руки, масивна щелепа й очі, які знали, чого вони хочуть; та на ньому був комірець із краваткою, на ньому був фланелевий костюм, тож серед буржуїв був він мов риба у воді.

У темній вітрині видніло їхнє відображення: Моріс угледів жінку без косинки і паруб'ягу в збитому на потилицю картузі та в робітничій блузі, що так і кидалася у вічі, — вони розмовляли з якимсь паном. Проте Моріс і далі стояв, застромивши руки до кишень, він не наважувався покинути Брюне.

— Ти так само працюєш у Сен-Манде? — поспитався Брюне.

— Ні, — відказав Моріс, — в Сен-Уані. Працюю в Лафлев.

— Он як? А я гадав, що ти в Сен-Манде! Монтером?

— Механіком.

— Добре, — сказав Брюне. — Добре, добре, добре. Що ж!.. Салют, товаришу.

— Салют, товаришу, — відказав Моріс. Йому було ніяково, він почував якусь невиразну розчарованість.

— Салют, товаришу, — широко усміхаючись, відказала Зезета.

Брюне глянув їм услід. Їх уже затулила юрма, та над капелюхами ще видніли могутні плечі Моріса. Либонь, він обнімав Зезету за талію: його картуз торкався її пишних кіс, й отак, голова до голови, простували вони собі серед перехожих. "Непоганий хлопчина, — подумав Брюне. — А та мандрьоха мені не подобається". Він знову попростував собі вулицею, він споважнів і відчував, як йому дошкулять докори сумління. "Що ж міг я йому відповісти?" — подумалося йому. В Сен-Дені, в Сен-Уані, в Сошо, в Крезо незліченна безліч людей чекала з отакими ж тривожними і довірливими поглядами. Незліченна безліч отаких голів, круглих і твердих, мов капустини, необтесаних, грубих, справжнісіньких людських голів знай оберталися на схід, до Ґодесберґа, до Праґи, до Москви. І що їм відповідати? Можна тільки боронити їх; поки що це все, що можна для них зробити. Захищати їхнє повільне і в'язке мислення від усіх мерзотників, які хочуть збити його на манівці. Сьогодні матуся Боненґ, завтра Доттен, секретар профспілки вчителів, післязавтра півертисти — отака його доля; він до кожного з них піде, кожного змусить замовкнути. Матуся Боненґ дивитиметься на нього своїм оксамитовим поглядом і, вимахуючи своїми руками ідеалістки, торочитиме йому про "жах пролиття крови". Це була огрядна п'ятдесятирічна молодиця з червонястим лицем, з білим пухом на щоках, коротко підстриженими кісьми і єлейним поглядом пастора з-за окулярів; вона носила чоловічий піджак зі стрічкою Почесного Леґіону на лацкані. Я їй скажу: "Жінки нехай помовчать, у чотирнадцятому році вони силоміць запихали своїх чоловіків у вагони, замість того, щоб лягти на рейки і не дати поїздові вирушити на фронт, а тепер, коли може бути сенс, щоб боротися, ви організовуєте ліґи боротьби за мир, гуртуєтеся, щоб саботувати мораль чоловіків". Перед ним знову постало обличчя Моріса, і Брюне роздратовано смикнув плечима. "Слово, одне-єдине слово, часом цього досить, щоб зрозуміти, а я не зміг його знайти". Він подумав зі злістю: "Це та бабера винна, в них справжній талант ставити дурнуваті запитання". Білі, мов тісто, щоки Зезети, її маленькі безсоромні очиці, її вульгарні парфуми; отакі й ходять збирати підписи, сотні тисяч підписів, умовляннями і погрозами, тлусті горлиці з партії радикалів, жидівки-троцькістки, опозиціонерки з з СФІО, вони такі нахабні, що пролізуть у кожну шпарину, старій селянці, що зібралася доїти корову, вони впадуть на голову, мов грім з ясного неба, упхнуть ручку в її шкарубкі мокрі пальці: "Підпишіть, якщо ви проти війни". Ні — війні, так — переговорам. Мир — передовсім. І що ж вона зробить, ця Зезета, якщо їй раптом простягнуть ручку? Чи вистарчить їй здорового класового чуття, щоб у вічі зареготатися цим тлустим добротливим паням? Вона потягнула його в заможні квартали. Вона ахкала й охкала перед крамницями, виквецяла цілий тюбик рум'янку собі на щоки... Бідолашний хлопчина, негарно буде, якщо вона повисне в нього на шиї, щоб не пустити на війну; чоловікам це ні до чого... Інтелектуал. Буржуа. "Я терпіти її не можу, бо її лице потиньковане косметикою, а на пальцях манікюр". Однак не всі товариші можуть бути одинаками. Він відчув себе втомленим і незграбним; раптом він подумав: "Я ганю її за те, що вона рум'яниться, тому що не люблю дорогого рум'янку." Інтелектуал. Буржуа. Відірваний назавжди. "Дарма я старатимуся, в нас ніколи не буде однакових спогадів". Йозеф Мерсьє, тридцять три роки, родовитий сифілітик, викладач природничої історії в ліцеї Бюффон і коледжі Севіньї, тяжко сапаючи і часом з вогким присьорбуванням кривлячи вуста, піднімався вулицею Руаяль; з лівого боку боліло, він почувався геть упослідженим, в голові пролітали уривки думок: "Цікаво, чи платитимуть вони ставку мобілізованим службовцям?" Він дивився під ноги, щоб не бачити цих безжальних облич, і налетів на здоровезного рудого чолов'ягу в сірому фланелевому костюмі, який відіпхнув його й потурив просто на вітрину; Йозеф Мерсьє підняв очі й подумав собі: "Та він же, мов шафа!" Як шафа, як мур, із отих жорстоких нечулих тварюк, до яких належав і здоровань Шамерльє, який викладав математику і кепкував з нього як хотів, один із тих суб'єктів, котрі ні в чому й ніколи не сумніваються, навіть у самих собі, котрі ніколи не хворіють, в котрих немає нервового посмикування, котрі усе в житті, навіть жінок, беруть голими руками, і простують прямісінько до мети, штурхаючи тебе до вітрини. Вулиця Руаяль пливла вниз, до Сени, і Брюне плив разом з нею, хтось налетів на нього, він устиг побачити якогось мізерного хробака з проваленим носом, у котелку і з великим пристібним, немовби порцеляновим комірцем, він думав про Моріса й Зезету, і його знову охопила звична давня тривога, сором за ці невблаганні спогади: білий дім на березі Марни, батькова бібліотека, довгі напарфумлені руки матусі, спогади про те, що відірвало його від них назавжди.

Стояв прегарний золотавий вечір, плід вересневої пори. Стівен Гартлі схилився через поруччя балкона й бурмотів: "Широкі неквапні потоки вечірньої юрми". Капелюхи, ціле море фетрових капелюхів, декілька голомозих голів пливли в ньому, він подумав: "Ніби чайки". Він подумав собі, що так і напише: "Ніби чайки", дві біляві й одна сива, і ще одна прегарна руда чуприна, понад ними, лисувата; Стівен подумав "французька юрма" і був зворушений. Квола юрма, що складається з маленьких людей, героїчних і підтоптаних. Він напише: "Французька юрма очікує на події зі спокоєм і гідністю." В одному з чисел "Нью-Йорк Таймс", великими літерами: "Я тримав руку на пульсі французької юрми". Маленькі люди, що завжди виглядали не дуже чисто вмитими, великі жіночі капелюхи, мовчазна юрма, сумирна і брудна, осяяна лагідним промінням золотого паризького надвечір'я поміж церквою Святої Магдалини і майданом Конкорд, на тлі червоного сонця. Він напише "обличчя Франції", напише "вічне обличчя Франції". Рух, гомін, сказати б, шанобливий і "зачудований", та було б перебільшенням сказати "зачудований"; здоровецький рудий француз, лисуватий, сумирний мов надвечірнє сонце, декілька відблисків на шибках авт, декілька вигуків; мерехтіння голосів, вирішив Стівен. І подумав: "Стаття готова".

— Стівене! — озвалася за плечима Сільвія.

— Я працюю, — не обертаючись, сухо відказав Стівен.

— Але мені ти повинен відповісти, любий, — сказала Сільвія. — На "Лафаєті" лишилися тільки каюти першого класу.

— Бери перший клас, бери люксові каюти, — сказав Стівен. — "Лафаєт", можливо, останнє судно, які відпливає до Америки, й це надовго.

Брюне ішов собі поволеньки, він вдихав східні пахощі, він задер голову і розглядав літери з темною позолотою, прикріплені на балконі; війна таки вибухнула: вона була тут, під сподом цього світляного мерехтіння, накреслена як очевидність на стінах цього прегарного вутлого міста; мов застиглий вибух, розколола вона надвоє вулицю Руаяль; люди перетинали вулицю, не помічаючи війни; Брюне ж бачив її. Вона завжди була тут, та люди ще й досі не знали про це. Брюне думав: "Небосхил обвалиться нам на голову". І тоді все почало валитися, він побачив будинки такими, якими вони були насправді, — застиглим обвалом. Ця елеґантна крамниця несла в собі тонни каміння, й кожен камінь, скріплений розчином із іншими каменями, тиснув на одне місце, вперто тиснув ось уже півсторіччя; ще декілька кілограмів — і почнеться обвал; колони, округлившись, зазміяться шпаринами, а тоді розколються на друзки; вітрини вибухнуть уламками шкла; лавина каміння провалить склепіння підземного складу й розчавить клумаки з товаром. У них бомби до чотирьох тонн вагою. У Брюне стислося серце: ще недавно на тлі цих гарно вишикуваних фасадів у потоках золотого вечірнього сонця сяяли людські усмішки. А зараз усе згасло: тисячі тонн каміння; люди блукають поміж купами уламків. І солдати поміж руїнами; може, і його уб'ють. Він бачив темні басамаги на потинькованих щоках Зезети. Закурені стіни, мури, де зяють темні провалля вікон, де-не-де затулені шматками голубого або жовтого паперу, і сліди плісняви; червоні кахлі поміж купами уламків, тротуарна плитка, крізь яку проростає бур'ян. А потім бараки з обаполів, концентраційні табори. І після цього всього побудують величезні одноманітні казарми, як оті, що стоять на зовнішніх бульварах. Серце Брюне стислося: "Я люблю Париж", тривожно подумалося йому. Видиво згасло, й місто зробилося таким, як і раніш. Брюне зупинився; від відчув, як його охопила підступна солодка неміч, і подумав: "Якби ж то не було війни! Якби ж то можна було зробити так, щоб не було війни!" І жадібно поглянув на величезні брами та сяйливі вітрини "Дріскола", на яскраво-голубі драпіровки ресторану "Вебер". За мить йому зробилося соромно; він знову рушив з місця й подумав: "Я надто люблю Париж". Як той Пільняк із Москви, який дуже любив давні церкви. Партія правильно робить, що не довіряє інтелектуалам. Людям уготована смерть, речам уготована руїна; прийдуть інші люди, які перебудують Париж, перебудують світ. Я скажу їй: "Ви хочете миру за будь-яку ціну?" Я буду говорити м'яко, дивлячись на неї непорушним поглядом, і скажу їй: "Нехай жінки дадуть нам спокій. Не час забивати чоловікам голови дурницями".

— Хотіла б я бути чоловіком, — мовила Одета.

Матьє звівся на лікоть. Він був аж чорний од засмаги. Усміхаючись, він запитав:

— Щоб погратися в солдатики?

Одетта зашарілася.

— О ні! — хутко відказала вона. — Та це так по-дурному — бути жінкою в оцю годину.

— Напевне, це не дуже зручно, — погодився він.

Вона знову показала себе базікою; її слова неодмінно оберталися проти неї. Та якби вона змогла висловитися так, щоб її зрозуміли, то Матьє, либонь, не не став би її ганити; слід було б сказати йому, що їй завжди було незручно, коли чоловіки в її присутності говорили про війну. Вони видавалися неприродними, вони хотіли показати себе такими впевненими, неначе давали їй на здогад, що це чоловіче діло, і все ж таки вони, здавалося, чогось чекали від неї; якогось присуду, тому що вона була жінкою і їй не треба було йти на війну, не треба брати учать у боях. А що могла вона їм сказати? Залишайтеся? Йдіть? Вона не повинна була приймати такі рішення, адже вона не йшла на війну. Чи, може, їм треба було сказати: "Робіть, що хочете". Та якщо вони нічого не хотіли? Вона відмовчувалася, вдавала, ніби не розуміє їх і, слухаючи їхні рішучі голоси, готувала їм каву або наливала лікеру. Вона зітхнула, набрала у жменю піску й почала дивитись, як він сиплеться тоненьким струмочком, гарячий і білий, на її засмаглу ногу. Пляж був порожній, морські хвилі мерехтіли на сонці й гучно хлюпали коло берега. Троє молодичок у пляжних штанцях пили чай на дерев'яному понтоні кафе "Провансаль". Одета заплющила очі. Вона лежала на піску, на самісінькій спекоті, яка не знала ні дня, ні часу: спекота її дитинства, коли вона заплющувала очі й, лежачи на цьому ж таки піску, вдавала з себе саламандру, що лежить у самісінькому пеклі величезного червоно-синього багаття. Тільки спекота, тільки пестливий дотик вогкого купального костюма; здавалося, ніби відчуваєш, як він легенько парує на сонці, тільки палючий пісок під потилицею, інші роки, вона зливалася з небом, піском і морем, вона не відрізняла теперішности від минулого. Вона випросталася, широко розплющила очі; сьогодні була справжня теперішність; була ота порожнеча всередині, наповнена тривогою; був Матьє, чорний від засмаги й голий, Матьє, який сидів, схрестивши ноги, на білому шляфроку. Матьє мовчав. Нічого іншого вона й не хотіла б, а тому теж мовчала. Та коли вона не змушувала його прямо звертатися до неї, то втрачала його; він неодмінно вділяв їй часу і щось казав своїм чистим, трохи хрипкуватим голосом, та потім замикався в собі, й залишалося тільки його тіло, лискуче, гарно збудоване тіло. Якби ж то він поринав у втішні думки, то ще було б нічого, — та він дивився перед собою, і вигляд у нього був такий, що в неї просто-таки серце щеміло, а його здоровецькі руки тим часом знай ліпили й ліпили якогось книша з піску. Книш розвалювався, і руки невтомно ліпили його знову; Матьє ніколи не стежив за своїми руками; врешті це нервувало.

— З сухого піску книша не зліпити, — сказала Одета. — Навіть дітлахи це знають.

Матьє зареготався.

— Про що ви думаєте? — поспиталася Одета.

— Треба написати Івіш, — відказав він. — А я не знаю як.

— Не сказала б, що ви не знаєте, як це зробити, — усміхнувшись, мовила вона. — Ви ж пишете їй цілі романи.

— Та воно так. Та є речі, які її лякають. Вона взялася читати газети й нічогісінько там не тямить: їй хочеться, що я їй пояснив. Дуже зручно буде це робити: вона плутає чехів з албанцями і вважає, що Прага стоїть над морем.

— Це так по-російському, — сухо сказала Одета.

Матьє скривився замість відповіді, й Одета відчула, що сказала не те. Усміхнувшись, він докинув:

— Все ускладнюється тим, що вона страшенно зла на мене.

— Чому б це? — поспиталася вона.

— Бо я француз. Вона спокійнісінько жила собі серед французів, аж ось їм зненацька захотілося воювати. Вона вважає це обурливим.

— Нічого собі, — обурено сказала Одета.

Матьє прибрав добротливого вигляду.

— Треба поставити себе на її місце, — лагідно мовив він. — Вона гнівається на нас, бо ми влазимо в халепу, де нас можуть убити або ж поранити! Вона вважає, що поранення — це нетактовно, бо тоді мусиш опікуватися своїм тілом. Фізіолоґічними проявами, як вона це називає. Вона жахається фізіолоґічних проявів, — і в собі, й ув інших.

— Гарне дівча, — пробурмотіла Одета.

— І це насправжки, — провадив Матьє. — Вона цілісінькими днями нічого не їсть, бо їсти — це огидно. А як уночі їй хочеться спати, то вона п'є каву, щоб не заснути.

Одета промовчала; вона думала: "Гарненько всипати нижче спини, ось що треба було б їй зробити." Матьє порпався в піску, й обличчя в нього було замріяне і дурнувате. "Нічого не їсть... та я певна, що вона ховає у своїй кімнаті величезні слоїки з варенням. Чоловіки такі телепні". Матьє знову почав ліпити книша; бознає навіщо він це робив і скільки часу на це він згає. "А я полюбляю добре м'ясиво і сплю, коли мене змагає сон", — гірко подумала вона. На дерев'яному понтоні кафе "Провансаль" грали "Португальську серенаду". Музик було троє. Італійці. Скрипаль був непоганий; коли він грав, то заплющував очі. Одета була схвильована: музика завжди хвилювала її на відкритому повітрі, така розрідженому і порожньому. Надто ж цієї миті: нестерпний тягар спекоти і війни навалився на море, на пісок, і ще цей крик чайок, які стрімко падали в небо. Вона обернулася до Матьє,їй хотілося йому сказати: "Я так люблю цю мелодію". Та вона промовчала: ану ж бо Івіш ненавидить "Португальську серенаду".

Руки Матьє завмерли, і книш розвалився.

— Я так люблю цю мелодію, — піднімаючи голову, сказав він. — Що воно таке?

— "Португальська серенада", — відказала Одета.

Вісімнадцята десять у Ґодесберзі. Старий чекав. В Анґулемі, в Марселі, в Ґані, в Дуврі гадали: "Що він там робить? Він уже вийшов? Розмовляє він з Гітлером чи ні? О цій годині мала б уже відбутися зустріч, може, вони вже владнали все удвох". І вони чекали. Старий теж чекав у своєму покої з напівопущеними шторами. Він був сам, ось він відригнув і підійшов до вікна. Схил пагорба спускався до річки, він був зелений і білий. Рейн був геть темний, він скидався на асфальтове шосе після дощу. Старий ще раз відригнув, в рот був кислий присмак. Він забарабанив пальцями по шибі, і довкруг нього закружляли наполохані мухи. Спекота була курна і біла, вона була помпезна, скептична і старомодна, це була спекота гофрованих комірців, епохи Фредеріка ІІ; в самісінькому пеклі цієї спеки нудився старий англієць, старий англієць епохи Едварда VII, а весь інший світ перебував у 1938 році. В Жюан-ле-Пені, 23 вересня 1938 року о дев'ятнадцятій десять, повнява жінка в білій полотняній сукні вмостилася на складаному стільці, зняла свої сонцезахисні окуляри і почала читати газету. То була "Пті нісуа", Одета Делорм пробігла очима заголовок, набраний великими літерами: "Зберігати спокій" і, придивившись, розгледіла підзаголовок: "Пан Чемберлен звертається з посланням до Гітлера". Вона запитала себе подумки: "Невже я справді боюся війни?" й подумала: "Ні. Ні: не насправді". Якби вона її насправді боялася, то зірвалася б із місця, побігла б на вокзал і кричала б, вимахуючи руками: "Не їдьте! Залишайтеся вдома!" На мить вона побачила себе, побачила, як вона кричить, випроставшись і піднявши руки, й у неї запаморочилося в голові. А потім вона відчула полегшення, бо нездатна була отак грубо й нескромно поводитися. Не до краю. Добра жіночка, французка, розсудлива і скромна, з цілою купою різних приписів, один із них — нічого не додумувати до краю. У темній кімнаті в Лаоні хирляве дівча, розлючене й обурене, з усіх своїх сил відкидало війну, відкидало сліпо й уперто. Одета казала: "Війна — це жахлива річ", вона казала: "Я ввесь час думаю про тих нещасних чоловіків, які йдуть на війну". Однак вона ще нічого не думала, вона чекала, без нетерпіння: вона знала, що незабаром їй скажуть усе, що потрібно думати, казати і робити. Коли її батька вбили, у 1918 році, їй сказали: це дуже добре, будьте мужньою, вона швидко навчилася із відчайдушною скорботою носити жалобний креп, дивитися на людей чистим поглядом сироти, чий батько поліг на війні. У 1924 році, коли в Марокко поранили її брата і він повернувся кульгавим, Одеті сказали: це дуже добре, не треба його надто жаліти; а за кілька років по тому Жак сказав їй: "Цікаво, я вважав Етьєна дужчим, він ніколи не звертав уваги на своє каліцтво, а тепер он геть скис". Жак піде на війну, Матьє піде на війну, й це буде дуже добре, вона була в цьому певна. Поки що газети ще вагалися; Жак сказав: "Це була б дурнувата війна", а "Кандід" писала: "Ми не будемо воювати лише тому, що судетські німці хочуть носити білі панчохи". Та незабаром країну охопить величезне обурення; палата депутатів одностайно схвалить політику уряду. "Жур" прославлятиме наших героїчних фронтовиків. А Жак скаже: "Робітники незрівнянні"; перехожі на вулицях шанобливо і по-змовницькому усміхатимуться одне одному: буде війна, Одетта теж погодиться з цим і буде в'язати вовняні шапочки під каски. Матьє був тут, здавалося, він слухає музику, він знав, що потрібно було думати насправді, та не казав цього. Він писав Івіш довжелезні листи по двадцять сторінок, щоб пояснити їй становище. Одеті ж він нічого не пояснював.

— Про що ти думаєш?

Одета здригнулася.

— Та... ні про що не думаю.

— Ви непослідовні, — зауважив Матьє. — Я ж вам відповів.

Всміхаючись, вона схилила голову; та в неї не було бажання розмовляти. Тепер він немов би враз прокинувся: він дивився на неї.

— В чому річ? — збентежено поспиталася вона.

Він не відповів. Він зачудовано сміявся.

— Ви оце якраз помітили, що я існую на світі? — запитала Одета. — І це вас вразило. Еге?

Коли Матьє сміявся, очі його ставали мов шпарини, він скидався на китайське дитинча.

— Гадаєте, вас можна не помітити? — поспитався він.

— Я ж не якась там пустунка, — відказала Одета.

— О ні. Просто не дуже балакучі та й годі. Крім того, ви робите все, аби про вас забули. Так от, це вам не вдалося: навіть коли ви зберігаєте поважний, пристойний вигляд, дивитеся на море і при цьому поводитеся тихенько, як миша, все ж таки відчувається, що ви тут. Отак. В театрі це називається ефектом присутности: в одних акторів це є, в інших нема. У вас воно є.

Щоки її стали гарячі.

— Вас зіпсували росіяни, — гостро сказала вона. — Присутність — це радше слов'янська риса. Не думаю, щоб це було в моєму амплуа.

Матьє поважно глянув на неї.

— Яке ж ваше амплуа? — поспитався він.

Одета відчула, як погляд її стривожився, очі забігали туди-сюди. Вона змусила себе дивитися спокійно й перевела погляд на свої ноги з лакованими нігтями. Вона не любила, коли говорили про неї.

— Я ж із буржуа, — весело сказала вона, — французьких буржуа, цікавого в мені мало.

Не треба було показувати себе перед ним такою переконаною; аби припинити цю розмову, вона рішуче додала:

— Яке завгодно.

Матьє не відповів. Вона скоса зиркнула на нього: його руки почали рити пісок. Подумки Одетта спитала себе, де ж це вона схибила. Так чи так, а він мусив би запротестувати, бодай із ввічливости.

За хвилю вона почула його м'який, хрипкуватий голос:

— А не важко бути ким завгодно?

— Я звикла, — відказала Одета.

— Ще б пак! А от я ще не звик.

— Таж ви не хто завгодно, — хутко відказала вона.

Матьє розглядав книша, якого він зліпив із піску. Цього разу йому вдалося виліпити прегарного книша, який стояв собі й не падав. Він змів його одним помахом руки.

— Ми завжди хто завгодно, — сказав він.

І засміявся:

— Це так по-дурному.

— Ви такий сумний, — зауважила Одетта.

— Не більше, ніж інші. Ми трохи засмикані цими постійними звістками про загрозу війни.

Вона підняла очі й уже хотіла було заговорити, та зустріла його погляд, такий гарний, такий спокійний і ніжний погляд. Вона замовкла. Хто завгодно: чоловік і жінка, що дивилися одне на одного, лежачи на піску; війна була тут, довкруг них; вона проникла в них і зробила їх подібними до інших, до всіх інших людей. Він почувається ким завгодно, він дивиться на мене, усміхається, та всміхається він не мені, а кому завгодно. Він нічого не просив у неї, тільки щоб вона мовчала і була безликою, як завжди. Потрібно було мовчати: якби вона йому сказала: "Ви не хто завгодно, ви гарний, дужий, романтичний і ні на кого не схожий" і якби він повірив цьому, то вислизнув би від неї, знову занурився б у свої мрії, може, набрався б зухвальства любити в тих мріях іншу, наприклад, оту росіянку, яка пила каву, коли її хилило на сон. Її враз охопили гордощі, й вона заговорила. Вона хутко сказала:

— Цього разу все буде жахливо.

— Радше по-дурному, — відказав Матьє. — Вони зруйнують усе, до чого тільки зможуть дотягнутися. Париж, Лондон, Рим... Гарно все воно потім виглядатиме!

Париж, Рим, Лондон... І Жакову віллу над водою, таку білу й таку буржуазну. Одета здригнулася: вона глянула в море. Тепер воно було мерехтливим серпанком; нахилившись уперед, голий і брунатний од засмаги, цим серпанком гнав плавець на водяних лижах, якого тягнув на линві моторний човен. Ніхто не зможе зруйнувати це світляне мерехтіння.

— Принаймні воно таки залишиться, — мовила вона.

— Що?

— Воно, море.

Матьє похитав головою.

— Навіть його, — відказав він, — навіть його не буде.

Вона зачудовано зиркнула на нього; вона ніколи не тямила до ладу, що він мав на увазі. Подумала було, що слід було б його перепитати, та зненацька їй закортіло піти. Вона схопилася на ноги, наділа сандалі й накинула на плечі шляфрок.

— Що таке? — поспитався Матьє.

— Треба йти, — відказала вона.

— Отак зненацька закортіло?

— Та я допіру згадала, що пообіцяла Жакові приготувати часникову юшку на вечір. Мадлена сама не справиться з нею.

— Та й рідко буває, щоб ви довгенько всиділи на одному місці, — сказав Матьє. — Що ж, піду покупаюся.

Вона піднялася піщаними сходинками і, опинившись на кручі, озирнулася. Побачила Матьє, він біг до моря. "Він таки має рацію, — подумалося їй, — не сидиться мені на місці". Весь час кудись вирушати, ввесь час хапатися, ввесь час втікати. Щойно вона починала в чомусь трохи подобатися собі, як її охоплювало збентеження, почуття провини. Вона дивилася на море, думала: "Завжди я боюся". Метрів за сто від неї була Жакова вілла, огрядна Мадлена, приготування часникової юшки, виправдання, обід — вона рушила вперед. Вона запитає в Мадлени: "Як ся має ваша матуся?", й Мадлена, ледве шморгнувши носом, відповість: "Так само", й Одета скаже їй: "Треба приготувати їй бульйону, а потім понесіть їй курячої грудинки, відріжте крильце перед тим, як подавати на стіл, і побачите, як смаковито вона його їсть", а Мадлена скаже: "Ох, моя бідолашна матуся, вона й ріски до рота не бере". Одета тоді скаже: "Доручіть це мені". Вона візьме курку, власноруч відріже крильце і буде почуватися виправданою. "Навіть його не зостанеться!" Вона востаннє зиркнула на море. "Він сказав: навіть його не зостанеться!" Однак воно було таке легке, сказати б, перевернуте небо, що ж можуть вони вдіяти з ним? Воно було густе й темно-зелене, кольору кави з молоком, таке рівне, таке одноманітне, море на щодень, воно пахне йодом і ліками, їхнє море, їхній морський бриз, вони заставлять їх платити сто франків щодня; він звівся на ліктях і побачив дітлахів, які гралися в сірому піску, маленька Сімона Шассьє гасала й реготалася, кульгаючи на ліву ногу, затиснуту в ортопедичному черевикові. Біля сходинок сиділа дитина, якої він не знав, новачок, звичайно ж, худа як трясця, з величезними вухами, вона длубалася в носі й поважно дивилася на трьох дівчаток, які ліпили книші. Вона так згорбила свої гострі кволі плечі, що вони торкалися колін, та громіздкі груди були непорушні мов камінь. Корсет. Туберкульозний сколіоз. "Та ще й ідіотизм, напевне".

— Ляжте, — сказала Жаніна, — отак, на спину. Це від того, що ви такі збуджені сьогодні.

Він ліг і побачив небо. Чотири білі хмаринки. Чутн

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: