Шляхи свободи: Том 1 - Зрілий вік

Сартр Жан-Поль

Жан-Поль Сартр

Шляхи свободи

Том 1 — Зрілий вік

Переклав з французької Леонід Кононович

Ванді Козакевич

Посеред вулиці Версинґенторікса якийсь дебелий чолов'яга ухопив Матьє за руку; на протилежному боці туди-сюди походжав хідником поліцай.

— Дай копієчку, начальнику, я хочу їсти.

У нього були близько посаджені очі й капшукуваті губи, з рота тхнуло перегаром.

— А, може, випити? — поспитався Матьє.

— Старий, Христом-богом присягаюся, — насилу обертаючи язиком, пробелькотів чолов'яга, — от тобі хрест.

Матьє намацав у кишені монету в сто су.

— Та мені, знаєш, наплювати, — сказав він, — це я просто так, щоб не мовчать.

І простягнув йому сто су.

— Оце ти добре діло зробив, — пробурмотів чолов'яга, спираючись об стіну. — Я хочу побажати тобі чогось прегарного. Чого ж тобі побажати, га?

Обоє подумали, тоді Матьє сказав:

— Та чого хочеш.

— Гаразд, зичу тобі щастя, — сказав чолов'яга. — Отак.

Він переможно розреготався. Матьє угледів, що поліцай уже прямує до них, і стривожився за чолов'ягу.

— Гаразд, — мовив він, — бувай.

І хотів було податися геть, та чолов'яга перепинив його.

— Щастя, — м'яко сказав він, — одного щастя замало.

— Ну, добре, а що ж іще треба?

— Я ось хочу подарувати тобі...

— А я ось зачиню тебе в хурдигу за жебрацтво, — озвався поліцай.

Він був геть молодий, з червоною мармизою і намагався виглядати суворо.

Дивіться також

— Ти вже півгодини чіпляєшся до перехожих, — не зовсім упевнено докинув він.

— Та не жебрає він, — хутко встряв Матьє, — ми просто балакаємо.

Поліцай стенув плечима і відійшов. Чолов'яга добряче-таки хилитався; поліцая він, мабуть, і не помітив.

— Я знайшов, що тобі подарувати. Подарую тобі марку з Мадрида.

Він дістав з кишені зелену картку і показав її Матьє. Той прочитав:"C.N.T. Diaro Confederal. Exemplares 2. Франція, Комітет анархо-синдикалістів, 41, вулиця Бельвіль, Париж, 19". Марку було приклеєно під адресою. Вона була теж зелена, на ній стояв поштовий штемпель Мадрида. Матьє простягнув руку.

— Дуже дякую.

— Та обережніш, ти! — розлютився чолов'яга. — Це... це ж із Мадрида!

Матьє глянув на нього: чолов'яга був схвильований і відчайдушно розмахував руками, аби висловити те, що було в нього на думці. Врешті облишив ці спроби і просто вирік:

— Мадрид.

— Еге ж.

— Я хотів туди поїхати, їй-богу. Та не вдалося.

Потім спохмурнів і, промовивши "Зачекай-но", помалу провів пучками по тій марці.

— Гаразд. Тепер вона твоя.

— Дякую.

Матьє вже ступнув було декілька кроків, як чолов'яга погукав:

— Гей!

— Ну? — поспитавсь Матьє.

Той показав монету в сто су.

— Тут якийсь бевзь дав мені сто су. Виставляю ром.

— Та нехай іншого разу.

Матьє пішов собі з якимсь невиразним жалем. У його житті була така пора, коли він з ким попало тинявся вулицями, гаяв час у пивничках, і пригостити його міг перший-ліпший знайомець. Тепер з цим покінчено: все воно ні до чого. Але ж і кумедний цей чолов'яга. Хотів, бач, воювати в Еспанії. Матьє наддав ходи і роздратовано подумав:"Так чи йнак, а нам не було чого сказати одне одному". Він дістав з кишені зелену картку. "Її надіслали з Мадрида, та тільки не йому. Мабуть, хтось дав. Перш ніж передати цю картку мені, він кілька разів помацав її — ще б пак, це ж із Мадрида". Він пригадав обличчя того чолов'яги і вираз, із яким той розглядав марку: в нім був якийсь чудернацький захват. На ходу Матьє й собі глянув на марку, затим поклав картонний прямокутник до кишені. Засиґналив потяг, і Матьє подумав:"Старий вже я".

Була десята двадцять п'ять; він прийшов зарано. Не затримуючись і навіть не обернувши голови, він поминув маленький цегляний будиночок. Та краєм ока все ж таки зирнув на нього. У вікнах було поночі, світилося тільки в кімнаті пані Дюффе. Марсель ще не може відчинити вхідні двері: схилившись над матір'ю, вона грубими чоловічими порухами укладає її у велике ліжко зі старосвітським балдахіном. Матьє було кепсько на душі; він думав:"П'ятсот франків, щоб дотягнути до двадцять дев'ятого, десь по тридцять франків на щодень, навіть менше. Що ж робити"? Він обернувся і рушив назад.

У кімнаті пані Дюффе зробилося темно. Ще мить — і засвітилося вікно Марсель; Матьє перейшов на той бік вулиці і поминув бакалійну крамницю, пильнуючи, щоб не рипіти своїми новими підошвами. Двері були трохи прочинені; він ледве штовхнув їх, і вони зарипіли. "В середу принесу мазницю і позмащую завіси". Він увійшов, зачинив двері й поночі роззувся. Східці ледве чутно рипіли: тримаючи взуття у руках, Матьє дуже обережно прокрався ними нагору; перш ніж стати на сходинку, він намацував її ногою. "Ну й комедія", подумалося йому.

Марсель відчинила двері ще до того, як він піднявся на сходовий майданчик. Рожева пара із запахом ірису вирвалася з кімнати і розіллялася в під'їзді. Марсель одягла свою зелену сорочку. Крізь прозору тканину він бачив ніжні обриси її опасистих стегон. Він увійшов; йому завжди здавалося, ніби він заходить у мушлю. Марсель замкнула двері на ключ. Матьє попрямував до великої стінної шафи, відчинив її й поставив туди свої черевики; потім глянув на Марсель і вгледів, що з нею ніби негаразд.

— Щось сталося? — тихо поспитався він.

— Та ні, — неголосно відказала вона. — А в тебе?

— Все гаразд.

Він поцілував її в шию і в уста. Шия пахнула амброю, вуста — дешевим тютюном. Матьє вмостився на краю ліжка і, поки Марсель роздягалася, розглядав її ноги.

— Що це таке? — поспитав Матьє.

На коминку стояла світлина, якої він ніколи не бачив. Матьє підійшов і вздрів на знімку худорляву дівчину з хлоп'ячою зачіскою, котра напружено і знічено всміхалася в об'єктив. На ній був чоловічий піджак і черевички з пласкими закаблуками.

— Це я, — відказала Марсель, не підводячи голову.

Матьє обернувся: Марсель закасала сорочку над своїми гладкими стегнами; вона нахилилася вперед, і Матьє вгадував під сорочкою ніжні обриси її важких грудей.

— Де це ти знайшла?

— В альбомі. Її зробили влітку 1928 року.

Матьє дбайливо згорнув свого піджака й поклав до шафи, поруч із черевиками. Він запитав:

— Ти оце передивляєшся родинні альбоми?

— Ні, не знаю чому, але сьогодні мені захотілося відшукати що-небудь із мого життя, поглянути, якою я була до того, як зазнайомилася з тобою, коли була ще при здоров'ї. Дай-но її сюди.

Матьє простягнув їй світлину, й вона вирвала її у нього з рук. Він сів біля неї. Вона здригнулася і трохи відсунулася. Марсель дивилася на знімок із невиразною посмішкою.

— Ото цікава я була, — мовила вона.

Дівчина трималася дуже напружено, притулившись до садової огорожі. Рот у неї був розтулений, вона теж начебто казала:"Ото вже я цікава", з тією ж незграбною розв'язністю, з тою ж таки скромною сміливістю. От тільки вона була молода й худорлява.

Марсель струснула головою.

— Цікаво! Цікаво! Цю світлину зробив у Люксембурзькому саду один студент-фармацевт. Бачиш цю блузку на мені? Я придбала її того ж дня, бо в неділю мала бути велика прогулянка в Фонтенебло. Боже ж мій!..

З нею напевне щось трапилося: ще ніколи її порухи не були такі гарячкові, а голос такий грубий, такий чоловічий. Вона сиділа в глибині рожевої кімнати на краю ліжка, гірше ніж гола, бо геть беззахисна, ніби ваза із порцеляни, й було прикро чути, як розмовляє вона грубим чоловічим голосом і як тхне від неї важким гнітючим духом. Матьє взяв її за плечі й пригорнув до себе.

— Ти шкодуєш за тією порою?

Марсель сухо посміхнулася.

— Та за нею ні, я шкодую за тим життям, яке могло в мене бути.

Вона саме почала студіювати хімію, і хвороба обірвала навчання. "Здається, вона сердита на мене", подумав Матьє. Він уже розтулив було рота, щоб поставити запитання, та побачив її очі й замовк. Вона дивилася на знімок, й обличчя її було сумне і напружене.

— Я погладшала, правда ж?

— Правда.

Вона стенула плечима й кинула світлину на ліжко. Матьє подумав:"Воно й правда, життя в неї не склалося". Він хотів було поцілувати її в щоку, та вона м'яко, з нервовим сміхом відсунулася від нього. Вона сказала:

— Це було десять років тому.

Матьє подумав:"Я нічогісінько їй не даю". Він приходив до неї чотири рази на тиждень, детально розповідав їй про свої справи; поважним і трохи владним голосом вона давала йому поради; часто вона казала:"Я живу чужим життям". Він запитав:

— Що ти робила вчора? Виходила на люди?

Марсель зробила втомлений округлий жест.

— Ні, я була стомлена. Трохи почитала, та мама ввесь час діставала мене крамницею.

— А сьогодні?

— Сьогодні виходила, — похмуро відказала вона. — Захотілося подихати повітрям, побачити людей. Я пройшла аж до вулиці Ґьоте, трохи розвіялася; крім того, я хотіла побачитися з Андре.

— Побачилася?

— Так, хвилин із п'ять. Коли я вийшла від неї, почався дощ, дивний усе-таки цей червень, та ще й у людей були якісь мерзенні пики. Я взяла таксі і вернулася додому.

Вона м'яко спиталася:

— А ти?

Матьє не мав бажання розповідати. Він сказав:

— Учора ходив до ліцею, прочитав останні лекції. Обідав у Жака, як завжди, це була нудота. Сьогодні вранці заглянув у бухґалтерію дізнатися, чи не виплатять мені який-небудь аванс; виявилося, що це неможливо. Проте в Бове я все-таки владнав це діло з управителем. Потім бачився з Івіш.

Марсель підняла брови і глянула на нього. Матьє не любив говорити з нею про Івіш. Він додав:

— Вона зараз у кепському гуморі.

— Чому?

Голос Марсель зміцнів, і її обличчя набрало розсудливого, чоловічого виразу; тепер вона скидалася на гладкого левантинця. Він процідив крізь зуби:

— Їй доведеться перескладати іспити.

— Ти ж казав, що вона працювала.

— Та воно так... на свій лад, себто цілі години без руху сиділа над розгорнутою книжкою. Але ти ж знаєш, яка вона: у неї свої дивацтва, як у тих, що несповна розуму. У жовтні вона пречудово вивчила ботаніку, екзаменатор був задоволений; а потім зненацька побачила себе збоку, як вона сидить перед лисим чолов'ягою і говорить про кишковопорожнинних. Це видалося їй кумедним, вона подумала:"Плювати мені на кишковопорожнинних", і той чолов'яга більше не витяг із неї жодного слова.

— Чудна якась панночка, — замислено мовила Марсель.

— Принаймні, — провадив Матьє, — я боюся, щоб вона знов не повторила цього фортеля. Або не утнула ще чогось, от побачиш.

Його байдужий поблажливий тон, — хіба це не брехня? Він виражав усе, що можна сказати словами. "Але ж це тільки слова"!

Якусь хвилю він вагався, потім збентежено понурив голову: Марсель знала про його почуття до Івіш; вона могла навіть змиритися з тим, що він її любить. Вимагала вона лиш одного: щоб про Івіш він говорив саме отаким тоном. Матьє знай гладив Марсель по спині, й вона почала кліпати очима: вона любила, коли він отак пестив її, особливо там, де поперек, і поміж лопатками. Та раптом вона вивільнилася, і її обличчя ствердло. Матьє сказав їй:

— Послухай, Марсель, мені наплювати, провалилася Івіш на іспитах чи ні, для медицини вона годиться не більше, ніж я. Навіть якщо їй пощастить скласти ботаніку, то наступного року, під час першого ж розтину в морзі, у неї голова обертом піде, і більше її й ноги не буде на факультеті. Та якщо зараз нічого не вийде, то вона вчинить дурницю. У разі провалу родина вже не дозволить їй починати наново.

Марсель запитала його різким голосом:

— Яку це дурницю маєш ти на увазі?

— Та не знаю, — збившись із плигу, відказав він.

— Оно воно що! Я добре тебе знаю, друже мій милий. Ти не наважуєшся собі про це зізнатися, але боїшся, щоб вона часом не прошила кулею свою шкуру. І він ще каже, ніби ненавидить романтику. Скажи на милість, ти що, не бачив, яка в неї шкура? Та її можна пальцем прохромити. І ти гадаєш, ніби лялька з отакою шкурою буде нівечити її пострілом із револьвера? Уявляю собі, як сидить вона на стільці, коси падають на обличчя, і зачакловано дивиться на малесенький бравнінґ, що лежить перед нею... це, знаєш, дуже по-російському! Та уявити собі ще щось — ні, ні й ще раз ні! Револьвер, мій любий, зроблено для такої крокодилячої шкури, як наша.

Вона приклала свою руку до руки Матьє. Шкіра в нього була біліша, ніж у Марсель.

— Бач, любий, моя шкура скидається на сап'ян.

Вона розреготалася.

— Тобі не здається, що я більш придатна для того, аби зробитися мов друшляк? Уявляю собі, яка гарна діра може бути під моєю лівою груддю, з рівненькими, гладенькими, червоними краями. Нічого потворного в цім не буде.

Вона знай сміялася. Матьє поклав долоню на її вуста.

— Замовкни, ти ж розбудиш стару.

Вона замовкла. Він сказав їй:

— Ти така нервова!

Вона нічого не відповіла. Матьє поклав долоню на її ногу і легенько погладив. Він любив це тіло, м'яке, неначе масло, з тоненькими волосинками, що пружинили під його пестощами. Марсель і не ворухнулася: вона дивилася на його руку. Врешті Матьє забрав її.

— Поглянь на мене, — сказав він.

Вмить він уздрів темні кола у неї під очима, її погордливий погляд, в якому читався відчай.

— Що з тобою?

— Нічого, — відказала вона, одвернувшись.

З нею завжди було так: вона мов пружина. Незабаром вона не зможе стримуватися — і вибухне. Нічого не вдієш, треба чекати цього моменту. Матьє не любив цих безгучних вибухів: пристрасть була не для цієї кімнати-мушлі, позаяк тут висловлювати її треба було дуже тихо і не вимахуючи руками, щоб не збудити пані Дюффе. Матьє підвівся, підійшов до шафи і дістав з кишені картонний прямокутник.

— Ось поглянь.

— Що це?

— Його дав мені якийсь чолов'яга на вулиці. В нього була симпатична мармиза, тож я йому підкинув трохи грошенят.

Марсель байдуже взяла картку. Матьє почувався так, ніби вони з тим чолов'ягою пов'язані якоюсь змовою. Він додав:

— Знаєш, для нього це щось важило.

— Він анархіст, чи що?

— Хтозна. Він хотів було пригостити мене.

— Ти відмовився?

— Еге ж.

— А чому? — недбало поспиталася Марсель. — Це було б цікаво.

— Овва! — сказав Матьє.

Марсель підняла голову, короткозоро і насмішкувато розглядаючи стінного годинника.

— Цікаво, — сказала вона, — що мене дратує, коли ти розповідаєш мені отакі речі, як оце зараз. У твоєму житті повнісінько втрачених нагод.

— Ти називаєш це втраченою нагодою?

— Авжеж. Колись ти чого тільки не дав би, щоб спровокувати отаку зустріч.

— Може, трохи змінився, — сумирно відказав Матьє. — Як ти гадаєш? Може, я постарів?

— Тобі тридцять чотири роки, — просто сказала Марсель.

Тридцять чотири роки. Матьє подумав про Івіш і відчув якусь досаду.

— Та певно... Знаєш, я не думаю, що причина в цім, радше це через делікатність. Розумієш, я не в курсі усіх оцих справ.

— Зараз так рідко буває, щоб ти був у курсі чого-небудь, — мовила Марсель.

Матьє хутко докинув:

— Втім, він теж був не в курсі: напідпитку завжди тягне на патетичний тон. А мені це ні до чого.

Він подумав:"Це не зовсім правда: не такий уже я і розважливий". Йому хотілося бути щирим. Матьє і Марсель давно вже домовилися, що розповідають один одному про все.

— Це... — почав було він.

Та Марсель засміялася. Тихе й ніжне туркотіння, як тоді, коли вона гладила його по голові, примовляючи:"Мій сердешний хлопчино". Однак вигляд у неї був нелагідний.

— Впізнаю тебе, — мовила вона. — Твій страх перед патетикою! Ну то й що ж? Ти ж міг би побути трохи патетичним із цим чоловіком? Що в цім поганого?

— Та й що це мені дало б? — поспитався Матьє.

Він захищався, а це на нього не схоже було.

Марсель нелюб'язно посміхнулася. "Вона дошкуляє мені", спантеличено подумав Матьє. На душі в нього було сумирно, він трохи отупів і взагалі був у доброму гуморі, тож йому не хотілося сваритися.

— Послухай-но, — сказав він, — ти дарма робиш бозна-що із цієї історії. Передовсім у мене просто не було часу: я поспішав до тебе.

— О, ти маєш слушність, — сказала Марсель. — Це дрібниця. Тут немає про що й балакати, гріш ціна йому... Але все ж таки це симптоматично.

Матьє здригнувся: аби лиш вона не вживала оці огидні слівця.

— Ну добре, нехай, — погодився він. — І що ж ти в цім такого побачила?

— У всьому винна твоя знаменита тверезість... Ти кумедний, мій друже, ти настільки боїшся пошитися в дурні, що відмовляєшся від найкращої пригоди, аби лиш не збрехати.

— Та воно так, — потвердив Матьє, — ти добре це знаєш. Ми про це вже давно говорили.

Він вважав, що вона несправедлива. Оцю "тверезість" (він страх як ненавидів це слово, та Марсель з якогось часу використовувала його. Минулої зими її улюбленим словом був "поспіх"; оці слівця трималися в неї не довше, ніж один сезон), цю тверезість вони культивували разом, вони відповідали за неї одне перед одним, це була глибинна сутність їхньої любови. Коли Матьє взяв на себе зобов'язання перед Марсель, він назавжди відмовився від думок про самотність, від свіжих тінистих і скромних думок, що прудко шугали колись у ньому, немов рибини. Він міг любити Марсель тільки з усією тверезістю: вона була його тверезістю, його товаришем, його свідком, його порадницею, його суддею.

— Якби я збрехав собі, — сказав він, — то мені здавалося б, що водночас я брешу й тобі. Для мене це було б нестерпно.

— Еге ж, — сказала Марсель.

Переконаности в ній не відчувалося.

— Ти не переконана в цьому?

— Та ні, — м'яко відказала вона.

— Думаєш, я брешу?

— Ні... врешті, в цьому ніколи не можна бути певним. Та я не про це. Знаєш, про що я думаю? Що ти себе трохи стерилізуєш. Якраз сьогодні я про це подумала... О, в тобі усе чисте і охайне, усе пахне білиною, наче ти щойно із лазні. От тільки тобі бракує тіні. Немає нічого зайвого, хисткого, темного. Надто вже світле все. Й не кажи, що робиш ти це задля мене: ти на своєму конику, в тебе смак до самоаналізу.

Матьє був збентежений. Марсель часто бувала досить жорстка з ним; вона завжди трималася насторожі, була трохи аґресивна, трохи недовірлива, і якщо Матьє не погоджувався з нею, то часто розглядала це, як спробу підкорити її. Та з нею рідко бувало так, як оце зараз, адже вона хоче розізлити його. І потім це фото на ліжку... Він стурбовано розглядав Марсель: ще на прийшов час, коли вона зважиться говорити.

— Не дуже й цікаво мені досліджувати себе, — просто сказав він.

— Я знаю, — відказала Марсель, — та це не мета, це засіб. Щоб звільнитися від самого себе: дивитися на себе, судити себе — це твоя улюблена позиція. Дивлячись на себе, ти уявляєш, що ти не те, на що зараз дивишся, що ти ніщо. По суті, це твій ідеал: бути нічим.

— Бути нічим, — повільно повторив Матьє. — Ні. Це не те. Я... я хотів би залежати тільки від себе.

— Так, бути вільним. Геть вільним. Це твій ґандж.

— Це не ґандж, — відказав Матьє. — Це... Ти хочеш, аби я чинив по-іншому?

Він був роздратований: сто разів уже він пояснював це Матьє, й вона знала, що це йому найближче до серця.

— Якби... якби я не намагався приміряти своє існування на себе, то воно здавалося б мені абсурдним.

Марсель прибрала впертого, насмішкуватого виразу.

— Авжеж, авжеж... це твій ґандж.

Матьє подумав:"Вона діє мені на нерви, корчачи із себе отаку вереду". Та його брали докори сумління, й він м'яко сказав:

— Це не ґандж, я просто такий, який я є.

— Чому ж тоді інші не такі, якщо це не ґандж?

— Та такі вони, лише не усвідомлюють цього.

Марсель перестала сміятися, в кутиках її вуст залягла жорстка печальна складка.

— В мене немає такої потреби бути вільною, — мовила вона.

Матьє поглянув на її схилену голову і відчув, що йому не по собі: коли він був із нею, то його завжди переслідували докори сумління, недоладні, безглузді дорікання. Йому подумалося, що він ніколи не ставив себе на місце Марсель:"Свобода, про яку я їй торочу, це свобода здорового чоловіка". Він поклав їй долоню на шию і легенько стиснув пальцями цю гладку, вже трохи змарнілу плоть.

— Марсель, тебе щось розсердило?

Вона підвела на нього трохи збентежений погляд.

— Ні.

Обоє замовкли. Втіха Матьє зосередилася в кінчиках пальців. Якраз у пучках. Він легенько провів рукою по її спині, й Марсель опустила повіки: він бачив її довгі темні вії. Матьє пригорнув її: в цю мить він її не хотів, радше це було бажання побачити, як цей бунтівний непокірний дух тане, мов крижана бурулька на сонці. Марсель поклала йому голову на плече, й він зблизька бачив її смагляву шкіру, шерехаті сині кола під її очима. Йому подумалося:"Господи, та вона ж старіє"! А тоді подумалося, що і він старий. Матьє якось незграбно схилився над нею: йому хотілося забути й себе, і її. Та, кохаючись із нею, він уже давно не забувався. Він поцілував її в уста: вони були в неї гарні, такі чіткі й суворі. Вона тихо відкинулася назад і, заплющивши очі, простяглася на ліжку, незграбна, змарніла; Матьє підвівся, зняв штани й сорочку, згорнув їх і поклав у ногах на ліжку, потім ліг біля неї. Та побачив, що її очі розплющені й непорушні, вона лежала і, заклавши руки за голову, дивилася в стелю.

— Марсель, — погукав він.

Вона не відповіла; вигляд у неї був недобрий; а потім вона зненацька випросталася. Він знову сів на краю ліжка, йому незручно було від того, що він голий.

— А тепер, — твердо мовив він, — ти розповіси мені, що ж сталося.

— Нічого, — мляво відказала вона.

— Та ні, — мовив він із ніжністю, — щось тебе гнітить. Марсель, ми що, більш не розповідаєм одне одному про все?

— Ти тут нічим не зарадиш, і воно тебе розсердить.

Він лагідно погладив її коси.

— А все-таки розкажи.

— Ну що ж, це сталося.

— Що, що сталося?

— Оце!

Матьє скривився.

— Ти певна?

— Цілком. Ти знаєш, що я ніколи не панікую: затримка вже два місяці.

— Хай йому дідько! — вигукнув Матьє.

Він подумав:"Вона повинна була сказати мені про це принаймні три тижні тому". Йому хотілося десь подіти свої руки: наприклад, натоптувати люльку, та люлька була у шафі, в кишені піджака. Він узяв цигарку, яка лежала на нічному столику, й відразу ж поклав її назад.

— От так! Тепер ти знаєш, що сталося... — сказала Марсель. — Що будемо робити?

— Ну, гаразд... ми його позбудемося, правда ж?

— Добре. В мене є адреса, — сказала Марсель.

— Хто це тобі дав?

— Андре. Вона там була.

— Це та жінка, яка її покремсала торік? Послухай, та їй же довелося півроку оклигувати. Я проти.

— Справді? Ти хочеш стати батьком?

Марсель вивільнилася й сіла проти оподаль від нього. Вигляд у неї був суворий, та не мужній. Вона взялася в боки, і її руки скидалися на держаки порцелянової вази. Матьє завважив, що лице її посіріло. Повітря було солодке й рожеве, вони вдихали пахощі ружі, ковтали їх; аж раптом це сіре обличчя, непорушний погляд, — здавалося, вона щосили стримує кашель.

— Зачекай, — сказав Матьє, — це надто несподівано для мене: треба подумати.

Руки Марсель почали тремтіти; з несподіваним шалом вона промовила:

— Я не потребую твоїх роздумів, не тобі про це думати.

Вона обернула голову і подивилася на нього. Її погляд спинився на шиї, плечах, животі, потім ковзнув нижче. Вона здивувалася. Матьє зашарівся і звів коліна докупи.

— Ти нічим не зарадиш, — повторила Марсель. І докинула з похмурою іронією: — Тепер це жіноче діло.

Вимовивши останні слова, її вуста стислися — лискучо-бузкові, вони, здавалося, поїдали це попелясте лице, немов яскраво-червона комаха. "Вона почувається упослідженою, — подумав Матьє, — вона ненавидить мене". Рожева мла у кімнаті зненацька немов би розтанула; поміж предметами зазяяла незмірна порожнеча. Матьє подумав: "І причиною цьому я"! Лампа, дзеркало з олив'яними відблисками, годинник на коминку, крісло, прочинена шафа зненацька видалися йому безжальними механізмами: їх завели, і тепер їхнє хистке існування тривало в цій порожнечі з непохитною впертістю, немов механізм катеринки, яка безугаву виграє і виграє все ту ж мелодію. Матьє стрепенувся, немов би намагаючись вирватися з обіймів цього зловісного, затхлого світу. Марсель і не ворухнулася, вона все дивилася на його пах і на ту провинну квітку, що так сумирно і невинно спочивала собі між його стегнами. Він знав, що їй хочеться кричати і плакати, та вона не буде цього робити, тому що боїться збудить пані Дюффе. Він зненацька обняв її за стан і пригорнув. Вона припала до його плеча і схлипнула без сліз три чи чотири рази. Це було все, що могла вона собі дозволити — буря без грому.

Коли вона підвела голову, то вже заспокоїлася. Розсудливим голосом вона сказала:

— Даруй мені, друже, треба було розрядитися: з самісінького ранку тримаюся. Звісно ж, я тобі не докоряю.

— Ти маєш право на це, — сказав Матьє. — Мені нема чим пишатися. Це вперше... Господи, яка мерзота! Я вчинив дурницю, а ти будеш розплачуватися. Врешті, що сталося, то те сталося. Послухай, а що це за жінка, де вона мешкає?

— Вулиця Морер, 24. Здається, вона якась дивна.

— Так я й думав. Ти скажеш, що прийшла від Андре?

— Еге ж. Вона бере всього чотириста франків. Знаєш, схоже, що це геть нікчемні гроші, — на диво розсудливо промовила Марсель.

— Так, я бачу, — гірко сказав Матьє, — одне слово, тобі пощастило.

Він почувався незручно, немов наречений. Здоровецький незграбний хлоп'яга, та ще й голий, завдав лиха і тепер люб'язно усміхається, щоб змусити забуть про себе. Та вона не могла забути про нього: вона бачила його білі стегна, м'язисті, трохи куці, його самовдоволену й рішучу голизну. Це було якесь ґротескне марення. "На її місці мені захотілося б кулаками гамселити це м'ясисте одоробало". Він сказав:

— Оце мене й непокоїть: вона замало бере.

— Красненько дякую, — відказала Марсель. — Слава богу, що вона так мало просить: у мене якраз є чотири сотні, для кравчині, та вона зачекає. І знаєш, — додала вона твердо, — я переконана, що вона потурбується за мене незгірше, ніж у тих славетних підпільних клініках, де з тебе злуплять чотири тисячі франків. Утім, в нас немає вибору.

— В нас немає вибору, — повторив Матьє. — Коли ти йдеш до неї?

— Завтра опівночі. Здається, вона приймає тільки вночі. Дивачка, еге ж? Гадаю, вона трохи несповна розуму, та це якраз і добре, через маму. Вдень вона у ґалантерейній крамниці; вона майже не спить. Заходиш через двір, бачиш світло під дверми, значить, вона там.

— Гаразд. — сказав Матьє, — я сам піду туди.

Марсель приголомшено подивилася на нього.

— З глузду з'їхав? Вона вижене тебе геть, прийме за нишпорку з поліції.

— Все одно я піду, — повторив Матьє.

— Але навіщо? Й що ти їй скажеш?

— Я хочу глянути, як там, причому на власні очі. Якщо мені не сподобається, ти туди не підеш. Я не хочу, щоб тебе покалічила якась стара відьма. Скажу, що прийшов від Андре, що в мене є подруга, у якої проблеми, але зараз вона хворіє на ґрип або щось таке.

— А потім? Куди я піду, якщо там нічого не вийде?

— У нас ще є кілька днів, аби розглядітися, правда ж? Піду завтра до Сари, вона таки напевне знає когось. Пам'ятаєш, вона спочатку не хотіла дітей.

Марсель начебто розслабилася, вона погладила його по потилиці.

— Ти такий хороший, мій друже, не знаю до ладу, що ти надумав, та, бачу, щось хочеш зробити для мене; ти, мабуть, ладен і під ножа лягти замість мене, еге ж? — Вона обняла його за шию своїми прегарними руками і додала комічно покірливим тоном:

— Якщо ти попросиш Сару, то, їй-богу, вона тобі нарає якого-небудь жида.

Матьє обняв її, й вона геть розм'якла. Відтак промовила:

— Милий мій, милий мій.

— Зніми сорочку.

Вона послухалася, й він повалив її на ліжко; він пестив її груди. Матьє любив ці великі сторчакуваті пипки з припухлими колами. Марсель зітхала, заплющивши очі, покірна й уся в передчутті. Та повіки її були примружені. Ось-ось повинна була накотитися пристрасть, Матьє вже відчував, як вона лежить на ньому, ніби тепла долоня. І раптом йому подумалося:"Вона вагітна". Він знову сів. У голові його все ще гучала якась пронизлива музика.

— Послухай, Марсель, сьогодні не вийде нічого. Ми надто вже схвильовані обоє. Вибач.

Марсель щось сонно пробурмотіла, тоді раптом підвелася і занурила обидві руки в свої коси.

— Як хочеш, — мовила вона крижаним тоном.

І трохи люб'язніше докинула:

— По суті, ти маєш рацію, ми надто перенервували. Я чекала твоїх пестощів, та підозрювала, що нічого не вийде.

— Шкода! — зітхнув Матьє. — Воно так і сталося, й нам уже нема чого боятися.

— Знаю, та хіба ж цього хотілося. Не знаю, як тобі й сказати, але ти завжди трохи наганяв на мене страху, мій милий.

Матьє підвівся.

— Гаразд. Піду я до тієї старої.

— Ага. І зателефонуєш мені завтра, як там.

— А завтра ввечері ми не побачимося? Так було б простіше.

— Ні, завтра ввечері ніяк. Як хоч, то післязавтра.

Матьє надів сорочку і штани. Тоді поцілував Марсель у вічі.

— Ти не гніваєшся на мене?

— Ти не винен. Це сталося вперше за сім років, тобі нема чого собі дорікати. А я не огидна для тебе?

— Ти з глузду з'їхала.

— Знаєш, часом я сама собі огидна, мені здається, ніби я стала купою якогось їдла.

— Крихітко моя, — ніжно мовив Матьє, — моя маленька бідолашко. За тиждень усе владнаємо, обіцяю тобі.

Він тихо прочинив двері й, тримаючи в руках черевики, вислизнув із кімнати. На сходовому майданчику він озирнувся: Марсель все ще сиділа на ліжку. Вона усміхалася йому, та Матьє здавалося, ніби вона тримає на нього уразу.

*

Напруження в очах ущухло, й тепер вони могли вільно рухатися туди-сюди. Марсель вже не дивилася на нього, і йому не треба було стежити за своїм поглядом. У темному вбранні й оповита ніччю, його провинна плоть почувала себе під захистком, потроху до неї знову поверталося тепло і невинність, вона знову оживала під грубим сукном убрання. Мазницю, думав Матьє, треба взяти післязавтра мазницю, як би не забутися про неї? Нарешті він був сам.

Він зупинився, мов поцілений громом: таж неправда, не сам він, Марсель не відпустила його, вона думає про нього, думає:"Мерзотник, він зробив мені це, він забувся в мені, немов дитина, що вробилася у ліжку". Хоч як би він гнав пустельною вулицею, темний, без імени, по самісіньку шию закутаний в одяг, та від цього йому не втекти. Марсель зосталася десь там, позаду, зі своїми лихом і наріканнями, й він її нітрохи не покинув: він теж був у тій рожевій кімнаті, голий і беззахисний перед цією важкою пронизливістю, що бентежила ще дужче, ніж погляд. "Єдиний раз", розлючено промовив він. Півголосом повторив, щоб переконати Марсель:"Один-єдиний раз за сім років!" Марсель не дала себе переконати: вона зосталася в кімнаті й думала про Матьє. Вона засуджувала й ненавиділа його, там у тиші, й це було так нетолерантно. Він не міг захистити себе, не міг навіть затулити долонями свій пах. Для кого ж іще міг би він існувати з отакою силою... Жак з Одеттою сплять; Даніель п'яний або ж напідпитку. Івіш ніколи не думає про відсутніх. Може, Борис... Та свідомість Бориса — це всього лиш крихітна іскра, вона нічого не могла вдіяти супроти цієї шаленої й непорушної тверезости, що чарувала Матьє на відстані. Ніч оповила мороком чи не всі душі: Матьє був наодинці з Марсель. Подружня пара, та й годі.

У Камю світилося. Господар ставив стільці один на другий; служниця чіпляла віконницю до дверної стулки. Матьє штовхнув другу стулку і ввійшов досередини. Йому хотілося, щоб його бачили. Він сперся ліктями на шинквас.

— Добривечір усім.

Господар глянув на нього. Якийсь кондуктор пив перно, насунувши на очі козирок свого кашкета. Свідомості. Свідомості, привітні й неуважні. Кондуктор збив кашкет на потилицю і зиркнув на Матьє. Душа Матьє відпустила його і розчинилася в просторі ночі.

— Кухоль пива.

— Щось рідко ви заходите, — мовив господар.

— Але не тому, що не хочу пити.

— Та й правда, хочеться пить, — устряв кондуктор. — Таке, наче вже літо в розпалі.

Вони замовкли. Матьє був задоволений, тому що подеколи вони зиркали на нього. Він бачив у дзеркалі своє обличчя, бліде і кругле, воно коливалося там, неначе у сріблястому морі: в Камю завжди здавалося, ніби зараз четверта ранку, через це світло, сріблясту імлу, що застилала очі й вибілювала обличчя, руки, думки. Він пив. Він думав:"Вона вагітна. Диво якесь: мені все здається, ніби це неправда". Все воно видавалося йому разючим і ґротескним, як ото буває, коли побачиш діда з бабою, що цілують одне одного в уста: після семи років такого промаху не можна було допускати. "Вона вагітна". В її череві крихітний склистий згусток, що помалу роздувається, аж врешті буде завбільшки з око:"Воно росте поміж усякої гидоти в її животі, воно живе". Він уздрів довгу шпильку, що навпомацки рухалася у темряві. Почувся невиразний звук, і око, репнувши, вибухнуло: залишається лише суха непрозора обслона. "Вона піде до тієї старої, вона дасть понівечити себе". Він відчув, ніби його просякнуто трутизною. "Все гаразд". Він стрепенувся: все це були бліді думки, ті, що приходять о четвертій годині над ранком.

— До побачення.

Він заплатив і подався геть.

"Як же це сталося?" Він простував тихо, намагаючись усе згадати. "Два місяці тому..." Він геть нічого не пам'ятав, здається, то було на другий день великодніх свят. Він, як завше, обняв Марсель, від ніжности, звичайно ж, від ніжности, а не від бажання, — а тепер... Він пошився в дурні. "Дитина. Хотів принести їй утіху, а зробив дитину. Я не тямив, що робив. Тепер я віддам чотириста франків тій бабі, й вона застромить своє знаряддя між ноги Марсель і почне там шкребти; життя піде собі, як і прийшло; а я зостануся йолопом, як і до того; руйнуючи це життя більше, ніж витворюючи його, я так і не збагну, що ж накоїв". Він ледве посміхнувся. "А інші? Ті, що серйозно вирішили зробитися батьками і почуваються давальцями нового життя — чи ж розуміють вони щось краще, ніж я, коли дивляться на живіт своєї дружини? Вони робили це наосліп, хутко орудуючи своїми штукенціями. Решта відбувається у пітьмі, в желатині, як у фотоґрафії. Все відбувається без них". Він зайшов у двір і побачив, що під дверима світиться. "Це тут". Йому було соромно.

Матьє постукав.

— Хто там? — поспиталися за дверима.

— Я хотів би з вами побалакати.

— О такій порі не ходять балакати.

— Я від Андре Беньє.

Двері прочинилися. Матьє угледів жовте пасмо кіс і чималу носяку.

— Що вам треба? Як хочте накликать на мене поліцію, то дарма стараєтесь: правил я дотримуюся. Якщо мені до вподоби, то я маю право тримати у себе світло ввімкнутим хоч всеньку ніч. Коли ж ви інспектор, то покажіть посвідку.

— Я не з поліції, — сказав Матьє. — У мене проблеми. Мені сказали, що можна звернутися до вас.

— Зайдіть-но.

Матьє ввійшов досередини. Стара була в чоловічих штанях і в блузці з блискавкою. Вона була страшенно худа, погляд насторожений і твердий.

— Ви знаєте Андре Беньє?

Вона сердито дивилася на нього.

— Авжеж, — відказав Матьє. — Вона приходила до вас торік перед Різдвом, бо в неї були неприємності; їй нездужалося, й ви чотири рази ходили її доглядати.

— Ну й що?

Матьє дивився на її руки. Руки чоловіка, душогуба. Вони були порепані, з коротко зрізаними чорними нігтями, геть у близнах і подряпинах. На першій фаланзі великого пальця виднів фіолетовий синець і грубий чорний струп. Матьє здригнувся, коли на думку спала ніжне смагляве тіло Марсель.

— Прийшов я не через неї, — озвався він, — а через її подругу.

Стара коротко зареготалася.

— Вперше бачу такого нахабу — прийшов і пишається тут переді мною. Я не хочу мати діло з чоловіками, втямив?

У кімнаті стояв безлад, там було страх як брудно. Скрізь видніли якісь ящики, на кахляній долівці валялася солома. На столі Матьє завважив пляшку з ромом і недопиту шклянку.

— Я прийшов, бо мене послала моя подруга. Вона сьогодні не може прийти і послала мене домовитися.

Двері в глибині кімнати були прочинені. Матьє міг заприсягтися, що за ними хтось є. Стара сказала йому:

— Сердешні дурепи, їм просто клепки бракує. Та тільки глянути на вас, і зразу ж видно, що ви з тих типів, які завдають лиха, трощать шклянки і шибки. І попри це вони довіряють вам найдорожче, що в них є. А далі отримують те, що заслужили.

Матьє залишався ввічливим.

— Я хотів би глянути, де ви оперуєте.

Стара люто й недовірливо зиркнула нього.

— Ні, послухати тільки! Хто це вам сказав, що я оперую? Про що ви торочите? Куди ви носа свого пхаєте, га? Якщо ваша подруга хоче мене бачити, то нехай приходить. Я хочу мати діло тільки з нею. Ви тямили, що робите? А вона, тямила вона бодай що-небудь, коли віддала себе у ваші лапи? Ви завдали їй лиха. Отак. А тепер побажайте мені, щоб я справилася спритніше, ніж ви, — це все, що можу я вам сказати. Бувайте.

— Бувайте, пані, — відказав Матьє.

Він вийшов з кімнати. Йому полегшало. Він помалу попрямував до Орлеанського проспекту; вперше одтоді, як він покинув Марсель, він зміг думати про неї без тривоги, без жаху, з ніжним сумом. "Піду завтра до Сари", подумав він.

ІІ

Борис дивився на червону картату скатерку і міркував про Матьє Делярю. Він думав:"Цей Матьє хлопець хоч куди". Оркестр перестав грати, повітря було геть голубе, люди гомоніли між собою. В цій тісній маленькій залі Борис знав усіх: ці люди не приходили сюди повеселитися; вони приходили після роботи, вони були поважні й хотіли їсти. Неґр, що сидів напроти Лоли, співав у "Парадизі"; шестеро хлопців у глибині зали зі своїми подругами були музики із "Ненетт". Щось таки перепало їм, якийсь несподіваний успіх, може, анґажемент на літо (позавчора вони невиразно говорили про кабаре в Константинополі), бо, хоч і скупенькі зазвичай, сьогодні вони замовили шампанське. Борис угледів і білявку, яка виступала в "Ла Ява" з матроським танком. Високий худорлявий чоловік із сиґарою в зубах був директором кабаре на вулиці Толозе, яке щойно закрила префектурна поліція. Подейкували, що незабаром його знову відкриють, бо в господаря є підтримка у вищих колах. Борис гірко шкодував, що не заглянув туди, тож якщо воно відчиниться знову, обов'язково його відвідає. Чоловік був із тендітним гомиком, що здалеку мав, радше, привабливий вигляд, такий білявий, з вузьким обличчям, не дуже манірний і досить витончений. Борис не любив педерастів, бо вони ввесь час чіплялися до нього, проте Івіш їх цінувала, вона казала:"В цих принаймні вистачає сміливости бути не такими, як усі". Борис поважав думку своєї сестри і чесно намагався бути зичливим до гомиків. Неґр їв квашену капусту. Борис думав:"Не люблю квашеної капусти". Йому хотілося дізнатися, що ж принесли танцівниці з "Ла Ява": якусь брунатну страву, на взір смаковиту. На скатерці була пляма від червоного вина. Гарна пляма, в цьому місці скатерка була неначе з єдвабу; Лола посипала це місце сіллю, вона дбайливо ставилася до речей. Сіль зробилася рожева. Неправда, що сіль всотує плями. Він мало не сказав Лолі, що сіль не всотає цю пляму... Та для цього треба було заговорити, а Борис почував, що говорити не годен. Лола була поруч, зморена і геть розпашіла, та Борис не міг і слова промовити, голос його був мертвий. "Отаким би я був, якби зробився німий". Його охоплювала млосна знемога, голос витав у глибині горла, м'який, неначе вата, от тільки не міг вирватися назовні, він був мертвий. Борис подумав:"Я дуже люблю Делярю" і вельми втішився. Він утішився б іще дужче, якби не відчував усеньким своїм лівим боком, від скроні до стегна, що на нього дивиться Лола. Певна ж річ, цей погляд був жагучий. Лола не могла дивитися на нього інакше. Це трохи обтяжувало його, бо жагучі погляди вимагають у відповідь люб'язних жестів або усмішок; а Борис не міг і пальцем поворухнути. Він почувався паралізованим. Звичайно, це не мало великого значення: йому не треба було бачити погляд Лоли — він його вгадував, та, врешті, це була його справа. Сидячи в отакій позиції, з чубом, що спадає на очі, він геть не бачив Лолу, і міг припустити, що вона дивиться в залу, на людей. Борисові не хотілося спати, він почував себе радше збуджено, бо знав у цій залі всіх; він побачив рожевий язик неґра; Борис поважав цього неґра: якось той роззувся, взяв пальцями ноги сірникову коробку, витяг звідтіля сірника, запалив — і все це ногами. "Пречудовий чолов'яга, — захоплено подумав Борис. — от якби всі вміли користуватися ногами, як руками". Його лівий бік болів од того, що на нього дивилися: він знав, що надходить момент, коли Лола поспитається:"Про що ти думаєш"? Він геть нездатен був одсунути це запитання на пізніш, від нього це не залежало: Лола поставить його з якоюсь фатальною неухильністю. В Бориса було таке враження, ніби він упивається крихітним відтинком часу, незмірно дорогим і коштовним. По суті, це було радше приємно: Борис бачив скатерку, бачив Лолин келишок (Лола не їла; вона ніколи не вечеряла перед виступом на естраді). Вона випила "Шато Ґрюо", вона дуже стежила за собою, обходилася без багатьох маленьких утіх, тому що страх як болася постаріти. В келишку іще зоставалося трохи вина, воно скидалося на запилену кров. Джаз почав грати "If moon turns green", і Борис подумав:"А я зміг би заспівати цю мелодію"? Добре було б прогулятися в місячну ніч вулицею Піґаль, насвистуючи якусь пісеньку. Делярю якось йому сказав:"Ви свищете, немов порося". Борис подумки зареготався й подумав:"От же ж йолоп"! Його переповнювала приязнь до Матьє. Не обертаючи голови, він зиркнув убік і вздрів тяжкий погляд Лоли з-під розкішного рудого пасма кіс. По суті, цей погляд можна легко витерпіти. Досить було звикнути до того особливого пашіння, од якого шаріється обличчя, коли відчуваєш, що на тебе хтось палко дивиться. Борис покірно віддавав Лолиним поглядам усе своє тіло, свою худу потилицю і неуважний профіль, який вона так любила; лише такою ціною міг він глибоко заховатися глибоко у собі і перейматися своїми приємними й незначними думками.

— Про що ти думаєш? — спиталася Лола.

— Ні про що.

— Люди завжди про щось думають.

— Я думав ні про що, — відказав Борис.

— Навіть не про те, що тобі подобається мелодія, яку вони виконують, і ти хотів би навчитися чечітки?

— Так, про щось подібне.

— От бачиш. Чому ж ти не кажеш мені про це? Я ж хочу знати все, про що ти думаєш.

— Про це не кажуть, воно не має значення.

— Не має значення! Наче язик у тебе лише для того, щоб говорити про філософію зі своїм професором.

Він глянув на неї й посміхнувся:"Я люблю її, бо вона руда і має вигляд не такої вже й молодої".

— Чудний ти хлопчина, — сказала Лола.

Борис кліпнув і благально подивився на неї. Він не любив, щоб із ним про нього балакали; йому завжди було незручно, він губився. Лола здавалася розгніваною, та це було просто через те, що вона гаряче його любила і мучилася через нього. Траплялися такі моменти, коли воно було дужче від неї, вона без причини непокоїлася, розгублено дивилася на нього, не знала, що з собою робити, і її руки самі метушилися від хвилювання. Спочатку Борис дивувався, та потім звик. Лола поклала долоню йому на голову.

— Я все питаю себе, що там усередині, — мовила вона. — Воно мене лякає.

— Чому б це? Клянуся, там усе невинне, — зі сміхом сказав Борис.

— Та воно так, але як би тобі сказати... воно приходить саме, я тут ні при чому, кожна твоя думка — це маленька втеча. — Вона скуйовдила йому чуба.

— Не задирай мою чуприну, — сказав Борис. — Не люблю, коли мені відкривають лоба.

Він узяв її руку, легенько погладив і поклав на стіл.

— Ти тут, ти такий ніжний, — сказала Лола, — здається, ніби ти зі мною, а потім зненацька нікого нема, і я питаю себе, куди ти подівся.

— Та тут я.

Лола дивилася на нього зблизька. На її блідому виду читалася сумовита великодушність, саме такий вигляд був у неї, коли вона співала пісню "Люди з обдертою шкірою". Вона випинала вуста, величезні вуста з опущеними кутиками, які він так любив наприпочатку. Одколи він відчув їх на своїх губах, вони вражали його своєю вогкою й гарячковою голістю на цій прегарній гіпсовій машкарі. Тепер він віддавав перевагу Лолиній шкірі, вона була така біла, що здавалася несправжньою. Лола несміливо поспитала:

— Ти... ти не сумуєш за мною?

— Я ніколи не сумую.

Лола зітхнула, і Борис вдоволено подумав:"Це так цікаво, що вона виглядає немолодою, вона ніколи не говорить про свій вік, але таки напевне їй десь років із сорок". Він полюбляв, щоб люди, котрі були приязні до нього, мали вигляд немолодих, це заспокоювало його. Ба більше, це надавало їм якоїсь тривожної тендітности, що попервах не помічалася, бо шкіра в них була наче видублена. Йому захотілося поцілувати схвильоване обличчя Лоли, він подумав, що вона геть вичерпалася, що життя її не склалося й що вона самотня, ще дужче самотня відтоді, як його покохала:"Я нічого не можу зробити для неї", безнадійно подумав він. У цю мить вона здавалася йому страшенно симпатичною.

— Мені соромно, — сказала Лола.

У неї був важкий, понурий голос, що скидався на червоний оксамит.

— Чому?

— Бо ти ще дитина.

Він сказав:

— Це так тішить, коли ти кажеш "дитина". Так гарно ти виокремлюєш цей наголос. В "Людях із обдертою шкірою" ти двічі вимовляєш це слово, і тільки для цього я прийшов би тебе послухати. Людно було цього вечора?

— Переважно буржуа. Поприходять бознає звідки і базікають, мов заведені. Їм так само хочеться мене слухати, як і повіситися. Саррюньян мусив попросити їх помовчати; мене це збентежило, знаєш, це якось нетактовно. Адже коли я ввійшла, то вони мені аплодували.

— Так прийнято.

— Воно мені остогидло, — сказала Лола. — Гидко співати для цих йолопів. Вони приходять, тому що повинні відповісти запрошенням на запрошення іншої родини. Аби ти тільки бачив, як вони посміхаються, як уклоняються, як тримають стілець своєї дружини, поки вона сідає. Природно, що ти їм заважаєш, тож коли виходиш, то вони дивляться на тебе згори вниз. Борисе, — раптом сказала Лола, — я співаю, щоб жити.

— Та певно.

— Якби я знала, що все воно скінчиться оцим, то й не починала б.

— Але ж як ти співала в мюзик-голі, то теж жила своїми співами.

— Там було геть по-іншому.

Запала мовчанка, потім Лола поспішно докинула:

— Знаєш, з тим хлопчиною, що співає після мене, з новачком, я розмовляла сьогодні ввечері. Він цікавий, але з нього такий же росіянин, як оце і з мене.

"Вона вважає, що наводить на мене нудьгу", подумав Борис. Він пообіцяв собі, як випаде нагода, ще раз їй сказати, що ніколи не нудьгує. Та не сьогодні, пізніш.

— Може, він вивчив російську?

— Але ж ти, — сказала Лола, — ти вже ж міг би сказати мені, чи добра в нього вимова.

— Мої батьки виїхали з Росії, коли мені було три місяці.

— Дивно якось, що ти не знаєш російської, — виснувала вона з мрійливим виглядом.

"Чудна якась, — подумав Борис, — їй соромно любити мене, тому що вона старша. Та для мене це природно, все одно треба, щоб одне було старше від іншого". До того ж, це було й моральніше: Борис не зміг би любити дівчину свого віку. Якщо обоє молоді, то не вміють себе поводити, діють без ладу, і все це скидається на дитячу гру в обід. З людьми зрілого віку нічого подібного й близько нема. Вони солідні, вони керують вами, і їхня любов має вагу. Борис був із Лолою, і його совість схвалювала це, він почував, що це виправдано. Звичайно, він віддав би перевагу товариству Матьє, позаяк Матьє не був жінкою: чоловік завжди цікавіший. І, крім того, Матьє пояснював йому все на світі. От тільки Борис часто запитував себе, чи почуває Матьє до нього дружбу. Матьє був байдужий і брутальний, звісно, чоловікам не личить виявляти у спілкуванні між собою всілякі там ніжності, але ж є тисячі способів показати, що хтось тобі дорогий, тож Борис вважав, що Матьє подеколи міг би якимсь там словом або порухом виявити свою приязнь. З Івіш Матьє був геть інший. Якось Борис угледів обличчя Матьє, коли той допомагав Івіш надіти пальто; тоді він відчув, як щось прикро вкололо його у серце. Усмішка Матьє на його скорботних вустах, які Борис так любив, та чудернацька, соромлива й ніжна усмішка. Втім, голова Бориса відразу ж стуманіла, й він більше ні про що не думав.

-Ну от, він знову кудись подався, — сказала Лола.

Вона схвильовано дивилася на нього.

— Про що ти зараз думаєш?

— Про Делярю, — шкодуючи, мовив Борис.

Лола сумно посміхнулася.

— А ти не міг би часом подумати і про мене?

— Про тебе думати не треба, ти поруч.

— Чому ти постійно думаєш про Делярю? Тобі хотілося б бути з ним?

— Я задоволений, що перебуваю тут.

— Задоволений од того, що тут, чи від того, що зі мною?

— Це одне й те саме.

— Для тебе одне й те ж саме. Та не для мене. Коли я з тобою, мені наплювати, тут я чи деінде. Втім, я ніколи не задоволена од того, що я з тобою.

— Ти що? — здивовано поспитався Борис.

— Втіха моя невелика. І не треба корчити дурника, ти пречудово усе розумієш: я ж бачила тебе з Делярю, ти просто не тямишся, коли він поруч.

— Це не одне й те ж.

Лола наблизила до нього своє вродливе прив'яле обличчя: у неї був благальний вигляд.

— Таж поглянь на мене, писочку, скажи ж нарешті, чому він так тобі до вподоби?

— Не знаю. Не так уже й до вподоби він мені. Він хлопець хоч куди, Лоло, мені незручно з тобою про нього балакати, ти ж бо сказала колись, що не можеш його терпіти.

Лола вимушено посміхнулася.

— Ви погляньте лишень, як він звивається. Кицю моя, й разу тобі я не казала, що не можу його зносити. Просто ніколи не могла второпати, що ти в нім такого знаходиш. Поясни ж мені, я хочу тільки збагнути.

Борис подумав:"Це неправда, я і трьох слів не промовлю, як вона вже буде кипіти від люті".

— Я вважаю його симпатичним, — обережно мовив він.

— Ти завжди це кажеш. Я вибрала б інше слово. Скажи, що він розумний, освічений, і я буду згодна; тільки не симпатичний. Врешті, я кажу тобі про своє враження: симпатичний хлопець для мене щось таке, як Моріс, хтось такий кругленький, — а от він усіх збиває з пантелику, тому що ні те ні се, просто голову морочить. Ти тільки поглянь на його руки.

— А що тобі до його рук? Мені вони до вподоби.

— Та в нього ж лапи, як у робітника. Вони ввесь час здригаються, неначе він допіру закінчив якусь фізичну роботу.

— А й справді.

— А! От-от, але ж він не робітник. Коли я бачу, як він з грубуватою втіхою хапає своєю лапою шклянку з віскі, то ненависти в мене до нього немає, тільки ж поглянь потім, як він п'є, які в нього чудернацькі губи, немов у протестантського священика. Не можу тобі пояснити, однак мені здається, що він замкнутий, і потім поглянь на його очі, добре ж видно, що він чоловік з освітою, що це хлопець, який не любить просто пити, їсти, спати з жінками, йому потрібно міркувати над усім, а ще ж і цей голос, гострий голос такого собі пана, який ніколи не помиляється, я знаю, що цього вимагає його фах, коли він щось пояснює дітлахам, у мене теж був учитель, який балакав так, як оце він, але я вже

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: