рятувати. Ось, подумав він, ось у чім справа: мною керують. Я на службі". І залишили йому лише печальний стоїцизм службовців, які все терплять, бідність, недуги і війну, з поваги до себе самих. Він усміхнувся і сказав собі: "А я навіть себе не поважаю". Страдник, їм потрібен страдник, подумав Філіп. Він плив, купався в утомі, це не було неприємно, та цьому слід було піддатися; просто він не дуже добре бачив, дві віконниці ліворуч і праворуч затуляли йому вулицю. Юрма стискала його, люди виходили з усіх дверей, дітлахи гасали в нього під ногами, обличчя мружилися від сонця, пропливали над ним і під ним, завжди те саме обличчя, хитливе обличчя, що киває назад і вперед, так-так-так. Так, ми згодні з цими жебрацькими зарплатнями, так, підемо на війну, так, відпустимо на війну своїх чоловіків, так, стоятимемо у чергах по хліб, тримаючи на руках дітей. Натовп; це був натовп, величезна мовчазна згода. А якщо їм пояснити, то вони намнуть тобі шию, подумав Філіп, відчуваючи, як палає його щока, затопчуть тебе, волаючи "так". Він дивився на ці мертві обличчя, вимірював своє безсилля: їм нічого не можна казати, їм потрібен страдник. Той, хто зіпнеться навшпиньки і заволає: "НІ". Вони кинуться на нього й роздеруть його на клапті. Та ця кров, пролита ними і для них, надасть їм нової потуги; дух страдника поселиться в них, вони піднімуть голови, вони не мружитимуться, і рокіт відмови покотиться натовпом із краю в край, мов грім. Я цей мученик, подумалося йому. Втіха катованого охопила його, невимовна втіха; голова його схилилася, він впустив свою валізку, впав на коліна, охоплений всесвітньою згодою.
— Вітаю, — гукнув Матьє.
Ґомес біг до нього, на ньому не було кашкета, і, як завжди, він був гарний. Якась імла увіччю, він закліпав повіками, де я? Над ним лунали голоси: "Що з ним таке? Він зомлів, яка ваша адреса?" Над ним схилилося чиєсь обличчя, це була якась баба, вона що, вкусить мене зараз? Ваша адреса! Матьє і Ґомес, регочучи, дивилися одне на одного, ваша адреса, ВАША АДРЕСА, він зробив відчайдушне зусилля й підвівся. Потім усміхнувся і сказав:
— Нічого, пані, це від спеки. Я мешкаю недалечко, зараз піду додому.
— Треба провести його, — сказав хтось позаду, — він сам не дійде, — й голос той згубився в шелесті листя: — Так, так, ТАК, треба його провести, треба провести.
— Облиште мене, облиште! — закричав він. — Не чіпайте мене! Ні! Ні! Ні! НІ!
Він глянув у їхні обличчя, глянув у їхні зморені, ошелешені очі й крикнув: "Ні!" Ні війні, ні генералам, ні бездушним матерям, ні Зезеті й Морісові, ні, дайте мені спокій. Вони розступилися, й він побіг, мов на олив'яних підошвах. Він гнав, гнав, хтось поклав йому руку на плече, й він мало не розплакався. Це був молодик з вусиками, він простягав йому валізку.
— Ви забулися свою валізку, — посміхаючись, сказав він.
Марроканець зненацька зупинився: він угледів гадюку, яку прийняв було за суху галузку. Маленька гадюка; треба камінець, щоб розтрощити їй голову. Та гадюка раптом звинулася, пронизала землю брунатною блискавицею і щезла в рові. Це була щаслива прикмета. Ніщо не ворушилося за муром. Я повернуся сюди, подумав він.
Матьє взяв Ґомеса за плечі.
— Вітаю, — сказав він. — Вітаю, полковнику!
Ґомес шляхетно й загадково усміхнувся.
— Генерал, — сказав він.
Матьє опустив руки.
— Генерал? Хутко ж у вас просуваються.
— Кадрів бракує, — не перестаючи усміхатися, відказав Ґомес. — Ви так засмагли, Матьє!
— Це засмага нероби, — збентежено сказав Матьє. — Її заробляєш на пляжі задарма.
Він шукав на Ґомесових руках, на його обличчі сліди випробувань, готовий був до будь-яких докорів сумління. Та Ґомес, жвавий і тонкий у своєму фланелевому костюмі, випнувши вузькі груди, не відразу розкривався: поки що він скидався просто на курортника.
— Куди підемо? — поспитався він.
— Пошукаємо тихий ресторанчик, — відказав Матьє. — Я мешкаю в брата з невісткою, та до них не запрошую: вони нецікаві.
— Мені хотілося б у таку місцину, де є жінки й музика, — сказав Ґомес. Він глянув на Матьє й цинічно додав: — Цілий тиждень я згаяв у родинному колі.
— Ага! — сказав Матьє. — Гаразд. Що ж, підемо в "Провансаль".
Черговий не суворо, з професійним виглядом дивився, як вони підходять. Він стояв, трохи згорбившись, поміж двома автоматичними касами для квитків; сонце багряними відблисками падало на його гвинтівку і каску. Гукнув він їх лише тоді, коли вони опинилися поруч із ним.
— А ви куди?
— В Есе-ле-Нансі, — відказав Моріс.
— Вийдіть з вокзалу, сядьте на трамвай о ліву руч і вийдете на кінцевій зупинці.
Вони вийшли. Це був понурий майдан, який зазвичай буває перед вокзалом, з кав'ярнями й готелями. В небі курівся дим.
— Треба було б трохи розім'яти ноги, — зітхнувши, сказав Дорньє.
Моріс підняв голову і, мружачись, усміхнувся.
— Трамвая й близько нема, — сказав Бебер.
Якась жінка приязно глянула на них.
— Він ще не прийшов! Куди вам їхати?
— В Есе-ле-Нансі.
— Треба чекати з чверть години. Він ходить раз на двадцять хвилин.
— Можна ще хильнути по чарчині, — сказав Дорньє Морісові.
Було прохолодно, потяг ішов собі, повітря було червонясте; його тілом пробігли щасливі дрижаки, і він сіпнув за край укривала. Він погукав: "Катріно!", й вона не відповіла. Та щось торкнулося його грудей, мов пташина, й легенько пробігло до шиї; потім пташина пурхнула і раптом сіла йому на чолі. То була рука, її ніжна запахуща рука, вона ковзнула йому до носа, легенькі пальчики торкнулися вуст, йому було лоскітно. Він ухопив руку і притиснув її до губів. Рука була тепла; він ковзнув пальцями по зап'ястю і відчув, як б'ється живчик. Він заплющив очі, поцілував цю тоненьку руку, і живчик забився під його пальцями, мов пташине серденько. Вона засміялася. "Ми наче сліпі, знайомимося пальцями". Він і собі простягнув руку, він боявся завдати їй болю; він доторкнувся до залізного стержня люстерка, а потім до світлих кіс, що розметалися на укривалі, потім до скроні, далі до щоки, ніжної й повної, як і будь-яке жіноче тіло, а тоді теплі вуста вхлинули його пальці, зуби куськали їх, а тисячі голок штрикали все його тіло від стегон до потилиці; він прошепотів: "Катріно!" й подумав собі: "Ми кохаємося". Вона випустила його руку й зітхнула. Моріс дмухнув на свого кухля і здмухнув піну на підлогу, він пив; Катріна спитала: "Як називаються оті човни, де люди лежать біч-о-біч?" Моріс прикусив верхню губу, облизнув її і сказав: "Холодненьке!" "Не знаю, — сказав Шарль, — може, гондоли". — "Ні, не гондоли, та це не має значення: ми немовби в одному з тих човнів". Він узяв її за руку, вони пливли за течією, вона була його коханкою, кінозіркою зі світло-золотими кісьми, він зробився зовсім іншою людиною, він захищав її. Він сказав: "Хотів би я, щоб поїзд ніколи не зупинявся". Даніель кусав ручку, у двері постукали, й він затамував подих, невидющим поглядом утупившись у білий листок бювару. "Даніелю! — почувся голос Марсель. — Ви тут?" Він не відгукнувся; тяжка хода Марсель подаленіла, вона спускалася східцями, сходинки рипіли одна за одною; він посміхнувся, вмочив перо в чорнильницю й написав: "Любий Матьє". Зціплена рука в сутінках, рипіння пера, Філіпове обличчя виринає з тіні й рухається йому назустріч, бліде в сутінках люстра, невелика кілева хитавиця, крижане пиво булькоче в горлянці, й од нього аж подих перехоплює, поїзд із надувними шинами пробігає тридцять три метри поміж Парижем і Руаном; секунда людини, тритисячна частка секунди двадцятої години двадцять четвертого дня місяця вересня 1938 року. Утрачена секунда, що покотилася за Шарлем і Катріною в теплому полі, поміж рейками, покинута Морісом у тирсі темної й прохолодної забігайлівки, секунда, що пливе в пінявій струмині за кормою пароплава компанії "Паке", секунда, що причепилася до пера в озерці свіжого чорнила, секунда, яка мерехтить і засихає у вигинах літери М у слові "Матьє", поки перо дряпає і дере папір, поки Даладьє, потонувши в подушках сидіння, смокче згаслу цигарку і розглядає пішоходів. Йому в печінках сидів цей Лондон; він уперто переводив погляд на дверцята, щоб не бачити гидомирної мармизи Бонне і замкненого лиця того англійського ошелепка; він думав собі: "Вони нічогісінько не тямлять!" Він уздрів простоволосу жінку, яка сміялася, широко роззявивши рота. Вони байдуже дивилися на авто, двоє чи троє гукнули: "Ура!", та вони геть нічого не тямили, не розуміли, що воно везе війну і мир на Давнінґ-стріт, війну або мир, пан або пропав, ось що воно везе, це чорне авто, яке, сигналячи, котилося вулицями Лондона. Даніель писав. Капітан зупинився перед салоном першого класу, він читав на дверях: "Сьогодні о дев'ятій годині годині вечора жіноча оркестра "Бебіс" виступить з концертом камерної музики у салоні першого класу. Люб'язно запрошуємо всіх пасажирів будь-якого класу". Він посмоктав люльку й подумав: "Надто вже вона худа". І саме цієї миті він відчув теплий запах, почув тихе лопотіння крил, то була Мод, він обернувся; вечірнє сонце в Мадриді золотило зруйнований фасад Університетського містечка; вона дивилася на нього, він ступнув до неї, марокканець повз поміж руїнами, бельгієць прицілився в нього, Мод і капітан дивилися одне на одного. Марокканець звів голову й угледів бельгійця; вони дивилися один на одного, а далі Мод сухо всміхнулася і одвела голову, бельгієць натиснув спуск, марокканець умер, капітан ступнув було до неї, та потім подумав собі: "Надто вже вона худа" й зупинився. "Клятий виродок", — сказав бельгієць. Він глянув на мертвого марокканця і повторив: "Клятий виродок!"
— Гаразд, — сказав Ґомес. — А Марсель? Сара сказала мені, що між вами вже по всьому.
— По всьому, — відказав Матьє. — Вона вийшла заміж за Даніеля.
— Даніеля Серено? Дивно, — сказав Ґомес. — Що ж, нарешті ви звільнилися.
— Звільнився? — перепитав Матьє. — Від чого?
— Марсель вам не пасувала, — сказав Ґомес.
— Овва! — сказав Матьє. — Овва!
Столи під білими скатерками півколом оточували піщаний майданчик, посипаний сосновою хвоєю. "Провансаль" був порожній; лише якийсь добродій смакував куряче крильце, попиваючи воду "Віші". Музики мляво піднялися на естраду, посідали, грюкаючи стільцями, й почали перешіптуватися, настроюючи інструменти; ще можна було розрізнити море, яке темніло поміж соснами. Матьє простягнув ноги під столом і відпив ковток портвейну. Вперше за тиждень він почувався вдома; він умить зібрався. Він цілком був у цьому чудернацькому місці, наполовину приватному салоні, наполовину священному гаї. Сосни були немовби вирізані з картону, маленькі рожеві лампочки посеред м'якої природної темряви кидали на скатерку затишне світло; поміж деревами засвітився прожектор і раптом вибілив майданчик, який здався зробленим із бетону. Але над головами їхніми була порожнеча, і в небі мигтіли зорі, мов якісь заклопотані звірята; пахло живицею, і вітер з моря, рвучкий і неспокійний, шарпав скатертини і немовби тицявся холодним писком у шию.
— Давайте поговоримо про вас, — озвався Матьє.
Ґомес немовби здивувався.
— А що, більше нічого не сталося? — поспитався він.
— Нічого, — відказав Матьє.
— За два роки?
— Нічогісінько. Ви знайшли мене таким, яким і залишили.
— Кляті французи! — зареготався Ґомес. — Всі ви якісь вічні.
Саксофоніст засміявся: скрипаль щось казав йому на вухо. Рюбі нахилилася до Мод, яка настроювала свою скрипку.
— Поглянь на того дідугана в другому ряду, — сказала вона.
Мод пирснула: дід був лисий, мов коліно. Її погляд пробіг авдиторією, там зібралося сотень із п'ять слухачів. Вона уздріла П'єра, який стояв біля дверей, і перестала сміятися. Ґомес понуро глянув на скрипаля, а потім зиркнув на порожні стільці.
— Що ж до спокійної місцинки, то, гадаю, кращої й не буває, — покірним голосом сказав він.
— Тут є музика, — сказав Матьє.
— Бачу, — відказав Ґомес, — ще й як бачу.
Він осудливо глянув на музик. Мод читала осуд у всіх очах, щоки її горіли, як завжди; вона думала: "Боже милий, навіщо? Навіщо?" Та Франс, яка стояла поруч, пінява і трибарвна, виявляла всі ознаки радощів, усміхалася й зарання відбивала такт; смичок вона тримала, виставивши мізинець, наче то була виделка.
— Ви обіцяли мені жінок, — сказав Ґомес.
— Ох, справді! — засмучено сказав Матьє. — Не знаю, що сталося: минулого тижня о цій порі всі столики були зайняті й, клянуся вам, жінок тут було та й було.
— Це все через останні події, — тихо сказав Ґомес.
— Звичайно.
Події; що правда, то правда: для них там теж існують "події". Вони воюють, притиснувшись спиною до Піренеїв, їхні очі звернені до Валенсії, до Мадрида, до Тарраґони; але вони теж читають газети і думають про все це муравлисько людей і зброї за їхніми спинами, і мають свій погляд на Францію, Чехословаччину й Німеччину. Він засовався на стільці: рибина підпливла до стіни акваріума й дивилася на нього своїми круглими очима. Він змовницьки усміхнувся Ґомесові і невпевнено мовив:
— Люди починають розуміти.
— Вони нічогісінько не розуміють, — сказав Ґомес. — Еспанець може зрозуміти, чех теж і, може, навіть німець, тому що вони у цій сутичці. Французи ж геть осторонь неї; вони нічого не розуміють — вони бояться.
Матьє відчув себе ураженим; він хутко сказав:
— Не можна докоряти їм за це. Мені немає чого втрачати, і не так уже й засмучує мене те, що доводиться йти на війну; це розважить мене. Та якщо дуже прив'язаний до чогось, то нелегко перейти від миру до війни.
— Я зробив це за годину, — відказав Ґомес. — Гадаєте, я не був прив'язаний до свого малярства?
— Ну, — сказав Матьє, — ви — це зовсім інша справа.
Ґомес знизав плечима.
— Ви кажете, як Сара.
Вони позамовкали. Матьє не те щоб дуже поважав Ґомеса. Менше ніж Брюне, менше ніж Даніеля. Та він почувався винним перед ним, тому що Ґомес був еспанцем. Він здригнувся. Рибина за шклом акваріуму. А він почувався французом під цим поглядом, французом по крові й по кістках. Винним. Винним і французом. Йому хотілося сказати: "А нехай йому дідько! Я ж бо стояв за втручання в еспанську війну". Та питання було не в цьому. Те, що він хотів особисто, не рахувалося. Він був французом, і ні до чого було те, що він не погоджувався з іншими французами. Я був проти втручання в еспанську війну, я не посилав зброї, я закривав кордони для добровольців. Треба було або ж боронити цю країну разом з усіма, або бути винним разом з усіма, разом з метрдотелем і цим добродієм, який попивав мінеральну воду, щоб краще перетравлювати їжу.
— Може, це й по-дурному, — сказав він, — але я гадав, що ви прийдете в формі.
Ґомес усміхнувся.
— У формі? Вам хочеться побачити мене в формі?
Він дістав з гаманця пачку фотографій і одна по одній почав простягати їх Матьє.
— Ось вам людина.
На знімках був офіцер з суворим обличчям, який стояв на східцях церкви.
— У вас тут не дуже сумирний вигляд.
— Так треба, — відказав Ґомес.
Матьє глянув на нього й зареготався.
— Авжеж, — сказав Ґомес, — я пожартував.
— Та я не це подумав, — сказав Матьє. — Просто запитав себе: невже і в мене буде такий недоладний вигляд в однострої, як у вас оце?
— А ви офіцер? — зацікавлено поспитався Ґомес.
— Простий вояк.
Ґомес роздратовано махнув рукою.
— Всі французи прості вояки.
— А всі еспанці — генерали, — жваво відказав Матьє.
Ґомес щиро зареготався.
— Гляньте ось на це, — сказав він, простягаючи йому фото.
Це була геть молода дівчина, смаглява й понура. І дуже вродлива. Ґомес тримав її за стан і зухвало всміхався, як завжди він робив, позуючи для фотографа.
— Марс і Венера, — сказав він.
— Впізнаю вас, — відказав Матьє. — Скажіть-но, а ви що, полюбляєте молодих?
— Цій п'ятнадцять, але на війні дівчата хутко дорослішають. А ось я в бою.
Матьє побачив маленького чоловічка, який зачаївся під зруйнованим муром.
— Де це?
— В Мадриді. Університетське містечко. Там і досі йдуть бої.
Він воював. Він і справді лежав під тим муром, і в нього стріляли. За тої пори він був капітаном. Може, йому бракувало набоїв і він думав собі: "Кляті французи". Відкинувшись на спинку стільця, Ґомес допивав портвейн, потім неквапливо узяв пачку сірників, запалив цигарку, його шляхетне й комічне лице на мить виступило з темряви і відразу ж погасло. Він воював; та в очах його війна не залишила і сліду. Западала ніч, вона огортала його ніжністю, вид його набрав голубої барви над рожевою лампою, оркестра грала "No te quiero mas", вітерець легенько шарпав скатертину, увійшла жінка, заможна й самотня, й сіла неподалік, до них долинули пахощі її парфумів. Ґомес глибоко вхлинув їх, роздимаючи ніздрі, лице його ствердло, він із доскіпливим виглядом обернув голову.
— Праворуч, — озвався Матьє.
Ґомес втупив у неї свій вовчий погляд і споважнів. Він сказав:
— Гарна дівка.
— Це акторка, — відказав Матьє. — В неї більше десятка пляжних піжам. Її утримує промисловець із Ліона.
— Гм! — сказав Ґомес.
Вона відповіла на його погляд і, ледве усміхнувшись, одвернулася.
— Ну, — сказав Матьє, — цей вечір ви не згаєте!
Ґомес не відповів. Він поклав руку на скатертину, Матьє дивився на його волохаті руки з перснями на пальцях, вони рожевіли у світлі лампи. Він тут, голубий із рожевими руками, він вдихає парфуми цієї білявки, надить її поглядом. Він воював. За його плечима були обпалені міста, вихори червоної куряви, облізлі конячі крупи й вибухи снарядів, які не залишили жодного відблиску в його очах. Він воював і знову повернеться на війну, й от він тут, і бачить ті ж самі білі скатертини, що і я бачу. Матьє спробував побачити сосни, майданчик, жінок Ґомесовими очима, цими очима, що спалені полум'ям війни; на мить це вдалося йому, а потім невпокійна і раптова гіркота, що пронизала його, кудись поділася. Він воював, таж він... який він романтичний! А я не романтичний, подумав Матьє. "Ні, — сказала Одета, — лише два прибори: пан Матьє не прийде вечеряти". Вона підійшла до відчиненого вікна, чула музику з "Провансаля", це було танго. Вони слухали музику; Матьє подумав: "Він тут проїздом". Офіціянт приніс їм супу. "Ні, — сказав Ґомес, — не хочу супу. Вони грали "Котяче танго"; скрипка Франс зринала у світлі й раптом занурювалася в сутінь, мов летюча рибина. Франс усміхалася, приплющивши очі, вона пірнула зі своєю скрипкою, смичок дер, скрипка нявчала, Мод чула, як у неї над вухом нявчить скрипка, чула, як кахикає лисий дідуган, а П'єр дивився на неї, Ґомес зареготався, вигляд у нього був недобрий.
— Танго, — сказав він. — Танго! Якби французи наважилися зіграти отак танго в мадридській кав'ярні...
— Їх закидали б печеними яблуками? — поспитався Матьє.
— Камінцями! — відказав Ґомес.
— Не дуже нас там полюбляють? — запитав Матьє.
— Ще б пак! — вигукнув Ґомес.
Він штовхнув двері: "Баскський бар" був порожній. Якось увечері Борис зайшов туди, бо його привабила назва: "Bar basque" скидалося на "barbaque" (*) а це слово неможливо було вимовити без реготу. А потім виявилося, що бар був просто-таки чудовий, і Борис ходив туди щовечора, коли Лола виступала на естраді. Крізь відчинені вікна чутно було далеку музику казино; якось йому навіть здалося, ніби він чує Лолин голос, та це більше не повторилося.
=======
*Тухлятина (фр.) — прим. пер.
=======
— Добридень, пане Борисе, — сказав господар.
— Добридень, пане, — відказав Борис. — Налийте-но мені білого рому.
Він почувався геть блаженно. Подумав, що вип'є два келишки білого рому, а потім, десь об одинадцятій, з'їсть канапку з ковбасою. Опівночі піде зустрічати Лолу. Господар схилився над ним і наповнив келишок.
— А марсельця немає? — запитав Борис.
— Ні, — відказав господар. — В нього професійний бенкет.
— О, перепрошую!
Марселець був агентом із продажу корсетів, ще був тут другий чолов'яга, якого звали Шарльє, друкар. Борис часом грав із ними в белот, деколи вони балакали про політику і про спорт або ж просто сиділи мовчки, хто біля шинквасу, хто за столом у залі; вряди-годи Шарль порушував тишу, щоб сказати: "Авжеж! Авжеж, це так!", похитуючи головою, й час минав із утіхою.
— Не дуже завізно сьогодні у вас, — обізвався Борис.
Господар стенув плечима.
— Всі дають драла. Зазвичай у мене відчинено до Свята всіх святих, — відказав він, повертаючись до ляди. — Та якщо це триватиме й далі, то першого жовтня я зачиню цю забігайлівку і теж ушиюся додому.
Борис перестав пити й завмер. В будь-якому випадку Лолин контракт закінчиться до 1 жовтня, вони поїдуть звідси. Та йому було не до вподоби, що після нього "Баскський бар" зачиниться. Казино теж зачиниться, так само, як і готелі, Біярріц стане пусткою. Це все одно, що думати про смерть: коли певен, що інші люди по тобі ще будуть пити білий ром, купатимуться в морі, слухатимуть джаз, то це збадьорює; та варто лише подумати, що разом з тобою помруть усі й людство зачинить свою крамничку, то відразу ж занепадаєш духом.
— А коли ж ви знову відчинитеся? — поспитався він, щоб заспокоїтися.
— Якщо буде війна, — відказав господар, — то я взагалі не відчиню.
Борис полічив на пальцях: двадцять шосте, двадцять сьоме, двадцять восьме двадцять дев'яте, тридцяте, я прийду сюди ще п'ять разів, а потім край; більше я ніколи не побачу "Баскський бар". Це було цікаво. П'ять разів. Ще п'ять разів питиме він білий ром за цим столиком, а потім настане війна, "Баскський бар" зачиниться, а в жовтні 1939 року Бориса призвуть до війська. Лампи у вигляді свічок у дубових люстрах кидали на столи гарне руде світло. Борис подумав собі: "Вже ніколи не побачу я цього світла. Саме такого: рудого на чорному". Звичайно, він побачить чимало іншого, нічні вибухи над полем битви, кажуть, це непогано. Та оце світло погасне першого жовтня, й Борис ніколи вже його не побачить. Він з повагою глянув на світлу пляму, котра лежала на столі, і подумав, що за ним є провина. Він завжди ставився до речей, як до ложок і виделок, ніби вони здатні нескінченно відновлюватися: це було величезною помилкою; існує обмежена кількість барів, кінотеатрів, будинків, міст і сіл, і в кожному з них людина може побувати лише певну кількість разів.
— Може, ввімкнути радіо? — поспитався господар. — Воно трохи розважить вас.
— Ні, дякую, — відказав Борис. — Добре й так.
В момент своєї смерти в 1942 році він поснідає триста шістдесят п'ять помножити на двадцять два рази, себто вісім тисяч тридцять разів, якщо враховувати годівлю у віці немовляти. А якщо припустити, що він їв омлет один раз із десяти, то він з'їв вісімсот три омлети. Всього вісімсот три омлети? — здивовано подумав Борис. Ох ні! Ще ж вечері, це буде шістнадцять тисяч шістдесят сніданків і тисяча шістсот шість омлетів. Так чи так, для любителя це не так багато. А ще ж кав'ярні, продовжував він. Можна підрахувати, скільки разів я ще зайду до кав'ярень: нехай двічі за день, а мобілізують мене через рік, значить, це буде сімсот тридцять разів. Сімсот тридцять — так мало! Це справило на нього враження, та не дуже і здивувало: він завжди знав, що помре замолоду. Він завжди казав собі, що сконає від сухот або від Лоли. Проте в глибині душі він ніколи не сумнівався, що загине на війні. Він працював, готувався до іспиту на ступінь бакалавра чи до ліценціяту, та це було, радше, для того, що згаяти час, як ото дівчата ходять на лекції до Сорбони, поки не вийдуть заміж. Цікаво, подумалося йому, були ж епохи, коли люди вивчали право або ж подавали на конкурс здобуття посади викладача філософії, гадаючи, що в сорок років у них буде нотаріяльне бюро, а в шістдесят викладацька пенсія. От і думай собі, що ж було у них в голові. Люди, в яких було десять, п'ятнадцять тисяч вечорів у забігайлівках, сорок тисяч омлетів, дві тисячі ночей кохання! І якщо вони покидали місце, яке їм до вподоби, то цілком могли сказати собі: наступного року або навіть за десять років ми сюди таки повернемося. Вони, либонь, накоїли дурниць, суворо виснував він. Не можна заправляти своїм життям на відстані сорока років. От він поводиться набагато скромніше: у нього були плани на два роки, потім усе скінчиться. Скромним треба бути. Голубою річкою помалу пропливла джонка, і Борис раптом засмутився. Ніколи не поїде він ні до Індії, ні до Китаю, ні навіть до Берліна, життя його набагато скромніше, ніж він того бажав. Декілька місяців ув Англії, Лаоні, Біярріці, Парижі, — а стільки ж людей здійснило мандрівку навколо світу. Одна-однісінька жінка. Таке малесеньке життя; в нього вже був скінченний вигляд, бо наперед відомо все, чого в ньому ніколи не буде. Треба бути скромним. Він випростався, ковтнув рому і подумав собі: воно й ліпше, не ризикуєш розтринькати себе.
— Ще рому, господарю.
Він підняв голову і старанно почав розглядати електричні лампочки.
Навпроти нього над люстром вибив годинник; він бачив у дзеркалі своє обличчя. Він подумав: "Дев'ята сорок п'ять", подумав: "О десятій годині!" й погукав офіціянтку.
— Те саме.
Офіціянтка пішла й повернулася з пляшкою коньяку та блюдцем. Налляла коньяку в Філіпову шклянку і поставила блюдце на троє інших. Вона іронічно посміхалася, та Філіп тверезо дивився їй просто у вічі; він твердо узяв шклянку і підняв її, не вихлюпнувши і краплини; потім відпив ковток і поставив шклянку, не зводячи очей із офіціянтки.
— Скільки?
— Хочете розрахуватися? — запитала вона.
— Авжеж, негайно.
— Ну, то дванадцять франків.
Він дав їй п'ятнадцять франків і жестом відіслав геть. Подумав собі: "Тепер я нікому нічого не винен!" І засміявся, затуляючись долонею. Він подумав: "Нікому!" Побачив своє сміхотливе обличчя і дзеркалі й зареготався ще дужче. Коли пролунає останній удар годинника, він устане, забере у люстра своє відображення, й розпочнеться його страдництво. Поки що він почувався радше веселим, розглядав ситуацію мов дилетант. Кав'ярня була гостинна, то була "Капуя", лава була м'яка, наче матрац із пуху, він геть потонув у ній, з-за шинквасу долинала тиха музика і бряжчання посуду, яке нагадувало йому коров'ячі дзвіночки в Зелісберзі. Він бачив себе в дзеркалі, він міг би так і сидіти, дивитися на себе і цілісіньку вічність наслухати цю мелодію. О десятій годині. Він підведеться, візьме руками своє відображення, здере його із дзеркала, наче мертву шкіру, мов полуду з ока. Дзеркало після операції на катаракті...
Катаракти дня.
В дзеркалах, прооперованих на катаракті.
Або ж:
День провалюється в катаракту дзеркала, прооперованого на катаракті.
Або ж іще:
Ніагара дня в катаракті дзеркала, прооперованого на катаракті.
Слова розсипалися пилом, і він ухопився за холодний мармур, вітер несе мене, в роті липкий присмак алкоголю, СТРАДНИК. Він глянув на себе в дзеркало, подумав, що дивиться на страдника; він усміхнувся собі й віддав честь. За десять десята, ха! — з утіхою подумалося йому. — Час видається мені довгим. Минулі п'ять хвилин, вічність. Ще дві вічності, без руху, без думки, без страждання, у спогляданні виснаженого обличчя страдника, а потім час зі стогоном провалиться у таксі, в потяг, до Женеви.
Атараксія.
Ніагара часу.
Ніагара дня.
В дзеркалах, прооперованих на катаракті.
Я поїду геть на таксі.
В Ґобурґ, у Бібракт.
Де станеться акт, станеться акт!
Від катаракт.
Він зареготався, потім затнувся, озирнувся довкруг, кав'ярня тхнула вокзалом, потягом, шпиталем; йому захотілося кричати на ґвалт. Сім хвилин. Що буде більш революційним? — подумалося йому. — Поїхати чи не поїхати? Якщо я поїду, то вчиню революційний акт щодо інших; якщо ж залишуся, то вчиню його проти себе, це сильніше. Все підготувати, поцупити, зробити фальшиві папери, урвати всі зв'язки, а останньої миті пух-х! — тиць, моя радість, я не їду. Свобода другого ступеня; свобода, що спростовує свободу. За три хвилини десята він вирішив розіграти свій від'їзд монетою. Він чітко бачив порожню залу вокзалу Орсе, де струмить світло, бачив східці, що спускаються під землю в чаді локомотивів, він відчував присмак чаду в роті; він дістав монету в сорок су, якщо орел, то їду; він підкинув її в повітря — їду! орел, я їду. Вона впала тим боком, де орел. Що ж, я їду! — сказав він своєму відображенню. Не тому що ненавиджу війну, не тому що ненавиджу свою родину, навіть не тому що поклав собі їхати: з суто випадкового збігу, тому що монета лягла цим боком, а не тим. Пречудово, подумалося йому, я на скрайній вершині свободи. Страдник задурно; ото якби вона побачила, як я підкидаю монету! Ще хвилина. Кинуто жереб! Дзень, ніколи, дзень, дзень, кинутий жереб, дзень, не ска, дзень, дзень, совує, дзень, дзень, випадку. Дзень! Він підвівся, він ішов прямо, він ставив ноги одну за одною на шпарини паркету, спиною він відчував погляд офіціянтки, та він не дасть їй нагоди посміятися з себе. Вона погукала його:
— Пане!
Він, здригнувшись, обернувся.
— Ваша валізка.
А нехай йому! Він бігцем перетнув залу, вхопив свою валізку і, спіткнувшись, подався назад. Насилу підбіг до дверей під сміх відвідувачів кав'ярні, вийшов, погукав таксі. В лівій руці він стискав свою валізку, в правій монету в сорок су. Авто зупинилося перед ним.
— Адреса?
У водія були вуса й бородавка на щоці.
— Вулиця Піґаль, — відказав Філіп. — До "Кубинської хатини".
— Ми програли війну, — сказав Ґомес.
Матьє знав це, але гадав, що Ґомес цього ще не знає. Оркестра грала "I'm looking for Sallie" (*), під лампою лисніли полумиски, і світло прожекторів падало на танцювальний майданчик, мов потворне місячне сяєво, сяєво місяця мов реклама для Гонолулу. Ґомес сидів тут, місячне сяєво лежало праворуч од нього, ліворуч йому ледве усміхалася жінка; незабаром він знову вирушить до Еспанії, і йому відомо, що республіканці програли війну.
===========
*Я шукаю Саллі (англ.) — прим. пер.
===========
— Ви не можете бути певні цього, — сказав Матьє. — Ніхто не може бути цього певний.
— Ні, — відказав Ґомес, — ми певні цього.
Він не виглядав засмученим: просто він констатував факт, та й годі. Він спокійно й відкрито глянув на Матьє. Тоді сказав:
— Всі мої солдати певні, що програли війну.
— І все-таки вони воюють? — поспитався Матьє.
— А що їм робити, як ви гадаєте?
Матьє стенув плечима.
— Та звісно.
Я беру свого келишка, відпиваю два ковтки "Шато-марґо", мені кажуть: вони воюють до останнього патрона, нічого іншого їм не залишається, я відпиваю ковток "Шато-марґо", знизую плечима, кажу: та звісно. Покидьок.
— Що це таке? — запитав Ґомес.
— Турнедо Россіні (*), — відказав метрдотель.
========
*Філе з телятини (фр.) — прим. пер.
========
Він узяв страву руками й поставив на столі.
— Незлецьки, — сказав він. — Незлецьки.
Турнедо стояло на столі; одне для нього, друге для мене. Він має право смакувати свою порцію, роздирати м'ясиво своїми гарним білими зубами, має право дивитися на вродливу дівчину ліворуч од себе і думати собі: гарна ж лярва! А я ні. Якщо я їм, то сотня мертвих еспанців хапає мене за горлянку. Я не заплатив за це.
— Пийте! — сказав Ґомес. — Пийте!
Він узяв пляшку і наповнив шклянку Матьє.
— Ви самі попросили, — усміхнувшись, сказав Матьє. Він узяв шклянку і вихилив її. Турнедо зненацька опинилося в нього на тарілці. Він узяв виделку й ножа.
— Якщо так хоче Еспанія, — пробурмотів він.
Ґомес ніби не почув його. Він якраз наливав собі "Шато-марґо"; ось він випив і усміхнувся.
— Сьогодні турнедо, завтра — турецькі боби. Це мій останній вечір у Франції, — сказав він. — І єдина пристойна вечеря, котру я тут з'їв.
— Як, — здивувався Матьє, — а в Марселі?
— Сара ж вегетаріянка, — відказав Ґомес.
Він дивився просто перед собою, вигляд у нього був симпатичний. Він сказав:
— Коли я вирушив у відпустку, вся Барселона вже три тижні була без тютюну. Це нічого вам не каже, ціле місто без тютюну?
Він звернув погляд на Матьє і зненацька немовби побачив його. Погляд його знову набув прикрого виразу.
— Ви теж зазнаєте цього, — сказав він.
— Не обов'язково, — відказав Матьє. — Війни ще можна уникнути.
— О, звичайно ж, — сказав Ґомес. — Війни завжди можна уникнути.
Він посміхнувся й додав:
— Досить кинути чехів напризволяще.
"Ні, старий, — подумав собі Матьє, — ні, старий! Еспанці можуть давати мені уроки щодо Еспанії, це їхнє право. Та для чеських уроків я вимагаю присутности чеха".
— А як по правді, Ґомесе, — поспитався він, — потрібно їх підтримувати? Ще ж не так давно комуністи вимагали автономії для судетських німців.
— Чи потрібно їх підтримувати? — перекривляючи його, перепитав Ґомес. — А нас потрібно було підтримувати? А потрібно було підтримувати австрійців? А вас? Хто вас підтримає, якщо надійде ваша черга?
— Не про нас мова, — сказав Матьє.
— Мова про вас, — відказав Ґомес. — Про кого ж іще?
— Ґомесе, — сказав Матьє, — їжте своє турнедо. Я дуже добре розумію, що ви нас усіх ненавидите. Та сьогодні останній день вашої відпустки, м'ясо на тарілці холоне, вам усміхається жінка, а крім того, я був за втручання.
Ґомес похопився.
— Знаю, — всміхнувшись, сказав він, — знаю я.
— І потім, дивіться, — провадив Матьє, — в Еспанії ситуація була ясна. Та коли ви кажете мені про Чехію, то я не зовсім розумію вас, позаяк для мене там усе не таке ясне. Є правове питання, яке мені не вдається розв'язати: ану ж бо судетські німці справді не хочуть бути чехами?
— Облиште правові питання, — стенувши плечима, сказав Ґомес. — Ви шукаєте підстави для того, щоб воювати? Є лише одна підстава: якщо ви не будете воювати, то вам клямка. Гітлерові потрібна не Прага, не Відень, не Данціґ — йому потрібна Европа.
Даладьє зиркнув на Чемберлена, зиркнув на Галіфакса, а потім одвернув погляд і зиркнув на позолоченого дзигаря на консолі; стрілки показували десяту тридцять п'ять; таксі зупинилося перед "Кубинською хатиною". Жорж перевернувся на спину і ледве чутно застогнав, йому заважало спати сусідове хропіння.
— Я можу, — сказав Даладьє, — повторити лише те, що вже заявляв: французький уряд узяв на себе зобов'язання щодо Чехословаччини. Якщо уряд у Празі відкине німецькі пропозиції і якщо внаслідок цієї позиції він стане жертвою агресії, то французький уряд вважатиме своїм обов'язком виконати взяті зобов'язання.
Він закашлявся, глянув на Чемберлена й зачекав.
— Авжеж, — сказав Чемберлен. — Авжеж, звичайно.
Здавалося, він ладен додати декілька слів; та слова не пролунали. Даладьє очікував, креслячи носаком свого черевика круги на килимі. Врешті він підняв голову і спитався змореним голосом:
— Якою ж за цієї ситуації буде позиція британського уряду?
Франс, Мод, Дусета й Рюбі підвелися і вклонилися. В перших рядах пролунали мляві оплески, а потім юрма посунула до виходу, грюкаючи стільцями. Мод пошукала очима П'єра, та він уже зник. Франс обернулася до неї, щоки її пашіли, вона усміхалася.
— Гарний вечір, — мовила вона. — Справді гарний вечір.
Війна була тут, на білому танцювальному майданчику, вона була мертвим блиском штучного місячного сяєва, фальшивою гіркотою затканої труби і цим холодом на скатертині, в пахощах червоного вина і ледве помітній старості в Ґомесових рисах. Війна; смерть; поразка. Даладьє дивився на Чемберлена, війн читав війну в його очах, Галіфакс дивився на Боне, Боне дивився на Даладьє; вони мовчали, а Матьє бачив війну в своїй тарілці, в чорній очистій підливі турнедо.
— А якщо й ми програємо війну?
— Тоді Европу заполонить фашизм, — легко відказав Ґомес. — Незлецка підготовка до комунізму.
— А що буде з вами, Ґомесе?
— Гадаю, мене заб'ють поліцаї в мебльованих кімнатах або ж я бідуватиму в Америці. Яке це має значення? Я житиму.
Матьє з цікавістю дивився на Ґомеса.
— А ви не шкодуєте? — поспитався він.
— Нітрохи.
— Навіть за малярством?
— Навіть за малярством.
Матьє сумно похитав головою. Він любив Ґомесові картини.
— Ви писали гарні полотна, — сказав він.
— Я ніколи вже не зможу писати.
— Чому?
— Хтозна. Це щось фізичне. Я згубив терпіння; це видаватиметься мені нудним.
— Але на війні теж треба бути терплячим.
— Це геть інше терпіння.
Вони замовкли. Метрдотель приніс оладки на олив'яній тарелі, полляв їх ромом і кальвадосом, а потім підніс до них запаленого сірника. Примарний пломінець на мить затріпотів у повітрі.
— Ґомесе! — раптом сказав Матьє. — Ви такий дужий; ви знаєте, за що воюєте.
— Хочете сказати, що ви цього не знаєте?
— Ні. Гадаю, що знатиму. Та я думаю не про себе. Є люди, в яких немає нічого, крім їхнього життя, Ґомесе. Й ніхто нічого не робить для них. Ніхто. Жоден уряд, жоден режим. Якщо сьогодні фашизм замінить Республіку, то вони цього навіть не завважать. Візьміть, наприклад, пастуха з Севен. Гадаєте, він знає, за що воює?
— У нас пастухи найзапекліші, — відказав Ґомес.
— За що вони воюють?
— Кожен за своє. Я знав таких, котрі воювали за те, щоб навчитися читати.
— У Франції всі вміють читати, — сказав Матьє. — Якщо я зустріну в своєму підрозділі пастуха з Севен і побачу, як він умирає поруч зі мною за те, щоб зберегти для мене республіку і мої свободи, то не пишатимуся цим. Ох, Ґомесе, невже вам не буває соромно від того, що ці люди вмирають за вас?
— Мене це не бентежить, — відказав Ґомес. — Я так само ризикую своєю шкурою.
— Генерали вмирають у ліжку.
— Я не завжди був генералом.
— Все одно це не те ж саме, — сказав Матьє.
— Я не шкодую їх, — відказав Ґомес, — в мене жалости до них немає. — Він простягнув над скатеркою руку і схопив Матьє за плече. — Матьє, — тихо й повільно сказав він, — війна — це гарно.
Лице його палало. Матьє надався було вивільнитися, та Ґомес міцно стиснув його за руку і провадив:
— Я люблю війну.
Більше не було про що балакати. Матьє збентежено засміявся, й Ґомес випустив його руку.
— Ви справили страшенне враження на нашу сусідку, — сказав Матьє.
Ґомес крізь свої гарні вії кинув погляд ліворуч.
— Справді? — перепитав він. — Що ж, куватимемо залізо, поки воно гаряче. На цьому майданчику можна танцювати?
— Авжеж.
Ґомес підвівся, застібаючи свого піджака. Він попрямував до акторки, і Матьє побачив, як він уклонився їй. Вона закинула голову назад і, засміявшись, глянула на нього, потім вони віддалилися й почали танцювати. Вони танцювали; від неї нітрохи не тхнуло негритянкою, мабуть, вона була з Мартініки. Філіп думав: "Мартініканка", а на вустах було слово "малабарка". Він пробурмотів:
— Моя прегарна малабарка.
Вона відказала:
— Ви добре танцюєте.
В її голосі вчувалася мелодія сопілки, це було теж непогано.
— Ви добре говорите французькою, — сказав він.
Вона обурено зиркнула на нього.
— Я народилася у Франції.
— Пусте, — сказав він. — Все одно ви добре розмовляєте французькою.
Він подумав: "Я п'яний" і зареготався. Вона незлобливо сказала йому:
— Ви геть п'яні.
— Угу, — відказав він.
Він більше не почував утоми; танцювати він міг би до самісінького ранку; проте він поклав собі переспати з муринкою, це було важливіше. Найбільш утішною у сп'янінні була та влада, яку воно давало йому над речами. Не було потреби доторкатися до них: один-однісінький погляд — і ти ними володієш; він володів цим чолом, цими темними косами; він пестив свої очі цим гладеньким лицем. Далі все ставало наче імла; був огрядний добродій, який пив шампанське, а потім люди, які немовби сиділи одне на одному і яких він насилу бачив. Танок скінчився; вони посідали на свої місця.
— Ви так добре танцюєте, — сказала вона. — У такого гарнюнчика, напевне, було багато жінок.
— Я дівич, — відказав Філіп.
— Брехунець!
Він підняв руку.
— Клянуся вам, що я дівич. Життям своєї матери клянуся.
— Он як? — розчаровано перепитала вона. — То жінки вас не цікавлять?
— Хтозна, — сказав він. — Треба перевірити.
Він глянув на неї, він володів нею очима, ось він скорчив гримасу і сказав:
— Я розраховую на тебе.
Вона видихнула йому в обличчя цигарковий дим і відказала:
— От побачиш, що я вмію.
Він узяв її за коси і притягнув до себе; зблизька від неї все-таки трохи тхнуло салом. Він легенько поцілував її в уста. Вона сказала:
— Незайманець. У мене буде чималий виграш.
— Виграш? — перепитав він. — Завжди буває тільки програш.
Йому геть не хотілося її. Та він був задоволений, тому що вона була гарна і не бентежила його. Він почувався геть невимушено і подумав собі: "Вмію я розмовляти з жінками".
— Уважай! — сказав він. — Ти що, п'яна?
Вона підняла валізку.
— Тпрусь! Не чіпай, це дипломатична валізка.
— А я хочу подивитися, що там усередині, — по-дитячому сказала вона. — Любчику, скажи мені, що там.
Він хотів було видерти валізку, та її вже відчинили. Вона побачила піжаму і зубну щітку.
— Книжка! — сказала вона, розгортаючи Ремба. — Що воно таке?
— Це, — сказав він, — чоловік, який поїхав.
— Куди?
— А тобі що до того? — буркнув він. — Поїхав та й годі.
Він забрав у неї книжку й поклав назад до валізи.
— Це поет, — іронічно сказав він. — Так тобі зрозуміліше?
— Авжеж, — сказала вона. — Треба було зразу сказати.
Він зачинив валізку і подумав собі: "А я не поїхав", і хміль відразу ж вивітрився йому з голови. "Чому? Чому я не поїхав?" Тепер він дуже добре розрізняв добродія, котрий сидів навпроти їхнього столика: той був не дуже гладкий, і в нього були вилупкуваті очі. Людські грона розліпилися самі; видно було жінок, чорних і білих; видно було й чоловіків. Йому здалося, ніби всі на нього дивляться. "Чому я тут? Чому я сюди зайшов? Чому я не поїхав?" В його спогадах була прогалина: він підкинув монету в повітря, погукав таксі, й ось тобі: тепер він сидить за цим столом, перед ним келих шампанського, поруч ця муринка, від якої тхне риб'ячою лускою. Він дивився на того Філіпа, який підкидав у повітря монету, намагався розгадати його, думав собі: "Я інший", думав: "Я не впізнаю себе". Він обернув голову до негритянки.
— Чому це ти на мене дивишся? — запитала вона.
— Так собі.
— Гарна я, еге?
— Та нічогенька.
Вона закашлялася, і її очі зблиснули. Вона трохи підняла свій зад над стільцем і вперлася долонями в скатерку.
— Якщо для тебе я потворна, то можу й піти: ми ж не одружені.
Він понишпорив у кишені й дістав три тисячофранкові купюри.
— Тримай, — сказав він. — Візьми їх собі й залишся.
Вона взяла гроші, розгорнула їх, розгладила і, сміючись, знову сіла на стілець.
— Капосний хлопчисько, — сказала вона. — Малий капосний хлопчисько.
Прірва сорому зазяяла просто перед ним: йому залишалося лише впасти в неї. Йому надавали ляпасів, побили, витурили, він навіть не поїхав. Він схилився над прірвою, й у нього запаморочилась голова. Там, на дні, на нього очікував сором; йому залишалося тільки обрати його для себе. Він заплющив очі, й уся денна змора навалилася на нього як стій. Змора, сором, смерть. Обрати для себе сором. Чому я не поїхав? Чому я зробив цей вибір — не їхати? Йому здалося, ніби на плечах у нього цілісінький всесвіт.
— А ти небалакучий, — сказала вона.
Він доторкнувся пальцем до її підборіддя.
— Як тебе зовуть?
— Флоссі.
— Це не малабарське ім'я.
— Я вже ж казала тобі, що народилася у Франції, — роздратовано відказала вона.
— Послухай, Флоссі, я дав тобі три тисячі франків. Тобі хочеться, щоб я ще й балакав з тобою?
Вона стенула плечима й одвернулася. Чорна прірва була поруч, і в її глибині був сором. Він глянув на неї, схилився над нею, а потім зненацька утямив, і серце його стислося від тривоги: та це ж пастка, якщо я впаду туди, то вже ніколи не зможу поважати себе. Ніколи. Він випростався і шалено подумав: "Я не поїхав, тому що був п'яний!", і прірва стулилася: він зробив вибір. "Я не поїхав, тому що був п'яний". Він дуже наблизився до сорому; йому було дуже страшно; тепер він обрав ніколи не соромитися. Ніколи в житті.
— Я мав сісти у потяг, уяви собі. Але був надто п'яний.
— Поїдеш завтра, — сказала вона, вдаючи з себе добру дитину.
Він здригнувся.
— Чому ти кажеш це мені?
— А що, — здивовано відказала вона, — коли запізнюються на потяг, то їдуть наступним.
— А я більше не поїду, — наступивши брови, сказав він. — Передумав. Знаєш, що таке прикмета?
— Прикмета? — перепитала вона.
— У світі повнісінько прикмет. Все є прикметою. Треба лише уміти їх розгадати. Ти мав поїхати, напився й не поїхав: а чому? Бо не треба було, щоб ти їхав. Це прикмета: тобі краще лишитися тут.
Вона кивнула.
— Правда, — сказала вона. — Ти кажеш правду.
Краще тут. Юрма на майдані Бастілії, він виступить там. На майдані. Щоб дати себе роздерти на майдані. Орфей. Геть війну! Хто зважиться сказати, що я боягуз? Я проллю свою кров за них усіх, за Моріса, Зезету, за Пітта, за генерала, за всіх тих людей, які роздеруть мене на кавалки. Він обернувся до муринки і ніжко глянув на неї: ніч, однісінька ніч. Моя перша ніч кохання. Остання моя ніч.
— Ти прегарна, Флоссі.
Вона усміхнулася йому.
— А ти можеш бути чемним, якщо захочеш.
— Гайда потанцюємо, — запропонував він. — Я буду чемним аж до третіх півнів.
Вони танцювали. Матьє дивився на Ґомеса; він думав: "Остання його ніч" і всміхався; негритянка любила танцювати, вона танцювала, трохи приплющивши очі, він думав: "Остання моя ніч, моя перша ніч кохання". Йому вже не було соромно; він був зморений, було гаряче; завтра я проллю свою кров за мир. Та світанок був ще далеко. Він танцював, почувався він комфортно і почував, що має рацію, видавався собі романтичним. Світло пливло по стіні; потяг збавляв ходу, рипіння, поштовхи, ось він зупинився, світло залляло вагон, Шарль примружив очі і випустив руку Катріни.
— Лярош-Міжен, — гукнула медсестра. — Приїхали.
— Лярош-Міжен? — перепитав Шарль. — Таж ми не проїхали Париж.
— Нас провезли манівцями, — сказала Катріна.
— Збирайте свої речі, — гукнула медсестра. — Вас будуть виносити надвір.
Бланшар зненацька прокинувся.
— Що, що? — поспитався він. — Де це ми?
Ніхто не відповів. Медсестра пояснила:
— Завтра ми знову сядемо у потяг. Ніч перебудемо тут.
— В мене болять очі, — сміючись, сказала Катріна. — Це від світла.
Він обернувся до неї, вона сміялася, затуляючи очі рукою.
— Збирайте свої речі, — гукнула медсестра. — Збирайте свої речі.
Вона схилилася над лисим чолов'ягою, череп його лиснів.
— Скінчили?
— Та де там, у дідька, ще хвилину! — відказав той.
— Поспішайте, — сказала вона, — зараз прийдуть носії.
— От, от! — сказав він. — Можете забирати, через вас мене перехотілося.
Вона випросталася; в її простягнутій руці було судно; переступаючи через тіла, вона попрямувала до виходу.
— Можна не хвилюватися, — сказав Шарль. — У них не більше десятка носіїв, а розвантажити треба двадцять вагонів. Поки вони доберуться до нас...
— Якщо тільки не почнуть із хвоста.
Шарль затулив очі рукою.
— Куди вони занесуть нас? В залу очікування?
— А певно.
— Мені щось не хочеться покидати цей вагон. Я тут нагрів собі місце. А ви?
— Я теж, — сказала вона. — Відколи я опинилися поруч із вами...
— Ось вони! — вигукнув Бланшар.
До вагону ввійшли чоловіки. Постаті їхні були чорні, тому що вони затулили собою світло. Їхні тіні вирізнялися на стіні вагона; здавалося, ніби вони увійшли одночасно з обох боків. Запала тиша; Катріна тихо сказала:
— Казала ж я, що вони почнуть із нас.
Шарль не відповів. Він побачив, як двоє чоловіків схилилося над хворим, і серце його стислося. Жак спав, ніс його тоненько висвистував; вона не могла заснути; вона не зможе заснути, поки він не повернеться. Якраз навпроти своїх ніг Шарль угледів здоровецьку тінь, яка зігнулася удвоє, вони понесли чоловіка перед ним, потім буде моя черга, ніч, куриво, холод, хитавиця, пустельні перони, йому було страшно. Під дверима була світляна стьожка, вона почула гомін на першому поверсі, ось і він. Вона упізнала його кроки на сходах, і її огорнув супокій: він тут, під нашим дахом, я маю його. Ще одна ніч. Остатня. Матьє відчинив двері, потім зачинив їх, розчахнув вікно і зачинив віконниці, вона почула, як біжить вода. Він укладається спати. Потойбіч стіни, під нашим дахом.
— Це по мене, — сказав Шарль. — Скажіть їм, щоб виносили вас відразу ж після мене.
Він міцно стиснув її руку, поки двоє носіїв схилялося над ним і простісінько в обличчя йому садонуло мов із горілчаного барила.
— Гоп! — сказав чолов'яга позад нього.
Йому раптом зробилося страшно, і поки вони піднімали його, він обернув своє дзеркальце, йому хотілося бачити, чи її несуть услід, та побачив він лише плечі носія і його писок, який скидався на дзьобак якоїсь нічної пташини.
— Катріно! — гукнув він.
Відповіді не було. Він погойдувався над порогом, чолов'яга вигукував накази позад нього, ноги його опустилися, йому здалося, ніби він падає.
— Обережно! — сказав він. — Обережно.
Та він уже бачив зорі в темному небі, й було холодно.
— А її несуть за мною? — поспитався він.
— Кого це? — поспитався чолов'яга з пташиною головою.
— Мою сусідку. Це моя подруга.
— Жінками будемо займатися потім, — відказав чолов'яга. — Ви не будете в одному приміщенні.
Шарль затремтів.
— Таж я гадав... — почав було він.
— Не хочете ж ви, щоб вони оправлялися у вашій присутності.
— Я гадав, — повторював Шарль, — я ж гадав, що...
Він провів рукою по чолі й раптом загорлав:
— Катріно! Катріно! Катріно!
Він розгойдувався в їхніх руках, він бачив зорі, в очі йому вдарило світло ліхтаря, потім зорі, потім знову ліхтар, а він знай волав:
— Катріно! Катріно!
— Та він з глузду з'їхав, цей тип! — сказав носій позаду. — Замовкнете ви чи ні?
— Я ж навіть прізвища її не знаю, — сказав Шарль, і голос його тремтів од сліз. — Я назавжди її утрачу!
Вони поставили його на підлогу, відчинили двері, знову підняли, він побачив зловісну жовту стелю, почув, як зачинилися двері, це була пастка.
— Мерзотники! — сказав він, поки вони опускали його долі. — Мерзотники!
— Замовкни, ти! — сказав чолов'яга з пташиною головою.
— Нехай, — сказав другий. — Ти ж бачиш, у нього з макітрою негаразд.
Він почув, як стихають їхні кроки, двері відчинилися і знову зачинилися.
— От ми й зустрілися, — почув він голос Бланшара.
Тієї ж миті Шарль отримав струмінь води простісінько в писок. Та він мовчав, непорушно закляк мов небіжчик і широко розплющеними очима дивився в стелю, а вода текла йому в вуха і за комір. Вона не хотіла спати, вона непорушно лежала горізнач у темній кімнаті; він укладається в ліжко, незабаром він засне, а я охороняю його сон. Він дужий, він чистий, сьогодні вранці він дізнався, що йде на війну, і навіть оком не моргнув. Але зараз він беззбройний; він буде спати, це його остання ніч. Ох, подумала вона, який він романтичний!
Це був запахущий теплий покій з єдвабним світлом і квітами скрізь.
— Заходьте, — сказала вона.
Ґомес увійшов. Він роззирнувся довкруг, побачив ляльку на дивані й подумав про Теруель. Там він спав у такому самому покої з лампами, ляльками і квітами, та без пахощів і без стелі; посеред підлоги була діра.
— Чому ви всміхаєтеся?
— Тут так гарно, — відказав він.
Вона підійшла до нього.
— Якщо кімната вам до вподоби, то ви мо