дружений, доведеться мені їсти без супу, — меланхолійно усміхаючись, сказав він. — Поклади мені декілька слив, поки ти тут, і плящину коньяку". — "Ти візьмеш жовту валізу?" — Він аж підскочив: "Валізу? Нізащо в житті, це ж незручно, і потім я не збираюся її втрачати; там усе крадуть, я візьму свого наплічника". — "Якого наплічника?" — "А отого, з яким я ходив на рибалку, ще до нашого одруження. Куди ти його запроторила?" — "Куди я його запроторила? Ох, не знаю, сердешний мій друже, в мене голова обертом од тебе йде, либонь, занесла на горище". — "На горище? Боже милий, там же мишва! Оттак-пак." — "Краще ти взяв би валізу, вона ж бо невеличка, то й наглянути за нею тобі буде легше. Ой, знаю я, де він, — у Матільди, я позичила його їй у похід за місто". — "Ти позичила мого наплічника Матільді?" — "Та ні, навіщо ти торочиш мені про наплічника? Я кажу про термоса". — "А я хочу наплічника", — твердо сказав Аннекен. — "Ох, любий ти мій, що ж ти від мене хочеш, ось поглянь, стільки мені треба всього зробити, допоможи трохи, пошукай-но його сам, того наплічника, подивися на горищі". Він піднявся східцями і пхнув двері на горище, там тхнуло пилюгою, темно було хоч в око стрель, між ногами пробігла миша. "Нехай йому дідько, та його давно вже струбили щурі", — подумалося йому.
Там валялися валізи, лозовий манекен, мапа світу, стара грубка, фотель зубного лікаря, гармошка — все це треба було пересувати. Якби ж то їй, принаймні, спало на думку покласти його до валізи, де не дістане мишва! Він одну по одній відчиняв валізи, а потім люто їх зачиняв. Наплічник був такий зручний, зі шкіри, із застібкою-блискавкою, в нього можна було напхати силу-силенну всякого добра, крім того, в ньому були два відділення. Отакі речі й допомагають перебути лиху годину; годі було й подумати, які вони помічні. "Так чи так, а з валізою я не поїду, — люто подумав він. — Краще взагалі нічого не братиму".
Він сів на якусь валізу, руки його були аж чорні від куряви, він відчував пилюгу, мов сухий і шорсткий клей, на всьому своєму тілі, руки він тримав у повітрі, щоб не торкатися ними свого чорного піджака, йому здавалося, що він ніколи не набереться хоробрости спуститися з горища, мені геть нічого не хочеться, й ця ніч, яку він пробуде навіть без гарячого супу, щоб наповнити шлунок, все це було такою марнотою, він почувався таким самотнім і загубленим отут нагорі, на самісінькій горі, на валізі, з отим гомінким і похмурим вокзалом, який очікував за двісті метрів од нього, та пронизливий вереск Есперанс змусив його здригнутися: "Ось він! Ось він!" Він відчинив двері і побіг до східців. "Де він був?"— "Знайшла я твого наплічника, він був унизу в стінній шафі". Він спустився східцями, взяв наплічника з рук своєї дружини, відкрив його, глянув і обтрусив долонею, а потім, поклавши на ліжко, сказав: "А скажи-но, любонько моя, чи не купити мені добрячі черевики?"
До столу! До столу! Вони увійшли у сліпучий полуденний тунель; надворі біле від спекоти небо, надворі мертві білі вулиці, надворі no man's land (*), надворі війна; за причиненими віконницями вони задихалися від спеки, Даніель розгорнув серветку на колінах, Аннекен пов'язав свою серветку довкола шиї, Брюне взяв на столі паперову серветку, зіжмакав її й витер губи, Жаніна завезла Шарля до великої й майже порожньої їдальні, з шибками, що були покарбовані бузковими відблисками, й постелила йому на груди серветку; це був перепочинок: війна, що ж, нехай війна, але ж і спека добряча! Масло у воді, здоровецький кусень на дні, з розмитими оліїстими обрисами, масна сіра вода і крихітні дрібки заков'язлого масла, які плавали горічерева, Даніель дививсь, як у вазочці тануть черепашки з масла, Брюне втер чоло, сир пітнів у його полумиску, мов чолов'яга за роботою, Морісове пиво було тепле, він відштовхнув од себе кухля: "Тьху! Ніби сеч!" Крижана скалка плавала в червоному вині Матьє, він випив, спочатку в його роті було холодно, потім озерце вивітреного вина, ще трохи теплого, але воно відразу ж змішалося з водою; Шарль трохи обернув голову і сказав: "Знову суп! Треба бути йолопом, щоб подавати суп за такої спекоти". Йому поставили полумиска на груди, він грів йому шкіру через серветку і сорочку, він дивився на його порцеляновий берег, він занурив ложку навмання, вертикально підняв її, от тільки як лежиш горізнач, то ніколи не можеш бути певним, що несеш її вертикально, частина рідини розіллялася й закапала в полумисок, Шарль помалу поніс ложку до губів, нахилив її, — от же ж хріновина! Завжди так, гаряча рідина потекла йому по щоці й залляла комір сорочки. Війна, ох! авжеж, війна. Ні, ні, сказала Зезетта, не треба радіо, я більше не хочу, не хочу більше про це думати. Та ні, послухаємо трохи музику, сказав Моріс. Шерсо, гуддб, ш шррр, моя зоря, новини, сомбреро й мантильї, "Я чекатиму" на замовлення Югетти Арналь, П'єра Дюкрока, його дружини і двох його дочок із містечка Ля-Рош-Канільяк, панни Еліяни з Кальві та Жана-Франсуа Рокетта для його крихітки Марі-Мадлени та гурту друкарок із Тюлля для їхніх солдатів, я чекатиму вдень і вночі, візьміть же трохи юшки з риби, ні, дякую, відказав Матьє, воно не може не владнатися, радіо хрипіло, струмувало понад мертвими білими майданами, пронизувало шибки, входило у місто, у гарячі душні покої. Одетта думала собі: воно не може не владнатися, це ясно мов білий день, було так гаряче. Панна Еліяна, Зезетта, Жан-Франсуа Рокетт і родина Дюкрок з Ла-Рош-Канільяк думали собі: воно не може не владатися; було так гаряче. Що ж, на вашу думку, вони повинні робити, поспитався Даніель, це фальшива тривога, думав собі Шарль, вони залишать нас тут. Елла Бірненшатц поклала свою виделку, відкинула голову назад і сказала: ну й що, а я у ту війну не вірю. Я завжди чекатиму твого повернення, літак летів понад закуреною шибкою, що лежала плазом, на краю шибки, дуже далеко, видно було трохи замазки, Генрі нахилився до Чемберлена і заволав йому на вухо: це Англія, Англія, й натовп, що з'юрмився за турнікетами аеродрому, очікуючи його повернення, моя любов, завжди, на мить його охопила слабість, було так гаряче, йому хотілося забути про завойовника з комашиною головою, і про готель "Дрезен", і про меморандум, хотілося вірити, Боже милий, вірити, що все воно ще може владнатися, він заплющив очі, "Люба моя ляля" на замовлення пані Дюранті та її маленької небоги з Деказевілля, війна, Боже милий, авжеж, війна, і спекота, і смутний супокійний пообідній сон; Каса, ось Каса, автобус зупинився на білому й пустельному майдані, П'єр вийшов перший, і пекучі сльози навернулися йому на очі; в автобусі залишалося ще трохи ранку, та надворі, на осонні, була смерть ранку. Кінець ранкові, люба моя лялю, кінець молодості, кінець надіям, ось в чому велика трагедія півдня. Жан Сервен відштовхнув свого полумиска, він читав спортивну сторінку "Парі-Суар", йому ще не трапився на очі декрет про часткову мобілізацію, він був на роботі, зайшов додому пообідати й повернеться туди за дві години; Люсьєн Реньє трощив горіхи в долонях, він прочитав білі об'яви, він думав: це фальшива тривога. Франсуа Десттю, юнак із лабораторії інституту Дер'єн, витирав свого полумиска хлібом і нічого не думав, його дружина не думала теж, Рене Мальвіль, П'єр Шарньє нічого не думали. Вранці війна застряла в їхніх головах гострою різкою крижинкою, а потім розтала, тепер вона була маленькою теплою калюжкою. Моя люба ляля, важкий і похмурий дух бургундської яловичини, запах риби, шматочок м'яса поміж кутніми зубами, випари червоного вина і спека, спека! Любі слухачі, Франція, непохитна, та миролюбна, кидає рішучий виклик своїй долі.
========
*Нічия земля (англ.) — прим. пер.
========
Він стомився, голова його йшла обертом, він тричі провів рукою перед очима, од світла йому було боляче, й Доберн, який смоктав кінчик олівця, сказав своєму побратимові з "Морнінг Стар": "Йому сонце голову напекло". Він підняв руку і насилу промовив:
— Тепер, коли я повернувся, мій найперший обов'язок полягає в тому, щоб звістити французькому й англійському урядам про результати моєї місії й поки я цього не зроблю, мені важко буде щось сказати про неї громадськості.
Південь огортав його білим саваном, Доберн дивився на нього й думав про довгі пустельні шляхи поміж сірими й іржавими скелями, осяяними небесним огнем. Старий додав ще слабшим голосом:
— Цим я і обмежуся: вірю, що всі зацікавлені сторони і далі докладатимуть зусиль, щоб мирним шляхом вирішити чехословацьку проблему, бо саме в ній полягає мир усієї сучасної Европи.
Вона з зосередженим виглядом збирає крихти хліба зі скатертини. Вона трохи пригнічена, як у ті дні, коли в неї з'являється алергія на квітковий пилок, вона мені сказала: "В мене клубок у грудях", а потім у сум'ятті пролляла декілька сльозин: все це розладнає її звичне життя. Вона гадає, що нещасна, цей похмурий холодок у її голові вона вважає нещастям. Вона тримається прямо, вважає, що не має права попускати собі віжки, що всі жінки у Франції так само нещасні, як і вона. Сповнена гідности, спокійна, бентежна, склавши свої прегарні руки на скатертин, вона має такий вигляд, наче сидить біля каси великого магазину. Вона не думає, вона не хоче думати, що після мого від'їзду їй буде спокійніше. Про що вона думає? Про те, що на підставці для ножів іржава плямка. Вона супить брови, шкрябає пляму кінчиком свого червоного нігтя. Вона заспокоїться. Її мати, її подруги, рукоділля, подружнє ліжко для неї самої, їсть вона мало, вона смажитиме собі яйця на плиті, дівчинку годувати неважко, каші, ввесь час каші, я їй казав: та давай мені що завгодно, завжди те ж саме, не намагайся врізноманітнювати меню, я ніколи не звертаю уваги на те, що їм, а вона затялася: це її обов'язок.
— Жорже?
— Що, люба?
— Хочеш відвару?
— Та ні, дякую.
Зітхаючи, вона п'є відвар, очі її червоні. Та вона не дивиться на мене, вона дивиться на буфет, бо він там, навпроти неї. Їй немає чого мені сказати або ж вона скаже зараз: "Не застудися". Може, вона уявить мене сьогодні ввечері у потязі, маленьку худорляву постать, що принишкла у глибині купе, але потім її уява зупиниться, далі все надто важко: вона думатиме про те життя, котре настане після цього. Про те, що тоді настане порожнеча. Невеличка порожнеча, Андре: я створюю небагато шуму. Я завжди сидів у фотелі з книжкою в руках, вона в'язала панчоху, нам не було чого сказати одне одному. Фотель завжди буде тут. Фотель — це головне. Вона буде мені писати. Тричі на тиждень. Ретельно. Вона зробиться такою поважною, довго шукатиме чорнило, ручку, свої світлі окуляри, а потім із бентежним виглядом сяде за тим незручним секретером, якого вона отримала у спадок від своєї бабусі Вассер. "В малої прорізуються зубки, моя мати приїде на Різдво, померла пані Анселен, Емільєна у вересні виходить заміж, наречений дуже гарний, середнього віку, працює у страховому товаристві". Якщо в малої буде коклюш, то вона приховає це від мене, щоб не тривожити. "Бідолашний Жорж, йому не слід цього знати, він тривожиться через дрібниці". Вона буде надсилати мені посилки, ковбасу, цукор, каву, тютюн, пару вовняних шкарпеток, бляшанку сардин, сухий спирт, солоне масло. Одна посилка з-поміж десяти тисяч, така ж, як і десять тисяч інших; якщо мені помилково дадуть сусідову посилку, я й не помічу цього, посилки, листи, Жанеттині каші, плями на підставках для ножів, курява на буфеті, цього їй вистарчить; увечері вона скаже: я втомилася, з мене вже годі. Газет вона не буде читати. Не більше, ніж дотепер: вона їх ненавидить, бо вони скрізь валяються і на кухні чи у вбиральні ними можна користуватися лише за сорок вісім годин; пані Еберто прийде розказати їй новини: ми отримали велику перемогу або ж про те, що справи йдуть так-сяк, подружко моя, не дуже наші справи, тупцюємо на місці. Анрі й Паскаль вже домовилися зі своїми дружинами, що використовуватимуть шифровану мову, аби звістити, де вони будуть перебувати: для цього треба підкреслити окремі літери. Але з Андре це марно. Аби переконатися, він таки спробував:
— Я можу дати тобі звістку, де я буду.
— А хіба це не заборонено? — здивовано запитала вона.
— Та заборонено, але це можна влаштувати, знаєш, як ото під час війни чотирнадцятого року, наприклад, ти читаєш початкові літери речень.
— Надто вже складно, — зітхнувши, сказала вона.
— Та ні, от побачиш, це дуже просто.
— Авжеж, а потім тебе злапають, листи викидатимуть, а я хвилюватимуся.
— А все ж таки варто ризикнути.
— О, як хочеш, друже мій, але знаєш, географія і я... Ну, гляну я на мапу, побачу круглячок з назвою, й що це мені дасть?
Ну от. В певному розумінні, це й краще, так і набагато краще; вона отримуватиме мою платню...
— Я віддав тобі довіреність?
— Так, любий, я поклала її до шафи.
Так набагато краще. І все ж таки тяжко покидати людину, яка псує собі настрій, почуваєшся вразливим. Я відсуваю стілець.
— О ні, сердешний ти мій, не варто згортати серветку.
— А й правда.
Вона не питає, куди я йду. Вона ніколи не запитує куди я йду. Я кажу їй:
— Піду погляну на маленьку.
— Не буди її.
Я не розбуджу її; навіть якби я захотів цього, то не зумів би зчинити достатнього гамору, надто вже я легкий. Він штовхнув двері, одна віконниця відчинилася, й до кімнати струмував сліпучий крейдяний полудень; добра половина кімнати була ще в сутіні, та друга половина сяяла в курному світлі; дівчинка спала у своїй колисці, Жорж сів біля неї. Біляве волоссячко, крихітні чисті губенята й трохи одвислі пухкі щічки, які надавали їй вигляду англійського чиновника. Вона починала мене любити. Сонце пересунулося на неї, він легенько штовхнув колиску назад. Сюди, сюди, ось так! Вона не буде гарненькою, в мене ж бо вдалася. Бідолашне дівча, краще б воно вдалося в свою матір. Ще геть м'яке, можна сказати, без кісток. Та все ж таки вона вже несе в собі ту сувору приділеність, яка є моєю приділеністю, клітини будуть розмножуватись, як у мене, хребці затверднуть, як у мене, череп закостеніє, як ото у мене було. Мала худорба з невиразними рисами обличчя, з тьмяними кісками, сколіозом правого плеча, високою короткозорістю, вона рухатиметься безгучно, не торкаючись землі, далеко обходячи людей і предмети, тому що буде надто кволою, щоб ізсунути їх із місця. Господи! Всі ті роки, які безжально, один по одному випаде їй прожити, і все це так намарне, так надаремно вписані в її тіло, і їй доведеться прожити свою долю хвилина за хвилиною й вірити, що доля підвладна їй, а вся ж бо вона тут, злютована міццю невидимої потуги, мерзенна доля, я заразив її собою, і чому вона повинна крапля за краплею проживати те, що прожив я, чому все повинне повторюватися, повторюватися до нескінченности? Мала худорба, маленька боязка душа-ясновида, все, що потрібно для страдниці. Я йду звідси, мене призвали для інших обов'язків; вона тут підростатиме, вперто і необережно, буде мене тут замінювати. І коклюш, і довгі дні одужання, і цей нещасний потяг до своїх вродливих пишнотілих подруг із рожевою шкірою, й дзеркала, в які вона дивитиметься, думаючи собі: невже я настільки бридка, що мене ніхто не любить? І все воно день при дні, з присмаком уже побаченого, хіба ж це не кара, Боже милий, хіба не кара? На мить вона прокинулася і з поважною допитливістю глянула на нього, для неї це була геть нова мить, їй здавалося, що це зовсім нова мить. Він узяв її з колиски і щосили стиснув ув обіймах: "Крихітко моя! Маленьке моє дитинча! Крихітко моя сердешна!" Та дівчинка злякалася і заплакала.
— Жорже, — пролунав за дверми докірливий голос.
Він обережно поклав дівчинку до її колиски. Якусь мить вона дивилася на нього з поважним і насупленим виглядом, а потім очі її заплющилися, кліпнувши, розплющилися знову і геть заплющилися. Вона вже трохи й любила мене. Слід було б перебувати тут ввесь час і так призвичаїти її до своєї присутности, щоб вона й не бачила мене. Скільки часу доведеться згаяти на це? П'ять, шість років? Я побачу справжнє дівча, яке приголомшено дивитиметься на мене і думатиме: "Це мій тато!" і соромитиметься мене перед своїми подругами. Я теж цього зазнав. Коли тато повернувся з війни, мені було дванадцять років. Полудень затопив майже всю кімнату. Полудень, війна. Війна повинна скидатися на нескінченний полудень. Він тихо підвівся, обережно відчинив вікно і опустив штору.
Каюта номер дев'ятнадцять, це тут воно. Вона не насмілювалася ввійти, вона стояла перед дверима з валізою в руці, намагаючись переконати себе, що ще є надія. А ну ж бо випадково це виявиться справді невеличка гарненька каюта з килимком біля ліжка і, наприклад, квітами у шклянці для полоскання зубів на поличці умивальниці? Таке вряди-годи трапляється, часто можна зустріти людей, котрі кажуть тобі: "На борту того чи того корабля не варто брати другий клас, третій клас там так само розкішний, як і перший". Цієї миті Франс, можливо, вже й примирилася, може, вона каже: "Оттак-пак! Ця каюта не така, як інші. Ото якби каюти третього класу завжди такі були..." Мод уявила себе Франс. Зговірлива і м'яка Франс, котра казала: "От їй-богу, все можна було б уладнати..." Та в глибині душі вона мовби замерзла і вже упокорилася. Вона почула кроки, не хотілося, щоб побачили, як вона тиняється коридорами, одного разу сталася крадіжка, і її досить прикро допитували, якщо ти вбогий, то треба звертати увагу й на дрібниці, адже люди такі безжалісні: вона зненацька опинилася простісінько посеред каюти і навіть не розчарувалася, цього вона й чекала. Шість місць: три полиці одна понад другою праворуч від неї, три о ліву руч. "Що ж... отак, отак воно!" Ніяких квітів на умивальниці, ніякого килимка біля ліжка; такого вона й уявить собі не могла. Й ні стільців, ні стола. Чотири душі почуватимуться тут трохи затісно, та умивальниця була чиста. Їй хотілося плакати, але навіть цього не варто було робити: адже все було визначене наперед. Франс не могла подорожувати в третьому класі, ось факт, із якого слід було виходити, це не обговорювалося. Так само, як і не обговорювалося те, що Рюбі не могла подорожувати потягом спиною до локомотива. Можна було питатися, чому Франс вперто бере квитки третього класу. Та з цього, так само, як і з будь-якого іншого приводу, Франс не заслуговувала на докори: квитки третього класу вона брала тому, що схильна до ощадности і розумно заправляє фінансами оркестру "Бебі"; й хто міг би поставити це їй на карб? Мод поставила свою валізку долі, якусь мить вона силкувалася закорінитися в каюті, зробити вигляд, ніби живе тут уже два дні. Тоді полиці, ілюмінатор, пофарбовані жовтим головки шурупів, які стирчали з перегородки, — усе це стане звичним, своїм. Вона переконливо пробурмотіла: "Таж вона така гарненька, ця каюта". А потім вона відчула, що стомилася, взяла валізу і спинилася поміж полицями, не знаючи, що робити, я повинна розпакувати речі, але ми тут напевне-таки не зостанемося і якщо Франс побачить, що я почала влаштовуватися, то з притаманного їй духу протиріччя вирішить піти геть. Вона почувалася тимчасовою в цій каюті, на цьому кораблі, на всій землі. Капітан був високий, огрядний, сивочубий. Вона здригнулася й подумала: "І все ж таки чотирьом тут було б добре, аби тільки ми лишилися тут самі". Та варто було їй кинути оком по каюті, як розвіялася й ця надія: на правій полиці вже хтось поклав багаж: лозового кошика, затуленого іржавою сіткою, й фанерну валізу — навіть не фанерну, а картонну, — з побитими кутами. А потім, на довершення до всього, вона почула невиразний гамір, підняла очі й угледіла тридцятирічну жінку, яка простяглася на правій верхній полиці, дуже бліду, з затиснутими ніздрями і заплющеними очима. Ну от і по всьому. Він дивився на її ноги, коли вона проходила палубою; він палив сигару, вона добре знала цей тип чоловіків, які пахнуть сигарами й одеколоном. Що ж, завтра вони вийдуть, гомінкі й нафарбовані, на палубу другого класу, пасажири вже влаштуються, перезнайомляться і виберуть собі шезлонги. Рюбі йтиме дуже прямо, високо піднявши голову, сміхотлива і короткозора, похитуючи стегнами, а Дусетта скаже своїм високим тенором: "О ні, вовчику мій, іди, бо так хоче капітан". Добродії, що сидітимуть на палубі з укривалами на колінах, проведуть її холодними поглядами, жінки окинуть їх зневажливим оком, а ввечері вони зустрінуть якихось аж надто люб'язних джентельменів з меткими руками. Лишитися, Господи, лишитися тут, поміж цих чотирьох пофарбованих у жовте бляшаних стін, як добре було б, Господи, ми були б тут самі.
Франс штовхнула двері, за нею ввійшла Рюбі. "Багаж іще не занесли?" — якомога гучніше запитала Рюбі.
Мод знаком закликала її замовкнути, показавши на хвору. Франс підвела свої великі світлі очі без вій і глянула на верхню полицю; її обличчя залишалося владним і безпристрасним, як завжди, та Мод зрозуміла, що партія програна.
— Тут непогано, — гаряче сказала Мод, — каюта майже посередині: менше даватиметься взнаки хитавиця.
Рюбі всього лиш стенула плечима. Франс байдуже запитала:
— Як розташуємося?
— Як завгодно. Хочете, я ляжу на верхній полиці? — з готовністю поспиталася Мод.
Франс не могла заснути, якщо відчувала, що під нею сплять ще двоє.
— Побачимо, — відказала вона, — побачимо...
В капітана були холодні світлі очі й червоне обличчя. Відчинилися двері, й з'явилася пані в чорному вбранні. Вона пробурмотіла декілька слів і опустилася на свою полицю поміж валізою і лозовим кошиком. На вигляд їй було років із п'ятдесят, вона була дуже убого вбрана, в неї була землиста зморшкувата шкіра і очі, що немовби аж вилазили з лоба. Мод глянула на неї й подумала: "Кінець". Вона дістала з сумочки помаду й почала підфарбовувати вуста. Та Франс так велично і самовдоволено зиркнула на неї краєм ока, що Мод роздратовано кинула помаду назад у сумочку. Настала довга мовчанка, яка вже була знайома Мод: ця мовчанка вже панувала в точнісінько такій же каюті, коли "Сен-Жорж" віз їх до Танжеру, й ще раніше, за рік до того, на пароплаві "Теофіл Готьє", коли вони їхали виступати в "Політейоні" Корінфу. Зненацька тишу порушило чудернацьке шмаркання: пані в чорному дістала свого носовичка і складеним притулила його до обличчя — вона плакала, тихо, але безупинно, як людина, котра ні в чому собі не відмовляє, бо попереду на неї чекає лихо, яке триватиме дуже довго. Далі вона відкрила кошика й дістала з нього скибку хліба з маслом, кусень печеної баранини і замотаний у рушника термос. Плачучи, вона заходилася їсти, потім відкоркувала термоса й налляла у скляночку гарячої кави; рот її був повний, по щоках котилися великі блискучі сльози. Мод побачила каюту по-новому: це була зала очікування, всього лиш зала очікування маленького сумного провінційного вокзалу. Аби лиш не було гірше. Вона шморгнула носом і відкинула голову назад, щоб не розмазався туш на віях. Франс дивилася на неї збоку холодним поглядом.
— Ця каюта надто тісна, — голосно сказала Франс, — нам буде тут дуже зле. В Касабланці мені обіцяли, що ми будемо самі в шестимісній каюті.
Церемонія почалася, в повітрі витало щось зловісне і трохи врочисте; Мод сказала слабким голосом:
— Можна доплатити за квитки.
Франс не відповіла. Вона сиділа на лівій полиці й начебто над чимось міркувала. За мить її обличчя посвітліло, й вона весело сказала:
— Якщо ми запропонуємо капітанові дати безкоштовний концерт у салонах першого класу, то, може, він погодиться перенести наш багаж до більш комфортної каюти?
Мод не відповіла: це належало зробити Рюбі.
— Чудова ідея, — жваво озвалася Рюбі.
Мод зненацька здригнулася і жахнулася сама з себе. Вона обернулася до Франс і сказала благальним голосом:
— Ну ж бо, Франс! Ти ж у нас головна, тобі й іти до капітана.
— Та ні, люба моя, — грайливо сказала Франс. — Хіба ж може йти до капітана така літня жіночка, як я? Він буде набагато люб'язніший із такою кішечкою, як оце ти.
Сивий здоровань із червонястим обличчям і світлими очима. Він, мабуть, дуже ретельно миється, це завжди так. Франс простягнула руку і натиснула кнопку дзвінка.
— Треба залагодити це відразу ж, — сказала вона.
Пані в чорному знай плакала. Раптом вона підвела голову й немовби завважила їхню присутність.
— Ви хочете змінити каюту? — занепокоєно поспиталася вона.
Франс окинула її крижаним поглядом. Мод хутко відказала:
— У нас багато речей, пані. Нам буде тісно, й ми заважатимемо вам.
— О, будьте як удома, — сказала пані. — Я полюбляю товариство.
У двері постукали, увійшов стюард. "Ставки зроблені", — подумала Мод. Вона дістала помаду, пудреницю, підійшла до дзеркала й почала старанно фарбуватися.
— Запитайте капітана, — сказала Франс, — чи не знайдеться в нього хвильки, аби прийняти панну Мод Дассіньї з оркестри "Бебіс".
— О ні, — сказав стюард, — ні. Б'юся об заклад, що ні.
Лозове крісло, тінь від платанів. Даніель купався у дуже давніх і набридливих спогадах; у Віші в 1920 році він задрімав у лозовому фотелі під високими деревами Парку, на вустах у нього була та ж сама ввічлива усмішка, і його мати в'язала поруч із ним, Марсель в'язала поруч із ним шкарпетки для немовляти, вона думала про війну, погляд її був відсутній. Вічне дзижчання мухи, стільки води збігло з часу Віші, а ця муха знай дзижчить, пахло м'ятою; позаду, в передпокої готелю, хтось грав на піяніно вже років двадцять, а, може, і сто. Трохи сонця на пальцях, яке золотило волосинки на фалангах, трохи сонця на дні порожньої чашки гріли калюжку кави і грудочку цукру, брунатну і пористу, з сяйнистими кристаликами. Даніель розчавив цукор задля похмурої втіхи відчути під ложечкою цей скрегіт солодкого піску. Сад м'яко збігав до річки, вода була тепла і повільна, запах нагрітого зілля і "Ревю де Де Монд", що його залишив полковник у відставці пан де Лестранж на столі потойбіч ґанку. Смерть, вічність, її не уникнути, солодка, вкрадлива вічність; над головами зелене закурене листя; одвічні купи першого опалого листя. Еміль, єдиний, хто був живий, копав під каштанами. Це був син господаря, біля нього, на краю ями, лежала торбина з сірого полотна. В торбі була Зізі, дохла собака; Еміль копав могилу, на голові в нього був чималий солом'яний бриль; по його голій спині стікав піт. Куций парубійко, грубий і нікчемний, з примітивним лицем, каменюкою з двома поземними моховитими шпаринами замість очей, йому було сімнадцять років, він уже задирав спідниці дівчатам, був місцевим чемпіоном з більярду і палив сигари, — але в нього було це незаслужено захопливе тіло.
— Ох, — сказала Марсель, — якби ж то я зважилася вам повірити...
Звичайно. Звичайно, вона не наважується йому повірити. І все ж таки що їй з тої війни? Вона й далі нагулюватиме сало десь у забутому богом селі. Та чи хутко вшиється вона звідси, вона ж пропускає пору обіднього відпочинку. Парубійко натискав ногою на заступ і щосили копав; лагідно покласти йому долоні на стегна і піднімати їх, надавлюючи, як масажист, поки він копає, торкнутися рухомих м'язів на спині, зволожити кінчики пальців вогкою тінню пахов; його піт пахне тим'яном. Він ковтнув вина.
— Добре, якби було все так, — сказала Марсель. — І от погляньте: починається мобілізація.
— Але ж, люба моя Марсель, як ви можете дозволити ошукати себе? "Гоум Фліт" зробить невеличку мандрівку Північним морем, у Франції мобілізують двісті тисяч душ, Гітлер зосередить на чеському кордоні чотири бронетанкові дивізії. Потім ці панове, натішившись досхочу, спокійнісінько сядуть побалакати за столом переговорів.
Жіночі тіла липнуть до рук. Гума, м'ясо без кісток, в руках завжди більше, ніж потрібно. А це прегарне тіло чекає ніжних доторків скульптора, воно так і кличе, щоб його витворили в камені. Даніель різко випростався в фотелі й зиркнув на Марсель ярими очима. Тільки не це, ох, тільки не це, я ще не в тому віці. Я випив склянку вина, поважно розмовляю про майбутню війну, й увесь цей час погляд недбало ковзає молодою голою спиною, трохи напруженими стегнами, тішиться всіма розкошами, які дарує літній полудень. Нехай вона вибухне! Нехай же вибухне війна, хай прийде вона приборкати мої очі, вдавити їх у лоба, хай покаже вона їм усім брудні, криваві, розтерзані тіла, нехай видере вона мене з обіймів вічности, відірве від вічних млявих бажань, усмішок, листя, дзижчання мух, огненний гейзер вдарить у небо, полум'я, що обпалює очі й лице, аж здається, ніби вирвало щоки, нехай прийде урешті безіменна мить, яка ні на що не схожа.
— Але ж погляньте, — з ніжною поблажливістю сказала Марсель (вона нітрохи не цінувала його політичної проникливости), — Німеччина не хоче відступати, правда ж? А нам уже нікуди відступати в своїх компромісах. І що далі?
— Не бійтеся, — відказав Даніель. — Як треба буде, то ми поступимося, тут меж немає. Крім того, Німеччина може дозволити собі розкіш відступити, хто зважиться назвати це відступом? Скажуть, що це великодушність.
Еміль випростався, втер чоло зворотнім боком долоні, його пахва горіла на сонці, усміхаючись, дивився він у небо, як молодий бог. Молодий бог! Даніель дряпнув нігтями підлокітники свого фотеля. Стільки разів, Господи, стільки разів казав він собі: молодий бог, споглядаючи юнака у сонячному сяєві. Заяложені слова старого гомика, я педераст, казав він собі, й це теж були всього лиш слова, вони не зачіпали його, аж раптом він подумав: що може змінити війна? Він буде сидіти на краю бруствера під час затишшя, неуважно дивитиметься на голу спину молодого вояка, який копатиме землю або ж шукатиме на собі бліх, і його вуста за давньою звичкою самі бурмотітимуть: молодий бог; від себе не втекти.
— Ну то й що! — шорстко сказав він. — Чому ми ввесь час сушимо собі мізки? І що з того, як вибухне війна? Гадаю, ми повинні перейматися нею не більше, ніж усім іншим.
— О Даніелю! — Марсель здавалася приголомшеною. — Як можете ви казати таке? Це ж буде... це буде жах.
Слова. Знову слова.
— Жах у тому, — посміхаючись, відказав Даніель, — що взагалі немає ніякого жаху. Крайнощів немає.
Марсель трохи зачудовано зиркнула на нього, в неї були тьмяні почервонілі очі; її змагає сон, задоволено подумав Даніель.
— Якби ви казали тільки про моральні муки, то я ще зрозуміла б... Але ж, Даніелю! Існують ще й фізичні страждання...
— Ага! — посварився на неї пальцем Даніель. — Ви вже думаєте про свої майбутні страждання. Що, самі побачите! Гадаю, що й вони перебільшені.
Марсель усміхнулася йому, насилу тамуючи позіх.
— Отож, — підводячись, сказав Даніель, — не мордуйте себе, Марсель. Бачите, ви мало не пропустили час обіднього відпочинку. Ви недостатньо спите; у вашому стані потрібно багато спати.
— Це я недостатньо сплю? — позіхаючи й усміхаючись заразом, запитала Марсель. — Навпаки, мені соромно, я більше нічого не читаю, цілими днями вилежуюся в ліжку.
І слава богу, подумав Даніель, цілуючи їй кінчики пальців.
— Б'юся об заклад, — сказав він, — що ви не написали своїй матері.
— Справді, — відказала вона, — з мене погана дочка. — Вона позіхнула й додала: — Напишу їй перед тим, як укластися в ліжко.
— Ні-ні, — жваво заперечив Даніель, — зараз же лягайте. Я сам напишу їй декілька слів.
— О Даніелю, — збентежено й захоплено вигукнула Марсель, — лист від зятя, вона буде так пишатися ним!
Вона, заточуючись, піднялася на ґанок, і Даніель знову сів у фотель. Він позіхнув, час помалу спливав, він завважив, що прислухається до гри на піяніно. Даніель зиркнув на свого годинника: було двадцять п'ять хвилин на четверту. Марсель спуститься о шостій годині, аби погуляти перед аперитивом. В мене дві з половиною години, з побоюванням сказав він собі. Отак воно: колись самотність була для нього мов повітря, він користувався нею, не помічаючи цього. Тепер вона перепадала йому невеличкими гарячковими уривками, і він уже не знав, що з нею робити. Та найбільш разюче те, що, схоже, я нудьгую набагато менше, коли поруч Марсель. Ти хотів цього, сказав він собі, ти цього хотів! На дні шклянки залишалося ще трохи вина, він допив його. Того червневого вечора, коли він вирішив одружитися з нею, його душила тривога, йому здавалося, ніби він занурюється в якесь жахіття. І все задля того, аби прийти сюди, до цього лозового крісла, присмаку трохи кислого вина у роті, до цієї оголеної спини. Так само буде й на війні. Жах завжди буде завтра. Я одружений, я солдат, скрізь тільки я. Навіть не я: низка коротких ексцентричних перегонів, дрібні доцентрові порухи, а центру немає. І все ж таки центр є. Центр — це я, Я, і жах у центрі. Він підняв голову, муха дзижчала у нього перед очима, він нагнав її. Ще одна втеча. Невеличкий порух рукою, майже ніщо, й уже він утікав од себе самого; що для мене ця муха? Бути з каменю, непорушним, позбавленим чуття, ні поруху, ні шереху, бути сліпим і глухим, мухи, щіпавки, крапчасті сонечка будуть бігати туди-сюди по моєму тілу, люта статуя з білими очима, яка не має ні планів, ні клопотів; може, тоді мені поталанить збігтися із самим собою. Не для того, щоб прийняти себе, ні, боже, збав: для того, щоб стати чистим предметом своєї ненависти. Настав розрив, чотири ноти полонезу, блискавиця цієї спини, свербіння у великому пальці, потім він знову зібрав себе. Бути тим, чим я є, бути педерастом, нікчемою, боягузом, врешті бути покидьком, якому не щастить навіть існувати як слід. Він стулив коліна, поклав долоні на стегна, йому хотілося сміятися: ото, мабуть, добропорядний вигляд у мене, і стенув плечима: йолоп! Більше не перейматися тим, який вигляд у мене, не дивитися більше на себе, бо саме тоді, коли я дивлюся на себе, я роздвоююся. Бути. В темряві, наосліп. Бути педерастом, як дуб є дубом. Погаснути. Погасити внутрішній погляд. Він подумав: "Погасити". Слово пролунало, мов грім, і луною покотилося величезними порожніми залами. Вигнати слова, вони плодяться, мов руді миші, кожне призначає йому побачення в кінці його самого... Настав ще один розрив. Даніель відчув себе сонним, знудженим чолов'ягою, в якого попереду дві години вільного часу, й він розважається, як може. Бути таким, яким вони мене бачать, яким бачить мене Матьє, — і Ральф у своїй мерзенній довбешці; прогнати слова, мов комарів; він почав подумки рахувати, один, два, — і йому спало на думку: розвага курортника. Та він рахував швидше, стулив звена ланцюга, і слова вже не приходили. П'ять, шість, сім, вісім, морські глибини, образ був там, зачаєний, гидотний, звичний для цих глибин, морський павук, він розквітав, двадцять два, двадцять три, Даніель помітив, що затамував подих, він видихнув, двадцять сім, двадцять вісім, а той знай копав собі, там, на поверхні; образ: це була зяюча рана, скорботний рот, вона спливала кров'ю, це я, я — дві розтулені губи, і кров, яка клекотить поміж ними, тридцять три, образ був звичний, і все ж таки він відчував його вперше. Образи теж прогнати; його пійняв легкий і чудернацький і легкий страх. Сповзати, упокоритися сповзанню, як ото буває, коли хочеш заснути. Ось зараз я засну! Він здригнувся, виплив на поверхню. Яка тиша зовні; ця давка, напівмертва тиша, яку він марно шукав у собі, вона була тут, зовні, наводила страх. Розсіяне сонце укрило землю блідими рухомими кругами, дохла собака, цей гомін річки у верховіттях дерев, гола спина, така близька, така далека, він відчув себе таким жахливо чужим, що дозволив собі знову рушити, поплив назад, тепер він дивився на сад знизу, мов плавець, який зводить голову й бачить небо крізь товщу води. Без гомону, без голосу, що за тиша довкруг нього, зверху, зверху, й він сам, невеличкий балакучий отвір посеред цієї тиші. Один, два, три, нагнати слово, яке перетинає садову тишу, яке поєднується і збігається в мені, треба вирівняти подих. Поволі, глибоко, нехай кожна повітряна колона, мов кнопку, притисне слова, які намагаються побачити світ. Бути як дерево, як гола спина, як мерехтливі ямки у рожевій землі. Заплющити очі: погляд сягає надто далеко, поза миттєвість, поза мене, він уже там, на листі дерев, на отій спині; зацькований, вкрадливий, біжучий, він завжди наприкінці самого себе, обмацує на відстані. Та він не насмілився опустити повіки: вряди-годи Еміль, напевне, зиркав на нього знизу, а в нього був вигляд старого добродія, який дрімає собі по обіді; зосередитися на предметі, хутчій, дати поживу поглядові, скувати його, нагодувати й ковзнути всередину самого себе, звільненого від очей у моїй задушливій ночі; він втупився у клумбу праворуч од себе, великий закляклий зелений порух: хвиля, що зупинилася тієї миті, коли вона розсипається, погляд-блукалець, який перебігає з листка на листок і розчиняється в цьому рослинному безладі. Один (вдихаю), два (видихаю), три (вдихаю), чотири (видихаю). Обертаючись, він спустився, мимохідь його охопило бажання сміятися, я корчу з себе дервіша, якщо тільки не проковтну язика, та язик уже над ним, він занурювався, зустрічаючи роздерті на клапті слова: Страх, виклик, який піднімався на поверхню. Виклик ясному небу, він думав про нього без образу, без слів, воно мусить відчинитись, як отвір ринви. Під голубінню гіркий протест, даремне благання, Eli, Eli, lamma sabacthani (*), це були останні слова, які йому зустрілися, вони піднімалися мов легенькі бульки, зелена щедротність клумби була там, небачена, неназвана, повнота присутности перед його очима, воно іде, воно йде. Воно розпанахало його, мов серп, воно було надзвичайне, відчайдушне, захопливе. Відкритий, відкритий, стручок репає, відкритий, відкритий, сам переповнений вічністю, педераст, покидьок, боягуз. Я бачу; ні. Навіть не бачу — на мене дивляться. Він був предметом погляду. Погляду, який нишпорив у самісіньких глибинах його істоти, просягав у нього, мов удар ножа, і не був його поглядом; непрозорий погляд, уособлений морок, який чекав на нього там, у глибинах його істоти, і прирікав його бути самим собою, боягузом, лицеміром, педерастом навік. І він сам, який дригонить під цим поглядом, і кидає виклик цьому поглядові. Погляд. Морок. Так, немовби морок був поглядом. Я видимий. Прозорий, прозорий, прошитий наскрізь. Але ким? Я не сам, голосно сказав Даніель. Еміль випростався.
=======
*Боже, Боже, чому ти покинув мене? (З Евангелія) — прим. пер.
=======
— Що сталося, пане Серено? — поспитався він.
— Я питав, чи скоро ви закінчите, — відказав Даніель.
— Та рухаюся потроху, — сказав Еміль, — за кілька хвилин упораюся.
Він не квапився знову копати, з якоюсь зухвалою допитливістю дивився на Даніеля. Та це був людський погляд, той, яким можна дивитися. Даніель підвівся, він тремтів од страху.
— Ви не втомлюєтеся копати на такій спекоті?
— Я звик, — відказав Еміль.
В нього були прегарні груди, трохи тлусті, з двома крихітними рожевими пипками; він з викликом сперся на заступа; за три кроки... Даніель зазнав химерної втіхи, більш терпкої, ніж звичайне ласолюбство; цей погляд.
— Надто вже гаряче тут мені, — сказав він, — піду трохи спочити.
Він ледве помітно схилив голову і піднявся на ґанок. В роті у нього пересохло, та він вирішив: у кімнаті, за опущеними шторами, він продовжить експеримент.
Сімнадцята година п'ятнадцять хвилин у Сен-Флурі. Пані Аннекен проводжала свого чоловіка на вокзал; вони пішли крутою стежиною. Аннекен був у своєму спортивному костюмі й ніс наплічника; він узув нові черевики, які муляли йому ноги. Напівдорозі вони здибали пані Кальве. Вони зупинилася біля будинку нотаріуса, щоб трохи звести подих.
— Ох, бідолашні мої ніженьки, — угледівши їх, сказала вона. — Геть уже стаю старою.
— Ви свіжі, як ніколи, — відказала пані Аннекен, — небагато людей можуть піднятися таким крутим узвозом і не захекатися.
— А куди це ви так біжите? — поспиталася пані Кальве.
— Ох, сердешна моя Жаніно, — сказала пані Аннекен, — таж я проводжаю чоловіка. Він їде, його призвали до війська!
— Не може бути, — вигукнула пані Кальве. — А я й не знала! Нічого, нічого не вдієш! — Аннекенові здалося, що вона дивиться на нього з особливим інтересом. — Напевне, прикро їхати з дому такої гожої днини, — додала вона.
— Овва! — сказав Аннекен.
— Він дуже хоробрий, — сказала пані Аннекен.
— Щасливої дороги, — сказала пані Кальве, усміхаючись Аннекенові. — Вчора я так і сказала своєму чоловікові: французи мужньо вирушать на фронт.
Аннекен відчув себе молодим і хоробрим.
— Вибачте, — сказав він, — час іти.
— Ну, тоді до зустрічі, — відказала пані Кальве.
— О... до зустрічі, до зустрічі! — твердо виголосив Аннекен.
Вони знову побралися стежиною; Аннекен ішов жвавою ходою, й пані Аннекен сказала йому:
— Помаліше, Франсуа, я не встигаю за тобою, в мене ж серце.
Дорогою вони зустріли Марі, в якої син служив у війську. Пан Аннекен гукнув до неї:
— Може, щось переказати вашому синові, Марі? Можливо, я здибаю його десь; я ж бо знову солдат.
Марі, здавалося, була вражена.
— Ісусе! — вигукнула вона, вдарившись у поли.
Аннекен махнув їй рукою, й вони увійшли до вокзалу.
Квитки компостував Шарло.
— Ну, що, пане Аннекене, — поспитався він, — цього разу буде велике бум-бум?
— Зім-будабум, румба кохання, — відказав Аннекен, простягаючи йому свій квиток.
Нотаріус добродій Піно був на пероні. Він гукнув до них здалеку:
— Ну, що їдемо на гульки в Париж?
— Авжеж! — сказав Аннекен. — Або ж на наших шкурах погуляють в Нансі. — І понуро додав: — Мене призвали.
— Ох, он воно що! — сказав нотаріус. — А що, у вас мобілізаційна посвідка номер два?
— А певно!
— Ти бач! — сказав нотаріус. — Ну, та ви хутко повернетеся: все воно радше задля годиться.
— Я не дуже певний цього, — шорстко відказав Аннекен. — Знаєте, в дипломатії бувають такі вибрики, коли все починається фарсом, а закінчуєтьтся кров'ю.
— І що... ви ладні воювати за чехів?
— Чехи там чи не чехи, а воюють завжди надаремне, — відказав Аннекен.
Вони зареготалися і помахали одне одному. На вокзал уже заїжджав паризький поїзд, та пан Піно встиг поцілувати руку пані Аннекен.
Аннекен піднявся у своє купе без допомоги рук. Він з маху жбурнув свого наплічника в куток, вийшов у коридор, опустив шибку й усміхнувся своїй дружині.
— Ку-ку, ось і я! В мене все гаразд, — сказав він. — Місця вистачає. Якщо так буде й далі, то я зможу вкластися й подрімати.
— Ох, у Клермоні сяде сила-силенна люду.
— Того я й боюся.
— Пиши мені, — сказала вона. — Потроху щодня, недовгі листи.
— Домовилися.
— Не забувай надівати фланелеві пояси, зроби мені таку милість.
— Клянуся тобі, — з комічною врочистістю сказав він.
Аннекен випростався, пройшов коридором і спустився на східці.
— Поцілуй мене, старенька, — сказав він.
І поцілував її в обидві щоки. Вона пролляла дві сльозини.
— Боже милий! — сказала вона. — Всі... всі ці прикрощі! Тільки їх нам бракувало.
— Ну ж бо, ну! — сказав він. — Цить! Цить! Хіба ж тобі хочеться...
Вони замовкли. Він усміхався їй, вона дивилася на нього, усміхаючись і схлипуючи заразом, їм уже не було чого сказати одне одному. Аннекенові хотілося, щоб потяг якомога швидше рушив з місця.
Сімнадцята година п'ятдесят дві хвилини в Ніорті. Велика стрілка дзигаря стрибками пересувається з хвилини на хвилину, трохи здригається і зупиняється. Потяг чорний, вокзал чорний. Кіптява. Вона наполягла на тому, щоб проводжати. З обов'язку. Казав я їй: "Не варто приходити". Вона приголомшено зиркнула на мене: "Як це, Жорже? Навіть не думай!" Я їй казав: "Не стій довго на пероні, дитину не можна лишати саму". Вона сказала: "Я попрошу матінку Корню, щоб погляділа її. Посаджу тебе на поїзд та й повернуся". І ось вона тут, я вихиляюся з вікна купе і дивлюся на неї. Мені хочеться палити, але я не насмілююся, мені здається, що це буде непристойно. Вона дивиться в той бік перону, прикриваючи очі долонею від сонця. А потім уряди-годи похоплюється, що я тут і що потрібно дивитися на мене. Вона піднімає голову, переводить погляд на мене, усміхається мені, їй немає чого мені сказати. По суті, я вже вирушив у дорогу.
— Подушки, укривала, помаранчі, лимонад, канапки!
— Жорже!.
— Що, люба?
— Хочеш помаранчів?
Мій наплічник натоптаний харчами. Але їй хочеться ще щось дати мені. Бо я їду. Якщо я відмовлюся, то її гризтимуть докори сумління. Не люблю помаранчів.
— Ні, дякую.
— О, ти не хочеш?
— Справді не хочу. Ти дуже люб'язна.
Бліда усмішка. Щойно я поцілував ці прегарні щоки, холодні й повняві, й кутик цієї усмішки. Вона теж поцілувала мене, це трохи мене збентежило: навіщо стільки церемоній, Господи? Тому що я їду? Інші теж їдуть. Щоправда, їх теж цілують. Стільки прегарних жінок стоять отак у промінні вечірнього сонця, оповиті димом і кіптявою, звертаючи нафарбовану посмішку до чоловіків, які висовуються з вікна свого купе! Ну й що з того? Мабуть, у нас трохи кумедний вигляд: надто вже вона вродлива, холодна, й надто вже я негарний.
— Пиши мені, — каже вона (це вона вже казала, та треба ж чимсь наповнити час), — так часто, як тільки зможеш. Не обов'язково довгі листи...
Вони не будуть довгими. Мені не буде чого написати, зі мною нічого не станеться, зі мною ніколи нічого не трапляється. Та й бачив я вже, як вона читає листи. З таким старанним, значущим і знудьгованим виглядом: надіває окуляри на кінчик носа, читає півголосом і ввесь час перескакує через рядки.
— Ну, що ж, сердешний мій, буду прощатися з тобою. Спробуй трохи поспати сьогодні вночі.
Авжеж, щось треба сказати. Таж вона знає, що я ніколи не сплю в поїзді. Незабаром вона повторить це матусі Корню: "Поїхав він, потяг повнісінький. Бідолашний Жорж, сподіваюся, він усе-таки зможе заснути".
З нещасним виглядом вона роззирається довкруги; великий солом'яний капелюх погойдується на її голові. Біля неї зупиняється двоє молодят.
— Мені треба йти. Через дитину.
Вона каже це трохи гучніше, бо поруч оті двоє. Вони викликають ніяковість, тому що обоє гарні. Та вони не звертають на неї уваги.
— Гаразд, люба. До побачення. Хутчій повертайся додому. Як тільки буде змога, я напишу тобі.
І все ж таки невеличка сльозинка. Навіщо, Господи, навіщо? Вона вагається. А ну ж бо зараз вона простягне до мене руки і скаже: "Все це всього лиш непорозуміння, я кохаю тебе, кохаю!"
— Не застудися.
— Ні, ні. До побачення.
Вона іде геть. Невеличкий помах руки, світлий погляд, і ось вона йде собі геть, помалу, легенько похитуючи своїми тугими прегарними стегнами, сімнадцята година п'ятдесят п'ять хвилин. Мені вже не хочеться палити. Молодята ще стоять на пероні. Я дивлюся на них. Він тримає наплічника, й вони щось казали про Нансі: його теж призвали. Вони вже нічого не кажуть, просто дивляться одне на одного. А я дивлюся на їхні руки, на їхні прегарні руки, на яких немає каблучок. Вона бліда, висока, тендітна, з чорними розпатланими косами; а він кремезний і білявий, з золотавою шкірою, голі руки висовуються із голубої шовкової сорочки. Клацають дверцята, вони не чують їх; вони навіть не дивляться одне на одного, їм не треба вже дивитися одне на одного, вони разом усередині.
— Сідайте у вагон. Потяг вирушає до Парижа.
Вона здригається, не кажучи й слова. Він не цілує її, він бере її прегарні голі руки на висоті плечей і поволі ковзає долонями униз, аж зупиняється на зап'ястях. Тонких і тендітних зап'ястях. Вигляд у нього такий, ніби він чимдуж їх стискає. Вона дозволяє йому це, руки її звисають непорушно, обличчя застигло.
— Сідайте у вагон.
Потяг рушає, він плигає на східці, стоїть, учепившись за мідні поручні. Вона обертається до нього, сонце вибілює її обличчя, вона кліпає очима, усміхається. Це широка й гаряча усмішка, така довірлива, така спокійна й така ніжна; неможливо, щоб чоловік, хоч який вродливий, хоч який дужий він був, забрав цю усмішку для себе самого. На мене вона не дивиться, вона бачить лише його, мружить очі, затуляється долонею від сонця, аби бачити його ще мить. Та я усміхаюся їй, повертаю їй її усмішку. Вісімнадцята година. Потяг покинув вокзал, він занурюється в сонце, всі шиби сяють, довкруг неї махають хустинками. Вона й не поворухнеться, не вимахує хустинкою, руки її звисають уздовж тіла, та вона усміхається, здається, ніби вона всю себе вкладає в усмішку. Звісно, зараз вона ще усміхається, та її усмішки вже не розгледіти. Видно її саму. Он вона стоїть, для нього, для всіх, хто вирушає в дорогу, для мене. Моя дружина вже в нашій тихій домівці, вона сидить біля дитини, тиша і мир згущуються довкола неї. А я вирушаю в дорогу, бідолашний Жорж, він поїхав, сподіваюся, він зможе поспати, я вирушаю, я занурююся в сонце і щосили усміхаюся маленькій темній постаті, яка лишилася на пероні вокзалу.
Вісімнадцята година десять хвилин. Пітто ходив туди-сюди вулицею Кассет, о вісімнадцятій годині в нього мала бути зустріч, він глянув на годинника, вісімнадцята десять, за п'ять хвилин я піднімуся. За п'ятсот вісімдесят кілометрів на південний схід від Парижа, спершись ліктями об поручень, Жорж ковзав поглядом по вигонах, дивився на телеграфні стовпи, пітнів і усміхався, Пітто сказав собі: "Яку ще хріновину він утнув, цей малий засранець?" Його пронизало шалене бажання піднятися, подзвонити у двері й закричати: "Ну, що він там іще накоїв? Я тут ні до чого". Та він змусив себе описати півколо; дійду-но я до того газового ліхтаря, він рушив назад, передовсім не треба поспішати, він навіть докоряв собі, що прийшов сюди, треба було відповісти на фірмовому бланку: "Пані, якщо ви хочете зі мною поговорити, то я щодня у своєму кабінеті з десятої до дванадцятої години". Він обернувся спиною до ліхтаря й мимохіть наддав кроку. Париж: п'ятсот вісімдесят кілометрів, Жорж утер чоло, він посувався убік Парижа, мов краб, Пітто думав: це брудна справа, він майже біг, потяг був за його спиною, він звернув на вулицю де Ренн, увійшов у будинок номер сімдесят один, піднявся на третій поверх і подзвонив; за шістсот тридцять вісім кілометрів од Парижа Аннекен розглядав ноги своєї сусідки, це були повні й круглясті ноги в панчохах із штучного шовку, трохи волохаті; Пітто подзвонив, утираючи чоло, він чекав на сходовому майданчику, Жорж утирав чоло, колеса гуркотіли, яку ще хріновину він утнув, це мерзенна справа, Пітто важко стало ковтати, а тут ще й шлунок, він був порожній і в ньому бурчало, та він тримався дуже прямо, напружено звівши голову, трохи роздимаючи ніздрі, на обличчі його видніла звична відразлива гримаса, двері відчинилися, Аннекенів потяг пірнув у тунель, Пітто пірнув у темну прохолоду вітальні, там тхнуло задавненою курявою, покоївка сказала йому: "Заходьте, коли ваша ласка!", кругленька напарфумлена жіночка з млявими голими руками, м'яка свіжа млявість сорокарічного тіла, сиве пасмо в чорних косах, кинулася до нього, й він відчув її стиглий запах.
— Де він?
Він уклонився, видно було, що вона плакала. Аннекенова сусідка зняла ногу з ноги, й він угледів краєчок стегна, який