жете приходити сюди так часто, як вам захочеться.
— Я завтра їду, — сказав Ґомес.
— Завтра? Куди?
Вона дивилася на нього гарними невиразними очима.
— В Еспанію.
— В Еспанію? То ви...
— Авжеж, — відказав він. — Я солдат у відпустці.
— На якому боці? — поспитала вона.
— А вам на якому хочеться?
— На боці Франко?
— А от і ні!
Вона обняла його за шию.
— Мій вродливий вояк.
В неї був прегарний подих; вона поцілувала його.
— Одна-однісінька ніч, — сказала вона. — Небагато. І саме тоді, коли я знайшла чоловіка, який мені подобається!
— Я повернуся, — сказав він. — Коли Франко виграє війну...
Вона ще раз поцілувала його і м'яко вивільнилася.
— Зачекай мене. На столику є джин і віскі.
Вона відчинила двері туалету і зникла. Ґомес підійшов до столика й налляв собі джину. Ваговози їхали, шиби тремтіли, Сара зненацька прокинулася й сіла на ліжку. "Та що це таке? — подумала вона. — Йому кінця немає". Тяжкі ваговози, уже з камуфляжем, з сірими чохлами і зеленими та брунатними басамагами на капотах, в них, мабуть, було повнісінько людей і зброї. Вона подумала: "Це війна" і заплакала. Катріно! Катріно! Два роки її очі були сухі; й коли Ґомес сів у потяг, то вона й сльозини не пролляла. Тепер сльози текли дзюрком. Катріно! Ридання підняли її, вона впала на подушку, плакала, кусаючи її, щоб не збудити малюка. Ґомес відпив ковток джину і подумав, що він нічогенький. Потім ступнув кілька кроків покоєм і сів на ліжко. В одній руці він тримав шклянку, другою взяв ляльку за шию і поставив її собі на колінах. Він чув, як біжить вода з крана у туалеті, знайома млість підіймалася уздовж його стегон, мов дві гладенькі долоні. Він був щасливий, він випив і подумав собі: "Я дужий". Ваговози їхали, шиби тремтіли, вода бігла із крана, Ґомес думав: "Я дужий, я люблю життя і ризикую своїм життям, я очікую смерти завтра, незабаром, і я не боюся її, я полюбляю розкіш, і незабаром я зазнаю голоду і злиднів, я знаю, чого я хочу, знаю, за що воюю, я командую, й мені підкоряються, я від усього відмовився, від малярства, від слави, і я цілком задоволений". Він подумав про Матьє і сказав собі: "Не хотів би я опинитися у його шкурі". Вона відчинила двері, вона була гола під рожевим шляфроком. Вона сказала:
— Ось і я.
— Нічого собі! — сказала вона. — А нехай йому!
Вона згаяла цілих півгодини в туалетній кімнаті, милася й напарфумлювалася, тому що білі завжди не люблять її запаху, ось вона, всміхаючись, підійшла до нього і розкрила обійми, а він голісінький спав у ліжку, з головою залізши в подушку. Вона вхопила його за плече і люто струснула.
— Ану прокидайся, — просичала вона. — Негіднику малий, ти прокинешся чи ні?
Він розплющив повіки і зиркнув на неї каламутними очима. Він поставив шклянку на етажерці, ляльку на диван, неквапливо підвівся і обняв її. Він був щасливий.
— Ти можеш це прочитати? — поспитався Здоровань Луї.
Службовець відштовхнув його.
— Ти вже третє про це питаєш. Я ж сказав, що тобі треба в Монпельє.
— А коли буде потяг у Монпельє?
— Він вирушає о четвертій ранку; його ще не сформували.
Здоровань Луї неспокійно глянув на нього.
— Правда? А що ж мені робити?
— Ляж собі в залі очікування та придави хропака до четвертої. Квиток є?
— Ні, — сказав Здоровань Луї.
— Ну, то купи. Ні, ні, не там. Ох і телепень! У віконечку, йолопе.
Здоровань Луї подався до віконця. За шклом дрімав касир в окулярах.
— Гей! — крикнув Здоровань Луї.
Касир аж підскочив.
— Я їду в Монпельє, — сказав Здоровань Луї.
— В Монпельє?
Касир був здивований; певно ж, він ще не прокинувся. Однак у душу Здорованя Луї промкнулася підозра.
— Тут справді написано Монпельє?
Він простяг свого військового квитка.
— Монпельє, — потвердив касир. — Зі скидкою буде п'ятнадцять франків.
Здоровань Луї простягнув йому сто франків тієї жіночки.
— А тепер, — поспитався він, — тепер що мені робити?
— Ідіть у залу очікування.
— О котрій годині буде потяг?
— О четвертій над ранком. Ви що, читати не вмієте?
— Ні, — сказав Здоровань Луї.
Перш ніж піти, він повагався. Потім запитав:
— Це правда, що буде війна?
Касир стенув плечима.
— А я звідки знаю? В розкладі руху поїздів цього не написано, правда ж?
Він підвівся і пішов собі вглиб кімнати. Він вдав, ніби дивиться в папери, та за мить сів, підпер голову руками і знову задрімав. Здоровань Луї роззирнувся довкруг себе. Він хотів знайти кого-небудь, хто пояснив би йому всі ці балачки про війну, та зала була порожня. Він сказав собі: "Гаразд, піду в залу очікування". І нога за ногою перетнув залу: йому хотілося спати, стегна боліли.
— Дай мені поспати, — простогнав Філіп.
— Нічого собі, — сказала Флоссі. — Дівич! Треба, щоб ти скуштував цього, воно принесе мені щастя.
Він штовхнув двері й увійшов до зали. Там було повнісінько людей, котрі спали на лавах, і сила-силенна клунків та валіз на підлозі. Світло було похмуре; зашклені двері в глибині відкривалися у темряву. Він підійшов до лави і сів поміж двома жінками. Одна геть упріла і спала з роззявленим ротом. Піт стікав у неї по щоках, залишаючи рожеві пасмуги. Друга розплющила очі й дивилася на нього.
— Мене призвали до війська, — сказав їй Здоровань Луї. — Я їду в Монпельє.
Жінка хутко відсунулася і кинула на нього погляд, в якому було повно осуду. Здоровань Луї подумав, що вона не любить вояків, але все ж таки запитав у неї:
— А що, буде війна?
Вона не відповіла: закинула голову назад і знову заснула. Здоровань Луї боявся заснути. Він сказав собі: "Як засну, то вже ніколи не прокинуся". Він простягнув ноги; зараз він охоче кинув би щось на зуб, наприклад, хліба чи ковбаси; в нього ще залишалося трохи грошенят, та була ніч, усі крамниці були зачинені. Він сказав собі: "Але з ким же воюють?" Звичайно ж, із німаками. Може, за Ельзас-Лотаринґію. На підлозі під його ногами валялася газета, він підняв її, а потім подумав про ту жіночку, яка перев'язала йому голову, й подумав: "Я не повинен був їхати". Він сказав собі: "Ну нехай, але що ж мені було робити, грошей же немає". Він сказав: "У казармі мене будуть годувати". Але він не любив казарм. Зали очікування теж. Раптом йому стало сумно і порожньо. Вони напоїли його й побили, а тепер відправляють у Монпельє. Він подумав: "Господи, таж я нічогісінько в цім не тямлю". Подумав: "Це того що я не вмію читати". Всі ці люди, які спали тут, знали більше, ніж він; вони читали газети і знали, чому буде війна. А він був сам-самісінький серед ночі, самотній і такий мізерний, він нічого не знав, нічого не тямив, немовби мав от-от умерти. Потім він відчув у своїх руках газету. Там про все пишуть. Вони про все написали: про війну, про те, яка погода буде завтра, про ціни, про розклад потягів. Він розгорнув газету й поглянув на неї. Він побачив тисячі чорних цяток, наче коліщата шарманки з дірами на папері, які грають, коли покрутити корбу. Якщо довго на них дивитися, то паморочиться голова. Там було і фото: чепурний, гарно причесаний чоловік, який сміється. Здоровань Луї випустив газету й заплакав.
ПОНЕДІЛОК, 26 ВЕРЕСНЯ
Шістнадцята година тридцять хвилин. Всі дивляться в небо, я дивлюся в небо. Дюмюр каже: "Вони не запізнюються". Він уже дістав свого "Кодака", він дивиться в небо, кривить обличчя від сонця. Літак то чорний, то блискучий, він більшає, та гуркіт його такий самий, гарний гучний гуркіт, який любо чути. Я кажу: "Не пхайтеся ж!" Вони всі тут і товпляться за мною. Я обертаюся: вони закидають голови назад, мружаться, вони зелені на сонці, а їхні тіла невиразно сіпаються, мов у безголових жаб. Дюмюр каже: "Настане така днина, коли ми дивитимемося ось так у небо десь у полі, от тільки будемо в хакі, а літак буде "Мессершмідтом". Я кажу: "Тільки не завтра, духу в них замало". Літак описує кола в небі, він знижується, знижується, торкається землі, піднімається, знову торкається, підстрибуючи, біжить по траві, зупиняється. Ми біжимо до літака, нас п'ятдесят душ, Сарро, зігнувшись удвоє, біжить попереду; з десяток добродіїв у котелках, вивертаючи ноги, біжать моріжком, усі завмирають на місці, літак стоїть непорушно, ми мовчки дивимося на нього, дверцята кабіни ще зачинені, можна подумати, що вони мертві там усередині. Чолов'яга в голубій сорочці привозить трап і приставляє його до літака, двері відчиняються, якийсь чоловік спускається додолу, потім другий, а потім Дальдьє. Моє серце мало не вискакує з грудей. Даладьє піднімає плечі й опускає голову. Сарро підходить до нього, я чую, як він каже:
— Ну як?
Даладьє витягає руку з кишені і робить невиразний жест. Понуривши голову, він іде вперед, тічка кидається навперейми і перекриває шлях. Я не рухаюся, знаю, що він нічого не скаже. Генерал Ґамелен вискакує з літака. Він жвавий, в нього гарні чоботи й бульдожача голова. Він дивиться просто себе молодо і пронизливо.
— Ну, як? — допитується Сарро. — Як, генерале? Війна?
— О Господи! — каже генерал.
В мене пересихає у роті; здохну, їй-богу! Я кричу Дюмюрові: "Вшиваюся, фотографуй сам!" Я біжу до виходу, вибігаю на шлях, гукаю таксі, кричу: "В "Юманіте!" Водій усміхається, я теж йому всміхаюся, він каже:
— Ну як, товаришу?
Я відповідаю йому:
— Готово! Цього разу вона у них у дупі; вони не змогли ухилитися.
Таксі мчить на повній швидкості, я дивлюся на будинки й перехожих. Люди нічого не знають, вони не звертають уваги на таксі, а таксі мчить крізь них, несучи того, хто знає. Я притуляю голову до дверцят, мені хочеться крикнути їм, що це сталося. Я вискакую з таксі, плачу водієві, чимдуж біжу східцями. Всі тут, Дюпре, Шарвель, Ренар і Шабо. Всі вони в тенісках, Ренар палить цигарку, Шарвель пише, Дюпре дивиться у вікно. Вони з подивом дивляться на мене. Я кажу їм:
— Ходімо, хлопці, гайда униз, моя черга пригощати.
Вони знай дивляться на мене; Шарвель піднімає голову і теж дивиться на мене. Я кажу:
— Готово! Готово! Війна! Гайда униз, тепер моя черга, я ставлю могорич.
— Гарний у вас капелюх, — сказала господарка.
— Правда? — перепитала Флоссі. Вона глянула на себе в дзеркало у передпокої й задоволено сказала: — З пір'їнами.
— О, авжеж, — потвердила господарка. І додала: — У вас хтось є; Мадлен не змогла прибрати в кімнаті.
— Знаю, — відказала Флоссі. — Нічого, сама приберу.
Вона піднялася сходами і пхнула двері своєї кімнати. Віконниці були зачинені, в кімнаті тхнуло ніччю. Флоссі тихенько вийшла й постукала до п'ятнадцятої кімнати.
— Хто там? — почувся хрипкий голос Зу.
— Флоссі.
Зу відчинила, вона була в трусенятах.
— Заходь хутчій.
Флоссі ввійшла. Зу відкинула коси назад, стала посеред кімнати й почала запихати свої здоровецькі цицьки у ліфчик. Флоссі подумалося, що вона повинна голити у себе під пахвами.
— Ти допіру встала? — поспиталася вона.
— Я лягла спати о шостій ранку, — відказала Зу. — Що сталося?
— Піди-но глянь на мого котика, — сказала Флоссі.
— Що ти мелеш, муриночко?
— Піди поглянь на мого котика.
Зу накинула пенюар і вийшла за нею в коридор. Притуливши пальця до вуст, Флоссі запровадила її до кімнати.
— Нічогісінько не видно, — сказала Зу.
Флоссі підштовхнула її до ліжка і прошепотіла:
— Дивися.
Обоє нахилилися, й Зу безгучно зареготалася.
— А нехай йому! — промовила вона. — Та це ж дітвак!
— Його зовуть Філіп.
— Яке ж воно гарнюнє!
Філіп спав, лежачи горізнач; він був мов янгол. Флоссі дивилася на нього з захватом і образою.
— Він ще світліший, ніж я, — сказала Зу.
— Незайманець, — сказала Флоссі.
Зу глянула на неї й захихотіла.
— Був.
— Що?
— Ти кажеш: незайманець. А я кажу: був незайманцем.
— А, звісно ж! Хоча, знаєш, мені здається, він ним і лишився.
— Та невже?
— Він спить з другої години ночі, — сухо сказала Флоссі.
Філіп розплющив очі, побачив двох жінок, які схилилися над ним, зойкнув: "Ой!" і перевернувся на живіт.
— Поглянь! — сказала Флоссі.
Вона відкинула ковдру, з'явилося голе біле тіло. Зу витріщила очі.
— Оце смаколик! — видихнула вона. — Прикрий його, а то я не знаю, що зроблю.
Флоссі легенько провела долонею по вузьких стегнах, тендітних юних сідницях молодика і, зітхнувши, вкрила його ковдрою.
— Дайте мені, — сказав Бірненшатц, — наливки з чорної смородини.
Він опустився на лавку й утер чоло. Через шиби дверного тамбура він міг пильнувати вхід у свою контору.
— Що ви будете пити? — поспитався він у Не.
— Те саме, — відказав той.
Офіціянт пішов, Не гукнув йому:
— Принесіть мені "Ленформасьйон".
Вони мовчки перезирнулися, потім Не раптом підняв руки в повітря.
— Ох, ох! — сказав він. — Ох, ох! Мій бідолашний Бірненшатце!
— Авжеж, — відказав Бірненшатц.
Офіціянт наповнив келихи і простягнув Не газету. Не глянув на денний курс, скривився і поклав газету на стіл.
— Кепсько, — сказав він.
— А певно. А що ви од них хочете? Вони чекають промови Гітлера.
Бірненшатц окинув похмурим поглядом стіни і дзеркала. Зазвичай він полюбляв бувати в цій маленькій прохолодній і затишній кав'ярні; сьогодні ж він дратувався, бо почувався незатишно.
— Залишається лише чекати, — озвався він. — Даладьє зробив усе, що міг, Чемберлен теж зробив усе, що міг. Тепер треба тільки чекати. Будемо вечеряти без апетиту, а о пів на дев'яту крутитимемо радіо, щоб почути цю промову. На що чекати? — раптом вигукнув він, грюкнувши кулаком по столу. — На примху одного чоловіка. Одного-однісінького чоловіка. Справи зійшли на пси, Біржа занепадає, у моїх службовців голова обертом іде, сердегу Зе призвали до війська — і все воно через однісінького чоловіка; війна і мир в його руках. Мені соромно за людство.
Брюне підвівся. Пані Самбульє глянула на нього. Він трохи подобався їй; мабуть, добряче він кохався — глухо, мирно, з селянським непоквапом.
— Ви не залишитеся? — запитала вона. — Повечеряли б зі мною.
Вона показала на радіоприймач і докинула:
— Задля кращого травлення пропоную вам промову Гітлера.
— О сьомій у мене побачення, — сказав Брюне. — І, як по правді, мені начхати на промову Гітлера.
Пані Самбульє нетямуще глянула на нього.
— Якщо капіталістична Німеччина хоче вижити, — сказав Брюне, — їй потрібні всі европейські ринки; тож їй належить силоміць усунути всіх промислових конкурентів. Німеччина повинна розпалити війну, — з силою додав він, — і повинна програти її. Якби Гітлера вбили на фронті в 1914 році, то сьогодні ми були у такому самому становищі.
— Отож, — здушеним голосом поспиталася пані Самбульє, — чеська справа — не блеф?
— В Гітлеровій голові це, може, і блеф, — відказав Брюне. — Але те, що в його голові, не має ніякого значення.
— Він ще може не допустити війни, — сказав Бірненшатц. — Якщо захоче, то може не допустити. У нього в руках усі козирі: Англія не хоче війни, Америка надто далеко, Польща йде з ним; якби він захотів, то завтра став би володарем світу без жодного пострілу. Чехи прийняли французько-англійський план; йому залишається теж прийняти його. Якби він дав доказ своєї стриманости...
— Він уже не може відступити, — сказав Брюне. — За ним стоїть уся Німеччина, вона підштовхує його.
— Але ж ми можемо відступити, — сказала пані Самбульє.
Брюне глянув на неї й зареготався.
— Ох, і справді, — сказав він, — ви ж пацифістка.
Не перевернув коробку, й доміно висипалося на стіл.
— Ох, ох! — сказав він. — Я боюся Гітлерової помірности. Ви уявляєте собі, як це підніме його престиж?
Він нахилився до Бірненшатца і шепотів йому на вухо. Бірненшатц роздратовано відсунувся: Не ніколи не міг і трьох слів сказати, щоб не шепотіти з виглядом змовника, вимахуючи при цьому руками.
— Якщо він прийме англо-французький план, то за три місяці до влади прийде Доріо.
— Доріо... — пробурмотів Бірненшатц, знизуючи плечима.
— Доріо чи хтось інший.
— Ну й що?
— А ми? — ще дужче стишивши голос, поспитався Не.
Бірненшатц глянув на його великий страдницький рот і відчув, як від гніву в нього аж вуха запалали.
— Це краще, ніж війна, — шорстко відказав він.
— Дайте-но вашого листа, мала віднесе його на пошту.
Він поклав конверта на стіл, поміж каструлею і циновою таріллю: панні Івіш Сергін, 12, вулиця Межісеррі, Лаон. Одета зиркнула на адресу, та нічого не сказала; вона якраз закінчувала обмотувати шворкою здоровецький пакунок.
— Ось-ось, — сказала вона. — Зараз закінчую, потерпіть.
Кухня була біла й охайна, ніби медпункт. Пахло живицею і морем.
— Я поклала вам двоє курячих крилець, — сказала Одета, — і трохи желе, ви ж полюбляєте його, а ще декілька скибок петльованого хліба і канапки з вудженою шинкою. Вино у термосі. Термос залиште собі, він стане вам у пригоді.
Він хотів було зловити її погляд, та вона опустила очі й дивилася на згорток, вдаючи дуже заклопотану. Потім побігла до буфету, відрізала чималий шмат мотузка і біжком повернулася до згортка.
— Він добре зав'язаний, — сказав Матьє.
Мала служниця засміялася, та Одета не відповіла. Вона взяла шворку в зуби, тримала її, стиснувши вуста, і хутко перевернула згорток. Пахощі живиці зненацька наповнили ніздрі Матьє, і вперше з позавчорашнього дня йому здалося, що довкруги є щось таке, за чим він може шкодувати. Супокій цього полудня в кухні, неквапливе порання у господарстві, притлумлене шторами сонце, що золотими крихтами падало на кахляну підлогу, і, крім усього цього, може, й дитинство, і певний спосіб життя, спокійного і зайнятого справами, життя, від якого він раз і назавжди відмовився.
— Притисніть отут пальцем, — звеліла Одета.
Він підійшов, схилився над її потилицею, притиснув пальцем шворку. Йому хотілося сказати їй декілька ніжних слів, та Одетин голос не допускав ніжности. Вона звела на нього погляд.
— Ви їсте круто зварені яйця? Покладете їх до кишень.
В неї був вигляд молодої дівчини. Він не шкодував за нею. Може, тому що вона була дружиною Жака. Йому подумалося, що він хутко забуде це таке скромне обличчя. Та він хотів, щоб його від'їзд завдав їй трохи болю.
— Ні, — відказав він, — дякую. Не треба крутих яєць.
Вона тицьнула згорток йому в руки.
— Ось, — мовила вона. — Гарненький сидір.
Він сказав їй:
— Проведіть мене на вокзал.
Вона струснула головою.
— Не я, Жак вас проведе. Гадаю, він хотів би залишитися з вами наодинці аж до останньої хвилини.
— Тоді прощавайте, — сказав він. — Ви писатимете мені?
— Мені буде сором: я пишу справжнісінькі листи малої дівчинки, з ортографічними помилками. Ні, я надсилатиму вам посилки.
— Краще б ви писали мені, — сказав він.
— Ну що ж, вряди-годи ви знаходитиме записочки поміж бляшанкою сардин і шматком мила.
Він простягнув їй руку, й вона хутко стиснула її. Долоня її була суха й гаряча. Йому невиразно подумалося: "Шкода". Довгі пальчики ковзнули в його пальцях, мов гарячий пісок. Він усміхнувся і вийшов із кухні. Жак укляк у салоні на колінах перед радіоприймачем і крутив регулятори. Матьє пройшов біля дверей і почав поволі підніматися східцями. Він не переймався тим, що їде. Коли він підходив до своєї кімнати, то почув позаду легенький шурхіт і обернувся: то була Одета. Вона стояла на останній сходинці, вона була бліда й дивилася на нього.
— Одето, — сказав він.
Вона не відповіла, тільки й далі прикро дивилася на нього. Він збентежився і задля годиться взяв згорток у ліву руку.
— Одето... — повторив він.
Вона підійшла до нього, в неї було відкрите й пророче обличчя, якого він у неї ніколи не бачив.
— Прощавайте, — сказала вона.
Вона була геть поруч. Вона заплющила очі й раптом притиснула свої губи до його вуст. Він поворухнувся, щоб обняти її, та вона вислизнула з його рук. На її обличчі знову з'явився скромний вираз; вона спускалася східцями, не обертаючи голови.
Він увійшов до своєї кімнати й поклав згорток до своєї валізи. Вона була так напхана, що йому довелося стати колінами на кришку, аби зачинити її.
— Що таке? — поспитався Філіп.
Він хутко схопився і з жахом дивився на Флоссі.
— Це я, хлопчику мій, — відказала вона.
Він упав горілиць і поклав долоню на лоба. Потім простогнав:
— У мене болить голова.
Вона відчинила шухляду нічного столика й дістала слоїк з аспірином; він відчинив дверцята столика, дістав звідти шклянку і пляшку перна, поставив їх на президентське бюро і сів у своє крісло. Двигун літака ще й досі гучав йому в голові; в нього було чверть години, рівно чверть години, аби добрести до тями. Він налляв перно у шклянку, взяв на столі карафку з водою й перехилив її над шклянкою. Рідина заколихалася й зануртувала срібними бульками. Він відклеїв недопалок від нижньої губи й кинув його в кошик для паперів. Я зробив усе, що зміг. Він почувався спустошеним. Подумав собі: "Франція... Франція..." і відпив ковток перна. Я зробив усе, що зміг; тепер слово за Гітлером. Він відпив ковток перна і цокнув язиком, подумав: "Позиція Франції чітко окреслена". Подумав: "Мені залишається тільки чекати". Він був геть вичерпаний; він простягнув ноги під столом і з якоюсь утіхою подумав: "Мені залишається тільки чекати". Як і всім. Ставки зроблені. Він сказав тоді: "Якщо чеські кордони будуть порушені, Франція виконає свої зобов'язання". І Чемберлен відповів: "Якщо внаслідок цих зобов'язань французьке військо активно виступить проти Німеччини, то ми вважатимемо своїм обов'язком підтримати його".
Підійшов сер Невіл Гендерсон, сер Горацій Галіфакс стояв трохи позад нього і тримався штивно; сер Невіл Гендерсон простягнув послання рейхсканцлерові; рейхсканцлер узяв послання й почав читати. Коли рейхсканцлер скінчив, то поспитався сера Невіла Гендерсона:
— Це і є послання пана Чемберлена?
Даладьє відпив ковток перна, зітхнув, а сер Невіл Гендерсон твердо відказав:
— Так, це і є послання пана Чемберлена.
Даладьє підвівся і пішов поставити пляшку перна в шухляду; рейхсканцлер сказав хрипким голосом:
— Можете розглядати мою вечірню промову як відповідь на послання пана Чемберлена.
Даладьє думав: "Ох і наволоч! Ох і наволоч! Що ж він скаже?" Легеньке сп'яніння вдарило йому в голову, він думав: події вислизають від мене. Це було наче великий починок. Він подумав: "Я зробив усе, щоб уникнути війни; тепер війна і мир уже не в моїх руках". Вже не було чого вирішувати, залишалося тільки чекати. Як і всім. Як і вугляреві на розі. Він усміхнувся, він був тим вуглярем на розі, з нього зняли будь-яку відповідальність; позиція Франції чітко визначилася... То був великий спочинок. Він дивився на темні візерунки на килимі, відчував, як його охоплює запаморочення. Мир, війна. Я зробив усе, щоб зберегти мир. Та зараз він запитував себе, чи не хотілося йому, щоб цей велетенський потік підхопив його, мов соломинку, питався, чи не хотілося йому цих великих вакацій: війни.
Він остовпіло роззирнувся довкруги і закричав:
— Я не поїхав!
Вона пішла відкрити штори, потім повернулася до ліжка і схилилася над ним. Вона була гаряча, він вдихнув її риб'ячий дух.
— Що це ти торочиш, негіднику малий? Що це ти верзеш, га?
Вона поклала йому на груди свої дужі чорні руки. Сонце олійною плямою лягло на його ліву щоку. Філіп глянув на неї й відчув глибоке приниження: в неї були зморшки довкола очей і в кутиках вуст. "А в світлі ламп вона була така вродлива", — подумалося йому. Вона дихала йому в обличчя і застромила свого рожевого язика поміж його вустами. Я не поїхав, подумав він. І сказав їй:
— А ти не така й молода.
Вона зробила химерну гримасу і стулила рота. Сказала йому:
— Не така молода, як ти, негіднику.
Він хотів було вилізти з ліжка, та вона міцно тримала його; він був голий і беззахисний, тож відчув себе жалюгідним.
— Негіднику ти малий, — сказала вона, — малий ти негіднику.
Чорні руки поволі спускалися уздовж його стегон. Врешті, подумалося йому, не всім випадає нагода втратити цноту з негритянкою. Він повалився горізнач, й чорні та сірі спідниці закружляли за кілька сантиметрів од його лиця. Чоловік позад нього вже волав не так голосно, це було радше харчання, щось на кшталт булькання. Над головою в нього піднявся черевик, він побачив підошву з гострим носаком, на закаблукові прилипла грудочка землі; підошва з рипінням стала біля його лежака; то був здоровецький чорний черевик із гудзиками. Він звів погляд, угледів сутану й, вище в повітрі, дві чорні волохаті ніздрі над брижами. Бланшар прошепотів йому на вухо:
— Либонь, геть йому зле, нашому приятелеві, якщо вже до нього погукали попа.
— Що з ним? — поспитався Шарль.
— Хтозна, от тільки П'єро каже, що незабаром він богу душу віддасть.
Шарль подумав: а чому не я? Він бачив своє життя і думав собі: чому не я? Біля нього пройшло двоє чоловіків із бригади, він упізнав їх за сукном штанів; позаду лунав солодкий і спокійний голос священика; недужий уже не стогнав. "Сконав, либонь", — подумав Шарль. Пройшла медсестра, в руках вона тримала миску; він несміло сказав:
— Пані, не могли б ви зараз туди піти?
Шаріючись від люті, вона опустила на нього очі.
— Це знову ви? Що вам потрібно?
— Може, ви послали б когось до жінок? Її зовуть Катріна.
— Ох, дайте мені святий спокій! — відрубала вона. — Ви вже вчетверте просите за це.
— Просто запитайте її прізвище і скажіть їй моє, це ж не забере у вас багато часу.
— Тут вмирає людина, — гостро сказала вона. — Гадаєте, мені є коли займатися вашими дурницями.
Вона пішла, і той чоловік знову застогнав; це несила було терпіти. Шарль обернув своє люстерко; він угледів тіла, котрі, мов хвилі у морі, лежали одне біля одного, а в глибині величезний зад священика, який укляк навколішки біля недужого. Над ними був комин із дзеркалом у рамі. Священик підвівся, і носії схилилися над тілом, понесли його.
— Він помер? — поспитався Бланшар.
На Бланшаровому лежакові не було рухомого дзеркальця.
— Не знаю, — відказав Шарль.
Носії пройшли біля нього, збиваючи хмару куряви. Шарль закашлявся, потім угледів спини носіїв, які прямували до дверей. Чиясь сукня крутонулася біля нього й раптом завмерла. Він почув голос медсестри.
— Ми геть відрізані од світу, не знаємо, що там відбувається. Як там, панотче?
— Недобре, — відказав священик. — Геть недобре. Сьогодні ввечері виступатиме Гітлер, не знаю, що він скаже, та, гадаю, буде війна.
Голос його полотнами спадав на Шарлеве обличчя. Шарль зареготався.
— Чого це ти втішаєшся? — запитав Бланшар.
— Тішуся, бо священик сказав, що буде війна.
— Не бачу в цьому нічого втішного, — сказав Бланшар.
— А я бачу, — відказав Шарль.
"Зароблять вони її, свою війну; вона їм застряне, мов костриця в сраці". Він знай реготався: за один метр і сімдесят сантиметрів над його головою була війна, муки, ображена честь, патріотичний обов'язок; та на рівні долівки не було ні війни, ні миру; лише злигодні й сором неповноцінних людей, гниляччя, нерушів. Бонне її не хотів; Шампетьє де Ріб її хотів; Даладьє дивився на килим, це був страшний сон, він не міг позбутися цього запаморочення, яке охопило його з потилиці; нехай же вона вибухне! нехай вона вибухне! нехай він проголосить її сьогодні вечері, цей лютий берлінський вовчисько. Він щосили деронув черевиком по паркету; лежачи долі, Шарль відчував, як запаморочення підіймається з черева до голови: сором, солодкий, солодкий затишний сором, йому залишається тільки це. Медсестра підійшла до дверей, вона переступила чиєсь тіло, і священик відійшов, аби пропустити її.
— Пані! — гукнув Шарль. — Пані!
Вона обернулася, висока й дужа, з гарним обличчям, де над верхньої губою пробивався темний пушок, і лютими очима.
Шарль промовив ясним голосом, який пролунав на всю залу:
— Пані, пані! Хутчій же, хутчій! Дайте мені судно, а то біда!
Ось він! Ось він, їх пхали ззаду, вони пхнули поліцая, він відступив на крок, розставивши руки, вони горлали: "Ура, ось він!" Він простував спокійним рівним кроком, тримаючи під руку свою дружину, Фред був розчулений, мої батько й мати у неділю в Гринвічі; він заволав: "Ура!", так добре було бачити їх тут, таких спокійних, хто зважиться боятися, бачачи, як здійснюють вони свою денну прогулянку, немов літнє, згуртоване подружжя? Він міцно стиснув свою валізку, махав нею над головою і волав: "Нехай живе мир, ура!" Обоє обернулися до нього, й Чемберлен особисто йому всміхнувся; Фред відчув, як серце його до самісіньких глибин заполонив спокій і мир, його захищали, ним керували, його зміцнювали, а старий Чемберлен ще знаходив часину для того, щоб спокійно погуляти вулицями, мовби нічого й не сталося, і особисто йому подарувати усмішку. Довкруг нього всі кричали "ура", Фред дивився на кощаву спину Чемберлена, який віддалявся ходою протестантського пастора, думав: це Англія, і сльози скипали на його очах. Маленька Саді нагнулася і зробила знімок попід рукою поліцая.
— В чергу, пані, в чергу, як і всі.
— А що, треба стояти у черзі, аби купити "Парі-Суар"?
— Авжеж! І якщо вам дістанеться газета, то я дуже здивуюся.
Вона вухам своїм не повірила.
— Та нехай йому всячина! Не стоятиму я в черзі, щоб купити "Парі-Суар", бракувало ще, аби я вистоювала чергу задля газети!
Вона обернулася до них спиною, під'їхав велосипедист із пакою листків. Він поклав її на столі біля ятки, і вони почали їх рахувати.
— Ось вони! Ось вони!
Натовп зануртував.
— Послухайте, — вигукнула продавчиня, — дасте ви мені перелічити їх чи ні?
— Не пхайтеся! — сказала пристойно вбрана пані. — Не пхайтеся, кажу вам!
— Та не пхаюсь я, пані, — відказав невисокий опецьок, — мене самого пхають.
— А я, — озвався кощавий чолов'яга, — прошу вас бути чемним із моєю дружиною.
Пані в траурі обернулася до Емілії.
— Це вже третя сварка, яку я спостерігаю сьогодні.
— Ох, — сказала Емілія, — все від того, що люди за цієї пори зробилися такі нервові.
Літак наближався до гір; Ґомес поглянув на них, а потім глянув на річки і поля внизу, ліворуч було геть кругле місто, все було таке кумедне і таке мале, то була Франція, зелена і жовта, з килимами трави і її спокійними річками. "Прощавай! Прощавай!" Він заглибився в гори, прощавайте турнедо Россіні, сигари і вродливі жінки, він, ширяючи, спуститься до червоної голої землі, до крови. Прощавай! Прощавай; всі французи були там, під ним, у круглому місті, в полях, на берегах річок: вісімнадцята година тридцять п'ять хвилин, вони кишать, наче мурашки, чекають промови Гітлера. За тисячі метрів піді мною вони чекають промови Гітлера. А я нічого не чекаю. За чверть години він більше не побачить цих спокійних лук, величезні кам'яні брили відокремлять його від цієї землі страху й захланности. За чверть години він спуститься до марних людей зі жвавими порухами й суворими очима, до своїх людей. Він був щасливий, у горлі застряв давкий клубок тривоги. Гори наближалися, тепер вони були брунатні. Він подумав: якою ж я побачу Барселону?
— Увійдіть, — сказала Зезета.
Це була пані, повнява і дуже гарна, в солом'яному капелюшку і в картатому костюмі. Вона роззирнулася довкруги, роздимаючи ніздрі, й відразу ж люб'язно всміхнулася.
— Пані Сюзана Таєр?
— Так, це я, — відказала заінтригована Зезета.
Вона підвелася. Подумала, що в неї червоні очі й зіперлася об підвіконня. Пані дивилася на неї, кліпаючи очима. Якщо гарненько її роздивитися, то вона видавалася старшою. У неї був зморений вигляд.
— Я часом не потурбувала вас?
— Та ні, — відказала Зезета. — Сідайте.
Пані нахилилася над стільцем, глянула на нього, а потім сіла. Трималася вона дуже штивно, її спина не торкалася спинки стільця.
— З сьогоднішнього ранку я піднялася на сорок поверхів. А люди не завжди здогадуються запропонувати стілець.
Зезета помітила, що на пальці в неї ще стримить наперсток. Вона зняла його й кинула до коробки з нитками. Цієї миті на плиті почав шкварчати біфштекс. Вона зашарілася, підбігла до плити й вимкнула газ. Та запах лишився.
— Я, мабуть, заважаю вам снідати...
— Ох, та часу в мене доста, — сказала Зезета.
Вона дивилася на пані й відчувала, що в ній бореться і бентега, і бажання зареготатися.
— Вашого чоловіка мобілізували?
— Він поїхав учора вранці.
— Вони всі їдуть, — сказала пані. — Це жах. Ви, напевне, опинилися у скрутній... матеріяльній ситуації...
— Гадаю, мені доведеться повернутися до свого давнього ремесла, — відказала Зезета. — Я квітникарка.
Пані кивнула.
— Це жахливо! Жахливо! — В неї був такий сприкрений вигляд, що Зезета відчула до неї симпатію.
— Ваш чоловік теж пішов до війська?
— Я незаміжня. — Вона глянула на Зезету і хутко докинула: — Але в мене є двоє братів, які теж мають іти до війська.
— Що ж ви хочете? — сухо поспиталася Зезета.
— А ось чого, — сказала пані й усміхнулася їй. — Я не знаю ваших переконань, і те, про що я вас буду просити, лежить поза політикою. Ви палите? Хочете цигарку?
Зезета повагалася.
— Давайте, — сказала вона.
Вона стояла біля газової плити, і руки її стискали за спиною край стола. Запах біфштекса і парфуми відвідувачки тепер перемішалися. Пані простягнула їй свій портсигар, і Зезета ступнула крок уперед. В неї були тендітні білі пальчики з доглянутими нігтями. Зезета взяла цигарку червоними пальцями. Вона дивилася на свої пальці й пальчики тієї пані, і їй хотілося, щоб та якмога хутчій ушилася звідси. Вони запалили цигарки, й пані поспиталася:
— Вам не здається, що потрібно будь-що завадити цій війні?
Зезета позадкувала до плити й недовірливо глянула на гостю. Її охопила тривога. Вона угледіла, що на столі валяються підв'язки і панталони.
— Чи не здається вам, — сказала пані, — що як ми поєднаємо наші сили...
Зезета недбалим кроком перетнула кімнату; опинившись біля столу, вона запитала:
— Хто це — ми?
— Ми, жінки, — пристрасно сказала пані.
— Ми, жінки, — повторила Зезета. Вона хутко відчинила шухляду й кинула туди підв'язки разом з панталонами, а потім з полегшею обернулася до гості. — Ми, жінки? Але що ми зможемо вдіяти?
Пані палила, мов чоловік, пускаючи дим крізь носа; Зезета дивилася на її костюм і нефритове намисто, і їй було незручно казати "ми" цій жінці.
— Сама ви нічого не вдієте, — добротливо сказала пані. — Але ви не сама: зараз п'ять мільйонів жінок бояться за життя дорогих їм людей. На поверсі під вами мешкає пані Паньє, в якої щойно забрали до війська її брата і чоловіка, залишивши її з шістьма дітьми. В будинку навпроти булочниця. В Пассі — герцогиня де Шоле.
— Ого, героцогиня де Шоле!.. — пробурмотіла Зезета.
— Та й що?
— Нам вона не рівня.
— Чому не рівня? Чому це, га? Тому що одні їздять на автах, коли інші самі пораються у господарстві? Ох, пані, я перша вимагаю справедливішого соціяльного ладу. Але невже ви гадаєте, що цей лад принесе нам війна? Класові питання так мало важать перед лицем небезпеки, яка нам загрожує. Насамперед ми жінки, пані, жінки, в яких відбирають найдорожче. Уявіть собі, що всі ми візьмемося за руки й гукнемо разом: "Ні!" Послухайте, хіба ви не хочете, щоб повернувся ваш чоловік?
Зезета струснула головою: їй здавалося комедією, що вона прозиває її пані.
— Війні не можна завадити, — сказала вона.
Пані легенько зашарілася.
— Чому ж це? — поспиталася вона.
Зезета стенула плечима. Ця хоче завадити війні. Інші, такі, як Моріс, хотіли ліквідувати злидні. Врешті-решт ніхто нічому не зарадив.
— Тому що, — сказала вона. — Війні не можна завадити.
— О ні, не треба так думати, — докірливо сказала гостя. — Саме ті, хто так думає, й наближають війни. Крім того, потрібно трохи подумати і про інших. Хоч хто б ви були, ви все одно солідарні з нами.
Зезета не відповіла. Вона стискала в пальцях згаслу цигарку, і враження в неї було таке, наче вона опинилася в комунальній школі.
— Ви повинні поставити підпис, — сказала гостя. — Гляньте сюди, пані: потрібен ваш підпис.
Вона дістала із сумочки листок паперу і тицьнула його Зезеті під носа.
— Що це? — поспитала Зезета.
— Петиція проти війни, — відказала пані. — Ми вже зібрали тисячі підписів.
Зезета півголосом прочитала:
"Французькі жінки, які підписали цю петицію, заявляють про те, що вірять: уряд Французької республіки збереже мир будь-якими засобами. Вони цілковито переконані, що війна є злочином, хоч за яких обставин вона виникає. Переговори, обмін думками — завжди; насильство — ніколи. За загальний мир, проти війни у всіх її формах. 22 вересня 1938 року. Ліга французьких матерів і дружин".
Вона перегорнула сторінку: зворотній бік був укритий підписами, вони притискалися один до одного, поземні, скісні, висхідні, спадні, темним, фіолетовим, голубим чорнилом. Декотрі були накреслені широко, великими кривобокими літерами, інші, скупі й шпичкуваті, соромливо тулилися у куточку. Біля кожного підпису була адреса: пані Жана Племе, 6, вулиця д'Обіняк; пані Соланж Пер, 142, проспект Сент-Уан. Зезета пробігла поглядом прізвища усіх цих пань. Всі вони схилялися над цим папером. Були тут ті, в кого у сусідній кімнаті галасували дітлахи, а були й такі, що підписували його в будуарі золотим пером. Тепер їхні прізвища стояли поруч, і вони були схожі одна на одну. Пані Сюзана Таєр: досить їй попросити ручку в цієї жінки, й вона теж стане пані, її прізвище, вагоме й суворе, ляже на папір поруч з іншими.
— І що ви з усім оцим робитимете? — поспиталася вона.
— Коли ми зберемо достатньо підписів, то пошлемо делегацію жінок, яка віднесе їх до канцелярії Ради.
Пані Сюзана Таєр. Вона була пані Сюзана Таєр. Моріс весь час утовкмачував їй, що треба бути солідарною лише зі своїм класом. А тепер у неї спільні обов'язки з герцогинею де Шоле. Вона подумала: "Підпис: я не можу відмовити їй у цьому".
Флоссі сперлася об подушку і глянула на Філіпа.
— Ну що, негіднику? Як воно тобі?
— Та нічого, — відказав Філіп. — Та, либонь, ще краще було б, якби не боліла голова.
— Мені треба вставати, — сказала Флоссі. — Піду з'їм що-небудь, а потім у шинок. Ти йдеш?
— Я геть зморився, — відказав Філіп. — Йди без мене.
— Почекаєш мене тут, гаразд? Поклянися, що будеш чекати!
— Авжеж, — насупивши брови, відказав Філіп. — Хутчій приходь, я чекатиму тебе.
— То що, — поспиталася пані, — підписуєте?
— В мене немає ручки, — відказала Зезета.
Пані простягнула їй перо. Зезета взяла його і підписалася внизу сторінки. Вона вивела каліграфічними літерами своє прізвище й адресу біля підпису, потім підвела голову і глянула на пані: їй здавалося, ніби зараз мусить щось статися.
Та нічого не сталося. Пані підвелася. Вона взяла листок і уважно глянула на нього.
— Чудово, — сказала вона. — Що ж, на сьогодні досить.
Зезета розтулила рота: їй здавалося, ніби вона має поставити силу-силенну запитань. Та запитання не спадали на думку. Вона лише запитала:
— І що, ви понесете це Даладьє?
— Авжеж, — відказала пані. — Авжеж.
Вона помахала листком, потім склала його і заховала до сумочки. Коли сумочка зачинилася, Зезета відчула, як серце її стиснулося. Пані підвела голову і глянула їй просто у вічі.
— Дякую, — сказала вона. — Дякую за нього. За нас усіх дякую. Ви хоробра жінка, пані Таєр.
І простягла їй руку.
— А тепер, — сказала вона, — покидаю вас.
Зезета потиснула її руку, витерши свою долоню об хвартуха. Її пійняло гірке розчарування.
— І це... це все? — запитала вона.
Пані засміялася. Зуби в неї були мов перлини. Зезета повторила подумки: "Ми солідарні". Але ті слова вже не мали сенсу.
— Так, поки що все.
Вона прудким кроком дійшла до дверей, відчинила їх, востаннє обернула своє усміхнене обличчя до Зезети і зникла. Запах її парфумів ще витав у кімнаті. Зезета почула, як стихають її кроки, і два-три рази шморгнула носом. Їй здавалося, ніби в неї щось поцупили. Вона підійшла до вікна, відчинила його і вихилилася надвір. Біля хідника стояло авто. Пані вийшла з під'їзду, відчинила дверцята і сіла до авта, яке відразу ж рушило з місця. "Дурницю я скоїла", — подумала Зезета. Авто звернуло на проспект Сен-Уан і зникло, назавжди забравши з собою її підпис і гожу напарфумлену пані. Зезета зітхнула, зачинила вікно і знову запалила газ. Смалець заклекотів, запах смаженого м'яса забив пахощі парфумів, і Зезета подумала собі: "Якщо Моріс колись дізнається про це, то втре мене гарної бубни".
— Мамо, я хочу їсти.
— Котра година? — поспиталася мати в Матьє.
То була гарна дужа марселька з пушком над верхньою губою.
Матьє зиркнув на свого наручного дзигарка.
— Двадцять хвилин на дев'яту.
Жінка взяла під ногами кошика, защіпнутого залізною клямкою.
— Радій, горе моє, зараз їстимеш.
Вона обернула голову до Матьє.
— Вона і святого в гріб зажене.
Матьє невизначено і доброзичливо усміхнувся їм. "Двадцять хвилин на дев'яту, — подумалося йому. — За десять хвилин виступатиме Гітлер. Вони у вітальні, Жак уже чверть години крутить ручки радіоприймача".
Жінка поставила кошика на лаві; вона відчинила його, Жак заволав:
— Зловив! Зловив! Зловив я Штудґарт!
Одета стояла біля нього, вона поклала йому руку на плече. Вона почула гомін, і їй здалося, ніби в обличчя їй ударив подих довгої склепінчатої зали. Матьє трохи посунувся, щоб дати місце кошикові: він не полишив Жюан-ле-Пен. Він був поруч з Одетою, навпроти неї, та він був сліпий і глухий, потяг ніс його вуха й очі до Марселя. В нього не було кохання до неї, то було щось інше: вона глянула на нього так, ніби він ще не зовсім умер. Він хотів надати подоби цій безформній ніжності, котра тяжіла в ньому; він пошукав у пам'яті Одетине лице, та воно втікало, замість нього двічі з'являлося Жакове обличчя, Матьє врешті угледів непорушну постать у фотелі, краєчок схиленої потилиці й уважний вираз на виду, позбавленому рота і носа.
— Вчасно, — сказав Жак, обертаючись до неї. — Він ще не почав говорити.
Мої очі тут. Він бачив кошика: гарна біла серветка з червоними і чорними стягами укривала його вміст. Матьє ще мить дивися на чорняву потилицю, а потім відпустив її: цього було замало для такої тяжкої ніжности. Потилиця провалилася в пітьму, і серветка почала розростатися до неймовірних розмірів, вона затулила йому очі, закриваючи мішанину образів і думок. Мої очі тут. Приглушений дзвоник змусив його здригнутися.
— Хутчій, хутчій, любонько! — сказала марселька.
Вона обернулася до Матьє з вибачливим сміхом.
— Це будильник. Я завжди ставлю його на половину дев'ятої.
Мала мерщій відчинила валізку, застромила туди руку, і будильник замовк. Восьма година тридцять хвилин, він увійшов у Sportpalast. Я в Жюан-ле-Пені, я в Берліні, та очі мої тут. Десь довге темне авто зупинилося біля дверей, з нього вийшли люди в брунатних сорочках. Десь на північному сході, о праву руч од нього і за ним: але тут була тільки ця серветка, яка затуляла йому овид. Пухкі пальці в перснях спритно витягли її за кути, вона зникла. Матьє побачив термос, який лежав на боці, й купу тартинок: він був голодний. Я в Жюан-ле-Пені, я в Берліні, я в Парижі, та в мене вже немає життя, в мене вже немає долі. Але тут мені хочеться їсти. Тут, поруч із цією гладкою чорнявкою і цим дівчам. Він підвівся, знайшов на багажній полиці свою валізку, відчинив її й навпомацки дістав Одетин згорток. Потім сів, узяв ножа і перерізав шворку; він квапився їсти, немовби повинен був вчасно скінчити, щоб послухати промову Гітлера. Він заходить; від страшенного ревиська дзеленчать шиби, ось воно затихає, він піднімає руку. Десь ті десять тисяч озброєних людей, голови підведені, руки простягнені. Десь за його спиною Одета схилилася над радіоприймачем. Він говорить, він каже: "Мої співвітчизники", і вже голос його не належить йому, він стає інтернаціональним надбанням. Його чують у Бересті Литовському, в Празі, в Осло, в Танжері, в Каннах, в Морле, на великому білому пароплаві компанії "Паке", який курсує поміж Касабланкою і Марселем.
— Ти певен, що зловив Штудґарт? — запитала Одета. — Нічого не чутно.
— Цить, цить, — сказав Жак. — Авжеж, я певен.
Лола зупинилася перед входом до казина.
— Що ж, бувай, — сказала вона йому.
— Гарно там співай, — сказав Борис.
— Авжеж. Ти куди зараз, любий?
— До "Баскського бару", — відказав Борис. — Там друзяки, які не тямлять німецької, попросили, щоб я перекладав їм промову Гітлера.
— Бр-р-р! — здригнулася Лола. — Невесело ж тобі доведеться.
— А я страх як полюбляю перекладати, — відказав Борис.
Він говорить! Матьє зробив відчайдушне зусилля, щоб почути його, а потім відчув якусь пустку і перестав. Він їв; навпроти нього дівча маламурило тартинку з варенням; чутно тільки спокійний стукіт коліс, то був медовий вечір, все зачинено. Матьє одвів погляд і зиркнув на море крізь шибу. Рожевий круглий вечір стулявся над ним. І все ж таки голос пронизував те цукрове яйце. Голос той скрізь, потяг занурюється в нього, і він у потязі, під ногами дівчати, у косах цієї пані, у моїй кишені, якби в мене було радіо, то я змусив би його зазвучати на багажній полиці або під лавою. Він тут, величезний, він перекрикує гуркіт потяга, змушує деренчати шибки, — а я його не чую. Він був зморений, угледів удалині вітрило на воді й думав лише про нього.
— Слухай, — переможно вигукнув Жак, — слухай!
З радіоприймача зненацька почувся страшенний галас. Одета відступила на крок, це було майже несила терпіти. "Як їх багато, — подумала вона. — І в якому захваті вони від нього!" Там, за тисячі кілометрів, десятки тисяч негідників. І от їхні голоси наповнили спокійну родинну вітальню — і там вирішувалася саме її доля.
— Ось воно, — сказав Жак, — ось воно!
Ревисько потроху стихало; можна було розрізнити тверді й гугняві голоси, а потім запала тиша, й Одета зрозуміла, що зараз він буде говорити. Борис пхнув двері в бар, і господар махнув йому рукою, щоб він поспішив.
— Хутчій, — сказав він, — зараз почнеться.
Їх було троє, вони сперлися об цинову ляду: тут був марселець Шарльє, друкар з Руана і здоровецький кремезний здоровань, який продавав швацькі машинки, звали його Шоміс.
— Вітаю, — тихо сказав Борис.
Вони швидко з ним поздоровкалися, і він підійшов до радіоприймача. Він поважав їх, бо вони не побоялися скоротити свою вечерю, аби послухати, як просто в обличчя їм скажуть самі прикрощі. Це були тверді люди, які дивилися правді у вічі.
Він сперся долонями об стіл, дивився на неозору морську гладінь, наслухав гомін хвиль. Він підняв праву руку, й море вгамувалося. Він каже:
— Любі мої співвітчизники.
Є межа, коли вже неможливо поступатися, тому що це було б фатальною слабкістю. Десять мільйонів німців перебували поза межами Райху на двох великих штучно створених теренах. Ці німці прагнули знову прилучитися до свого Райху. Я не мав би права увійти в історію Німеччини, якби дозволив собі байдуже кинути їх напризволяще. Я не мав би морального права бути фюрером свого народу. Я вже достатньо поступився і достатньо пожертвував. Тут лежить межа, якої я не можу переступити. Плебісцит в Австрії засвідчив, наскільки обгрунтовані ці почуття. Це був яскравий приклад, і таких результатів не сподівався цілий світ. Та ми вже переконалися, що для демократій плебісцит стає зайвим і навіть шкідливим, якщо не приносить їм того результату, якого вони прагнуть. Однак на щастя для всього німецького народу ця проблема таки вирішилася.
А тепер перед нами стоїть остання проблема, яку потрібно вирішити і яка буде вирішена.
Море забурхало біля його ніг, і якусь мить він мовчки дивився на його велетенські хвилі. Одета притиснула долоню до грудей, од цього ревиська в неї щоразу мало серце не вискакувало. Вона схилилася до Жакового вуха, який сидів, насупивши брови, з винятково уважним виглядом, хоча Гітлер уже декілька секунд тому перестав говорити. Вона без особливої надії запитала:
— Що він каже?
Жак претендував на знання німецької мови, бо колись упродовж трьох місяців був у Ганновері й уже десять років ретельно слухав по радіо всіх берлінських промовців і навіть передплачував "Frankfurter Zeitung" задля фінансових статей. Та його розповіді про те, що він почув або прочитав, завжди були невиразні. Він стенув плечима:
— Те саме, що й завжди. Про жертви і щастя німецького народу.
— Він ладен піти на жертви? — жваво поспиталася Одета. — Це означає, що він ладен поступитися?
— Звичайно ж, ні... Знаєш, це просто слова.
Він простягнув руку, й Карл перестав кричати: це був наказ. Він обернувся ліворуч і праворуч, бурмочучи: "Слухайте! Слухайте!", і йому здалося, ніби німий наказ фюрера пронизав його з ніг до голови і втілився у його голосі. "Слухайте! — сказав він. — Слухайте!" Він був усього лиш покірним знаряддям, резонатором: од утіхи він аж затремтів увесь. Всі замовкли, залу огорнула тиша й ніч; Гесс, Ґерінґ і Ґеббельс щезли, в цілісінькому світі не було нікого, крім Карла і його фюрера. Фюрер виголошував промову під великим червоним штандартом зі свастикою, він говорив для Карла, лише для нього одного. Голос, єдиний на світі голос. Він промовляє за мене, він мислить за мене, він вирішує за мене. Мій фюрер!
— Це остання територіяльна вимога, яку я хочу поставити перед Европою, але це вимога, від якої я не відступлюся і яку втілю в життя, якщо буде на те воля Господня.
Він зробив паузу. І тоді Карл зрозумів, що йому дозволили кричати, і щосили загорлав. Всі почали волати, голос Карла зріс, злетів попід склепіння, і від нього затремтіли шибки. Він палав од захвату, в нього було десять тисяч горлянок, і він відчував, що творить історію.
— Заткни пельку! Заткни пельку! — заволав Міміль до радіоприймача. Він обернувся до Робера і сказав йому: — Уяви собі! Ото вже покидьки! Ці йолопи задоволені лише тоді, коли репетують усі разом. Мабуть, у них усі розваги ото такі. У Берліні в них величезні озіяки, туди може напхатися двадцять тисяч душ, ото вони приходять туди в неділю, репетують хором і жлуктять пиво.
Радіоприймач знай галасував.
— Ого, — сказав Робер, — та вони не дають йому і слова сказати!
Вони обернули регулятор, голоси ущухли, і їм раптом здалося, ніби кімната виринула з мороку, тепер вона була тут, довкола них, спокійна і затишна, напохваті в них був коньяк, варто було тільки обернути регулятор, і весь той несамовитий лемент знову вдерся до їхнього шинку, прегарний мірний вечір вливався крізь вікно, французький вечір, і вони були поміж французами.
— Ця чеська держава почала з великої брехні. Автор цієї брехні називається Бенеш.
Шквал у радіоприймачі.
— Цей пан Бенеш з'явився у Версалі й почав з того, що існує якась чехословацька нація.
Регіт і свист у радіоприймачі. Голос люто провадить:
— Він мусив вигадати цю брехню, щоб надати мізерній кількості своїх співвітчизників сякої-такої ваги і в такий спосіб виправдати її існування. І англо-саксонські державці, які ніколи не були достатньо обізнані з етнічними й географічними питаннями, вирішили, що не потрібно перевіряти достеменність Бенешевих тверджень.
Оскільки ця держава не була достатньо життєздатною, вони просто загарбали три з половиною мільйони німців попри їхнє законне право на свободу і самобутність.
Радіоприймач репетував: "Геть! Геть! Геть!" Бірненшатц вигукнув: "Брехун! Цих німців не відібрали в Німеччини!" Елла див