Шляхи свободи: Том 1 — Зрілий вік

Сартр Жан-Поль

Сторінка 8 з 13

и треба позичати, — з відтінком педантичности пояснив він.

Матьє глянув на бармена. Той стояв за шинквасом, ввесь у білому, зі схрещеними на грудях руками, і незворушно палив цигарку.

— Хотілося б мені стати барменом, — сказав Матьє. — Мабуть, це так цікаво.

— Це дорого вам коштувало б, — сказав Борис, — ви все там порозбивали б.

Запала мовчанка. Борис дивився на Матьє, Івіш дивилася на Бориса.

"Зайвий я тут", сумно подумав Матьє.

Метрдотель простягнув йому карту шампанських вин: треба було зосередитися, в кишені у нього залишалося не більше п'ятсот франків.

— Віскі, — сказав Матьє.

І раптом він жахнувся з цієї ощадности і тоненького жмутка грошей, що завалявся у нього в гаманці.

— Зачекайте. Краще шампанського.

Він знову взяв карту. "Мумм" коштував триста франків.

— Воно вам припаде до смаку, — сказав він Івіш.

— Ні. Ну, та нехай, — подумавши, сказала вона. — Можна.

— Принесіть для нас "Мумм" із червоною стрічкою.

— Буду радий випити шампанського, — сказав Борис, — тому що не люблю його. Треба ж звикати.

— Ви обоє якісь кумедні, — сказав Матьє. — Завжди п'єте напої, яких не любите.

Борис розцвів од утіхи: він страх як любив, коли Матьє говорив із ним отаким тоном. Івіш стиснула губи. "Нічого не можна їм сказати, — невдоволено подумав Матьє. — Завжди один із них супиться". Вони сиділи тут, напроти нього, уважні й суворі, обоє по-своєму уявляли Матьє і хтіли, щоб він відповідав їхнім уявленням. Та уявлення не відповідали дійсності.

Вони замовкли.

Матьє простягнув ноги і задоволено посміхнувся. Звуки духових інструментів, кислі й переможні, грімкими вибухами дудоніли йому в вухах; йому не хотілося дошукуватися в них якоїсь мелодії: воно було тут, та й годі, воно зчиняло галас, приносило йому величезну втіху, яку він відчував самісінькою своєю шкірою. Звичайно, Матьє добре знав, що він людина пропаща; та тут, у цій танцювальній залі, за цим столиком, серед таких самих пропащих людей, все це не мало такого значення і не було аж таким прикрим. Він обернув голову: бармен знай собі думав про своє; праворуч біля нього самотою стояв змарнілий чоловік із моноклем; а другий, трохи оподаль, теж сам, сидів із дамською сумочкою перед трьома фужерами; його дружина і приятель, либонь, танцювали: він широко позіхав, прикриваючи рота долонею, і його маленькі очиці з утіхою мружилися. Скрізь усміхнені чисті обличчя з очима, в яких читається поразка. Матьє раптом відчув, що він пов'язаний з усіма цими людьми, яким краще було б піти додому, та в них не було для цього снаги й вони залишалися тут, палили тоненькі цигарки і присьорбували коктейлі з металевим присмаком, посміхалися, й вуха їхні, либонь, потерпали від музики; порожніми очима дивилися вони на уламки своєї долі; він відчув неголосний поклик покірного й упослідженого щастя:"Бути, як вони..." Він злякався і, здригнувшись, обернувся до Івіш. Якою б злісною й відчуженою вона не була, все ж таки це його єдиний порятунок. Івіш дивилася на прозорий плин, що зостався у її шклянці, і стурбовано зиркала навсібіч.

— Треба вихилити одним духом, — сказав Борис.

— Не робіть цього, — устряв Матьє, — ви обпечете собі горло.

— Російську горілку п'ють одним духом, — суворо мовив Борис.

Івіш взяла свою шклянку.

— Краще вже одним духом, аби тільки хутчіш покінчити з цим.

— Ні, не пийте, зачекайте на шампанське.

— Мені треба вихилити це, — роздратовано відказала вона, — я хочу повеселитися.

Вона відхилилася назад, піднісши шклянку до вуст, і вилляла ввесь її вміст до рота; це було так, ніби ото води наливають у карафку. На мить вона так і завмерла з цією вогненною калюжею в роті, не наважуючись проковтнути. Матьє потерпав разом з нею.

— Ковтай! — звелів їй Борис. — Уяви собі, що це вода та й годі.

Шия Івіш роздулася, вона поставила шклянку на стіл із жахливою гримасою, очі її наповнилися слізьми. Чорнява дама за сусіднім столиком, виринувши на мить із полону своїх понурих мрій, кинула на неї докірливий погляд.

— Ху! — сказала нарешті Івіш. — Пече... справжнісінький вогонь!

— Я куплю тобі пляшчину, щоб ти тренувалася, — сказав Борис.

Івіш трохи подумала.

— Краще тренуватися з коньяком, він міцніший.

І з якоюсь тривогою додала:

— Ну, гадаю, тепер я вже зможу повеселитися.

Ніхто не відгукнувся і словом. Вона жваво обернулася до Матьє: це вперше вона глянула на нього.

— А ви скільки можете випити?

— Він? Він просто-таки неперевершений в цьому ділі, — озвався Борис. — Якось він вихилив сім порцій віскі, розповідаючи мені про Канта. Наприкінці я вже й не слухав, бо сп'янів замість нього.

Це була правда: Матьє не міг утратити себе навіть таким чином. Поки він пив, поки чіплявся. За що? Раптом він знову побачив Ґоґена, його велике бліде обличчя зі спустошеними очима; він подумав:"За мою людську гідність". Він боявся, що як забудеться бодай на мить, то в своїх розгублених мізках, котрі пливуть, мов гаряча імла, виявить думку, гідну хіба що мухи чи якого-небудь таргана.

— Боюся сп'яніти, — покірно пояснив він. — Я п'ю, але все моє єство протестує проти пияцтва.

— Ну, тут ви затялися, — захоплено сказав Борис, — затялися, немов справжнісінький віслюк!

— Не затявся, а просто тримаю себе в руках: не вмію я розслаблюватися. Мені завжди треба міркувати над тим, що зі мною відбувається, це мій самозахист.

Й іронічно докинув, ніби сам для себе:

— Я мисляча очеретина.

Ніби сам для себе. Та це була неправда, він був нещирий: по суті, йому хотілося сподобатися Івіш. Він подумав:"Значить, ось до чого я вже дійшов?" Дійшов до того, що використовує свій занепад, не гребує отримувати з нього дрібний зиск, він потрібен йому, щоб залицятися до молодих дівчат. "Негідник!" Він перелякано спинився: називаючи себе негідником, він теж був нещирий, собою він по-справжньому не обурюється. Це просто хитрий виверт, щоб відкупитися; він сподівався врятуватися від падіння через свою "тверезість", та ця тверезість нічого йому не коштувала, вона радше бавила його. Та й самі його міркування про тверезість — не що інше, як спроба залізти на плечі самому собі... "Треба докорінно змінитися ". Та йому вже ніщо не може допомогти: його думки інфіковані від самісінького народження. Зненацька Матьє відкрився, неначе рана; він побачив усього себе, мов на долоні: думки, думки про думки, думки про думки про думки, він був прозорий до нескінченности й до нескінченности прогнив. А потім усе це згасло, він знову сидів навпроти Івіш, котра якось дивно його розглядала.

— Ну як — поспитався він, — вдень ви сиділи за підручниками?

Івіш розлючено смикнула плечем.

— Слухати не хочу про це! Мені воно вже в печінках сидить, я прийшла сюди розважатися!

— Вона цілісінький день пролежала на дивані, згорнувшись у клубок, й очі її були мов блюдця.

І Борис гордовито додав, не звертаючи уваги на понурий погляд, який кинула на нього сестра:

— Чудна якась, вона може вмерти від холоду в літню спеку.

Мабуть, вона тремтіла кілька годин підряд, може, й плакала. Зараз від цього й сліду не лишилося: на її повіках були голубі тіні, на вустах малинова помада, щоки пашіли від випитого, вона була прегарна.

— Я хочу, щоб цей вечір був незрівнянний, — сказала вона, — це ж бо мій останній вечір.

— Не смішіть.

— Авжеж, — уперто сказала вона, — я провалюся, це я знаю, й відразу ж поїду геть, жодного дня не зможу більше залишатися в Парижі. Або ж...

Вона замовкла.

— Або ж?

— Нічого. Прошу вас, давайте не будемо говорити про це, воно мене принижує. А ось і шампанське! — весело сказала вона.

Матьє побачив пляшку й подумав:"Триста п'ятдесят франків". Чолов'яга, котрий спіткав його на вулиці Версінґеторига, теж був пропащий, але скромніше, без шампанського і прегарних витівок; до того ж, він був голодний. Матьє зненавидів пляшку. Вона була важка і темна, з білою серветкою довкруг шийки. Офіціянт, нахилившись над відерцем із кригою з манірним запобігливим виглядом, вправно обертав її кінчиками пальців. Матьє дивився на пляшку, а на думці в нього все був отой чолов'яга, і серце його стискалося від справжньої туги, зате на естраді сповнений гідности молодик співав у мікрофон:

Він потрапив у ціль,

друзяка Еміль.

Та й ця пляшчина, що церемонно обертається в пучках блідих пальців, і всі оці люди, що варяться у власному соку, не створюючи собі зайвих клопотів. Матьє подумав:"Шампанське тхне червоним вином; по суті, це те ж саме. Втім, шампанського я не люблю". Танцювальний майданчик видався йому маленьким пеклом, легким, наче мильна булька, і він посміхнувся.

— З чого ви смієтеся? — зарання сміючись, поспитався Борис.

— Та згадав оце, що теж не люблю шампанського.

Вони зареготалися утрьох. Сміх Івіш був пронизливий; її сусідка обернула голову й окинула її поглядом з голови до ніг.

— Гарний же у нас вигляд! — сказав Борис.

І додав:

— Можна буде вилляти його у відерце з кригою, коли офіціянт піде.

— Ні! — сказала Івіш. — Я хочу випити; якщо ви не хочете, то я вип'ю цілу пляшку.

Офіціянт поналивав їм, і Матьє меланхолійно підніс келиха до вуст. Івіш дивилася на свій зі збентеженим виглядом.

— Було б непогано, — сказав Борис, — якби його подавали підігрітим до кипіння.

Білі лампи згасли, натомість спалахнули червоні, й почулося дудоніння барабана. Маленький кругленький лисий добродій у смокінґу плигнув на естраду і посміхнувся у мікрофон.

— Пані й панове, дирекція "Суматри" радо представляє вам міс Елінор, яка вперше виступає в Парижі! Міс Е-лі-нор! — повторив він.

З першими акордами біґіну до зали ввійшла висока білява дівчина. Вона була голісінька, в червоному сяєві її тіло здавалося великим жмутком вати. Матьє обернувся до Івіш: вона дивилася на цю голу дівчину широко розплющеними блідими очима; на обличчі її знову був вираз несамовитої жорстокости.

— Я її знаю, — прошепотів Борис.

Дівчина танцювала, охоплена бажанням сподобатися; видно було, що досвіду в неї немає: вона енерґійно дриґала ногами, її шпичкуваті вузькі ступні скидалися на пальці.

— Щось надто вона старається, — сказав Борис, — скоро ухоркається.

І справді, в її довгих кінцівках була якась лячна тендітність; коли вона тупала ногами об підлогу, поштовхи стрясали їх від кісточок до стегон. Вона підійшла до естради й обернулася. "Нате вам, — тоскно подумав Матьє, — зараз вона почне крутити задом". Гомін розмов часом перекривав музику.

— Таж вона танцювати не вміє, — процідила крізь зуби сусідка Івіш. — Якщо вже луплять тридцять п'ять франків за напої, то бодай подбали б про естрадні номери.

— В них є ще Лола Монтеро, — сказав гладкий чолов'яга.

— Дарма, це все одно сором, вони підібрали її на вулиці.

Вона сьорбнула коктейлю й почала гратися перснями. Матьє пробіг поглядом залою і вгледів тільки похмурі осудливі обличчя; люди упивалися своїм обуренням: білявка здавалася їм ще дужче голою, тому що була незграбна, як корова. Вона мов би відбувала їхню ворожість і сподівалася викликати в них співчуття. Матьє вразила її розгублена старанність: вона пропонувала їм свої розчепірені сідниці в пориванні запопадливости, що зворушувала до глибини серця.

— Та вона просто зі шкури вилазить! — мовив Борис.

— Це її не врятує, — відказав Матьє, — вони хочуть, щоб їх поважали.

— Та при цьому жадають бачити голий зад.

— Воно, звичайно, так, але їм хочеться, щоб це було мистецтво.

Якусь мить ноги танцівниці пританцьовували під кумедним безсиллям її гепи, потім вона, посміхаючись, випросталася, підняла руки і струсонула ними: по всьому тілу хвилями покотилися дрижаки, вони ковзнули уздовж її лопаток і згубилися в лощині над попереком.

— Цікаво, що стегна її непорушні, — сказав Борис.

Матьє не відповів, щойно він подумав про Івіш. Глянути на неї він не наважувався, та пам'ятав жорстокий вираз її обличчя; врешті, вона була, як і всі, таке собі священне дитя: під подвійною ослоною ґрації й скромного, добропорядного вбрання вона з якоюсь міщанською пристрастю поїдала очима цей бідолашний шматок плоті. Тяжка образа підкотила йому до горла, в роті було аж гірко від неї.. "Не треба було так церемонитися з нею сьогодні вранці". Він трохи обернув голову й побачив її стиснутий кулак, що лежав на столі. Гострий шарлатовий ніготь великого пальця, неначе вказівна стрілка, був спрямований на танцювальний майданчик. "Вона ж зовсім самотня, — подумалося йому, — вона ховає за пасмами кіс своє схвильоване обличчя, вона стискає коліна, вона тішиться!" Ця думка була йому нестерпна, треба було підвестися і зникнути, та в нього не було снаги, він просто подумав:"Таж я люблю її за чистоту!" Взявшись у боки, танцівниця пересувалася поруч із ними на каблуках і торкнулася стегном їхнього столика. Матьє хотів би забажати цієї пухкої веселої гепи, що підпирає боязкий хребет, забажати бодай для того, щоб відволіктися від своїх думок і щоб дозолити Івіш. Дівчина присіла навпочіпки, розставивши ноги, вона поволі погойдувала своєю гепою назад і вперед, як розгойдуються вночі на маленьких вокзалах бліді ліхтарі на держаках невидних стовпів.

— Ну й гидота! — озвалася Івіш. — Не хочу більше на це дивитися.

Матьє здивовано обернувся до неї й уздрів трикутне обличчя, перекошене від люті й огиди. "Вона не була схвильована", із вдячністю подумалося йому. Івіш тремтіла, він хотів було всміхнутися їй, та у вухах задзеленчали дзвіночки; Борис, Івіш, непристойне тіло й шарлатовий туман опинилися поза його засягом. Він був сам, удалині сяяли спалахи бенґальських вогнів, а в хмарі диму бовваніло чудовисько на чотирьох ногах, святкова музика долинала до нього різкими вибухами через вогкий шум листя. "Що це зі мною?" — подумалося йому. Це було, як ото вранці: довкруги ішла якась вистава, Матьє ж був деінде.

Музика раптом урвалася, дівчина завмерла, обернувшись обличчям до зали. Над посмішкою видно було її прегарні очі з якимсь відчайдушним, зацькованим виразом. Ніхто не зааплодував, тільки де-не-де пролунав образливий сміх.

— Падлюки! — процідив крізь зуби Борис.

Він гучно заплескав у долоні. На нього заозиралися здивовані обличчя.

— Облиш, — сердито сказала Івіш, — не треба їй аплодувати.

— Вона робить, що в її змозі, — ляпаючи в долоні, відказав Борис.

— Тим паче.

Борис знизав плечима.

— Я знаю її, — сказав він, — я вечеряв із нею й Лолою, це гарна дівчина, та їй бракує олії в голові.

Дівчина щезла, усміхаючись і посилаючи поцілунки рукою. Біле світло залляло залу, це було неначе пробудження: люди раді були опинитися серед своїх після того, як учинили правосуддя, сусідка Івіш запалила цигарку і ніжно посміхнулася сама собі. Матьє не прокидався, це було біле марення та й годі, довкруг нього біліли невиразні плями облич зі сміхотливим і млявим самовдоволенням, були вони переважно бездумні, моє теж, напевне, таке, в ньому теж існує доречність очей, кутиків губ, та попри це, мабуть, видно, що воно порожнє всередині, мов гнилий гарбуз; марою був і цей чоловічок, що знову плигнув на естраду й вимахував руками, закликаючи до тиші, з таким виглядом, наче зарання тішився із того подиву, котрий настане, коли він гаряче, без будь-яких коментарів, просто вимовить у мікорофон славетне ім'я:

— Лола Монтеро!

Зала здригнулася від захоплення й відчуття спільної причетности, залящали оплески, Борис був у захваті.

— Вони в доброму гуморі, все буде клас.

Лола притулилася до дверей; здаля її плескате і зморшкувате обличчя скидалося на лев'ячу морду, її плечі були миготливою білиною з зеленими відблисками, немов листя берези вітряного вечора під фарами авта.

— Вона така гожа! — прошепотіла Івіш.

Лола наближалася широкими спокійними кроками з виразом відчаю, по вінця наповненого невимушеністю; в неї були маленькі руки і важка ґрація першої дружини султана, та в свою ходу вона вкладала чоловічу великодушність.

— Вона кидає виклик, — захоплено мовив Борис, — її на гачок їм не зловити.

Та й правда: люди в першому ряду, зніяковівши, відсунули свої стільці назад, вони ледве зважувалися так близько дивитися на цю славетну постать. Прегарне обличчя трибуна, просте й широке, з виразом політичної значущости: рот знав свою справу, він звик, випинаючи губи, широко роззявлятися і вивергати слова, виповнені жахом і відразою, і голос його сягав щонайдальших закутків. Лола зненацька завмерла, сусідка Івіш обурено і водночас захоплено зітхнула. "Вона тримає їх у руках", подумав Матьє.

Він відчув збентеження: в глибині душі Лола була шляхетна і палка, проте на обличчі її була неправда, воно тільки вдавало шляхетність і жагу. Вона страждала, Борис викликав у неї відчай, та щодня упродовж п'яти хвилин в неї була нагода страждати красиво! "Ну, гаразд, а я? Хіба я не страждаю красиво, граючи пропащого під музичний акомпанемент? Та все ж, — подумалося йому, — я таки пропаща людина". Довкруги було те ж саме: люди, що не існували взагалі, просто випари, а поруч з ними інші, що існували аж надто. Бармен, приміром. Нещодавно він палив цигарку, замріяний і поетичний, неначе королів цвіт, а тепер прокинувся і був геть барменом, струшував шейкер, відкривав його, підкреслено точними порухами виливав жовте шумовиння у шклянки — він грав бармена. Матьє подумав про Брюне. "Мабуть, по іншому й не можна, либонь, треба обирати: або бути нічим, або грати те, що ти є. То був би жах якийсь, — сказав він собі, — треба бути із вдачі комедіянтом".

Лола, не поспішаючи, обводила поглядом залу. Її страдницька ґримаса ствердла і застигла, здавалося, вона геть забула про своє обличчя. Та в глибині її очей, що тільки й були живими на цьому обличчі, Матьє угледів жагучу, грізну й аж ніяк не награну допитливість. Нарешті вона помітила Бориса й Івіш і начебто заспокоїлася. Вона послала їм усмішку, виповнену добротою, а потім із розгубленим виглядом оголосила:

— Матроська пісенька "Джонні Палмер".

— Я так люблю її голос, — прошепотіла Івіш, — він мов густий оксамит.

Матьє подумав:"Знову цей "Джонні Палмер!"

Оркестр зіграв вступні акорди, й Лола підняла важкі руки, ну от, вона перехрестилася, і він побачив, як відкрився її криваво-червоний рот.

Хто жорстокий, злий, сукатий?

Хто шахрує в грі невдатній?

Матьє більше не слухав, йому було соромно за це награне страждання. Звичайно, це була всього-навсього гра, він знав це, та все ж... Найтяжче у стражданні — це те, що воно примарне, знай усе ганяєшся за ним, гадаєш, ніби ось-ось наздоженеш, впадеш у його обійми та й будеш собі страждати, зціпивши зуби, але в ту мить, коли ти наздоганяєш його, воно вислизає із твоїх обіймів, й не знаходиш нічого, крім розрізнених слів і цілої купи божевільних умовиводів, що кубляться й кубляться, неначе та мурашня:"Воно ввесь час бубонить у моїй голові, воно не припиняє своєї балаканини, віддав би що завгодно, аби лиш замовкнути". Він заздрісно глянув на Бориса; за цим упертим чолом, мабуть, панує незмірна тиша.

Хто жорстокий, злий, сукатий?

Джонні Палмер клятий.

Його приниження, його скарги — все воно було брехнею, порожнечею, він пхнув себе у порожнечу, виштовхнув себе із себе самого, щоб вийти з-під нестерпного гніту свого справжнього світу. Темного палючого світу, що тхне етером. У цьому світі він геть не почувався пропащим, там було набагато гірше: в ньому він був веселий, веселий і злочинний. От Марсель таки пропаде, якщо йому не пощастить роздобути до післязавтра п'ять тисяч франків. Пропаде насправжки, без будь-якої ліричности, себто народить дитину або ж помре від рук підпільної повитухи. В цьому світі страждання не було станом душі, і не треба було слів, щоб його виразити: воно було сутністю речей. "Одружись із нею, богемо ти нещасна, одружися, чому б тобі з нею не одружитися?" Голову дам у заклад, що вона не витримає, з жахом подумав Матьє. Всі зааплодували, й Лола поблажливо всміхнулася. Вона вклонилася і виголосила:

— Пісня із опери "Чотири су" — "Наречена пірата".

"Не люблю, коли вона це співає. Марґо Ліон співає краще. Таємничіше. Лола — раціоналістка, в ній немає таїни. Та ще й надто добра. Мене вона ненавидить, її ненависть величезна і всеохопна, це святе почуття — ненависть чесної людини". Він неуважно слухав ці легковагі думки, що снували в його мізках, наче миші на горищі. Внизу був густий журливий сон, густий світ, який мовчки очікував на нього: Матьє рано чи пізно впаде в нього. Він знову побачив перед собою обличчя Марсель, побачив її жорсткі вуста і розгублені очі:"Одружися з нею, богемо нещасна, одружися, ти ж уже сягнув зрілого віку, треба з нею одружитися".

Фреґат, де на кожнім борту,

Гармати чигають в ряду,

Стоятиме завтра в порту.

"Досить! Досить! Я знайду гроші, роздобуду їх або ж одружуся з нею, це вже вирішено, я не негідник, та цього вечора, лише цього вечора нехай мені дадуть спокій із усім оцим, мені хочеться за все забути, Марсель не забуває, вона там, у кімнаті, лежить на ліжку і згадує все, вона мене бачить, вслухається в звуки свого тіла і що далі? Вона отримає моє ім'я і, якщо треба буде, все моє життя, та ця ніч належить мені". Він обернувся до Івіш, немов би аж кинувся до неї, вона всміхнулася йому, та їх немов би розділяла невидна стіна. В залі тим часом аплодували. "Ще! — вимагали слухачі. — Ще раз!" Лола не звернула уваги на ці прохання: о другій годині ночі в неї мав бути ще один виступ, тож вона берегла себе. Вона двічі вклонилася і попрямувала до Івіш. Всі голови обернулися до їхнього столика. Матьє і Борис підвелися.

— Здрастуйте, моя крихітко Івіш, як ся маєте?

— Здрастуйте, Лоло, — мляво відказала Івіш.

Лола доторкнулася кінчиками пальців до Борисового підборіддя.

— Здрастуй, негіднику.

Її спокійний поважний голос надавав слову "негідник" якоїсь гідности; здавалося, Лола навмисне обрала його з-поміж незграбних і патетичних слів своїх пісень.

— Здрастуйте, пані, — поздоровкався Матьє.

— Ага! — сказала вона. — Ви теж тут?

Вони посідали. Лола обернулася до Бориса, трималася вона геть невимушено.

— Здається, Елінор висміяли?

— Та начебто.

— Вона приходила до мене поплакати. Саррюньян просто не тямить себе від люті, це вже втретє за останній тиждень.

— Він її не витурить? — стурбовано поспитав Борис.

— Такий намір у нього був: у неї ж немає контракту. Я сказала йому: якщо вона піде, то піду і я.

— І що ж він тобі відповів?

— Що вона може залишитися іще тиждень.

Лола обвела поглядом залу і гучно заявила:

— Цього вечора препогана публіка.

— Ну, — мовив Борис, — я цього не сказав би.

Сусідка Івіш, котра безсоромно поїдала очима Лолу, здригнулася. Матьє мало не зареготався: він вважав Лолу дуже симпатичною.

— Тобі бракує досвіду, — сказала Лола. — Коли я ввійшла, то відразу ж помітила, що вони викинули якийсь фортель, бо всі сиділи мов на похоронах. Знаєш, — раптом додала вона, — якщо це дівча втратить роботу, то йому доведеться тільки йти на вулицю.

Івіш раптом підняла голову, вигляд у неї був розгублений.

— Та плювати мені! — люто заявила вона. — Вулиця їй личить більше, ніж естрада.

Вона силкувалася тримати голову прямо, а бляклі запалені очі розплющеними. Потім вона трохи втратила певність і примирливим тоном збентежено додала:

— Звичайно, я розумію, що їй треба заробляти на шматок хліба.

Ніхто не відповів на це, й Матьє вболівав за неї: мабуть, їй тяжко було тримати голову прямо. Лола незворушно глянула на Івіш. Наче думала собі:"От дівчисько із заможної родини". Івіш захихотіла.

— А от мені не треба танцювати, — лукаво пробурмотіла вона.

Сміх її урвався, й голова звісилася на груди.

— Що з нею? — спокійно поспитався Борис.

Лола з цікавістю глянула на Івіш. Потім простягла свою куцу пухку руку, згребла Івіш за коси і підняла їй голову. Вона скидалася на сестру милосердя.

— Що це з нашою крихіткою? Забагато випила, чи що?

Мов завісу, розгортала вона світлі пасма її кіс, аж стало видно велику бліду щоку. Івіш трохи розплющила безтямні очі, потім голова її відкинулася назад. "Зараз її знудить", байдуже подумав Матьє. Лола почала смикати Івіш за коси.

— Розплющіть очі, ну ж бо, розплющіть! Погляньте на мене!

Івіш зненацька широко розплющила очі, в них горіла ненависть.

— Ну от, дивлюсь я на вас, — озвалася вона ясним крижаним голосом.

— Нічого собі, — сказала Лола, — не дуже ви й п'яні.

Вона відпустила її коси. Івіш хутко підняла руки і нагорнула пасма на щоки, це було так, наче вона ліпить маску, і справді, трикутне обличчя знову з'явилося під її пальцями, та губи й очі здавалися якимись виснаженими і брезклими. Якусь мить вона сиділа непорушно, і вигляд у неї був наче у сновиди, аж ось оркестр заграв повільний фокстрот.

— Запрошуєш мене? — поспиталася Лола в Бориса.

Борис підвівся, й вони подалися танцювати. Матьє провів їх поглядом, у нього не було бажання говорити.

— Ця жінка засуджує мене, — понуро сказала Івіш.

— Лола?

— Ні, за сусіднім столиком. Вона засуджує мене.

Матьє не відповів. Івіш знову озвалася:

— Так хотілося повеселитися цього вечора... й ось тобі! Ненавиджу шампанське!

"Вона й мене повинна ненавидіти, бо я змусив її пити", подумалося йому. Він здивовано побачив, як Івіш дістала з відерця пляшку і налляла у свій келих.

— Що ви робите? — поспитався він.

— Здається, я замало випила. Треба сягнути певного стану, а потім буде добре.

Матьє подумав, що треба було б не дати їй пить, та так нічого й не зробив. Івіш піднесла келих до губів і скривилася від огиди.

— Ну й бридота, — сказала вона, ставляючи свого келиха.

Борис із Лолою танцювали біля їхнього столика, вони сміялися.

— Ну, як ти там, кицю? — гукнула Лола.

— Тепер усе гаразд, — відказала Івіш із люб'язною усмішкою.

Вона знову взяла келих із шампанським і, не зводячи очей із Лоли, одним духом вихилила його. Лола відповіла їй усмішкою, і обоє, танцюючи, щезли в юрмі. Івіш була немов зачарована.

— Вона притискається до нього, — майже нечутно пробурмотіла вона. — Це... це кумедно. Вона мов людоїдка.

"Ревнує вона, — сказав собі Матьє. — Та кого ж із них?"

Івіш вже трохи сп'яніла, вона дурнувато посміхалася, не зводячи очей із Бориса та Лоли, про нього вона й не думала, він був для неї хіба що приводом для того, щоб розмовляти уголос, а не подумки: її посмішки, ґримаси й усі її слова, які вона йому казала, по суті, призначалися для неї самої. "Воно мало б бути нестерпним, — подумав собі Матьє, — а як по правді, то мені воно геть байдуже".

— Давайте потанцюємо, — раптом запропонувала Івіш.

Матьє здригнувся.

— Та ви ж не любите танцювати зі мною.

— Не має значення, — відказала Івіш, — я напідпитку.

Похитуючись, вона підвелася, відразу ж мало не гепнула додолу і ухопилася за край столика. Матьє обняв її й повів за собою, вони мов би потрапили в гарячу лазню, наповнену парою, юрма зімкнулася довкруг них, темна й запахуща. На мить Матьє розгубився. Та відразу ж узяв себе в руки, він виробляв ногами кренделі позаду неґра, він був сам, Івіш немов вивітрилася, з першими ж кроками він більше не відчував її.

— Яка ж ви легесенька.

Він опустив очі й побачив ноги людей, що танцювали довкруг них. "Тут доволі таких, що танцюють не ліпше, ніж я", подумалося йому. Він тримав Івіш на віддалі, майже на відстані витягнутої руки й не дивився на неї.

— Танцюєте ви правильно, — сказала вона, — та видно, що це не приносить вам утіхи.

— Мене це бентежить, — відказав Матьє.

Він посміхнувся.

— Ото вже ви дивачка, щойно ледве на ногах трималися, а тепер танцюєте, немов заправська танцівниця.

— Я можу танцювати й п'яна мов чіп, — сказала Івіш, — навіть цілісіньку ніч, воно мене ніколи не стомлює.

— Мені теж так хотілося б.

— Ви так не зможете.

— Та знаю.

Івіш знервовано озирнулася.

— Щось людоїдки не видно, — сказала вона.

— Лоли чи що? Вона о ліву руч позад вас.

— Ходімо до них, — сказала вона.

Вони зіштовхнулися з якоюсь хирлявою парочкою, чоловік попросив вибачення, а жінка недобре зиркнула на них; Івіш, озираючись, задкувала і тягла за собою Матьє. Ні Борис, ні Лола не помітили, як вони підійшли. Лола заплющила очі, повіки її були мов дві білі плями на жорсткому обличчі, Борис посміхався, весь у полоні райського забуття.

— А тепер? — поспитав Матьє.

— Залишаємося, тут більше місця.

Івіш зробилася важча, вона майже не танцювала, її очі невідривно стежили за Борисом і Лолою. Матьє бачив лише кінчик її вуха поміж двома пасмами кіс. Кружляючи в танку, Борис і Лола наблизилися до них. Коли вони опинилися зовсім поруч, Івіш ущипнула брата за плече.

— Здоров, хлопчику-мізинчику.

Борис зачудовано вирячив очі.

— Гей! — вигукнув він. — Івіш, не тікай! Чому це ти мене так назвала?

Івіш не відповіла, вона змусила Матьє зробити крутий поворот і стала спиною до Бориса. Лола розплющила очі.

— Ти розумієш, чому вона мене так назвала? — поспитав у неї Борис.

— Та начебто здогадуюся, — відказала Лола.

Борис мовив іще кілька слів, та вибух оплесків заглушив його; джаз раптом замовк, неґри поспішно збирали інструменти, щоб звільнити місце для арґентинського оркестру.

Івіш і Матьє підійшли до свого столика.

— Я так гарно розважаюся! — сказала Івіш.

Лола вже сиділа.

— Ви пречудово танцюєте, — сказала вона Івіш.

Івіш не відповіла, а тільки спідлоба зиркнула на Лолу та й годі.

— Ви були просто-таки неповторні, — озвався Борис до Матьє. — Я думав, що ви зовсім не танцюєте.

— Цього захотіла ваша сестра.

— Такому здорованеві, як ви, — сказав Борис, — краще було б виконувати акробатичний танок.

Запала гнітюча мовчанка. Івіш не казала й слова, самотня і зухвала, та й нікому не хотілося говорити. Над їхніми головами постало щось на кшталт неба, круглого, сухого і спекотного. Знову спалахнули лампи. З першими ж тактами танґо Івіш нахилилася до Лоли.

— Ходімо, — хрипко сказала вона.

— Я не вмію провадити, — відказала Лола.

— Та я сама поведу, — сказала Івіш.

І вищиривши зуби, неприязно додала:

— Не бійтеся, я буду провадити, як чоловік.

Вони підвелися. Івіш брутально обняла Лолу і підштовхнула до майданчика.

— Цікаві ж вони, — натоптуючи люльку, сказав Борис.

— Еге ж.

Надто ж цікавою була Лола: вона скидалася на молоду дівчину.

— Погляньте, — сказав Борис.

Він дістав з кишені величезного ножа з роговою колодкою і поклав його на столі.

— Це бакський ніж, — пояснив він, — зі стопорним вирізом.

Задля годиться Матьє взяв ножа і спробував його відкрити.

— Та не так же, нещасний! — сказав Борис. — Ви ж уб'єте себе.

Він взяв ножа, відкрив його і поклав поруч зі своїм келихом.

— Це ніж каїда, — сказав він. — Бачите брунатні плями? Чоловік, який продав його мені, присягався, що це кров.

Вони замовкли. Матьє розглядав удалині траґічне обличчя Лоли, що пливло над темним морем.

"А я й не знав, що вона така висока". Він одвів погляд і прочитав у Борисових очах наївну втіху, й вона поцілила його просто в серце. "Він тішиться, бо він зі мною, — з докором собі подумав він, — а мені, як завше, нема чого йому сказати".

— Погляньте на жінку, яка допіру ввійшла. Праворуч, за третім столиком, — сказав Борис.

— Білявка в перлинах?

— Еге ж, у фальшивих. Тільки майтеся на бачності, вона дивиться на нас.

Матьє крадькома зиркнув на високу, гожу дівчину з холодним обличчям.

— Як вона вам?

— Та нічогенька.

— Минулого вівторка я припав їй до смаку, вона добряче хильнула і ввесь час запрошувала мене танцювати. Мало того, вона подарувала мені портсиґар, Лола страшенно розлютилася й відіслала його через офіціянта.

І скромно докинув:

— Портсиґар був зі срібла, оздоблений камінцями.

— Вона просто-таки поїдає вас очима, — зауважив Матьє.

— Так я й думав.

— Що ж ви будуте робити?

— Нічого, — зневажливо відказав Борис. — Вона ж на утриманні.

— То й що? — здивовано поспитав Матьє. — Одколи це ви зробилися таким пуританином?

— Та не в тім річ, — засміявся Борис. — Розумієте, оці мандрьохи, танцівниці, співачки — всі вони однакові. Знаючи одну, знаєш усіх. — Він поклав люльку і поважно додав: — До того ж, я чоловік цнотливий, не те, що ви.

— Гм! — буркнув Матьє.

— От побачите, — сказав Борис, — побачите, я ще здивую вас: житиму, як той чернець, коли порву з Лолою.

Він з утіхою потирав долоні. Матьє сказав:

— З Лолою ви порвете нескоро.

— Першого липня. Б'ємося об заклад?

— Та ні. Щомісяця ви закладаєтеся зі мною, що покинете її в наступному місяці, і щоразу програєте. Ви вже заборгували мені сто франків, кілька біноклів для кінських перегонів, п'ять сиґар "Корона" і корабель із пляшками, який ми бачили на Сені. У вас ніколи й на думці не було порвати з Лолою. Ви надто тримаєтеся за неї.

— Ви поціляєте мене простісінько в серце, — сказав Борис.

— Просто це дужче від вас, — незворушно провадив Матьє. — А оскільки ви не можете спокійно терпіти цю залежність, то вона доводить вас до сказу.

— Та замовкніть нарешті! — люто і весело сказав Борис. — Ви ще будете гасати за своїми сиґарами й кораблем.

— Та знаю я, ви ніколи не сплачуєте боргів чести: ви малий нікчема.

— А ви... ви посередність, — відказав Борис.

Обличчя його засяяло.

— Вам не здається, що це величезна образа: пане, ви — посередність!

— Незлецьки, — відказав Матьє.

— Або ще краще: пане, ви — ніщо!

— Ні, — сказав Матьє, — це не те, це набагато слабше.

Борис визнав це самохіть.

— Ви маєте слушність, — сказав він, — ви огидні, бо завжди маєте слушність.

Він знову старанно розпалив люльку.

— Як по правді, то в мене є ідея, — мовив він зі збентеженим і водночас маніякальним виглядом, — мені хочеться в полюбовниці світську даму.

— Отакої! — здивувався Матьє. — А навіщо?

— Не знаю. Гадаю, це має бути цікаво, вони, мабуть, страшенно манірні. Крім того, це принадно, серед них є такі, що згадуються у "Воґ". От самі подумайте. Купуєш "Воґ", розглядаєш світлини, бачиш: графиня Рокамадур з шістьма хортами, і думаєш собі:"А я ж цієї ночі переспав з нею!" Чудесно та й годі.

— А білявка он вам усміхається, — сказав Матьє.

— Авжеж, нахабства їй не позичати. Знаєте, вона робить це від розбещености, їй хочеться забрати мене в Лоли, бо вона її терпіти не може. Краще обернутися до неї спиною, — вирішив він.

— А що за чолов'яга з нею?

— Та так, приятель. Танцює в "Альказарі". Корчить із себе красеня, що куди там! Погляньте на цю мармизу. Йому вже скоро тридцять п'ять, а він усе вдає із себе Керубіно.

— Ну й що? — відказав Матьє. — Коли вам буде тридцять п'ять, у вас буде такий самий вигляд.

— У тридцять п'ять, — суворо мовив Борис, — я вже давно віддам богу душу.

— Ви полюбляєте про це казати.

— В мене сухоти, — сказав Борис.

— Знаю, — (якось Борис чистив зуби і, подряпавши щіткою ясна, довго плювався кривлею). — Знаю, та й що ?

— Мені байдуже, сухоти в мене чи ні, — сказав Борис. — Просто не хочу піклуватися про себе. Гадаю, не варто жити після тридцяти, потім ти вже старе луб'я.

Він зиркнув на Матьє й додав:

— Не про вас я кажу.

— Та певно, що не про мене, — сказав Матьє. — проте ви маєте рацію: після тридцяти вже стаєш старим луб'ям.

— Мені хотілося б бути старшим на кілька років і все життя залишатися в цьому віці: це було б утіхою.

Матьє зиркнув на нього з ураженою симпатією. Молодість для Бориса була водночас минущою і даровою якістю, котрою треба було цинічно користатися, й моральною чеснотою, по відношенню до якої треба було показати себе гідним. Мало того, це було виправдання. "Нічого, — подумав Матьє, — він уміє бути молодим". Може, він єдиний з-поміж усіх цих людей цілковито був у цьому дансинґу. "По суті, це не така вже й дурна ідея: прожити молодість доостану й віддати богу душу в тридцять років. Так чи йнак, а після тридцяти людина вже мертва".

— У вас страшенно заклопотаний вигляд, — сказав Борис.

Матьє здригнувся: Борис зашарівся від збентеження, та дивився на Матьє з тривожним співчуттям.

— А що, помітно? — поспитав Матьє.

— Ще й як.

— У мене скрутно з грошима.

— Не вмієте ви ощадно жити, — суворо сказав Борис. — Якби в мене була ваша платня, то мені не довелося б запозичатися. Хочете сто франків бармена?

— Дякую, мені треба п'ять тисяч.

Борис розуміюче свиснув.

— О, даруйте, — сказав він. — А ваш друг Даніель хіба не позичить вам?

— Він не може.

— А ваш брат?

— Той не хоче.

— Хай йому дідько! — засмучено сказав Борис. — А чи не хтіли б ви...

— Що саме?

— Та нічого, просто мені подумалося: от же свинство, у Лоли повнісінько грошви, й вона нічого з нею робить.

— У Лоли позичати я не хочу.

— Таж клянуся вам, вони в неї просто лежать. Якби мова йшла про банківський рахунок, то я нічого не казав би: вона купує акції, грає на біржі, схоже, грошенята вона любить. Та в неї вже чотири місяці з собою сім тисяч франків, вона до них і не доторкнулася, навіть не знайшла часини, щоб віднести їх у банк, кажу ж вам, вони просто лежать у неї в сумочці.

— Ви нічого не можете втямити, — роздратовано сказав Матьє. — Не можу я запозичатися в Лоли, вона терпіти мене не може.

Борис зареготався.

— Ну, це таки правда! — сказав він. — Вона терпіти вас не може.

— От бачите.

— Все одно це свинство, — сказав Борис. — Ви вскочили в халепу через якісь п'ять тисяч, вони у вас під рукою, а ви не хочете їх узяти. А що, коли я попрошу їх для себе?

— Ні, ні! Не треба, — жваво замахав руками Матьє, — все одно вона дізнається правду. Серйозно, — наполегливо сказав він, — мені це було б неприємно.

Борис не відповів. Він узяв ножа двома пальцями й поволі підняв на рівень чола вістрям униз. Матьє почувався незручно. "Негідник же я, — подумав він, — хіба ж маю я право корчити з себе порядну людину за рахунок Марсель". Він обернувся до Бориса, хотів було сказати йому:"Гаразд, позичайте в Лоли". Та не зміг і слова видушити з себе, тільки щоки зашарілися. Борис розтулив пальці, й ніж упав додолу. Вістря вбилося в підлогу, й колодка задилькотіла.

Івіш із Лолою посідали на свої місця. Борис підняв ножа і поклав його на стіл.

— Що це за жахіття? — поспиталася Лола.

— Це ніж каїда, — відказав Борис, — щоб ти ходила в мене, мов пес на поводку.

— Ну й чортеня ж ти.

Оркестр заграв інше танґо. Борис понуро зиркнув на Лолу.

— Ходімо танцювати, — крізь зуби процідив він.

— Ви тут у гріб мене заженете всі, — сказала Лола.

Її обличчя заясніло, й зі щасливою усмішкою вона додала:

— Ти такий люб'язний.

Борис підвівся, й Матьє подумав:"Зараз він попросить у неї грошей". Він був геть знищений від сорому, та заразом почував і полегшення. Івіш сіла поруч.

— Лола незрівнянна, — хрипко сказала вона.

— Авжеж, вона дуже вродлива.

— Та певно!.. А це тіло! Це так хвилює — марне обличчя з квітучим тілом. Я відчувала, як час тече, мов пісок, враження було таке, наче вона в'яне простісінько у моїх руках.

Матьє стежив поглядом за Борисом і Лолою. Борис ще не переходив до діла. Здається, він жартував, а Лола усміхалася йому.

— Симпатична вона, — неуважно мовив Матьє.

— Симпатична? О ні, — сухо відказала Івіш. — Це брудна молодиця, самка.

І гордовито докинула:

— Я бентежила її.

— Видно було, — сказав Матьє. Він усе нервово закладав і закладав ногу за ногу.

— Хочете танцювати? — поспитався він.

— Ні, — відказала Івіш, — випити хочу. — Тоді налляла собі пів-келиха і пояснила: — Добре пити, коли танцюєш, бо танець не дає упитися, а алкоголь підтримує сили.

І з вимушеним виглядом додала:

— Як пречудово я розважаюся, та й закінчую блискуче.

"Ну, все, — подумав Матьє, — він з нею заговорив". Борис набрав поважного вигляду, він говорив, не дивлячись на Лолу. Лола мовчала. Матьє відчув, що стає червоний, мов рак, він був лютий на Бориса. Плечі височенного неґра на мить закрили Лолине обличчя, потім воно знову з'явилося, тепер уже з виразом замкнутости, далі музика урвалася, натовп розступився, і Борис вийшов з нього рішучий і лютий. Лола йшла трохи оддалі за ним, вигляд у неї був невдоволений. Борис нахилився до Івіш.

— Зроби мені послугу: запроси її танцювати, — попросив він.

Нітрохи не здивувавшись, Івіш підвелася й кинулася назустріч Лолі.

— О ні! — застогнала Лола. — Ні, моя крихітко Івіш, я так стомилася.

Якусь хвилю вони сперечалися, потім Івіш потягла її танцювати.

— Не хоче? — поспитав Матьє.

— Ні, — відказав Борис, — але вона мені заплатить за це.

Він був блідий, люта й водночас млява ґримаса на обличчі робила його схожим на сестру. Схожість була невиразна, та все ж неприємна.

— Не робіть дурниць, — стурбовано сказав Матьє.

— Ви ображаєтесь на мене, правда ж? — поспитав Борис. — Ви ж забороняли мені говорити з нею на цю тему...

— Я був би мерзотником, якби ображався на вас: ви ж добре знаєте, що дозволив... Чому вона не захотіла?

— Хтозна, — стенувши плечима, відказав Борис. — Зробила бридку ґримасу і сказала, що гроші їй і самій згодяться. Отак! — з лютим подивом сказав він. — Допіру я в неї що-небудь попрошу... вона відразу ж дає мені одкоша! Та вона мені за це заплатить, якщо жінка її віку хоче мати молодого коханця...

— Як ви їй це все пояснили?

— Сказав, що це для приятеля, котрий хоче придбати ґараж. Навіть прізвище назвав: Пікар. Вона його знає. Він і справді хоче купити ґараж.

— Мабуть, вона не повірила вам.

— Цього я не знаю, — сказав Борис, — знаю тільки одне: зараз вона мені за це заплатить.

— Та заспокойтеся ж! — вигукнув Матьє.

— Ну, нічого, — вороже сказав Борис, — це моя справа.

Він підійшов до високої білявки, вклонився їй, і вона, трохи зашарівшись, підвелася. Коли вони почали танцювати, Лола з Івіш пройшли в танку біля Матьє. Білявка пускала бісики, та посміхалася вона досить насторожено. Лола зберігала спокій, вона велично рухалася в танку, й люди розступалися перед нею, щоб виявити пошану. Івіш рухалася задки, піднявшим очі догори, й ні про що не підозрювала. Матьє взяв Борисового ножа за кінчик леза й короткими, сухими ударами постукав колодкою по столі: проллється кров, подумалося йому. Втім, йому все це було анідесь, на думці в нього була Марсель. Він думав:"Марсель, моя дружина", і щось над ним зімкнулося з хлюпотінням. Моя дружина, вона мешкатиме в моєму домі. Отак. Це природно, цілком природно, так само, як дихати чи ковтати слину. В ньому звучало й звучало: іди ж, не наїжачуйся, будь податливий, будь природний. У моєму домі. Я бачитиму її щодня упродовж усього мого життя. Він подумав:"Усе зрозуміло, в мене є життя".

Життя. Він дивився на ці розпашілі обличчя, на ці руді місяці, що пливли на подушечках із хмар:"В них є життя. У всіх. У кожного своє. Вони тягнуться через стіни дансинґу, через паризькі вулиці, перетинаються, перехрещуються і залишаються такими ж суворо індивідуальними, як зубна щітка, бритва, чи предмети туалету, які ніколи не позичаються. Я знав, що в кожного є своє життя. Не знав тільки, що є воно і в мене. Думав собі: я нічого не роблю, я не піддамся цьому. І що ж вийшло? А те, що я втрачав себе всередині". Він поклав ножа на стіл, взяв пляшку і нахилив її над своїм келихом, — вона була порожня. В келиху Івіш іще залишалося трохи шампанського, він узяв його й вихилив.

"Я ловив ґави, читав книжки, кохався. І це залишало слід! Кожен мій порух породжував поза мною самим, у майбутньому, якесь уперте очікування, котре потроху визрівало. Це очікування — це я сам, це я, котрий чекає на роздоріжжях, на середхрестях, у великій залі мерії XIV округу, це я там, у червоному фотелі, чекаю на самого себе, чекаю, коли ж я прийду, в чорному вбранні, з твердим пристібним комірцем, прийду і скажу, вмираючи від палу: так, так, я згоден узяти її за дружину". Він шалено струснув головою, та його життя вперто вимагало свого. "Помалу, але певно, під впливом свого настрою, своїх лінощів, витворив я свою власну мушлю. Тепер кінець, я замурований зусібіч! У центрі моє помешкання зі мною всередині, серед фотелів із зеленої шкіри, зовні ж існує вулиця Ґьоте, я завжди на неї виходжу, проспект дю Мен і ввесь Париж довкруг мене, північ попереду, південь позаду, Пантеон праворуч, Ейфелева вежа ліворуч, Порт-Клинянкур напроти, а посеред вулиці Венсинґеториґа маленька нора з рожевого оксамиту, спальня Марсель, моєї дружини, і Марсель усередині, гола, чекає мене. А довкруг Парижа — Франція, покреслена штрихами доріг в одному напрямку, а далі моря, то голубої, то чорної барви, Середземне голубе, а Північне чорне, Ла-Манш кольору кави з молоком, а ще далі країни, Німеччина, Італія, — Еспанія біла, тому що я не подався туди воювати, — а потім круглі міста на певних відстанях від моєї кімнати. Тамбукту, Торонто, Казань, Нижній Новґород, непохитні, як межові стовпи. Я приходжу, йду собі геть, гуляю, блукаю, та скільки б я не волочився, це все ж таки не що інше, як просто вакації університетського викладача, скрізь, де я не буваю, несу я з собою свою мушлю, я так і залишаюся у своїй кімнаті, посеред своїх книг, ні на один сантиметр не наближаюсь я до Марракеша чи Тамбукту. Навіть якщо я сяду в потяг, на пароплав, ув автобус, навіть якщо поїду на вакації в Марокко, якщо раптом приїду в Марракеш, то все одно залишуся у своїй кімнаті, вдома. І якщо я піду прогулятися майданами, базарами, якщо стисну плече якогось араба, щоб через нього доторкнутися до Марракеша, то що ж, в Марракеші буде цей араб, та не я: я так і залишуся сидіти у своїй кімнаті, супокійний і замислений, яким я й вирішив бути, за три тисячі кілометрів од марроканця і його бурнуса. У своїй кімнаті. Назавжди. Назавжди колишній коханець Марсель, а тепер її чоловік-викладач, назавжди той, хто так і не вивчив анґлійську, не вступив до компартії, не був ув Еспаніїї, назавжди".

"Моє життя". Воно оточувало його. Це був чудернацький предмет без початку й кінця, та все ж його не можна було назвати нескінченним. Він пробігав його очима від одної мерії до другої, від мерії XVIII округу, де він у жовтні 1923 року проходив призивну комісію, до мерії XIV округу, де він одружиться з Марсель у серпні чи вересні 1938 року; це життя мало сенс, невиразний і колихкий, як і будь-яке природне явище, в'язку прісноту, запах куряви й фіялок.

"Я провадив беззубе життя, — подумалося йому. — Беззубе. Ніколи не кусався, все чекав, зберігав себе на потім — і от допіру виявив, що в мене вже немає зубів. Що ж робити? Розтрощити свою мушлю? Легко сказати. Й усе ж таки! Що залишається? Крихітна крапелька смоли, що повзтиме в куряві, залишаючи за собою сяйнисту доріжку".

Він підняв очі й угледів Лолу, на її вустах була недобра посмішка. Він угледів Івіш: вона танцювала, відкинувши голову назад, пропаща, по ній не видно було, якого вона віку, й майбутнього в неї не було:"В неї немає мушлі". Вона танцювала, вона була напідпитку, вона не думала про Матьє. Геть не думала. Наче його ніколи й не існувало. Оркестр заграв арґентинське танґо. Матьє добре його знав, то було "Mio caballo murrio", та він дивився на Івіш, і йому здавалося, ніби він чує цей сумний жорстокий мотив уперше. "Ніколи не буде вона моєю, ніколи не ввійде до моєї мушлі". Він посміхнувся й відчув смиренне освіжаюче страждання, ніжно споглядаючи це маленьке, люте й тендітне тіло, об яке розбилася його свобода. "Люба моя Івіш, люба моя свободо". І зненацька над його розбещеним тілом, над усеньким його життям постала чиста свідомість, свідомість без будь-якого "я", просто дещиця теплого повітря; вона ширяла над ним, вона була як погляд, з високої високости дивилася вона на нього, нікчемну богему, дрібного буржуа, що руками й ногами тримається за свої звички, невдаху інтелектуала, "не революціонера, не бунтаря", на абстрактного мрійника, оточеного своїм плюсклим життям, — і винесла вирок:"Це пропаща людина, так їй і треба". Вона ні з ким не була солідарна, вона оберталася в бульбашці, котра теж оберталася з карколомною швидкістю, вона була розчавлена, пропаща, вона страждала там, на обличчі Івіш, звучала ефемерною й сумовитою мелодією. Червона свідомість, сумовита жалісна мелодійка, mio caballo murrio, вона здатна була на все, справді почувати відчай за еспанців, вирішувати все, що завгодно. Якби ж то так могло тривати й далі... Та далі воно не могло тривати: свідомість роздувалася й роздувалася, мов пухир, ось оркестр замовк, і вона луснула. Матьє опинився наодинці з собою, в глибині свого життя, сухий і суворий, він більше не засуджував себе, й тим більше не приймав себе, він був просто Матьє та й годі. "На один екстаз більше. А далі?" Борис порвернувся на своє місце, вигляд у нього був трохи пригнічений.

— От халепа!

— Що там? — поспитався Матьє.

— Та ця білявка. Мерзенне дівчисько!

— Що вона там накоїла?

Борис насупив брови і, не відповідаючи, здригнувся. Івіш підійшла до столу й сіла поруч із Матьє. Вона була сама. Матьє пробіг поглядом по залі й побачив Лолу поруч із музиками, вона розмовляла із Саррюньяном. Схоже було, що Саррюньян здивований, потім він крадькома кинув погляд у бік високої білявки, яка недбало махала віялом. Лола посміхнулася йому і перетнула залу. Коли вона сіла, вигляд у неї був чудернацький. Борис із цікавістю розглядав свій правий черевик, панувала важка мовчанка.

— Ну, це вже занадто, — вигукнула білявка, — ви не маєте права, нікуди я не піду.

Матьє здригнувся, всі пооберталися. Саррюньян запобігливо схилився над білявкою, неначе метрдотель, що приймає замовлення. Він щось казав їй, тихо й рішуче. Білявка зненацька підвелася.

— Ходімо! — сказала вона своєму приятелеві.

Потім понишпорила в сумочці. Вуста її тремтіли.

— Ні, ні, — сказав Саррюньян, — це буде за мій рахунок.

Білявка зібгала стофранкову купюру й кинула на стіл. Її приятель теж підвівся і з жалем глянув на купюру. Білявка взяла його під руку, й вони подалися геть, високо піднявши голови й похитуючи стегнами.

Насвистуючи, Саррюньян підійшов до Лоли.

— Гаряче нам буде, коли вона повернеться, — сказав він з веселою посмішкою.

— Дякую, — сказала Лола. — Ніколи б не подумала, що це так легко.

Він пішов. Арґентинський оркестр покинув залу, один за одним повернулися неґри зі своїми інструментами. Борис розгнівано зиркнув на Лолу, потім обернувся до Івіш.

— Ходімо танцювати.

Лола спокійно дивилася, як вони підводяться. Та щойно вони відійшли, як обличчя її відразу ж перекосилося.

— В цім шинку ви робите, що захочете, — сказав Матьє.

— Вони в моїх руках, — байдуже мовила вона. — Люди приходять сюди через мене.

Її очі були неспокійні, вона нервово барабанила пальцями по столу. Матьє не знав, що їй іще сказати. На щастя, за хвилю вона підвелася.

— Даруйте, — сказала вона.

Матьє бачив, як вона пройшла через залу і щезла. Він подумав:"Настав час прийняти наркотик". Він залишився сам. Івіш з Борисом танцювали, такі ж чисті, як мелодія, та не такі безжальні. Він одвернувся

7 8 9 10 11 12 13

Інші твори цього автора: