: їй відомо було, що для Філіпа все втрачено. Він корчив із себе чоловіка, вільного від умовностей, захоплювався Пітто, а той хотів скористатися цим, щоб затягти його в ліжко, причому з чистої розбещености — він навіть не був педерастом. Останньої миті хлопчисько відступав. Він був таким, як і всі дітваки: хотів усе мати й нічого не давати. Тепер він благав Пітто, щоб той залишався його другом, але Пітто чихвостив його у хвіст і в гриву. "Дай мені спокій нарешті! Ти малий нікчема, обиватель малий, синочок заможних батьків, який корчить із себе блатного". Вона зареготалася і почала друкувати: "Чи можна уявити собі гірших тварюк, ніж високі офіцери, які засудили до смертної кари Дрейфуса?" Гарно він їх, звеселівши, подумала вона.
Двері відчинилися і з гуркотом зачинилися знову. Перед нею стояв Філіп. Він плакав. Ось він схилився над столом і тицьнув їй пальцем у груди.
— Він довів мене до краю, — з відчайдушним виглядом промовив він. — Ніхто не має права доводити людину до краю. — Потім відкинув голову назад і засміявся: — Ви ще почуєте про мене!
— Не суши собі мізки, — зітхнувши, відказала Ірена.
Доглядальниця зачинила кришку валізи: двадцять дві пари черевиків, шевцям небагато було від нього пожитку, коли одна пара стоптувалася, він кидав її до валізи й купував ще одну, сто пар шкарпеток з дірами на п'ятах і на великому пальці, шестеро костюмів, що порохом поприпадали у шафі, й такий тут бруд у нього, справжнісінький барліг одинака. На п'ять хвилин вона могла його покинути, вона вислизнула в коридор, зайшла до вбиральні й задерла спідницю, на всяк випадок залишивши відчиненими великі двері. Вона хутко справила потребу, сторожко прислухаючись до найменшого шереху: та Арман Віґ'є непорушно лежав сам-самісінький у своїй кімнаті, його жовті руки покоїлися на простиралі, його кощаве підборіддя з цупкою сивою бородою стирчало вгору, очі порожні, на вустах була якась відсторонена посмішка. Його ноги мов патики витяглися під простиралом, ступні лежали одна біля одної під кутом вісімдесят градусів, на великих пальцях стриміли нігті — страшенні мов пазурі, кожні три місяці він зрізував їх кишеньковим ножиком, ті нігті упродовж двадцяти п'яти років робили йому діри у всіх шкарпетках. На сідницях у нього були струпи, — хоча йому й підкладали гумовий круг, — та вони вже не кровили: він був мертвий. На нічному столику лежав його лорнет і вставна щелепа у шклянці з водою.
Мертвий. А життя його було там, недосяжне на дотик, суворе і повне мов яйце, настільки наповнене, що ніяка сила на світі уже не змогла б утиснути в нього навіть одного атома, настільки пористе, що проходили через нього і Париж, і цілий світ, розкидане по всьому обширі Франції й цілковито злютоване в кожній точці простору, величезний, непорушний і галасливий ярмарок; тут був гомін, сміх, свист паровозів і вибухи шрапнелів, 6 травня 1917 року, гуркіт бомбардування, що гримів у його вухах, коли він упав поміж двома окопами, — всі ці звуки застигли у ньому, а доглядачка хоч і вслухалася, та не почула нічого, крім свого дзюркотіння. Вона підвелася, — воду вона не спустила з поваги до небіжчика, — повернулася до кімнати й сіла біля узголів'я Армана, що проходив через велике незрушне сонце, яке назавжди осяяло жіноче лице, 20 липня 1900 року, біля Великого мису, в човні. Арман Віґ'є був мертвий, життя його линуло, і були в ньому застиглі болісті, велика смугаста стяга, що наскрізь пронизує місяць березень 1922 року, його біль поміж ребрами, незнищенні маленькі радощі, веселка суботнього вечора над набережною Берсі, пройшов дощ, бруківка була слизька, регочучись, проїхало двоє велосипедистів, шум дощу на балконі душного березневого полудня, циганська мелодія, од якої йому аж сльози на очі навернулися, сяйливі краплі роси у траві, голуби, що злетіли над площею Святого Марка. Вона розгорну газету, наділа на носа окуляри і почала читати: "Останні звістки. Пан Чемберлен не зустрівся для переговорів сьогодні пополудні з канцлером Гітлером". Вона подумала про свого небожа, якого обов'язково призвуть до війська, відклала газету набік і зітхнула. Мир був тут, як веселка, як сонце Великого Мису, як рука з білястими волосинками, що кучерявляться на світлі. Мир 1939, і 1940, і 1980 року, великий мир поміж людьми; доглядальниця стиснула губи, подумала собі: "Це війна", вона дивилася вдалину, її очі були непорушні, і погляд її проходив крізь мир. Чемберлен похитав головою, сказав: "Звичайно, я зроблю все, що зможу, проте я не маю великої надії". Горас Вілсон відчув, як по спині йому побіг неприємний дрож, йому подумалося: " А чи був він щирий?", а доглядачці подумалося: "Чоловік мій — у чотирнадцятому році, небіж — у тридцять восьмому: я жила поміж двома війнами". Однак Арман Віґ'є знає, що мир тільки-но вродився, Шанталь питає його: "Чому ти воював, з твоїми ідеями?", і він йому відповідає: "Щоб ця війна була останньою". 27 травня 1919 року. Назавжди. Він слухає Бріана, який говорить із трибуни, такий малий, під безхмарним небом; він стоїть у натовпі паломників, мир спустився на них, вони доторкаються до нього, бачать його, кричать "Нехай живе мир!" Назавжди. Він сидить на залізному стільці в Люксембурзькому саду, тепер він завжди буде дивитися на квітучі каштани, війна відійшла в минуле, він простягає свої тонкі ноги, дивиться на дітлахів, які гасають туди-сюди, і думає, що вони ніколи не зазнають жахіть війни. Прийдешні роки будуть спокійним битим шляхом, час розпускається, мов те віяло. Він дивиться на свої зігріті сонцем старечі руки, усміхається, думає: "Це завдяки нам. Війни більше не буде. Ні за мого життя, ні після моєї смерти". 22 травня 1938 року. Назавжди. Шарль Віґ'є помер, і жодна душа не могла сказати йому, що він мав рацію або ж не мав. Ніхто не міг змінити незнищенної будучности його мертвого життя. Ще день, один-єдиний день, і можливо, усі його надії згасли б, він виявив би, що його життя розчавлене поміж двома війнами, як поміж молотом і кувадлом. Та він помер 23 травня 1938 року о четвертій годині ранку, сім днів пролежавши у комі. І забрав із собою мир. Мир, весь мир світу, такий, здавалося б, надійний. Подзвонили біля вхідних дверей, вона схопилася, напевне, це була двоюрідна сестра з Анжера, єдина його родичка, напередодні їй надіслали телеграму. Вона побачила невисоку чорняву жіночку зі щурячим писком, трохи затуленим кісьми.
— Я пані Вершу.
— Ага, дуже добре, пані!
— Можна ще його побачити?
— Та певно ж. Він там.
Пані Вершу підійшла до ліжка, глянула на його провалені щоки, запалі очі.
— Він так змінився, — сказала вона.
Двадцята тридцять в Жюан-ле-Пен, двадцять перша тридцять у Празі.
— Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано...
— Кінець, — сказав Мілан.
Він стояв біля вікна. Анна нічого не відповіла. Нагнулася й почала збирати розбите шкло, складати найбільші камінці у свого фартуха і викидати їх у вікно. Лампа була розтрощена, в кімнаті було похмуро і стояли сині сутінки.
— А тепер, — сказала вона, — я гарно позамітаю тут.
Вона повторила: "Гарно позамітаю" і затремтіла.
— Вони все в нас відберуть, — плачучи, сказала вона, — вони все порозбивають, вони виженуть нас.
— Замовкни, — сказав Мілан. — Не плач, ради Бога!
Він підійшов до радіоприймача, обернув вимикач, і лампи засвітилися.
— Нічогісінько, — вдоволено сказав він.
І зненацька на всю кімнату пролунав механічний, трохи зарізкий голос.
— Не відходьте від радіоприймачів. Зараз буде передано надзвичайне повідомлення. Не відходьте від приймачів. Зараз буде передано...
— Слухай, — тремтячим голосом сказав Мілан, — слухай!
П'єр крокував сягнистою ходою. Мод дріботіла поруч, тримаючи під пахвою свої капці. Вона просто-таки нетямилася від щастя.
— Вони такі гарнюні, — казала вона йому. — Рюбі умре від задрощів; у Фезі вона придбала капці, та вони й наполовину не такі гарні, як ці. Крім того, це так зручно, підвівшись із ліжка, ти відразу влазиш у них і навіть не треба руками їх торкатися, тоді як із пантофлями стільки мороки. От тільки потрібно так робити, аби вони не спадали, гадаю, треба отак задирати великі пальці; нехай-но я поспитаю в готельної служниці, вона ж арабка.
П'єр знай мовчав. Вона стурбовано зиркнула на нього і сказала:
— Ти теж повинен був би купити такі капці, ти ж завжди ходиш босий по кімнаті; хіба ти не знаєш, що вони підходять і чоловікам, й жінкам?
П'єр зупинився просто посеред вулиці.
— Досить! — голосно сказав він.
Збита з пантелику, вона теж зупинилася.
— Що сталося?
— Вони підходять і чоловікам, і жінкам! — перекривив її П'єр. — Годі, годі! Ти добре знаєш, про що я думаю, слухаючи твою балаканину! І ти теж думала про це, — з притиском додав він. Потім облизнув губи й іронічно посміхнувся. Мод хотіла щось сказати, та глянула на нього й, похолонувши, завмерла.
— Тільки ніхто не хоче дивитися правді у вічі, — провадив він. — Особливо жінки: коли вони думають про одне, то швиденько починають теревенити про інше. Правда ж?
— П'єре, — не тямлячи себе од переляку, сказала Мод, — та ти з глузду з'їхав! Я нічогісінько не второпаю з того, що ти кажеш. Про що, тобі здається, я думаю? І про ти думаєш?
П'єр дістав з кишені книгу, розгорнув і тицьнув їй під носа.
— Про це, — сказав він.
То було фото скаліченого обличчя. В нього не було носа, на очах була пов'язка.
— Ти... ти купив оце? — приголомшено поспиталася вона.
— Авжеж, — відказав П'єр. — А що? Я — чоловік, я не боюся: мені хочеться глянути, яке в мене буде обличчя у наступному році.
Він помахав тим знімком у неї перед очима.
— Любитимеш мене отаким?
Їй страшно було збагнути, вона все віддала б, аби тільки він замовк.
— Відповідай! Любитимеш чи ні?
— Замовкни, — промовила вона, — благаю тебе, замовкни!
— Ці люди, — сказав П'єр, — мешкають у Валь-де-Ґрас. З дому вони виходять лише вночі, та й то понадівавши маски на обличчя.
Вона хотіла було забрати в нього книгу, та він вихопив її й поклав до кишені. Вона дивилася на нього, губи її тремтіли, вона боялася, що от-от розплачеться.
— О П'єре, — тихо сказала вона, — то ти, виходить, боїшся?
Він відразу ж замовк і втупився у неї приголомшеним поглядом. Якусь мить вони стояли непорушно, а потім він сказав, насилу вимовляючи слова:
— Всі чоловіки бояться. Всі. Не бояться тільки ненормальні; і це не має нічого спільного з хоробрістю. І ти не маєш права судити мене, бо ти не йдеш на війну.
Вони мовчки пішли далі. Вона думала собі: "Та це ж боягуз!" Вона дивилася на його смагляве чоло, його флорентинський ніс, прегарні вуста й думала: "Боягуз. Як і Люсьєн. Ото вже не щастить мені".
Одетта наполовину була осяяна світлом, решта її тіла була оповита сутінками, які стояли у їдальні, вона стояла, спершись на поруччя балкона, й дивилася на море, Здоровань Луї думав собі: "Яка війна!" Він ішов і багряне вечірнє сонце танцювало на його руках, у його бороді. Одетта спиною відчувала гарний прохолодний покій, затишний прихисток, білу скатертину, що тьмяно відсвічує у темряві, та Одетта стояла на світлі, світло, усвідомлення і війна струміли в неї через очі, вона думала про те, що він піде на війну, у плині згасаючого дня згустками згорталося електричне світло, згустки були мов яєчний жовток, Жаніна обернула вимикач, руки Марсель метушилися в жовтому світлі лампи, вона попросила соли, і від її рук упали на скатертину темні тіні, Даніель сказав: усе це блеф, треба просто зачекати, він обов'язково відкриє карти. Палюче світло, що дере увіччю, мов наждак, на Сході завжди воно таке, до останньої хвилини. Зараз полудень, а потім хутко настане й ніч, П'єр позіхав, хотів дати їй наздогад, що він уже заспокоївся, та вона мовчки крокувала поруч і дивилася на нього поглядом, що був діткливий, як і оте світло. Коли вони опинилися на майдані, то вона злякалася, що він запропонує їй провести ніч удвох, та він зняв капелюха і сказав холодним тоном: "Завтра рано вставати, а тобі треба ще й речі спакувати, тож, гадаю, краще буде, як ти заночуєш у своїх подруг". Вона відказала: "Я теж гадаю, що так буде краще". І він сказав їй: "До побачення". "До побачення, — сказала вона. — До побачення на кораблі".
"Не відходьте від приймачів, зараз буде передано надзвичайне повідомлення"; він лежав на спині, заклавши руки за голову, на душі було невесело, він сказав: "Цю лялю дуже люблять". І вона здригнулася й відказала: "Так..." Як і щовечора, їй було страшно. "Так, я дуже вас люблю!" Часом вона погоджувалася на це, часом казала ні, та цього вечора не насмілиться. "То вділять їй трохи пестощів, вечірніх пестощів?" Вона зітхнула, ото вже соромлива вона була, аж смішно. Вона сказала: "Цього вечора ні". Він ледве чутно зітхнув і сказав: "Бідолашна ляля, вона так розхвилювалася, а це пішло б їй на користь. Щоб гарненько приспати її, га? Не хочете, ні? Ти ж знаєш, це завжди мене заспокоює..." На її обличчі з'явився вираз старшої медсестри, як, бувало, тоді, коли вона садовила його на судно, її обличчя геть завмирало, очей вона не заплющувала, та, схоже було, вона так налаштувала себе, щоб нічого не бачити, а ще її руки під ним, швидке розстібання ґудзиків, руки фахівця, а ще її обличчя, що було таке печальне, так смішно, рука проникла, така ніжна, як мигдальне тісто, Одетта здригнулася і сказала: "Ви налякали мене; а Жак із вами?" Шарль зітхнув, Матьє сказав, що ні. "Ні, — сказав Моріс, — потрібно те, що потрібно". Він зняв ключа з дошки, тут смердить вбиральнею, гидота та й годі. "Це малюк пані Сальвадор, — сказала Зезета, — вони виганяє його, коли до неї приходять чоловіки, й тоді він задля розваги кладе купи скрізь, де йому заманеться".
Вони піднялися східцями. "Не відходьте від приймачів, зараз буде передано.." Мілан з Анною схилилися над приймачем, крізь вікна долинав переможний галас. "Зроби тихіше, — сказала Анна, — не треба їх провокувати", ніжна рука, ніжна, мов мигдальне тісто, Шарль набряк, неначе брунька, розпустився, дозрів величезний плід, ось-ось бризне сім'я, плід, що стремить просто у небо, соковитий плід, весну душної ніжности; мовчання, цокання виделок, і довге шоркання в приймачі, мов тканину хтось роздирає, вітер, що пестить величезний ніжний волохатий плід, Анна здригнулася і стисла руку Мілана.
"Громадяни,
уряд Чехословаччини проголошує загальну мобілізацію; всі чоловіки віком до сорока років і військові фахівці будь-якого віку повинні негайно зібратися. Офіцери, унтер-офіцери й солдати запасу і другого розряду запасу всіх звань, а також усі військовики, що перебувають у відпустках, повинні невідкладно прибути у мобілізаційні пункти. Всі повинні бути зодягнені в поношений цивільний одяг, мати при собі військові квитки і запас харчів на дві доби. Крайній термін для повернення на відповідні пункти — четверта година тридцять хвилин ранку.
Всі засоби пересування, автомобілі й літаки підлягають негайній мобілізації. Продаж пального відбувається лише за спеціяльним дозволом, який видається військовими властями.
Громадяни! Настала вирішальна година. Успіх залежить від кожного з вас. Нехай кожен докладе усіх зусиль для блага батьківщини. Будьте хоробрими і вірними. Ми воюємо за справедливість і свободу!
Хай живе Чехословаччина!"
Мілан випростався, він горів, ось він поклав долоні на плечі Анни і сказав:
— Нарешті-таки! Анно, це сталося, це сталося!
Жіночий голос прочитав декрет ще і словацькою мовою, вони втямили з нього хіба що декілька розрізнених слів, та звучало це, наче військовий марш. Анна повторювала: "Нарешті! Нарешті!", і сльози котилися по її щоках. А потім вони раптом почули: "Die Regierung hat entschlossen", це було по-німецькому, Мілан обернув регулятор до краю, і радіо загриміло, голос розбивав об стіни їхні мерзенні пісеньки, їхній святковий галас, ось він поллється з вікон, розтрощить шибки в Єґершміттів, долине аж до їхнього мюнхенського салону, де вони зібралися, немов одна родина, і від нього кров у них похолоне у жилах. Сморід вбиральні й запах кислого молока вже чекав на нього, він глибоко вдихнув їх, вони проникли в нього і, мов помах мітли, вимели з нього чистенькі світлі запахи вулиці Руаяль, це був запах убогости, його запах. Моріс непорушно стояв біля дверей своєї кімнати, і Зезетта вставляла ключ у замкову шпарину, а Одетта радісно казала: "Ну ж бо до столу! До столу! Жаку, на тебе чекає сюрприз"; він почувався дужим і твердим, тому що знову опинився у світі, де владарює гнів і бунт; на другому поверсі верещали дітлахи, їхній батько прийшов додому п'яний мов дим; у сусідній кімнаті чутно було дрібну ходу Марії Пранзіні, чоловік її, покрівельник, упав з даху місяць тому, барви, запахи, все воно мало справжню подобу, він мов би прокинувся зі сну, він опинився у світі, де владарює війна.
Старий обернувся до Гітлера; він дивився на це хирляве дитяче личко, цей комариний писок і почувався приголомшеним до глибини душі. Увійшов Ріббентроп, промовив декілька слів німецькою, й Гітлер подав знак докторові Шміттові. "Щойно стало відомо, — англійською сказав доктор Шмітт, — що уряд Бенеша оголосив загальну мобілізацію". Гітлер мовчки розвів руками, як людина, котра шкодує, що події підтвердили її правоту. Старий люб'язно усміхнувся, і в очах його спалахнув багровий відблиск. Відблиск війни. Йому залишалося тільки вдавати з тебе розгніваного, як робив це фюрер, тільки розводити руками: "Бачите? Отак воно!" і стос тарілок, який балансував у його руках уже сімнадцять днів, як стій брязне додолу. Доктор Шмітт із цікавістю глянув на нього, йому подумалося, що це, мабуть, так спокусливо — розвести руками, коли вже сімнадцять днів тримаєш у них цілий стос тарілок, думалося: "Ось і настала історична мить", думалося, що старому гендляреві з Лондона доведеться скрайніми засобами рятувати свою голу-голісіньку свободу. Тепер фюрер і старий мовчки дивилися одне на одного, й ніякий перекладач уже не був їм потрібен. Доктор Шміт відступив назад.
Він вмостився на лавці на майдані Желю й поклав біля себе банджо. Під платанами стояли темні голубі сутінки, лунала музика і був уже вечір, щогли рибальських кораблів стриміли немов би з-під землі, прямісінькі, чорні, а потойбіч порту у сотнях вікон спалахувало світло. Якийсь хлопчисько вихлюпував воду із фонтану; на сусідній лавці посідали інші мурини і поздоровкалися з ним. Він був не голодний, і пити йому не хотілося теж, викупався він перед пірсом, та ще зустрів здоровецького кудлатого чолов'ягу, котрий неначе з місяця впав, і той почастував його вином, — і все це було добре. Він дістав із чохла банджо, йому хотілося заспівати. Ще мить, одна-однісінька мить, він відкашлюється, прочищає горлянку, ще мить — і він заспіває, Чемберлен, Гітлер і Шмітт мовчки чекали війни, ще мить — і вона увійде, нога набрякла, та це минеться, ще мить — і він звільнить її від черевика, сидячи на ліжку, Моріс щосили стягав узуття, ще мить — і Жак з'їсть свій суп, Одетта вже не чула цього ледве чутного дратівливого шоркання, феєрверк, сила-силенна гвинтівок, що мають вибухнути залпом, ще мить — і сонця, кружеляючи, шугонуть угору, її ляля, ще мить — і запахне абсентом, і гаряча патока щедро потече на його паралізовані стегна, і гучний та ніжний голос полине над зеленим листям платанів; ще мить: Матьє вечеряв, Марсель вечеряла, Даніель вечеряв, Борис вечеряв, Брюне вечеряв, їхні миттєві душі по вінця були наповнені маленькими в'язкими втіхами, ще мить — і вона увійде, закута в сталеві лати, війна, якої боїться П'єр, війна, з якою змирився Борис, війна, якої прагне Даніель, війна, велика війна стоянів, божевільна війна білих. Ще мить — і вона вибухнула в Мілановій кімнаті, ринула всіма вікнами, з ревом увіллялася до помешкання Єґершміттів, блукала докруг кріпосних валів Марракеша, віяла над морем, руйнувала кам'яниці по вулиці Руаяль, наповнила Морісові ніздрі мерзенним сопухом лайна і духом перекислого молока, її ще не було на ланах, на заводах, на фермах, вона гралася в цура й пека поміж двома дзеркалами троїстого люстра в оздобленому ліпленням салоні готелю "Дрезен". Старий провів долонею по лобі й тихим голосом промовив: "Що ж, якщо хочете, то ми можемо приступити до постатейного обговорення вашого меморандуму". І тоді доктор Шмітт зрозумів, що знову наступив час перекладача.
Гітлер підійшов до столу, й у чистому вечірньому повітрі полинув гучний прегарний голос; на п'ятому поверсі готелю "Массілія" його почула жінка, яка вийшла на балкон подихати вечірньою прохолодою, вона гукнула: "Ґомесе! Ось іди послухай цього мурина, це просто диво!" Мілан подумав про свою ногу, і рум'янець на його щоках погас, він міцно стиснув Аннине плече і сказав: "Вони не захочуть мене взяти, я вже ні на що не здамся". А неґр співав. Шарль Віґ'є був мертвий, його бліді руки лежали на простиралі, дві жінки сиділи біля нього й балакали про те, що коїться на світі, вона відразу ж перейнялися приязню одна до одної, Жаніна взяла махрового рушника й витерла руки, а потім почала витирати його стегна, Чемберлен сказав: "З приводу першого параґрафу в мене є два заперечення", а неґр співав: "Bei mir, bist du schon", і це означало: для мене ти найвродливіша.
Коло нього зупинилися дві жінки, він знав їх, Аніна й Долорес, повії з вулиці Ласідон, Аніна сказала йому: "Диви! Ти співаєш?", і він нічого не відповів, просто співав, і жінки усміхалися йому, й Сара нетерпляче гукала: "Ґомесе, Пабло, а йдіть-но сюди, що ви там робите? Тут якийсь мурин співає, це просто диво".
СУБОТА, 24 ВЕРЕСНЯ
Коли вибило шосту годину в Кревіллі, татусь Крулар увійшов до жандармерії й постукав у двері. Він думав: "Вони збудили мене". Він подумав, що так і скаже їм: "Навіщо ви мене збудили?" Гітлер спав, Чемберлен спав, його ніс виспівував, мов сопілка, Даніель сидів на ліжку, спливаючи потом, він думав: "Це був усього лиш кошмар!"
— Зайдіть! — гукнув лейтенант жандармерії. — А, це ви, татусю Круларе? Треба буде попрацювати.
Івіш застогнала уві сні й перевернулася на другий бік.
— Мене розбудив малюк, —сказав татусь Крулар. Він зі злістю зиркнув на лейтенанта і сказав: — Либонь, сталося щось важливе...
— Ох, татусю Круларе, — сказав лейтенант, — настала пора намащувати лижі!
Татусь Крулар не любив лейтенанта. Він відказав:
— Я й не знаю, що воно таке, ті лижі. Лиж у мене немає, я ношу тільки сабо.
— Пора намащувати лижі, — повторив лейтенант, — лижі пора намащувати: така халепа, що нехай йому дідько!
Без вусів лейтенант скидався на дівчину. У нього був лорнет і червоні щоки, як в учительки початкових класів. Він схилився вперед і, розставивши руки, вперся у стіл кінчиками пальців. Татусь Крулар дивився на нього й думав собі: "Це він послав розбудити мене".
— Вам сказали, що треба прихопити із собою горнятко з клеєм? — поспитався лейтенант.
Татусь Крулар тримав горнятко з клеєм за спиною в руках; він мовчки показав його.
— А щітки? — поспитався лейтенант. — Все треба швидко зробити, у вас немає часу, щоб збігати додому.
— Щітки у кишені моєї блузи, — з гідністю відказав татусь Крулар. — Мене збудили на ґвалт, проте я не забув їх узяти.
Лейтенант простягнув йому якийсь рулон.
— Одну приклеїте на фасаді мерії, дві на центральному майдані й ще одну на будинку нотаріуса.
— Пана Бельома? Там заборонено вішати об'яви, — сказав татусь Крулар.
— А мені начхати! — відказав лейтенант. Вигляд у нього був нервовий і веселий, він докинув: — Під мою відповідальність, усе під мою відповідальність.
— А що, мобілізація, не дай, Боже?
— А певно! — відказав лейтенант. — В рукопашну, татусю Круларе, в рукопашну!
— Ох, — сказав татусь Крулар, — гадаю, ми з вами таки залишимося тут!
У двері постукали, і лейтенант хутко побіг відчиняти. Увійшов мер. Він був у сабо, шалик у нього був пов'язаний поверх блузи. Він сказав:
— Що це той малий мені торочив?
— Ось об'яви, — відказав лейтенант.
Мер надів окуляри й розгорнув об'яви. Півголосом прочитав: "Загальна мобілізація" і хутко поклав об'яви на стіл, немовби боявся обпектися. Він сказав:
— Я був у полі й зайшов, щоб узяти шалик.
Татусь Крулар простягнув руку, згорнув об'яви і сховав рулон під блузу. Потім сказав мерові:
— Я так і сказав: щось таки сталося, що мене так рано збудили.
— Я зайшов узяти шалика, — повторив мер. Він занепокоєно глянув на лейтенанта і сказав: — А про реквізицію вони нічого не пишуть.
— Є ще одна об'ява, — відказав лейтенант.
— Боже милий! — вигукнув мер. — Господи Боже милий! Знову все починається!
— А я воював, — сказав татусь Крулар. — П'ятдесят два місяці, й жодної подряпини. — Він примружив очі, звеселівши від цієї згадки.
— Та що там, — сказав мер. — Ви були на тій війні, в цій вам не доведеться воювати. Та й на реквізицію вам начхати.
Лейтенант владно вдарив долонею по столі.
— Треба щось робити, — сказав він. — Відзначити цю подію.
У мера був спантеличений вигляд. Він застромив долоні за шалик і надув щоки.
— Барабанник хворий, — пояснив він.
— Я вмію бити в барабан, — озвався татусь Крулар. — Можу замінити його. — І усміхнувся: ось уже десять років мріяв він стати барабанником.
— Барабанника? — перепитав лейтенант. — То будете бити в набат, ось що будете ви робити!
Чемберлен спав, Матьє спав, кабіл спер драбину об автобус, поклав на плече валізу і почав підніматися по драбині, не беручись за щаблі, Івіш спала, Даніель спустив ноги з ліжка, дзвін як навіжений бемкав у його голові, П'єр дивився на темно-рожеві підошви кабілових ніг, думав: "Це валіза Мод". Але Мод тут не було, вона поїде трохи пізніше з Дусеттою, Франс і Рюбі в автомобілі одного дуже заможного дідугана, котрий був по вуха закоханий в Рюбі; в Парижі, в Нанті, в Маконі клеїли білі об'яви на стіни, в Кревіллі звучав набат. Гітлер спав, Гітлер був маленьким хлопчиком, йому було чотири роки, його зодягнули в гарненького костюмчика, пробіг чорний пес, він хотів було зловити його сачком; звучав набат, пані Ребульє кинулася зі сну і сказала:
— Мабуть, десь пожежа.
Гітлер спав, ножицями для нігтів він кремсав батькові штани на дрібні стьожки. Увійшла Лені фон Ріфенсталь, позбирала фланелеві стьожки і сказала: "Ти в мене з'їси їх замість салату".
Набат звучав і звучав, Моблан сказав своїй дружині:
— Б'юсь об заклад, що це тартак загорівся.
І вийшов надвір. Стоячи у своїй рожевій нічній сорочці біля вікна із зачиненими віконницями, пані Ребульє бачила, як він пройшов попід вікнами й гукнув поштаря, який пробігав по вулиці.
— Гей, Ансельме!
— Оголошено мобілізацію, — крикнув той.
— Що? Що він сказав? — поспиталася пані Ребульє у свого чоловіка, який підійшов до неї. — То це не пожежа?
Моблан глянув на об'яви, півголосом прочитав їх, потім обернувся й пішов додому. Його дружина стояла на порозі, він сказав їй: "Скажи Полю, щоб запрягав бричку". Позаду почувся шум, і він обернувся: це був Шапен на своєму возі; він сказав йому: "Ого, ти мов на пожежу мчиш, куди це ти поспішаєш?" Шапен глянув на нього й нічого не відповів. Моблан зиркнув назад: там було двоє волів, які поволі чвалали на налигачах за возом. Він сказав півголосом: "От гарні волики!" "Гарні, — люто відказав Шапен, — ще б пак, гарні!". Звучав набат, Гітлер спав, старий Френьо сказав своєму синові: "Якщо в мене заберуть двох коней і тебе, то як мені тоді працювати?" Ненетта постукала у двері, й пані Ребульє озвалася до неї: "Це ви, Ненетто? А гляньте-но там на майдані, чому це барабанять набат", і Ненетта відказала: "А ви не знаєте, пані? Оголошено загальну мобілізацію".
Як щоранку, Матьє думав: "Усе, як і щоранку". П'єр притулився до шибки: він дивився на арабів, які посідали долі або на барвистих валізах, очікуючи автобус до Уарзазата; Матьє розплющив очі, сліпі очі щойно народженого немовляти, як і щоранку, він думав: "І до чого все це?" Ранок страху, огненна стріла, що впала на Касабланку, на Марсель, автобус двигтів під його ногами, мотор гуркотів, водій, високий чолов'яга у брунатному матер'яному картузі з шкіряним козирком, стояв надворі й, не поспішаючи, допалював цигарку. Він думав: Мод зневажає мене. Звичайнісінький собі ранок, застояний і порожній, як і всі інші ранки, щоденна помпезна церемонія з духовим оркестром, фанфарами і публічним сходом сонця. Колись були інші ранки, — ранки, коли все розпочиналося; дзвонив будильник, Матьє миттю зіскакував з ліжка, мов на поклик сурми, погляд непохитний, сам свіжісінький, мов і не спав. Тепер уже не було чого розпочинати, не було за що братися. Однак треба було вставати, брати участь у цій церемонії, торувати в цій спекоті шляхи і стежини, виконувати обряд, немов священик, який втратив віру. Він спустив ноги з ліжка, випростався, зняв піжаму. "До чого?" І знову впав на ліжко, горізнач, голісінький, заклав руки за голову і крізь білясту імлу почав розглядати стелю. Пропащий. Геть пропащий. Колись я носив дні на плечах, ганяв їх від одного берега до другого, а тепер вони носять мене. Автобус двигтів, щось бухало, калатало під його ногами, підлога була гаряча, йому здавалося, ніби ноги його розплавилися, велике боягузливе серце П'єра бухало, калатало, калатало об нагріту спинку сидіння, та сам він був немов із криги, думав: "Починається". Скінчиться воно в якійсь дірі біля Седана чи Вердуни, та зараз щойно починається. Зневажливо дивлячись на нього, вона сказала: "То ти боягуз". Перед ним знову постало її поважне гарячкове обличчя з темними очима і тонкими вустами, його немов би в серце щось шпигнуло, й автобус рушив з місця. Іще стояла свіжа ранкова прохолода; Луїзона Корней, що приїхала в Лізьє до своєї хворої сестри, чергової на переїзді, щоб допомагати їй у господі, вийшла на шлях, щоб відкрити переїзд, і сказала: "Ото вже допікає". Вона була в доброму гуморі, тому що була заручена. Заручилася вона два роки тому, та щоразу, як думала про це, в неї поліпшувався настрій. Вона почала обертати коліща і раптом зупинилася. Вона була певна, що позаду, на шляху, хтось є. Виходячи надвір, вона й не глянула туди, та зараз була в цьому впевнена. Обернулася, і їй аж подих перехопило: там було понад сотню возів, бричок, хур, запряжених волами, усяких старих повозів, що, витягнувшись у довжелезну ґерелицю, чекали переїзду. Візники прямо сиділи на ослінчиках із батогами в руках, вигляд у них був недобрий, усі мовчали. Інші приїхали верхи на конях, ще хтось прийшов пішки, ведучи на налигачі вола. Це було так незвичайно, що її охопив страх. Вона хутко обернула коліща й відступила на узбіччя. Візники хльоснули батогами коней, і повози рушили попри неї, автобус котився неозорою червоною рівниною, позаду гомоніли араби. П'єр сказав: "Кляті банабаки, завжди непокоюся, коли вони опиняються за плечима, хтозна, що вони там затівають". П'єр зиркнув у салон автобуса: вони мовчки скулилися, обличчя їхні позеленіли й посіріли, очі були заплющені. Жінка з укривалом на обличчі злягла горізнач на клумаки й лантухи, під запиналом видно було її стулені повіки. "Бідолашний люд, що не кажи, — подумалося йому. — Ще хвилин із п'ять, і їх виверне, шлунок у них геть нікуди". Луїзона впізнала їх, коли вони проїжджали, вони були з Кревіллі, всі вони були з Кревіллі, вона знала кожного на ім'я, та обличчя їхні були не такі, як завжди, оцей рудий здоровань був Шапенів син, вона танцювала з ним на празнику Святого Мартена, вона гукнула до нього: "Гей, Марселю, ти такий пишний!" Він обернувся і так зиркнув на неї, що вона знітилася. Вона поспиталася: "Ви що, на весілля їдете?" Він відказав: "Авжеж, хай йому дідько. Ти маєш слушність: на весілля". Віз, підстрибуючи, перетнув колії, за ним простувало двоє волів, гарних таких воликів. Проїхали й інші вози, вона дивилася на них, притуливши долоню дашком над очима. Вона впізнала Моблана, Турню, Кошуа, ніхто не звертав на неї уваги, вони проїжджали, випроставшись на своїх возах, тримаючи свої батоги, неначе скептри, і скидалися на якихось лихих королів. Серце її стиснулося, й вона гукнула до них: "Це що, війна?" Та ніхто й словом до неї не обізвався. Вони знай собі їхали на своїх повозах, які підскакували і торохтіли на рейках, за ними з комічною статечністю крокували воли, ось вони один по одному зникли за поворотом, якусь мить вона ще стояла, притуливши долоню над очима, і дивилася на вранішнє сонце, автобус мчав як вихор, повертав, натужно гуркочучи, звертав на закрутах, вона думала про Жана Матра, свого нареченого, який служив у Ангулемі в саперному полку, повози знову вигулькнули, як мухи на білому шляху, приклеєні до схилу пагорба, автобус заїхав у тіснину поміж бурими скелями, він усе завертав і завертав, на кожному закруті араби падали одне на одного і патетичними голосами вигукували: "Ууух!" Жінка з запиналом раптом хутко схопилася, і з її вуст, прикритих білим мусліном, поллялася страшенна лайка; вона струсонула над головою грубими, мов стегна, руками з кругленькими тендітними п'ястями і фарбованими нігтями; врешті вона зірвала своє запинало, вихилилася з вікна і, стогнучи, почала блювати. "Ну от, — подумав П'єр, — вони виживуть нас ізвідси". Повози вже немов би й не рухалися, вони, здавалося захрясли на шляху. Луїзона довго дивилася на них: вони повзли, все ж таки вони повзли, піднімалися один по одному на вершину пагорба, а потім їх уже не було видно. Луїзона опустила руку, заморгала своїми сяйливими очима і пішла до хати доглядати дітей. П'єр думав про Мод, Матьє думав про Одетту, вона йому снилася, немовби вони пообнімалися й виспівували баркароллу з "Казок Гофмана" на дерев'яному містку ресторану "Провансаль". А тепер він, спливаючи потом, голий лежав на ліжку, дивився у стелю, й Одетта була в його спогадах. "Якщо я не вмер з нудьги, то тільки завдяки їй". Біляста імла мерехтіла перед його очима, невиразна млість ще тремтіла його в глибині його серця. Каламутна, сумовита млість пробудження, привід для того, щоб полежати горілиць іще кількоро хвиль. Мине хвилин із п'ять — і холодна вода хлюпне на його шию й обличчя, мильна піна зашумить у вухах, зубна паста вкриє зуби, і вже не буде ніякої млости. Барви, світло, запахи, звуки. А потім слова, галантні, поважні, щирі, чудернацькі, і так аж до вечора. Матьє... подумаєш! Матьє — це було майбутнє. А майбутнього вже немає. І немає вже того Матьє, яким сниш від полуночі до п'ятої ранку. Шапен думав: "Такі гарні волики!" На війну йому було наплювати: це ще видно буде. Але цих воликів він плекав п'ять років, сам і кастрував їх, і тепер йому аж серце краялося. Він хльоснув коня і повернув його трохи ліворуч; його бричка почала обганяти Сіменонового воза. "Ти що, з глузду з'їхав?" — поспитав його Сіменон. "Та набридло плентатися, — відказав Шапен, — хочу хутчій добратися". "Та ти ж замориш волів", — сказав Сіменон. "Начхати мені вже", — відказав Шапен. Йому захотілося всіх обігнати, він став на бричці, почав цокати язиком і кричати: "Гаття! Гаття!", випередив Пополового воза, випередив і Пулайового. "Ти що, вирішив перегони вчинити?" — поспитався Пуляй. Шапен промовчав, і Пуляй гукнув йому вслід: "Поглянь на волів! Вони ж геть у милі!", а Шапен подумав собі: "Та здохли б вони!" Хтось стукав; Шапен опинився чолі колони, решта поспішала за ним і лупцювала батогами коней, обганяючи одне одного; хтось стукав, Матьє підвівся і почав протирати очі; хтось стукав; автобус різко взяв убік, об'їжджаючи араба, який віз на рамі свого велосипеда гладку мусульманку з запнутим обличчям; ХТОСЬ СТУКАВ, і Чемберлен схопився і спитав: "Що таке? Хто там стукає?", і чийсь голос відказав: "Сьома година, ваша екселенціє". На в'їзді до казарм стояла дерев'яна перекладина. Перед нею чатував вартовий. Шапен смикнув за віжки і загукав: "Тпру! Тпру, дідько б тебе вхопив!" — "Ого! — сказав вартовий. — Ого! І звідки ви оце такі взялися?" — "Давай-но відчиняй", — сказав Шапен, киваючи на перекладину. "Наказу немає, — мовив солдат. — Звідки ви оце взялися?" — "Кажу тобі, відчиняй". З вартівні вийшов унтер-офіцер. Повози позупинялися; якусь мить він дивився на них, а потім аж засвистів. "А якого дідька вам тут треба?" — врешті поспитався він. "Таж ми мобілізовані, — відказав Шапен. — Ми що, вже не треба вам у таку годину?" — "А в тебе є мобілізаційна посвідка?" — поспитався унтер. Шапен почав нишпорити в кишенях, унтер дивився на цих мовчазних, похмурих чоловіків, які непорушно сиділи на своїх возах і, здавалося, віддавали честь зброєю, і невідь-чому відчув гордість. Він ступнув уперед і гукнув: "А решта? Мають вони посвідки? Ану дістаньте квитки". Шапен урешті знайшов свій військовий квиток. Унтер узяв його й полистав. "Ну й що? — сказав він. — Ти належиш до третьої категорії, дурнику. Поспішив ти, твоя черга прийде наступного разу". — "Кажу вам, що я мобілізований", — сказав Шапен. — "Ти що, краще від мене знаєш?" — поспитався унтер. — "Авжеж, знаю, — розлючено відказав Шапен. — Я прочитав це на об'яві". Чоловіків, які стояли позаду, почала брати нетерплячка, Пуляй гукнув: "Ну, що скінчили? Можна вже заїжджати?" — "На об'яві? — перепитав унтер. — Поглянь, он твоя об'ява. Варто тільки оком на неї кинути, якщо ти вмієш читати". Шапен поклав свого батога, зістрибнув з воза і підійшов до стіни. Там висіли три об'яви. Дві кольорові: "Вступайте, записуйтеся до колоніяльного війська", а третя звичайна: "Негайний призов деяких катеґорій запасу". Він помалу прочитав її півголосом і, похитавши головою, сказав: "В нас не таку повісили". Підійшли Моблан, Пуляй і Френьо. "Ні, — сказали вони, — це не наша об'ява". "А звідки ви?" — поспитався унтер. "З Кревіллі", — відказав Пуляй. "Я й не чув про нього, — сказав унтер, — та мені здається, що в жандармерії цього вашого Кревіллі сидить неабиякий бевзь. Та що там балакати! Давайте ваші квитки й гайда до лейтенанта". На головному майдані Кревіллі, перед церквою, з'юрмилися жінки — вони зібралися довкруг пані Ребульє, котра стільки добра зробила для їхнього округу, там була і Марі, й Стефанія, і дружина податника, й Жанна Френьо. Марі тихенько плакала, пані Ребульє була у своєму великому чорному капелюсі, вимахуючи парасолею, вона казала: "Не треба плакати, Марі, зціпте зуби. От-от, треба зціпити зуби. От побачите, ваш чоловік повернеться з нагородами і подяками від командування. І, знаєте, можливо, йому й поталанить. Бо цього разу мобілізували всіх, і чоловіків, і жінок".
Вона тицьнула своєю парасолею на схід і відчула, як відразу ж помолоділа років на двадцять. "От побачите, — сказала вона, — побачите! Може, саме цивільні й виграють цю війну". Та обличчя Марі зробилось як у безмозкої корови, її плечі здригалися від ридань, крізь сльози вона дивилася на пам'ятник полеглим героям і, що найдужче дратувало, нічого не казала. "Слухаюся", — сказав лейтенант. Він притискав слухавку до вуха і повторював: "Слухаюся". А у вуха йому знай вливався вкрадливий, розлючений голос: "То, кажете, вони вже поїхали? Ох, бідолашний мій друже, ну й утнули ж ви. Не буду приховувати, це дорого вам обійдеться!" Через майдан чимчикував татусь Крулар зі своїм горнятком, щітками і білим згортком під пахвою. Марі гукнула до нього: "Що то таке? Що то таке?", й пані Ребульє роздратовано зазначила, що в очах у неї засяяла якась дурнувата надія. Татусь Крулар реготавсь як навіжений, ось він показав білий згорток і пояснив: "Нічого. Просто лейтенант переплутав об'яви!" Лейтенант повісив слухавку і опустився на стілець, ноги його були мов з вати. У вухах його відлунював голос: "Це дорого вам обійдеться". Він підвівся і підійшов до відчиненого вікна: на стіні протилежного будинку квітла свіжісінька, ще вогка, біла мов сніг об'ява: "Загальна мобілізація". Від гніву йому аж подих перехопило; він подумав: "Я ж йому сказав передовсім зняти цю об'яву, а він навмисне залишив її наостанок". Він притьма переліз через підвіконня, підбіг до об'яви і почав здирати її клаптями. Татусь Крулар умочив щітку в горня, пані Ребульє з жалем стежила за його діями, лейтенант знай дер і дер стіну, під нігтями його вже утворилися валики білої маси; в казармі залишилися Бломар і Корм'є; решта повернулися до своїх коней і тепер недовірливо зиркали одне на одного; їм хотілося і реготатися, і лютувати заразом, вони почувалися спустошеними, як після ярмарку. Шапен підійшов до своїх волів і погладив їх. Морди і груди їхні були геть у милі, він сумно подумав: "Якби знаття, то хіба ж я їх так заморив би". "Що робимо?" — спитався позаду Пуляй. "Зараз вирушати не можна, — відказав Шапен. — Треба, щоб худоба перепочила". Френьо зиркнув на казарму і щось пригадав собі, ось він штовхнув ліктем Шапена і, тихенько сміючись, мовив: "Послухай! А давай-но гайнемо?" — "Куди це ти хочеш гайнути, хлопче?" — поспитався Шапен. — "А куди ж іще, — сказав Френьо, — як не в бордель!" Кревільські хлопці оточили його і почали ляскати по спині, реготатися й казати: "Ото вже Френьо! Завжди щось придумає!" Навіть Шапен звеселів і сказав: "Хлопці, я знаю, де це, залазьте-но в бричку та й поїдемо".
Восьма година тридцять хвилин. Лижник уже кружеляв довкруг трампліну, його тягав на линві моторний човен; вряди-годи Матьє чув, як гаркає мотор, а потім човен даленів, лижник ставав темною цяткою, й більше нічого не було чути. Плоске, непорушне, біле море скидалося на порожню ковзанку. Ще трохи — і воно заголубіє, зашумить, стане плинне і глибоке, й це буде море для всіх, наповнене галасом, поцятковане темними головами плавців. Матьє перейшов терасу і за хвилю вже простував бульваром. Кав'ярні були ще зачинені, проїхало двоє авт. Він вийшов з дому без якоїсь мети, — купити газету, подихати терпким духом водоростей та евкаліптів, який стояв у порту, та й просто, щоб згаяти час. Одетта ще спала, Жак працював до десятої години. Він звернув на торгову вулицю, що тягнулася до вокзалу, назустріч ішло двоє англійок, вони сміялися; кількоро душ з'юрмилося біля об'яви. Матьє й собі підійшов до них: тут можна було згаяти хвильку. Якийсь низенький добродій із борідкою хитав головою. Матьє прочитав:
"Згідно з наказом міністра Національної безпеки, війни і військово-повітряного флоту всі офіцери, унтер-офіцери та запасники, які мають письмовий наказ або ж мобілізаційну посвідку білого кольору з числовою познакою 2 повинні негайно вирушити до своїх підрозділів, не чекаючи особистих оповісток.
Вони повинні прибути на збірні пункти, вказані в їхніх письмових наказах або ж мобілізаційних посвідченнях, згідно з умовами, які викладені в цьому документі.
Субота 24 вересня 1938 року, 9.00
Міністр Національної безпеки, війни і Військово-повітряного флоту".
"Те-те-те", — з осудливим виглядом сказав низенький добродій. Матьє усміхнувся йому й уважно перечитав об'яву: це був один з тих нудних документів, які заповнили сторінки газет під заголовками "Заява Форін офісу" або ж "Повідомлення з набережної Д'Орсе", та їх корисно було знати. І завжди треба було перечитувати їх двічі, щоб дійти до кінця. Матьє прочитав: "Вони повинні прибути на збірні пункти, вказані..." й подумав: "Таж у мене мобілізаційне посвідчення з цифрою 2!" Об'ява враз немов би націлилася на нього; це було так, немов би на стіні крейдою написали його прізвище, а поруч різні образи й погрози. Мобілізований: воно було написано там, на стіні, — і, можливо, це вже читається на його обличчі. Він зашарівся і хутко попростував геть. "Мобілізаційна посвідка номер два. От і все. Мною вже цікавляться". Одетта дивитиметься на нього, намагаючись погамувати хвилювання. Жак прибере свого недільного виразу і промовить: "Що ж, старий, тут нічого не скажеш". Однак Матьє почувався скромним і не хотів, щоб ним цікавилися. Він звернув ліворуч, на першу-ліпшу вулицю, і наддав кроку: праворуч, на хіднику, гомоніла перед об'явою похмура купка людей. І так у всій Франції. По двоє. По четверо. Перед тисячами об'яв. І в кожному гурті бодай один чоловік, що крізь тканину свого піджака намацує гаманця і військового квитка в ньому, і почуває, що ним зацікавилися. Вулиця Ляпост. Дві об'яви, два гурти. Теж обговорюють об'яви. Він заглибився у довгий темний провулок. Певен був, що цей провулок об'яви обійшли стороною. Він був сам і міг думати про себе. Він подумав: "От і все". От і все: ця повна і кругла днина, яка повинна була б мирно зістарітися й погаснути над майданом, зненацька витягнулася у стрілу, з хряскотом врізалася у ніч, прошила темряву, туман, порожні села, гуркіт коліс і вагонів, і він, мов на санчатах із крутої гори, стрімголов полетів у ту ніч і зупиниться хіба що вранці, в Парижі, на пероні Ліонського вокзалу. І штучне освітлення вже перебило світ білого дня — прийдешні ліхтарі нічних вокзалів. І в очах постав невиразний щем — сухий щем прийдешнього безсоння. Він не засмутився: як не це, то інше... Та й не звеселився: так чи так, а все це було мов анекдот, мальовниче таке. "Треба спитатися, коли вирушає потяг на Марсель", — подумалося йому. Він і не зчувся, як вуличка вивела його до Карнизу. Вийшовши із темного провулку, він зненацька опинився на сонці й піднявся на терасу щойно відчиненої кав'ярні. "Каву і розклад потягів". Біля нього сів якийсь добродій зі шпакуватими вусами. З ним була літня жінка. Добродій розгорнув "Леклерер де Ніс", жінка обернулася до моря. Матьє мимохідь зиркнув на них і засумував. Йому подумалося: "Треба ж залагодити свої справи. Перевезти Івіш до Парижа, поселити її моєму помешканні, забезпечити її, зробити так, що вона могла отримувати мою платню". Над газетою з'явилася голова того добродія. "Війна", — сказав він. Його дама зітхнула й нічого не відповіла; Матьє дивився на гладенькі, рум'яні щоки добродія, на його твидовий піджак, на його сорочку з фіолетовими смугами і думав: "Війна".
Війна. Щось було прив'язане до нього тоненькою ниточкою, а тепер воно відірвалося, осіло і повалилося додолу. Це було його життя; воно було мертве. Мертве. Він обернувся і глянув на нього. Віґ'є помер, його руки лежали на білому простиралі, по чолі бігала муха, а його майбуття було за межами досяжности, безбережне, поза грою, непорушне, мов його непорушний погляд за мертвими повіками. Його майбуття: мир, майбутнє світу, майбутнє Матьє. Майбуття Матьє було тут, під відкритим небом, застигле і склисте, поза грою. Матьє сидів за столиком у кав'ярні, пив каву і був потойбіч свого майбуття, дивився на нього й думав: "Мир". Пані Вершу показала доглядачці на Віґ'є, — та ввесь час крутила головою й колола її поглядом, — і мовила: "Він був справжньою людиною". А тоді почала шукати слово, церемонніше слово, яким можна було б охарактеризувати його; вона була найближчою його ріднею, тож кому, як не їй, належало зробити висновок. На думку їй спало слово "смирний", та воно здалося їй не досить переконливим. Вона сказала: "Це був мирний чоловік". Матьє подумав: "У мене було мирне майбуття". Мирне майбутнє: він любив, ненавидів, страждав, і майбуття було тут, довкруг нього, над ним, скрізь, мов той океан, і кожен вибух його гніву, кожне його нещастя, кожна його смішинка живилася цим невидимим, теперішнім майбуттям. Усмішка, простісінька усмішка була запорукою миру на завтрашній день, миру в наступному році, в наступному столітті; інакше я й не зважився б усміхнутися. Цілі роки майбутнього миру були наперед укладені в речі, вони сприяли тому, що речі дозріли, укрилися позолотою; доторкнутися до годинника, до дверної клямки, до жіночої руки означало доторкнутися до миру. Повоєнна пора була початком. Початком миру. Жилося тоді непоспіхом, як ранньої пори. Початком був джаз, і кіно, яке я так полюбляв, теж було початком. І сюрреалізм. І комунізм. Я вагався, довго вибирав, у мене було доста часу. Час і мир — це те ж саме. А тепер це майбуття мертве лежить у мене під ногами. Це було облудне майбуття, омана. І перед ним, неначе морський шир, осяяні сонцем простяглися усі оці двадцять прожитих ним повоєнних літ, і бачилися йому вони тепер такими, якими вони й були: минула кількість днів, затиснута поміж двома височезними мурами безнадії, класифікований період з початком і кінцем, який увійде до підручників з історії під назвою Міжвоєнна Пора. Двадцять років: 1918-1938. Всього лиш двадцять років! Вчора вони здавалися і коротшими, й довшими: нікому, принаймні, не спадало на думку їх рахувати, адже та пора не була скінченною. Тепер усе це скінчилося. Це було несправжнє майбуття. Все, що пережили упродовж цих двадцяти років, було пережито дарма. Ми були старанні й поважні, намагалися збагнути, і от: в цих прегарних днях крилося потаємне чорне майбуття, ті дні обманювали нас, сьогоднішня війна, нова Світова війна викрала їх у нас. Самі того не знаючи, ми зробилися рогоносцями. Зараз війна вже на порозі, моє життя мертве; моє життя було — потрібно все починати спочатку. Він спробував щось пригадати, бодай що-небудь, і першою на думку йому спала згадка про той вечір у Перуджі, — він сидів на терасі, їв абрикосове морозиво і дививися вдалину, де на курній рівнині височів спокійний Ассізький пагорб. Що ж, то була війна, можна було б угадати з багрового заходу сонця. Якби в тих багряних відблисках, які позолотили стіл і парапет, міг я побачити обіцяння грози і крови, то тепер вони належали б мені, принаймні я врятував би їх. Та я нічого й не підозрював, морозиво тануло на моєму язиці, я думав собі: "Старе золото, кохання, містична слава". І все втратив. Поміж столами проходив офіцянт. Матьє погукав його, розрахувався і підвівся з-за столу, сам добре не знаючи, що він робить. Його життя залишилося позаду, я скинув його, мов стару шкуру. Він перейшов на той бік вулиці й сперся на балюстраду, обличчям до моря.
Він почувався нещасним і легким, як пір'їна: він був обдертий, у нього все украли. В мене вже немає нічого мого, навіть минулого. Та це було несправжнє минуле, й мені його не жаль. Йому подумалося: вони звільнили мене від мого життя. Це було вбоге, невдале життя, Марсель, Івіш, Даніель, брудне життя, але тепер мені все одно, бо воно вмерло. З цього ранку, коли вони понаклеювали ті білі об'яви на стінах, невдалим стало кожне життя, мертвим стало будь-яке життя. Якби навіть робив я все, що мені захотілося б, якби навіть раз, один-однісінький раз зумів я стати вільним, то що ж, усе це все одно було б ницим обманом, позаяк був би я вільним для миру, вільним у цьому оманливому мирі й тепер я все одно був би тут, обличчям до моря, спершись ліктями на цю балюстраду, а позаду були б усі оті об'яви; всі ті об'яви, які на всіх стінах Франції кажуть про мене, кажуть, що життя моє вмерло й що миру ніколи не було; не варто було завдавати собі стільки болю, не варто було так шкодувати. Море, пляж, намети, балюстрада — все це холодне, позбавлене життя. Воно утратило своє колишнє майбуття, а нового йому ще не дали: воно пл