брудним дзеркалом худорлявий і жорсткий профіль Ральфа, й руки його затремтіли: його охопило нестримне бажання стиснути цю тонку шию з гострим борлаком і змусити її хряснути в його пальцях. Ральф обернув голову до люстерка, він не знав, що Даніель бачить його, і втупився в нього чудернацьким поглядом. "У нього мармиза убивці", здригнувшись, подумав Даніель, та, як по правді, то це були дрижаки від утіхи. "Він зазнав приниження, цей малий самець, тож ненавидить мене". Він почав зволікати з краваткою. Ральф знай дивився на нього, й Даніель упивався цією ненавистю, котра об'єднувала їх обох, пекучою ненавистю, котрій, здавалося, було років з двадцять, вона вже зробилася одержимістю; це його очищало. "Одної прегарної днини отакий хлоп'яга всадить мені ножа у спину". Молоде обличчя зненацька заповнить собою все дзеркало та й по всьому, настане ганебна смерть, якої він і заслуговує. В кімнаті було гаряче, як у печі.
— В тебе немає рушника?
В Даніеля були вогкі долоні.
— Погляньте у глечику.
У глечику валявся замурзаний рушник. Даніель ретельно витер долоні.
— В цьому глечику, мабуть, ніколи не було води. Схоже, ви обоє нечасто вмиваєтеся.
— Ми вмиваємося під краном у коридорі, — шорстко відказав Ральф.
Запала мовчанка, потім він пояснив:
— Так зручніше.
Він сидів на краю розкладачки і взувався, згорбившись і піднявши праве коліно. Даніель дивився на цю молоду спину й молоді м'язисті руки, що виглядали із коротких рукавів сорочки: в цьому хлопчині є якийсь чар, об'єктивно виснував він. Та цей чар викликав у нього відразу. Ще хвилина, і він буде надворі, й усе буде в минулому. Та Даніель знав, що його чекало надворі. Надіваючи піджак, він завагався: плечі й груди були геть мокрі від поту, йому подумалося, що під вагою піджака лляна сорочка прикипить до вогкого тіла.
— В тебе гаряче, як у пеклі, — сказав він Ральфові.
— Бо під самісіньким дахом.
— Котра ж година?
— Щойно вибило дев'яту.
До початку дня треба згаяти десять годин. Спати він не ляже. Коли після цього вкладаєшся спати, то робиться набагато тяжче. Ральф підняв голову.
— Я хотів спитатися у вас, пане Ляліку... це ви нараяли Боббі повернутися до того аптекаря?
— Нараяв? Та ні ж бо. Просто сказав йому, що він учинив як дурень, покинувши цю роботу.
— А, тоді гаразд. Це не одне й те ж. Сьогодні вранці він сказав мені, що піде просити вибачення і що цього хотіли ви, та по очах видно було, що бреше.
Обоє зневажливо посміхнулися. Даніель хотів одягнути піджак, та все не зважувався.
— Я сказав йому: роби, що хочеш, — нагинаючись, провадив Ральф. — Мені це анідесь. Якщо вже тобі радить пан Лялік... Але тепер зрозуміло, що й до чого.
Він розлютовано смикав за шнурок лівого черевика, зав'язуючи вузол.
— Я нічого йому не казатиму, — обізвався Ральф, — він такий, що не дихне, як не брехне. Та є тут один хлопчина, котрого я таки застукаю колись у темному закутку.
— Аптекар?
— Еге ж. Але не старий. Отой молодий покидьок.
— Учень?
— Еге ж. Він гомик. Це він розповів у аптеці про нас із Боббі. Нехай Боббі не дуже пишається, що повернувся в цю діру. Та не сумнівайтеся, якось увечері я зловлю цього учня, коли він ітиме додому.
Його лице скривилося від лютої посмішки, він упивався своїм гнівом.
— Підвалю до нього, руки в кишенях, вигляд — як у справдешнього зарізяки. "Впізнав мене? Еге? Тоді все гаразд. То що ти там про мене варнякав? Га? Що ти про мене варнякав?" О, покидьок не на жарт перепудиться! "Нічого я не казав! Нічого не казав!" "А, ти нічого не казав?" І під дихало — гуп, збиваю його з ніг, плигаю на нього і мордякою його об хідник, об хідник!
Даніель дивився на нього з іронічною роздратованістю й думав:"Усі вони однакові". Всі. Крім Боббі, котрий завжди був бабою. Після цього діла вони завжди полюбляють розбалакувати, що натовчуть комусь пику. Ральф пожвавішав, очі горіли як у вовка, вуха пашіли; в нього була потреба у метких, різких рухах. Даніель не зміг погамувати в собі бажання принизити його ще дужче.
— Ну, а якщо він тебе відлупцює?
— Він? — люто посміхнувся Ральф. — Нехай тільки спробує! Он спитайте в того паруб'яги з "Орієнталя": той уже отримав добру науку. Паруб'язі тридцять років, отакенні ручиська. Він нахвалявся, що викине мене за шкірку.
Даніель зухвало посміхнувся.
— І ти, певна ж річ, відлупцював його, як гамана.
— О, підіть та запитайте! — ображено відказав Ральф. — Нас бачило, мабуть, душ із десять. "Давай-но вийдемо", сказав я йому. Там був Боббі й ще один чолов'яга, височенний такий, я бачив його колись із вами, Корбен, із бойні він. От цей паруб'яга виходить. "Ти що, — каже, — хочеш дати мені чосу, мені, сімейному чоловікові?" А я йому як затоплю! Зразу прямісінько в око, а потім ліктем. Отак! У мармизу! — Ральф зірвався на ноги, показуючи, як розгорталася бійка. Він крутився як веретено, вигинаючи свої зграбні міцні сідниці, обтягнуті голубими штаньми. Даніель відчув, що його охоплює лють, йому захотілося вдарити Ральфа. — Кров цебеніла з нього, як із кабана! — провадив Ральф. — Гуп! А потім за ноги та брязь об землю! Він так і заорав носом, цей сімейний чоловік!
Ральф замовк, грізний і набундючений, в ореолі своєї доблесті. Він скидався на якусь хижу комаху. "Їй-богу, я уб'ю його", подумав Даніель. Йому не дуже вірилося в усі ці балачки, та все-таки його принижувало, що Ральф повалив додолу тридцятирічного чоловіка. Він зареготався.
— Вдаєш із себе вояку, — насилу вимовив він, — та колись таки дістанеш своє.
Ральф теж зареготався, й вони підступилися одне до одного.
— Вояку я не вдаю, — відказав він, — та здорованів не боюся.
— То ти нікого не боїшся? — поспитав Даніель. — Еге? Зовсім нікого?
Ральф був червоний мов рак.
— Здоровані не такі вже й дужі! — відказав він.
— А ти? Ану покажи, який ти дужий, — штовхаючи його, запропонував Даніель.
Ральф на хвилю завмер із роззявленим ротом, потім очі його зблиснули.
— З вами я поміряюся силою. Просто так, звичайно, — хрипко сказав він. — Та вам не здолати мене.
Даніель ухопив його за пояс.
— А ось зараз побачимо, дитинко.
Ральф був гнучкий і міцний: під пальцями Даніеля перекочувалися молоді м'язи. Боролися вони мовчки, і Даніель почав тяжко дихати, йому невиразно здавалося, ніби він гладкий і вусатий. Ральфові вдалося його підняти, та Даніель пхнув його обома руками в обличчя, і Ральф його випустив. Вони знову стояли один напроти одного, посміхаючись і скипаючи від ненависти.
— А, так ви хочете битися? — якимсь чудернацьким голосом промовив Ральф. — Битися хочете, еге?
Зненацька він, нагнувши голову, кинувся на Даніеля. Даніель ухилився від удару і вхопив Ральфа за потилицю. Він уже захекався, а в Ральфа не видно було і сліду втоми. Вони знову зчепилися і закружляли посеред кімнати. Даніель відчув у роті гострий і гіркий присмак. "Треба кінчати з цим, а то він здолає мене". Він щосили пхнув Ральфа, але той утримався на ногах. Даніеля охопила шалена лють, він подумав:"Та я ж кумедний". Він хутко нагнувся, вхопив Ральфа за поперек, підняв його, жбурнув на ліжко і тут-таки упав на нього. Ральф відбивався і пробував навіть дряпатися, та Даніель ухопив його за зап'ястя і притиснув до подушки. Вони довгенько залишалися в цій позиції: Даніель ухоркався і не міг підвестись. Ральф був прикутий до ліжка, безсилий і розчавлений тягарем дорослого дядька, сімейного чоловіка. Даніель з утіхою дивився на нього: в очах Ральфа скипала ненависть, він був прегарний.
— І хто кого здолав? — захекано поспитав Даніель. — Хто ж кого здолав, синку?
Ральф відразу ж посміхнувся і насилу вимовив:
— Та ви ж силань, пане Ляліку.
Даніель відпустив його і звівся на ноги. Він засапався і відчував приниження. Серце гамселило, як навіжене.
— Колись був я силанем, — сказав він. — А тепер он захекався.
Ральф підвівся і поправив поправив комірець сорочки, подих його був нормальний. Він спробував було засміятися, та в очі Данієлеві не дивився.
— Подих то дрібниці, — сказав він, — треба тренуватися.
— Ти добре вмієш битися, — сказав Даніель, — та в нас велика вагова ріжниця.
Обоє збентежено засміялися. Данієлеві хотілося згребти Ральфа за горлянку і дати йому гарного ляпаса. Він одягнув піджак; мокра від поту сорочка відразу ж прилипла до тіла.
— Гаразд, — сказав він, — піду я. Бувай.
— До побачення, пане Ляліку.
— Я тут заховав для тебе дещо, — сказав Даніель. — Пошукай добре та й знайдеш.
Двері зачинилися, Даніель спустився східцями, ноги його були мов з вати. "Передовсім треба буде помитися, — подумалося йому, — помитися з ніг до голови". Коли він виходив надвір, в голову йому стрілила думка, од котрої він завмер на місці: вранці, перед тим, як вийти з дому, він поголився і залишив на коминку бритву з широко відкритим лезом.
Відчиняючи двері, Матьє натиснув на легкий, приглушений дзвоник. "Вранці я його й не помітив, — подумалося йому, — напевне, його вмикають увечері, після дев'ятої". Він скоса зиркнув крізь шибу конторки й угледів тінь: там хтось був. Не поспішаючи, він підійшов до стенду з ключами. Кімната 21. Ключ висів на цвяху. Матьє хутко взяв його й поклав до кишені, потім обернувся і рушив назад до східців. Позаду відчинилися двері.
— Агов! А куди це ви йдете? — грубо запитали його.
Матьє обернувся і побачив високу кощаву жінку в пенсне. Вигляд у неї був поважний і стривожений. Матьє усміхнувся їй.
— Куди це ви йдете? — повторила вона. — Що, дозволу питатися вже не треба?
Болівар. Негра звали Болівар.
— Я до пана Болівара, на четвертий поверх, — спокійнісінько відказав Матьє.
— Може, й так! А що ви робили біля стенду з ключами? — підозріливо запитала жінка.
— Я глянув, чи є його ключ.
— Та й що?
— Нема його. Болівар удома, — відказав Матьє.
Жінка підійшла до стенду. Один шанс із двох.
— Справді, — з розчарованим полегшенням сказала вона. — Він удома.
Нічого не відповівши, Матьє рушив угору. На майданчику четвертого поверху він на мить зупинився, потім застромив ключа в замкову шпарину кімнати 21 і відімкнув двері.
Кімната тонула в нічній пітьмі. В пітьмі червоної ночі, що просякла лихоманкою і парфумами. Матьє замкнув двері на ключ і підійшов до ліжка. Спочатку він простягнув руки вперед, щоб не наткнутися на що-небудь, та незабаром звик до темряви. Ліжко було неприбране, біля узголів'я лежали дві подушки, на них ще збереглися ум'ятини від двох голів. Матьє став навколішки перед скринькою й відчинив її; його трохи занудило. Банкноти, які він не взяв уранці, лежали на пачці листів: Матьє взяв п'ять папірців, для себе він геть нічого не хотів красти. "Що робити з ключем?" Він трохи подумав, а потім вирішив залишити його в замковій шпарині скриньки. Підводячись, він помітив праворуч у глибині кімнати двері, яких він не побачив уранці. Він підійшов до них і відчинив: це була вбиральня. Матьє витер сірника і вгледів у дзеркалі своє обличчя, позолочене відкидами полум'я. Він дивився на себе, поки полум'я не згасло, потім кинув сірника і повернувся до кімнати. Тепер він чітко розрізняв меблі, Лолине вбрання, її піжаму, її халат, її домашню сукню і костюм, все це було дбайливо розвішано на стільцях і висіло на вішалках; він недобре засміявся і вийшов.
Коридор був порожній, та десь лунали кроки і сміх. Східцями хтось піднімався. Матьє хотів було повернутися до кімнати; та ні, йому було байдуже, зловлять його чи ні. Він застромив ключа до замкової шпарини і замкнув двері на два оберти. Коли він випростався, то угледів жінку й солдата, що ішов поруч з нею.
— Нам на п'ятий, — сказала вона.
— Високо, — сказав солдат.
Матьє пропустив їх, потім спустився вниз. Він весело подумав, що залишилося зробити найважче: знову повісити ключа на стенд.
На другому поверсі він зупинився і перехилився через поруччя. Консьєржка спиною до нього стояла на порозі вхідних дверей, вона дивилася на вулицю. Матьє безгучно спустився униз і повісив ключа на гвіздок, далі м'якою котячою ступою піднявся на сходовий майданчик, трохи зачекав і, гучно тупаючи ногами, спустився по східцях. Консьєржка обернулася, і Матьє, проходячи, попрощався з нею:
— До побачення, пані.
— До побачення, — буркнула вона.
Матьє вийшов, він відчував її погляд, який впирався йому в спину, йому хотілося сміятися.
Вмерла зміюка, вмерла й отрута. Він простує широкими кроками на ватяних ногах. Йому страшно, в роті пересохло. Вулиці надто вже голубі, днина занадто гожа. Полум'я біжить уздовж ґнота, а в кінці його барило з порохом. Він підіймається східцями, перестрибуючи через сходинки, йому важко встромити ключа в замкову шпарину, рука його тремтить. Дві кішки втікають поміж його ногами: тепер вони жахаються його. Вмерла зміюка.
Бритва тут, на нічному столику, вона широко розкрита. Він бере її за колодку і розглядає. Колодка чорна, лезо біле. Полум'я біжить уздовж ґнота. Він проводить пальцем по лезу бритви, на кінчику свого пальця він почуває кислуватий присмак порізу, здригається: моя рука все повинна зробити сама. Бритва тут не допоможе, вона бездіяльна, в неї стільки ваги, як у комахи на руці. Він ступає декілька кроків кімнатою, він чекає допомоги, якогось знаку. Та все непорушне й мовчазне. Непорушний стіл, непорушні стільці, вони пливуть у непорушному світлі. Він стоїть самотою, тільки він живий у цьому сліпучо-голубому сяєві. Ніщо мені не допоможе, нічого не відбудеться. В кухні чутно дряпання котячих пазурів. Він спирається долонею на стіл, той відповідає йому таким самим тиском, ні більшим, ні меншим. Речі — це раби. Покірні. Слухняні. Моя рука зробить усе. Від хвилювання і тривоги він позіхає. Більше від хвилювання, ніж від тривоги. Він сам у цьому оточенні. Ніщо не штовхає його до дії, та ніщо й не заважає: потрібно діяти самому. Його вчинок всього лиш відсутність. Ще немає кривавої квітки поміж його ногами; ще немає червоної калюжі на паркеті. Він дивиться на підлогу. Паркет однаковий, гладенький, тут немає місця для червоної плями. Я лежатиму долі, непорушний, із розстебнутими й липкими штаньми; бритва буде на підлозі, червона, щербата, непорушна. Він зачаровано дивиться на бритву, на паркет: от якби він міг досить наочно уявити собі цю червону калюжу й цей опік, так, щоб утілилися вони самі по собі, щоб не треба було робити цей порух. Біль я витерплю. Я хочу його, закликаю його. Та цей порух, оцей порух... Він дивиться на підлогу, далі на лезо. Дарма: повітря м'яке, кімната тоне у м'яких сутінках, бритва м'яко лиснить і м'яко тяжіє в долоні. Порух, потрібно тільки один порух, теперішність висить на першій же краплині крови. Моя рука, моя рука повинна вчинити все це.
Він іде до вікна, дивиться в небо. Потім закриває штори. Лівою рукою. Вмикає світло. Лівою. Бере гаманець. Дістає п'ять тисяч франків. Пише на конверті:"Для пана Делярю, вулиця Юґенс, 12". Кладе його на столі, так, щоб було видно. Підводиться, йде, разом зі зміюкою, що приліпилася до його живота, вона смокче його, він добре відчуває це. Так або ні. Він потрапив у пастку. Треба вирішувати. Попереду ще ціла ніч. Він сам, наодинці з собою. Цілу ніч. Його права рука знову бере бритву. Він боїться своєї руки, він пантрує за нею. Вона геть заклякла. Він каже:"Гайда!" І легесенькі лоскітливі дрижаки пронизують його від попереку до потилиці. "Гайда, кінчай же з цим!" Якби ж то можна було зробитися покаліченим, як ото схоплюєшся вранці на ноги після того, як задзеленчить будильник, не знаючи, як і коли прокинувся. Та спочатку потрібно зробити цей соромітний порух, цей порух біля пісуару, довго й терпляче розстібати штани. Непорушність бритви передається його долоні. Його руці. Живе, гаряче тіло з кам'яною рукою. Величезна рука статуї, непорушна, холодна, з бритвою на кінці. Він розціплює пальці. Бритва падає на стіл.
Бритва тут, на столі, широко розкрита. Ніщо не змінилося. Він може простягнути руку і знову взяти її. Непорушна бритва підкориться йому. Ще є час; часу ще доволі, попереду в мене ціла ніч. Він ходить по кімнаті. Він уже не ненавидить себе. Він уже нічого не хоче, він пливе. Зміюка тут, у нього поміж ногами, пряма і тверда. Мерзота! Якщо тобі так огидно, хлопчику мій, то бритва тут, на столі. Вмерла зміюка... Бритва. Бритва. Він кружеляє докруг столу, не спускаючи з неї очей. Ніщо не може завадити тобі її взять? Ніщо. Все непорушне і спокійне. Він простягає руку, мацає лезо. Моя рука зробить усе. Він плигає назад, розчиняє двері й вибігає на східці. Один із його котів, здурівши од переляку, жене по східцях поперед нього.
Даніель гнав по вулиці. Десь там нагорі залишилися відчинені навстежень двері, запалена лампа, бритва на столі; темними східцями вештаються коти. Ніщо не заважало йому повернутися назад. Кімната покірно чекає на нього. Ніщо не вирішено, ніщо ніколи не буде вирішено. Потрібно бігти, бігти якмога далі, зануритися у світло, в натовп, знову зробитися людиною серед людей, щоб на тебе дивилися інші люди. Він добіг до "Руа Олаф" і, задихаючись, штовхнув двері.
— Віскі! — захекано вимовив він.
Серце гамселило так, що аж у кінчиках пальців чутно було, в роті був присмак чорнила. Він сів за окремим столиком у глибині зали.
— У вас втомлений вигляд, — шанобливо сказав офіціянт.
Це був високий норвежець, він розмовляв по-французькому без акценту. Він зичливо глянув на Даніеля, і той відчув себе заможним відвідувачем, котрий залишає гарні чайові. Він посміхнувся.
— Я кепсько почуваю себе, — пояснив він. — Мене трохи лихоманить.
Офіціянт похитав головою і пішов. Даніель знову занурився у свою самоту. Там, зверху, на нього чекала кімната, геть напоготові, двері відчинені навстежень, на столі блищить бритва. "Я ніколи не зможу повернутися додому". Він питиме стільки, скільки треба буде. А о четвертій ранку офіціянт разом із барменом занесе його в таксі. Як це бувало щоразу.
Офіціянт повернувся з наполовину налитою шклянкою і пляшкою води "Пер'є".
— Якраз те, що ви полюбляєте, пане, — сказав він.
— Дякую.
У цьому тихому барі Даніель був сам. Білясте світло мусувало довкруг нього; світле дерево перегородок м'яко лисніло; перегородки були вкриті товстим шаром лаку, на дотик він був липкий. Даніель налляв у шклянку води "Пер'є", й віскі якусь мить пінилося, метушливі пухирці піднімалися на поверхню, вони поспішали, неначе пліткарки, потім ця невеличка метушня ущухла. Даніель дивився на жовту рідину, де плавала рідка піна: схоже на вивітрене пиво. В барі балакали по-норвезькому невидні офіціянт і бармен.
— Офіціянте, ще одну!
Він змів рукою свою шклянку зі столу, і вона з дзенькотом розбилася об кахляну підлогу. Бармен і офіціянт миттю замовкли; Даніель нагнувся і заглянув під стіл: рідина помалу текла по кахлях, простягаючи свої мацаки до ніжки стільця.
Прибіг офіціянт.
— Я такий незграба! — посміхаючись, простогнав Даніель.
— Замінити? — поспитав офіціянт.
Він нахилився, щоб витерти калюжу і зібрати розбите шкло, його сідниці напружилися.
— Авжеж... ні, — хутко сказав Даніель. — Це було попередження, — жартівливо додав він. — Сьогодні ввечері мені не варто пити міцні напої. Дайте півпляшки "Пер'є" і скибку цитрини.
Офіціянт пішов. Даніель трохи заспокоївся. Непрозора теперішність перетворювалася довкруг нього. Запах імбиру, білясте світло, дерев'яні перегородки...
— Дякую.
Офіціянт відкоркував пляшку і налляв половину шклянки. Даніель випив і поставив шклянку на стіл. "Я знав, знав, що не зроблю цього!" Коли він сягнистим кроком прямував по вулиці, коли, перестрибуючи сходинки, біг по східцях, то вже тоді він знав, що не доведе цього до кінця, знав це, коли брав до рук бритву, він і на хвильку не сумнівався, що за нікчемний мартопляс! Тільки наприкінці йому пощастило настрахати себе, й тоді він накивав п'ятами. Даніель узяв шклянку і стиснув її в руці: він щосили хотів викликати огиду до себе, й зараз для цього була пречудова нагода. "Негідник! Боягуз і мартопляс: негідник!" На мить йому здалося, що йому таки поталанить це зробити, та ні, все це були тільки слова. Треба було... А, не має значення хто, не має значення, який суддя, він згоден був на будь-якого суддю, тільки не на себе самого, не на цю жорстоку зневагу до самого себе, в якій ніколи не було достатньо потуги, не на цю кволу вмирущу зневагу, яка щомиті сходить майже нанівець, та до кінця все ж таки не пропадає. Якби ж про нього знав хто-небудь іще, якби ж то він міг відчути, як на нього давить важка зневага іншого... Та я ніколи не зможу, краще я каструю сам себе. Він глянув на годинника, одинадцята вечора, до ранку треба згаяти ще вісім годин. Час не рухався.
Одинадцята! Він здригнувся:"Матьє зараз у Марсель. Вона розмовляє з ним. У цю самісіньку мить вона балакає до нього, обнімає його за шию, вважає, що він не досить швидко переходить до оголошення своїх намірів... Це теж зробив я. Він затремтів усеньким тілом: Матьє поступиться, неодмінно поступиться, я знівечив йому життя.
Він поставив на стіл свою шклянку, він завмер з непорушним поглядом, він не міг ні зневажати себе, ні забути за себе. Він хотів померти, а натомість існує, вперто змушує себе жити на світі. Та йому хотілося б померти, він думає, що хотів би померти, він думає, що думає, що хотів би померти... Та є один спосіб.
Він промовив це уголос, і до нього підбіг офіціянт.
— Ви гукали мене?
— Так, — неуважно сказав Даніель. — Це вам.
Він кинув на стіл сто франків. Є один спосіб. Спосіб усе владнати! Він випростався і хутко попрямував до виходу. "Пречудовий спосіб". Він посміхнувся: він завжди тішився, коли випадала нагода гарно пожартувати з себе.
XVII
Матьє тихо зачинив двері, трохи піднявши їх на завісах, щоб не зарипіли, потім поставив ногу на першу сходинку, нахилився і розв'язав шнурок. Груди його торкалися коліна. Він скинув черевики, взяв їх у ліву руку, випростався і поклав правицю на поручні, піднявши погляд на блідо-рожевий туман, що висів у сутінках. Він уже не засуджував себе. Він помалу піднімався у темряві, пильнуючи, щоб не рипіли сходинки.
Двері до кімнати були прохилені; він пхнув їх. Всередині все було просякнуто важкими пахощами. На ліжку сиділа жінка, вона дивилася на нього й усміхалася — то була Марсель. Вона була зодягнута в прегарний білий халат з позолоченим поясом і ретельно нарум'янилася, вигляд у неї був урочистий і радісний. Матьє зачинив двері і завмер, опустивши руки, йому аж подих перехопило від нестерпної розкоші буття. Він тут, тут він розцвітав, поруч із цією усміхненою жінкою, геть зануреною в цей запах хвороби, цукерок і кохання. Марсель відкинула голову і лукаво зиркнула на нього крізь приплющені повіки. Він усміхнувся у відповідь і пішов сховати черевики до стінної шафи. Напоєний ніжністю голос видихнув у його спину:
— Милий мій...
Він хутко обернувся і притулився спиною до шафи.
— Вітаю, — тихо відказав він.
Марсель підняла руку до скроні й поворухнула пальцями.
— Вітаю, вітаю!
Вона підвелася, обняла його за шию і поцілувала, просунувши язика в його рот. На повіки вона наклала голубі тіні, в коси була заколота квітка.
— Тобі гаряче, — сказала вона, ніжно проводячи долонями по його потилиці.
Вона дивилася на нього знизу вгору, трохи відкинувши голову і висовуючи кінчик язика поміж зубами, схвильована і щаслива, вона була прегарна. В Матьє аж серце стислося, коли він подумав про незугарну худорбу Івіш.
— Ти така весела, — сказав він. — а вчора по телефону мені здалося, ніби в тебе кепський настрій.
— Ні, просто я була дурненька. Та сьогодні все добре, навіть дуже добре.
— Як ти провела ніч?
— Спала як убита.
Вона знову його поцілувала, і він відчув на своїх губах оксамитовість її вуст, а потім гарячу, швидку і голу плоть, її язик. Він м'яко випручався з обіймів. Під халатом вона була гола, він бачив її прегарні перса і відчув у роті солодкавий присмак. Вона взяла його за руку і потягла до ліжка.
— Сядь біля мене.
Він сів. Вона і далі тримала його руку в своїх долонях, раз по разу незграбно стискаючи її, і Матьє здавалося, ніби тепло цих долонь піднімається йому аж під пахви.
— В тебе так гаряче, — озвався він.
Вона не відповіла, вона поїдала його очима, вуста її були розтулені, на обличчі смиренний і довірливий вираз. Матьє покрадьки простяг ліву руку біля живота і застромив її до кишені штанів, щоб дістати цигарки. Марсель перехопила цю руку і неголосно скрикнула:
— Ох! Що це в тебе з рукою?
— Порізався.
Марсель випустила праву руку Матьє і вхопила ліву; вона перевернула її, неначе млинець, і почала уважно розглядати долоню.
— Але ж пов'язка страшено брудна, може бути зараження! Там набилася грязюка, звідки вона?
— Упав.
Вона поблажливо засміялася.
— І порізався, і впав. Бачили ви такого недотепу! Але що ж ти накоїв? Зачекай-но, поміняю тобі пов'язку, бо з цією далі вже ніяк.
Вона розбинтувала руку Матьє і похитала головою.
— Яка ж погана рана, де це ти її доскочив? Зайвого хильнув чи що?
— Та ні. То було вчора увечері, в "Суматрі".
— В "Суматрі"?
Широкі бліді щоки, золоті кучері, завтра, завтра я підніму для вас коси.
— Це Борисова витівка, — відказав Матьєю. — Він придбав ножа і почав дражнити мене, мовляв, у мене не вистачить духу вгородити його собі у долоню.
— А ти, звичайно ж, відразу і вгородив. Ні, ти геть з глузду з'їхав, сердего мій, ці дітлахи скоро верхи на тобі їздитимуть. Погляньте лишень на цю бідолашну скалічену лапу.
Долоня Матьє непорушно лежала в її гарячих руках; рана була огидна, з темним гнійним струпом. Марсель поволі підняла руку Матьє до обличчя, глянула уважно на неї, а потім зненацька нахилилася і смиренно припала вустами до рани. "Та що це з нею?" — подумав Матьє. Він пригорнув її до себе і поцілував у вухо.
— Тобі добре зі мною? — поспиталася Марсель.
— Авжеж.
— По тобі цього не видно.
Замість відповіді Матьє усміхнувся. Марсель підвелася і пішла до шафи по аптечку. Вона обернулася до нього спиною, звелася навшпиньки і підняла руки, щоб дістати до верхньої полиці; рукави ковзнули вниз. Матьє дивився на ці оголені руки, які він так часто пестив, і колишні бажання знову поворухнулися в його серці. Марсель повернулася до нього з незграбною моторністю.
— Дай-но лапу.
Вона полляла спиртом маленьку губку і почала промивати рану. Він відчував на своєму стегні тепло так добре знайомого тіла.
— Лизни!
Марсель простягла йому стьожку пластиря. Він висолопив язик і слухняно лизнув рожеву тканину. Марсель наклала пластир на рану, взяла стару пов'язку і якусь мить тримала її кінчиками пальців, розглядаючи її з веселою відразою.
— А що мені робити з цією гидотою? Викину я її в сміття, коли ти підеш.
Вона хутко перев'язала йому руку чистим бинтом.
— То це Борис почав тебе дражнити? І ти розчикрижив собі руку? Старий дітвак, їй-богу! А він теж таке зробив?
— Та ні, звичайно, — відказав Матьє.
Марсель зареготалася.
— Він обвів тебе круг пальця!
Вона затиснула в зубах шпильку і почала обіруч роздирати бинт. Із шпилькою в зубах вона сказала:
— А Івіш теж там була?
— Коли я порізався?
— Еге ж.
— Ні. Вона танцювала з Лолою.
Марсель заколола пов'язку шпилькою. На сталевій головці залишилося трохи помади.
— Ну, ось! Готово. Ви гарно повеселилися?
— Так собі.
— В "Суматрі" добре? Знаєш, що я хочу? Щоб ти колись мене туди повів.
— Але ж це стомить тебе, — невдоволено сказав Матьє.
— Та бодай раз... Влаштуємо собі справжнє свято, ми ж давно вже нікуди не ходили разом.
Не ходили! Матьє роздратовано повторив цей подружній вислів: Марсель завжди не вміла обирати потрібні слова.
— Ти як? — поспиталася вона.
— Послухай, — сказав він, — так чи інакше, це буде не раніше, ніж восени: до того часу тобі треба гарненько відпочити, та й ресторан зачиниться, як це буває щороку. Лола вирушає на гастролі до Північної Африки.
— Гаразд, підемо восени. Обіцяєш?
— Обіцяю.
Марсель збентежено кахикнула.
— Бачу, ти трохи гніваєшся на мене, — сказала вона.
— Я?
— Авжеж... Позавчора я так недобре поводила себе.
— Та ні. Чому б це?
— Так. Я нервувала.
— Ще б пак. І все через мене, бідолашко ти моя.
— Тобі немає за що докоряти собі, — довірливо сказала вона. — І раніше теж не було за що.
Матьє не зважувався обернутися до неї, він надто вже чітко уявляв собі вираз її обличчя, йому нестерпна була ця незбагненна і незаслужена довіра. Запала довга мовчанка: вона, звичайно ж, чекала ніжних слів, слів прощення. Матьє не витримав:
— Ось глянь, — озвався він.
Він дістав з кишені гаманця і кинув його на коліна. Марсель витягнула шию і поклала підборіддя на його плече.
— На що я повинна дивитися?
— На це.
Він дістав із гаманця банкноти.
— Одна, дві, три, чотири, п'ять, — перелічив він, переможно ляскаючи папірцями. Вони ще пахнули Лолою. Матьє зачекав, тримаючи гроші на колінах, та оскільки Марсель і слова не сказала, то він обернувся до неї. Марсель підняла голову і, примружившись, дивилася на гроші. Здавалося, вона нічого не тямила. Ось вона поволі промовила:
— П'ять тисяч франків.
Матьє зробив широкий жест, маючи намір покласти гроші на нічний столик.
— Авжеж! — сказав він. — П'ять тисяч франків. Ох і непросто було їх знайти.
Марсель не відповіла. Вона кусала нижню губу і недовірливо дивилася на гроші; вона аж постаріла враз. Та все ж вона сумовито і заразом довірливо дивилася на Матьє. Потім сказала:
— А я думала...
Матьє перебив її і лагідно заговорив:
— Тепер ти зможеш піти до того жида. Здається, він знаменитість. Сотні жінок у Відні пройшли через його руки. І в основному з вищого світу, заможні жінки.
Очі Марсель погасли.
— Тим ліпше, — сказала вона. — Тим ліпше.
Вона взяла шпильку з аптечки і почала нервово згинати її і розгинати. Матьє додав:
— Залишаю їх тобі. Гадаю, Сара відведе тебе до нього, і ти відразу ж розрахуєшся, цей клятий жид вимагає, щоб йому платити наперед.
Запала мовчанка, далі Марсель запитала:
— Де ти взяв ці гроші?
— Вгадай.
— У Даніеля?
Він стенув плечима: вона добре знала, що Даніель відмовився позичати.
— Жак?
— Ні. Я ж тобі сказав учора по телефону.
— Тоді вже й не знаю, — сухо сказала вона. — В кого ж?
— Ніхто мені їх не давав, — сказав він.
Марсель мляво посміхнулася.
— Вкрав ти їх, чи що?
— Авжеж.
— Ти їх украв? — приголомшено поспитала вона. — Ні, це правда?
— Правда. В Лоли.
Запала мовчанка. Матьє втер спітніле чоло.
— Я тобі все розповім, — сказав він.
— Ти вкрав їх! — поволі повторила Марсель.
Її обличчя посіріло; не дивлячись на нього, вона сказала:
— Ти так хотів позбутися цієї дитини...
— Та ні, просто мені не хотілося, щоб ти ішла до тієї бабери.
Вона думала; біля її рота знову прорізалися жорсткі цинічні зморшки. Він запитав:
— Ти засуджуєш мене за те, що я їх украв?
— Начхати мені на це.
— То в чому ж річ?
Марсель різко поворухнулася, й аптечка впала додолу. Обоє глянули на неї, потім Матьє пхнув її носаком. Марсель поволі обернула до нього здивоване обличчя.
— В чому річ, га? — перепитав Матьє.
Вона сухо зареготалася.
— Чому ти смієшся?
— Я сміюся з себе, — сказала вона.
Марсель витягла квітку, що була заколота в її косах, і почала крутити її між пальцями. Вона прошепотіла:
— Яка ж дурепа я була...
Обличчя її ствердло. Вона так і сиділа із розтуленим ротом, немов би щось хотіла сказати, але слова застряли у неї в горлянці: вона, здавалося, боялася того, що хотіла сказати. Матьє взяв її за руку, та вона випручалася. Не дивлячись на нього, вона сказала:
— Я знаю, що ти бачив Даніеля.
Оно воно як! Вона відкинулася назад і стиснула руками простирадло: вона була заразом і налякана, і спокійна. Матьє теж відчув якесь полегшення: всі карти відкриті, тепер треба було йти до кінця. Попереду в них для цього була ціла ніч.
— Авжеж, бачив, — сказав Матьє. — А ти звідки знаєш? Значить, це ти його підмовила? Ви все це облаштували разом, еге?
— Не говори так голосно, — сказала Марсель, — маму розбудиш. Я не підмовляла його, я знала, що він хоче з тобою зустрітися.
Матьє сумовито сказав:
— Як же недобре усе це!
— Авжеж, недобре, — гірко відказала Марсель.
Вони замовкли: Даніель був тут, він сидів поміж ними.
— Гаразд, — зітхнув Матьє, — треба поговорити відверто, нічого іншого нам не залишається.
— Та немає тут про що говорити, — відказала Марсель. — ти бачив Даніеля, він сказав тобі те, що мав сказати, а ти після розмови з ним пішов і потягнув у Лоли п'ять тисяч франків.
— Звичайно. А ти вже декілька місяців нишком приймаєш Даніеля. От бачиш, нам є про що говорити. Послухай, — раптом запитав він, — що сталося позавчора?
— Позавчора?
— Не вдавай, ніби ти нічого не розумієш. Даніель сказав, що ти докоряєш мені за мою позавчорашню поведінку.
— Та облиш, — сказала вона. — Не бери дурного в голову.
— Прошу тебе, Марсель, — сказав Матьє, — не будь упертою. Клянуся тобі, в мене добрі наміри, я ладен визнати всі свої помилки. Але скажи ж мені, що сталося позавчора? Буде набагато краще, якщо ми знову довірятимем одне одному.
Вона вагалася, понура і трохи розслаблена.
— Прошу тебе, — повторив він, узявши її за руку.
— Ну, гаразд... як завжди, тобі анідесь було те, що я думаю.
— А що ти думаєш?
— Навіщо ти змушуєш мене казати про це? Ти й сам добре знаєш усе.
— Справді, — потвердив Матьє, — мені здається, що знаю.
Він подумав:"Звичайно, я одружуся з нею". Це було ясно, як білий день. "Треба бути мерзотником, щоб збиратися порвати з нею". Вона була поруч, вона страждала, вона була нещасна і зла, і йому досить було зробити тільки один порух, щоб вона заспокоїлася. Він спитав:
— Ти хочеш, аби ми одружилися, правда ж?
Вона вирвала в нього руку і зірвалася на ноги. Він приголомшено глянув на неї: вона побіліла, мов крейда, губи її тремтіли.
— Ти... це Даніель сказав тобі таке?
— Та ні, — стурбовано відказав Матьє, — я сам зробив такий висновок.
— Сам зробив такий висновок! — регочучи, сказала вона. — Сам зробив такий висновок! Даніель сказав тобі, що я засмучена, і ти вирішив, що я хочу змусити тебе одружитися зі мною. Он як ти думаєш про мене. Ти, Матьє... після семи років!
Руки її затремтіли. Матьє хотів було обняти її, та не наважився.
— Маєш рацію, — сказав він, — я не повинен був так думати.
Вона ніби й не почула. Він наполягав:
— Послухай, у мене були свої причини: Даніель сказав мені, що ти потай бачилася з ним.
Вона й далі мовчала. Він м'яко сказав:
— Ти хочеш дитину?
— Ха! — вигукнула Марсель. — Тебе це не стосується. Те, чого я хочу, тебе вже геть не стосується!
— Прошу тебе, — сказав він, — час іще є...
Вона похитала головою.
— Неправда, часу вже немає.
— Але чому ж, Марсель? Чому ти не хочеш спокійно все обговорити зі мною? Нам вистачить одної години: все владнається, з'ясується...
— Не хочу.
— Але чому ж? Чому?
— Тому що тепер я не дуже тебе поважаю. До того ж, ти мене більш не любиш.
Говорила вона переконано, але й сама була здивована і налякана цими словами; в її очах читалося тривожне запитання. Вона сумовито провадила:
— Щоб думати про мене те, що ти подумав, треба геть мене розлюбити...
Це було майже запитання. Якби він обняв її, якби сказав, що кохає її, то все ще можна було б урятувати. Він одружився б із нею, в них була б дитина, вони прожили б укупі усе життя. Матьє підвівся, він хотів сказати їй: я кохаю тебе. Він трохи повагався і чітко промовив:
— Так, це правда... Я більш не люблю тебе.
Фраза вже прозвучала, та він був настільки приголомшений, що, здавалося б, іще чув її. Він подумав:"Кінець, всьому кінець". Марсель сахнулася назад, переможно вигукнувши щось, та майже відразу затулила рота долонею і махнула йому, щоб він мовчав.
— Мама... — стурбовано прошепотіла вона.
Обоє прислухалися, але чутно було тільки далекий шум двигунів. Матьє сказав:
— Марсель, ти все ще дуже дорога мені.
Марсель з погордою засміялася.
— Звичайно. Тільки тепер я дорога тобі... трохи по-іншому. Ти це хотів мені сказати?
Матьє взяв її за руку.
— Послухай, я...
Марсель хутко вирвала руку.
— Добре, — сказала вона, — дуже добре. Саме це я й хотіла дізнатися.
Вона відкинула спітнілі пасма кіс, що впали на чоло. Зненацька вона посміхнулася, неначе згадала про щось гарне.
— Скажи, — з раптовою лютою радістю поспитала вона, — вчора по телефону ти казав мені зовсім інше. Ти сказав:"Я люблю тебе", і ніхто не тягнув тебе за язика.
Матьє не відповів. Убивчим тоном вона промовила:
— Ото, мабуть, зневажаєш ти мене...
— Та не зневажаю я, — відказав Матьє. — Я...
— Іди геть! — звеліла Марсель.
— Ти з глузду з'їхала, — сказав Матьє. — Я не хочу іти, мені треба пояснити тобі, що я...
— Іди геть! — глухо повторила вона, заплющивши очі.
— Але ж я зберіг усю свою ніжність до тебе, — відчайдушно вигукнув він, — у мене й на думці немає покинути тебе! Я хочу залишитися з тобою на все життя, я одружуся з тобою, я...
— Іди геть, — сказала вона, — йди, я більше не хочу тебе бачити, йди, а то я не відповідаю за себе, я кричатиму...
Вона затремтіла всім тілом. Матьє ступнув було до неї, та вона грубо його відштовхнула.
— Якщо не підеш, то я погукаю матір.
Він відчинив шафу і взяв свої черевики, він почувався кумедним і огидним. Вона кинула йому в спину:
— Забери свої гроші.
Матьє обернувся.
— Ні, — сказав він. — Це інша річ. Річ у тому, що...
Вона взяла гроші на нічному столику і жбурнула йому в обличчя. Вони розлетілися по кімнаті і впали на килимок біля ліжка, там, де на підлозі валялася аптечка. Матьє не підняв їх; він дивився на Марсель. І тоді вона почала уривчасто реготатися, заплющивши очі.
— Ха, яка чудасія! — вигукнула вона. — А я думала...
Він хотів було підійти, та вона розплющила очі й, відсахнувшись, показала йому на двері. "Якщо я залишуся, то вона закричить", подумалося йому. Він обернувся і вийшов із кімнати в шкарпетках, тримаючи черевики в руці. Спустившись по східцях, він узувся і на мить зупинився, узявшись за дверну клямку і сторожко прислухаючись. Раптом нагорі почувся похмурий басовитий сміх Марсель, що вибухав, немов коняче іржання, і спадав істеричними риданнями. Пролунав чийсь голос:
— Марсель, що з тобою? Марсель!
То була її мати. Сміх раптом ущух, все занурилося у тишу. Матьє ще з хвилину прислухався, потім тихо відчинив двері й вийшов надвір.
XVIII
Він думав:"Я негідник", і це його неабияк дивувало. В ньому не залишилось нічого, крім утоми й приголомшення. Він зупинився на майданчику третього поверху, щоб звести подих. Ноги були як з вати; за три доби він спав усього шість годин, чи, може, й менше. "Ляжу спати". Він сяк-так роздягнеться, доплентає до ліжка і впаде на нього. Та він знав, що не засне і цілісіньку ніч буде лежати у цілковитій темряві з розплющеними очима. Він піднявся на сходовий майданчик: двері помешкання були відчинені, Івіш, мабуть, панічно втекла; в кабінеті ще світилася лампа.
Він увійшов і побачив Івіш. Вона непорушно сиділа на дивані.
— Я не пішла, — сказала вона.
— Бачу, — сухо сказав Матьє.
Якусь хвилю вони мовчали; Матьє чув свій гучний і розмірений подих. Одвернувшись, Івіш сказала:
— Я препогано поводилася.
Матьє не відповів. Він дивився на її коси й думав:"Невже усе це я зробив задля неї?" Вона схилила голову, він зі старанною ніжністю поглянув на смагляву дівочу шию: йому хотілося б відчувати, що вона йому найдорожча на світі, тоді його вчинок принаймні мав би якесь виправдання. Та він не почував геть нічого, крім безпричинного гніву, за цим гнівом стояв учинок, голий, слизький, незбагненний: він украв гроші, покинув вагітну Марсель — і задля чого?
Івіш зробила зусилля і ввічливо мовила:
— Я не повинна була втручатися і висловлювати свою думку...
Матьє стенув плечима.
— Щойно я порвав стосунки з Марсель.
Івіш підвела голову.
Невиразним голосом вона поспиталася:
— Ви покинули її... без грошей?
Матьє посміхнувся. "Звичайно, — подумалося йому. — Якби я так зробив, то вона мені тепер поставила б це на карб".
— Ні. Я все владнав.
— Ви знайшли гроші?
— Авжеж.
— Де?
Він не відповів. Вона стурбовано глянула на нього:
— Таж ви не...
— Так. Я вкрав їх, якщо ви це маєте на увазі. В Лоли. Я піднявся до неї в номер, коли її там не було.
Івіш примружилася, й Матьє додав:
— Утім, я їй поверну їх. Це вимушена позичка та й годі.
В Івіш був дурнуватий вигляд, вона поволі, як ото нещодавно Марсель, повторила:
— Ви обікрали Лолу.
Її проникливий вигляд розлютив Матьє. Він хутко сказав:
— Так, знаєте, героїзму в цім було небагато: треба було всього-навсього піднятися східцями і відімкнути двері.
— Навіщо ви це зробили?
Матьє коротко зареготався.
— Хіба ж я знаю!
Вона різко випросталася, і її обличчя зробилося тверде й замкнене, як бувало щоразу, коли вона оберталася на вулиці, щоб провести поглядом гарну дівчину або ж хлопця. Але зараз вона дивилася на Матьє. Він відчув, що почервонів, наче рак. Він пояснив:
— У мене й на думці не було кидати її. Я просто хотів дати їй грошей, замість того, щоб одружуватися з нею.
— Авжеж, я розумію, — відказала Івіш.
Та вона й далі дивилася на нього, нічого не розуміючи. Одвернувшись, він наполягав:
— Все вийшло якось недобре: вона мене вигнала. Вона кепсько сприйняла усе це, хтозна, чого вона чекала.
Івіш не відповіла, і Матьє замовк, охоплений тривогою. Він подумав:"Не хочу, щоб вона відшкодовувала мені".
— Ви вродливий, — сказала Івіш.
Матьє тоскно відчув, як у ньому знову прокидається болісне кохання. Йому здалося, ніби він ще раз покидає Марсель. Він геть нічого не сказав, тільки сів біля Івіш і взяв її за руку. Вона сказала йому:
— У вас такий страшенно самотній вигляд.
Йому зробилося соромно. Врешті він сказав:
— Я оце питаю себе, про що ви думаєте? Все це дуже прикро: я вкрав гроші зопалу, і тепер мені дошкуляє сумління.
— Та я добре бачу, що вам дошкуляє сумління, — сказала Івіш, посміхнувшись. — Гадаю, що й зі мною було б так само: коли вкрадеш уперше, то сумління завжди дошкуляє.
Матьє міцно стиснув долоньку з гострими нігтями. Він сказав:
— Ви помиляєтеся, я не...
— Мовчіть, — урвала його Івіш.
Вона хутко висмикнула руку й відкинула назад коси, відкриваючи щоки і вуха. Їй вистачило кількох швидких рухів, і коли вона опустила руки, обличчя її було відкрите.
— Ось так, — сказала вона.
Йому подумалося:"Вона хоче відібрати в мене все, навіть докори сумління". Він простягнув руку, пригорнув до себе Івіш, і вона не пручалася; він почув у собі жваву веселу мелодію, яку він, здавалося, давно вже забув. Голова Івіш лягла йому на плече, дівчина усміхалася йому, вуста її були розтулені. Він усміхнувся у відповідь і легенько поцілував її, потім глянув на неї, й мелодія враз урвалася. "Таж вона ще дитина", подумалося йому. Він відчув себе геть самотнім.
— Івіш, — лагідно сказав він.
Вона здивовано глянула на нього.
— Івіш, я... я був неправий.
Івіш насупилася і почала заперечно крутити головою. Матьє опустив руки і втомлено сказав:
— Я не знаю, чого я хочу від вас.
Івіш здригнулася і хутко вислизнула з його обіймів. Очі її зблиснули, та вона приховала це і набрала сумовитого лагідного виразу. Тільки руки її несамовито метушилися: вони літали довкруг неї, хапалися за голову, смикали за коси. В Матьє пересохло в горлянці, та він байдуже наглядав за цим гнівом. Він думав:"Тут я теж усе зіпсував"; він був майже задоволений: це було як покута. Він сказав, шукаючи погляд, який вона вперто ховала:
— Не треба було вас чіпати.
— Це ж не має значення, — почервонівши од гніву, сказала вона.
І співуче додала:
— У вас такий гордий вигляд через те, що ви прийняли рішення, я вже подумала було, що ви прийшли по винагороду.
Він ніжно взяв її за руку трохи вище ліктя. Вона не пручалася.
— Та я ж люблю вас, Івіш.
Івіш напружилася.
— Мені не хотілося б, щоб ви подумали... — сказала вона.
— Про що?
Та він здогадувався. Він відпустив її руку.
— В мене... в мене немає любови до вас, — промовила вона.
Матьє не відповів. Він думав:"Вона бере реванш, це правильно". Втім, швидше за все, це й була правда: чому б це їй кохати його? Йому більше нічого не хотілося, хіба що просто сидіти біля неї й мовчати, і щоб урешті вона пішла собі, не сказавши ні слова. Та все ж він запитав:
— Ви повернетеся наступного року?
— Повернуся, — побіцяла вона..
Вона майже ніжно всміхнулася йому, либонь, тішилася своєю вдоволеною пихою. Це було те ж саме обличчя, котре вона обернула до нього, коли доглядачка у вбиральні перев'язувала їй руку. Матьє невпевнено глянув на неї, він відчув, як у ньому знову прокидається бажання. Це покірне сумовите бажання не було бажанням порожнечі. Він узяв її за руку і відчув під своїми пальцями її свіжу плоть. Потім сказав:
— Я вас...
І відразу ж затнувся. У двері дзвонили: спочатку один дзвінок, потім два, а далі було безперервне дзеленчання. Матьє похолов, йому подумалося:"Марсель!" Івіш зблідла, напевне, їй спало на думку те ж саме. Вони перезирнулися.
— Треба відчинити, — прошепотіла вона.
— Гадаю, треба, — відказав Матьє.
Та й не поворухнувся. У двері вже гамселили. Здригнувшись, Івіш сказала:
— Страшно подумати, що за тими дверима хтось є.
— Авжеж, — відказав Матьє. — Хочете... хочете піти в кухню? Я зачиню двері, й ніхто вас не побачить.
Івіш спокійно і владно подивилася на нього.
— Ні, я залишуся.
Матьє пішов одчиняти і в сутінках уздрів перекошене обличчя, схоже на якусь машкару: це була Лола. Вона відіпхнула його і хутко ввійшла до помешкання.
— Де Борис? — запитала вона. — Я чула його голос.
Матьє не встиг навіть зачинити двері, він увійшов до кабінету вслід за нею. Лола з грізним виглядом підійшла до Івіш.
— Ану кажіть мені, де Борис.
Івіш перелякано дивилася на неї. Втім, Лола, здавалося, зверталася не до неї та й взагалі ні до кого, й, мабуть, навіть не бачила її. Він став поміж ними.
— Його тут немає.
Лола обернула до нього своє перекошене обличчя. Вона плакала.
— Я чула його голос.
— Крім кабінету, — сказав Матьє, намагаючись зловити її погляд, — у помешканні є ще кухня й ванна. Можете заглянути скрізь, якщо упевнені, що він тут є.
— А де ж він тоді?
На ній була чорна шовкова сукня і сценічний грим. Її великі темні очі немов би завмерли.
— Він покинув Івіш десь о третій пополудні, — сказав Матьє. — Ми не знаємо, що він робив після того.
Лола зареготалася, немов сліпа. Руки її стискали маленьку сумочку з темного оксамиту, де, здавалося, був тільки один предмет, важкий і твердий. Матьє угледів сумочку і злякався, треба було негайно ж спровадити Івіш.
— Гаразд, якщо ви не знаєте, що він робив, то я можу вам розповісти, — сказала Лола. — Він піднявся до мене в кімнату о сьомій годині, коли я вийшла, відімкнув двері, зламав замок скриньки і потягнув у мене п'ять тисяч франків.
Матьє не зважувався подивитися на Івіш, він лагідно сказав їй, втупившись у підлогу:
— Івіш, буде краще, якщо ви підете, мені треба побалакати з Лолою. Чи можу... можу я побачити вас сьогодні вночі?
Обличчя Івіш укрилося плямами.
— О ні, — сказала вона, — я хочу повернутися в гуртожиток, мені треба спакувати валізи, та й узагалі мені хочеться спати. Я страх як хочу спати.
Лола запитала:
— Вона їде?
— Так, — відказав Матьє. — Завтра вранці.
— Борис теж їде?
— Ні.
Матьє взяв Івіш за руку.
— Ідіть спати, Івіш. У вас була важка днина. То ви не хочете, щоб я провів вас на вокзал?
— Ні. Краще не треба.
— Тоді до наступного року.
Він дивився на неї, сподіваючись побачити в її очах бодай відблиск ніжности, та прочитав у них тільки паніку.
— До наступного року, — повторила вона.
— Я буду вам писати, — сумовито сказав Матьє.
— Авжеж, авжеж.
Вона рушила до дверей. Лола заступила їй дорогу.
— Даруйте! А хто може поручитися мені, що вона не йде до Бориса?
— Ну то й що? — запитав Матьє. — Як на мене, то вона вільна.
— Ану залишайтеся, — наказала Лола, хапаючи лівою рукою зап'ястя Івіш.
Івіш скрикнула від болю і гніву.
— Відпустіть мене! — закричала вона. — Не чіпайте мене! Не хочу, щоб мене чіпали!
Матьє хутко відштовхнув Лолу, й вона, щось бурмочучи, відступила на крок. Він очей не зводив із сумочки.
— Кляте бабисько, — процідила крізь зуби Івіш. Вона обмацувала зап'ястя великим і вказівним пальцями.
— Лоло, — сказав Матьє, не відводячи очей від сумочки, — дайте їй піти, мені багато треба сказати вам, але передовсім дайте їй піти.
— Ви скажете мені, де Борис?
— Ні, — відказав Матьє, — та я вам поясню цю історію з крадіжкою.
— Гаразд, забирайтеся звідси, — сказала Лола. — І якщо побачите Бориса, то скажіть йому, що я подала заяву в поліцію.
— Заяву вона забере, — тихо сказав Матьє, не зводячи очей із сумочки. — Прощавайте, Івіш, ідіть же хутчій.
Івіш не відповіла, і Матьє з полегшенням почув її легку ходу, що віддалялася, аж поки й геть стихла. Він не бачив, як вона пішла, та коли кроків її не стало чутно, то серце його на мить болісно стислося. Лола ступнула вперед і гукнула:
— Скажіть йому, що він помилився адресою! Скажіть, що він ще молодий, аби обвести мене круг пальця!
Вона обернулася до Матьє: погляд у неї був так само чудернацький і немов би сліпий.
— Ну? — суворо сказала вона. — Викладайте.
— Послухайте, Лоло! — сказав Матьє.
Та Лола знову зареготалася.
— Я ж не вчора народилася на світ, — регочучи, сказала вона. — Де ж пак! Мені вже не раз казали, я могла б бути його матір'ю.
Матьє підійшов до неї.
— Лоло!
— Він сказав собі:"Ця стара закохана в мене по вуха і тільки щаслива буде, якщо я поцуплю її грошики, вона ще й подякує мені". Він мене не знає! Не знає він ще мене!
Матьє ухопив її за руки і струсонув, як грушу, а вона, регочучи, знай кричала:
— Він мене не знає!
— Замовкніть! — щосили гаркнув Матьє.
Лола заспокоїлася і, здавалося, вперше його угледіла.
— Викладайте.
— Лоло, — сказав Матьє, — ви справді заявили на нього в поліцію?
— Авжеж. Що ж ви хочете мені сказати?
— Гроші украв я! — заявив він.
Лола байдуже глянула на нього. Він мусив повторити:
— Це я потягнув у вас п'ять тисяч франків.
— А, — сказала вона, — ви?
І стенула плечима.
— Його бачила хазяйка.
— Як же могла вона його бачити, якщо то був я?
— Бачила вона його, — роздратовано повторила Лола. — він потайці піднявся до мене о сьомій годині. Вона пропустила його, бо я попросила її. Я чекала на нього цілісінький день, а за десять хвилин після того, як я вийшла, він заліз у номер. Мабуть, він стежив за мною з-за рогу і піднявся, щойно побачив, що я пішла.
Вона говорила швидким і невиразним голосом, котрий виражав її непохитну впевненість. "Можна подумати, що вона хоче сама себе в цьому запевнити", збентежено подумав Матьє. Він сказав:
— Послухайт