увши ніздрі. Івіш щось жваво казала йому на вухо, та враз і замовкла, як тільки уздріла Матьє. Матьє підійшов і кинув листи на стіл.
— Ось вони, — обізвався він.
Борис ухопив листи і хутко сховав їх до кишені. Матьє неприязно глянув на нього.
— Не дуже важко було? — поспитався Борис.
— Геть не важко, тільки ось що: Лола не вмерла.
Борис ошелешено підняв на нього погляд.
— Лола не померла, — дурнувато повторив він.
Він ще дужче осів і здавався пригніченим. "Хай йому дідько, — подумав Матьє, — він уже почав до цього звикати".
Івіш дивилася на Матьє, й очі її горіли.
— Так я і знала! — вигукнула вона. — Що з нею було?
— Просто зомліла, — напружено відказав Матьє.
Вони позамовкали. Борис із Івіш помалу перетравлювали новину. "От же фарс", подумав Матьє. Нарешті Борис підняв голову. Очі його були, неначе шкло.
— Це... це вона віддала вам листи? — поспитався він.
— Ні. Вона була ще непритомна, коли я їх узяв.
Борис ковтнув коньяку і поставив чарку на стіл.
— Оно воно як! — ніби сам до себе промовив він.
— Вона сказала, що з нею часом трапляється таке, коли вона приймає наркотики. Сказала, що ви це знаєте.
Борис не відповів. Івіш начебто зібралася на силі.
— Що ж вона сказала вам? — зацікавлено поспиталася вона. — Либонь, перелякалася, уздрівши вас біля ліжка?
— Не дуже. Я сказав, що Борис наполохався і звернувся до мене за поміччю. Звичайно ж, я прийшов глянути, що там сталося. Затямте це, — сказав Матьє Борисові. — Постарайтесь не переплутати. А потім спробуйте непомітно покласти листи назад.
Борис провів рукою по чолу.
— Це дужче від мене, — сказав він. — Я бачив її мертвою.
Матьє відчув, що йому вже вривається терпець.
— Вона просила, щоб ви зараз же прийшли до неї.
— Я... я думав, що вона вмерла, — неначе вибачаючись, повторив Борис.
— Так от, не вмерла вона! — роздратовано вигукнув Матьє. — Беріть таксі й гайда до неї.
Борис і не ворухнувся.
— Чуєте ви чи ні? — поспитав Матьє. — Це ж нещасна жінка.
Він простяг руку, намагаючись ухопити Бориса за плече, та той відчайдушно шарпонувся і вирвався.
— Ні! — закричав він так голосно, що жінка на терасі обернулася.
І вже тихіше, та з якоюсь млявою затятістю й непохитністю докинув:
— Я не піду.
— Таж із учорашньою сваркою вже покінчили, — здивовано сказав Матьє. — Вона обіцяла, що не нагадуватиме вам про неї.
— Вчорашня сварка... сказали таке! — стенув плечима Борис.
— А що ж саме?
Борис люто глипнув на нього.
— Вона жахає мене.
— Тому що ви подумали, ніби вона вмерла? Послухайте, Борисе, зберіться на силі, вся історія скидається на комедію. Ви помилилися та й годі, ось так: тепер з цим треба покінчити.
— А я вважаю, що Борис має слушність. — жваво відгукнулася Івіш. Голос її прибрав незрозумілих Матьє інтонацій, і вона додала: — Я... на його місці я вчинила б так само.
— Ви що, не розумієте? Так він її справді зі світу зведе.
Івіш похитала головою, в неї було понуре, роздратоване обличчя. Матьє кинув на неї ненависний погляд. "Вона підбурює його проти Лоли", подумалося йому.
— Якщо він до неї повернеться, то тільки з жалости, — сказала Івіш. — Ви не можете цього вимагати від Бориса: немає нічого огиднішого, ніж це, навіть для неї.
— Нехай він бодай спробує побачити її. А там буде видно.
Івіш нетерпляче скривилася.
— Є речі, яких ви просто не розумієте, — відказала вона.
Матьє нерішуче замовк, і Борис відразу ж скористався цим.
— Я не хочу бачити її, — сказав він. — Для мене вона мертва.
— Та це безглуздя якесь! — вигукнув Матьє.
Борис похмуро зиркнув на нього.
— Не хотів казати вам, але якщо я її побачу, то мені доведеться до неї доторкнутися. А цього, — з огидою докинув він, — я нізащо не зможу зробити.
Матьє відчув, що тут нічого не вдієш. Він стомлено глянув на двоє жорстоких юних облич.
— Що ж, — сказав він, — тоді трохи зачекайте... поки зітруться ваші спогади. Пообіцяйте мені, що побачите Лолу завтра або ж післязавтра.
Борисові неначе полегшало.
— Гаразд, — сказав він з удаваною щирістю, — тоді завтра.
Матьє замалим не сказав йому:"Принаймні зателефонуйте їй та скажіть, що ви не прийдете". Але стримався й подумав собі:"Він цього не зробить. Сам зателефоную". Він підвівся.
— Мені треба йти до Даніеля, — сказав він Івіш. — Коли будуть результати? О другій пополудні?
— Так.
— Може, мені зайти та глянути?
— Та ні, дякую. Борис піде.
— Коли я вас побачу?
— Хтозна.
— Відразу ж надішліть мені листа пневматичною поштою, щоб я дізнався про результат.
— Гаразд.
— Не забудьте, — рушаючи, сказав він. — Бувайте!
— Бувайте! — відказали обоє разом.
Матьє спустився в пивницю і зазирнув у телефонний довідник. Бідолашна Лола! Завтра Борис, звичайно ж, піде до "Суматри". "А от ця днина, котру вона проведе в очікуванні!.. Не хотів би я бути в її шкурі".
— Дайте, будь ласка, Трюден 00-35, — попросив він опецькувату телефоністку.
— Обидві кабіни зайняті, — відказал вона. — Вам доведеться зачекати.
Матьє чекав, через двоє відчинених дверей він бачив кахляну підлогу вбиральні. Вчора увечері були інші двері з написом "Вбиральні"... Чудернацький спогад про кохання.
Він був переповнений образою на Івіш. "Вони бояться смерти, — сказав собі він. — Вони намагаються бути свіжими і чистими, у них дрібні, підлі душі, бо вони всього бояться. Бояться смерти, недуги, старости. Вони чіпляються за свою молодість, як умирущий чіпляється за життя. Скільки разів доводилося мені бачити, як Івіш обмацує своє обличчя перед дзеркалом: вже зараз вона тремтить від одної тільки думки, що в неї можуть з'явитися зморшки. Вони гають свій час, пережовуючи молодість, будують лише плани лише на короткий час, наче жити їм лишилося всього лиш п'ять чи шість років. А потім... Івіш каже, що потім накладе на себе руки, та я спокійний, вона ніколи не наважиться це зробити: вони будуть ворушити й ворушити цей попіл. Врешті-решт, у мене зморшки, шкіра мов у крокодила, м'язи втратили свою пружність, та попереду в мене ще цілі роки життя... Я вже думаю, що саме ми були молоді. Ми хотіли зробити з себе справжніх чоловіків, ми були кумедні, та часом я думаю собі, що, може, єдиний спосіб врятувати свою молодість — це не забувати її". Й усе-таки йому було якось незатишно, він відчував, як там, зверху, голова біля голови, вони перешіптуються, змовляються, й що не кажи, а вони привабні.
— Ну, що там з телефоном? — поспитав Матьє.
— Ще трохи, пане, — холодно відказала опецькувата телефоністка. — В мене клієнт, який замовив Амстердам.
Матьє обернувся і пройшов туди-сюди. "Не зміг я взяти гроші!" Східцями спускалася жінка, жвава й легесенька наче вивірка, із тих, що кажуть з невинним личком:"Ой, піду я попісяю". Ось вона побачила Матьє, на мить спинилася, а потім знову рушила великими легкими кроками і, поширюючи наколо себе свій чар і пахощі своїх парфумів, впурхнула до вбиральні. "Не зміг я взяти гроші, моя свобода — це міт. Міт, Брюне мав рацію, і моє життя підсвідомо будується з механічною точністю. Ніщо, гордовита і похмура мрія про те, щоб бути нічим, бути завжди відмінним від того, чим я є. Щоб бути не в моєму віці, я ось уже рік граюся в кубики з цими двома дітлахами; а дарма: я ж чоловік, доросла людина, і цей дорослий чоловік, цей пан, цілував учора в таксі малечу Івіш. Щоб бути поза своїм класом, я пишу в ліві ґазети; а дарма: я буржуа, я не зміг узяти гроші в Лоли, соціяльні табу викликають у мене жах. Щоб уникнути свого життя, наліво й направо, з дозволу Марсель, заводжу я легкі романчики, уперто відмовляюся взяти шлюб; а дарма: я одружений, я живу в родині". Він схопив довідник Боттена, неуважно погортав його і прочитав:"Ольбек, драматурґ. Норд 77-80". Щось шпигнуло його в серце, він подумав собі:"Отак. Бути самим собою — це єдина свобода, котра мені залишається. Єдина моя свобода — одружитися з Марсель". Він так стомився почувати себе на роздоріжжі, що майже втішився. Він стис кулаки і внутрішньо вимовив з поважністю дорослої людини, буржуа, батька родини:"Я хочу одружитися з Марсель".
Овва! Це ж були тільки слова, дитячий і даремний вибір. "Це теж, — подумалося йому, — теж брехня: мені не потрібно бажання, щоб одружитися, мені залишається всього лиш віддатися на волю обставин". Він закрив довідник і засмучено поглянув на уламки своєї людської гідности. І раптом йому здалося, що він бачить свою свободу. Вона була поза досяжністю, жорстока, молода і примхлива, неначе милість: вона веліла йому просто покинути Марсель. Та це була тільки мить; цю незбагненну свободу, котра позірно скидалася на злочин, побачив він мимохідь: вона лякала його і, до того ж, була далеко. Він спіткнувся на своєму надто вже гуманному бажанні, на цих надто вже гуманних словах:"Я одружуся з нею".
— Ваша черга, пане, — сказала телефоністка. — Друга кабіна.
— Дякую, — відказав Матьє.
Він увійшов до кабіни.
— Зніміть слухавку, пане.
Матьє покірно зняв слухавку.
— Гало? Трюден 00-35? Це повідомлення для пані Монтеро. Ні, не треба її турбувати. Просто підніміться до неї й передайте. Передайте, що пан Борис не зможе сьогодні прийти.
— Пан Моріс?
— Ні, не Моріс: Борис. Б як Бернар, О як Октав. Не зможе прийти. Так. Саме так. Дякую, пані, до побачення.
Він вийшов і подумав, чухаючи потилицю:"Марсель, напевне, вже геть нетямиться, треба зателефонувати їй, поки я тут". Він нерішуче глянув на телефоністку.
— Хочете ще зателефонувати? — поспитала вона.
— Так... дайте Сеґюр 25-64.
Це був Сарин телефон.
— Гало, Сара? Це Матьє, — сказав він.
— Добридень, — почувся грубий Сарин голос. — Ну, що? Владналося?
— Та де там, — сказав Матьє. — Люди не дуже хочуть розлучатися з грошима. В мене до вас прохання: чи не могли б ви попросити цього чолов'ягу дати відстрочку до кінця місяця?
— Наприкінці місяця він їде.
— Я надішлю йому гроші в Америку.
Запала коротка мовчанка.
— Спробую, — без особливого ентузіязму відказала Сара. — Та це буде непросто. Він старий скупиндя, до того ж, переживає зараз кризу суперсіонізму: одколи його витурили з Відня, він ненавидить усіх, хто не жиди.
— Усе-так спробуйте, якщо вам не важко.
— Та мені геть не важко. Завтра ж після сніданку піду до нього.
— Дякую, Саро, ви просто золотце! — вигукнув Матьє.
XIII
— Він надто несправедливий, — сказав Борис.
— Та вже ж, — відказала Івіш, — якщо він вважає, що зробив послугу Лолі!
Вона сухо захихотіла, й Борис задоволено замовк: ніхто не розумів його так добре, як Івіш. Він обернув голову до східців, які провадили до туалетів, і суворо подумав:"Це вже занадто. Не можна балакати зі мною так, як він оце балакав. Я йому не Уртіґер". Він дивився на східці й сподівався, що, піднімаючись, Матьє посміхнеться йому. Ось Матьє знову з'явився, він вийшов, не глянувши на них, і Борис відчув, як в нього аж серце затрепетало.
— Гордий вигляд у нього, — сказав він.
— У кого?
— В Матьє. Він щойно пройшов біля нас.
Івіш нічого не відповіла. З байдужим виглядом вона розглядала свою забинтовану руку.
— Він гнівається на мене, — сказав Борис. — Він вважає мене аморальним.
— Так, — відказала Івіш, — та воно в нього минеться. — Вона стенула плечима. — Не люблю його, коли він корчить із себе морального.
— А я люблю, — сказав Борис, І додав, трохи подумавши: —Та я моральніший од нього.
— Пхе! — вигукнула Івіш. Вона трохи розгойдувалася на ослінчику і скидалася на дурненьку мизату школярку. Зухвалим тоном вона сказала: — На мораль мені начхати. Начхати і ще раз начхати.
Борис відчув себе дуже самотнім. Він хотів би наблизитися до Івіш, та поміж ними все ще був Матьє. Борис відказав:
— Несправедливий він. Навіть не дав мені пояснити.
— Є речі, які йому неможливо пояснити, — безпристрасно відказала Івіш.
Як водиться, Борис на став заперечувати, та він вважав, що Матьє все можна пояснити, якщо тільки він у доброму гуморі. Борисові завжди здавалося, що вони говорять про двох різних людей: Івіш уявляла Матьє якимось безбарвним.
Івіш посміхнулася.
— Який же в тебе упертий вигляд, ослику ти мій.
Борис не відповів, він пережовував те, що повинен був сказати Матьє: не еґоїст він, нікчемний і ниций, його до самісінької глибини душі приголомшило, коли він подумав, що Лола вмерла. Він навіть передчував мить, коли буде страждати, й це його прикро вразило. Він вважав страждання аморальним, та й направду не міг його зносити. Він силував себе страждати, з міркувань моральности. А цього разу щось заклинило, зламалося, і треба було зачекати, поки ця здатність повернеться.
— Цікаво, — сказав він, — коли тепер я думаю про Лолу, то вона мені здається старенькою бабусею.
Івіш зареготалася, й Бориса це приголомшило. Заради справедливости він додав:
— Мабуть, невесело їй зараз.
— Та певно ж.
— Не хочу, щоб вона страждала.
— Ну що ж, іди до неї, — співуче сказала Івіш.
Він второпав, що вона приготувала для нього пастку, і хутко відказав:
— Не піду. Передовсім вона... вона ввесь час ввижається мені мертва. Крім того, не хочеться, щоб Матьє думав, ніби він може крутити мною, як йому захочеться.
Отут він і трохи не поступиться, він-бо не Уртіґер. Івіш лагідно сказала:
— Мабуть, він і справді крутить тобою, як йому хочеться.
Це була підлість, Борис зазначив це без будь-якого гніву: в Івіш були добрі наміри, їй хотілося, щоб він порвав із Лолою заради його ж таки добра. Всі завжди діяли заради Борисового добра. От тільки добро це мінялося разом із особами доброзичливців.
— Я лише вдаю, що це так, — спокійно відказав він. — У цьому полягає моя тактика з ним.
Та насправді його дістало до живого, він гнівався на Матьє, ось він засовався на ослінчику, й Івіш стурбовано глянула на нього.
— Дурненький ти мій, не суши собі мізки, — сказала вона. — Просто ти повинен уявити собі, що вона таки й справді мертва.
— Авжеж, так було б зручно, та не можу я, — зітхнув Борис.
Івіш розвеселилася.
— Дивно, — сказала вона, — а от я можу. Коли я не бачу людину, то вонаа для мене мов би й не існує.
Борис із захватом сприйняв ці слова й замовк: він почувався нездатним до такої душевної снаги. За хвилю він озвався:
— Я от усе питаю себе, чи взяв він грошенята. Ото було б чудесно!
— Які це грошенята?
— Лолині. Йому потрібно було п'ять тисяч франків.
— Ти що!
В Івіш був невдоволений і заінтриґований вигляд. Борис уже подумав було, що, мабуть, ліпше було б притримати язика. Вони з сестрою домовилися, що будуть про все казати одне одному, та деколи можна було робити малесенькі винятки із цього правила.
— Ти, здається, гніваєшся, на Матьє? — поспитався він.
Івіш стисла губи.
— Він нервує мене, — сказала вона. — Сьогодні вранці він корчив із себе чоловіка.
— Ага... — відказав Борис.
Він спитав себе, що ж хотіла вона цим сказати, та вдав ніби, розуміє: вони повинні розуміти одне одного з півслова, інакше чар їхнього спілкування розвіється. Запала мовчанка, потім Івіш гостро заявила:
— Ходімо звідціля. Терпіти не можу цей "Дом".
— Я теж, — погодився Борис.
Вони підвелися і вийшли. Івіш взяла Бориса за руку. Його начебто трохи нудило.
— Думаєш, довго він буде злоститися? — поспитався він.
— Та ні ж бо, ні, — нетерпляче сказала Івіш.
Борис ущипливо сказав:
— Він і на тебе зуб має.
Івіш зареготалася.
— Може, й так, але пошкодую я про це пізніш. А поки що в мене інший клопіт у голові.
— Та й правда, — збентежено сказав Борис, — ти потерпаєш, бідолашка.
— Ще й як.
— Через цей іспит?
Івіш стенула плечима й нічого не відповіла. Якусь хвилю вони йшли собі мовчки. Він спитав себе, чи й справді це через той іспит. Утім, йому цього хотілося б: так було б моральніше.
Він підняв погляд і вгледів бульвар Монпарнас, прегарний у цьому тьмяному сірому світлі. Можна було подумати, що зараз стоїть жовтень. Борис дуже любив цей місяць. Він подумав:"Торік у жовтні я ще не був знайомий із Лолою". Й у цей момент він відчув полегшу:"Вона жива". Вперше одтоді, як він покинув її труп у темній кімнаті, він відчув, що вона жива, то було щось таке, як воскресіння. Він подумав:"Неможливо, щоб Матьє так довго на мене гнівався, адже вона не вмерла". До цієї хвилини він знав, що вона страждала, що вона з тривогою чекала на нього, та це страждання й ця тривога здавалися йому якимись непоправними й застиглими, як тривога і страждання тих, що померли у відчаї. А тут було не так: Лола жила, вона лежала з розплющеними очима у своєму ліжку, в ній витав живий гнів, як бувало щоразу, коли він запізнювався на їхні побачення. Ні більший, ні менший гнів, аніж будь-який інший, хіба що тільки трохи дужчий. У нього не було по відношенню до неї тих невизначених і грізних зобов'язань, що їх накладають мертві, та все ж були поважні зобов'язання, трохи немов би родинного характеру. Тепер Борис міг згадати Лолине обличчя без жаху. То було не обличчя небіжчиці, що спливає у пам'яті, а оте молоде, розгніване обличчя, котре вона обернула до нього вчора, коли кричала:"Ти обманув мене, ти не бачився з Пікаром". У той самий час він відчув у собі злість на цю гадану небіжчицю, котра зчинила такий рейвах. Він сказав:
— Не піду до свого готелю: вона така, що може й туди заявитися.
— То заночуй у Клода.
— Так і зроблю.
Івіш спала на думку ідея.
— Напиши їй. Так пристойніше.
— Лолі? О ні!
— Напиши.
— Та я не знаю, що й писати.
— Я напишу за тебе, дурнику.
— Але навіщо?
Івіш здивовано глянула на нього.
— Хіба ти не хочеш порвати з нею?
— Не знаю.
Івіш немов би розізлилася, та наполягати більш не стала. Вона ніколи не наполягала, це було її особливістю. Але так чи так, Борис повинен був обережно грати поміж Матьє та Івіш: поки що бажання утратити Лолу в нього було не більше, ніж побачити її.
— Побачимо, — відказав він. — Зараз нема чого про це й гадати.
На бульварі було добре, в людей були погожі, лагідні обличчя, майже всіх їх він знав із вигляду, на вітринах "Клозрі де Ліля" стрибав веселий сонячний блищик.
— Я голодна, — сказала Івіш, — піду поснідаю.
Вона увішла до бакалійної крамниці Демаріа. Борис чекав її надворі. Він почувався слабким і розчуленим, немов той, хто одужує, і все гадав, про що б його подумати, аби принести собі бодай малесеньку втіху. Раптом його вибір упав на "Історичний і етимолоґічний словник жарґону". І зрадів. Тепер словник лежав у нього на нічному столику, і він тільки на нього й дивився. "Це частина мого хатнього побуту, — натхненно подумав він, — я мистецьки вчинив цей скок". А оскільки щастя приходить не саме, то він подумав і про ножа, дістав його з кишені й відкрив. "Вдатний же я!" Він придбав його напередодні, та в цього ножа вже була своя історія, він пронизав тіло двох найдорожчих йому людей. "Гарно він ріже", подумалося йому.
Поруч пройшла якась жінка, вона пильно глянула на нього. Вбрана вона була просто-таки прегарно. Він обернувся, щоб розгледіти, яка вона ззаду; вона теж обернулася, й вони з симпатією глянули одне на одного.
— Ось і я, — сказала Івіш.
У руках вона тримала двоє величезних канадських яблук. Вона тернула одне об свій зад й, коли воно залисніло, вп'ялася у нього зубами, а друге простягла Борисові.
— Ні, дякую, — відказав Борис. — Мені не хочеться їсти. — Й додав: — Ти мене шокуєш.
— Чому б це?
— Яблука витираєш об зад.
— А це, щоб вони лисніли, — пояснила Івіш.
— Поглянь он на ту жінку, що віддаляється, — сказав Борис. — Я припав їй до смаку.
Івіш хрумкала яблуко з добротливим виглядом.
— Ото? — з повним ротом поспиталася вона.
— Та ні, не там, — сказав Борис. — За тобою.
Івіш обернулася й підняла брови.
— Гарна яка, — тільки і сказала вона.
— Бачиш, яке вбрання у неї? У мене обов'язково буде така жінка. З вищого світу. Це має бути класно.
Івіш знай дивилася услід тій жінці. У кожній руці вона тримала по яблуку, й це було так, наче вона їх пропонує їй.
— Коли я від неї стомлюся, то віддам тобі, — великодушно пообіцяв Борис.
Івіш гризнула яблуко.
— Скажеш таке! — буркнула вона.
Вона вхопила його за руку і хутко потягла за собою. На другому боці бульвару Монпарнас була японська крамничка. Вони перетнули бруківку і зупинилися перед вітриною.
— Поглянь на ті малесенькі чашечки, — сказала Івіш.
— Це для саке, — пояснив Борис.
— А що воно таке?
— Рисова горілка.
— Треба буде їх придбати. Я зроблю з них чашечки для чаю.
— Та замалі вони.
— А я буду наливати кілька разів підряд.
— Або всі шість відразу.
— От-от! — захоплено сказала Івіш. — Переді мною буде шість маленьких чашечок, і я питиму то з одної, то з другої.
Вона трохи відступила назад і гаряче промовила крізь зуби:
— Ох, я всю цю крамничку закупила б!
Борис не схвалював смак своєї сестри, її замилування отакими дрібничками. Й усе-таки він хотів було зайти до крамнички, та Івіш перепинила його.
— Не сьогодні. Гайда.
Вони рушили узвозом Данфер-Рошро, й Івіш сказала:
— Щоб мати повну — повнісіньку! — кімнату отаких цяцьок, я ладна продатись якому-небудь дідуганові.
— В тебе не вийде, — суворо сказав Борис. — Це справжнє ремесло. Цьому треба вчитися.
Йшли вони поволеньки, й це були справжні хвилини щастя; Івіш таки напевне забула про іспит, вигляд у неї був веселий. У такі моменти Борисові здавалося, ніби вони становлять одне ціле. В голубому небі пропливали кучеряві білі хмарини: листя на деревах було важке після дощу, і, мов на майдані посеред села, пахло димом.
— Люблю отаку днину, — сказала Івіш, угризаючись у друге яблуко. — Трохи вогко, та не липко. Й увіччю не щемить. Відчуття таке, наче можеш пройти двадцять кілометрів.
Борис крадькома поглянув довкруги, чи є тут забігайлівки. Коли Івіш починала казати про двадцятикілометрову мандрівку, то не було ще такого випадку, щоб їй відразу ж не захотілося сісти за стіл.
Вона зиркнула на бельфорського лева і захоплено вигукнула:
— Цей лев мені подобається! Він схожий на чаклуна.
— Гм! — буркнув Борис.
Він поважав смаки своєї сестри, навіть якщо й не поділяв їх. Втім, запорукою цьому був і Матьє, якось він сказав йому:"У вашої сестри кепський смак, та це ліпше, ніж найпевніший смак: в неї орґанічно кепський смак". Якщо ж так, то й балакати немає про що. Що ж до самого Бориса, то він чутливий був радше до класичної краси.
— Ходімо бульваром Араґо? — запропонував Борис.
— А де він?
— Оце.
— Ходімо, — погодилася Івіш, — віне так і сяє.
Ішли вони мовчки. Борис помітив, що сестра спохмурніла і починає нервувати, вона плентала, навмисне тягнучи ноги. "Зараз почнеться аґонія", з покірним страхом подумалося йому. Аґонія в неї починалася щоразу, як вона чекала результатів іспиту. Він підняв очі й угледів чотирьох робітників, що простували їм назустріч і, посміхаючись, дивилися на них. Борис був звичний до цих висмішок, він дивився на робітників із симпатією. Івіш понурила голову і вдала, ніби не бачить їх. Порівнявшись із ними, ті хлопці розділилися: двоє йшли ліворуч від Бориса, ще двоє — праворуч від Івіш.
— Може, полапаємо? — запропонував один.
— Пика в тебе не та! — ввічливо сказав Борис.
Івіш підскочила і пронизливо завищала, та відразу ж замовкла, затуливши долонею рота.
— Я поводжу себе, мов та кухарка, — сказала вона, зашарівшись од збентеження. Молоді робтники були вже далеко.
— Що скоїлося? — здивовано поспитав Борис.
— Він полапав мене, — з відразою зізналася Івіш. — Покидьок мерзенний. — І суворо додала: — Та все одно я не повинна була кричати.
— Хто саме? — насторожився Борис.
— Заспокойся, прошу тебе. Їх четверо. Та я й без того була смішна.
— Річ не в тому, що він тебе полапав, — пояснив Борис. — Я не можу терпіти, якщо з тобою так поводяться, коли я поруч. Коли ти йдеш із Матьє, тебе ніхто не лапає. Невже в мене такий вигляд?
— От-от, дурнику мій, — сумовито відказала Івіш. — Я теж не захист для тебе. Вигляд у нас із тобою не надто поважний.
Це була правда. Борис часто дивувався з цього: коли він дивився в дзеркало, то здавався собі досить грізним.
— Так, вигляд у нас не надто поважний, — повторив він.
Вони притислися одне до одного й відчули себе сиротами.
— Що це? — поспиталася за хвилю Івіш.
Вона показала на високий довгий мур, який чорнів крізь зелень каштанів.
— Санте, — відказав Борис. — В'язниця.
— Дивовижно, — сказала Івіш. — Ніколи не бачила нічого зловіснішого. Звідти тікають?
— Рідко, — сказав Борис. — Я читав, що якось один в'язень переліз через цей мур. Він ухопився за товсту гілляку каштана і накивав п'ятами.
Івіш подумала і показала пальцем на каштан.
— Напевне, оцей, — сказала вона. — Може, сядемо тут на лавочці? Я стомилася. Ану ж бо нам пощастить побачити, як тікатиме ще один в'язень.
— Хтозна, — невпевнено сказав Борис. — Знаєш, вони, мабуть, роблять це уночі.
Вони перетнули бруківку й посідали. Лавочка була вогка. Івіш з утіхою мовила:
— Освіжає.
Та відразу ж почала метушитися і смикати себе за коси. Борис поляскав її по руці, щоб вона не повиривала собі пуклі.
— Помацай мою руку, — сказала Івіш, — вона мов із криги.
Це була правда. Та й сама Івіш зробилася мертвотно-бліда, у неї був страдницький вигляд, все її тіло проймали дрижаки. Борис побачив її такою сумовитою, що з симпатії спробував думати про Лолу.
Івіш різко підняла голову, на обличчі в неї була похмура рішучість.
— Кості з тобою? — поспитала вона.
— Так.
Якось Матьє подарував Івіш маленьку шкіряну торбинку, гру в покер. Івіш подарувала її Борисові. Вони часто грали удвох.
— Зіграймо, — сказала вона.
Борис дістав кості з торбинки. Івіш додала:
— Дві партії й одну вирішальну. Починай.
Вони відсунулися одне від одного. Борис присів навпочіпки і кинув кості на лавочку. В нього випав королівський покер.
— Покер! — оголосив він.
— Ненавиджу тебе, — сказала Івіш.
Вона насупила брови і, перш ніж кинути кості, дмухнула на пальці, щось прошепотівши. Схоже, це було якесь заклинання. "Це серйозно, — подумав Борис, — вона грає на результати іспиту". Івіш кинула кубики й програла: в неї випали дами.
— Другу партію, — звеліла вона, дивлячись на Бориса блискучими очима. Цього разу й у неї випав королівський покер.
— Покер! — оголосила вона й собі.
Борис кинув кості, й у нього теж випав покер. Та щойно кості лягли, як він простягнув руку неначе щоб зібрати їх і потайці перевернув два кубики вказівним і середнім пальцями. Два королі стали на місце чирвового туза й покера.
— Дві пари, — з засмученим виглядом оголосив він.
— Я виграла, — переможно сказала Івіш. — Давай тепер вирішальну.
Борис подумав було, чи не завважила вона, як він шахрував. Та, врешті, це не мало великого значення: для Івіш важливий був тільки результат. Вона виграла вирішальну партію без його втручання, двома парами проти одної.
— Чудово! — тільки і сказала вона.
— Хочеш зіграти ще?
— Ні, ні, — відказала вона, — доста. Знаєш, я грала, щоб дізнатися, прийняли мене чи ні.
— А я й не знав, — відказав Борис. — Тож, виходить, тебе прийняли.
Івіш стенула плечима.
— Не вірю, — пробурмотіла вона.
Вони замовкли і сиділи собі поруч, понуривши голови. Борис не дививися на Івіш, та відчував, як вона тремтить.
— Мені гаряче, — сказала Івіш, який жах: у мене вогкі долоні, я вся спітніла від хвилювання.
Справді, права її рука, допіру холодна мов крига, тепер просто-таки пашіла. Лівиця, непорушна й забинтована, лежала на колінах.
— Ця пов'язка огидна мені, — сказала вона. — Вигляд такий, наче мене поранили на війні, хочеться здерти її.
Борис нічого не відповів. Годинник вдалині вибив один раз. Івіш здригнулася.
— Це... це пів на першу? — розгублено запитала вона.
— Пів на другу, — зиркнувши на свого годинника, відказав Борис.
Вони перезирнулися, і Борис мовив:
— Що ж, пора вже йти.
Івіш припала до нього й обняла його за плечі.
— Не йди, Борисе, дурнику мій, не йди, я нічогісінько не хочу знати, сьогодні увечері я вирушу до Лаону, і я... Я нічого не хочу знати.
— Не кажи дурниць, — лагідно мовив Борис. — Треба, щоб ти знала, як воно там склалося, перш ніж побачиш батьків.
Івіш опустила руки.
— Що ж, тоді йди, — сказала вона. — Та повертайся якомога хутчіш, я чекатиму на тебе тут.
— Тут? — здивовано перепитав Борис. — Хіба ти не хочеш піти зі мною? Можна було б зачекати мене в кав'ярні у Латинському кварталі.
— Ні, ні, — відказала Івіш, — я чекатиму тебе тут.
— Як хочеш. А якщо піде дощ?
— Борисе, прошу тебе, не мордуй мене, йди хутчій. Я залишатимуся тут, навіть якщо буде злива, навіть якщо землетрус, я не зможу звестися на ноги, в мене снаги немає навіть пальцем поворухнути.
Борис підвівся і сягнистою ходою подався геть. Перетинаючи вулицю, він обернувся. Він побачив Івіш зі спини: згорбившись на лавці, втягнувши голову в плечі, вона скидалася на стару жебрачку. "Врешті, її, може, і прийняли", подумалося йому. Він ступнув ще кілька кроків і раптом побачив обличчя Лоли. Справжнє обличчя. Він подумав:"Вона нещасна!", і серце його гучно й шалено закалатало.
XIV
За мить. За мить він знову вирушить у свої марні пошуки; за мить, переслідуваний злими утомленими очима Марсель, потайним обличчям Івіш, посмертною маскою Лоли, він знову відчує жовчний присмак у роті, тривога зсудомить йому шлунок. За мить. Він сів у фотель і запалив люльку; він був порожній і спокійний, він віддавався темній прохолоді бару. Столами тут були відполіровані барила, на стінах висіли світлини актрис і матроські берети, невидний радіоприймач жебонів, неначе струмочок, у глибині зали прегарні заможні добродії палять сиґари і цідять портвейн — останні відвідувачі, ділові люди, всі інші вже давно пішли снідати; було пів на другу, та легко можна було уявити собі, що ще ранок, а день таки був у розпалі, погожий, неначе тихе море, Матьє розчинився в цьому байдужому морі, він був ледве чутною мелодією неґритянського спірічуелу, гомінким шумом, іржавим світлом, похитуванням усіх цих прегарних, по-хірурґічному вправних рук, які тримають сиґари, рук, що схожі на каравели з прянощами. Він добре усвідомлював, що йому просто дали покористуватися цим крихітним шматочком супокійного життя, який треба буде незабаром віддати назад, та користувався він ним без захланности: для пропащих людей світ приберігає малі окрушини щастя, це для них береже він більшу частину своїх минущих милостей, от тільки за умови, що тішитися ними будуть вони смиренно. Даніель сидів ліворуч від нього, урочистий і мовчазний. Матьє міг скільки завгодно споглядати його вродливе обличчя арабського шейха, й це була теж маленька втіха для очей. Матьє простягнув ноги і сам собі посміхнувся.
— Раджу скуштувати хересу, — озвався Даніель.
— Гаразд. Але ти частуватимеш: у мене ні шеляга в кишені.
— Гаразд, частую, — сказав Даніель. — Та скажи: може, тобі позичити двісті франків? Правда, мені соромно пропонувати так мало...
— Облиш! — махнув рукою Матьє. — тут немає про що й балакати.
Даніель звернув на нього свої великі лагідні очі. Він наполягав:
— Прошу тебе. В мене чотириста франків до кінця тижня, ми їх поділимо.
Треба було не погоджуватися, цього вимагали правила гри.
— Ні, — відказав Матьє. — Ні, не треба, ти дуже люб'язний.
Даніель спрямував на нього свій переповнений турботою погляд.
— Тобі й справді нічого не треба?
— Треба, — зітхнув Матьє, — п'ять тисяч франків. Та не зараз. Зараз мені потрібен херес і бесіда з тобою.
— Хотілося б мені, щоб моя бесіда була на рівні хересу, — сказав Даніель.
Він і словом не обмовився ні про свій лист пневматичною поштою, ні про причини, що змусили його викликати Матьє.
Матьє радше вдячний був йому за це: принаймні незабаром усе з'ясується. Він сказав:
— Знаєш, учора я бачив Брюне.
— Справді? — ґречно поспитав Даніель.
— Гадаю, цього разу між нами все закінчено.
— Ви посварилися?
— Та ні, гірше.
Даніель зобразив на своєму обличчі скрушний вираз. Матьє не зміг утриматися від посмішки.
— Тобі наплювати на Брюне? — поспитався він.
— Ну, знаєш... я ніколи не був із ним у таких близьких стосунках, як ти, — відказав Даніель. — Я вельми його поважаю, та, якби моя змога, то я натоптав би його соломою і виставив ув антрополоґічному музеї, в залі двадцятого сторіччя.
— Він там був би до речі, — погодився Матьє.
Даніель брехав: колись він дуже любив Брюне. Матьє скуштував хересу і сказав:
— Незлецький.
— Авжеж, — сказав Даніель, — це в них найліпший. Та запаси їхні вичерпуються, і через війну в Еспанії поповнити їх неможливо.
Він поставив на стіл порожнього келиха і взяв оливку з тарілочки.
— Знаєш, — сказав він, — я хочу тобі висповідатися.
Ну, от і все: смиренне, легке щастя відійшло у минуле. Матьє зиркнув на Даніеля краєм ока: в того був шляхетний і проникливий вигляд.
— Давай, — сказав йому Матьє.
— От тільки не знаю, яке враження це на тебе справить, — вагаючись, казав Даніель. — Мене засмутить, якщо ти розгніваєшся.
— Кажи, та сам і побачиш, — посміхаючись, відказав Матьє.
— Ну, гаразд... Угадай, кого я бачив учора ввечері?
— Кого ти бачив учора ввечері? — розчаровано перепитав Матьє. — Та хто ж його знає, ти міг бачити цілу купу людей.
— Марсель Дюффе.
— Марсель? Ти бач.
Матьє не здивувався: Даніель і Марсель бачилися нечасто, та Марсель, здається, симпатизувала Данієлеві.
— Поталанило тобі, — сказав він, — вона ж нікуди не виходить. Де це ти її здибав?
— Та в неї ж удома... — посміхаючись, сказав Даніель. — Де ж іще, якщо вона не виходить.
І, скромно приплющивши повіки, додав:
— Відверто сказати, ми з нею деколи бачимося.
Запала мовчанка, Матьє дивився на довгі темні вії Даніеля, котрі ледве тремтіли. Двічі вибив годинник, неґр тихо співав "There's cradle in Caroline". Ми з нею деколи бачимося. Матьє одвів погляд і пильно глянув на червоний помпон матроського берета.
— Бачитеся, — не зовсім розуміючи, повторив він. — Та тільки... де ж?
— У неї ж удома, щойно я тобі сказав це, — відказав Даніель із відтінком роздратованости.
— В неї вдома? Ти хочеш сказати, що ходив до неї додому?
Даніель не відповів. Матьє запитав:
— Що це стрілило тобі в голову? Як це сталося?
— Все це дуже просто. Я завжди почував дуже велику симпатію до Марсель Дюффе. Я захоплювався її мужністю і широчінню натури.
Він замовк, і Матьє зачудовано повторив:
— Мужність Марсель, широчінь її натури. — Це були не ті якості, котрі він у ній цінував. Даніель провадив:
— Якось мені було нудно, в мене виникло бажання завітати до неї, й вона мене люб'язно прийняла. От і все: відтоді ми почали зустрічатися. Наша вина лише в тому, що ми приховували це від тебе.
Матьє занурився в густі пахощі, у вогке повітря рожевої кімнати: ось Даніель сидить у кріслі, дивиться на Марсель своїми великими оленячими очима, й Марсель незграбно посміхається, наче її зараз будуть фотоґрафувати. Матьє струснув головою: все воно ніяк не клеїлося, це був якийсь абсурд, у цих двох не було геть нічого спільного, вони ніяк не могли розуміти одне одного.
— Ти ходив до неї, й вона приховувала це від мене?
Він спокійно сказав:
— Ти кепкуєш із мене.
Даніель підвів очі й понуро глянув на Матьє.
— Матьє! — найглибшим своїм голосом мовив він. — Як би там не було, а ти повинен визнати, що я ніколи не дозволяв собі анінайменшого жарту з приводу ваших стосунків з Марсель, вони надто дорогі для мене.
— Я й не кажу цього, — погодився Матьє, — не кажу. І все-таки зараз ти жартуєш.
Даніель знесилено опустив руки.
— Гаразд, — сумовито сказав він. — Не будемо про це.
— Ні, ні, — сказав Матьє, — продовжуй, це дуже цікаво, просто я не вірю тобі, от і все.
— Ти не полегшуєш моє завдання, — докірливо сказав Даніель. — Мені й так досить нелегко сповідати свою вину перед тобою. — Він зітхнув. — Мені хотілося б, щоб ти повірив мені на слово. Та якщо тобі потрібні докази...
Він дістав з кишені натоптаний купюрами гаманець. Матьє побачив гроші й подумав:"От мерзотник". Та якось лінькувато подумав, задля годиться.
— Поглянь, — сказав Даніель.
Він протягнув листа. Матьє взяв його до рук: це був почерк Марсель. Він прочитав:
"Як завше, ви маєте рацію, мій любий Арханґеле. То був барвінок. Та з того, що ви пишете, я не розумію ні слова. Якщо завтра ви зайняті, то приходьте у суботу. Матуся каже, що дуже сваритиме вас за цукерки. Приходьте ж хутчій, любий Арханґеле: ми з нетерпінням чекатимемо ваших відвідин. Марсель".
Матьє глянув на Даніеля. Він сказав:
— Виходить... це правда?
Даніель кивнув: тримався він прямо, понурий і коректний, мов секундант на дуелі. Матьє прочитав листа від початку до кінця. Він був датований двадцять другим квітня. "Це писала вона". Цей пишномовний, грайливий стиль так мало їй личив. Він збентежено потер кінчик носа, потім зареготався.
— Арханґел! Вона прозиває тебе арханґелом, мені й на думку таке б не спало. Радше вже грішний арханґел, щось таке, як Люципер. А ти ще й стару відвідуєш: повнісінький набір.
Даніель, здавалося, розгубився.
— Тим ліпше, — сухо сказав він. — А то я боявся, що ти розгніваєшся...
Матьє обернувся і невпевнено глянув на нього, він утямив, що Даніель розраховував на його гнів.
— Справді, — сказав він, — я мусив би розгніватися, це було б природно. Май на увазі: може, це ще прийде. Та зараз я просто приголомшений.
Він перехилив свого келиха, й сам дивуючись із того, що не дуже розгнівався.
— Й часто ти з нею бачишся?
— Нереґулярно, десь двічі на місяць.
— Але про що ж ви можете балакати?
Даніель здригнувся, й очі його зблиснули. Він мовив якомога вкрадливішим голосом:
— Ти що, хочеш запропонувати нам теми для розмов?
— Не гнівайся, — примирливо сказав Матьє. — Все воно настільки нове для мене, настільки несподіване... воно мене майже бавить. Та недобрих намірів у мене немає. Отож, це правда? Ви любите балакати? Та не злостися ж, прошу тебе: я намагаюся второпати, про що ж ви розмовляєте.
— Про все, — крижаним тоном сказав Даніель. — Либонь, Марсель не чекає від мене високих балачок. Та вона відпочиває, коли ми розмовляємо.
— Це просто неймовірно, ви такі різні.
Він усе не міг позбутися цього безглуздого видива: Даніель з його витонченою церемінністю, з його вкрадливими манерами і шляхетністю в стилі Каліостро, з його широкою африканською посмішкою, і Марсель напроти нього, напружена, незграбна й покірна... Покірна? Напружена? Не така вже й напружена:"Приходьте, Арханґеле, ми чекатимемо ваших відвідин". Й це написала Марсель, це вона вправлялася в цих недолугих люб'язностях. Вперше Матьє відчув, як його торкнулося щось таке, як гнів. "Вона брехала мені, — приголомшено подумав він, — цілісіньких шість місяців брехала". Він обізвався:
— Мене так дивує, що Марсель щось приховувала від мене...
Даніель не відповів.
— Це ти попросив її мовчати? — поспитав Матьє.
— Я. Мені не хотілося, щоб ти реґулював наші відносини. Та зараз, коли я її вже досить давно знаю, це не має великого значення.
— То це ти попросив її мовчати, — вже спокійніше повторив Матьє. І докинув: — А вона не заперечувала?
— Її дуже здивувало це прохання.
— Так, але ж вона не відмовилася.
— Ні. Вона не бачила в цьому нічого поганого. Пам'ятаю, вона засміялася і сказала:"Це питання сумління". Вона вважає, що я люблю оточувати себе таїною. — І додав із прихованою іронією, яка була дуже неприємна для Матьє: — Спочатку вона прозивала мене Лоенґріном. Потім, як бачиш, її вибір зупився на Арханґелові.
— Ага, — сказав Матьє. Йому подумалося:"Він сміється з неї", й він відчув себе приниженим за Марсель. Його люлька погасла, він простягнув руку і механічно взяв оливку. Це було серйозно: він не почувався достатньо засмученим. Так, його охопило якесь розумове остовпіння, як ото буває, коли виявляєш, що помилявся геть у всьому... Та раніше в ньому було щось живе, й воно почало б кровити. Понурим голосом він просто мовив:
— Ми все казали одне одному...
— Це ти так гадаєш, — відказав Даніель. — Хіба можна казати все?
Матьє роздратовано стенув плечима. Та гнівався він передовсім на себе.
— А цей лист! — сказав він. — "Чекаємо ваших відвідин"! Мені здається, наче я відкриваю для себе іншу Марсель.
Даніель ніби злякався.
— Іншу Марсель, ого, як далеко ти зайшов! Послухай, не будеш же ти через цю дитячу витівку...
— Ти сам нещодавно докоряв мені, що я надто вже поважно сприймаю речі.
— Ти кидаєшся від одних крайнощів до інших, — сказав Даніель. І з виглядом сердечного розуміння провадив: — Ти надто покладаєшся на свої судження про людей. Ця маленька історія просто засвідчує, що Марсель набагато складніша, ніж тобі здавалося.
— Може, й так, — сказав Матьє. — Але тут є й інше.
Марсель була винна, і він боявся, що розгнівається на неї: не можна було втрачати довіри до неї саме сьогодні, сьогодні, коли він, можливо, повинен буде принести їй у жертву свою свободу. Йому потрібно поважати її, а то все буде надто прикрим.
— Втім, — сказав Даніель, — ми ввесь час хотіли тобі зізнатися, але так безглуздо було виглядати змовниками, що ми щоразу відкладали це на потім.
"Ми"! Він казав "ми", уявити собі, хтось міг казати йому "ми" про Марсель. Матьє неприязно подивився на Даніеля: настав час його ненавидіти. Та Даніель, як завше, обеззброював. Матьє гостро запитав:
— Навіщо ж вона оце так учинила, Даніелю?
— Та я ж тобі вже казав, — мовив Даніель, — попросив я її. До того ж, її, мабуть, бавило, ще в неї є своя таємниця.
Матьє похитав головою.
— Ні, тут щось інше. Вона добре знала, що робить. Навіщо ж вона це зробила?
— Ну, — сказав Даніель, — мені здається, не завжди зручно жити у твоєму сяєві. Вона хотіла знайти для себе темний куточок.
— Вона вважає, що я пригнічую її?
— Вона сказала цього мені навпрямки, але я так її зрозумів. Що ж ти хочеш, ти ж сила, — посміхаючись, додав він. — Май на увазі, що вона захоплюється тобою, твоїм принципом жити у шкляному будинку і постійно кричати про те, про що зазвичай мовчать; та це спустошує її. Вона не казала тобі про мої відвідини, тому що боялася, що ти посягнеш на її почуття до мене, що ти змусиш дати їм наймення, що зруйнуєш їх, аби потім видавати їй крихтами. Ти ж знаєш, почуття потребують таїни... Це щось крихке, вкрай невизначене...
— Це вона тобі так сказала?
— Так. Вона мені так сказала. Вона сказала:"Мені подобається, що з вами я геть не знаю, куди йду. З Матьє це знаєш завжди".
"З Матьє це знаєш завжди". Так само й Івіш:"З вами ніколи не боїшся чогось непередбаченого". Матьє аж занудило.
— Чому ж вона ніколи не казала мені про це?
— Вона вважає, це тільки тому, що ти ніколи не запитував у неї.
Це була таки правда, Матьє понурив голову: щоразу, як треба було заглибитися в почуття Марсель, його охоплювали нездоланні лінощі. Помітивши тінь в її очах, він тільки знизував плечима:"Та де ж пак! Якби щось було, то вона сказала б мені, вона ж бо каже мені про все. І це я називав вірою в неї. Я сам усе зіпсував ".
Він стрепенувся і гостро запитав:
— Чому ж ти кажеш мені про це сьогодні?
— Колись же треба було сказати.
Ця ухильна відповідь немов би підстьобнула його допитливість: Матьє не хотів, щоб його пошили в дурні.
— Чому ж сьогодні й чому ти? — допитувався він. — Було б ... природніше було б, якби вона сказала мені перша.
— Ну, — Даніель вдав із себе спантеличеного, — може, я помилився, та я... мені здалося, що тут ідеться про ваші спільні інтереси.
Добре. Матьє напружився:"Готуйся до головного удару, це щойно початок". Даніель додав:
— Хочу сказати тобі правду: Марсель не знає, що я тобі все розповів, і ще вчора вона не була впевнена, що відразу ж поставить тебе до відома усіх цих справ. Ти зробиш мені велику послугу, якщо приховаєш від неї цю нашу розмову.
Матьє мимохіть зареготався.
— Ось ти й викрив себе, Сатано! Ти скрізь сієш секрети. Ще вчора ти змовлявся з Марсель супроти мене, сьогодні ж просиш мене бути змовником проти неї. З тебе такий чудернацький зрадник.
Даніель посміхнувся.
— В мені геть нічого немає від Сатани. На цю розмову наштовхнув мене величезний неспокій, котрого дізнав я учора ввечері. Мені здалося, ніби між вами постало якесь поважне непорозуміння. Звичайно, Марсель надто горда, щоб самій сказати тобі про це.
Матьє міцно стиснув келиха: він почав розуміти.
— Це з приводу вашої... — Даніель затнувся і соромливо докинув: — З приводу вашої прикрости.
— А! — сказав Матьє. — Ти сказав їй, що знаєш?
— Ні, ні. Нічого я їй не казав. Вона перша заговорила.
-А!
"Ще вчора, балакаючи зі мною по телефону, вона боялася, щоб я йому не сказав. Й того ж таки вечора сама йому все виклала. Ще одна комедія". Він запитав:
— Та й що?
— Та що, все не так гладенько. Є перепони.
— Що ж дозволяє тобі так думати? — здушеним голосом поспитав Матьє.
— Та нічого конкретного... радше, те, як змалювала вона мені цю ситуацію.
— А в чому річ? Вона гнівається, що я зробив їй дитину?
— Як на мене, то ні. Річ зовсім в іншому. Радше у твоїй позавчорашній поведінці. Вона казала про неї з образою.
— Що ж я такого вчинив?
— Не можу сказати достеменно. Ага, ось що вона сказала мені до всього:"Завжди вирішує він, а якщо я з ним не погоджуюся, то начебто можу протестувати. Та все вирішується на його користь, тому що його думка вже склалася, і він не дає мені часу, щоб сформувати свою". Не можу поручитися, що точно передав ці слова.
— Та мені й не треба було приймати рішення, — здивовано сказав Матьє. — Ми завжди були згодні з приводу того, що треба робити в таких випадках.
— Звичайно. Але ж ти позавчора не потурбувався дізнатися, що вона думає?
— Таки не потурбувався, — відказав Матьє. — Я був певен, що вона одної думки зі мною.
— І все-таки ти ні про що в неї не запитав. Коли ви востаннє обговорювали цю... імовірність?
— Хтозна, років зо два чи зо три тому.
— Зо два чи зо три роки. А тобі не здається, що за цей час вона могла змінити свою думку?
Панове в глибині зали попідводилися і, регочучись, прощалися одне з одним, служник приніс їхні капелюхи, три чорні фетрові й один котелок. Вони вийшли, дружньо махнувши на прощання барменові, й офіціянт вимкнув радіо. Бар зненацька охопила холодна тиша, в повітрі завис присмак нещастя. "Добром воно не скінчиться", подумав Матьє. Він не зовсім розумів, що ж саме не скінчиться добром: ця бурхлива днина, історія з абортом чи його стосунки з Марсель? Ні, це було щось більш невизначене й набагато ширше: його життя, Европа, цей зловісний і банальний мир. Він уявив собі руду чуприну Брюне:"У вересні буде війна". В таку хвилину в пустельному й темному барі майже починаєш у це вірити. Цього літа в його життя вкралося якесь гниляччя.
— Вона боїться операції? — поспитався він.
— Не знаю, — відчужено сказав Даніель.
— Вона хоче, щоб я одружився з нею?
Даніель зареготався.
— Та хіба ж я знаю, ти, їй-богу, як дитина. Принаймні все не так просто. Знаєш що? Ти повинен побалакати з нею сьогодні ввечері. Не натякаючи на мене, звичайно, а так собі, так, наче в тебе з'явилися сумніви. Вчора в неї був такий вигляд, що навіть дивно, чому вона сама тобі всього не сказала: в неї мов камінь на душі лежав.
— Гаразд. Я спробую розв'язати їй язика.
Запала мовчанка, потім Даніель збентежено додав:
— Ну що ж, моє діло попередити.
— Авжеж. Дякую й за це, — сказав Матьє.
— Ти гніваєшся на мене?
— Та ні. Ти зробив мені послугу, про яку можна сказати: неначе грім з ясного неба.
Даніель зареготався: він так широко роззявив рота, що видно було його сліпучо-білі зуби й горлянку.
Я не повинна була, думала вона, тримаючи руку на телефонній слухавці, не повинна була, ми завжди казали одне одному все, він тепер думає: а Марсель казала ж мені все, ох, він так думає, він знає, тепер він знає, він такий приголомшений, що в нього просто голова обертом іде, і ввесь час цей нечутний голос в його голові, Марсель завжди казала мені все, в цю мить, в цю мить він безперестань звучить у нього в голові, це нестерпно, у сто разів було б краще, якби він мене ненавидів, та він сидів там, на лавці у кав'ярні, розставивши руки, наче щось загубив, втупившись у підлогу, неначе там щось розбилося. Готово, розмова відбулася. Нічого я не бачила, нічого не чула, мене там не було, та розмова відбулася, вона була, слова були сказані, а я нічого не знаю, його поважний голос піднімався, мов дим, до стелі кав'ярні, голос прийде звідти, гучний прегарний голос, від якого завжди вібрують мембрани слухавки, він вийде з неї, скаже: готово, Боже мій, Боже ж мій, що він скаже мені? Я гола-голісінька, я вагітна, а цей голос вийде вбраний із ніг до голови із телефонної слухавки, ми не повинні були, не повинні були, вона майже гнівалася на Даніеля, якщо взагалі можна було на нього гніватися, він такий великодушний, тільки він і піклується про мене, він узяв справу до своїх рук, Арханґел, його прегарний голос промовляв про мене. Жінка, квола жінка, геть безсила і захищена в цьому світі живих людей тільки похмурим і теплим голосом, голос вийде звідтіля і скаже: Марсель казала мені все, бідолашний Матьє, милий Арханґел! Вона подумала: Арханґел, і її очі наповнилися слізьми, солодкими слізьми, слізьми родючости і плодючости, слізьми справжньої жінки після цілого тижня посухи, слізьми ніжної, ніжної захищеної жінки. Він обняв мене, приголубив, захистив з тремтливою сльозою в очах, з ласкою у звивистих складках біля щоки і тремтячою посмішкою на вустах, цілий тиждень дивилася вона порожніми й сухими очима в одну точку вдалині: вони уб'ють його мені, цілий тиждень була вона ясною Марселлю, Марселлю непохитною, Марселлю розважливою, Марселлю-чоловіком, він казав, що я мов чоловік, і от сльози, квола жінка, і дощ ув очах, навіщо ж опиратися, завтра я знову буду непохитна і розважлива, один-однісінький раз сльози, муки, солодка жалість до себе і ще солодша смиренність, ці оксамитні долоні на моїх стегнах, на моїх сідницях, їй хотілося обняти Матьє і на колінах просити у нього вибачення: сердешний мій Матьє, бідолашний мій велетню. Як добре бути під захистком, отримати прощення один раз, один-однісінький раз у житті. Зненацька горло її перехопила думка, оцет струмував у її жилах, сьогодні ввечері, коли він прийде до мене, коли я обніму його за шию, коли поцілую його, то він усе знатиме, і треба буде вдавати, ніби я не знаю про те, що він знає. Ох, ми дуримо його, у відчаї подумала вона, ми ще дуримо його, ми кажемо йому все, та щирість наша напоєна отрутою. Він знає, він прийде сьогодні ввечері, я побачу його добрі очі, подумаю, що він знає, і як же зможу я усе витерпіти, мій велетню, сердешний мій велетню, вперше за все життя зробила я тобі боляче, ох, я на все згодна, я піду до тієї старої, я уб'ю цю дитину, мені соромно, я зроблю все, що він захоче, все, що ти захочеш.
Під її пальцями задзеленчав телефон, вона стисла слухавку
— Гало! — сказа