ла вона. — Гало, це Даніель?
— Так, — відказав спокійний прегарний голос. — Хто біля телефону?
— Марсель.
— Добридень, люба моя Марсель.
— Добридень, — відказала Марсель. Серце її шалено калатало.
— Вам добре спалося? — поважний голос відлунював їй у животі, це було солодко і нестерпно. — Учора ввечері я запізно пішов од вас. Пані Дюффе, либонь, сварилася б на мене. Та, сподіваюся, вона нічого не знає.
— Ні, — задихаючись, відказала Марсель, — нічого не знає. Вона спала як убита, коли ви пішли...
— А вам? — знай допитувався ніжний голос. — Як вам спалося?
— Мені? Та... непогано. Я, знаєте, хвилююся.
Даніель засміявся, це був розкішний сміх, спокійний і гучний. Марсель трохи розслабилася.
— Хвилюватися не треба, — сказав він. — Все було пречудово.
— Все... справді?
— Справді. Краще навіть, ніж я сподівався. Здається, ми трохи недооцінювали Матьє, люба моя Марсель.
Матьє відчула, як у ній болісно поворухнулася совість.
— Невже? Невже ми і справді недооцінювали його?
— Він перепинив мене на перших же словах, — сказав Даніель. — Сказав мені, що здогадався, ніби щось негаразд із вами, і це дошкуляло йому вчора цілий день.
— Ви... ви сказали йому, що ми з вами бачимося? — запитала Марсель, почуваючи, як їй перехопило горло,
— Звичайно, — здивувався Даніель. — А хіба ми не домовилися про це?
— Авжеж, авжеж... І як він це сприйняв?
Даніель начебто завагався.
— Дуже непогано. Врешті, дуже добре. Спочатку йому все не вірилося...
— Навпевне, він сказав:"Марсель казала мені все".
— Так воно й було. — Даніеля, здається, розвеселили ці слова. — Саме так він мені й сказав.
— Даніелю! — вигукнула Марсель. — Мені так дошкуляє совість!
І вона знову почула глибокий, веселий сміх.
— От же цікаво: йому теж. Коли він пішов, то йому дошкуляло сумління. А якщо ви обоє в такому стані, то мені хотілося б заховатися десь у вашій кімнаті, коли він до вас прийде: це має бути пречудова сцена.
Він знову засміявся, і Марсель подумала зі смиренною вдячністю:"Він кепкує з мене". Та враз голос його зробився поважний, і слухавка завібрувала, неначе орґан.
— Ні, справді, Марсель, усе йде пречудово, і знаєте, я радий за вас. Він і слова не дав мені сказати, зупинив на перших же словах і сказав мені:"Сердешна Марсель, я так винен перед нею, я сам себе ненавиджу, та я це виправлю, як ти гадаєш, можу я тут щось іще виправити?", й очі його почервоніли. Він так вас кохає!
— О Даніелю! — вигукнула Марсель. — О Даніелю.. О Даніелю...
Запала мовчанка, потім Даніель додав:
— Він сказав, що сьогодні ввечері хоче побалакати з вами від щирого серця. "Ми розітнемо нарив". Тепер усе у ваших руках, Марсель. Він зробить усе, що ви захочете.
— О Даніелю! О Даніелю! — Вона звела подих і додала: — Ви були такі добрі, такі... Мені хотілося б якомога хутчій побачитися з вами, так багато хотілося б вам сказати, а я не можу балакати з вами, якщо не бачу вашого обличчя. Завтра зможете?
Тепер голос видався їй сухіший, він утратив свою гармонійність.
— Ох, завтра ніяк! Звичайно, я теж хотів би якомога хутчій з вами побачитися... Послухайте, Марсель, я вам зателефоную.
— Згода, — сказала Марсель, — телефонуйте, не баріться. Ох, Даніелю, милий мій Даніелю...
— Бувайте, Марсель, — сказав він. — Будьте ж спритною сьогодні ввечері.
— Даніелю! — закричала вона. Та він уже повісив слухавку.
Марсель кинула слухавку і втерла хустинкою вогкі очі. "Арханґел! Він так хутко порятувався втечею, боявся, що я буду дякувати йому". Вона підійшла до вікна і глянула на перехожих: жінки, дітлахи, якісь робітники — усі здавалися їй щасливими. Молодиця бігла посеред вулиці, на руках у неї була дитина, вона щось казала їй, захекавшись, і сміялася. Марсель провела її поглядом, далі підійшла до дзеркала і здивовано подивилася на себе. На поличці в умивальниці у шклянці для полоскання стояли три червоні ружі. Марсель невпевнено взяла одну і несміливо покрутила в руках, а потім заплющила очі й увіткнула її в свої темні коси. "Ружа в моїх косах..." Вона розплющила очі, глянула у дзеркало, поправила зачіску і збентежено посміхнулася своєму відображенню.
XV
— Прошу вас, зачекайте тут, пане, — сказав чоловічок.
Матьє сів на лавку. Він був у похмурому передпокої, де тхнуло капустою, ліворуч тьмяно блищали зашклені двері. Подзвонили, й чоловічок пішов одчиняти. Увійшла молодичка, вбрана з убогою пристойністю.
— Прошу сідати, пані.
Він провів молодичку, легенько торкаючись її, до лавки, й вона сіла, підібгавши ноги.
— Я вже приходила, — сказала вона. — З приводу позики.
— Авжеж, пані, звичайно.
Чоловічок говорив їй просто в обличчя:
— Ви належите до службовців?
— Не я. Мій чоловік.
Вона почала порпатися у своїй сумочці; її не можна було назвати негарною, от тільки вигляд у неї був понурий та зацькований; чоловічок розглядав її, немов би смакуючи. Вона дістала із сумочки два чи три старанно згорнуті документи; він узяв їх, підійшов до зашклених дверей, щоб краще було видно, і довго їх вивчав.
— Дуже добре, — сказав він, повертаючи папери, — дуже добре. Двоє дітей? Ви така молода на вигляд... Їх так чекаєш, цих дітей, правда ж? А коли вони приходять на світ, то вносять трохи розладу в родинні фінанси. У вас зараз трохи сутужно з грішми?
Молодичка зашарілася, і чоловічок потер долоні.
— Що ж, — добротливо сказав він, — ми все владнаємо, все владнаємо, для того ми й сидимо тут.
Якусь хвилю він, посміхаючись, замислено дививися на неї, потім пішов. Молодичка вороже зиркнула на Матьє і почала нервово гратися замочком своєї сумочки. Матьє зробилося незатишно: він був серед спражнісіньких злидарів, це їхні гроші збирався він узяти, бляклі й сірі банкноти, від котрих тхне капустою. Він похнюпився і почав розглядати підлогу під ногами: йому згадалися шовковисті запахущі банкноти із Лолиної скриньки; це були зовсім інші гроші.
Зашклені двері відчинилися, і виглянув високий добродій із сивими вусами. В нього була срібляста чуприна, ретельно зачесана назад. Матьє рушив за ним до кабінету. Добродій привітно кивнув йому на фотель із вичовганої шкіри, і вони сіли. Добродій поклав лікті на стіл і зціпив між собою гарні білі пальці. На ньому була темно-зелена краватка, скромно оздоблена перлиною.
— Ви хочете скористатися нашими послугами? — по-батьківському поспитався він.
— Так.
Він глянув на Матьє; в нього були трохи випуклі світло-голубі очі.
— Пан?..
— Делярю.
— Пане Делярю, чи відомо вам, що статут нашого товариства передбачає послуги позики винятково для державних службовців?
Голос був гарний і невиразний, трохи повнявий, як і руки.
— Я службовець, — відказав Матьє. — Викладач.
— Ага, ага! — зацікавлено сказав добродій. — Ми особливо раді допомагати універсистським викладачам. У ліцеї викладаєте?
— Так. У ліцеї Бюффона.
— Чудово, — невимушено мовив добродій. — Гаразд, тепер залагодимо звичайні формальності... У вас є з собою посвідчення особи, байдуже яке, паспорт, військовий квиток, картка виборця...
Матьє простягнув йому папери. Добродій узяв їх і якусь хвилю неуважно вивчав.
— Добре. Дуже добре, — нарешті озвався він. — І яку ж суму хотіли б ви у нас позичити?
— Шість тисяч франків, — сказав Матьє.
Він трохи подумав і додав:
— Ні, мабуть, сім тисяч.
Він був приємно здивований. Йому подумалося:"Ніколи б не повірив, що тут усе так хутко вирішується".
— Знайомі з нашими умовами? Ми даємо позику на шість місяців без продовження терміну. Ми змушені брати двадцять відсотків, позаяк у нас великі видатки і ми дуже ризикуємо.
— Та вже ж! Та вже ж! — хутко відгукнувся Матьє.
Добродій дістав із шухляди два аркуші з віддрукованим текстом.
— Заповніть, будь ласка, ці формуляри. І поставте внизу свій підпис.
Це було прохання про позику в двох примірниках. Потрібно було вказати прізвище, вік, родинний стан, адресу. Матьє почав писати.
— Чудово, — сказав добродій, проглядаючи листки. — Народився в Парижі... в 1905 році... батько і мати французи... Гаразд, поки що все. При врученні семи тисяч франків ми попросимо вас підписати боргове зобов'язання на гербовому папері. Гербовий збір за ваш рахунок.
— При врученні? Хіба ви не дасте їх зараз?
Добродій начебто вельми здивувався.
— Зараз? Любий пане, нам потрібно принаймні два тижні, щоб зібрати відомості.
— Які відомості? Ви ж бачили мої папери?
Добродій глянув на Матьє з веселою поблажливістю.
— Ох, — сказав він, — університетські викладачі всі такі! Всі до одного ідеалісти. Зважте, пане, що в цьому окремому випадку я не піддаю сумніву ваше слово. Та якщо поглянути загальніш, то хто ж може поручитися, що папери, які нам пред'являють, не є пофальшованими? — Він сумовито посміхнувся. — Коли маєш справу з грішми, навчаєшся недовіри. Це нице почуття, згоден з вами, та ми не маємо права бути довірливими. Отож, — виснував він, — нам потрібно провести маленьке розслідування; ми звернемося безпосередньо у ваше міністерство. Не турбуйтеся: з належним дотриманням таємниці. Та, якщо між нами, то ви ж знаєте, що таке чиновники: дуже сумніваюся, що ви зможете отримати нашу допомогу раніше, ніж п'ятого липня.
— Це неможливо, — здушеним голосом відказав Матьє. І додав: — Гроші мені потрібні сьогодні увечері або найпізніше завтра вранці, вони потрібні мені терміново. А чи не можна було б... під вищі відсотки?
Добродій, здавалося, обурився, він звів свої прегарні руки.
— Ми не лихварі, любий пане! Наше Товариство одержало підтримку від Міністерства суспільної праці. Це, сказати б, офіційна орґанізація. Ми беремо помірні відсотки, котрі були встановлені з огляду на наші видатки і ступінь ризику, і ми не можемо вдаватися до таких оборудок.
Він суворо додав:
— Якщо вам так терміново потрібні гроші, то треба було приходити раніш. Хіба ви не читали наші правила?
— Ні, — підводячись, відказав Матьє. — Це було для мене, мов грім з ясного неба.
— Що ж, дуже шкодую... — крижаним тоном сказав добродій. — Роздерти оці формуляри, які ви заповнювали?
Матьє подумав про Сару: "Вона обов'язково доб'ється відстрочки".
— Не рвіть, — сказав він. — Я владнаю це.
— Авжеж, — привітно сказав добродій, — завжди можна знайти друга, котрий позичить вам на два тижні те, що потрібно. Отже, це ваша адреса, — сказав він, показуючи пальцем у формулярі, — вулиця Юґенс, 12?
— Так.
— Гаразд, наприпочатку липня ми надішлемо вам виклик.
Він підвівся і провів Матьє до дверей.
— До побачення, — сказав Матьє, — дякую.
— Радий був служити вам, — уклонився добродій. — Заходьте.
Матьє широкими кроками перетнув передпокій. Молодичка ще була там; вона розгублено покусувала свою рукавичку.
— Заходьте, пані, — сказав добродій за спиною Матьє.
Надворі в сірому повітрі тремтіли зелені відблиски листя. Та тепер у Матьє було таке відчуття, наче його замурували в чотирьох стінах. "Ще одна невдача", подумав він. Надія була тільки на Сару.
Він дійшов до Севастопольського бульвару, зайшов до кав'ярні й попросив жетон.
— Телефон у глибині, праворуч.
Набираючи номер, Матьє пробурмотів:
— Аби лиш їй вдалося! Аби лиш удалося! — Це було щось таке, як молитва.
— Гало, — сказав він, — гало, Сара?
— Гало, — сказали на тому боці, — це Вейсмюллер.
— Це Матьє Делярю. Можна побалакати із Сарою?
— Вона вийшла.
— А-а! Кепсько... Не знаєте, коли вона повернеться?
— Не знаю. Щось передати?
— Та ні. Просто скажіть, що я телефонував.
Він повісив слухавку і вийшов надвір. Його життя більше не залежало від нього, воно було в Сариних руках; йому ж залишалося тільки чекати. Він подав знак водієві автобуса, увійшов і сів біля старої жінки, що кахикала в хустинку. "Жиди завжди домовляться між собою", подумалося йому. Він таки погодиться, той лікар.
— Данфер-Рошро.
— Три талони, — відказав кондуктор.
Матьє узяв три талони і задивився у вікно; він думав про Марсель із сумовитою образою. Шиби тремтіли, стара кахикала, квіти теліпалися на її чорному солом'яному капелюшку. Капелюшок, квіти, стара, Матьє, все воно мчало вперед у величезному авті; стара не піднімала носа від своєї хустинки, та все одно вона кахикала на розі вулиці Урс і Севастопольського бульвару, кахикала на вулиці Реомюр, кахикала на вулиці Монторґей, кахикала і на Новому мосту над гладінню тихої сірої води. "А якщо жид не погодиться?" Та й ця думка не вивела його із заціпеніння; він був лантухом вугілля на інших лантухах у кузові ваговоза. "Тим гірше, тоді з цим покінчимо, я скажу їй сьогодні ввечері, що одружуюся з нею". Автобус, неначе величезна дитяча цяцька, мчав його вперед, змушував хилитися праворуч, ліворуч, струшував його, підкидав, події кидали його на спинку сидіння, до шкла, він був заколисаний швидкістю свого життя, він думав:"Моє життя вже не належить мені, моє життя — це всього лиш доля"; він дивився, як одна за другою постають величезні темні будівлі на вулиці Сен-Пер, дивився на своє життя, що проходило перед ним. Одружуватися, не одружуватися:"Тепер від мене це не залежить, або пан або пропав".
Прикро завищали гальма, й автобус зупинився. Матьє випростався і тривожно глянув на спину водія: вся його свобода знову ринула на нього. Він подумав:"Ні, ні, тільки не пан або пропав. Що б не сталося, а все воно має бути по моїй власній волі". Навіть якщо він піддасться на волю обставин, розгублений, охоплений відчаєм, навіть якщо його понесе у цьому вирі, немов старий лантух із вугіллям, то він сам вибере свою загибель: адже в нього є свобода, для всього свобода, свобода клеїти дурня або ж діяти механічно, свобода погоджуватися, свобода відмовляти, свобода викручуватися; одружуватися, кидати, роками тягнути це ядро, прикуте до ноги: він міг робити те, що йому хотілося, ніхто не мав права радити йому, Добро і Зло існували для нього лише тоді, коли він сам їх вигадував. Довкруг нього кружкома з'юрмилися предмети, вони чекали, не подаючи знаків, не даючи навіть найменшої вказівки. Він був сам посеред огрому страшенної тиші, без помочі й вибачення, засуджений раз і назавжди без можливости виправдання, приречений назавжди бути вільним.
— Данфер-Рошро! — крикнув кондуктор.
Матьє підвівся і вийшов; він рушив по вулиці Фруавдо. Він був стомлений і знервований, перед очима в нього ввесь час стояла відчинена скринька в темній кімнаті, а в скриньці запахущі м'які банкноти; то було неначе докір сумління. "Ох, я мусив їх узяти", подумалося йому.
— Пневматична пошта для вас, — сказала консьєржка. — Щойно прийшла.
Матьє взяв листа і надірвав конверт; у цю мить стіни докруг нього завалилися, і йому здалося, що змінився ввесь світ. Посеред сторінки було троє слів, написаних великим спадним почерком:
"Провалилася. Не тямлю себе. Івіш".
— Кепська новина? — поспиталася консьєржка.
— Ні.
— Слава богу. А то ви аж перемінилися на обличчі.
"Провалилася. Не тямлю себе. Івіш".
— Один із моїх колишніх учнів провалився на іспиті.
— А, мені казали, що вчитися стало важче.
— Набагато важче.
— Подумати лишень! Молоді люди складають іспити, — сказала консьєржка. — Й от вони вже з дипломами. А що робити далі?
— Я теж запитую в себе про це.
Він учетверте прочитав послання Івіш. Його вразив промовистий відчай письма. Провалилася, не тямлю... "Зараз вона ладна вчинити щось непоправне, — подумалося йому. — Це ясно, як білий день, вона здатна що завгодно викинути".
— Котра година?
— Шоста.
Шоста година. Вона дізналася про результати о другій пополудні. Ось уже чотири години, як вона блукає Парижем". Він поклав листа до кишені.
— Пані Ґаріне, позичте мені п'ятдесят франків, — звернувся він до консьєржки.
— Та хтозна, чи в мене і знайдеться стільки, — здивувалася консьєржка. Вона понишпорила в шухляді свого робочого столу. — Послухайте, в мене сто франків разом, принесіть мені здачу ввечері.
— Гаразд, — відказав Матьє, — дякую.
Він вийшов; він думав:"Де ж вона може бути?" Голова його була порожня, руки тремтіли. Вулицею Фруадво проїжджало вільне таксі. Матьє зупинив його.
— Жіночий гуртожиток, вулиця Сен-Жак, 173, хутчій.
— Гаразд, — сказав водій.
"Де ж вона може бути? В кращому випадку вона поїхала до Лаону, в гіршому... Я запізнився на чотири години", думав він. Матьє нахилився вперед і мимоволі натискав правою ногою на килимок, немов би прискорюючи хід авта.
Таксі зупинилося. Матьє вийшов і подзвонив у двері гуртожитку.
— Панна Івіш Серґіна тут?
Дама недовірливо зиркнула на нього.
— Зараз подивлюся, — відказала вона.
За мить вона повернулася.
— Панна Серґіна не приходила з самого рання. Щось їй передати?
— Ні.
Матьє знову сів до авта.
— Готель "Полонь", вулиця Соммрар.
За хвилю він припав до вікна.
— Сюди, сюди! Готель о ліву руч.
Він вистрибнув із таксі й постукав у зашклені двері.
— Пан Серґін тут?
Гладкий слуга-альбінос був біля каси. Він упізнав Матьє й посміхнувся йому.
— Він не повертався з ночі.
— А його сестра... молода білявка, приходила вона сьогодні?
— О, я добре знаю панну Івіш, — відказав хлопець. — Ні, вона не приходила, от тільки пані Монтеро телефонувала двічі, вона просила передати панові Борису, щоб він відразу ж прийшов до неї, як повернеться; якщо побачите його, то можете передати.
— Гаразд, — сказав Матьє.
Він вийшов. Де ж вона може бути? В кіно? Та навряд. Тиняється по вулицях? Принаймні вона ще не поїхала з Парижу, а то зайшла б до готелю забрати валізи. Матьє дістав із кишені листа й уважно роздивився конверт: його надіслали з поштового відділення на вулиці Кюжа, та це ще нічого не означало.
— Куди їдемо? — поспитався водій.
Матьє невпевнено глянув на нього, і раптом його немов осяяло:"Щоб таке написати, треба бути трохи в нестямі. Вона, їй-богу, напилася".
— Послухайте, — сказав він, — їдьте помаленьку бульваром Сен-Мішель, починаючи від набережної. Я шукаю одну особу; треба буде заглянути у всі кав'ярні.
Івіш не було ні в "Біарріці", ні в "Сурс", ні в "Аркурі", ні в "Біарі", ні в "Пале дю Кафе". В "Капуладі" Матьє нагледів китайського студента, котрий знав Івіш. Він підійшов. Китаєць пив портвейн, сидячи на стільці за баром.
— Даруйте, — сказав Матьє, нахиляючись до нього. — Мені здається, ви знайомі з панною Серґіною. Бачили ви її сьогодні?
— Ні, — відказав китаєць. Говорив він із труднощами. — З нею сталося лихо.
— З нею сталося лихо! — вигукнув Матьє.
— Ні, — сказав китаєць. — Я питаю, чи не сталося з нею лихо.
— Не знаю, — сказав Матьє, обертаючись до нього спиною.
Він більше не думав про те, щоб захистити Івіш від самої себе, в нього була тільки болісна і нагальна необхідність побачити її. "А якщо вона зважилася накласти на себе руки? В неї вистачить розуму зробити це", розлючено подумав він. Врешті, вона може просто бути десь на Монпарнасі.
— На перехрестя Вавен, — сказав він.
Він знову сів у таксі. Руки його тремтіли: він застромив їх до кишень. Таксі обігнуло фонтан Медічі, й Матьє уздрів Ренату, італійську подругу Івіш. Вона виходила з Люксембурзького саду з портфелем під пахвою.
— Зупиніть! Зупиніть! — погукав Матьє водієві. Він вистрибнув із таксі й побіг до неї.
— Ви не бачили Івіш?
Рената зробила суворе обличчя.
— Добридень, пане, — сказала вона.
— Добридень. Ви не бачили Івіш?
— Івіш? — перепитала Рената. — Бачила.
— Коли?
— Десь годину тому.
— Де?
— У Люксембурзькому саду. Вона була з чудернацьким товариством, — трохи бундючно сказала Рената. — Ви знаєте, що її не прийняли, бідолашку?
— Авжеж. Куди вона пішла?
— Вони хтіли піти на танці. Здається, в "Тарантул".
— Де це?
— На вулиці Мосьє-ле-Пренс. Ви побачите, там крамниця грамплатівок, а танцювальна зала в підвалі.
— Дякую.
Матьє ступнув кілька кроків, потім повернувся.
— Даруйте, я забув попрощатися з вами.
— До побачення, пане, — сказала Рената.
Матьє повернувся до авта.
— Вулиця Мосьє-ле-Пренс, це за кілька кроків звідціля. Їдьте поволі, я вас зупиню.
"Аби лиш вона була ще там! Я загляну в усі танцювальні майданчики Латинського кварталу".
— Зупиніть тут. Зачекайте мене хвилину.
Матьє увійшов до крамниці грамплатівок.
— Де "Тарантул"? — поспитався він.
— У підвалі. Спустіться східцями.
Матьє спустився вниз, вдихнув прохолодне і плісняве повітря, штовхнув стулку оббитих шкірою дверей і здригнувся, наче його вдарили кулаком під дихало: Івіш була там, вона танцювала. Він притулився до одвірка і подумав собі:"Вона тут".
Це був порожній, чисто виметений підвал з рівними стінами. Яскраве світло падало з-під проолієних паперових плафонів. Матьє угледів десятка півтора накритих скатерками столиків, що губилися в глибині цього мертвого світлового моря. На брунатних стінах були розклеєні кавалки барвистого картону, що мали зображати екзотичні рослини, та картон уже покоробився від вологи, кактуси набрякли пухирями. Невидний програвач награвав пасодобль, і ця прихована мелодія робила цю залу ще більш голою і незатишною.
Івіш поклала голову на плече своєму партнерові і тісно пригорталася до нього. Танцював він добре. Матьє впізнав його: це був той високий чорнявий молодик, що супроводжував учора Івіш на бульварі Сен-Мішель. Він вдихав пахощі її кіс і деколи цілував їх. Бліда мов крейда, із заплющеними очима, вона відкидала коси назад, а він щось шепотів їй на вухо; вони танцювали самі посеред майданчика. В глибині зали четверо молодиків і страшенно намазана дівчина ляскали в долоні й волали:"Давай! Давай!" Високий чорнявий молодик підвів Івіш до столика, обнімаючи її за стан, студенти метушилися круг неї й вітали її; у них був химерний вигляд, заразом фамільярний і бундючний; вони на відстані огортали її круглими, м'якими порухами. Нафарбована жінка поводилася стримано. Вона стояла, важка і млява, з непорушним поглядом. Потім вона запалила цигарку і мовила:
— Давай.
Івіш упала на стілець поміж молодою жінкою і білявим чоловічком з круглою борідкою. Вона реготалася, мов навіжена.
— Ні, ні! — горлала вона, розмахуючи руками перед обличчям. — Немає алібі! Не треба алібі!
Бородань запобігливо підвівся, поступаючись місцем вродливому чорнявому танцюристові. "Готово, — подумав Матьє, — за ним уже визнають право сидіти біля неї". Чорнявий красень начебто вважав це геть природним; втім, він єдиний з-поміж товариства видавався задоволеним.
Івіш показала пальцем на бороданя.
— Він тікає, бо я обіцяла його поцілувати, — регочучи, сказала вона.
— Дозвольте, — з гідністю сказав бородань, — ви не обіцяли мені, ви мені цим погрожували.
— Гаразд, не буду тебе цілувати, — сказала Івіш. — Поцілую я Ірму!
— Ви хочете поцілувати мене, крихітко Івіш? — здивовано втішилася молода жінка.
— Авжеж, гайда. — Івіш владно потягла її за руку.
Товариство здивовано розступилося, хтось м'яко і докірливо мовив:"Послухайте, Івіш!" Чорнявий красень холодно дивився на неї з тонкою посмішкою; він пантрував на неї. Матьє відчув якесь приниження: для цього елеґантного молодика Івіш була всього лиш здобиччю, він роздягав її досвідченим чуттєвим поглядом, вона була вже гола перед ним, він угадував її перса, стегна, запах її тіла... Матьє гостро стрепенувся і, насилу переставляючи ноги, попрямував до Івіш: він зловив себе на тому, що вперше ганебно бажав її через бажання іншого.
Івіш зробила чи не тисячу ґримас, перш ніж поцілувати свою сусідку. Врешті вона взяла її голову обома руками, поцілувала в уста і щосили відштовхнула.
— Від тебе тхне карамельками, — докірливо сказала вона.
Матьє зупинився біля їхнього столика.
— Івіш! — обізвався він.
Вона глянула на нього, роззявивши рота, і він запитав себе, чи впізнає вона його. Ось вона поволі підняла ліву руку й показала йому.
— Це ти, — сказала вона. — Ось глянь.
Вона вже здерла пов'язку. Матьє угледів липкий червонястий струп з крихітними пухирцями жовтого гною.
— А ти залишив свою пов'язку, — розчаровано сказала Івіш. — Та й правда, ти ж такий обачний.
— Ми не давали, та вона все одно зірвала її, — немов би вибачаючись, сказала молода жінка. — Це чортеня якесь.
Івіш хутко підвелася і понуро зиркнула на Матьє.
— Заберіть мене звідси. Я принижую себе.
Молодики перезирнулися.
— Знаєте, — сказав бородань, — ми її не змушували пити. Радше намагалися завадити їй.
— Що так, то так, — з відразою сказала Івіш. — Мамині синочки, ось вони хто.
— Крім мене, Івіш, — устряв чорнявий танцюрист. — Крім мене.
Він по-змовницькому глянув на неї. Івіш обернулася до нього і сказала:
— Крім цього нахаби, певна річ.
— Ходімо, — м'яко звелів Матьє.
Він узяв її за плечі й потяг за собою; позаду почувся приголомшений гомін.
Посеред східців Івіш поважчала.
— Ну, Івіш, — благально мовив Матьє.
Вона весело струсонула кісьми.
— Я хочу сісти тут, — сказала вона.
— Ну, прошу ж вас.
Івіш почала задихатися від сміху й задерла спідницю вище колін.
— Я хочу сісти тут.
Матьє ухопив її поперек стану й поніс. Коли вони опинилися на вулиці, він випустив її: вона більше не відбивалася. Ось вона примружилася і понуро озирнулася доокруж.
— Може, хочете повернутися до себе? — запропонував Матьє.
— Ні! — щосили крикнула Івіш.
— Одвезти вас до Бориса?
— Його немає вдома.
— А де ж він?
— Дідько його знає.
— Куди ви хочете податися?
— Хіба я знаю? Вирішуйте, якщо вже забрали мене.
Матьє трохи подумав.
— Гаразд, — сказав він.
Підтримуючи, він підвів її до таксі й сказав водієві:
— Вулиця Юрґенс, 12.
— Я везу вас до себе додому, — сказав він. — Ви зможете відпочити на моєму дивані, а я запарю вам чай.
Івіш нічого не мала проти. Вона ледве залізла до авта і знеможено впала на сидіння.
— Вам зле?
Вона була біла, мов крейда.
— Нездужається мені, — пробурмотіла вона.
— Я попрошу зупинитися біля аптеки, — сказав Матьє.
— Ні! — вигукнула вона.
— Ну, то ляжте зручніш і заплющіть очі, — сказав Матьє. — Незабаром приїдемо.
Івіш ледве чутно застогнала. Раптом вона позеленіла і вистромилася через вікно. Матьє побачив, як її вузька худорлява спина стрясається від блювоти. Він простягнув руку і вчепився у ручку дверцят: він боявся, щоб двері не відчинилися. За хвилю нудота припинилася. Матьє хутко відкинувся назад, дістав люльку і ретельно натоптав її тютюном. Івіш упала на сидіння, і Матьє сховав люльку до кишені.
— Приїхали. — мовив він.
Івіш насилу випросталася. Вона простогнала:
— Який сором!
Матьє вийшов перший і простягнув їй руки. Та вона їх відштовхнула і легко стрибнула на бруківку. Він хутко розрахувався з водієм і обернувся до Івіш. Вона байдуже дивилася на нього: з рота в неї тхнуло кислим духом блювотиння. Матьє пристрасно вдихнув цей запах.
— Вам ліпше?
— Я вже не п'яна, — понуро сказала Івіш. — Та в мене голова розвалюється.
Матьє обережно повів її по східцях.
— Кожен крок стугонить у голові, — вороже сказала вона. На другому майданчику вона зупинилася, щоб звести подих.
— Тепер я все згадала.
— Івіш!
— Все. Я їздила з цими покидьками і ламала комедію. І я... я провалилася на іспиті.
— Ходімо, — сказав Матьє. — Ще один поверх.
Вони мовчки піднялися. Зненацька Івіш запитала:
— Як це ви мене знайшли?
Матьє нахилився, вставляючи ключа у замкову шпарину.
— Я скрізь розшукував вас, — сказав він, — а потім зустрів Ренату.
Івіш пробурмотіла за його спиною:
— Я ввесь час сподівалася, що ви прийдете.
— Заходьте, — відступаючи убік, сказав Матьє. Проходячи, вона ледве торкнулася його, і він відчув бажання вхопити її в обійми.
Івіш зробила кілька непевних кроків і ввійшла до кімнати. Потім похмуро роззирнулася.
— Це ваше помешкання?
— Еге ж, — сказав Матьє. Він уперше приймав її у себе. Він зиркнув на свої зелені шкіряні фотелі й робочий стіл, побачив їх очима Івіш, і йому зробилося соромно.
— Ось диван, — сказав він. — Ляжте.
Івіш мовчки вклалася на дивані.
— Хочете чаю?
— Мені зимно, — поскаржилася Івіш.
Матьє знайшов свій плед і вкрив її. Івіш заплющила очі й поклала голову на подушку. Вона страждала, на її чолі, біля перенісся, прорізалися три вертикальні зморшки.
— Хочете чаю?
Вона не відповідала. Матьє взяв електричного чайника і пішов налляти в нього води з крана. У шафці він знайшов висхлу половинку цитрини, вона була майже як шкло, з твердою шкуринкою, та якщо добре придушити, то з неї можна було вичавити одну чи дві сльозини. Він поклав її на тацю, де вже стояли дві чашки, і повернувся до кімнати.
— Я поставив чайника, — сказав він.
Івіш не відповіла: вона спала. Матьє присунув стільця до дивана і вмостився на ньому, намагаючись не вчиняти шуму. Три зморшки вже щезли, чоло було гладеньке і чисте, Івіш посміхалася із заплющеними очима."Яка ж вона юна!" — подумав Матьє. Всю свою надію вклав він у цю дитину. Вона була така квола, така легенька на цьому дивані: вона нікому не могла допомогти, навпаки, їй треба було допомагати жить на білому світі. А Матьє не міг допомогти. Івіш поїде до Лаону, там вона здичавіє за зиму або за дві, а потім знайдеться якийсь хлоп'яга, як водиться, молодий, і забере її. "Ну, а я одружуся із Марсель". Матьє підвівся і, м'яко ступаючи, пішов поглянути, чи не закипів чайник, потім вернувся і сів біля Івіш, він ніжно дивився на це мале, хоровите й осквернене тіло, яке уві сні видавалося таким шляхетним; він думав про те, що кохає Івіш, і був здивований, бо кохання його не давало про себе знати, воно не було якимсь особливим піднесенням чи іншим почуттям, радше воно було непорушним прокляттям на обрії життя, провісником лиха. В чайнику забурхала вода, й Івіш розплющила очі.
— Я зроблю вам чаю, — озвався Матьє. — Хочете?
— Чаю? — розгублено поспиталася Івіш. — Та ви ж не тямите, як його робити.
Вона долонями нагорнула коси на щоки і підвелася, продираючи очі.
— Дайте пачку, — звеліла вона, — я приготую вам російський чай. Тільки ж для цього потрібен самовар.
— У мене тільки чайник, — простягаючи їй пачку, сказав Матьє.
— Ого, та ще й чай цейлонський! Що ж, тим гірше.
Вона почала поратися біля чайника.
— А чайничок для запарювання?
— Тож бо й воно, — сказав Матьє. І побіг на кухню.
— Дякую.
Вигляд у неї був так само понурий, та вона трохи пожвавішала. Ось вона налляла води в чайничок і за кілька хвиль сіла.
— Нехай запариться, — сказала вона.
Запала мовчанка, потім вона знову обізвалася:
— Не подобається мені ваше помешкання.
— Так я і думав, — посміхнувся Матьє. — Та якщо ви трохи отямитеся, то ми зможемо вийти надвір.
— А куди нам іти? — поспиталася Івіш. — Ні, — покрутила вона головою, — мені приємно тут. Всі ті кав'ярні кружеляють увіччю; ну, а люди, це просто жах якийсь. Тут негарно, зате спокійно. Можете завісити штори? Ми засвітим оцю лампадку.
Матьє підвівся. Він зачинив віконниці і порозв'язував шнури. Важкі зелені штори поволі стулилися. Він засвітив лампу на столику.
— Ось і ніч, — зачаровано мовила Івіш.
Вона відкинулася на подушки дивану.
— Як затишно, таке враження, наче днина вже скінчилася. Мені хотілося б, аби вже смеркло, коли я вийду звідси, я боюся знову побачити білий день.
— Ви будете тут, скільки вам захочеться, — сказав Матьє. — До мене ніхто не повинен прийти. Навіть якщо і прийде хтось, то ми йому не відчинимо. Я геть вільний.
Це була неправда: об одинадцятій вечора на нього чекала Марсель. Нехай чекає, розлючено подумалося йому.
— Коли ви їдете? — поспитався він.
— Завтра. Потягом ополудні.
Якусь хвилю Матьє мовчав. А потім обізвався, пильнуючи за своїм голосом:
— Я проведу вас на вокзал.
— Ні! — відрубала Івіш. — Це такий жах, ці слиняві прощання, вони тягнуться неначе ґума. Крім того, я буду з ніг падати від утоми.
— Як хочете, — сказав Матьє. — Ви телеґрафували батькам?
— Ні. Я... Борис хотів це зробити, та я не дала йому.
— Тоді вам потрібно самій повідомити їх.
Івіш похнюпилася.
— Авжеж.
Запала мовчанка. Матьє дивився на похнюплену голову Івіш і її тендітні плечі: йому здавалося, ніби вона потроху вже покидає його.
— Виходить, — сказав він, — це наш остатній вечір у цьому році?
— Ха, — іронічно захихотіла вона, — у цьому році!
— Івіш, — сказав Матьє, — ви не повинні... По-перше, я приїду до вас у Лаон.
— І не думайте. Все, що стосується Лаону, таке мерзенне...
— Ну, добре, тоді ви повернетеся.
— Ні.
— В листопаді буде сесія, ваші батьки не можуть...
— Ви їх не знаєте.
— Та певно, що не знаю. Та не може бути, щоб вони знівечили все ваше життя лише задля того, щоб покарати вас за провалений іспит.
— Вони й не подумають мене карати, — сказала Івіш. — Буде ще гірше: вони втратять до мене інтерес, просто викинуть мене з голови. Втім, так мені й треба, — підвищуючи голос, заговорила вона, — я нездатна здобути професію і краще цілісіньке своє життя згаю в Лаоні, аніж знову буду вступати.
— Не кажіть так, Івіш, — стривожено мовив Матьє. — Не падайте духом зарання. Ви ж ненавидите Лаон.
— Авжеж! О, як я його ненавиджу! — процідила крізь зуби Івіш.
Матьє підвівся, щоб іти за чайником і чашками. Раптом кров кинулася йому в обличчя; він обернувся до неї й пробурмотів, дивлячись убік:
— Послухайте, Івіш, завтра ви поїдете, та даю вам слово, що ви повернетеся. До кінця жовтня. До того часу я все владнаю.
— Владнаєте? — втомлено здивувалася Івіш. — Але ж тут нічого не владнаєш: я ж вам сказала, що нездатна оволодіти професією...
Матьє зважився підняти на неї погляд, та певности в нім не було; як знайти слова, котрі її не образили б?
— Не те хотів я сказати... Якби.. от якби ви дозволили вам допомогти...
Івіш, здавалося, ще й досі не розуміла; Матьє додав:
— У мене буде трохи грошей.
Івіш аж підстрибнула на дивані.
— А, ви про це! — сказала вона.
І сухо відрізала:
— Це неможливо.
— Та ні ж бо, — гаряче сказав Матьє, — тут немає нічого неможливого. От послухайте: під час вакацій я відкладу трохи грошенят; Одетта з Жаном щороку запрошують мене побути в серпні на їхній віллі в Жуан-ле-Пуен, а я ні разу там ще не був, тож треба буде вволити їхню просьбу. Цього року я поїду туди, це мене розвіє, і я трохи заощаджу. Не відмовляйтеся згарячу, — жваво докинув він, — це буде позичка.
Він затнувся. Івіш згорбилася і вороже дивилася на нього спідлоба.
— Не дивіться на мене так, Івіш!
— Ох, уже хтозна, як я там на вас дивлюся, та знаю, що в мене болить голова, — шорстко відказала Івіш.
Вона опустила очі й додала:
— Спати я повинна вдома.
— Прошу вас, Івіш! Послухайте ж мене: я знайду гроші, ви будете мешкати в Парижі, тільки не кажіть ні, благаю вас, не кажіть ні, не подумавши добре. Позика не повинна вас бентежити: ви повернете її, коли будете заробляти.
Івіш стенула плечима, і Матьє хутко додав:
— Ну, то Борис її поверне.
Івіш не відповіла, вона почала куйовдити свої коси. Злий і нещасний, Матьє стояв перед нею.
— Івіш!
Вона знай мовчала. Йому захотілося взяти її за підборіддя й ривком підняти голову.
— Івіш, ну дайте ж нарешті відповідь! Чому ви не відповідаєте?
Івіш мовчала. Матьє почав ходити туди-сюди; він думав:"Погодиться вона, я не відпущу її, поки вона не погодиться. Я... я даватиму приватні уроки або ж перевірятиму зошити".
— Івіш, — мовив він, — скажіть же нарешті, чому ви не погоджуєтеся.
Івіш можна було укоськати, лише стомивши: треба було закидати її запитаннями, постійно змінюючи тон.
— Чому ви не згодні? — повторив він. — От скажіть, чому?
Нарешті Івіш пробурмотіла, не піднімаючи голови:
— Не хочу я брати у вас гроші.
— Чому це? Ви ж берете гроші у батьків,
— Це інша річ.
— Справді, інша. Ви мені вже сто разів казали, що ненавидите батьків.
— Я не розумію, чому повинна брати у вас гроші.
— А чому ви берете їх у батьків?
— Я не хочу ніякого добродійництва, — сказала Івіш. — Батькові я не повинна бути вдячна.
— Івіш, звідки у вас оця гордовитість? — вигукнув Матьє. — Ви не маєте права нівечити своє життя через самолюбство. Подумайте про те, як житиметься вам у Лаоні. Щодня і щогодини шкодуватимете ви, що не скористалися моєю пропозицією.
Обличчя її перекосилося.
— Облиште мене! — вигукнула вона. — Дайте мені спокій!
І додала глухим хрипким голосом:
— О, що це за мука не бути заможною! В які огидні ситуації потрапляєш!
— Та я вас не розумію, — м'яко сказав Матьє. — Ще минулого місяця ви сказали мені, що гроші — це щось нице, що вони навіть уваги не варті. Ви сказали: мені байдуже, звідки вони, аби лиш вони були в мене.
Івіш стенула плечима. Матьє бачив лише маківку її голови і трохи шиї поміж кучерями і комірцем блузки. Шия була смаглявіша, ніж обличчя.
— Хіба ж ви цього не казали?
— Не хочу я, щоб ви давали мені гроші.
Матьє відчув, як йому урвався терпець.
— А, це, либонь, через те, що я чоловік, — саркастично посміхнувся він.
— Про що це ви? — поспиталася Івіш.
Вона дивилася на нього з холодною ненавистю.
— Це низько. Я навіть на думці такого не мала і... і мені начхати на це; воно мені й у голову не приходило...
— А що ж тоді? От подумайте: вперше в житті ви будете геть вільна, житимете, де захочеться, робити будете все, що забагнеться. Якось ви сказали мені, що хтіли б отримати ліценціят із філософії. То можете спробувати: ми з Борисом допоможемо вам.
— Чому ви хочете зробити мені добро? — спиталася Івіш. — Я ж нічого для вас не зробила. Я... я завжди була нестерпна з вами, а ви тепер мене жалієте.
Матьє завагався, потім, одвернувшись, відказав:
— Я не можу змиритися з тим, що більше вас не побачу.
Запала мовчанка, потім Івіш невпевнено запитала:
— Ви... ви хочете сказати, що це... що робите це від еґоїзму?
— Від чистого еґоїзму, — сухо сказав Матьє, — мені хочеться знову побачити вас, от і все.
І зважився обернутися до неї. Вона дивилася на нього, піднявши брови й розтуливши рота. Потім зненацька знову розслабилася.
— Тоді я, може, і прийму вашу пропозицію, — байдуже сказала вона. — Ця справа стосується вас безпосередньо, так що побачимо. До того ж, ви маєте слушність: не має значення, звідки надходять гроші.
Матьє відітхнув. "Слава богу!" — подумалося йому. Та полегшення не було: обличчя Івіш було так само похмуре.
— Як ви поясните це своїм батькам? — поспитався він, щоб упевнитися в досягнутому.
— Та скажу що-небудь, — невизначено буркнула Івіш. — Мені або повірять, або ж ні. Якщо платять не вони, то яке це має значення?
Вона похнюпилася.
— Туди все одно треба повернутися, — сказала вона.
Матьє ледве погамував роздратування.
— Таж ви знову сюди повернетеся!
— О, — сказала вона, — це так нереально... Я кажу ні, кажу так, але мені в це не віриться. Все воно у далекому майбутньому. А в Лаоні я буду вже завтра ввечері.
Вона доторкнулася до горла і додала:
— Воно прямо тут відчувається. Та й пора вже пакувати валізи. Там цілу ніч треба поратися.
Вона підвелася.
— Чай, напевне, вже запарився. Ходімо вип'єм по чашці.
Вона налляла чаю. Він був чорний, мов кава.
— Я писатиму вам листи, — сказав Матьє.
— Я теж, — відказала вона. — Та в мене не буде чого вам сказати.
— Опишете мені ваш дім, кімнату. Мені хотілося мати спромогу уявити вас там.
— О ні! — вигукнула вона. — Я не хочу про це писати. Досить буде того, що я там житиму.
Матьє згадав сухі короткі листи, які Борис надсилав Лолі. Та тільки на мить: він поглянув на руки Івіш, на її гострі шарлатові нігті, на худорляві зап'ястя й подумав:"Я знову побачу її".
— От же чудернацький цей чай, — сказала Івіш, ставляючи чашку на столі.
Матьє здригнувся: хтось подзвонив у двері. Він нічого не сказав: сподівався, що Івіш не почула.
— Послухайте! Хтось наче подзвонив? — запитала вона.
Матьє притулив пальця до вуст.
— Ми ж домовилися, що не відчинимо, — прошепотів він.
— Та ні ж бо! Ні! — голосно сказала Івіш. — А, може, це щось важливе, відчиняйте хутчій.
Матьє подався до дверей. Він думав:"Вона боїться бути у змові зі мною". Він відчинив двері, коли Сара вже хотіла було подзвонити вдруге.
— Добрий вечір, — ледве зводячи подих, сказала вона. — Гарно ви змусили мене побігати. Маленький міністр передав, що ви телефонували, і я побігла, навіть капелюшка не встига надіти.
Матьє з жахом дивився на неї: у своєму тісному темно-зеленому костюмі, з усмішкою, котра виказувала всі її гнилі зуби, з розкуйовдженими кісьми і виразом нездорової доброти на обличчі вона просто-таки випромінювала нещастя.
— Добрий вечір, — хутко відказав він, —знаєте, в мене тут...
Сара дружньо відштовхнула його і зиркнула через його плече.
— Хто це тут? — з жадібним інтересом поспиталася вона. — А, Івіш Серґіна. Як ся маєте?
Івіш звелася і зробила щось на кшталт реверансу. В неї був розчарований вигляд. Втім, у Сари теж. Івіш була єдина, кого Сара просто терпіти не могла.
— Яка ж ви худесенька, — сказала Сара. — Їй-богу, ви мало їсте, а це нерозумно.
Матьє сів напроти Сари і пильно глянув їй у вічі. Сара зареготалася.
— Ось Матьє докірливо дивиться на мене, —— весело сказала вона. — Не хоче, щоб я розбалакувала про режим харчування.
Вона обернулася до Матьє.
— Запізно я повернулася, — сказала вона. — Вальдмана неможливо було знайти. Він усього лиш двадцять днів у Парижі, а вже вліз у цілу купу темних справ. Я зловила його тільки десь о шостій.
— Ви дуже люб'язні, Саро, дякую, — пробурмотів Матьє.
І хутко додав:
— Гаразд, побалакаємо про це згодом. Випийте чашку чаю.
— Ні, ні! Я навіть не присяду, — відказала вона, — треба бігти до іспанської книгарні, вони терміново хочуть бачити мене: до Парижа приїхав один Ґомесів приятель.
— Хто саме? — поспитався Матьє, щоб виграти час.
— Ще не знаю. Мені так і сказали: один Ґомесів приятель. Він приїхав із Мадрида.
Сара з ніжністю глянула на Матьє. Її очі немов би аж затуманилися від доброти.
— Сердешний мій Матьє, в мене для вас кепські новини: він відмовився.
— Гм!
У Матьє ще вистачило сили сказати:
— Ви, напевно ж, хочете побалакати зі мною наодинці?
Він кілька разів значуще насупив брови. Та Сара не дивилася на нього.
— О, навіть не варто... — сумовито сказала вона. — Мені майже нема чого вам сказати.
І таємниче додала:
— Я наполягала, як тільки могла. Все намарне. Зацікавлена особа повинна з'явитися до нього завтра уранці з грішми.
— Що ж, тим гірше! Не будемо більше про це, — хутко сказав Матьє.
Він наголосив на останніх словах, та Сара прагнула виправдатися; вона сказала:
— Я зробила все, що можна було, знаєте, навіть благала його. Він запитав:"Це жидівка?" Я сказала, що ні. Тоді він сказав:"Я не даю кредитів. Якщо вона хоче, щоб я позбавив її халепи, то нехай платить. Якщо ж ні, то в Парижі скільки завгодно клінік".
Матьє почув, як позаду рипнув диван. Сара казала далі:
— Він сказав:"Я більше нічого не робитиму для них у кредит, вони доста заставили нас страждати". І, знаєте, це таки правда, я майже розумію його. Він розповідав мені про віденських жидів, про концентраційні табори. Мені не хотілося цьому вірити... — Голос її затнувся. — Їх катували...
Сара замовкла, запала гнітюча тиша. Хитаючи головою, вона знову обізвалася:
— Що ж ви робитимете?
— Хтозна.
— Ви не думаєте про...
— Авжеж, — сумовито сказав Матьє. — Гадаю, так воно і скінчиться.
— Любий мій Матьє! — схвильовано вигукнула Сара.
Він суворо зиркнув на неї, й вона збентежено замовкла; він побачив, як у її очах з'явився проблиск розуміння.
— Гаразд, — за хвилю сказала вона, — побіжу. Обов'язково зателефонуйте мені завтра вранці, я хочу знати, що ви вирішили.
— Домовилися, — сказав Матьє, — бувайте, Саро.
— До побачення, крихітко Івіш! — вже на порозі гукнула Сара.
— До побачення, пані, — відказала Івіш.
Коли Сара пішла, Матьє почав знову ходити по кімнаті. Йому було зимно.
— Ця жінка, — засміявся він, — справжнісінький буревій. Вона вдирається наче вихор, все валяє додолу і відразу ж зникає.
Івіш і слова не сказала. Матьє знав, що вона не відповість. Він сів біля неї і, дивлячись убік, сказав:
— Івіш, я беру шлюб із Марсель.
У відповідь знову було мовчання. Матьє глянув на важкі зелені штори, що висіли на вікнах. Його охопила страшенна втома.
Понуривши голову, він пояснив:
— Позавчора вона звістила мені, що зайшла у тяж.
Кожне слово було для нього, мов камінь: він не зважувався обернутися до Івіш, та знав, що вона дивиться на нього.
— Не розумію, навіщо ви розповідаєте мені про це, — крижаним голосом озвалася вона. — Це ваші проблеми.
Матьє стенув плечима.
— Ви ж знаєте, що вона була...
-...вашою коханкою? — з погордою запитала Івіш. — Знаєте, я не дуже цікавлюся такими речами.
Вона завагалася, потім неуважно мовила:
— Не розумію, чому в вас такий засмучений вигляд. Якщо ви одружуєтеся з нею, то, певна ж річ, зі своєї власної волі. Якщо ж ні, то, судячи з вашої балачки, засобів не бракує...
— У мене немає грошей, — сказав Матьє. — Я скрізь шукав...
— То ви для цього попросили Бориса позичити в Лоли п'ять тисяч франків?
— А, то ви знаєте? Я не... а втім, для цього.
— Як це мерзенно! — глухо сказала Івіш.
— Авжеж.
— Утім, це мене не стосується, — сказала вона. — Ви самі знаєте, що робите.
Вона допила чай і запитала:
— Котра година?
— За чверть дев'ята.
— Вже смеркло?
Матьє підійшов до вікна і відхилив штору. Тьмава днина ще цідилася крізь жалюзі.
— Не зовсім.
— Ну, що ж, тим гірше, — підводячись, мовила Івіш, — все-таки мені пора. Ще ж ті валізи пакувати, — простогнала вона.
— Що ж, до побачення, — сказав Матьє.
Йому не хотілося затримувати її.
— До побачення.
— То я побачу вас у жовтні?
Ці слова вирвалися в нього мимоволі. Івіш аж підскочила.
— У жовтні! — пронизуючи його поглядом, вигукнула вона. — У жовтні! О ні!
Вона зареготалася.
— Даруйте, — сказала вона, — у вас такий чудернацький вигляд. У мене й на думці не було брати у вас гроші: у вас і так їх замало, щоб утримувати сім'ю.
— Івіш! — сказав Матьє, хапаючи її за руку.
Івіш зойкнула і різко висмикнула її.
— Дайте мені спокій! — вигукнула вона. — Не чіпайте мене!
Матьє опустив руки. Він відчув, як у ньому закипає лють.
— Я вже здогадувалася, — задихаючись, казала вона. — Вчора вранці... коли ви посміли доторкнутися до мене... я сказала собі: це витівки одруженого чоловіка.
— Гаразд, — гостро урвав її Матьє. — Не варто продовжувати, я зрозумів.
Вона була ще тут, стояла перед ним, червона від люті, з нахабною посмішкою на вустах: він злякався самого себе. Пхнувши її, він кинувся геть із помешкання і хряснув дверми перед самісіньким її носом.
XVI
Ти не вмієш кохати, не вмієш кохати,
Марно руки до тебе мені простягати
Кав'ярня "Три мушкетери" сяяла всіма вогнями у вечірній імлі. Юрма гулящого люду зібралася біля тераси: небавом світляне мереживо ночі від кав'ярні до кав'ярні, від вітрини до вітрини простягнеться уздовж цілого Парижу; люди чекали ночі, слухаючи музику, в них був щасливий вигляд, вони мерзлякувато притискалися одне до одного під першим червонястим відблиском вечірньої заграви. Матьє обійшов цю ліричну юрму: вечірня втіха була не для нього.
Ти не вмієш кохати, не вмієш кохати,
Від кохання ніколи не зможеш вмирати
Довга пряма вулиця. За його спиною, в зеленій кімнаті, щодуху гнала й гнала його вперед маленька ворожа свідомість. Перед ним, у рожевій кімнаті, посміхаючись із надією, чекала на нього непорушна жінка. За годину він м'якою котячою ходою ввійде до рожевої кімнати і дасть, щоб його проковтнула ця солодка надія, ця вдячність, це кохання. На все життя, на все життя. З мосту та у воду кидаються ще й із-за менших прикрощів.
— Дурню ти недороблений!
Матьє плигнув уперед, щоб не потрапити під авто, а потім спіткнувся об тротуар і повалився додолу: впав він на руки.
— А нехай йому всячина!
Він підвівся, долоні щеміли. Він уважно глянув на свої замурзані руки: правиця була чорна, з кількома саднами, ліва рука боліла; пов'язка була закаляна грязюкою. "Цього тільки бракувало, — серйозно подумав він. — От цього тільки й бракувало". Він дістав хусточку, послинив її і з якоюсь аж ніжністю потер долоні: йому хотілося плакати. Ще мить він вагався і з подивом дивився на себе. А потім вибухнув реготом. Він реготався з себе, з Марсель, з Івіш, зі своєї кумедної незграбности, зі свого життя, зі своїх жалюгідних пристрастей; він згадував давні сподівання і сміявся з них, бо завершилися вони ось так — статечний дядечко, який ось-ось розплачеться від того, що заорав носом у землю; він дивився на себе без сорому, з холодною і лютою втіхою, він думав собі:"Й усе це я сприймав поважно". Незабаром, після кількох нападів, регіт припинився: адже не було з кого сміятися.
Порожнеча. Тягнучи ноги, тіло рушило вперед, важке й гаряче, здригаючись, почуваючи, як гаряча лють перехоплює горло і стискає у животі. Та в ньому вже не було нічого. Вулиці спорожніли, немов те, що в них було, витекло через отвір каналізації; все, що їх наповнювало, кудись щезло. Залишалися тільки предмети, та їхня згрупованість розпалася, вони звисали з неба, неначе велетенські сталактити, здіймалися над землею, неначе аномально великі меґаліти. Все їхнє звичне і ледве чутне скигління, їхнє мелодійне цвіркотіння польових коників пішло за вітром, тепер вони німували. Колись у них читалося майбуття людини, що кидалася на них і котру вони відкидали в імлу всіляких спокус. Та майбутнє вже вмерло.
Тіло звернуло праворуч, занурилося в миготючий світляний ґаз, в глибину провалля поміж шкляними блоками, де танцювали басамаги світла. Темні маси з рипінням чвалали одна за одною. На рівні очей погойдувалося волохате квіття. Поміж квіттям, у глибині того провалля, струмувала якась прозорість і з холодною пристрастю споглядала сама себе.
"Піду та й візьму їх!" Світ відразу ж змінився, гомінкий і заклопотаний, з автами, людьми і вітринами; Матьє опинився на вулиці дю Депар. Та це вже був не той світ і не той Матьє. Наприкінці того світу, потойбіч вулиць і будинків, були замкнені двері. Він понишпорив у гаманці й дістав ключа. Там замкнені двері, а тут цей плескатий ключ: єдині предмети у цьому світі, що варті уваги; поміж ними лише нагромадження перепон і відстаней. "За годину. Ще є час прогулятися пішки". Одна година: саме стільки часу треба, щоб знайти ті двері і відімкнути їх цим ключем; поза цією годиною не було нічого. Матьє ішов мірною ходою, у злагоді з власним сумлінням, він почував себе злим і супокійним. "А якщо Лола залишилася в ліжку?" Він знову поклав ключа до кишені й подумав:"Що ж, тим гірше: гроші я все одно візьму".
Лампа давала мало світла. Біля горищного віконця поміж світлинами Марлен Дітріх і Роберта Тейлора висів календар-реклама з маленьким люстерком, поцяткованим іржею. Даніель підійшов до нього, трохи нахилився і почав зав'язувати вузол краватки; він поспішав повністю вбратися. В люстерку за своєю спиною він бачив майже розмитий сутінню і