й почав розглядати свої черевики. Втекло скількись часу. Він більш ні про що не думав. Зненацька пролунав якийсь хрипкий стогін, і він здригнувся. Це повернулася Лола, заплющивши очі, вона посміхалася. "Дорвалася", подумав він. Ось вона розплющила очі й, так само посміхаючись, сіла на своє місце.
— Ви знали, що Борисові треба п'ять тисяч франків?
— Ні, — відказав він. — Ні, не знав. А що, йому треба п'ять тисяч?
Лола все дивилася на нього, вона розхитувалася назад і вперед. Матьє бачив її великі зелені очі з двома крихітними зіницями.
— Щойно я відмовила йому, — сказала Лола. — Він каже, що це для Пікара, і я подумала, що він звернеться ще й до вас.
Матьє засміявся.
— Він знає, що в мене ні шеляга.
— То ви нічого не знали? — недовірливо поспиталася Лола.
— Та певно, що ні!
— Ти бач, — сказала Лола. — Дивно.
Здавалося, вона зараз перевернеться, мов старий корабель, або ж її рот роздере пронизливий, жахливий крик.
— Він приходив сьогодні до вас? — поспиталася вона.
— Так, десь о третій годині.
— Й нічого вам не казав?
— А що тут дивного? Пікара він міг зустріти потім.
— Так він мені й сказав.
— Ну, то й що?
Лола стенула плечима.
— Пікар цілий день працює в Аржантеї.
Матьє байдуже відказав:
— Якщо Пікарові треба гроші, то він міг зайти до Бориса в готель. Там він його знайшов, а потім вони зустрілися, коли він спускався бульваром Сен-Мішель.
Лола зміряла його іронічним поглядом.
— Подумайте, як це міг би Пікар просити п'ять тисяч франків у Бориса, який на місяць має всього триста франків на дрібні видатки?
— Ну, то я вже й не знаю, — роздратовано відказав Матьє.
Він хотів було сказати:"Ці гроші для мене". На цьому все воно, звичайно, і скінчилося б. Проте це неможливо було через Бориса. "Вона страшенно розлютиться на нього, вважатиме його моїм спільником". Лола барабанила по столу кінчиками своїх яскраво-червоних нігтів, кутики її вуст різко піднімалися, здригалися й опускалися знову. Вона крадькома стежила за Матьє з тривожною наполегливістю, та за цим настороженим гнівом він вгадував незмірну каламутну порожнечу. Йому хотілося зареготатися.
Лола відвела погляд.
— Може, це була перевірка? — поспитала вона.
— Перевірка? — зачудовано перепитав Матьє.
— А чом би й ні.
— Перевірка? Дивно це чути.
— Івіш постійно торочить йому, що я скупа.
— Хто це вам сказав?
— Вас дивує, що мені це відомо? — з переможним виглядом поспиталася Лола. — Це ж чесний хлопчина. Не треба думати, що можна погано говорити йому про мене, а я цього не знатиму. Щоразу я помічаю це з того, як він дивиться на мене. Або ж із того, як він ставить мені запитанння, наче нічого й не було. Думаєте, я не бачу як він заходить здаля? Це сильніше від нього, він хоче бути чистим.
— Ну, то й що?
— Йому хотілося побачити, скупа я чи ні. Задля цього він і вигадав усю цю історію з Пікаром. Якщо тільки хтось не намовив його.
— Хто ж міг його намовити?
— Не знаю. Чимало людей вважає, що я, стара вішалка, запопала собі молодого хлопця. Досить лише глянути на мармизи тутешніх повійниць, коли вони бачать нас разом.
— Гадаєте, він переймається тим, що про нього кажуть?
— Та ні. От тільки є люди, що вважають, ніби роблять йому добро, підбурюючи його проти мене.
— Послухайте, — сказав Матьє, — не треба церемонитися: якщо вам здається, ніби це я, то ви помиляєтеся.
— А що, — крижаним тоном сказала Лола, — можливо й це.
Запала мовчанка, потім вона гостро спитала:
— А чому це щоразу, як ви з ним приходите, завжди відбуваються сцени?
— Хтозна. Я не докладаю до цього рук. Сьогодні я й геть не хотів приходити... Гадаю, він по-різному дорожить кожним із нас і хвилюється, коли бачить нас обох водночас.
Лола понуро й напружено дивилася перед собою. Нарешті вона сказала:
— Затямте раз і назавжди: я не хочу, щоб його відібрали в мене. Я знаю, що не роблю йому зла. Коли він буде ситий мною по горло, то покине, це станеться дуже швидко. Та мені не хочеться, щоб його відібрали в мене інші.
"Вона вдарилася у відвертість", подумав Матьє. Звичайно ж, під впливом наркотиків. Та була й інша причина: вона ненавиділа Матьє, й усе-таки те, що зараз вона йому казала, вона ніколи не насмілилася б сказати іншим. Поміж нею й ним, попри ненависть, було щось на зразок солідарности.
— Мені теж не хочеться, щоб його у вас відібрали, — сказав він.
— Щось не віриться, — холодно відказала Лола.
— Ну що ж, не вірте. Ваші стосунки з Борисом геть не стосуються мене. А якби й стосувалися, то я їх прийняв би такими, які вони є.
— Якось я подумала собі: він вважає себе відповідальним за нього, бо він його викладач.
Вона замовкла, й Матьє зрозумів, що не переконав її. Здавалося, вона підшукує слова.
— Я... я знаю, що вже я в літах, — насилу вимовила вона, — знаю це й без вас. Та саме тому я й можу йому допомогти: є такі речі, яким я можу його навчити, — виклично додала вона. — Та й хто вам сказав, що я застара для нього? Він любить мене такою, яка я є, він щасливий зі мною, коли йому не втовкмачують у голову всі оці думки.
Матьє мовчав. Лола вигукнула з гарячковою непевністю:
— Таж ви повинні знати, що він мене любить. Він мусив про це казати вам, адже він усе вам розповідає.
— Гадаю, він любить вас, — відказав Матьє.
Лола втупила в нього свій тяжкий погляд.
— Мені доводилося бувати в бувальцях, і я не плекаю ніяких мрій, та скажу вам ось що: цей хлопчина — остатній мій шанс. Врешті, можете робити, що завгодно.
Матьє відповів не відразу. Він дививсь, як танцюють Борис із Івіш, і йому кортіло сказати Лолі:"Давайте не будемо сваритися, ви ж бачите, що ми з вами однаковісінькі". Та схожість ця викликала в нього якусь відразу; в Лолиному коханні, попри ввесь його шал, всю його чистоту, було щось кволе і руйнівне. Та все ж він ледве чутно пробурмотів:
— Ви кажете це мені... Таж знаю я це так само добре, як і ви.
— А чому це так само добре, як і я?
— Ми схожі з вами.
— Що ви маєте на увазі?
— Погляньте на них і погляньте на нас.
Лола зробила зневажливу ґримасу.
— Не схожі ми, — відказала вона.
Матьє стенув плечима, й вони, так і не помирившись, позамовкали. Обоє дивилися на Бориса й Івіш. Вони танцювали, і він, і вона були жорстокі, самі того не відаючи. А може, й відали, та замало. Матьє сидів біля Лоли, вони не танцювали, бо це геть не пасувало до їхнього віку. "Нас повинні приймати за коханців", подумалося йому. Він почув, як Лола пробурмотіла собі під ніс:"Якби ж то була я певна, що це для Пікара".
Борис із Івіш повернулися до столу. Лола через силу підвелася. Матьє подумав було, що вона впаде, та Лола сперлася на стіл і глибоко вдихнула повітря.
— Ходімо, — сказала вона Борисові, — мені треба побалакати з тобою.
Борисові зробилося незатишно.
— Ти що, не можеш зробити цього тут?
— Ні.
— Гаразд, зачекай, поки заграє оркестр, і ми підемо танцювати.
— Ні, — відказала Лола, — я стомилася. Підемо до мене в гримерну. Ви дозволите, крихітко Івіш?
— Я впилася, — люб'язно відказала Івіш.
Лола пішла, й Борис неохоче потяг за нею.
Івіш упала на стілець.
— Я й справді впилася, — сказала вона, — мене розвезло під час танців.
Матьє промовчав.
— Чому вони пішли? — запитала Івіш.
— Розібратися їм треба. А Лола ще й прийняла допіру наркотики. Знаєте, після першої дози в голові тільки одна думка — прийняти другу.
— Гадаю, мені наркотики припали б до смаку, — мрійливо сказала Івіш.
— Та звісно.
— А що? — обурено сказала вона. — Коли вже мені судилося згаяти в Лаоні все своє життя, то треба ж знайти собі якесь заняття.
Матьє мовчав.
— А, зрозуміло! — вигукнула вона. — Ви гніваєтеся на мене, бо я впилася.
— Та ні.
— Так, так, ви засуджуєте мене.
— Чому б це? Втім, не такі ви вже й п'яні.
— Я п'я-на-мов-чіп, — задоволено виголосила Івіш.
Люд почав розходитися. Була вже, напевне, друга ночі. У своїй гримерній, брудній крихітній кімнатці, оббитій червоним оксамитом, зі старим дзеркалом у позолоченій рамі, Лола погрожувала і благала:"Борисе! Борисе! Борисе! Ти відбираєш у мене розум". А Борис хнюпився, боязкий і впертий. Довга темна сукня, що кружеляє поміж червоними стінами, темне майталання сукні у дзеркалі, прегарні білі руки, що звиваються зі старосвітською патетикою, неначе два струмені води. А потім Лола зайде за ширму і там, забувши за все на світі, закинувши голову, неначе для того, щоб зупинити кровотечу з носа, всотає ніздрями дві щіпки білого порошку. На чолі в Матьє виступив рясний піт, проте він усе не зважувався його втерти, йому було соромно пітніти в присутності Івіш; танцювала вона без продиху, та залишалася так само бліда на виду й геть не спітніла. Сьогодні вранці вона сказала:"Як я не люблю ці вогкі долоні", після цього він не знав, що робити зі своїми руками. Він почувався кволим і змореним, йому вже нічого не хотілося, ні про що не думалося. Деколи він казав собі, що незабаром зійде сонце, треба буде знову щось робити, телефонувати Марсель, Сарі, від початку до кінця прожити ще один день, й усе це здавалося йому неймовірним. Він краще без кінця сидів би за цим столиком, під цим штучним світлом, у товаристві Івіш.
— Я розважаюся, — п'яним голосом сказала Івіш.
Матьє поглянув на неї: вона була в тому стані радісного збудження, коли тільки якоїсь дрібниці бракує, аби він переріс у лють.
— Плювати мені на іспити, — провадила Івіш, — якщо провалюся, то й добре. Сьогодні ввечері я справляю поминки за своїм одинацьким життям.
Вона посміхнулася і з захватом додала:
— Сяє, мов крихітний самоцвіт.
— Що сяє, мов самоцвіт?
— Ця мить. Вона круглісінька, висить у порожнечі, мов крихітний самоцвіт, я житиму вічно.
Вона взяла Борисів ніж за колодку, притиснула лезо до краю стола й бавилася, згинаючи його.
— Що це з нею? — раптом поспитала вона.
— З ким?
— З жінкою в чорній сукні, моєю сусідкою. Одколи вона тут, вона все мене засуджує.
Матьє обернув голову: жінка в чорному скоса дивилася на Івіш.
— Ну? — поспиталася Івіш. — Скажете, неправда?
— Та наче правда.
Він побачив недобре плескате обличчя Івіш, злостиві й туманні очиці, й подумав:"Краще помовчати". Жінка в чорному добре втямила, що мова була про неї: враз набрала величного вигляду, а її чоловік прокинувся й, витріщивши очі, дивився на Івіш. "Як воно прикро все", подумав собі Матьє. Він був ледачий і стомлений, ладен був що завгодно віддати, аби лиш не було сварки.
— Ця жінка засуджує мене, бо вона добропорядна, — пробурмотіла Івіш до свого ножа. — А я не добропорядна, я собі розважаюся, впиваюся, ось провалюся на іспитах. Ненавиджу добропорядність! — на всю горлянку закричала вона.
— Замовкніть, Івіш, прошу вас.
Івіш дивилася на нього крижаним поглядом.
— Ви начебто зупиняєте мене? — запитала вона. — А певно, ви теж добропорядний. Не бійтеся: коли я проведу десять років у Лаоні, з батьком і матір'ю, то буду ще добропорядніша, ніж ви.
Вона розсілася на стільці, вперто притискаючи лезо ножа до столу й несамовито намагаючись зігнути його. Запала важка мовчанка, потім жінка в чорному обернулася до свого чоловіка.
— Мені в голові не вкладається, як це можна поводити себе так, як оце дівча.
Її чоловік з острахом зиркнув на широкі плечі Матьє.
— Н-ну! — тільки й промовив він.
— Звичайно, вона в цім не винна, — провадила його дружина, — винні ті, хто привів її сюди.
"Ну от, — подумав Матьє, — вже і сварка". Івіш, звичайно, все це чула, та нічого не сказала, вона була сумирна, мов ягня. Аж надто сумирна: немов би щось надумала собі; раптом вона підняла голову, на обличчі в неї була якась біснувата радість.
— Що з вами? — тривожно поспитав Матьє.
Вона побіліла мов крейда.
— Нічого. Ось... ось я вчиню ще одну непристойність, щоб трохи побавити цю пані. Хочу поглянути, чи зносить вона вигляд крови.
Сусідка Івіш легенько скрикнула й закліпала очима. Матьє хутко зиркнув на руки Івіш. Вона тримала ножа в правиці і старанно чикрижила долоню лівої руки. Шкіра була розпанахана від великого пальця до самісінького мізинця, побігла кров.
— Івіш! — заволав Матьє. — Господи, ваші рученята!
Івіш невиразно посміхнулася.
— Як ви гадаєте, відведе вона погляд? — запитала вона.
Матьє простягнув руку над столом, і вона покірно віддала йому ножа. Матьє був у відчаї, він дивився на тендітні пальчики Івіш, уже замурзані кривлею, й думав про те, як же їй боляче.
— Та ви з глузду з'їхали! — сказав він. — Я одведу вас у вбиральню, вас перев'яжуть.
— Мене перев'яжуть? — Івіш люто зареготалася. — Ви замислюєтесь над тим, що кажете?
Матьє підвівся.
— Ходімо, Івіш, хутчій, прошу вас.
— Дуже приємне відчуття, — не підводячись, мовила Івіш. —Таке враження, ніби моя рука була шматком вершкового масла.
Вона підняла ліву руку до самісінького носа і критично розглядала її. Кров цебеніла звідусіль, цівки скидалися на мурашині вервечки.
— Це моя кров, — сказала Івіш. — Мені так любо дивитися на свою кров.
— Годі! — рішуче сказав Матьє.
Він ухопив Івіш за плече, та вона зненацька випручалася й велика краплина крови впала на скатерку. Івіш дивилася на Матьє, і її очі аж горіли од ненависти.
— То ви ще й хапаєте мене? — запитала вона. І з образливим сміхом докинула: — Мені треба було б зважити, що для вас це занадто. Вас приголомшує, що можна бавитися, пускаючи собі кров.
Матьє відчув, що лице його блідне від люті. Він сів, поклав лівицю догори долонею на стіл і солодко мовив:
— Занадто? Ні, крихітко Івіш, просто-таки пречудово. Це забавка для шляхетних панночок, еге ж?
Одним ударом він всадив ножа собі в долоню і майже нічого не відчув. Коли він відпустив ножа, той так і залишився стирчати в його тілі, прямісінький, догори колодкою.
— Ой! Ой! — з відразою заверещала Івіш. — Вийміть його! Вийміть же!
— От бачите, — крізь зуби процідив Матьє, — це можуть усі.
Він почувався розслабленим і ваговитим і трохи боявся знепритомніти. Та почував і вперту втіху, і якесь недобре, підступне бажання вколоти. Він штрикнув себе ножем не лише для того, щоб кинути виклик Івіш, це був також і виклик Жакові, Брюне, Даніелю, всьому своєму життю. "Ото вже ж дурень я, — подумалося йому, — правду казав Брюне, що я старе дитя". Та все ж не міг позбутися відчуття втіхи. Івіш дивилася на руку Матьє, мовби прибиту ножем до столу, і на кров, що цебеніла довкруг вістря. А потім глянула на Матьє, й лице її змінилося. Вона м'яко сказала:
— Навіщо ви це зробили?
— А ви? — напружено поспитав Матьє.
О ліву руч знявся загрозливий галас: це була громадська думка. Матьє було на нього начхати, він дивився на Івіш.
— Ох, — сказала Івіш, — мені... мені так шкода.
Галас усе зростав, і дама в чорній сукні заверещала:
— Вони п'яні, вони покалічать себе, треба їм завадити! Я не можу на це дивитися!
Обернулося кілька голів, підбіг офіціянт.
— Пані щось бажає?
Жінка в чорному притиснула до вуст хустинку й, не кажучи ні слова, показала на Матьє з Івіш. Матьє хутко висмикнув ножа з рани і відчув страшенний біль.
— Ми покалічилися ножем.
Офіціянт, видно, бував у бувальцях.
— Якщо панове пройдуть у вбиральню, — незворушно сказав він, — то служниця зробить усе, що потрібно.
Цього разу Івіш покірно підвелася. Услід за офіціянтом вони перетнули залу, тримаючи кожен свою руку догори, й це було так кумедно, що Матьє зареготався. Івіш занепокоєно глянула на нього, а потім і собі засміялася. Вона так шалено реготалася, що її рука затремтіла. Дві краплини крови впали на паркет.
— Розважаюсь я, — сказала вона.
— Господи, — вигукнула служниця, — сердешна моя панночко, що ж ви собі оце заподіяли? Бідолашний пане!
— Ми гралися ножем, — сказала Івіш.
— І ось! — обурено вигукнула служниця. — Ось і догралися! Це наш ніж?
— Та ні.
— А! Так я і думала... Глибоко ж ви поранилися, — сказала вона, оглядаючи рану Івіш. — Не турбуйтесь, я все владнаю.
Вона відчинила шафу, й половина її тіла сховалася у ній. Матьє й Івіш посміхнулися одне одному. Івіш начебто протверезіла.
— Не сподівалася, що ви здатні таке вчинити, — сказала вона Матьє.
— От бачите, не все ще втрачено, — відказав Матьє.
— Тепер мені боляче, — сказала Івіш
— Мені теж, — посміхнувся Матьє.
Він був щасливий. Він прочитав написи "Для панів" і "Для пань" золотими літерами на двох дверях, пофарбованих сірою емалевою фарбою, поглянув на підлогу, мощену білою плиткою, вдихнув ганусовий запах дезінфекції, й серце його аж заспівало від утіхи.
— Либонь, не так уже й неприємно бути служницею в вбиральні, — сказав він від щирого серця.
— Та певно ж! — розквітла Івіш.
Вона глянула на нього з незграбною ніжністю, трохи повагалася, а потім зненацька приклала долоню своєї лівої руки до пораненої долоні Матьє. М'яко ляснуло.
— Змішування крови, — пояснила вона.
Матьє мовчки стиснув її руку й відчув різкий біль, йому здалося, ніби на долоні в нього відкрилася якась хижа паща.
— Ви робите мені боляче, — сказала Івіш.
— Знаю.
Служниця вилізла із шафи, її обличчя трохи почервоніло. Вона відчинила скриньку з білої бляхи.
— Ось тут усе, — сказала вона.
Матьє побачив пляшечку з йодом, голки, ножиці й бинти.
— Гарно ж ви запаслися, — сказав він.
Вона статечно кивнула.
— Ох, бувають такі дні, коли не до жартів. Позавчора одна жінка жбурнула своїм келихом у голову одному з наших постійних відвідувачів. Кров так цебеніла в того пана, так цебеніла, я злякалася за його очі, бо вийняла у нього з брови чималий уламок шкла.
— Хай йому дідько! — покрутив головою Матьє.
Жінка поралася біля Івіш.
— Потерпіть, кицю моя, воно трохи буде щеміти, це настоянка йоду. От і все.
— Ви... ви не вважатимете нескромністю, коли я щось запитаю? — неголосно поспитала Івіш.
— Нітрохи.
— Хотіла б я знати, про що ви думали, коли я танцювала з Лолою?
— Оце зараз?
— Еге ж, коли Борис запросив білявку. Ви зосталися самі за столом.
— Про себе, либонь, — відказав Матьє.
— Я спостерігала за вами, ви були... майже гарні. От якби ви назавжди зберегли той вираз обличчя!
— Не можна ж ввесь час думати про себе.
Івіш засміялася:
— А як на мене, то я тільки про себе й думаю.
— Дайте вашу руку, пане, — сказала служниця. — Обережно, зараз буде щеміти. Ось так! Нічого страшного.
Матьє відчув, як руку немов би вогнем обпекло, та не звернув на те уваги, він дивився на Івіш, яка незграбно зачісувалася перед дзеркалом, відкидааючи пасма забинтованою рукою. Врешті вона й геть відкинула свої коси назад, і її широке обличчя оголилося. Матьє відчув, як набрякає від раптового, відчайдушного бажання.
— Ви така гарна, — сказав він.
— Ні, — зареготалася Івіш, — навпаки, я страшенно бридка. Це моє потаємне обличчя.
— Та воно мені ще дужче подобається, — сказав Матьє.
— Що ж, завтра я зачешуся отак, — відказала вона.
Матьє не знайшов, що сказати. Просто схилив голову і замовк.
— Ну, от і все, — озвалася служниця.
Матьє завважив, що в неї сиві вусики.
— Вельми вдячні вам, пані, ви вправні, як сестра милосердя.
Служниця зашарілася від утіхи.
— Та що ви, — сказала вона, — це ж природно. В нашому ділі потрібно уміти все.
Матьє поклав на тарілочку десять франків, і вони вийшли. Обоє з задоволенням зиркали на свої закляклі, перебинтовані руки.
— Моя рука немов із дерева, — сказала Івіш.
Дансинґ був майже порожній. Лола стояла посеред майданчика і збиралася співати. Борис сидів за столиком, він очікував на них. Дама в чорній сукні та її чоловік зникли. На їхньому столику стояли два недопиті келихи, лежала відкрита пачка сиґарет, де залишалося ще з десяток цигарок.
— Це втеча, — сказав Матьє.
— Та звісно, — сказала Івіш, — налякала я їх.
Борис весело глянув на них.
— Ви вчинили справжнісіньку різанину, — сказав він.
— А все через твого клятого ножа, — невдоволено промовила Івіш.
— Навзір це добрий ножака, гарно має різати, — сказав Борис, із цікавістю розглядаючи їхні руки.
— А що з Лолою? — поспитав Матьє.
Борис насупився.
— Кепсько. Дурницю я вчинив.
— Яку ж?
— Сказав їй, що Пікар прийшов до мене в готель і я приймав його у своїй кімнаті. Здається, першого разу я сказав щось інше, та хоч убийте мене, якщо пам'ятаю.
— Ви сказали, що зустріли його на бульварі Сен-Мішель.
— Лишенько! — скрикнув Борис.
— Вона лютує?
— Ого-го-го! Мов кнуряка. Погляньте тільки на неї.
Матьє зиркнув на Лолу. В неї було засмучене, розлютоване обличчя.
— Даруйте мені, — сказав Матьє.
— Вам немає за що просити вибачення: це моя вина. Врешті, все воно владнається, я звик. Врешт-решт усе стає на свої місця.
Вони замовкли. Івіш ніжно дивилася на свою перебинтовану руку. Сон, свіжість, досвітня зоря нечутно заструмували до зали, в дансинґу запахло досвітком. "Самоцвіт, — подумав Матьє, — вона сказала, крихітний самоцвіт". Він був щасливий, він більше не думав про себе, йому здавалося, ніби він сидить надворі на лавці — надворі, зовні, поза цим дансинґом, поза цілісіньким своїм життям. Він посміхнувся. "Вона сказала ще одне. Сказала: я житиму вічно..."
Лола заспівала.
XII
"О десятій ранку в кав'ярні "Дом". Матьє прокинувся. Цей маленький горбик із білого бинта на ліжку був його лівою рукою. Трохи боліло, проте в тілі відчувалася бадьорість. "О десятій ранку в кав'ярні "Дом". Вона сказала:"Я прийду раніше від вас, вночі я й очей не зведу". Була дев'ята, він зістрибнув з ліжка. "Вона зачешеться по-іншому", подумав він.
Матьє штовхнув віконниці: вулиця була пустельна, небо низьке й сіре, теплінь стояла не така, як напередодні, це був справжнісінький ранок. Він відкрутив кран умивальниці і підставив голову під струмніь води: мовляв, я теж із ранку. Його життя впало йому до ніг важкими бганками, воно ще оточувало його, воно сковувало його щиколотки, та він переступить через нього, він залишить його позаду, наче мертву шкіру. Ліжко, письмовий стіл, лампа, зелений фотель: не спільниками його вони вже були, а всього лиш анонімними предметами із дерева й металу, домашнім начинням, ніч він провів немов би в готельному номері. Матьє вбрався й, насвистуючи, спустився східцями.
— Вам лист пневматичною поштою, — сказала консьєржка.
Марсель! Матьє відчув, як гірко зробилося в роті: він геть забув про Марсель. Консьєржка простягнула йому жовтий конверт: лист був од Даніеля.
"Любий мій Матьє, — писав Даніель, — я шукав серед знайомих, та так і не зміг зібрати суму, про яку ти мене просив. Повір, мені дуже шкода. Можеш заглянути до мене пополудні? Мені треба побалакати з тобою про твою справу. Твій друг".
"Гаразд, — подумав собі Матьє, — зайду до нього. З грошима він розлучатися не хоче, та, може, щось вигадає". Життя видавалося йому легке, таке воно й має бути: так чи так, а Сара доб'ється, щоб лікар зачекав кілька днів; якщо буде така необхідність, то можна буде вислати йому гроші до Америки.
Івіш сиділа в кав'ярні, у темному закуті. Спочатку він угледів її перебинтовану руку.
— Івіш! — ніжно покликав він.
Вона підняла на нього погляд, в неї було неприступне трикутне обличчя, на ньому читалася її дрібна недобра цнота, пачоси закривали половину щік: вона не зачесала коси догори.
— Спали ви бодай часину? — сумно поспитався Матьє.
— Геть не спала.
Він сів. Вона помітила, що він дивиться на їхні забинтовані руки, поволі забрала свою і сховала її під стіл. Підійшов офіціянт, він добре знав Матьє.
— Як ся маєте, пане? — поспитався він.
— Та нічого, — відказав Матьє. — Дайте, будь ласка, чашку чаю і двоє яблук.
Запала мовчанка, й Матьє скористався нею, щоб поховати свої нічні спогади. Відчувши, що серце його порожнє, він підняв голову.
— У вас кепський вигляд. Це через той іспит?
Івіш у відповідь скривила зневажливу гримасу, й Матьє замовк, він дивився на порожні лави. Служниця, уклякнувши навколішки, мила кахляну підлогу. Кав'ярня потроху прокидалася, був ранок. Цілісіньких п'ятнадцять годин до тої пори, коли можна буде лягти спати! Івіш тихо заговорила, вигляд у неї був змордований.
— Іспит буде о другій пополудні, — сказала вона. — А вже дев'ята ранку. Я відчуваю, як години просто-таки валяться на мене.
Вона знову почала несамовито смикати пасма своїх кіс, це несила було терпіти. Вона запитала:
— Як ви гадаєте, візьмуть мене продавщицею в універмаґ?
— І не думайте про це, там треба гарувати.
— А манекенницею?
— Ви замалі на зріст, проте можна спробувати...
— Я робитиму що завгодно, аби лиш не повертатися до Лаона. Навіть посуд буду мити.
І додала зі старечим заклопотаним виглядом:
— Здається, в таких випадках дають оголошення в газети?
— Послухайте, Івіш, у нас ще буде час поговорити про це. Ви ж іще не провалилися.
Івіш стенула плечима, й Матьє жваво повів далі:
— Навіть якщо ви і провалитеся, то для вас нічого не втрачено. Наприклад, ви могли б повернутися додому на кілька місяців, а я тим часом пошукаю і знайду для вас якусь роботу.
Він говорив із добротливою переконаністю, та надії в нього не було: навіть якщо він їй знайде якусь роботу, то її витурять звідтіля вже за тиждень.
— Два місяці в Лаоні! — розлючено вигукнула Івіш. — Відразу ж видно, що й самі не тямите, що кажете. Це... це ж нестерпно.
— Так чи йнак, а вакації вам довелося б проводити вдома.
— Звичайно, та як приймуть вони мене після цього провалу?
Вона замовкла. Він дивився на неї, не кажучи й слова: у неї була жовта барва обличчя, як завжди уранці. Ніч, здавалося, насилу торкнула її. "Ніщо не зоставляє на ній слідів", подумалося йому. Він не зміг утриматися від запитання:
— Ви так і не підняли коси?
— Таж бачите, що ні, — сухо відказала Івіш.
— Але ж учора ввечері ви пообіцяли мені, — трохи роздратовано сказав він.
— Я була п'яна, — сказала вона. І твердо повторила, немовби хотіла збентежити його: — Я була п'яна мов чіп.
— Не такою вже й п'яною ви були, коли обіцяли мені це зробити.
— Ну, добре! — нетерпляче сказала вона. — Та й що ж із того? Люди ще й не такі обіцянки дають.
Матьє не відповів. Враження було таке, ніби йому постійно ставляють невідкладні запитання: як знайти до вечора п'ять тисяч франків? Як зробити так, щоб Івіш наступного року повернулася до Парижа? Як тепер поводитися з Марсель? В нього не було часу зібратися з думками, повернутися до запитань, що були основою його розмислів з учорашнього дня: хто я? Що зробив я зі своїм життям? Коли він одвернувся, щоб скинути із себе цей новий клопіт, то вдалині раптом уздрів довгий хисткий силует Бориса, який начебто шукав їх на терасі.
— А ось і Борис! — роздратовано сказав він. І поспитав, охоплений неприємною підозрою: — Це ви попросили його прийти?
— Та ні, — ошелешено відказала Івіш. — Я повинна була знайти його пополудні, тому що... тому що ніч він провів із Лолою. Та погляньте ж лишень на нього!
Борис нарешті помітив їх. Він рушив у їхній бік. Очі його були широко розплющені, погляд непорушний, сам він був блідий, неначе мрець. І ввесь час посміхався.
— Привіт! — гукнув Матьє.
Борис підняв до скроні два пальці, як він завжди робив, коли вітався, та не зміг завершити цей жест. Він сперся обома руками об стіл і, не кажучи й слова, почав розхитуватися на каблуках. І знай посміхався.
— Що з тобою? — запитала Івіш. — Ти скидаєшся на Франкенштайна.
— Лола померла, — промовив Борис.
Він дурнувато витріщився просто перед собою. Якусь хвилю Матьє нічого не розумів, потім його неначе громом поцілило.
— Що?..
Він глянув на Бориса: про те, щоб зараз його розпитувати, й мови не могло бути. Матьє схопив його за руку і силоміць посадив біля Івіш. Борис механічно повторив:
— Лола вмерла!
Івіш ошелешено вирячилася на нього. Вона трохи відсунулася на лавці, наче боялася до нього доторкнутися.
— Наклала на себе руки? — запитала вона.
Борис не відповів, руки його задригоніли.
— Скажи ж, — схвильовано повторила Івіш. — Що, вона руки наклала на себе? Руки наклала, еге?
Борисова посмішка зробилася неприродно широка, губи його тремтіли. Івіш пильно дивилася на нього, смикаючи себе за коси. "Вона нічого не второпала", роздратовано подумав Матьє.
— Гаразд, — обізвався він. — Розкажете потім. А зараз ні слова.
Зненацька Борис зареготався. Він сказав:
— Якби ви... якби ви...
Матьє мовчки ляснув його кінчиками пальців по щоці. Борис перестав реготатися й, бормочучи щось під носа, поглянув на нього, потім трохи обм'як і завмер, дурнувато роззявивши рота. Всі троє мовчали, й поміж ними стояла смерть, безіменна і священна. Це була не подія, а середовище, якась в'язка субстанція, крізь яку Матьє бачив свою чашку з чаєм, мармуровий столик і породисте зле обличчя Івіш.
— Що для пана? — поспитав офіціянт.
Він стояв біля столика й іронічно дивився на Бориса.
— Хутчій принесіть коньяку, — сказав Матьє. Й, щоб усе виглядало природно, докинув: — Пан поспішає.
Офіціянт пішов і незабаром повернувся з пляшкою і чаркою. Матьє почувався млявим і вичерпаним, аж тепер почала даватися взнаки нічна втома.
— Пийте, — звелів він Борисові.
Борис покірно вихилив чарку. Потім поставив її на стіл і, наче само до себе, мовив:
— Це не жарти!
— Дурнику мій! — сказала Івіш, підсуваючись до нього. — Мій ти дурнику!
Вона ніжно всміхнулася йому, схопила за чуприну і струсонула голову.
— Ти поруч, в тебе такі теплі руки, — з полегшею зітхнув Борис.
— А зараз розповідай! — сказала Івіш. — Ти певен, що вона померла?
— Сьогодні вночі вона прийняла наркотики, — насилу обертаючи язиком, почав Борис. — Стосунки у нас були кепські.
— То що, вона отруїлася? — жваво поспитала Івіш.
— Хтозна, — відказав Борис.
Матьє приголомшено дивився на Івіш: вона ніжно гладила братову руку, та її верхня губа чудернацько задерлася, вищиривши дрібні гострі зуби. Борис глухо заговорив. Враження було таке, наче звертається він не до них.
— Ми піднялися до неї в номер, і вона прийняла наркотики. Першого разу вона зробила це у гримерній, коли ми сварилися з нею.
— Насправді то було вдруге, — сказав Матьє. — Здається, вона прийняла їх ще тоді, яки ви танцювали з Івіш.
— Ну, добре, нехай, — стомлено відказав Борис. — Отже, тричі. Вона ніколи стільки не приймала. Спати ми повкладалися, не сказавши одне одному ні слова. Вона крутилася в ліжку, я теж не міг заснути. Потім вона раптом заспокоїлася, і я заснув.
Він допив коньяк і провадив далі:
— Вранці я прокинувся від того, що задихався. Від її руки: вона лежала на простиралі, придушивши мене. Я сказав їй:"Забери свою руку, ти ж задавиш мене". Вона не забрала. Я подумав, що вона хоче помиритися, й узяв її за руку, та вона була мов із криги. Я поспитав Лолу:"Що з тобою?" Вона не відповіла. Тоді я щосили пхнув її руку, Лола замалим не звалилася додолу, я вискочив з ліжка, взяв її за руку і смикнув угору, щоб посадити її. В неї були розплющені очі. Я побачив її очі, — з якоюсь люттю сказав він, — ніколи не зможу їх забути.
— Сердешний мій дурнику, — сказала Івіш.
Матьє намагався пожаліти Бориса, та марно. Борис бентежив його ще дужче, ніж Івіш. Можна було подумати, що він гнівається на Лолу за те, що вона вмерла.
— Я схопив свої лахи і хутенько вбрався, — монотонно провадив Борис. — Мені не хотілося, щоб мене застали в її номері. Ніхто не бачив мене, коли я виходив, за конторкою не було ні душі. Я взяв таксі та й приїхав сюди.
— Ти засмучений? — м'яко поспитала Івіш. Вона схилилася до нього без особливого співчуття: виглядало на те, що їй просто хочеться це знати. Вона сказала:
— Ану поглянь на мене! Ти засмучений?
— Я... — почав Борис. Він глянув на неї й раптом сказав: — Мене проймає жах.
І гукнув офіціянтові:
— Ще коньяку.
— Так само на ґвалт, як і першого разу? — посміхаючись, запитав офіціянт.
— Аякже, обслужіть хутчій, — сухо сказав Матьє.
Борис викликав у нього якусь невиразну огиду. В ньому нічого вже не лишилося від його штивної, трохи дикої зграбности. Матьє почав думати про Лолине тіло, що лежить на ліжку в готельному номері. Добродії в капелюхах зайдуть до кімнати, дивитимуться на це розкішне тіло зі змішаним почуттям похітливости і професійного інтересу, відгорнуть ковдру і закотять нічну сорочку, шукаючи рани і міркуючи собі, що у професії інспектора поліції часом трапляються і гарні епізоди. Матьє здригнувся.
— Вона там геть сама? — поспитався він.
— Так, гадаю, її знайдуть десь пополудні, — стурбовано сказав Борис. — Покоївка завжди будить її о цій порі.
— Виходить, за дві години, — сказала Івіш.
Вона знову набрала вигляду старшої сестри. З жалісним і переможним виразом на обличчі вона гладила брата по голові. Борис дозволяв голубити себе; зненацька він скрикнув:
— Ох, розтуди ж його!
Івіш аж підскочила. Борис не цурався жарґонних виразів, та ніколи не лаявся.
— Що сталося? — стурбовано поспиталася Івіш.
— Мої листи, — відказав Борис.
— Що?
— Ота писанина, я ж, бевзень такий, залишив її там.
Матьє нічого не розумів.
— Оті листи, які ви їй писали?
— Еге ж.
— Та й що?
— А те! Прийде лікар, і буде відомо, що вмерла вона від отруєння.
— В листах ви згадували наркотики?
— Та певно ж, — понуро відказав Борис.
Матьє почало здаватися, що він розігрує комедію.
— Ви що ж, наркотики вживали? — поспитався він.
Йому трохи дошкуляло, що Борис ніколи йому про це не казав.
— Я... бувало часом. Раз чи двічі, з цікавости. Крім того, я писав там про чоловіка, що торгував ними, він із Буль-Бланш, якось я купував у нього порошок для Лоли. Не хотілося б, щоб він через мене влип у халепу.
— Борисе, ти з глузду з'їхав! — сказала Івіш. — Як можна було писати про таке в листах!
Борис підняв голову.
— Уявляєте собі, що буде!
— А, може, їх не знайдуть? — запитав Матьє.
— Та це перше, що вони знайдуть. У кращому разі мене викличуть як свідка.
— Ох, батько ж! — похопилася Івіш. — Та він лютуватиме, як звір!
— Він забере мене до Лаону й посадить у банк.
— Що ж, разом будемо в неволі, — понуро сказала Івіш.
Матьє з жалем поглянув на них. "Так ось які вони!" Івіш втратила свій переможний вигляд: притиснувшись одне до одного, бліді, з переляканими обличчями, вони скидалися на стареньке подружжя. Запала мовчанка, потім Матьє завважив, що Борис скоса поглядає на нього, на його вустах читалася хитрість, ница жалюгідна хитрість.
— Кажете, покоївка будитиме її пополудні? — поспитався він.
— Еге ж. Вона стукає у двері, аж поки Лола не відгукнеться.
— Що ж, зараз пів на одинадцяту. У вас ще є час спокійнісінько повернутися туди і забрати листи. Якщо хочете, візьміть таксі, та ви й на автобусі встигнете.
Борис одвів погляд.
— Не можу я туди повернутися.
"А нехай тобі", подумав Матьє. І поспитався:
— Чому це?
— Не можу.
Матьє помітив, що Івіш дивиться на нього.
— Де листи? — запитав він.
— У чорній скриньці біля вікна. На скриньці валіза, треба тільки її зняти. А там самі побачите, їх цілий жмут. Мої перев'язані жовтою стьожкою.
Він помовчав і байдуже докинув:
— Там же й грошенята.
Грошенята! Матьє тихо свиснув, він подумав собі:"Недурний хлопчина, усе обдумав, навіть як мені заплатити".
— Скринька замкнена?
— Так, а ключ у Лолиній сумочці, сумочка на нічному столику. Знайдете в'язку, і там такий плескатий ключик. Ото він і є.
— А номер кімнати?
— Двадцять перший, на четвертому поверсі, друга ліворуч.
— Гаразд, — сказав Матьє, — піду я.
Він підвівся. Івіш знай дивилася на нього. Борис начебто заспокоївся. Він знову зграбно відкинув чуприну назад і, ледве посміхаючись, мовив:
— Якщо вас зупинять, то скажіть, що йдете до Болівара, це неґр із "Камчатки", я знаю його. Він теж мешкає на четвертому поверсі.
— Чекайте на мене тут обоє, — звелів Матьє.
Мимохіть він заговорив із ними владним тоном. А тому вже м'якше додав:
— Повернуся за годину.
— Чекатимемо, — пообіцяв Борис.
І з захватом та незмірною, щирою вдячністю докинув:
— Золотий ви чоловік!
Матьє рушив бульваром Монпарнас, він радий був, що залишився на самоті. Десь там позаду Борис із Івіш почнуть перешіптуватися, витворять милий їхньому серцю тісний, душний світ. Та все це було йому анідесь. Його знову обсіли вчорашні клопоти: кохання до Івіш, вагітність Марсель, гроші й посередині оцього всього — сліпа пляма, смерть. Він кілька разів промовив "ху", провів долонями по обличчі й розтер щоки. "Бідолашна Лола, — подумалося йому, — вона мені так подобалася". Та не йому треба було за нею шкодувати: це була проклята смерть, бо не отримала ніякої санкції, й не йому було санкціювати її. Тяжко впала вона в маленьку несамовиту душу і кружеляла там. На цю маленьку душу лягла непосильна відповідальність — осмислити її і спокутувати її. Якби ж то Борис хоча б трохи журився за нею... Та він відчував тільки жах. Смерть Лоли навіки залишиться на узбіччі цього споконвіку аморального світу, як докір. "Здохла мов собака!" Ця думка була нетерпна.
— Таксі! — погукав Матьє.
Сівши в таксі, він трохи заспокоївся. В нього навіть виникло почуття незворушної переваги, немов би він ураз вибачив собі, що вони не одного віку з Івіш, чи, радше, неначе молодість зненацька втратила для нього свою цінність. "Вони залежать від мене", з гіркою гордістю подумалося йому. Краще, аби таксі спинилося не біля готелю.
— На розі вулиць Наварен і де Мартир.
Матьє дивися на ряди понурих кам'яниць бульвару Распай. Він повторив:"Вони залежать від мене". Він почувався дужим і навіть трохи незграбним. А потім у кабіні потемніло, таксі заїхало у вузький прохід вулиці дю Бак і зненацька Матьє збагнув, що Лола померла, що він увійде до її кімнати, побачить її широко розплющені очі і її біле тіло. "Не буду на неї дивитися", вирішив він. Вона мертва. Свідомість її знищена. Та не життя. Покинуте лагідним ніжним звіром, котрий так довго у нім перебував, це пустельне життя просто зупинилося, воно витало, переповнене воланнями без відповіді й незбутніми сподіваннями, темними спалахами, давніми обличчями і пахощами, воно літало на узбіччі світу, немов би у вигнанні, незабутнє і остаточне, незнищенніше, ніж мінерал, і ніщо вже не зможе завадити його минулому існуванню, бо щойно воно зазнало останньої метаморфози: його майбуття застигло навіки. "Життя, — подумав Матьє, — включає у себе майбутнє, як тіло включає у себе порожнечу". Він схилив голову: він думав про своє життя. Майбутнє пронизало його до самісінького серця, все там було в русі, у відстрочці. Давні дні його дитинства, коли він сказав собі: я буду вільний, дні, коли він сказав собі: я буду великою людиною, сьогодні знову постали перед ним з їхньою перспективою особливого майбуття, як особисте маленьке небо, кругле-круглісіньке, і те майбуття — це був таки він, теперішній, втомлений і зріючий, упродовж усього минулого часу ті дні заявляли своє право на нього, повторювали свої вимоги, і часто його діймали докори сумління, бо його теперішність, безпечна і сита, була втіленим майбуттям отих минулих днів. Ці дні чекали на нього двадцять років, від нього, змореного підтоптаного чоловіка, ота безжалісна дитина вимагала здійснити її сподівання; від нього залежало, щоб ці дитячі клятви назавжди залишилися порожніми словами чи зробилися першими провісниками долі. Його минуле безперестану підправлялося теперішністю; кожна днина дедалі дужче не виправдовувала його давніх мрій про велич, і кожна днина мала нове майбуття, і так вони й минали, всі оті дні, від чекання до чекання, від майбуття до майбуття, й життя його поволі сповзало... куди?
А нікуди. Він подумав про Лолу: вона вмерла, і її життя, як і життя Матьє, було всього лиш очікуванням. У якомусь давно вже минулому була маленька дівчинка з рудими кучериками, що поклялалася стати великою співачкою, а десь у тисяча дев'ятсот двадцять третьому році була молода співачка, чиє ім'я великими літерами було написане на всіх афішах. І її кохання до Бориса, велике кохання підстаркуватої жінки, від якого вона зазнала стільки страждань, з першого ж дня було всього лиш відстроченням. Ще вчора, темне і хворобливе, це кохання чекало якогось майбуття, ще вчора Лола гадала, що житиме і що Борис її колись покохає; найповніші, найваговитіші хвилини, ті ночі кохання, що здавалися їй вічними, було всього лиш очікуваннями.
Не було чого чекати: смерть потихеньку підкралася до всіх тих очікувань і зупинила їх, вони залишилися непорушні й німі, без мети, без сенсу. Не було чого чекати: ніхто ніколи не дізнається, чи змогла б Лола врешті-решт змусити Бориса покохати себе, тепер це запитання не мало сенсу. Лола померла, немає чого бігати й вимахувати руками, вже немає ні ласки, ні мольби; нічого не лишилося, крім очікувань, крім життя, котре охляло, мов спущена опука, життя, розмальованого мутними барвами, життя, що трималося саме на собі. "Якщо я сьогодні дам дуба, — подумав собі Матьє, — то ніхто ніколи не дізнається, пропащий був я чоловік чи в мене ще були шанси на спасіння".
Таксі зупинилося, і Матьє вийшов. "Зачекайте мене", сказав він водієві. Він скісно перетнув бруківку, пхнув двері готелю, увійшов до темного вестибюлю, де прикро тхнуло парфумами. Над шкляними дверми о ліву руч висів емальовий прямокутник:"Дирекція". Матьє зиркнув через шибу: кімната була начебто порожня, тільки годинник цокав. Постійні мешканці готелю, співачки, танцівниці, мурини з джазового оркестру, поверталися пізно і вставали о пізній порі: всі ще спали. "Не можна дуже швидко підніматися східцями", подумав собі Матьє. Він чув, як калатає його серце, ноги зробилися неначе з вати. Він зупинився на майданчику четвертого поверху й роззирнувся зокола. Ключ стримів у дверях. "А ну ж бо там хтось є?" Він прислухався і постукав. Ніхто не відповів. На п'ятому поверсі хтось злив воду в убиральні, Матьє почув клекіт води, що супроводжувався мелодійним плинним дзюркотінням. Він штовхнув двері й увійшов.
Кімната була темна, й у ній ще витав вогкий запах сну. Матьє обнишпорив сутінки поглядом, він прагнув прочитати смерть у рисах Лолиного обличчя, наче це було виявом людського почуття. "Лоло!" — тихенько погукав він. Лола не відповіла. В неї було надзвичайно виразне, та геть неприступне обличчя; перса були голі, одна її прегарна рука непорушно лежала впоперек ліжка, друга була під ковдрою. "Лоло!" — повторив Матьє, підходячи до ліжка. Він очей не міг одвести від цих пишних грудей, йому хотілося доторкнутися до них. Якусь хвилю він стояв біля краю ліжка, нерішучий, схвильований, його тіло, немов трутизною, просякнуте було гострим бажанням, потім він одвернувся й хутко вхопив Лолину сумочку з нічного столика. Плескатий ключик був там: він узяв його й попрямував до вікна. Сіра днина цідилася крізь штори, кімнату по вінця переповнювала недвижна присутність; Матьє укляк навколішки перед скринькою, відчуваючи спиною неухильну присутність Лоли. Він устромив ключа в замкову шпарину. Потім підняв накривку, занурив обидві руки до скриньки, і в його пальцях зашурхотіло папіряччя. Це були банкноти, сила-силенна банкнот. Тисячофранкові купюри. Під жмутом квитанцій і ріжних записів Лола ховала пачку листів, перев'язану жовтою шовковою стьожкою. Матьє підняв пачку на світло, глянув на почерк і неголосно мовив:"Це вони", потім поклав її до кишені. Та піти звідси не міг, так і стояв навколішки, втупившись у купюри. Перегодя він, одвернувшись, нервово понишпорив у паперах, відбираючи їх наосліп, навпомацки. "Мені за це заплатили", подумалося йому. Там, позаду, лежала довга біла жінка зі здивованим обличчям, руки, здавалося, ще могли простягнутися до нього, а червоні нігті подряпати. Він підвівся, обтрусив коліна правою рукою. Ліва рука стискала пачку банкнотів. Він подумав собі:"Вискочити з халепи" й заклопотано зиркнув на гроші. "Вискочити з халепи..." Мимохіть наставляючи вухо, він вслухався у мовчазне Лолине тіло й почував, ніби його ноги приросли до землі. "Гаразд!" — покірно мовив він. Пальці його розціпилися, й гроші, кружляючи, впали до скриньки. Матьє зачинив накривку, обернув ключа в шпарині, поклав його до кишені і м'якою, котячою ступою вийшов із кімнати.
Світло засліпило його. "Не взяв я гроші", приголомшено сказав він сам собі.
Матьє стояв, поклавши долоню на сходове поруччя, він подумав собі:"Слизняк!" Він силкувався викликати лють до самого себе, та зробити це по-справжньому було нелегко. Зненацька він подумав про Марсель і про ту огидну баберу з руками душогубки, і злякався по-справжньому. "Це ж марниця, всього лиш простягнути руку, і Марсель не буде страждати, не буде отієї мерзенної халепи, що назначить її огненним тавром на всеньке життя. А я не зміг, панський цуцик, бачте! Хоробрий же з мене чоловік! Після цього, — подумав він, розглядаючи свою забинтовану руку, — можна скільки завгодно чикрижити собі руку ножем і корчити з себе романтичного героя перед панянками: більше ніколи не зможу я приймати себе поважно". Марсель піде до тої старої, іншого виходу немає: це вона муситиме бути хоробра, вона повинна буде поборювати в собі тривогу і страх, а він тим часом заспокоюватиме свої нерви, присьорбуючи ром у бістрі. "Ні, — здригнувшись, подумав Матьє. — Нікуди вона не піде. Я візьму її за дружину, бо тільки до цього я і зугарний". Він подумав:"Я візьму її за дружину", щосили притискаючи поранену долоню до поруччя, і йому здалося, ніби він тоне. Він пробурмотів:"Ні! Ні!", відкинувши голову назад, потім глибоко вдихнув повітря, обернувся, перетнув коридор і ввійшов до кімнати. Далі, як і першого разу, притулився спиною до дверей і почав чекати, поки очі звикнуть до сутіні.
У нього не було певности, що він зважиться вкрасти ті гроші. Він зробив кілька невпевнених кроків уперед і нарешті уздрів попелясте Лолине лице і її широко розплющені очі, що дивилися просто на нього.
— Хто тут? — поспиталася вона.
Голос був кволий, та злий. Матьє відчув, як від голови до ніг його пройняла дрож. "От же ж йолоп цей Борис!" — подумалося йому.
— Це я, Матьє.
Запанувала довга мовчанка, потім Лола спитала:
— Котра година?
— За чверть одинадцята.
— В мене болить голова, — сказала вона.
Лола натягла ковдру до самісінького підборіддя і завмерла, пильно дивлячись на Матьє. Вона все ще скидалася на небіжчицю.
— Де Борис? — запитала вона. — Що ви тут робите?
— Ви були хворі, — хутко пояснив Матьє.
— Що зі мною було?
— Ви заклякли з широко розплющеними очима. Борис балакав до вас, ви йому не відповідали, й він перелякався.
Лола, здавалося, не чула його. А потім ураз прикро зареготалася й замовкла, неначе вдавившись. Насилу володаючи язиком, вона запитала:
— Він подумав, що я вмерла?
— Він перелякався, — ухильно відказав Матьє.
— Ху! — видихнула Лола.
Знову запала мовчанка. Лола заплющила очі, підборіддя її тремтіло. Здавалося, вона робить відчайдушне зусилля, щоб зібратися на силі. Не розплющуючи очі, вона сказала:
— Дайте мені мою сумочку, вона там, на нічному столику.
Матьє простягнув їй сумочку: вона дістала пудреницю і з огидою глянула на своє обличчя.
— В мене й справді вигляд, як у небіжчиці, — сказала вона.
Втомлено зітхнувши, вона поклала сумочку на ліжко і докинула:
— Втім, більшого я не варта.
— Ви недобре почуваєте себе?
— Досить-таки недобре. Та мені знайомий цей стан, до вечора минеться.
— Може, вам щось треба? Хочете, я викличу лікаря?
— Ні. Заспокойтеся. То це Борис вас послав?
— Авжеж. Він просто не тямив себе.
— Він внизу? — трохи звівшись на ліжку, поспиталася Лола.
— Ні... Я... розумієте, я був у кав'ярні "Дом", і він туди прийшов. Я відразу ж узяв таксі й приїхав сюди.
Лолина голова знову впала на подушку.
— Все-таки дякую вам.
Вона засміялася. Сміх був здавлений і тяжкий.
— Одне слово, янголятко перепудилося. Не довго думаючи, воно дало драла. А вас прислало сюди, щоб переконатися, чи й справді я померла.
— Лоло! — сказав Матьє.
— Та облиште, — відказала Лола, — не треба цієї балаканини.
Вона заплющила очі, й Матьє подумав, що зараз вона зомліє. Та за кілька секунд вона сухо заговорила:
— Скажіть йому, щоб не турбувався. Ніякої загрози для мене немає. Це нездужання починається, коли я... Ну, та він знає причину. Трохи підводить серце. Скажіть йому, щоб він зараз же прийшов сюди. Я чекаю на нього. Я буду тут до вечора.
— Домовилися, — сказав Матьє. — Вам і справді нічого не треба?
— Ні, сьогодні ввечері я буду здорова і співатиму.
І докинула:
— Зі мною ще не закінчено.
— Що ж, бувайте.
Він попрямував було до дверей, та Лола погукала його. Вона благально мовила:
— Пообіцяйте, що змусите його повернутися. Ми... ми трохи посварилися вчора ввечері, скажіть, що я не гніваюся на нього, що про цю сварку й мови не буде. Та нехай він прийде! Прошу вас, нехай він прийде! Мені нестерпна думка про те, що він вважає мене мертвою.
Матьє розчулився. Він сказав:
— Зрозуміло. Я прийшлю його до вас.
Він вийшов. Пачка листів у внутрішній кишені піджака давила йому на груди, мов камінь. "Ото вже мармиза в нього буде! — подумав собі Матьє. — Треба буде віддати йому ключ, нехай сам думає, як його покласти назад у сумочку". Матьє спробував весело повторити:"А я наче відчував, що не можна брати гроші!" Та веселощів не було, геть ніякого значення не мало те, що його боягузтво принесло добрі плоди, важливо було тільки те, що гроші він узяти не зміг. "І все ж я радий, — подумалося йому, — що вона не вмерла".
— Гей, пане! — гукнув водій. — Сюди!
Матьє розгублено обернувся.
— Що таке? А, це ви! — сказав він, упізнаючи таксі. — Гаразд, одвезіть мене в "Дом".
Він сів, і авто рушило. Йому хотілося витіснити з голови думку про свою принизливу поразку. Він дістав листи, розв'язав вузол і взявся читати. То були короткі сухі цидулки, Борис писав їх Лолі з Лаону під час вакацій. Часом згадувався і кокаїн, але так завуальовано, що Матьє аж здивувався. "А я й не знав, що він такий обережний", — подумалося йому. Всі листи починалися словами "люба моя Лоло", потім ішли короткі звіти про те, як він проводить час. "Я купаюся. Погризся із татом. Познайомився з колишнім борцем, він навчить мене прийомів. Випалив "Генрі Клей" до кінця, не впустивши попіл на підлогу". І щоразу листи закінчувалися словами:"Щиро кохаю тебе й цілую. Борис". Матьє легко уявив собі, як це Лолі було читати ті листи, уявив її передбачуване вже наперед і все-таки щоразу нове розчарування, й те зусилля, котре вона робила, щоб гаряче запевнити себе:"По суті, він мене кохає, та просто не вміє цього висловити". Він подумав:"І все-таки вона зберігала їх". Матьє ретельно зав'язав вузол і поклав листи до кишені. "Треба буде, щоб він непомітно поклав їх на місце". Коли таксі зупинилося, Матьє відчув себе справжнісіньким союзником Лоли. Та не міг думати про неї інакше, як у минулому часі. Коли він заходив до кав'ярні, то йому здавалося, ніби він захищатиме зараз світлу пам'ять про небіжчицю.
Скидалося на те, що Борис так і не ворухнувся одтоді, як звідси пішов Матьє. Він так і сидів, згорбившись, роззявивши рота і стисн