е, о котрій годині повернулися ви додому?
— Першого разу? О восьмій.
— Так от, гроші ще були у скриньці.
— А я вам кажу, що Борис був у кімнаті о сьомій годині.
— Мже, й був, він, мабуть, прийшов побачитися з вами. Але ж ви не заглядали до скриньки?
— Та ні, заглядала.
— О восьмій годині?
— Так.
— Лоло, не кажіть дурниць, — сказав Матьє. — Я ж знаю, що не заглядали. Знаю. О восьмій годині ключ був у мене, й ви не могли відімкнути скриньку. Втім, навіть якби виявили ви крадіжку о восьмій, то, виходить, ви чекали аж до півночі, щоб прийти до мене? О восьмій годині ви спокійно наклали грим, одягнули свою темну сукню і пішли до "Суматри". Правда ж?
Лола вороже зиркнула на нього.
— Хазяйка ж його бачила.
— Так, але ж у скриньку ви не заглядали? О восьмій вечора гроші ще були там. Я прийшов о десятій і взяв їх. Біля конторки була консьєржка, вона бачила мене і може підтвердити. Ви помітили крадіжку лише опівночі.
— Авжеж, — стомлено відказала Лола. — Опівночі. Та це не має значення. В "Суматрі" мені зробилося зле, і я повернулася. Лягла у ліжко і взяла скриньку. Там... там були листи, які мені захотілося перечитати.
Матьє подумав:"І справді, листи. Чому вона хоче приховати, що їх у неї вкрали?" Вони помовчали; часом Лола розгойдувалася назад і вперед, як людина, що спить навстоячки. Нарешті вона мовби прокинулася.
— То це ви обікрали мене?
— Я.
Вона коротко зареготалася.
— Залиште ці балачки для суду, якщо вже вам хочеться заробити півроку замість нього.
— Подумайте, Лоло, який мені зиск ризикувати свободою замість Бориса?
Вона скривила губи.
— Звідки ж я знаю, як ви там на нього впливаєте?
— Та це ж дурня! Послухайте, клянуся вам, це я: скринька стояла біля вікна, під валізою. Я взяв гроші й залишив ключ у замку.
Вуста її тремтіли, вона нервово бгала сумочку.
— Це все, що ви хотіли мені сказати? Тоді дайте мені піти звідси.
Вона хотіла було рушити до дверей, та Матьє перепинив її.
— Лоло, ви не хочете, щоб вас переконали.
Лола відштовхнула його плечем.
— А ви не бачите, в якому я стані? За кого ви тримаєте мене з вашими байками про скриньку? Вона була біля вікна, під валізою, — перекривила вона його голос. — Борис був тут, невже ви гадаєте, ніби я цього не знаю? Ви домовилися, що треба буде сказати цій бабуні Лолі. Пропустіть мене! — несамовито сказала вона. — Пропустіть!
Матьє хотів було взяти її за плечі, та вона відскочила назад і спробувала відкрити сумочку; Матьє видер її і жбурнув на диван.
— Тварюка! — вигукнула Лола.
— Там сірчана кислота чи револьвер? — посміхаючись, запитав Матьє.
Лола затремтіла всеньким тілом. "Готово, — подумав Матьє, — нервовий напад". Здавалося, він бачить безглуздий зловісний сон. Та її треба було переконати. Лола перестала тремтіти. Вона забилася в куток біля вікна і наглядала за ним очима, що так і горіли від безсилої ненависти. Матьє одвернувся: він не боявся її ненависти, та на цьому обличчі був такий розпач і страждання, що цього несила було терпіти.
— Сьогодні вранці я був у вашій кімнаті, — наполегливо сказав він. — Ключ я взяв у вашій сумочці. Коли ви прокинулись, я саме збирався відімкнути скриньку. В мене не було часу покласти ключ на своє місце, й мені спало на думку, що увечері треба ще раз прийти до вашої кімнати.
— Не треба, — сухо відказала Лола, — я бачила, як ви зайшли сьогодні вранці. Коли я з вами заговорила, то ви навіть до ліжка ще не дійшли.
— Я вже заходив один раз і знову повернувся.
Лола посміхнулася, і він неохоче докинув:
— Через листи.
Вона мовби й не чула його: марно було казати їй про листи, вона хотіла думати тільки про гроші, їй треба було про це думати, щоб розпалити в собі лють, її останнє прихистя. Нарешті вона сухо зареготалася і сказала:
— Річ у тому, що вчора ввечері Борис попросив у мене п'ять тисяч франків, розумієте? Саме через це ми й погиркалися.
Матьє відчув своє безсилля: було цілком очевидно, що винуватим тут має бути Борис. "Я повинен був подумати про це", засмучено сказав він сам собі.
— Тож не тратьте сили, — недобре посміхнувшись, мовила вона. — Я дам йому чосу! Якщо вам поталанить забити баки судді, то я розправлюся з ним по-іншому та й годі.
Матьє глянув на сумочку, що лежала на дивані. Лола теж глянула на неї.
— Він просив гроші для мене, — сказав він.
— Авжеж. А книгу пополудні він теж поцупив для вас? Він вихвалявся цим, коли ми танцювали.
Вона вмить затнулася і раптом додала із погрозливим спокоєм:
— А втім, нехай! То це ви мене обікрали?
— Атож.
— Гаразд, поверніть мені гроші.
Матьє спантелично мовчав. Лола додала з переможною іронією:
— Зараз же віддайте їх мені, і я заберу заяву.
Матьє не відповів. Лола сказала:
— Досить. Мені все зрозуміло.
Вона взяла сумочку, й він і пальцем не поворухнув, аби завадити їй.
— Втім, якби вони в мене були, то це теж нічого не означало б, — через силу обізвався він. — Борис міг їх мені передати.
— Я не питаю у вас про це. Я тільки прошу вас віддати їх.
— У мене їх немає.
— Без жартів? О десятій ви обікрали мене, а опівночі у вас уже нічого немає? Вітаю вас.
— Я віддав гроші.
— Кому?
— Не скажу.
Він хутко додав:
— Але не Борисові.
Лола посміхнулася замість відповіді; вона попрямувала до дверей, і він її не зупинив. Він подумав:"Її комісаріят на вулиці Мартір. Я піду туди і все поясню". Та коли він побачив зі спини цю високу чорну постать, що простувала зі сліпою неминучістю катастрофи, то його охопив страх, він подумав про сумочку і зробив останню спробу:
— Гаразд, я скажу: для панни Дюффе, моєї подруги.
Лола відчинила двері і вийшла. Він почув, як вона закричала у передпокої, і серце його аж підскочило в грудях. Лола знову з'явилася в кабінеті, вигляд у неї був, як у божевільної.
— Там хтось є, — сказала вона.
Матьє подумав:"Це Борис".
Та це був Даніель. Він увійшов шляхетною ходою і вклонився Лолі.
— Ось ваші п'ять тисяч франків, пані, — простягаючи їй конверт, сказав він. — Можете переконатися, що це справді ваші гроші.
Матьє одночасно подумав:"Його прислала Марсель" і "Він підслуховував під дверима". Даніель із задоволенням підслуховував, щоб підготувати свою появу.
Матьє запитав:
— А вона...
Даніель жестом заспокоїв його.
— Все гаразд, — сказав він.
Лола дивилася на конверт недовірливо й похмуро, ніби селючка.
— Тут п'ять тисяч франків? — запитала вона.
— Атож.
— А звідки мені знати, що це мої гроші?
— Ви не записали номери банкнот? — запитав Даніель.
— Цього тільки бракувало!
— Ох, пані, — докірливо сказав Даніель, — завжди треба записувати номери!
Матьє раптом осяяло: він згадав їдкий запах "Шипру" і затхлости, котрими тхнуло зі скриньки.
— Понюхайте їх, — сказав він.
Якусь мить Лола вагалася, потім хутко вхопила конверт, роздерла його і притулила банкноти до носа. Матьє боявся, що Даніель зарегочеться. Та той був поважний, мов папа римський, він дивився на Лолу з розумінням.
— І що ж? Ви змусили Бориса віддати їх? — запитала вона.
— Не знаю я особи на ймення Борис, — сказав Даніель. — Подруга Матьє доручила мені віднести йому ці гроші. Я притьмом побіг сюди і, прошу вибачення, пані, випадково почув кінець вашої розмови.
Лола стояла непорушно, руки її звисли уздовж тіла, лівою вона стискала сумочку, права стискала банкноти; вигляд у неї був схвильований і приголомшений.
— Але навіщо ви це зробили? — гостро запитала вона. — Що для вас означають ці п'ять тисяч франків?
Матьє сумовито посміхнувся.
— Та чимало.
І м'яко докинув:
— Тепер треба подумати над тим, щоб забрати вашу заяву, Лоло. Або ж, якщо хочете, заявіть на мене.
Лола одвернула голову і хутко сказала:
— Я ще не подала заяву.
Вона стояла посеред кімнати із зосередженим виглядом. Потім сказала:
— Там були ще листи.
— В мене їх більш нема. Я взяв їх сьогодні вранці для нього, коли він вирішив, що ви померли. Тоді мені й спало на думку повернутися і взяти гроші.
Лола дивилася на Матьє без ненависти, з величезним подивом і якимсь зацікавленням.
— Ви поцупили в мене п'ять тисяч франків! — сказала вона. — Це... сміх та й годі.
Та враз її очі погасли, обличчя посуворішало. В неї був стражденний вигляд.
— Піду я, — сказала вона.
Вони мовчки дали їй пройти. На порозі вона обернулася.
— Якщо він нічого не вкоїв, то чому ж не приходить?
— Хтозна.
Лола коротко схлипнула і притулилася до одвірка. Матьє ступнув до неї, та вона опанувала себе.
— Гадаєте, він повернеться?
— Мені здається, що так. Вони нездатні приносити щастя іншим, але й кидати нездатні теж, для них це ще важче.
— Авжеж, — сказала Лола. — Авжеж. Ну що ж, прощавайте.
— Прощавайте, Лоло. Вам... вам нічого не треба?
— Ні.
Вона вийшла. Вони чули, як за нею зачинилися двері.
— Хто ця літня дама? — запитав Даніель.
— Лола, подруга Бориса Серґіна. Вона трохи несповна розуму.
— Видно по ній, — сказав Даніель.
Матьє почував себе незатишно, залишившись із ним віч-на-віч; йому здавалося, що раптом він знову опинився перед своєю виною. Вона була тут, жива, вона жила в глибині Данієлевих очей, і бозна якої форми прибрала вона в його примхливій і чудернацькій свідомості. Даніель був схильний скористатися з ситуації, що склалася. Сьогодні він був церемонний, зухвалий і понурий, як у найгірші свої дні. Матьє посуворішав і глянув на нього; Даніель був блідий, мов стіна.
— В тебе кепський вигляд, — сказав Даніель з недоброю посмішкою.
— Про тебе можна сказати те ж саме, — відказав Матьє. — Гарно ж ми влипли.
Даніель стенув плечима.
— Тебе прислала Марсель? — запитав Матьє.
— Так.
— Це вона повернула гроші?
— Вони їй не потрібні, — ухильно відказав Даніель.
— Не потрібні?
— Ні.
— Скажи, принаймні, чи є в неї засіб...
— Про це вже мови немає, мій любий, — сказав Даніель. — Це діло минуле.
Він підняв ліву брову й іронічно, немов через уявний монокль, дививися на Матьє. "Якщо він хоче приголомшити мене, — подумав Матьє, — то йому не завадило б пильнувати за своїми руками, а то вони в нього тремтять".
Даніель недбало сказав:
— Я одружуюся з нею. Ми залишимо дитину.
Матьє взяв цигарку і запалив. Голова його дудоніла, неначе дзвін. Він спокійно запитав:
— То ти її кохаєш?
— А чом би й ні?
Йдеться про Марсель, подумав Матьє. Про Марсель! Йому не вдавалося повністю переконати себе в цім.
— Даніелю, — сказав він, — я не вірю тобі.
— Зачекай трохи, то й повіриш.
— Ні, я хотів сказати, що ти не змусиш мене повірити в те, що ти її кохаєш, тож, виходить, за цим стоїть щось інше.
У Даніеля був стомлений вигляд, він умостився на краю письмового столу, одну ногу поставив долі, а другою недбало погойдував. "Та він бавиться", розлючено подумав Матьє.
— Ти страшенно здивуєшся, дізнавшись, що за цим стоїть, — сказав Даніель.
Матьє подумав:"Хай йому дідько! Вона була його коханкою".
— Якщо ти не повинен нічого мені казати, то мовчи, — сухо сказав він.
Даніель якусь мить дивився на нього, наче йому залюбки було інтриґувати його, а потім зненацька підвівся і провів долонею по чолі.
— Кепсько якось воно починається, — сказав він.
Він зачудовано розглядав Матьє.
— Власне, я не те хотів сказати. Послухай, Матьє, я...
Він роблено засміявся.
— Ти повинен серйозно поставитися до того, що я скажу.
— Гаразд. Кажи або ж не кажи, — відказав Матьє.
— Так от, я...
Він затнувся, і Матьє нетерпляче закінчив за нього:
— Ти коханець Марсель. Ти це хотів сказати?
Даніель витріщив очі й засвистів. Матьє відчув, що червоніє.
— Непоганий хід! — захоплено сказав Даніель. — Тобі ж тільки цього й треба, еге? Ні, любий мій, у тебе не буде навіть такого виправдання.
— Ну, то кажи, кажи, — принижено буркнув Матьє.
— Зачекай, — сказав Даніель. — У тебе є щось випити? Віскі, наприклад?
— Ні, — сказав Матьє, — та в мене є білий ром. Незлецька ідея, — докинув він, — зараз хильнемо по шклянці.
Він подався на кухню і відчинив буфет. "Ото вже мерзотником я себе показав", подумалося йому. Він повернувся до кабінету з двома келихами і пляшкою рому. Даніель узяв пляшку і по вінця поналивав келихи.
— Це з "Рому Мартініки"? — запитав він.
— Еге ж.
— Ти ще заглядаєш туди?
— Інколи, — відказав Матьє. — За твоє здоров'я.
Даніель допитливо дивився на нього, неначе Матьє щось приховував.
— За моє кохання! — сказав він, піднімаючи свого келиха.
— Та ти впився, — обурено сказав Матьє.
— Справді, трохи я хильнув, — сказав Даніель. — Та заспокойся. Я був тверезий, коли прийшов до Марсель. Це вже потім...
— Ти прийшов од неї?
— Так. Але по дорозі на хвилю зазирнув у "Фальстаф".
— Ти... ти, мабуть, прийшов до неї відразу ж після того, як я пішов звідти?
— Я чекав, поки ти підеш, — посміхаючись, відказав Даніель. — Побачив, як ти звернув за ріг, і піднявся до неї.
Матьє не зміг утриматися від невдоволеного поруху.
— Ти пантрував за мною? — спитався він. — Що ж, тим ліпше, принаймні Марсель не залишилася сама. То що ж ти хотів мені сказать?
— Та нічогісінько, старий, — з раптовою сердечністю сказав Даніель. — Просто хотів повідомити тобі про своє одруження.
— І це все?
— Все... так, це все.
— Ну, як хочеш, — холодно сказав Матьє.
Вони трохи помовчали, далі Матьє запитав:
— Як... як там вона?
— А ти хотів би почути від мене, що вона у захваті? — іронічно запитав Даніель. — Пощади мою скромність.
— Прошу тебе, — сухо сказав Матьє. — Згода, я не маю права запитувати... Але ж ти прийшов сюди...
— Що ж, — сказав Даніель, — я гадав, що її важче буде переконати — проте вона вхопилася за мою пропозицію, як інфляція за світову економіку.
Матьє побачив у його очах відблиск образи; він хутко сказав, щоб виправдати Марсель:
— Вона вхопилася за тебе, мов потопаючий за соломинку...
Даніель стенув плечима і почав походжати туди-сюди. Матьє не зважувався глянути на нього: Даніель стримувався, він говорив тихо, та вигляд у нього був несамовитий. Матьє схрестив руки і втупився у носаки своїх черевиків. Через силу, мов для самого себе він сказав:
— Значить, вона хотіла дитину? Я не зрозумів цього. Якби вона мені сказала...
Даніель промовчав. Матьє провадив далі:
— Виходить, дитина. Гаразд. Вона прийде на світ. Я... я хотів її знищити. Гадаю, краще буде, якщо вона народиться.
Даніель не відповів.
— Звичайно ж, я ніколи її не побачу? — запитав Матьє.
Навряд чи це було запитання; не чекаючи на відповідь, він додав:
— Ну от. Гадаю, я повинен бути задоволений. У певному розумінні, ти її рятуєш... та я ніяк не можу втямити, навіщо ти це зробив?
— Звичайно, не з філантропії, якщо ти це маєш на увазі, — сухо відказав Даніель. — Але й гидота ж твій ром, — додав він. — І все-таки налий мені ще.
Матьє налляв йому і собі, й вони випили.
— Ну, — сказав Даніель, — і що ж ти збираєшся робити?
— Нічого. Більш нічого.
— А це дівча, Серґіна?
— Ні.
— Ось ти й вільний.
— Овва!
— Що ж, бувай, — підводячись, сказав Даніель. — Я прийшов оддати гроші й трохи заспокоїти тебе: Марсель немає чого боятися, вона мені довіряє. Вся ця історія була для неї жахливим потрясінням, та не можна сказати, що вона по-справжньому нещасна.
— Ти одружишся з нею! — повторив Матьє. — Вона ненавидить мене, — трохи тихіше додав він.
— Постав себе на її місце, — суворо сказав Даніель.
— Знаю. Поставив. Вона казала тобі про мене?
— Зовсім небагато.
— Знаєш, — сказав Матьє, — мені дивно, що ти одружуєшся з нею.
— Шкодуєш?
— Ні, як на мене, то це справжнісіньке лихо.
— Дякую.
— Лихо для вас обох. Не знаю, чому.
— Не турбуйся, все буде гаразд. Якщо народиться хлопчик, то назвемо його Матьє.
Матьє зірвався на ноги, стиснувши кулаки.
— Замовкни! — скрикнув він.
— Гаразд, не гнівайся, — сказав Даніель.
І неуважно повторив:
— Не гнівайся. Не гнівайся.
Він усе не наважувався піти.
— То ти, — сказав Матьє, — прийшов глянути, яке обличчя в мене буде, коли я почую всю цю історію?
— Трохи й задля цього, — сказав Даніель. — Як по правді, то й задля цього теж. У тебе був завжди такий... статечний вигляд: це дратувало мене.
— Що ж, тепер ти побачив, — сказав Матьє. — Не такий уже я і статечний.
— Справдні, не такий.
Даніель ступнув кілька кроків до дверей і раптом повернувся до Матьє; де й подівся його іронічний вигляд, та від цього виглядав він ще гірше.
— Матьє, я гомосексуаліст, — сказав він.
— Як? — перепитав Матьє.
Даніель відступив назад і зачудовано глянув на нього, в очах його палала лють.
— Це викликає в тебе огиду, правда ж?
— Ти гомосексуаліст? — поволі повторив Матьє. — Ні, це не викликає в мене огиди; а чому б воно мало викликати її в мене?
— Прошу тебе, — сказав Даніель, — ти не повинен вдавати переді мною людину широких поглядів...
Матьє не відповів. Він дивився на Даніеля й думав:"Він гомосексуаліст". Особливого подиву й не було.
— Ти нічого не кажеш, — хрипко провадив Даніель. — Маєш слушність. У тебе правильна реакція, в цьому я й не сумнівався, таку реакцію повинна мати кожна здорова людина, та ти міг би залишити її при собі.
Даніель завмер, притиснувши руки до тіла, вигляд у нього був убогий. "І чому це йому захотілося роздирати свої виразки саме переді мною?" — безжалісно подумав Матьє. Він розумів, що повинен щось сказати у відповідь; та його повністю охопила глибока, мертвотна байдужість. Урешті, в ту мить все йому здавалося таким природним, таким нормальним: він був мерзотником, Даніель гомосексуалістом, все воно вкладалося у звичні рамки. Нарешті він озвався:
— Ти можеш бути ким завгодно, мені це анідесь.
— Авжеж, — із погордою посміхнувся Даніель. — Авжеж, тобі воно анідесь. У тебе досить проблем зі своєю власною совістю.
— То навіщо ти мені це сказав?
— Мені... мені хотілося поглянути, яке враження це справить на такого чолов'ягу, як ти, — відкашлявшись, сказав Даніель. — Крім того, тепер є хтось такий, що знає, і, може, мені... мені й самому пощастить повірити у це.
Він позеленів і насилу вимовляв слова, та все ж посміхався. Матьє не зміг витерпіти цієї посмішки й одвернувся.
Даніель усміхнувся.
— Це дивує тебе? Це суперечить твоїм уявленням про гомосексуалістів?
Матьє хутко підняв голову.
— Не пишайся переді мною, — сказав він. — На це важко дивитися. Не варто пишатися переді мною. Може, ти й огидний сам для себе, та не більше, ніж я для себе огидний, ми варті одне одного. Втім, — подумавши, сказав він, — саме тому ти й розповідаєш мені про все це. Це ж не так важко — сповідуватися покидькові; а все ж таки результат від сповіді є.
— Ох ти ж хитрун! — сказав Даніель вульґарним тоном, якого Матьє від нього ніколи не чув.
Вони замовкли. Даніель дивися просто перед собою, погляд його був заціпенілий і непорушний, мов у дідугана. Матьє відчув, як ньому болісно поворухнулося сумління.
— Але якщо ти такий, то навіщо ж одружуєшся з Марсель?
— Це сюди не стосується.
— Я... я не можу тобі дозволити одружитися з нею.
Даніель випростався, його неживе блідаве обличчя вкрилося темно-червоними плямами.
— Справді, не можеш? — пихато запитав він. — А як ти можеш мені не дати цього зробить?
Матьє мовчки підвівся. Телефон був на письмовому столі. Матьє набрав номер Марсель. Даніель насмішкувато дивився на нього. Запала довга мовчанка.
— Гало! — почувся у слухавці голос Марсель.
Матьє здригнувся.
— Гало! — сказав він. — Це Матьє. Я... послухай ми були дурнями. Я хочу... гало! Марсель? Ти мене слухаєш? Марсель! — не тямлячи себе, вигукнув він. — Гало!
Відповіді не було. Він утратив голову і крикнув у слухавку:
— Марсель, я хочу одружитися з тобою!
Запала коротка мовчанка, потім на тому боці почулося щось немовби гавкання, а далі слухавку повісили. Матьє якусь мить тримав слухавку в руці, потім обережно поклав її на стіл. Даніель дивився на нього, не кажучи й слова, та вигляд у нього був далекий від переможного. Матьє ковтнув рому і сів у фотель.
— Гаразд! — сказав він.
Даніель посміхнувся.
— Заспокойся, — втішаючи його, сказав він, — з гомосексуалістів зазвичай виходять гарні чоловіки, це всі знають.
— Даніелю! Якщо ти береш її заміж задля гарного жесту, то ти знівечиш їй життя.
— Не тобі про це казати, — мовив Даніель. — Знаєш, я беру її заміж не задля гарного жесту. Втім, перш за все вона хоче дитину.
— А... а вона знає?
— Ні!
— Чому ж ти береш із нею шлюб?
— З дружби.
Голос його був непереконливий. Вони налляли собі ще, й Матьє уперто сказав:
— Не хочу, щоб вона була нещасна.
— Клянусь, що не буде.
— Вона гадає, що ти кохаєш її?
— Та навряд. Вона запропонувала мешкати в неї, та мене це не влаштовує. Заберу її до себе. Нам здається, що потроху з'явиться і почуття.
Він додав з робленою іронією:
— Я ж збираюся ретельно виконувати подружні обов'язки.
— А хіба...
Матьє почервонів, наче рак.
— Хіба жінок ти теж любиш?
Даніель якось химерно пирхнув.
— Не дуже, — сказав він.
— Я й бачу.
Матьє похнюпився, і від сорому йому аж сльози виступили на очах. Він сказав:
— Відтоді, як я дізнався, що ти одружуєшся з нею, я почуваю до себе ще більшу огиду.
Даніель випив.
— Авжеж, — неуважно і байдуже сказав він, — гадаю, ти повинен досить-таки гидко почувати себе.
Матьє не відповів. Він сидів і дивився на підлогу біля своїх ніг. "Він гомосексуаліст, а вона вийде за нього заміж".
Він розставив руки і почовгав підбором по паркету: його немов би загнали в безвихідь. Раптом тиша зробилася для нього нестерпною, він подумав:"Даніель дивиться на мене" і хутко підняв голову. Даніель і справді дивився на нього, та ще з такою ненавистю, що серце Матьє стислося.
— Чому ти так дивишся на мене? — спитався він.
— Сам знаєш! — відказав Даніель. — Добре знаєш!
— Ти, либонь, не відмовився б всадити мені кулю в голову?
Даніель не відповів. Зненацька Матьє обпекла нестерпна думка.
— Даніелю, ти що, береш із нею шлюб, щоб покарати себе?
— То й що? — байдуже мовив Даніель. — Це стосується тільки мене.
Матьє схопився за голову.
— Боже милий! — вигукнув він.
Даніель хутко додав:
— Це не має жодного значення. Принаймні для неї.
— Ти ненавидиш її?
— Ні.
Матьє сумовито подумав:"Ненавидить він мене".
Даніель знову посміхнувся.
— Доп'ємо? — поспитався він.
— Доп'ємо, — сказав Матьє.
Вони випили, й Матьє відчув, що йому хочеться палити. Він дістав з кишені цигарку й закурив.
— Послухай, — сказав він, — мені анідесь, ким ти там є насправді. Навіть зараз, коли ти мені про це сказав. І все-таки одне я хотів би в тебе запитати: чому ж тобі соромно?
Даніель сухо засміявся.
— Я чекав цього запитання, любий мій. Мені соромно бути гомосексуалістом саме тому, що я гомосексуаліст. Я знаю, що ти мені скажеш:"На твоєму місці я не опустив би руки, треба добиватися місця під сонцем, ця риса не гірша від інших і все таке". Тільки це не стосується мене. Я знаю, ти кажеш мені це саме тому, що сам ти не гомосексуаліст. Всі збоченці соромляться цього, це закладено в їхній природі.
— А хіба не краще було б... прийняти себе таким, яким ти є? — несміливо запитав Матьє.
Даніель начебто розізлився.
— Скажеш мені про це в той день, коли погодишся бути негідником, — суворо відказав він. — Ні. Гомосексуалісти, що вихваляються цим або ж просто з цим змирилися... вони мерці: вони вбили себе через те, що соромилися. Такої смерти я не хочу.
Та ось він мовби заспокоївся і поглянув на Матьє без ненависти.
— Я всього лиш надто прийняв себе, — м'яко сказав він. — Я дуже добре знаю себе.
Говорити вже не було про що. Матьє запалив ще одну цигарку. На дні його келиха залишалося ще трохи рому, й він його допив. Даніель викликав у нього жах. Йому подумалося:"За два, за три роки... чи стану я таким?" Йому раптом захотілося побалакати з Марсель: тільки їй міг він розповісти про своє життя, свої побоювання, свої сподівання. Та він згадав, що більше ніколи не побачить її, і його непогамоване, безіменне бажання поволі обернулося на відчай. Він був самотній.
Даніель, здавалося, міркував про щось: його погляд завмер, губи часом розтулялися. Він коротко зітхнув, і щось змінилося в його обличчі. Ось він провів долонею по чолу: вигляд у нього був здивований.
— Сьогодні я все ж таки попався, — тихо сказав він.
Він посміхався чудернацькою, майже дитячою посмішкою, що така недоречна була на його зеленкуватому лиці, котре мінилося синюватим відтінком від кепсько виголеної щетини. "Це правда, — подумав Матьє, — цього разу він дійшов до краю". Зненацька в голову йому стрілила думка, од котрої аж серце стислося:"Він вільний". І жах, який викликав у нього Даніель, раптом змішався з заздрістю.
— Ти, напевне, у дивному стані, — сказав він.
— Так, я в дивному стані, — відказав Даніель.
Він знай посміхався з добротливим виразом. Потім сказав:
— Дай-но мені цигарку.
— Ти що, палиш? — запитав Матьє.
— Та одну можна. Сьогодні.
Матьє хутко сказав:
— Хотів би я бути на твоєму місці.
— На моєму місці! — без особливого подиву повторив Даніель.
— Еге ж.
Даніель стенув плечима.
— В усій цій історії ти виграв на всіх напрямках.
Матьє гірко посміхнувся. Даніель пояснив:
— Ти вільний.
— Ні, — похитавши головою, сказав Матьє. — Покинути жінку ще не означає отримати свободу.
Даніель з цікавістю глянув на нього.
— Проте сьогодні вранці ти начебто вважав саме так.
— Хтозна. Це не ясно. Все не ясно. Істина в тому, що я кинув Марсель ні задля чого.
Якусь мить він дивився на штори, що погойдувалися від нічного вітру. Його охопила втома.
— Ні задля чого, — повторив він. — У всій цій історії я був тільки відмовою і запереченням: Марсель більше немає в моєму житті, та є все інше.
— Що ж саме?
Матьє широким невизначеним жестом показав на письмовий стіл.
— Оце все, все інше.
Він був зачарований Даніелем. Він думав:"То це і є свобода? Даніель зробив рішучий крок; тепер він уже не може повернути назад: мабуть, йому дивно почувати за собою безпричинний вчинок, якого він і сам майже не розуміє і який переверне догори коренем усе його життя. А я все роблю ні задля чого; можна подумати, що в мене вкрадуть результати моїх учинків; усе відбувається так, наче я завжди зможу почати все спочатку. Не знаю, що я віддав би, аби лиш зробити непоправний крок".
Уголос він сказав:
— Позавчора увечері я бачив чоловіка, що хотів було вступити до еспанського ополчення.
— Та й що?
— А що, духу не вистарчило: тепер він пропав.
— Навіщо ти кажеш це мені?
— Хтозна. Просто так.
— Ти хочеш поїхати в Еспанію?
— Авжеж. Тільки не дуже.
Даніель покинув цигарку і сказав:
— Хотілося б мені постаріти на півроку.
— А мені не хотілося б, — сказав Матьє. — За півроку я буду таким же, як і зараз.
— Принаймні з тими ж докорами сумління, — сказав Даніель.
Він підвівся.
— Ходім вип'ємо ще в "Клариссі", я пригощаю.
— Ні, — сказав Матьє. — Сьогодні ввечері я не хочу напиватися. Якщо я нап'юся, то не знаю, що зроблю.
— Та нічого особливого, — сказав Даніель. — То що, не йдеш?
— Ні. Не хочеш іще посидіти з хвилю?
— Мені треба випити, — сказав Даніель. — Прощавай.
— Прощавай. Я... коли я тебе побачу? — поспитав Матьє.
Даніель збентежився.
— Гадаю, це буде непросто. Марсель сказала мені, що не хоче нічого міняти в моєму житті, та, гадаю, їй буде неприємно, якщо ми зустрічатимемося.
— Ага, отак? Нехай! — сухо сказав Матьє. — Що ж, бажаю успіху.
Даніель посміхнувся йому замість відповіді, і Матьє гостро додав:
— Ненавидиш ти мене.
Даніель підійшов до нього і незграбно й соромливо поклав йому руку на плече.
— Ні, не зараз.
— Але завтра...
Даніель, не відповідаючи, схилив голову.
— Бувай, — сказав Матьє.
— Бувай.
Даніель пішов. Матьє підійшов до вікна і відсунув штори. Надворі стояла прегарна тиха ніч, прегарна й голуба; вітер порозганяв хмари, над покрівлями сяяли зорі. Матьє сперся на поручні балкону і солодко позіхнув. Надворі, під ним, спокійною ходою простував якийсь чоловік; ось він зупинився на розі вулиць Юґенс і Фруадво, задер голову і глянув у небо: то був Даніель. Якась мелодія уривками долинала з проспекту дю Мен, біле світло автомобільних фар ковзнуло в небі, затрималося над димарем і зникло за дахами. То було небо сільського свята, понизане сяйливими зорями, воно пахнуло вакаціями і сільськими вечорницями. Матьє бачив, як зник у сутіні Даніель, і подумав:"Я лишився сам". Сам, та не більше вільний, ніж до того. Вчора він сказав собі:"Аби лиш ото Марсель не існувала". Та це була брехня. "Ніхто не сковував моєї свободи, її випило життя". Матьє зачинив вікно і повернувся до кімнати. Тут іще вчувався запах Івіш. Він вдихнув його, і перед ним знову пройшла ця бурхлива днина. Йому подумалося:"Багато галасу даремно". Даремно: це життя дано було йому ні для чого, та й сам він був нічим, та все ж він не зміниться: він уже сформована людина. Матьє роззувся і завмер, сидячи на поручні фотеля з черевиком у руці; в роті ще солодко пашіло від рому. Він позіхнув: він скінчив цю днину, покінчив зі своєю молодістю. Бита й терта мораль уже тихцем пропонувала йому свої послуги: випробуване епікурейство, іронічну поблажливість, покірність, поважність, стоїчність — все, що дозволяло хвилина за хвилиною деґустувати своє невдале життя. Матьє скинув піджак і почав розв'язувати краватку. Позіхаючи, він подумки повторював:"Отож, це правда, це таки правда: я сягнув зрілого віку".