илася на батька, червоний од обурення, він палив сигару в фотелі, дивилася на матір і сестру Іві й майже ненавиділа їх. "Як можуть вони таке слухати!"
— А що цього було замало, то вони долучили ще мільйон угорців, потім карпатських русинів і врешті кілька сотень тисяч поляків.
Ось що становить собою ця держава, яку згодом назвали Чехословаччиною, всупереч правам народів на самовизначення, всупереч недвозначно вираженій волі пригнічених націй. Розмовляючи з вами тут, я співчуваю долі цих уярмлених народів — словаків, поляків, українців, але, звичайно, кажу лише про долю німців, моїх співвітчизників.
Неймовірний лемент наповнив кімнату. Як можуть вони слухати таке? А ці "Гайль! Гайль" просто-таки у серце її шпигали. Врешті, ми жиди, роздратовано подумала вона, ми не повинні слухати нашого ката. Ну, нехай тато, я завжди чула, як він казав, що жидів не існує. Але ж мама, подумала вона, дивлячись на матір, мама ж знає, що вона жидівка, вона почуває себе жидівкою і все-таки залишається біля приймача. Пані Бірненшатц ще позавчора пророче вигукнула: "Це війна, діти мої, і війна програшна, жидівському народові залишається тільки знову взяти свою жебрацьку торбу". Тепер вона дрімала серед цього репету, вряди-годи розплющуючи свої підведені очі, й її велика голова з чорними, як вороняче крило, кісьми рвучко здригалася. А голос знову почав, перекрикуючи бурю:
— А тепер починається цинізм. Ця держава, якою заправляє меншина, зобов'язує своїх підданців провадити політику, яка змусить їх стріляти у своїх братів.
Вона підвелася. Ці хрипкі слова, які тяжко виривалися із натрудженої горлянки, були мов удари ножа. Він катував жидів: поки він говорить, тисячі конають у концентраційних таборах, а голосові його дозволяють вільно розлягатися у нашому домі, в цій вітальні, де ми ще вчора приймали двоюрідного брата з обпеченими повіками, якого катували в Дахау.
— Бенеш вимагає від німців: якщо я воюватиму з Німеччиною, ти повинен стріляти у німців. А якщо відмовишся, то будеш зрадником і я накажу тебе розстріляти. Те саме він вимагає від угорців та поляків.
Голос був тут, грімкий і розкотистий голос ненависти; цей чоловік був поруч з Еллою. Широкі німецькі рівнини, гори Франції зникли, він був геть біля неї, поза віддаллю, він шаленів у її домівці, він дивиться на мене, він бачить мене. Вона обернулася до матері, до Іві, та вони відсунулися назад, Елла ще могла їх бачити, та не могла до них доторкнутися. Париж так само опинився поза межами засягу, світло, що промикалося крізь вікна, мертве падало на килим. Сталося непомітне розокремлення людей і предметів, вона залишилася одна-однісінька на світі з цим голосом.
— Двадцятого лютня цього року я заявив у райхстазі, що потрібно змінити життя десяти мільйонів німців, які мешкають поза кордонами Німеччини. Проте пан Бенеш учинив інакше. Він вдався до ще дужчого гніту.
Він говорив з нею наодинці, віч-на-віч, з дедалі більшою роздратованістю і прагненням залякати її, завдати їй болю. Вона була мов зачаклована й невідступно дивилася на ебонітовий корпус приймача. Вона не чула, що він каже, та голос його немовби здирав із неї шкіру.
— Ще дужчий терор... пора винищення...
Вона різко обернулася і вийшла з кімнати. Голос переслідував її у передпокої, невиразний, розчавлений, так само отруйний; Елла хутко увійшла до своєї кімнати і замкнула двері на ключ. А він знай нахвалявся, там, у вітальні. Та вона чула тільки невиразне бубоніння. Вона втомлено сіла на стілець: невже немає ані однісінької душі, матері замордованого жида, дружини розстріляного комуніста, яка взяла б револьвер і пішла та застрелила його? Вона стиснула кулаки, вона думала, що якби була німкенею, то знайшла б у собі сили забити його.
Матьє підвівся, взяв у кишені плаща одну з Жакових сигар і штовхнув двері у коридор.
— Якщо це через мене, — сказала марселька, — то можете курити тут: мій чоловік палить люльку, і я вже звикла.
— Дякую, — відказав Матьє, — просто я хочу трохи розім'яти ноги.
Насправді йому йому просто не хотілося їх бачити. Ні дівчинки, ні молодиці, ні кошика. Він ступнув кілька кроків коридором, зупинився і запалив сигару. Море було голубе і спокійне, він ковзав уздовж моря, думав собі: "Що зі мною відбувається?" Тож відповідь цього чоловіка була недвозначною: "Розстрілюймо, заарештовуймо, ув'язнюймо". І все воно для тих, хто так чи так його не влаштовує; Матьє хотів напружено вдуматися і збагнути. Ніколи не бувало такого, щоб він чогось не зрозумів; це була єдина його потуга, єдиний його захист, його остання гордість. Він дивився на море й думав: "Я не розумію, й тоді я поставив нюрнберзькі вимоги. Ці вимоги були цілком ясні: передовсім чому я йду на війну", — сказав він собі. Це виглядало не дуже хитро, і все ж таки воно було не зовсім ясне. Те, що стосувалося особисто його, було просте і чітке: він зробив ставку і програв, його понівечене життя позаду. Я нічого не залишаю, ні за ким не шкодую, навіть за Одетою, навіть за Івіш, я ніхто. Залишалася сама подія. Я проголосив, що нині, за двадцять років після заяви президента Вільсона, нарешті вступає в силу право на вільне пересування для трьох з половиною мільйонів людей, все, чого він досі досягнув, було сумірне з людськими можливостями, невеликі прикрощі й катастрофи, він бачив, як вони надходять, він дивився їм у вічі. Коли він брав гроші в Лолиній кімнаті, то бачив купюри, доторкався до них, вдихав запах парфумів, який витав у тій кімнаті; й коли він назавжди поривав із Марсель, то, розмовляючи з нею, дивився їй у вічі; труднощі його були завжди пов'язані лише з ним самим; він міг сказати собі: "Я маю рацію, я не маю рації"; він міг судити лише самого себе. Тепер це стало неможливо, і знову пан Бенеш дав свою відповідь: знову смерті, знов ув'язнення, знову. Він подумав: я йду на війну, і це не має значення. З ним сталося таке, що перевершувало його. Війна перевершувала його. Річ не в тому, що вона перевершує мене, а в тому, що вона не тут. Де вона? Скрізь: вона зароджується скрізь, потяг занурюється у війну, Ґомес приземляється у війну, ці курортники в білих костюмах прогулюються у війні, немає жодного удару серця, котрий не живив би її, жодної свідомости, яка не була б нею пронизана. І все ж таки вона мов голос Гітлера, який наповнив цей потяг і якого я не можу почути: Я чітко заявив панові Чемберлену те, що нині ми розглядаємо як єдино можливе рішення; вряди-годи здається, ніби зараз доторкнешся до неї, де завгодно, хоча б у соусі турнедо, простягаєш руку, а її вже нема: залишається лише шматок м'яса в соусі. Ох, подумалося йому, треба бути одночасно скрізь.
Мій фюрере, мій фюрере, ти промовляєш, і я обертаюся в камінь, я більше не думаю, я більше нічого не хочу, я всього лиш твій голос, я зачекаю його біля виходу, я прицілюся йому в серце, та передовсім я є речником німців і саме заради німців я заявив, що не збираюся бути пасивним стороннім спостерігачем божевільних витівок політиків із Праги, я буду страдником, я не поїхав до Швайцарії, тепер мені залишилося лише бути страдником, я клянуся бути ним, клянуся, клянуся, клянуся, цить, сказав Ґомес, ми слухаємо промову біснуватого.
— Говорить Паризьке радіо, не відходьте від приймачів: за хвилину ми передаватимемо французький переклад першої частини промови канцлера Гітлера.
— От бачиш, — сказав Жермен Шабо, — бачиш! Не варто було спускатися і дві години бігати за "Ентрансіжан". Казав же я тобі: вони завжди так роблять.
Пані Шабо поклала в'язання у кошик і підсунула крісло.
— Зараз дізнаємося, що він там сказав, — мовила вона. — Не люблю я цього. У мене від нього якась порожнеча всередині. А в тебе?
— Так само, — відказав Жермен Шабо.
Приймач хрипів, кілька разів щось пробурмотів, і Жермен ухопив свою дружину за руку.
— Слухай, — сказав він.
Вони трохи нахилилися, прислухаючись, і в динаміку зазвучала "Кукарача".
— Ти певен, що це Паризьке радіо? — поспиталася пані Шабо.
— Авжеж.
— Значить, вони хочуть, щоб ми почекали.
Голос проспівав три куплети, потім платівка зупинилася.
— Ну от, — сказав Шабо.
Почувся легенький тріск, і гавайська оркестра заграла "Honey Moon" (*).
=======
*Медовий місяць (англ.) — прим. пер.
=======
Треба бути скрізь. Він сумно дивився на кінчик своєї сигари: скрізь, а то пошиєшся в дурні. Я солдат, який іде на війну. Ось що потрібно бачити: війну і солдата. Кінчик сигари, білі вілли на березі моря, монотонний рух вагона по рейках і цей надто вже знайомий пасажир, Фез, Марракеш, Мадрид, Перуджа, Сієнна, Рим, Прага, Лондон, який уже бозна вкотре палить у вагоні третього класу. Ні війни, ні солдатів: треба бути скрізь, потрібно бачити себе скрізь, з Берліна як тримільйонну частку французького війська, Ґомесовими очима як одного з цих боягузливих французьких псів, котрих женуть в атаку носаками, Одетиними очима. Потрібно бачити себе очима війни. Але де ж очі війни? Ось я тут, перед моїми очима пропливають великі світлі рівнини, я ясновида, я бачу — і все ж таки орієнтуюсь я навпомацки, наосліп, а кожен мій порух запалює лампу або вмикає дзвоник у світах, яких я не бачу. Зезета зачинила віконниці, та світло ще просягало крізь шпарини, вона почувалася змореною і мертвою, жбурнула свою комбінацію на стілець і голяка прослизнула під ковдру, я завжди так гарно сплю, коли в мене горе; та щойно вона опинилася під укривалом, саме в цьому ліжку Момо голубив її позавчора, щойно вона провалювалася в забуття, як він приходив до неї, він давив на неї, а коли вона розплющувала очі, його вже не було, він спав там, у казармі, і ще це кляте радіо, яке горлало чужою мовою, то був приймач Гайнеманів, німецьких утікачів з другого поверху, хрипкий гадючий голос, який висотував нерви, боже милий, воно не закінчується, воно ніколи не скінчиться! Матьє позаздрив Ґомесові, а потім сказав собі: Ґомес бачить не більше, ніж я, він воює проти невидимців — і перестав йому заздрити. Що він бачить: мури, телефон на своєму столі, обличчя свого адьютанта. А якщо казати про війну, то всі ми воюємо: я піднімаю руку, смокчу сигару, і я воюю; Сара проклинає людське безумство, стискає в обіймах Пабла — вона теж воює. Одета воює, коли загортає в папір канапки з шинкою. Війна бере все, збирає все, вона нічого не пропускає, жодної думки, жодного поруху, й ніхто не може її побачити, навіть Гітлер. Ніхто. Він повторив: ніхто — і зненацька на мить побачив її. Це було химерне тіло, яке годі навіть уявити собі.
— Говорить Паризьке радіо, не відходьте від приймачів: за хвилину ми передаватимемо французький переклад першої частини промови канцлера Гітлера.
Вони й не поворухнулися. Вони перезирнулися краєм ока, й коли Ріна Кетті заспівала "Я чекатиму", вони усміхнулися одне одному. Та наприкінці першого куплету пані Шабо вибухнула реготом.
— Я чекатиму! — сказала вона. — Гарно сказано! Вони збиткуються з нас.
Величезне тіло, планета, у просторі ста мільйонів вимірів; істоти трьох вимірів навіть уявити цього собі не можуть. І все ж таки кожен вимір був самостійною величиною. Якщо спробувати поглянути на планету прямо, то вона розсиплеться на друзки, залишаться лише окремі свідомості. Сто мільйонів вільних свідомостей, кожна з яких бачила стіни, червоний жарук сигари, звичні обличчя і під власну відповідальність будувала свою долю. І все таки якщо ти був одною з цих свідомостей, то з нечутних дотиків, з непомітних змін ти помічав, що міцно пов'язаний з величезною невидимою колонією. Війна: кожен вільний, і все-таки ставки зроблено. Вона тут, вона скрізь і всюди, це сукупність усіх моїх думок, всіх слів Гітлера, всіх учинків Ґомеса: та нікого немає, щоб підбити підсумок. Вона існує лише для Бога. Але Бог не існує. А війна існує все одно.
— Я не сумніваюся, що настав край і німецькому терпінню. Не сумніваюся, що терпіння є одною з найбільш характерних рис німецької ментальности, але настала година, коли з ним потрібно покінчити.
— Що він сказав? Що він сказав? — спитався Шоміс.
Борис пояснив:
— Він каже, що німецькому терпінню теж наступає край.
— Нашому також, — сказав Шарльє.
У приймачі всі почали репетувати, аж ось до кімнати ввійшов Герера.
— О, вітаю! — сказав він Ґомесові. — Ну що? Гарно відпочив?
— Та так собі, — відказав Ґомес.
— Французи... так само обережні?
— Ха! Ви навіть не уявляєте собі, які вони обережні. Проте, гадаю, ця війна скоро буде їм як та костриця в сраці! — Він показав на радіоприймач. — Біснуватий у Берліні геть уже з ланцюга зірвався.
— Справді? — Очі Герери зблиснули. — Послухай, так це ж багато чого може змінити!
— А певно, — відказав Ґомес.
Якусь мить вони, усміхаючись, дивилися один на одного; Тількен, який стояв коло вікна, підійшов до них.
— Приглушіть радіо, я щось чую.
Ґомес обернув регулятор, і галас трохи затих.
— Чуєте? Чуєте?
Ґомес прислухався: він почув глухе дудоніння.
— Так і є, — сказав Герера. — Тривога. Четверта зранку.
— Четверта! — вигукнув Ґомес.
— Так, — потвердив Герера. — О, тут багато чого зміниться!
Гітлер заговорив знову; вони схилилися над приймачем. Ґомес слухав промову краєм вуха; другим він прислухався до гуркоту літаків. Вдалині пролунав глухий вибух.
— Що ж він робить? Він не лише не поступається територією, а й виганяє німців! Не встиг пан Бенеш замовкнути, як ще дужче посилилися заходи військового придушування. Ми констатуємо жахливі показники: упродовж одного дня втекло десять тисяч душ, наступного дня двадцять тисяч...
Гуркіт стих, потім зненацька знову посилився, почулися два протяжні вибухи.
— В порту, — прошепотів Тількен.
— ...наступного дня тридцять сім тисяч тисяч, за два дні сорок одна тисяча, потім шістдесят дві тисячі, потім сімдесят вісім тисяч; далі дев'яносто тисяч, сто сім, сто тридцять сім тисяч. А сьогодні двісті чотирнадцять тисяч. Спорожніли цілі райони, будинки спалені, німців намагаються знищити снарядами і газом. А пан Бенеш засів собі у Празі та й думає: "Нічого не станеться, врешті, за спиною в мене Англія і Франція".
Герера вщипнув Ґомеса за руку.
— Слухай, — сказав він, — слухай: зараз він відкриє карти!
Обличчя його зашарілося, він із симпатією дивився на приймача. Голос, хрипкий і грімкий, ревонув:
— А тепер, любі співвітчизники, гадаю, настав час говорити відверто.
Низка вибухів, які неухильно наближалися, заглушила оплески. Та Ґомес насилу звернув на них увагу: він втупив погляд у приймача, слухав цей погрозливий голос і відчував, як у ньому знову народжується давно поховане почуття, щось таке, як надія.
Ви проходите повз мене,
Навіть слова не зронивши,
Подаруйте ж хоч надію,
Я від туги в'яну й млію...
— Зрозумів я, — сказав Жермен Шабо. — Цього разу я зрозумів.
— Що ти зрозумів? — поспиталася дружина.
— А те, що це оборудки з вечірньою пресою. Вони не хочуть передавати по радіо переклад, поки його не опублікують газети.
Він підвівся і взяв капелюха.
— Пішов я, — сказав він. — Куплю "Ентрансіжан" на бульварі Барбе.
Пора. Він спустив ноги з ліжка, подумав собі: "Пора". Вона побачить, що пташка випурхнула з клітки, а до укривала пришпилено тисячофранкову купюру, якщо буде час, то я прилучу ще і прощальну поему. Голова його була важка, проте не боліла. Він провів руками по обличчю і з відразою опустив їх: вони тхнули муринкою. На шкляній поличці над умивальницею біля пульверизатора і гумової губки лежало рожеве мило. Він узяв було губку, та до горла підкотила нудота, і він відшукав у своїй валізці туалетну рукавичку і мило. Він помився з ніг до голови, вода цебеніла на підлогу, та то було пусте. Він причесався, дістав з валізки чисту сорочку і вбрався. Сорочка страдника. Він був сумний і мовчазний. На столику була щітка, він дбайливо почистив свого піджака. "Але куди ж я запроторив штани?" — подумав він. Він зазирнув під ліжко і навіть під укривала, потім подумав: "Либонь, я був п'яний мов чіп". Він відчинив дзеркальну шафу і занепокоївся: штанів нігде не було. Якусь мить він постояв посеред кімнати в самій сорочці й чухав потилицю, роззираючись довкруги, а потім його охопила лють, адже ж украй недоречно для майбутнього страдника отак стояти в самих шкарпетках у покої якоїсь мандрьохи, щоб поли сорочки ляскали його по колінах. Цієї миті йо праву руч він угледів шафу в стіні. Він підбіг до нього, та ключа в замку не було; він спробував було відчинити його нігтями, а потім ножицями, які лежали на столі, та все було марно. Він жбурнув ножиці й почав стусати дверцята носаком, розлючено примовляючи: "Клята ти лярво, мандрьохо! Таж вона замкнула мої штани, що я не вийшов звідси".
— І от я можу сказати лише одне: двоє зійшлися віч-на-віч — там Бенеш, а тут я!
Вся юрма почала репетувати. Анна тривожно глянула на Мілана. Він підійшов до приймача і, застромивши руки до кишень, дивився на нього. Обличчя його потемніло, на вилицях грали жовна.
— Мілане, — озвалася Анна.
— Ми люди різного штибу. Коли пан Бенеш в епоху великого протистояння народів вештався собі світами, тримаючись якмога далі від небезпеки, то як вірний німецький солдат я чесно виконував свій обов'язок. А сьогодні я стою навпроти цієї людини як солдат свого народу.
Вони знову вибухнули оплесками. Анна підвелася і поклала долоню на Міланову руку: його м'язи були напружені, все тіло закам'яніло. "Він зараз упаде", — подумалося їй. Затинаючись, він сказав:
— Мерзотник!
Вона щосили стиснула його руку, та він відштовхнув її. Очі його наллялися кров'ю.
— Бенеш і я! — затинаючись, повторив він. — Бенеш і я! Тому що за тобою сімдесят п'ять мільйонів душ.
Він ступнув крок уперед; вона подумала: "Що він хоче зробити?", а потім кинулася до нього; та він уже встиг двічі плюнути на радіоприймач.
Голос провадив:
— Я хочу заявити небагато: я вдячний панові Чемберлену за його зусилля. Я запевнив його, що німецький народ не прагне нічого іншого, як тільки миру; та я заявив йому також, що не можу розширювати межі нашого терпіння. Крім того, я заявив йому і повторюю це тепер, що як тільки цю проблему буде вирішено, для Німеччини в Европі не залишиться жодної територіяльної проблеми! Крім того, я запевнив його, що як тільки Чехословаччина вирішить цю проблему, себто чехи мирно, без пригнічення розберуться зі своїми національними меншинами, я не буду більше цікавитися чеською державою. Я гарантую це! Чехи нам геть не потрібні. Але водночас я заявляю німецькому народові, що в питанні, котре стосується судетських німців, моє терпіння добігає кінця. Я запропонував панові Бенешу план, який становить собою фактичне втілення того, про що він сам уже запевняв. Тож рішення у його руках: мир або війна. Або ж він прийме ці пропозиції і дасть волю німцям, або ми прийдемо взяти її самі.
Герера звів голову, він люто радів.
— Боже милий! — вигукнув він. — Господи боже мій! Чули, еге? Та це ж війна!
— Авжеж, — відказав Ґомес. — Бенеш — твердий чоловік, нізащо не поступиться. Авжеж, це війна.
— Хай йому всячина! — сказав Тількен. — Якби ж воно так було! Якби ж воно тільки так було!
— Що це таке? — поспитався Чемберлен.
— Продовження, — відказав Вудгауз.
Чемберлен узяв папери і почав читати. Вудгауз тривожно стежив за його обличчям. За мить прем'єр-міністр звів голову і люб'язно всміхнувся йому.
— Що ж, — сказав він, — нічого нового.
Вудгауз подивовано глянув на нього.
— Райхсканцлер Гітлер висловився вкрай різко, — зауважив він.
— Ну! Ну! — сказав Чемберлен. — Він змушений був так учинити.
— Сьогодні я йду попереду мого народу, як його перший солдат; а за мною, хай знає про це ввесь світ, тепер іде народ, інший народ, ніж той, що був у 1918 році. В цю годину ввесь німецький народ об'єднається зі мною. Він відчує мою волю, як свою власну волю, а я розглядаю його майбутнє і його долю, як рушій моєї діяльности! І ми хочемо посилити цю спільну волю, таку, якою була вона у час боїв, за тої пори, коли я пішов на війну простим невідомим солдатом, щоб завоювати Райх, нітрохи не сумніваючись в успіхові й остаточній перемозі. Докруг мене згуртувалися хоробрі чоловіки й хоробрі жінки, вони пішли зі мною. А тепер, мій німецький народе, я закликаю тебе: "Йди за мною, чоловік за чоловіком, жінка за жінкою. В цю годину ми хочемо всі мати спільну волю. Ця воля має бути дужчою від будь-яких злигоднів і будь-яких небезпек; і якщо ця воля дужча від усіх злигоднів і всіх небезпек, то вона впорається зі злигоднями й небезпеками". Ми зробили свій вибір! Тепер обирати панові Бенешу.
Борис обернувся до присутніх і сказав:
— Усе.
Якусь мить вони й словом не озивалися: вони курили з уважним виглядом. Потім господар запитав:
— То що, скрутять йому в'язи?
— Може, й так.
Господар схилився над пляшками і обернув регулятор приймача: на мить Борисові зробилося не по собі — немовби настала велика пустка. Крізь прохилені двері промикалися ніч і вітер.
— То що він сказав? — поспитався марселець.
— Наприкінці він заявив: за мною стоїть ввесь народ, я готовий до війни. А Бенеш нехай обирає.
— Оттак-пак! — вигукнув марселець. — То що, буде війна?
Борис знизав плечима.
— Що ж, — сказав марселець, — я вже півроку не бачив дружини й двох донечок, а тепер повертаюся до Марселя і здрастуйте: помахай на прощання і гайда в казарму.
— А я навіть не встигну побачитися з матір'ю, — озвався Шоміс. І пояснив: — Я з півночі.
— Он воно що! — хитаючи головою, сказав марселець.
Вони замовкли. Шарльє вибив люльку об закаблук. Господар сказав:
— Вип'єте чого-небудь? Якщо вже війна, то я ставлю могорич.
— Та хіба ще по чарчині.
Повітря надворі було свіже і темне, долинала далека музика з казина: може, то Лола співала.
— Був я в Чехословаччині, — сказав чолов'яга з півночі. — Воно й добре: бодай знаєш, за що воювати.
— Довго ви там були? — запитав Борис.
— Півроку. Лісорубом. З чехами я ладнав. Трудяки вони.
— Та що там, — сказав господар, — німці теж трудяки.
— Воно так, але німці плюють на весь світ. А чехи спокійні.
— За ваше здоров'я, — сказав Шарльє.
— За ваше здоров'я!
Вони хильнули, і марселець сказав:
— Холодніє.
Матьє кинувся зі сну.
— Де ми? — поспитався він, продираючи очі.
— В Марселі. Вокзал Сен-Шарль: усі виходять.
— Гаразд, — сказав Матьє, — гаразд, гаразд.
Він зняв із гачка свого плаща і взяв на багажній полиці валізу. Він був сонний. Гітлер, напевне, вже скінчив свою промову, задоволено подумав він.
— Я бачив, як вони ішли на війну, тоді, в чотирнадцятому, — сказав марселець. — Мені було десять років. Тоді було не так, як зараз.
— Вони хотіли йти на війну?
— Ще й як хотіли! Все сяяло! Все співало! Все танцювало!
— Либонь, не тямили нічого, — сказав марселець.
— А певно.
— Зате ми все розуміємо, — сказав Борис.
Запала мовчанка. Чолов'яга з півночі дивився просто перед собою. Потім сказав:
— Я бачив фриців зблизька. Ми чотири роки були під займанщиною. Такого коїлося! Село стерли з лиця землі, ми цілими тижнями ховалися у каменоломнях. Тож як подумаю, що знову доведеться зазнати цього... — Він додав: — Але це не означає, що я не зроблю, як інші.
— Що ж до мене, — усміхаючись, озвався господар, — то я боюся смерти. Ще змалку. Та останнім часом я знайшов для себе виправдання. Сказав собі: "Набільш гидко — це вмерти. Хоч від еспанки, хоч від снаряда..."
Борис зареготався; вони здавалися йому симпатичними; він подумав собі: "Я більше люблю чоловіків, ніж жінок". У війні те добре, що точиться вона поміж чоловіками. Упродовж трьох, а то й п'яти років він бачитиме лише чоловіків. "А чергою на відпустку я поступлюся сімейним чоловікам".
— Найголовніше, — сказав Шоміс, — це якщо можеш сказати собі, що пожив на світі. От мені тридцять сім років, і не завжди було втішно. Були злети, були падіння. Але я жив. Нехай вони мене на кавалки поріжуть, а цього не заберуть у мене. — Він обернувся до Бориса: — Такому молодикові, як ви, либонь, тяжче.
— Ого, — жваво відказав Борис, — одколи почали балакати про цю війну!
Він ледве зашарівся і докинув:
— Найгірше, мабуть, одруженим.
— Авжеж, — зітхнувши, сказав марселець. — Моя дружина мужня, крім того, в неї є професія: вона перукар. Радше я непокоюся за дітей: все-таки краще мати батька, правда ж? Хоча ж, либонь, не всі гинуть на тій війні.
— А певно, що ні, — відказав Борис.
Музика замовкла. До бару ввійшла подружня пара. Жінка була руда, в довгій зеленій сукні, з великим декольте. Вони сіли за столом у глибині зали.
— Хай йому всячина! — сказав Шарльє. — Свинство ж ця війна. Гіршого свинства й не знайти.
— Звісно, — сказав господар.
— Авжеж, — сказав Шоміс.
— Гаразд, — сказав марселець, — то скільки я вам винен? За одну випивку плачу я.
— А я за другу, — сказав Борис.
Вони розрахувалися. Шоміс і марселець вийшли, узявшись попід руки. Шарльє трохи повагався, потім різко обернувся на закаблуках і сів за столиком, прихопивши з собою чарчину коньяку. Борис лишився біля шинквасу, він подумав: які ж вони все-таки симпатичні, й зрадів од того. Такими вони будуть і в окопах, ті тисячі й тисячі солдатів. І він буде жити з ними й не покине їх ні вдень, ані вночі, роботи там буде доста. Йому подумалося: мені таланить; коли він порівнював себе зі своїми невдатними однолітками, яких задавило авто або які померли від холери, то мусив констатувати, що йому поталанило. Ніякого підступу тут не було; тут не йшлося про одну з тих воєн, які зненацька перевертають догори коренем людське життя, як ото буває з нещасливим випадком: війну цю обіцяли за шість чи за сім років наперед, і в кожного було доста часу, щоб звикнутися із думкою про неї. Сам Борис ніколи не сумнівався, що ця війна таки прийде; він чекав на неї, мов спадковий принц, який ще змалку знає, що народився владарювати. Його вродили на світ для цієї війни, його виховали для неї, послали до ліцею, до Сорбонни, дали йому освіту. Йому казали, що це потрібно задля того, аби стати викладачем, та йому воно завжди видавалося підозрілим; тепер він знав, що з нього хотіли зробити офіцера запасу; вони нічого не шкодували, аби він став гарним, юним і здоровим небіжчиком. Найцікавіше те, подумалося йому, що я народився не в Франції, я всього лиш натуралізувався тут. Але врешті це не мало великого значення; якби він залишився в Росії або ж його батьки знайшли притулок у Берліні чи Будапешті, вийшло б на одне: адже це питання не національности, а віку; молодих угорців, німців, англійців чи греків чекає та сама війна, та ж сама доля. В Росії спочатку було покоління революції, потім покоління п'ятирічок, а тепер — світового конфлікту: в кожного свій приділ. Врешті, народжуєшся для війни або для миру, як народжуєшся робітником або буржуєм, нічого тут не вдієш, не всім таланить вродитися швайцарцями. Єдиний, хто має право протестувати, подумалося йому, це Матьє: от він таки народився для миру; він і справді вважав, що доживе до старості, й у нього вже склалися свої звички; в його віці їх уже не міняють. Тож це моя війна. Вона витворила мене, і я творитиму її; ми нерозлучні з нею; не можу навіть уявити собі, що зі мною буде, якщо вона не настане. Він подумав про своє життя, і йому здалося, що воно не було аж таке вже коротке: життя не буває ні коротким, ні довгим. Це життя та й годі. А наприкінці його війна. Він зненацька відчув у собі якусь нову гідність, адже тепер у нього була роля у суспільстві, а він помре насильницькою смертю, в цьому було якесь особливе смирення. Вже треба було йти по Лолу. Він усміхнувся господареві й хутко вийшов із бару.
Небо було затягнуте хмарами; подекуди видно було зорі; з моря віяв вітер. Якусь хвилю в Борисовій голові був туман, а потім йому подумалося "моя війна", і він здивувався, бо не звик довго думати про ті самі речі. "Ото вже злякаюся! — подумав він. — Ох, і накладу ж я в штани!" І він зареготався, уявивши собі ту страшенну ганьбу, той сором несвітський. Та за декілька кроків він перестав сміятися, бо його враз охопила тривога: не варто дуже боятися. Він не доживе до старої немочі, але ж це не причина, щоб собі псувати життя і тринькати його на всі боки. Він приречений від самого народження, але ж йому залишили шанс, війна — це не приділення, а радше покликання. Звичайно, він міг би побажати собі іншого приділення — наприклад, великого філософа, донжуана чи славетного фінансиста. Та покликання не обирають: воно або вдається, або не вдається; найгірше ж те, що він нічого не може розпочати наново. Буває життя, що скидається на іспит для отримання ступеню бакалавра: потрібно виконати декілька письмових завдань, і якщо не вийде у фізиці, то можна взяти своє у природничих науках або в філософії. Його життя, радше, скидалося на диплом із загальної філософії, де рішення виносять на одному іспиті; це страшенно бентежить. Та принаймні цей іспит потрібно успішно відбути, а не якийсь інший, — і це непросто буде зробити. Звичайно, треба поводитись як слід, але цього недостатньо. Треба ще влаштуватися на війні, знайти у ній своє місце і намагатися здобути із усього зиск. Треба сказати собі, що, з певного погляду, все воно варте одне одного — атака на Арґонні варта прогулянки в гондолі, сік, який п'єш удосвіта в окопах, вартий вранішньої кави на еспанських вокзалах. Крім того, є приятелі, життя на свіжому повітрі, посилки, надто ж видовиська: бомбування, напевне, таки справляє враження. От тільки боятися не треба. Якщо я злякаюся, то зведу внівеч своє життя, буде так по-дурному. Я не боятимуся, вирішив він.
Вогні казина відірвали його від мрій, вибухи музики долинали крізь відчинені вікна, темне авто тихо стояло біля під'їзду. Ще рік, роздратовано подумав він.
Було вже за північ, Sportpalast був темний і порожній, валялися перекинуті стільці, розчавлені недопалки сигар, Чемберлен виступав по радіо, Матьє тинявся пероном В'є-Пор, думаючи собі: "Це недуга, їй-богу, недуга; вона окошилася на мені випадково, мені вона анідесь, треба сприймати її стоїчно, як подагру чи зубний біль". Чемберлен сказав:
— Сподіваюся, канцлер не відкине цієї пропозиції, зробленої в тому ж дружньому дусі, з яким мене приймали в Німеччині, тож якщо ця пропозиція буде прийнята, Райх утілить своє бажання возз'єднатися з Судетами, не проллявши жодної краплі крови у жодній точці Европи.
Він подав знак рукою, показуючи, що скінчив, і відійшов од мікрофона. Зезета не могла заснути, вона стояла біля вікна і дивилася на зорі понад дахами, Жермен Шабо скидав штани у вбиральні, Борис чекав Лолу в передпокої казина; скрізь у повітрі намагався розпуститися майже нечутний темний квіт "If the moon turns green" (*) у виконанні джазової оркестри готелю "Асторія", яку транслював Давентрі.
======
* "Коли місяць зазеленіє" (англ.) — прим. пер.
======
ВІВТОРОК, 27 ВЕРЕСНЯ
Двадцять друга година тридцять хвилин.
— Пане Делярю! — здивувалася консьєржка. — Оце несподіванка! Я чекала вас хіба що за тиждень.
Матьє усміхнувся їй. Він волів би прослизнути непомітно, але треба ж було взяти ключі.
— Вас принаймні не мобілізували?
— Мене? — перепитав Матьє. — Ні.
— Ага! — сказала вона. — Тим ліпше, тим ліпше! Це завжди трапляється зарано. Ох, ці вже події, нехай їм! Стільки всього сталося, одколи ви поїхали. Гадаєте, буде війна?
— Не знаю, пані Ґаріне, — відказав Матьє. І хутко додав: — Пошта є?
— Авжеж, я все вам туди надіслала, — відказала вона. — Ще вчора я відправила якусь оповістку в Жюан-ле-Пен, якби ж то ви попередили мене, що повертаєтеся. Ага, сьогодні вранці вам прийшло ось це.
Вона простягнула йому довгий сірий конверт; Матьє впізнав почерк Даніеля. Він узяв листа й, не розкриваючи його, поклав до кишені.
— Дати ключі? — поспиталася консьєржка. — Ох, як недобре, що ви не змогли попередити мене: я бодай поприбирала б. А тепер... Навіть віконниці не відчинені.
— Нічого, — сказав Матьє, беручи ключі. — Нічого. До побачення, пані Ґаріне.
Дім ще був порожній. Знадвору Матьє побачив, що віконниці зачинені. Зі східців на літо прибрали килим. Він поволі минув помешкання на другому поверсі. Там часто галасували дітлахи, й Матьє перевертався під простирадлами, бо у вухах йому аж лящало від криків немовляти. Тепер кімнати були темні й порожні, віконниці зачинені. Вакації. Та в глибині душі він думав: війна. То була війна, ті приголомшені вакації, які для них скоротилися, а для других породовжилися. На другому поверсі мешкала жінка на утриманні: пахощі її парфумів часто просякали попід дверми і розливалися на сходовому майданчику. Тепер вона, либонь, у Біярріці, у великому готелі, змореному спекою і рейвахом, який запанував у діловому житті. Він піднявся на четвертий поверх і обернув ключа в замковій шпарині. Під ним і над ним був камінь, безгоміння, ніч. Він увійшов у темряву, поставив у темряві свою валізу й повісив плаща; у передпокої тхнуло курявою. Він стояв непорушно, руки звисали уздовж тіла, мов саваном, огорнутий темрявою, а потім різко обернув вимикач й одним за одним пройшов покої свого помешкання, залишаючи відчиненими навстіж усі двері; він запалив світло у кабінеті, на кухні, в убиральні, в спальні. Всі лампи сяяли, нестримний світляний потік струмував поміж кімнатами. Він зупинився біля ліжка.
Хтось там нещодавно спав. Укривала згорнулися руркою, наволочка була брудна й пожмакана, на простиралі валялися крихти від рогалика. Хтось: я. Він думав собі: це я тут спав. Я, п'ятнадцятого червня, востаннє. Та він дивився на ліжко з відразою: його давній сон захолов у простиралах, тепер це був сон іншого. Я не спатиму тут.
Він одвернувся і пройшов до кабінету: відраза його зросла. Немита шклянка на комині. На столі, біля спижового краба, зламана цигарка: з неї стримів пучок сухого тютюну. Коли ж я зламав цю цигарку? Він стис її в пальцях і відчув, як зашелестіло сухе листя. Книги. Томик Арбле, інший Мартіно, "Лям'єль", "Люсьєн Левен", "Спогади самозакоханости". Хтось планував написати статтю про Стендаля. Книги залишалися тут, а скам'янілий задум зробився предметом. Травень 1938 року: тоді ще не було абсурдом писати про Стендаля. Предмет. Такий самий, як і їхні сірі палітурки, як пилюга, котрою поприпадали їхні корінці. Непрозорий, пасивний предмет, непроникна присутність. Мій задум.
Його задум випити, який тьмавими плямами відбився на прозорості шклянки, його задум палити, його задум писати, людина скрізь порозвішувала свої задуми. Фотель із зеленої шкіри, де людина сиділа вечорами. Був уже вечір: Матьє глянув на фотель і опустився на краєчок стільця. "Твої фотелі розбещують". Чийсь голос одного разу сказав це якраз отут: твої фотелі розбещують. На дивані з гнівом трясла пасмами кіс білява дівчина. В цей час чоловік насилу бачив ті пасма, насилу чув її голос: він бачив і чув крізь них своє майбутнє. Тепер чоловік поїхав, забираючи з собою своє брехливе давнє майбуття; минувшина потроху схолола, вона залишалася тут, часточка смальцю, що заклякла на меблях, голоси, що пропливали на рівні очей; вони піднялися до стелі, а потім упали і плавали тут. Матьє відчув себе нескромним, він підійшов до вікна й підняв жалюзі. На небі ще пропливали рештки днини, безіменне світло: він глибоко вдихнув повітря.
Лист від Даніеля. Він простягнув було руку, щоб узяти його, а потім опустив її на підвіконня. Даніель пішов собі цією вулицею червневого вечора, він пройшов попід цим ліхтарем: а той чоловік став біля вікна і провів його поглядом. Тому чоловікові писав зараз Даніель. У Матьє не було бажання читати його листа. Він різко обернувся і з сухою радістю окинув поглядом письмового стола. Всі вони були там, зачинені, мертві, — Марсель, Івіш, Брюне, Борис, Даніель. Вони туди прийшли, там їх захопили, там вони й залишаться. Гнів Івіш, докори Брюне. Тепер Матьє згадував про них із тією ж безпристрасністю, як про смерть Людовіка XVI. Вони належали минулому світові, а не його: в нього вже не було минулого.
Він знову позачиняв віконниці, перетнув кімнату, повагався і, подумавши, залишив лампу запаленою. Завтра вранці я прийду сюди забрати свої валізи. Він зачинив вхідні двері, закривши геть усе, що було за ними, і спустився східцями. Легкий. Порожній і легкий. Там, позаду, електричні свічки цілісіньку ніч освітлюватимуть його мертве життя.
— Про що ти думаєш? — поспиталася Лола.
— Ні про що, — відказав Борис.
Вони сиділи на пляжі. Лола не співала цього вечора, бо в казині йшла ґала-вистава. Біля них пройшла подружня пара, потім якийсь вояк. Борис думав про вояків.
— Ну, не будь же таким, — добивалася Лола, — скажи, про що ти думаєш.
Він стенув плечима.
— Я думав про солдата, який щойно пройшов попри нас.
— Еге? — здивовано сказала Лола. — І що ти про нього подумав?
— А як ти гадаєш, що міг я про нього подумати?
— Борисе, — простогнала Лола, — та що це з тобою? Ти ж був такий любий, такий ніжний. І от знову починається те, що було колись. Ти майже не розповів мені про те, як згаяв днину.
Борис не відповів, він думав про вояка. Він думав собі: "Йому поталанило; а мені ще цілий рік доведеться чекати". Рік: він повернеться до Парижа, гулятиме бульваром Монпарнас, бульваром Сен-Мішель, якого напам'ять знає, піде в "Дом", у "Купол", щоночі спатиме в Лоли. Якби я міг побачити Матьє, то було б і геть добре, але ж Матьє мобілізують. А мій диплом! — раптом подумалося йому. На додачу до всього був ще цей кепський жарт — диплом про вищу освіту. Його батько, напевне, вимагатиме, щоб йому показали диплом, й Борис муситиме пред'явити дисертацію про уяву в Ренув'є або ж про звичку в Мен де Біран. Навіщо вони грають цю комедію? — роздратовано подумав він. Вони виховали його для війни, це їхнє право, а тепер хочуть примусити його отримати диплом, наче попереду в нього ціле мирне життя. Сміх буде та й годі: цілий рік ходитиме він до бібліотек, вдаватиме, ніби читає повне зібрання творів Мен де Біран у виданні Тіссерана, вдаватиме, ніби виписує щось ізвідти, вдаватиме, ніби готується до іспиту, а тим часом знай думатиме про справжній іспит, який чекає на нього, думатиме про те, чи злякається він на війні, а чи зустріне її з відкритим забралом. "Якби не було цієї, — подумав він, кидаючи недоброзичливий погляд на Лолу, — то я сьогодні ж записався б до війська і всі вони пошилися б у дурні".
— Борисе! — перелякано скрикнула Лола. — Чого це ти на мене так дивишся? Ти що, вже не кохаєш мене?
— Навпаки, — крізь зуби відказав Борис. — Ти навіть не уявляєш собі, як я тебе кохаю. Навіть не підозрюєш.
Івіш засвітила лампу біля узголів'я й голісінька простяглася на ліжку. Двері вона залишила відчиненими й наглядала за коридором. На стелі було світляне кружало, решта кімнати була голубою. Над столом висіла голуба імла, пахло цитриною, чаєм і тютюном.
Вона почула шурхіт у коридорі, і величезна постать тихо пройшла повз двері.
— Гей! — погукала вона.
Батько обернув голову й докірливо глянув на неї.
— Івіш, я ж просив тебе: або зачиняй двері, або вдягайся.
Він трохи зашарівся, а голос його зробився ще дужче співучий, ніж звичайно.
— Через покоївку.
— Покоївка лягла спати, — байдуже відказала Івіш. І додала: — Я підстерігала тебе. Ти так тихо проходиш, що я боялася тебе пропустити. Відвернися.
Пан Сергін одвернувся, вона підвелася і накинула шляфрок. Батько напружено стояв до неї спиною в дверному прозорі. Вона глянула на його потилицю, на його атлетичні плечі й безгучно зареготалася.
— Можеш дивитися.
Тепер він стояв обличчям. Він кілька разів понюхав повітря і сказав:
— Ти забагато палиш.
— Це від нервів, — сказала вона.
Він замовк. Лампа освітлювала його велике кутасте обличчя. Івіш подумала, що він гарний. Гарний, мов гора, мов Ніагарський водоспад. Врешті він сказав:
— Я збираюся лягати.
— Ні, — благально сказала Івіш, — ні, тату: я хочу послухати радіо.
— Що це таке? — вигукнув пан Сергін. — О такій порі?
Івіш не дала ошукати себе цим обуренням: вона знала, що він щовечора об одинадцятій годині виходить зі своєї кімнати і потайці слухає новини у кабінеті. Незважаючи на свої дев'яносто кілограмів, він був потайний і легкий, мов ельф.
— Йди сама, — сказав він. — Завтра я рано встаю.
— Тату, — жалібно сказала Івіш, — ти ж знаєш, що я не вмію вмикати приймача.
Сергін зареготався.
— Га-га! — сказав він. — Га-га!
— Ти хочеш послухати музику? — поспитався він. — Твоя мати, бідолашка, вже спить.
— Та ні, тату, — люто заперечила Івіш. — Я не хочу слухати музику. Мені хочеться дізнатися, що вони там вирішили з тією війною.
— Ну, то ходімо.
Вона босоніж пройшла за ним до кабінету, й він схилився над приймачем. Його міцні довгі руки так легко поралися біля вмикачів, що в Івіш аж серце защеміло й вона пошкодувала, що минулася їхня близькість. Коли їй було п'ятнадцять років, вони з батьком були нерозлучні, пані Сергіна ревнувала; коли батько водив Івіш до ресторану, то він садовив її на лаві навпроти себе, вона сама обирала собі меню; офіціянти називали її "пані", вона дуже сміялася з того, а батько так пишався нею, і в нього був переможний вигляд. Відлунали останні такти військового маршу, а потім якийсь німець заговорив роздратованим голосом.
— Тату, — докірливо сказала вона, — я ж не знаю німецької.
Він глянув на неї з наївним виглядом. "Навмисне він зробив це", — подумалося їй.
— О цій годині передають найдетальнішу інформацію.
Івіш уважно слухала, щоб розрізнити в цьому потоці слово "Krieg", бо знала, що воно означає. Німець замовк, і оркестра вшкварила нового марша; в Івіш од нього аж у вухах позакладало, та пан Сергін дослухав до кінця: він полюбляв військову музику.
— Ну що? — тривожно поспиталася Івіш.
— Кепські справи, — заявив пан Сергін. Та вигляд у нього був не вельми засмучений.
— Ага! — з пересохлим горлом сказала вона. — Так само через чехів?
— Авжеж.
— Як я їх ненавиджу, — пристрасно сказала вона. І за хвилю докинула: — Та якщо країна не хоче воювати, то невже її можна змусити?
— Івіш, — суворо сказав пан Сергін, — ти ще дитина.
— Що? — перепитала Івіш. — А... та звісно ж.
Вона підозрювала, що батько знається на цих справах не краще від неї.
— І це всі новини?
Пан Сергін вагався.
— Тату!
Він розлютився од того, що я прийшла, що я псую йому маленьке свято. Пан Сергін полюбляв секрети, в нього було шість замкнених валіз, дві валізи із засувами, часом він їх одмикав, коли був сам. Івіш розчулено дивилася на нього, він був такий симпатичний, що вона мало не поділилася з ним своєю тривогою.
— А зараз, — із жалем сказав він, — послухаємо французів.
Він опустив на неї погляд своїх світлих очей, і вона відчула, що він нічого не може зробити для неї. Вона тільки запитала:
— Що буде, як вибухне війна?
— Французів розгромлять.
— Тьху! Невже німці увійдуть до Франції?
— Звичайно.
— І дійдуть до Лаону?
— Напевне. Гадаю, вони дійдуть до Парижа.
"Він нічогісінько не знає, — подумала Івіш. — В нього сім п'ятниць на тиждень". Та серце мало не вискакувало їй із грудей.
— Вони захоплять Париж, але ж не зруйнують його?
Вона пошкодувала, що поставила це запитання. Одколи більшовики спалили спалили їхній маєток, батькові скрізь ввижалися катастрофи. Він похитав головою, приплющивши очі.
— Ох! — сказав він. — Ох-ох-ох!
Двадцять третя година тридцять хвилин. То була мертва вулиця, вона потонула в мороці; де-не-де видніли ліхтарні. Вулиця в нікуди, обабіч величезні безіменні мавзолеї. Всі жалюзі опущені, не пробивається ані однісінької стьожки світла. "Це була вулиця Делярю". Матьє перетнув вулицю Сельс, вулицю Фруадво, пройшов проспектом дю Мен й навіть вулицею Ґете; вони скидалися одна на одну: ще теплі, та вже невпізнанні, вже вулиці війни. Щось згубилося. Париж був уже цвинтарем вулиць.
Матьє увійшов у "Дом", бо "Дом" був на цій вулиці. Офіціянт із люб'язною усмішкою заметушився біля нього; це був невисокий парубійко в окулярах, хирлявий і запобігливий. Новачок: його попередники змушували чекати на себе цілу годину, а потім недбало підходили і, навіть не всміхнувшись, приймали замовлення.
— А де Анрі?
— Анрі? — перепитав офіціянт.
— Високий чорнявець із випуклими очима.
— А! Його призвали.
— А Жан?
— Білявий такий? Його теж призвали до війська. Я замість нього.
— Принесіть мені коньяку, —попросив Матьє.
Офіціянт побіг. Матьє примружив очі, потім здивовано окинув поглядом залу. В липні "Дом" не мав чітких меж, він розтікався в ніч крізь шиби і двері, вихлюпувався на бруківку, перехожі купалися в цій сироватці, яка ще тремтіла на їхніх руках і на лівому боці облич водіїв, які стояли посеред бульвару Монпарнас. Ще крок, і ти занурювався в червінь, правий профіль водіїв був червоний: то була "Ротонда". Тепер надвірні сутінки юрмилися біля шиб, "Дом" звівся до самого себе: колекція столиків, лав, шклянок, сухих, покинутих, позбавлених тієї імлистої сяйливости, яка була їхньою нічною тінню. Зникли німецькі емігранти, угорський піяніст, стара американка-пиячка. Де й поділися ті чарівні пари, які трималися за руки під столом і до самісінького ранку говорили про кохання, очі їхні були червоні від безсоння. О ліву руч од нього вечеряв зі своєю дружиною майор. Навпроти мріяла про щось за кавою з вершками маленька повія-аннамітка, за сусіднім столиком капітан їв квашену капусту. Праворуч хлопець у військовій формі притискав до себе жінку. Матьє бачив його раніше, то був учень з Академії живопису, довготелесий, блідий і збентежений; однострій надавав йому лютого вигляду. Капітан звів голову, і його погляд перетнув стіну; Матьє простежив за його поглядом: в кінці був вокзал, вогні, відблиски рейок, люди з землистими обличчями, марні від безсоння очі, вони непорушно сиділи у вагонах, склавши руки на колінах. В липні ми сиділи кружкома під лампами, ми не зводили очей один із одного, жоден погляд не губився. Тепер вони губляться, біжать до Віссембурґа, до Монмеді; поміж людьми багато пустки й пітьми. Вони мобілізували "Дом", учинили з нього предмет першої необхідности: забігайлівку. "Ох, — радісно подумалося йому, — я нічого не впізнаю, ні за чим не шкодую, нічогісінько по собі не залишаю!"
Маленька індокитаянка усміхнулася йому. Вона була гожа, з крихітними рученятами; Матьє вже два роки збирався якось переспати з нею. Якраз пора. Я проведу вустами по її холодній шкірі, вдихну її запах комах і нафталіну, я буду голий і бозна-який під її вмілими пальчиками; в мені є якесь старе рам'я, й воно відімре. Досить лише всміхнутися їй у відповідь.
— Офіціянте!
Підбіг офіціянт.
— Десять франків.
Матьє заплатив і вийшов. Надто вже добре я її знаю.
Було темно. Перша ніч війни. Ні, не зовсім. Ще залишалося чимало світла, котре позачіплювалося за боки будинків. За місяць, за кілька тижнів його звіє перша тривога; зараз це була всього лиш генеральна репетиція. Та Париж усе ж таки втратив свою стелю з рожевої вати. Вперше Матьє бачив темну пару, що висіла над містом: небо. Небо Жюан-ле-Пену, Тулузи, Діжону, Ам'єну, те саме небо і для села, і для міста, для всієї Франції. Матьє зупинився, звів голову і глянув на нього. Небо все одно де, без привілеїв. І я під цією рівністю — будь-хто. Будь-де, не має значення де — війна. Він зупинив погляд на світляній плямі, подумки повторив, щоб закарбувалося: "Париж, бульвар Распай". Та їх теж мобілізували, ці розкішні назви, тепер вони неначе зійшли з мапи генерального штабу чи зі сторінок комюніке. Від бульвару Распай нічогісінько не лишилося. Шляхи, тільки шляхи, які прямували з заходу на схід, з півдня на північ; пронумеровані шляхи. Вряди-годи їх брукували на декілька кілометрів, хідники й будинки поставали на землі, це називалося вулицею, проспектом, бульваром. Та це був усього лиш відтинок шляху; Матьє ішов, звернувшись обличчям до бельгійського кордону, відтинком департаментського шляху, який починався від Національного шосе номер 14. Він звернув на довгу дорогу, пряму і наскрізну, яка продовжувала залізницю Західної компанії, колись це була вулиця де Ренн. Його огорнуло полум'я, воно вихопило з пітьми ліхтар, згасло; проїхало таксі, воно прямувало до вокзалів правого берега. За ним проїхав чорний лімузин, у якому було повно офіцерів, потім запала тиша. Покрай дороги, під байдужим небом, будинки зводилися до найпримітивнішої їхньої функції; то були прибуткові помешкання. Спальні-їдальні для тих, хто підлягає мобілізації, для родин мобілізованих. Вже відчувалося їхнє скрайнє призначення: вони стануть "стратегічними точками", а зрештою й цілями. Після цього можна і зруйнувати Париж: він був уже мертвий. Зароджувався новий світ: суворий і практичний світ споруд.
Промінь світла просягав поміж шторами кав'ярні "Де-Маґо". Матьє сів на терасі. За ним у тіні перешіптувалися люди: останні клієнти. Починало віяти нічною свіжістю.
— Кухоль пива, — сказав Матьє.
— Незабаром північ, — сказав офіціянт. — На терасі більше не обслуговуємо.
— Всього лиш кухоль.
— Тоді хутчій.
За спиною в нього засміялася жінка. Вперше з часу свого повернення Матьє почув сміх: він його майже шокував. Проте йому не було сумно; та не було в нього бажання і сміятися. На небі роздерлася хмарина, і зблиснули дві зорі. Матьє подумав: "Це війна".
— Може, заплатите зараз? Потім я вас уже не турбуватиму.
Матьє заплатив, офіціянт повернувся до зали. Підвелася пара тіней, прослизнула поміж столиками і зникла. Матьє лишився сам на терасі. Він підвів голову й на тому боці майдану вздрів нову гарну церкву, білу на тлі чорного неба. Сільська церква. Вчора на її місці височіла суто паризька будівля: церква Сен-Жермен-де-Пре, історична пам'ятка, він часто призначав Івіш побачення під її колонами. Може, завтра навпроти "Де-Маґо" залишиться тільки зруйнована споруда, в яку вперто палитимуть сто гармат. Та сьогодні Івіш була Лаоні, Париж був мертвий, щойно поховали Мир, війну ще не оголосили. Був тільки величезний білий кшталт, поставлений на майдані, білі луски ночі. Сільська церква. Вона була нова, вона була прегарна; зараз вона була ні до чого. Повіяв легенький вітер; проїхало авто з погашеними фарами, потім велосипедист, потім двоє ваговозів, од яких затремтіла земля. Кам'яний образ на мить затьмарився, потім вітер ущух, запала тиша, і церква знову постала в пітьмі, біла, даремна, надлюдська, вона височіла посеред усіх оцих вертикальних предметів обабіч Східного шляху, безпристрасна і гола будучність скелі. Вічна. Досить було одної-єдиної малесенької цяточки в небі, щоб вона обернулася на порох, та все одно вона була вічна. Самотня людина, забута, поглинута мороком навпроти цієї минущої вічности. Він здригнувся і подумав собі: я теж вічний.
Все сталося безболісно. Жив собі ніжний і несміливий чоловік, який любив Париж і гуляв ним. Чоловік той помер. Помер, як і Вальдек-Руссо, як і Тюро-Данжен; він відійшов до минувшини світу, разом з Миром, життя його влилося до архівів Третьої Республіки; його повсякденні видатки живитимуть статистик