инуло в теперішності. Плив і Матюрен. Він уцілів після катастрофи, він був голий, коло берега, серед крутих водяних валів, серед поламаних ящиків, всіляких невизначених предметів, які викинуло на берег море. Брунатний од загару молодик вийшов із намету, обличчя в нього було спокійне й порожнє, вагаючись, він дивився у море: вцілілий після катастрофи, всі ми зазнали катастрофи, німецькі офіцери усміхалися й віддавали честь, завівся мотор, закрутився пропелер. Чемберлен помахав рукою, всміхнувся, обернувся і ступнув на трап.
Було вавілонське вигнання, було прокляття Ізраїлю, була стіна плачу, та ніщо не змінилося для жидівського народу відтоді, як його сини йшли в кайданах поміж червоними вежами Ассірії під лихим оком завойовників із заплетеними бородами. Шалом дріботів поміж цими людьми з чорним волоссям та прямими, жорсткими пасмами. І думав про те, що нічого не змінилося. Шалом думав про Жоржа Леві. Думав: у жидів уже немає почуття солідарности, оце і є справжнісіньке прокляття господнє! — і настрій у нього був патетичний, та не дуже поганий, тому що він бачив оті білі об'яви на стінах. Він просив допомоги у Жоржа Леві, та Жорж Леві був твердий чоловік, це був альзаський жид; він відмовив. Не прямо відмовив, а стогнав і заламував руки, казав про свою сердешну матір і про кризу. Та всі знали, що матір він ненавидить, а торгівлі хутром криза не торкнулася. Шалом теж почав стогнати і простягнув свої тремтячі руки до неба, він казав про нове вигнання і про бідолашних жидів-еміґрантів, які за всіх постраждали і все перенесли на своїй шкурі. Леві був твердий чоловік, недобрий багатій, він почав ще дужче стогнати й підштовхувати Шалома до дверей, сопучи в нього над вухом. Шалом знай стогнав, простягаючи руки до неба, йому кортіло посміхнутися, бо він думав про те, як тішаться за дверима службовці. На розі вулиці Катр-Септамбр була заможна крамниця з сяйливою вітриною, де лежали ковбаси; Шалом зупинився, захоплено дивлячись на сосиски в желе, запечені паштети, гори ковбас із лискучою шкоринкою, череваті зморщені сардельки з маленькими рожевими хвостиками і думав про віденські ковбасні крамниці. Він по змозі уникав споживати свинину, та бідолашні еміґранти мусять харчуватися тим, що знайдуть. Коли він вийшов із ковбасної крамниці, то тримав кінчиками пальців за рожеву шворку настільки маленький, настільки делікатний білий пакуночок, що, здавалося, це був пакетик із печивом, і в душі його було обурення. Він думав: "Усі французи — недобрі багатії". Найзаможніший народ у всій Европі. Шалом попрямував вулицею Катр-Септамбр, накликуючи прокляття небес на голови недобрих багатіїв, і небо немов би зглянулося над ним, краєм ока він угледів гурт непорушних французів, які мовчки стояли перед об'явою. Він пройшов зовсім поруч біля них, опустивши очі додолу і стуливши губи, бо в таку мить недобре було б, якби бідного жида застукали на тому, що він усміхається на вулицях Парижа. Бірненшатц, ювелір: це тут. Якусь мить він вагався, потім, перш ніж увійти у двері, сховав пакетик із сардельками у портфель. Мотори гуркотіли, гуркотіли, ревли, підлога дрижала, тхнуло етером і бензином, автобус немов би їхав серед язиків полум'я, ох, П'єре, то ти, виходить, боягуз, літак плив у сонці, Даніель постукував по об'яві голівкою свого ціпка і казав: "Я спокійнісінький, ми не такі дурні, щоб воювати без літаків". Літак мчав понад деревами, над самісінькими їхніми верхівками, доктор Шмітт підняв голову, двигун ревів, він бачив літака крізь листя, у небі блискотіло мов слюда, він подумав: "Щасливо! Щасливо!" й усміхнувся; упокорені, пригнічені, бліді, араби лежали впереміш на підлозі автобуса, з хатини вийшло неґреня, помахало рукою й довго дивилося услід автобусові, бачили отого жидка, він купив у мене півкілограма сардельок, нічого собі, а я думав, що вони не їдять свинини! Неґреня і перекладач повільною ходою верталися до хатини, у їхніх вухах ще звучав гуркіт двигуна. Круглий металевий стіл, пофарбований у зелене, із дірою для парасолі посередині і поцяткований брунатними плямами, мов та груша, на столі лежала газета, "Ле Пті Нісуа", вона була нерозгорнута, Матьє закашлявся, вона сиділа за столом, снідала собі в саду, як я їй скажу про це? Щоб тільки без балачок, надто ж без балачок, якби ж то могла вона помовчати, ні, помовчати це занадто, от якби вона підвелася і сказала: "Що ж, приготую вам канапки на дорогу". Просто. Вона була у шляфроці, читала свою пошту. "Жак не прийшов, — сказала вона йому. — Він працював до пізньї ночі". Щоразу, як вони зустрічалися, перші її слова були про Жака, далі про нього й мови не було. Матьє кашлянув і усміхнувся. "Сідайте, — сказала вона, — тут для вас два листи". Він узяв листи й запитав:
— Читали газету?
— Ще ні, Марієтта принесла її мені разом із поштою, і я не зважилася її розгорнути. Я ніколи не була настільки сильною, щоб читати газети, а тепер почуваю до них відразу.
Матьє усміхнувся і кивнув, та зуби його були зціплені. Між ними все зробилось, як і до того. Достатньо було однісінької об'яви на стіні, і поміж ними все стало, як і до того: вона знову стала дружиною Жака, він більше не знав, що їй сказати. "Шинка, — подумалося йому, — ось що треба мені на дорогу".
— Читайте, читайте листи, — жваво сказала Одетта. — Не зважайте на мене; втім, я піду одягнуся.
Матьє взяв першого листа, на ньому стояв штемпель Біярріца, так можна було виграти бодай хвильку. Коли вона підведеться, скажу їй: "До речі, я йде до війська..." Ні, це буде звучати вимушено. "Йду до війська". Радше так: "Іду до війська". Він упізнав Борисів почерк і його взяли докори сумління, він подумав: "Я вже не писав йому цілий місяць". У конверті була поштова листівка. Борис написав на ній свою адресу, і з лівого боку наклеїв марку на півлистівки. З правого боку написав декілька рядків:
Любий Борисе.
Почуваю я себе гарно (*) (кепсько)...
=======
*Потрібне підкреслити
=======
Причини мого мовчання: справедливе обурення, нехіть, раптова зміна, божевілля, недуга, лінощі, звичайнісінька ницість. (*)
=======
*Те саме
=======
...напишу вам довгого листа через... днів.
Прийміть мої уклінні вибачення і запевнення в моїй періодичній дружбі.
Підпис:
— Ви смієтеся самі до себе, — сказала Одетта.
— Це від Бориса, — відказав Матьє. — Вони з Лолою в Біярріці. — Він простягнув їй листа, й вона теж засміялася.
— Чудесний хлопчина, — сказала вона. — Йому... скільки йому?..
— Дев'ятнадцять років, — сказав Матьє. — Це залежатиме від того, скільки триватиме війна.
Одетта ніжно глянула на нього.
— Ваші учні скоро на голові у вас будуть сидіти, — сказала вона.
Розмовляти з нею ставало дедалі тяжче. Матьє розпечатав ще одного листа. Він був од Ґомеса, чоловіка Сари. Матьє не бачив його, одколи той поїхав до Еспанії. Тепер він був полковником реґулярного війська.
Любий мій Матьє.
Я прибув із завданням до Марселя, до мене приїхала Сара із малюком. Назад вирушаю у вівторок, але не можу з вами не побачитися. Приїду потягом о четвертій годині в неділю, замовте мені де-небудь кімнату, я хочу десь зупинитися, щоб гайнути в Жюан-ле-Пен. Нам треба багато про що побалакати.
Ваш друг Ґомес.
Матьє поклав листа до кишені, засмучено подумав: "Завтра субота, мені вже треба буде їхати". Йому хотілося побачитися з Ґомесом; зараз це був єдиний з його друзів, якого він хотів би побачити: той хоч трохи знав, що таке війна. "Може, мені пощастить побачитися з ним у Марселі, під час пересадки..." Він дістав з кишені пожмаканого листа: Ґомес не написав своєї адреси. Матьє роздратовано стенув плечима і кинув листа на стіл; Ґомес залишився таким, як і раніше, дарма що був полковником, — так і залишився владним і немічним. Одетта врешті зважилася розгорнути газету, вона тримала її у повітрі, у витягнутих руках і старанно переглядала.
— Ох! — вигукнула вона.
Тоді обернулася до нього і легким тоном поспитала:
— Але ж у вас немає мобілізаційної посвідки номер два?
Матьє відчув, як почервонів, і примружив очі.
— Та ні, є, — знічено відказав він.
Одетта дивилася на нього з обуренням, наче він був у чомусь винен. Він додав:
— Та сьогодні я не поїду, залишуся ще на пару діб: до мене приїжджає приятель.
І відчув полегшу від цього раптового рішення: сердечне прощання відкладалося майже до післязавтра. "З Жюан-ле-Пен до Нансі шапкою докинути, вони не будуть зчиняти бучу за кілька годин запізнення". Та погляд Одетти не пом'якшав, і він знітився під цим поглядом, повторив: "Ще на пару діб залишаюся, на пару діб", тоді як Елла Бірншатц тонкими смаглявими руками оповила шию свого батька.
— Ти такий любесенький, татусю, — сказала Елла Бірненшатц.
Одетта хутко підвелася.
— Гаразд, покидаю вас, — сказала вона. — Треба все ж таки одягнутися, гадаю, Жак незабаром спуститься і складе вам компанію.
Й пішла, щільніше загортаючи поли шляфрока на своїх тендітних круглих стегнах. Матьє подумав: "Вона була коректна. Щодо цього вона була коректна" й відчув, як його пройняла вдячність. Яка гарнюня доця, яка ж вона гарна, нехай їй усячина, він відштовхнув її, зробивши здивоване обличчя, Вайс стояв біля дверей, він почував себе незручно в святковому одязі.
— Ти мене компрометуєш, — сказав пан Бірненшатц, витираючи щоку. — І замурзуєш помадою. Ціла купа цьомчиків.
Вона зареготалася.
— Ти боїшся, що подумають твої секретарки. Ось тобі! — сказала вона, цілуючи його в носа. — Ось тобі, ось! — Й він відчув її холодні вуста в себе на лобі. Він узяв її за плечі й відхилив од себе на відстань своїх довгих рук. Вона реготалася й відбивалася, він думав: гарна доця, гарнюня доця. Її мати була гладка і квола, з великими переляканими і покірними очима, од їхнього погляду йому завжди було незручно, та Елла пішла в нього, а більше ніхто на неї не вплинув, вона сформувалася сама та ще сформував її Париж; я завжди їм кажу: раса, що воно таке, та раса, хіба скажеш, що Елла жидівка, зустрінувши її десь на вулиці? Тендітна, мов парижанка, з теплим відтінком шкіри, який властивий південкам, з розумним і палким личком, врівноваженим, погожим, без ґанджу, без раси, без приділу, справжнісіньким французьким обличчям. Він відпустив її, взяв на столі футляр і простягнув їй.
— Ось тобі, — сказав він. І поки вона розглядала перли, додав: — Наступного року вони будуть коштувати удвічі більше, та то вже будуть останні: намистам прийде кінець.
Вона хотіла було знову його поцілувати, та він сказав:
— Годі, тішся собі, тішся! Йди вже хутчій, а то запізнишся на свої лекції.
Вона пішла, усміхнувшись мимохідь Вайсові; молода дівчина зачинила за собою двері, пройшла через приймальню, де сиділи секретарки, вийшла, і Шалом, який, поклавши капелюха на коліна, сидів на краєчку стільця, подумав собі: гарна жидівочка; в неї було маленьке, витягнуте вперед мавпяче личко, яке можна було обхопити долонею, великі короткозорі й вельми гарні очі, либонь, це була донька Бірненшатца. Шалом підвівся і віддав легкий поклін, який вона не могла не помітити. Він знову сів і подумав собі: дуже розумною вона виглядає; ми, жиди, такі, наші почуття написані на наших обличчях, можна сказати навіть, що ми несемо на собі відбиток страдництва. Пан Бірненшатц думав про перли, казав собі: "Це незлецьке вкладання коштів". Вони коштували сто тисяч франків, йому подумалося, що Елла прийняла їх без особливого захвату, але і небайдуже; ціну речам вона знала, та вважала цілком природним, що в неї завжди є гроші, що їй дарують гарні дрібнички, що вона щаслива. Боже милий, та якби ми зі своєю дружиною і всією ріднею в Кракові доскочили тільки цього одного, якби в житті мені тільки й поталанило, що народити на світ це дівчисько, нащадка польської жидви, дитину, яка не дуже сушить собі мізки, не бавиться у страждання, знаходить цілком природним, що вона щаслива, то я вважав би, що не згаяв дарма свого життя. Він обернувся до Вайса.
— Знаєш, куди вона ходить? — поспитався він. — Б'юся об заклад, що не вгадаєш. На лекції в Сорбонну! Це просто диво якесь.
Вайс невиразно посміхнувся, та з обличчя його не сходив напружений вираз.
— Хазяїне, — сказав він, — я прийшов попрощатися.
Бірненшатц глянув на нього поверх окулярів.
— Ти йдеш?
Вайс кивнув, і Бірненшатц вирячився на нього від подиву.
— Так я і знав! То ти настільки дурний, що маєш посвідку номер 2?
— Це факт, — усміхаючись, відказав Вайс, — настільки я дурний.
— Нічого собі, — сказав Бірненшатц, складаючи руки на грудях, — гарну свиню ти мені підклав! Що ж я без тебе робитиму?
Він неуважно повторив: "Що я без тебе робитиму? Що ж я робитиму без тебе, га?", намагаючись пригадати, скільки ж у Вайса дітей. Той скоса дивився на нього з стурбованим виглядом.
— Та що вже! Ви легко знайдете для мене заміну, — сказав він.
— О ні! Треба буде вже платити тобі, навіть якщо ти нічого й не робитимеш; ти ж не хотів би, щоб я взяв когось. Твоє місце чекатиме на тебе, мій хлопче.
Вайс був схвильований, скосивши очі, він потер носа, потворний він був настільки, що нехай йому дідько.
— Хазяїне... — почав було він.
Бірненшатц обірвав його: подяки — це так непристойно, та й не відчував він особливої приязні до Вайса, адже він був одним із тих, у кого їхній приділ на обличчі був написаний, в них були затаєні очі й одвисла нижня губа, яка тряслася від доброти і скорботи.
— Гаразд, — сказав він, — гаразд. Ти не покидаєш нашої фірми, представлятимеш її серед панів офіцерів. Ти ж лейтенант?
— Капітан, — відказав Вайс.
Чортів капітан, подумав Бірненшатц. У Вайса було щасливе обличчя, його великі вуха почервоніли. Чортів капітан — і чортова ця війна, і вся ця військова гієрархія.
— Ото вже дурість, еге? — поспитався він.
— Гм!.. — відказав Вайс.
— А що, не дурість хіба?
— Та певно, — сказав Вайс. — Але я хотів би сказати от що: для нас це не така вже й дурість.
— Для нас? — подивовано запитав Бірненшатц. — Для нас? Про кого ти кажеш?
Вайс опустив очі.
— Для нас, жидів, — сказав він. — Після того, що зробили з жидами в Німеччині, у нас є підстави для того, щоб воювати.
Бірненшатц зробив декілька кроків, він був роздратований.
— А що це означає: ми, жиди? — поспитався він. — Невідомо. Щодо мене, то я француз. Ти почуваєшся жидом?
— Мій двоюрідний брат із Ґраца живе в мене з березня, — відказав Вайс. — Він показував мені свої руки. Від ліктя до пліч вони попалені сиґарами.
Бірненшатц різко зупинився, вхопився своїми дужими руками за спинку стільця, й ув очах його завирувала темна лють.
— Ті, хто це зробив, — почав він, — ті, хто зробив це...
Вайс усміхався; Бірненшатц заспокоївся.
— Це не тому, що твій двоюрідний брат є жидом, Вайсе. Це тому, що він людина. Я не можу терпіти насильства над людиною. Але що таке жид? Людина, яку інші люди приймають за жида. Он поглянь на Еллу. Якби ти не знав її, то хіба прийняв би її за жидівку?
Видно було, що Вайса не переконали ці слова. Бірненшатц підійшов до нього й тицьнув йому в груди вказівним пальцем.
— Послухай-но, Вайсику, — мовив він, — ось що я тобі скажу: у 1910 році я покинув Польщу і приїхав до Франції. Мене тут гарно прийняли, я добре влаштувався, тож я сказав собі: гаразд, тепер моя країна — Франція. В 1914 році пришла війна. Добре: я кажу, що йду на війну, бо це моя країна. І я знаю, що таке війна, я був на Шмен-де-Дам.. От тільки тепер я тобі скажу: я — француз. Не жид, не французький жид — француз. Мені шкода берлінських і віденських жидів, які сидять у концентраційних таборах, мене лютить навіть думка про те, що десь катують людей. Та послухай мене уважно: я зроблю все, щоб завадити навіть одному французові дерти за них горлянку. Я почуваюся ближчим до першого типу, який зустріну сьогодні увечері на вулицях, ніж до своїх дядьків у Ленці чи небожів у Кракові.
Вайсове лице було понуре й уперте. З жалюгідною посмішкою він сказав:
— Навіть якби це й було правдою, хазяїне, то краще було б вам цього не казати. Тим, хто йде на війну, потрібні підстави, щоб на неї йти.
Бірненшатц відчув, як щоки його зашарілися від збентеження. "От бідолашний хлопець", — вкололо його сумління.
— Маєш рацію, — хутко відказав він, — я всього лиш старий базіка, й мені не варто говорити про цю війну, адже я не беру в ній участи. Коли ти вирушаєш?
— Потягом о шістнадцятій тридцять, — сказав Вайс.
— Сьогоднішнім потягом? То що ти тут робиш, га? Ану хутчій, хутчій до своєї дружини. Гроші треба?
— Не зараз, дякую.
— То забирайся. Пришлеш свою дружину до мене, я з нею все владнаю. Давай, давай. До зустрічі.
Він відчинив двері й випхав його з кімнати. Вайс попрощався, нерозбірливо бурмочучи слова подяки. Через Вайсове плече Бірненшатц угледів чоловіка, який сидів у приймальні, поклавши капелюх на коліна. Він упізнав Шалома й насупив брови: не любив, коли відвідувачів змушують чекати.
— Зайдіть, — сказав він. — Давно чекаєте?
— З півгодинки, — покірно усміхаючись, відказав Шалом. — Та що таке півгодини? Ви ж так зайняті. А в мене часу багато. Що я роблю з ранку до вечора? Чекаю. Життя у вигнанні — це суцільне очікування, ви ж знаєте.
— Заходьте, — жваво сказав Бірненшатц. — Заходьте. Мене мали б попередити.
Шалом увійшов; він знай усміхався й уклонявся. Бірненшатц увійшов за ним і зачинив двері. Він пречудово впізнав Шалома: "Він відігравав якусь ролю в баварському профспілковому русі". Шалом вряди-годи заглядав до нього, випрошував дві-три тисячі франків і зникав на декілька тижнів.
— Беріть сиґару.
— Не палю, — легенько вклонившись, відказав Шалом. Бірненшатц узяв сиґару, неуважно покрутив її в руках і знову застромив у футляр.
— Ну? — поспитався він. — Владналися ваші справи?
Шалом шукав стільця.
— Сідайте! Сідайте, — поспішно сказав Бірненшатц.
Ні, Шалом не хотів сидіти. Він підійшов до стільця й поставив на сидіння свого портфеля, щоб почуватися вільніше, потім обернувся до Бірненшатці й глибоко мелодійно зітхнув.
— Ох, та вони ніколи не владнаються, — сказав Шалом. — Недобре, коли людина живе на чужій землі, її там насилу терплять, їй дорікають кожнісіньким шматком хліба, який вона їсть. А ще ж недовіра, яку почувають до нас, ота французька недовіра. Коли я повернуся до Відня, то від Франції в мене залишиться ось яке враження: темні східці, якими насилу підіймаєшся, натискаєш кнопку дзвінка, двері трохи прохиляються: "Що вам потрібно?" і зачиняються знову. Поліція, мерія, черги у префектурі. По суті, це природно, ми ж у них. От тільки придивіться трохи: можна було б дати нам роботу; я тільки того й прошу, щоб бути десь корисним. Та щоб знайти роботу, треба мати дозвіл на роботу, а щоб мати дозвіл на роботу, треба десь працювати. Я прагну цього найдужче у світі, але не можу заробляти на шмат хліба. Можливо, найважче мені зносить те, що я став тягарем для інших людей. Надто ж коли вони отак жорстоко дають вам це зрозуміти. Та ще і згаяний час: я вже почав було писати мемуари, це дало б мені трохи грошенят. Та щодня треба стільки бігати, що я мусив занехаяти свою роботу.
Він був малий на зріст, жвавий наче вивірка, свого портфеля він поставив на стілець, і тепер його руки стали вільні й аж літали довкруг його здоровецьких червоних вух. "Це тому що він може виглядати жидом, цей чоловічок". Бірненшатц недбало підійшов до люстра і хутко зиркнув у нього: зріст метр дев'яносто, переламаний ніс, обличчя мов у американського боксера, великі окуляри; ні, ми не одної породи. І все ж таки він не зважувався дивитися на Шалома, він почувався скомпрометованим. "Нехай він іде собі. Нехай би він зараз же ушився звідси". Та на це не можна було розраховувати. Лише завдяки тривалості свого візиту і грайливій жвавості балачки Шалом у власних очах відрізнявся від простого жебрака. "Треба щось казати", — подумав Бірненшатц. Шалом мав на це право. Він мав право на свої три купюри і якісь там чверть години бесіди. Бірненшатц сів на краєчку свого бюра. Його права рука, яку він застромив до кишені піджака, обмацувала портсиґар.
— Французи — жорстокі люди, — сказав Шалом. Голос його зростав і спадав, та в його витрішкуватих очах стрибали веселі чортики. — Жорстокі люди. Чужинець для них у принципі є підозрілою особою, якщо не винуватцем.
Він говорить зі мною, наче я й не француз. Дідько б його вхопив: я жид, польський жид, який приїхав до Франції 19 липя 1910 року, про це тут ніхто й не згадує, а він, бач, не забувся. Жид, якому поталанило. Він обернувся до Шалома і роздратовано глянув на нього. Шалом трохи схилив голову і показав своє чоло, з поваги, звичайно, та дивився з-під напівопущених вій просто в обличчя. Він дивився на нього, його великі світлі очі бачили жида. Двійко жидів, у гарному захистку, в затишній конторі по вулиці Катр Септамбр, двійко жидів, двоє змовників; а довкруг них на вулицях, в інших будинках самі французи. Двоє жидів, один з них гладкий пархач, який зробився великим пуріцом, і другий, худий миршавий жидик, якому не поталанило в житті. Лорель і Гарді.
— Це жорстокі люди! — сказав Шалом. — Безжальні люди!
Бірненшатц різко стенув плечима.
— Треба стати на... на їхнє місце, — сухо мовив він, — та не зміг сказати: на наше місце, — ви знаєте, скільки чужинців наїхало до Франції з 1934 року?
— Знаю, — сказав Шалом, — знаю. І вважаю, що це велика честь для Франції. Але що робить вона для того, аби на це заслужити? Он погляньте: її молодь вдирається до Латинського кварталу і якщо хтось виглядає на жида, то вона гамселить його кулаками.
— Міністр Блюм приніс нам багато шкоди, — зауважив Бірненшатц.
Він сказав: нам; він вступив у змову з цим нікчемою сторонцем. Ми. Ми, жиди. Та це було з милосердя. Очі Шалома дивилися на нього з шанобливою наполегливістю. Він був низький і миршавий, його побили і вигнали з Баварії, тепер він був тут, мешкав, мабуть, у якомусь вбогому готелі і гаяв свій час по кав'ярнях. А Вайсового двоюрідного брата вони припікали своїми сигарами. Бірненшатц дивився на Шалома і почувався немов би викачаним у дьоготь. Не симпатію почував він до нього, о ні! Це було, це було...
Вона дивилася на нього, думала: "Це хижак. На них лежить тавро й саме через них виникають війни". Та вона відчувала, що її давня любов ще жива.
Бірненшатц намацав гаманця.
— Врешті, — зичливим голосом сказав він, — будем сподіватися, що довго це не протриває.
Шалом стиснув губи і хутко звів свою невеличку голову. "Зарано я сягнув до кишені", — подумав Бірненшатц.
Хижак. Він силоміць бере жінок, убиває чоловіків. Він гадає, ніби він силач. Та це неправда, на ньому тавро, от і все.
— Це залежить від французів, — сказав Шалом. — Якщо вони збагнуть сенс їхньої історичної місії...
— Якої місії? — зимним тоном поспитався Бірненшатц.
Очі Шалома заблищали від ненависти.
— Німці провокують їх і ображають усіма можливими способами, — сказав він дзвінким твердим голосом. — На що вони чекають? Невже вони гадають, що можуть погамувати гнів Гітлера? Кожна нова поступка Франції продовжує нацистський режим на десять років. Й увесь цей час ми, жертви, перебуваємо тут, очікуємо, кусаючи лікті. Сьогодні я бачив білі об'яви на стінах, і в мені знову спалахнув крихітний вогник надії. Проте ще вчора я гадав: у жилах французів тече не кров, а вода, і я сконаю у вигнанні.
Двоє жидів у конторі по вулиці Катр-Септамбр. Жидівський погляд на міжнародні події. "Же сюї парту" напише завтра: "Жиди підштовхують Францію до війни". Бірненшатц зняв свої окуляри і протер їх носовичком: він аж не тямився від гніву. Лагідно запитав:
— А якщо настане війна, то ви будете воювати?
— Чимало іммігрантів піде на війну, я певен цього, — відказав Шалом. — Та погляньте на мене, — сказав він, показуючи на своє хоровите тіло. — Яка призовна комісія захоче, щоб я служив у її війську?
— То, може, дасте нам спокій? — грімким голосом поспитався Бірненшатц. — Дасте ви нам спокій чи ні? Якого дідька ви причепилися до нас, мов лайно до штанів? Я — француз, я не німецький жид, плювати мені на німецьких жидів. Розпалюйте її деінде, вашу війну.
Шалом якусь мить приголомшено дивився на нього, потім на його обличчі знову з'явилася звична убога посмішка, він простягнув руку, взяв свого портфеля і, задкуючи, почав одступати до дверей. Бірненаштц витяг з кишені гаманця.
— Зачекайте, — сказав він.
Шалом був уже біля дверей.
— Нічого мені не треба, — сказав він. — Часом я прошу допомоги у жидів. Але маєте рацію: ви — не жид, і я помилився адресою.
Він вийшов, і Бірненшатц довго дивився на двері, не рухаючись із місця. Це жорстокий чоловік, хижак, вони вродилися під щасливою зорею і у всьому їм таланить. Та через них і відбувається війна; і смерть, і біль — усе через них. Вони — це полум'я і пожежа, вони завдають болю, він завдав мені болю, я несу цей біль, немов дразку під нігтями, немов пекучу жарину під повіками, мов скабку в серці. Ось що вона думає про мене. В нього не було потреби просити її за це, він знав її, якби він міг заглянути в цю темну кучеряву голову, то неодмінно знайшов би там безжальну затяту думку, вона вперта, на свій лад, і нічого не забуває. Він вихилився у піжамі з вікна, розглядаючи майдан Желю, небо було блідо-голубе, сіре по краях, стояла та пора, коли вода біжить камінною бруківкою, струмує дерев'яними прилавками рибних крамниць, пахло від'їздом і ранком. Ранок, морський простір, за ним життя без докорів совісти, круглі хмарки диму від вибухів гранат на порепаній землі Каталонії. Однак за його спиною, за прохиленим вікном, у кімнаті, наповненій сном і ніччю, була ота мертва думка, вона чатувала на нього, судила його, — там був докір совісти. Завтра він поїде, поцілує їх на вокзальному пероні, і вона з малюком повернеться в готель, плигаючи, підніматиметься монументальними східцями, думатиме: він знову поїхав до Еспанії. Вона ніколи не простить йому того, що він поїхав до Еспанії; це рана, що насилу зарубцювалася на її серці. Він знову вихилився з вікна, щоб відтягнути ту мить, коли доведеться повертатися до кімнати; йому хотілося, щоб тут лунали крики, гіркі пісні, болісні уривчасті стогони, — все що завгодно, аби лише не було цього жахливого супокою. Майданом бігла вода. Вода, вогкі пахощі ранку, ранковий сільський гомін. Майдан під платанами був слизький, мокрий, білий і порский, неначе рибина в морі. А вночі тут співав неґр, і ніч здавалася сухою і тяжкою, мов ніч в Еспанії. Ґомес заплющив очі, він почував, що його пронизує гостре бажання Еспанії й війни. Вона цього не розуміє. Ні ночі, ні ранку, ні війни.
— Бах, бах! Бах-бах-бах-бах-бах! — на всю горлянку репетував Пабло.
Ґомес обернувся й увійшов до кімнати. Пабло надів свою каску, вхопив за ствол рушницю і розмахував нею, мов ломакою. Він гасав готельним покоєм і завдавав таких ударів у порожнечу, що замалим не втрачав рівноваги. Сара дивилася на нього мертвим поглядом.
— Це справжнісінька бійня, — сказав Ґомес.
— Я їх усіх убиваю, — не зупиняючись, відказав Пабло.
— Кого це "всіх"?
Сара у шляфроку сіла на краєчку ліжка. Вона церувала панчоху.
— Усіх фашистів, — сказав Пабло.
Ґомес відхилився назад і зареготався.
— Повбивай їх! — сказав він. — Жодного не минай. А он того ти пропустив.
Пабло побіг у напрямку, який показав йому Ґомес, і прицілився з рушниці.
— Бах, бах! — вигукнув він. — Бах-бах-бах. Нема пощади!
— О Ґомесе, — сказала Сара, — бачиш! Як ти міг?
Напередодні Ґомес купив Паблові цілий арсенал іграшкової зброї.
— Треба, щоб він навчався воювати, — сказав він, погладивши малюка по голові. — А то виросте боягузом, як оці французи.
Сара підняла на нього погляд, і він побачив, що ці слова глибоко вразили її.
— Не розумію, — сказала вона, — чому людей називають боягузами за те, що вони не хочуть воювати.
— Бувають такі моменти, коли треба, щоб було бажання воювати, — відказав Ґомес.
— Ніколи, — сказала Сара. — Ні в якому разі. Немає такої ціни, яку можна було б заплатити за те, щоб я опинилася посеред битого шляху без даху над головою і вбитою дитиною на руках.
Ґомес не відповів. Не було чого відповідати. Сара мала слушність. Зі свого погляду, вона мала рацію. Та її погляд на речі належав до тих, якими треба було нехтувати, інакше ніколи нічого не вийде. На її вустах з'явилася насилу помітна гірка посмішка.
— Коли ми з тобою познайомилися, ти був пацифістом, Ґомесе.
— На той час треба було бути пацифістом. Мета не змінилася. Проте іншими стали засоби для її досягнення.
Сара спантеличено замовкла. Її рот був трохи розтулений, і нижня губ одвисла, оголивши поточені карієсом зуби. Пабло розмахував рушницею й волав:
— Начувайся, брудний французе, боягузе ти французький!
— Бачиш, — озвалася Сара.
— Пабло, — хутко сказав Ґомес, — французів бити не треба. Вони ж не фашисти.
— Французи — це боягузи! — заволав Пабло. І почав раз за разом гамселити віконні штори, які важко гойдалися від ударів. Сара нічого не сказала, та Ґомес волів не бачити того погляду, який вона метнула на Пабло. Той погляд був жорстокий, ні, — це був здивований, радше, нерішучий погляд, немов би вона вперше побачила свого сина. Панчоху вона поклала біля себе і знай дивилася на цю чужу істоту, на це мале звіря, яке стинало голови і проламувало черепи, й, напевне, приголомшено думала собі: "Це я пустила його на світ". Гомесові зробилося соромно. "Тиждень, — подумав він. — Достатньо було тижня".
— Ґомесе, — раптом озвалася Сара, — ти й справді гадаєш, що буде війна?
— Сподіваюся, та ще й як, — відказав Ґомес. — Я сподіваюся, що Гітлер урешті змусить французів битися.
— Ґомесе, — сказала Сара, — знаєш, останніми днями я збагнула, що люди — лихі істоти.
Ґомес знизав плечима.
— Вони ні добрі, ні лихі. Кожен керується своїми інтересами.
— Ні, ні, — заперечила Сара. — Вони лихі. — Вона не зводила очей із малого Пабла, вигляд у неї був такий, наче вона провіщає його долю. — Лихі й ладні знищити одне одного, — додала вона.
— Я не лихий, — сказав Ґомес.
— Ні, — не дивлячись на нього, сказала Сара. — Ти лихий, бідолахо Ґомесе, ти дуже лихий. І тобі немає прощення: інше бодай нещасні. А ти щасливий та ще й лихий.
Запала довга мовчанка. Ґомес дивився на цю вгодовану куцу шию, на це знедолене тіло, яке він стискав у своїх обіймах цілісіньку ніч, і думав: "В неї немає дружніх почуттів до мене. Й ніжности теж. І поваги. Вона мене кохає, от і все: хто ж лихіший з-поміж нас двох?"
Та зненацька його охопили докори совісти: адже увечері він приїхав до Барселони щасливий, дуже щасливий, це таки правда. Він узяв тижневу відпустку. А завтра поїде собі. "Недобрий я", — подумалося йому.
— Гаряча вода є? — поспитався він.
— Тепла, — відказала Сара. — Кран о ліву руч.
— Гаразд, — мовив Ґомес. — Що ж, буду голитися.
Він увійшов до вбиральні, покинувши двері відчиненими, пустив воду і пошукав лезо. "Коли я поїду, — подумалося йому, — ця стрілянина тут довго не протриває". Звичайно ж, після його від'їзду Сара зачинить малюка у своїй здоровецькій шафі з ліками; якщо тільки не вирішить, що простіше буде забути його тут. "Вона його навчає тільки дівчачим іграм", — подумав він. Через скільки часу побачить він Пабло і що зробить вона з дитини? А все ж у малюка стійкий вигляд! Він підійшов до умивальниці й угледів у дзеркалі їх обох. Пабло стояв посеред кімнати, захеканий, червоний мов буряк, розставивши ноги і застромивши руки до кишень. Сара стояла перед ним на колінах і мовчки дивилася на нього. "Вона хоче дізнатися, чи схожий він на мене", — подумав Ґомес. Йому стало незручно, і він зачинив двері.
"... до мене з малюком. Приїду потягом о четвертій годині в неділю, замовте мені..."; одна долоня важко лягла на його ліве плече, друга лягла на праве. Гарячий і дружній потиск. Ну от: він сховав листа до кишені й підвів очі.
— Вітаю.
— Одетта щойно сказала мені... — мовив Жак, занурюючи свій погляд в очі Матьє. — Бідолахо ти старий!
Не зводячи очей зі свого брата, він сів у фотель, з якого щойно встала Одетта; рука, яку він насилу почував своєю, спритно підсмикнула штани; ноги схрестилися самі. Ці дрібниці його не обходили: він увесь зробився власним поглядом.
— Знаєш, я не вирушаю сьогодні, — сказав Матьє.
— Знаю. Не боїшся, що будуть неприємності?
— Ат! Кількома годинами пізніш...
Жак глибоко зітхнув.
— Що ти хочеш, аби я тобі сказав? Раніше, коли хтось шов на війну, йому могли сказати: захищай своїх дітей, свою свободу або ж край, захищай Францію, врешті, могли знайти підстави для того, щоб ризикувати своєю шкурою. Але сьогодні...
Він стенув плечима. Матьє схилив голову і шкрябав по землі закаблуком.
— Ти не відповідаєш, — проникливим голосом сказав Жак. — Ти вважаєш за краще не відповідати, боїшся, що забагато скажеш. Таж я знаю, що ти думаєш.
Матьє знай шкрябав черевиком по землі; не підводячи голову, він сказав:
— Та ні, цього ти не знаєш.
Запала коротка мовчанка, потім він почув нерішучий братовий голос:
— Що ти хочеш сказати?
— А те, що я взагалі нічого не думаю.
— Нехай буде так, — сказав Жак із прихованим роздратуванням. — Ні про що не думаєш, але у відчаї, це те ж саме.
Матьє силувано звів голову й усміхнувся.
— І не у відчаї теж.
— Врешті, — сказав Жак, — ти ж не хочеш, аби я повірив, ніби ти йдеш на війну покірно, мов той баран до різника?
— Гаразд, — сказав Матьє, — тобі не здається, що я таки трохи скидаюся на того барана? Я йду на війну, бо не можу вчинити інакше. І після цього справедлива ця війна чи несправедлива — для мене це другорядна річ.
Жак відкинув голову назад і глянув на Матьє крізь напівопущені повіки.
— Ти мене дивуєш, Матьє. Страшенно дивуєш, я просто-таки не впізнаю тебе. Як це? У мене був брат-бунтар, цинічний, задерикуватий, брат, який ніколи не хотів, щоб його пошили в дурні, який ніколи й мізинцем не кивнув без того, щоб не спитати себе, а чому це він кивнув мізинцем, а не вказівним пальцем, і чому кивнув саме мізинцем правої руки, а не лівої. І от війна, його посилають на передову лінію фронту, і мій брат-бунтар, мій розбивач полумисків, нічого не питаючи, люб'язно вирушає в дорогу та ще й каже: я йду на війну, бо не можу вчинити інакше.
— Це не моя вина, — відказав Матьє. — Я так і не зміг виробити свій погляд на подібні речі.
— Ну, то погляньмо на них, — сказав Жак, — тут все зрозуміло: ми маємо такого собі добродія — назвемо його Бенеш — який узяв на себе рішуче зобов'язання зробити з Чехословаччини федерацію на швайцарський кшталт. Він зобов'язався це зробити, — з притиском повторив Жак, — я прочитав це у протоколах Мирної конференції, як бачиш, у мене свої джерела. І ця обіцянка означала надання судетським німцям справжньої етнографічної автономії. Гаразд. Відтак цей добродій геть забуває про свої обіцянки і заправляє тими німцями, судить тих німців і здійснює в їхньому краю поліційну владу через чехів. Німцям це не подобається: це їхнє святе право. Тим паче що я знаю тих чеських урядовців, бував я в Чехословаччині: вони страшенно занудні! Що ж, тепер їм хочеться, щоб Франція, країна, як вони кажуть, свободи, проливала свою кров за те, аби чеські урядовці й далі чинили дрібні утиски німецькому населенню, — ось чому ти, викладач філософії в ліцеї Пастера, підеш на фронт, аби останні роки своєї молодости провести глибоко під землею, поміж Бітхе й Віссембургом. Що ж, тепер ти зрозумів, що мої вуха трохи зашарілися, коли ти сказав мені, що покірно йдеш на війну й що тобі начхати, справедлива ця війна чи несправедлива.
Матьє збентежено дивився на свого брата; він думав: "Етнографічна автономія, ніколи не додумався б до такого". Втім для очищення совісти він усе ж таки сказав:
— Тепер Судети хочуть приєднання до Німеччини, а не етнографічої автономії.
Жак зробив страдницьку гримасу.
— Ради бога, Матьє, не кажи, як мій консьєрж, не прозивай їх Судетами. Судети — це гори. Кажи "судетські німці" або ж просто "німці". Ну й що? Вони хочуть приєднатися до Німеччини? Що ж, їх довели до краю. Якби їм напочатку дали те, що вони просили, то ми не опинилися б ув отакому становищі. Та Бенеш хитрував, лукавив, бо великі пуріци в нас змусили його повірити, що за ним стоїть Франція: і ось результат.
Він сумовито глянув на Матьє.
— Все це, — сказав він, — я терпів, бо мусив: давно вже знаю я, чого варті політики. Але те, що ти, чоловік розсудливий, викладач університету, настільки втратив елементарні рефлекси, що спокійнісінько запевняєш мене, ніби йдеш на бойню, тому що не можеш вчинити інакше, — от цього я не можу стерпіти. Якщо більшість із вас думає отаким чином, то Франції кінець, старий ти бідолахо.
— А що ти хочеш, аби ми зробили? — поспитав Матьє.
— Що? Таж у нас іще демократія, Тьє! Гадаю, у Франції існує й громадська думка.
— То й що?
— А те, що нехай би мільйони французів, замість того, щоб тратить сили на дрібні сварки, зібралися разом і сказали нашим урядовцям: "Судетські німці хочуть повернутися в лоно Німеччини? Нехай повертаються собі: це їхня справа!" Не знайшлося б жодного політика, який ризикнув би розпочати війну через таку дрібницю.
Він поклав долоню на коліно Матьє і додав примирливим тоном:
— Знаю, ти не любиш гітлерівського режиму. Та, врешті, не можу поділяти твоєї упереджености проти нього: це молодий, хвацький режим, який уже зарекомендував себе і, що не кажи, приваблює нації осередньої Европи. І врешті, так чи так, а це його справа: ми не повинні туди втручатися.
Матьє погамував позіх і сховав ноги під стілець; він крадькома зиркнув на трохи бундючне лице свого брата і подумав собі, що той старіє.
— Може, — покірно сказав він, — може, ти і маєш рацію.
Одетта спустилася східцями і мовчки сіла біля них. Вона була граціозна й сумирна, мов хатня звірина: сідала, ішла собі й поверталася, певна того, що ніхто її не помічає. Матьє роздратовано обернувся до неї: він не любив бачити їх укупі. Коли поруч був Жак, Одеттине лице не мінялося, воно було гладеньке й порске, немов обличчя статуї з очима без зіниць. Та його слід було читати інакше.
— Жак вважає, що я не досить сумний, аби іти на війну, — всміхаючись, озвався він. — Він силкується впоїти мені смерть у душу, пояснюючи, що я дам себе вбити за ніщо.
Одетта й собі всміхнулася йому. То була не світська усмішка, як він очікував, а усміх, що призначався лише йому; і вмить тут знову опинилося море, і легеньке коливання морської поверхні, й невловні тіні, що ковзали хвилями, і сонячний плин, що мерехтів у морі, й зелені агави і зелена хвоя, що встеляла землю, й шпичасті тіні високих сосон, і круглява біла спекота, й запах смоли, — все розмаїття вересневого ранку в Жюан-ле-Пен. Люба Одетта. Кепсько одружилася, кепсько її люблять; але хто має право сказати, що вона погубила своє життя, якщо вона може усміхатися, викликати у твоїй пам'яті спогад про сад над водою і літню спеку на морі? Він глянув на Жака, жовтого і гладкого; руки його тремтіли, він гарячково ляскав долонею по газеті. "Чого він боїться?" — подумав Матьє. Субота 24 вересня, одинадцята година ранку, Паскаль Монтасрю, народився 6 лютня 1899 року, прізвисько Одноокий дістав за те, що 6 серпня 1907 року загнав собі ножа в ліве око, намагаючись перерізати линви на гойдалці свого малого приятеля Жюло Трюфф'є, аби подивитися, що з того вийде, як і щосуботи, продавав півники й лютики на набережній Пассі, трохи вперед від станції метра; в нього була своя техніка торгівлі, він діставав букети, гарні букети, з плетеного верболозового кошика, який стояв на складаному стільці, спускався на шосе, авта, сигналячи, їхали повз нього, він гукав "букети, гарнюні букети для ваших пань", вимахуючи букетом золотавих квітів, авта кидалися на нього, мов бугаї на арені, а він і з місця не рухався, він втягував живіт, відхиляв голову назад, авто минало його, немов здоровецька тупа худобина, і він кричав у розчинене вікно: "Букети, гарні букети!", і зазвичай водії ставали, він вилазив на підніжку, й авто під'їжджало до хідника, бо це був вихідний день і вони полюбляли вертатися у свої кам'яниці на вулиці де Вінь або ж на вулиці дю Ранелаґ з букетами для своїх пань. "Гарні букети", він плигнув назад, щоб уникнути авта, либонь, уже сотого, яке минало його, не зупиняючись. "Нічого собі!" Не знаю, що з ними сталося цього ранку. Схилившись над кермом, вони гнали хутко і безцеремонно, глухі, мов пеньки. Вони не звертали на вулицю Чарльза Діккенса чи на авеню Лямбаль, вони простували набережними з усією пишнотою, неначе хотіли доїхати аж до Понтуази, Одноокий Паскаль нічогісінько не розумів: "Та куди ж вони їдуть? Куди це вони їдуть?", коли ішов звідтіля, дивлячись на свого кошика, де було повно жовтих і рожевих квітів, і було йому страшенно шкода.
— Це ж бо чистісіньке божевілля, — сказав він. — Найбільше самогубство за всю історію. Як це? За останні сто років Франція зазнала двох кровопускань, одного ще за часів Імперії, другого в 1914 році; на додачу до цього щодня знижується показник народжуваности. І тепер вирішили розв'язати нову війну, яка буде коштувати нам від трьох до чотирьох мільйонів людей? Три або чотири мільйони, яких ми не зможемо вже поповнити, — наголошуючи на кожному слові, сказав він. — Переможниця чи переможена, країна все одно переходить у ранг другорядних націй: ось що можна сказати з певністю. І ще одне хочу я тобі сказати: не встигнемо ми промовити "ху", як Чехословаччину проковтнуть. Варто лише глянути на мапу: ця країна мов кавалок м'яса у зубах німецького вовка. І нехай-но вовк стисне щелепи...
— Таж це, — озвалася Одетта, — буде тільки тимчасово: чехословацьку державу відновлять після війни.
— Он як? — зухвало регочучись, поспитав Жак. — Вірю тобі, вірю! Справді, скидається на те, що англійці підуть на те, аби відновити джерело лиха. П'ятнадцять мільйонів мешканців, дев'ять національностей, це виклик здоровому глуздові. Чехам не варто обманювати себе, — суворо додав він, — їхній життєвий інтерес полягає в тому, щоб уникнути цієї війни за будь-яку ціну.
Чого він боїться? Стискаючи в руці непотрібний букет, він дививсь, як проїжджають авта, це було так само, як і на вулиці де Шантільї у вечір перегонів, на дахах декотрих авт були чемодани, матраци, дитячі автомобільчики, швацькі машинки; й усі мало не репалися від валіз, клумаків і кошиків. "Це не жарти!" — сказав Одноокий Паскаль. Вони їхали такі навантажені, що під час кожного струсу щитки аж черкали по шинах; вони дають драла, думав він, дають драла. Він легенько відстрибнув назад, щоб ухилитися від "сальмсона", але й не думав повертатися на тротуар. Вони дають драла, ці добродії з гладенькими, вгодованими пиками, з тлустими дітлахами, вродливими панями, їм пече в зад, вони дають драла від німаків, від бомбувань, від комунізму. Він утрачав усіх своїх клієнтів. Та вона здавалася йому настільки кумедною, оця ґерелиця автомобілів, ця відчайдушна втеча до Нормандії, це було йому такою відплатою, що він залишився на шосе, й машини-втікачки мало не зачіпали його, проїжджаючи мимо, а він почав реготатися на всю горлянку.
— Та і як, питаю я тебе, зможемо ми їх порятувати? Адже врешті нам усе-таки треба буде атакувати Німеччину. Та й що? Як це зробити? На сході — лінія Зіґфріда, на ній ми поламаємо зуби. На півночі — Бельгія. Ми що, будемо порушувати її нейтралітет? От скажи, скажи: як? Накинути круга через Туреччину? Це годиться хіба що для роману. Все, що ми зможемо зробити, це чекати зі зброєю в руках, поки Німеччина розправиться з Чехословаччиною. Після чого вона прийде розправитися з нами.
— Гаразд, — сказала Одетта, — саме в цей момент і...
Жак зиркнув на неї, як чоловік на свою дружину.
— І що? — крижаним тоном поспитався він. Тоді нахилився до Матьє. — Я вже казав тобі про Лорана, який був великим пуріцом у "Ер Франс" і залишився радником у Ко й Ґі Ляшамбр? Так от, без коментарів передаю тобі те, що сказав він мені в липні цього року: "На все й про все французька армія має в своєму розпорядженні сорок бомбардувальників і сімдесят винищувачів. Якщо так буде й далі, то німаки будуть у Парижі в перший же день Нового року".
— Жаку! — люто вигукнула Одетта.
Чого він боїться? Паскаль реготався, реготався, він покинув свій букет, щоб досхочу нареготатися, ось він відскочив назад, і колесо авта проїхало по стеблах квітів. Чого він боїться? Вона розлютилася, бо хтось дозволив собі уявити поразку Франції. Ніяка вона не симпатична: слова викликають у неї страх. Вони бояться дирижаблів і німецьких літаків, я бачив їх у 1916 році, вони тоді у штани наклали, і от усе починається знову; авта на повній швидкості гнали по розчавлених стеблах, і в Паскаля сльози виступили на очах, такою комедією все йому видавалося. Моріс геть не вважав це кумедним. Він поставив приятелям по чарчині, й лопатки його й досі щеміли від їхніх ляскань. Тепер він був сам, і незабаром треба буде звістити про це Зезеті. Він угледів білу об'яву на високому сірій стіні заводу Пеное й підійшов, йому треба було перечитати її самому й повільно:
"Згідно з наказом міністра Національної оборони, війни й міністра військово-повітряних сил". Смерть не була аж таким жахіттям, всього-навсього нещасливий випадок на виробництві, Зезета стійка, вона достатньо молода, щоб улаштувати своє особисте життя, якщо немає дітей, то все це так просто. Що ж до іншого, то нехай, він піде воювати, а потім, після всього, залишить гвинтівку в себе, це вже вирішено. От тільки коли ж воно скінчиться? За два роки? За п'ять? Остатня війна тривала п'ятдесят два місяці. Цілих п'ятдесят два місці треба буде треба буде підкорятися сержантам, офіцерам, усім оцим свинячим рилам, які він так ненавидів. Підкорятися кожному їхньому жестові, кожному поглядові, козиряти їм на вулицях, тоді як досі він засовував руки до кишень, щоб, зустрівши когось із них, не затопити йому в пику. В окопах вони будуть такими, хоч до рани прикладай, бояться, що їм усадять кулю в спину, та під час перепочинку допікають солдатам, як у казармі. О, нехай-но тільки прийде перша атака, я залюбки впораю офіцера, який ітиме попереду. Він рушив далі, почувався він смутним і тихим, як за тої пори, коли боксував і за чверть години до матчу перевдягався в роздягальні. Війна була довгим-довгим шляхом, не треба було про неї думати, а то врешті-решт будеш думати, що ні в чому немає сенсу, навіть кінець війни, навіть повернення додому з гвинтівкою в руках. Довгий-довгий шлях. І, може, він сконає напівдорозі, немовби в нього й мети не було іншої, як тільки дати прострелити собі шкуру заради заводів Шнайдера чи скрині пана де Венделя. Він простував у чорній пилюзі поміж мурами заводу Пеное і будов Жермена; досить далеко праворуч він бачив похилі дахи майстерень Північної залізниці, а потім, ще далі, великий червоний димар горілчаного заводу й думав: "Довгий-довгий шлях". Одноокий реготався, стоячи поміж автами, Моріс крокував у пилюзі, а Матьє сидів на березі морі, слухав Жака й думав собі: "Може, він і має рацію", думав про те, що йому доведеться покинути своє вбрання, фах, особистість, голим-голісіньким іти на цю найбільш абсурдну з-поміж усіх воєн, на зарання програну війну, й відчував, що провалюється в безіменність; він уже ніким не був, ні старим Борисовим викладачем, ні старим коханцем старої Марсель, ні надто старим закоханим в Івіш; всього-навсього людиною без імені, без віку, людиною, в якої вкрали майбуття і в якої попереду була нескінченна низка непередбачености. Об одинадцятій тридцять автобус зупинився в Сафі, й П'єр вийшов трохи провітритися. Плескаті жовті хатини понад асфальтовим шляхом; позаду невидне Сафі, яке спускалося до моря. Араби пеклися на осонні, присівши напочіпки на широкій смузі вохряної землі, літак летів над жовто-сірою шахівницею, це була Франція. "Ну, ці можуть начхати на неї", — заздрісно подумалося П'єрові; він ішов поміж арабами, міг доторкнутися до них і все ж таки не був поміж ними: вони незворушно смалили свій гашиш, а він піде гинути в Альзасі; він спіткнувся об грудомаху, літак провалився у повітряну яму, і старий подумав собі: "Не люблю літаків". Гітлер схилився на столом, генерал показував щось на карті й казав: "П'ять танкових бригад. Тисяча літаків вирушать із Дрездена, Темпельгофа й Мюнхена", й Чемберлен притискав хустинку до рота й думав: "Це вдруге мандрую я літаком. Не люблю мандрувати в літаках". Вони не можуть мені допомогти; вони присіли на осонні, схожі на маленькі каструлі з кип'ячою водою; вони задоволені, вони самі на землі; ох, з відчаєм подумалося йому, Боже мій, Боже! Якби ж то я був арабом!
Об одинадцятй годині сорок п'ять хвилин Франсуа Аннекен, фармацевт першого класу з Сен-Флура, один метр сімдесят сантиметрів на зріст, ніс прямий, чоло середнє, невеличка зизоокість, кругла борода, клятий дух із рота й від пахового заросту, до семи років хронічний ентерит, едіпів комплекс подоланий десь віці тринадцяти років, ступінь бакалавра в сімнадцять, мастурбація аж до служби у війську по два-три виверження на тиждень, читач "Тан" і "Матен" (за передплатою), бездітний чоловік Дікюлафуа Есперанс, віруючий католик, який причащається два-три рази на триместр, піднявся на другий поверх, увійшов до подружньої спальні, де його дружина приміряла капелюшка, й мовив: "Я ж тобі казав, вони призивають запасників із посвідкою номер два". Дружина поклала капелюшка на столик, вийняла шпильки з рота і сказала: "То ти сьогодні вирушаєш?" — Він сказав: "Авжеж, потягом о п'ятій годині". — "Боже милий" — сказала дружина, — я так хвилююся, не встигну приготувати тобі все. Що ти візьмеш із собою? — спитала вона. — Звичайно ж, сорочки, довгі підштанки, в тебе є вовняні, муслінові й із бавовни, найкраще взяти вовняні. О, а ще ж пояси із фланелі, ти можеш узяти їх п'ять чи шість, згорнувши в рулон". — "Ніяких поясів, — сказав Аннекен, — це гнізда для вошей". — "Який жах, але ж у тебе не буде вошей. Забери їх, прошу тебе, зроби мені таку ласку, там ти побачиш, що вони тобі стануть у пригоді. Слава богу, в мене ще є консерви, бач, це ті, що я купила в тридцять шостому році, коли були страйки, ти ще глузував із мене, ще в мене є слоїк капусти в білому вині, але ж тобі вона буде не до смаку..." — "В мене від неї печія. А от, — сказав він, затираючи долоні, — якщо ти маєш слоїчок рагу..." — "Ох, слоїк рагу! — вигукнула Есперанс. — Сердешний мій друже, а де ж ти його підігрієш?"— "Овва!" — сказав Аннекен. — "Як це — овва? Його ж треба підігрівати на водяній бані". — ""Гаразд, але ж є ще курячий холодець, правда?" — "Авжеж, це так, холодець із курки і добра свиняча ковбаса сирого копчення, котру прислали двоюрідні брати з Клермона". — Він помріяв із хвильку і сказав: "Я візьму свого швайцарського ножа". — "Авжеж. А де я поділа термоса для кави?" — "Ох, справді, кава, треба ж мати щось гаряче, аби наповнити живіт; вперше, одколи я о