Роберт Гейнлейн (Хайнлайн)
Ляльководи
Розділи 04-05-06
4
Прокинувся я вже в сутінках. Кімната, в якій я був, мала справжнє вікно — Відділ платить добре і я міг дозволити собі маленькі розкоші. Я дивився назовні, спостерігаючи як оживає з приходом ночі столиця. Огинаючи меморіальний комплекс, йшла вдалину ріка; Було літо й вище за течією, за межею округу, у воду додавали флуоресцин, і від цього ріка світилася вночі переливами рожевого, бурштинового, смарагдового й яскраво-вогняного кольорів. По яскравих смугах вешталися туди-сюди прогулянкові катери, кожен заповнений парочками, у яких, без сумніву, "одне на думці".
На суходолі, подекуди, посеред старіших будівель, запалювалися бульбашкоподібні куполи, від чого місто ставало схожим на якусь казкову країну вогнів. На сході, де в свій час впала бомба, старих будинків не було взагалі, й увесь район здавався величезним Великодним кошиком оздоблених крашанок, { — точніше, гігантських шкарлупок}, освітлених зсередини.
Напевно, мені доводилося бачити Столицю вночі частіше аніж більшості людей, в зв'язку з моєю діяльністю, і, хоч мені подобалось місто, я про це не задумувався. Але сьогодні в мене виникло таке відчуття, наче це "востаннє". Тільки не від краси стискало горло — від розуміння, що там, внизу, під покривом м'якого світла — люди, живі люди, особистості, і всі зайняті своїми звичними справами, люблять, сваряться; як кому подобається — коротше кожний робить, чорт забери, що йому хочеться, як кажуть, під виноградником своїм і під своєю смоківницею, і будь-хто не зазнає страху.
Я думав про всіх цих людей, і мені уявлялась зовсім інша картина: милі добрі люди, але в кожного — паразит, що присмоктався за плічми, який рухає їхніми ногами й руками, змушує говорити, що йому потрібно, і йти, куди йому хочеться.
Пекельне життя з дзвіночком під владою комісарів не може бути настільки поганим. Я знаю — мені доводилось бути за Завісою [залізною]. (Hell's bells-life under the commissars couldn't be that bad. I know-I've been behind the Curtain.) [Те, що цей абзац був пропущений рос. перекладачем, не дивно якщо припустити, що перекладався текст до 1990р; якщо пізніше — теж не дивно. Хоча оригінал дивний: де там дефіс, а де тире здогадатись важко].
Подумавши про це, я дав клятву: якщо переможуть паразити, я краще загину, але не дозволю такій тварині їздити в мене на спині. Агентові Відділу це не складно, досить відкусити ніготь, якщо руки зв'язані або ще щось, є безліч інших способів. Старий планує на всі випадки життя.
Але він планував подібні речі зовсім для інших цілей, і я це знав. Наша з ним справа — охороняти безпеку людей, а не просто втікати, коли стає занадто туго.
Але зробити зараз хоч щось я все одно не міг. Тому відвернувся від вікна й подумав, що мені, мабуть, не вистачає компанії. У кімнаті виявився стандартний каталог "ескорт-бюро" і "агентств моделей", який можна знайти майже в кожному великому готелі; я погортав його й закрив. Веселі подруги мене зовсім не цікавили, я хотів бачити лише одну-єдину дівчину, ту саму, неприступну. От тільки де її шукати?
Я завжди ношу з собою пластянку з пігулками "Темпус фугіт" {час летить (лат.)} — струс для рефлексів; не раз бувало, допомагала мені впоратися з важкими ситуаціями. Й хоч би що там писали всілякі панікери, ці пігулки зовсім не спричиняли патологічної схильності, як, наприклад, гашиш.
Хоча, звичайно, який-небудь пурист [Пер. ru-Ua: Прихильник пуризму; ПУРИЗМ, (фр. purisme < лат. рыrus чистий). 1. Прагнення до чистоти й строгості звичаїв, іноді показне.] міг би сказати, що я приохотився, тому що я іноді приймав їх, щоб вільна доба здавалась тижнем відпустки. І мені подобалося легке ейфорійне відчуття, яке вони викликали. Але головне — це властивість розтягувати суб'єктивний час в десять і більше разів, кришити його на найдрібніші відрізки, за рахунок чого в ті ж календарні терміни можна прожити набагато довше. Так, звісно, я знаю ту моторошну історію про людину, яка зістарилася і вмерла за один місяць, тому що приймала пігулки одну за другою, але я користуюся ними лише зрідка.
А можливо, та людина знала, що робила. Вона прожила довге щасливе життя — не сумнівайтесь, щасливе — і зрештою вмерла теж щасливою. Яка різниця, що сонце вставало для неї тільки тридцять разів? Хто веде лічбу щастю і встановлює правила?
Я сидів, дивлячись на пластянку з пігулками, і думав, що там досить за моїм особистим часом — роки на два. Забитися б у нору й закрити вхід...
Я витрусив на долоню дві штуки, налив склянку води. Потім запхнув їх назад у пластянку, начепив пістолет і апарат зв'язку, вийшов з готелю і попрямував в Бібліотеку Конґресу.
Дорогою зупинився в барі й переглянув останні новини. З Айови їх не було, але з іншого боку, коли це в Айові взагалі що-небудь трапляється?
У бібліотеці я відразу попрямував у довідковий відділ і взявся за каталог, вишукуючи за допомогою "блимавок" потрібні теми: від "літаючих тарілок" до "літаючих дисків", потім до "проекту "Блюдце"", через "вогні в небі", "комети", "дифузійну теорію виникнення життя", дві дюжини тупикових маршрутів і всіляку білянаукову дурню для недоумкуватих. Де руда, а де порожня порода? Лише з лічильником Ґейґера й визначиш. Тим більше, що найпотрібніша інформація ховається, можливо, під семантичним кодом де-небудь між байками Езопа й міфами про загублений континент.
Однак через годину я все-таки підібрав цілу купку селекційних карток, вручив їх весталці за стійкою, і та взялася згодовувати їх машині. Нарешті вона закінчила й мовила:
— Більшість плівок, які ви замовили, вже видані. Інші документи доставлять в зал 9-А. На ескалатор, будь ласка.
У залі 9-а працювала тільки одна людина. Ця людина підняла голову і сказала:
— Ну й ну! Вовк власною персоною. Як ти мене розшукав? Я була впевнена, що пішла непомітно.
— Здоров Мері, — сказав я.
— Здоров, — відповіла вона, — й всього найкращого. Я все ще неприязна, й мені потрібно працювати.
Я розлютився.
— Знаєш що, грубіянко, тобі це може здатися дивним, але я прийшов сюди аж ніяк не задля твоїх, без сумніву, прекрасних очей. Час від часу я теж, трапляється, працюю. Але можеш заспокоїтися: як тільки мої плівки прибудуть, я змиюся звідси до дідька й знайду собі інший зал. Порожній.
Замість спалаху у відповідь вона раптом зм'якшилася.
— Вибач, Сем. Жінці часом доводиться вислуховувати ті самі слова сотні разів. Сідай.
— Та вже ні, дякую. Я все-таки піду. Мені потрібно працювати.
— Залишися, — попросила вона. — Дивись, тут написано: якщо ти віднесеш плівки з того залу, куди вони доставлені, сортувальна машина просто згорить від натуги, а головний бібліотекар цілком збожеволіє.
— Я, коли закінчу, поверну їх сюди.
Вона взяла мене за руку, і я відчув, як у мене по шкірі побігли приємні теплі мурашки.
— Ну, будь ласка, Сем. Вибач мені.
Я сів і посміхнувся.
— Тепер мене будь-хто не змусить піти. Я не випущу тебе з очей, поки не довідаюся твій номер телефону, адресу й справжній колір волосся.
— Вовк, — м'яко сказала Мері. — Ти ніколи не довідаєшся ні перше, ні друге, ні третє.
Вона демонстративно ткнулась у візор проекційної машини, немов мене поруч і не було.
Труба пневмодоставки дзвякнула, і в приймальний кошик посипалися замовлені касети. Я склав їх купкою поруч із сусідньою машиною, але одна покотилася, вдарилася в стопку касет, які переглядала Мері, й вони розсипалися по столу. Я взяв, як мені здалося, свою плівку, глянув спочатку на один бік, де стояв серійний номер і крапковий код для селекторної машини, перевернув, прочитав назву й поклав у свою купку.
— Агов! Це моя!
— Чорта з два, — відповів я чемно.
— Моя! Я збиралася дивитись її наступною.
Взагалі-то, до мене рано чи пізно завжди доходить. Мері, певна річ, прийшла сюди не заради історії взуттєвого дизайну. Я взяв ще кілька її касет і прочитав назви.
— То от чому потрібні мені касети виявилися на руках. Однак ти багато чого пропустила. — І я присунув їй свою купку.
Мері переглянула назви й звалила свої і мої касети в загальну купу.
— Ми їх поділимо, чи кожен буде дивитися всі?
— Навпіл, щоб відсіяти сміття, а все важливе будемо дивитися разом, вирішив я. Почали.
Навіть після того, як я своїми очима побачив паразита на спині бідолахи Барнса, після запевнень Старого про те, що "тарілка" дійсно приземлилася, я виявився неготовим до тих гір фактів, які можна знайти в інформаційних завалах звичайної публічної бібліотеки [пер. ru-Ua: Як на мене, то це кумедна характеристика для Бібліотеки Конгресу США, яка працює ЦІЛОДОБОВО і має в каталозі, станом на 2004р, 119МЛН назв з можливістю багатофакторного пошуку] Чорт би забрав Діґбі з його оцінною формулою! Факти незаперечно свідчили, що Землю відвідували інопланетні кораблі, причому неодноразово.
Безліч повідомлень було зареєстровано ще до виходу людства в космос — починаючи з сімнадцятого століття і навіть раніше, хоча навряд чи можна вважати достовірними повідомлення тих часів, коли "наука" означала посилання на Аристотеля. Перші систематизовані дані з'явилися в 40-ві і 50-ті роки двадцятого століття. Наступний сплеск відбувся в 80-ті. Я помітив деяку закономірність і почав виписувати дати. Виходило, що дивні об'єкти в небі з'являлися у великій кількості приблизно з тридцятирічною періодичністю, хоча можливо, фахівець зі статистичної обробки даних дав би точнішу відповідь.
Тема літаючих тарілок була прямо пов'язана з "таємничими зникненнями", і не тільки тому, що обидві вони входили в один і той же розділ з морськими зміями, кривавими дощами й іншими незбагненними явищами. Існувало безліч підтверджених документами прикладів, коли пілоти, що переслідували "тарілки", безвісти зникали — офіційні інстанції давали в таких випадках "найпростіші" пояснення: розбився і не знайдений.
В мене з'явилась нова думка, і я вирішив перевірити, чи є у таємничих зникнень тридцятирічний цикл, і якщо так, то чи збігається він з циклічним рухом якого-небудь з об'єктів зоряного неба. Впевненості в успіху в мене не було: занадто багато даних і мало відхилень, оскільки дуже значна кількість людей зникає в рік з інших причин. Однак статистичний облік вівся роки, і не всі записи загинули під час бомбувань. Я відзначив, що треба буде відправити ці дані для професійної оцінки.
За ніч роботи ми з Мері не обмінялися і трьома словами. Потім, потягуючись, встали. Я позичив їй дріб'язок, щоб опустити в машину і зробити мікрокопії тих записів, які вона відібрала (і чому жінки завжди не носять з собою дріб'язок?), а також викупив свої касети.
— Ну, то який вирок? — запитав я.
— Я почуваю себе, як горобець, що побудував затишне гніздечко у водостічному жолобі.
Я процитував закінчення віршика й сказав:
— Певно, з нами буде те ж саме: так будь-чому й не навчившись, ми знову побудуємо гніздо в жолобі.
— Нізащо! Сем, треба щось робити! Тут простежується чітка закономірність, і цього разу вони хочуть залишитися.
— Можливо. Особисто я, навіть думаю, що твоя правда.
— Але що ж робити?
— Ясонько, настав час тобі зрозуміти, що в країні сліпих навіть одноокому живеться несолодко.
— Не будь циніком. Часу нема.
— Саме так, нема. Ходімо.
До світанку залишалося майже нічого, й бібліотека практично спорожніла.
— Знаєш, що? — сказав я. — Давай візьмемо барило пива, відвеземо до мене в готель і все гарненько обговоримо.
Вона похитала головою.
— Тільки не до тебе.
— Чорт! Це ж у справі!
— Поїхали до мене додому. Всього дві сотні миль. Я приготую сніданок.
Я вчасно згадав мету свого життя і посміхнувся.
— Краща ідея за всю ніч. Але якщо серйозно: чому не до мене в готель? Півгодини заощадимо.
— А чим тобі не подобається моя квартира? Я ж не кусаюся.
— Шкода. Але все-таки, чому раптом така зміна?
— М-м-м... Можливо, я хотіла б показати тобі ведмежі капкани біля мого ліжка. А можливо, довести, що вмію готувати. — На її щоках з'явилися маленькі ямочки.
Я зупинив таксі, і ми попрямували до неї додому.
Зачинивши двері, вона передусім старанно обстежила квартиру, потім повернулася і сказала:
— Повернися. Хочу помацати твою спину.
— Нічого...
— Повернися!
Я замовк, і вона простукала кісточками пальців мої плечі.
— Тепер перевір мене.
— Із задоволенням! — Однак я вже зрозумів, до чого все це, й зробив, що потрібно і як потрібно. Під сукнею не виявилося чогось незвичного: лише гарненька дівчина й кілька смертоносних іграшок.
Вона повернулася до мене обличчям і полегшено зітхнула.
— От тому я і не хотіла їхати до тебе в готель. Тепер я вперше, відтоді як побачила цю тварину на спині керуючого станцією, впевнена, що ми в безпеці. Квартира цілком герметична. Йдучи геть, я завжди відключаю повітря, і до мого приходу вона — як сейф у підвалі банку.
— А як щодо вентиляційних душників?
— Я не вмикала систему кондиціонування. Цього разу просто відкрила один із запасних балонів, що встановлені на випадок нальоту. Можеш не турбуватися про безпеку. Що тобі приготувати?
— Можливо, доля надішле мені трошки просмажений біфштекс?
Доля виявилася прихильною. За їжею ми дивилися програму новин, але з Айови як і раніше новин не було.
5
Ведмежі капкани я так і не побачив: Мері просто замкнула двері в спальню. Через три години вона мене розбудила, й ми поснідали вдруге. Потім запалили сигарети, і я ввімкнув теленовини. Крім претенденток на звання міс Америка, там будь-чого не показували. В інший час претендентки не залишили б мене байдужим, але оскільки всі вони не горбились, а горб під купальником приховати просто неможливо, передача не здалася важливою.
— То що далі? — запитав я.
— Потрібно систематизувати факти й ткнути Президента в них носом.
— Як?
— Потрібно знову його побачити.
— Як? — повторив я.
Відповіді в неї не було.
— Очевидно, у нас є лише один шлях: через Старого.
Я спробував з'єднатися з ним, використовуючи обидва наші коди, для того щоб Мері теж брала участь у розмові, але у відповідь почув:
— Перший заступник Олдфілд. Слухаю.
— Мені потрібен Старий.
Коротка пауза, потім:
— З особистої справи чи службової?
— Мабуть, з особистої.
— З особистих питань я вас з'єднувати не стану, а всі службові можете вирішувати зі мною.
Дуже хотілося сказати, що я про нього думаю, але мені вдалось стриматися і обмежитись розривом зв'язку. Далі набрав ще один код, спеціальний код Старого — цим сигналом його з могили підняти можна, але не дай боже комусь з агентів скористатися кодом без важливого приводу.
Старий відповів чергою лайок.
— Бос, — перебив я його, — це щодо Айови...
Він одразу втихомирився.
— Так?
— Ми з Мері нагромадили за ніч деякі дані, й хочемо все це обговорити.
Знову лайки. Він розпорядився передати дані в аналітичний відділ і додав, що при наступній зустрічі відірве мені вуха.
— Бос! — підвищив я голос.
— Що?..
— Якщо ви хочете все покинути, ми готові зробити те ж саме. Я і Мері можемо подати у відставку безпосередньо зараз. І це цілком серйозно.
Мері скинула брови, але промовчала. Старий теж довго мовчав і нарешті вичавив втомленим голосом:
— Готель "Палмглейд" на півночі Майамі-Біч.
— Їдемо.
Я замовив таксі, й ми піднялися на дах. Дотримуючись моїх вказівок, водій зробив гак, пролетівши над океаном, щоб не гаяти час у густих транспортних потоках над Кароліною, тому добулись ми досить швидко.
Старий лежав з похмурим виразом обличчя і, поки ми доповідали, задумливо просіював пісок між пальцями. Я навіть прихопив із собою "проектор", щоб він міг переглянути запис.
Коли ми дійшли до тридцятирічного циклу, Старий скинув погляд, але промовчав і, лише коли я згадав про можливу кореляцію із циклічністю зникнень, з'єднався з Відділом.
— Дайте мені аналітичну службу. Пітер? Здоров. Мені потрібен графік непояснених зникнень, починаючи з 1800 року. Що? Згладиш відомі фактори й відкинеш стабільний рівень. Мені потрібні стрибки й спади. Коли? Дві години тому. Чого ти ще чекаєш?
Він підвівся на ноги, дозволивши мені вручити йому ціпок, і сказав:
— Добре, пора назад.
— У Білий дім? — з надією запитала Мері.
— Що? Коли ти підростеш? У вас немає чогось такого, що могло б переконати Президента.
— А... а що ж тоді?
— Не знаю. А якщо тобі чого-небудь на думку не спадає то краще поки помовч.
У Старого була машина, і на зворотному шляху мені довелося нею кермувати. Зрештою передавши керування автопілоту, я сказав:
— Бос, я здається придумав, що може переконати Президента.
Старий фиркнув, але приготувався слухати.
План такий: послати двох агентів а Айову, скажімо мене і ще когось. Другий агент буде постійно знімати мене телекамерою. Ваше завдання — змусити Президента дивитися.
— А припустімо, не буде на що дивитися?
— Ну, я вже подбаю, щоб було. Рушу аж до місця посадки, прорвуся. У вас будуть знімки справжнього корабля, з близької відстані, і їх побачать безпосередньо в Білому домі. А потім я подамся в контору до Барнса й займуся цим згорбленим збіговиськом. Буду здирати сорочки прямо перед камерою. Ніяких там ніжностей — зривати й викривати.
— Ти розумієш, що шансів в тебе не більше, ніж у миші на котячому з'їзді?
— Думаю це не так. Якихось надлюдських можливостей у них нема. Готовий посперечатися: вони можуть саме стільки, скільки може тіло людини, яка потрапила в їх владу. Я не збираюся в мученики, але так чи інакше знімки добуду.
— Х-м-м...
— Непоганий план, — втрутилась Мері. Я буду другим агентом. Я вмію...
Ми зі Старим одночасно сказали "ні", і я одразу ж почервонів: не моя прерогатива. Мері запропонувала:
— Я хотіла сказати, що це цілком логічний вибір, оскільки я володію... е-е-е... даром виявляти чоловіків, яких осідлали паразити.
— Ні, — повторив Старий. — Там, куди він налаштувався, вони всі з паразитами. У всякому випадку, я буду так вважати, поки не дістану доказів протилежного. І зрештою, я приготував для тебе інше завдання.
Мері варто було би промовчати, але вона запитала:
— Яке? Що може бути важливішим?
— Інша робота теж важлива, — сказав Старий спокійно. — Я призначаю тебе охоронцем Президента.
— О! — вона на секунду задумалася. — Однак, бос... я не впевнена, що зумію виявити жінку з паразитом. У мене... е-е-е... інша спеціалізація.
— Що ж, тоді ми заберемо звідтіля всіх секретарок. І Мері... тобі доведеться стежити за самим Президентом теж.
Знову коротка пауза.
— Але припустімо, я виявлю, що якимсь чином йому все-таки підсадили паразита?
— Тоді ти зробиш те, що необхідно, місце президента займе віце-президент, а тебе розстріляють за зраду. Однак повернемося до першого плану. Ми пошлемо Джарвіса з камерою і додамо Девідсона, щоб тримав його під прицілом. Поки Джарвіс буде знімати тебе, Девідсон буде стежити за ним, а ти, якщо вдасться, не забувай поглядати на Девідсона.
— Отже, думаєте, це нам вдасться?
— Ні, взагалі-то, але будь-який план краще, ніж ніякого. І може, це їх трохи розворушить.
Ми — Джарвіс, Девідсон і я — вирушили в Айову, а Старий тим часом поїхав до Вашингтону. Безпосередньо перед від'їздом Мері відвела мене вбік, потім притягнула за вуха, міцно поцілувала й сказала:
— Обов'язково повертайся, Сем.
Я розчулився, як п'ятнадцятирічний хлопчисько.
Девідсон приземлив машину відразу за зруйнованим мостом, що ми його знайшли в першу поїздку. Я вказував, куди їхати, користуючись картою, де було позначено справжнє місце посадки космічного корабля. Як відправний пункт міст підходив ідеально. За дві десяті милі на схід від потрібного місця ми звернули з дороги й рушили до мети навпростець, через чагарник.
Вірніше сказати, в напрямку мети. Попереду чорніла величезна вигоріла галявина, і ми вирішили пройтися пішки. Місце, зазначене на знімку з орбіти, розташовувалося саме в центрі згарища, але хоча б якусінької літаючої тарілки там не було. А щоб довести, що вона тут сідала, знадобився б, напевно, фахівець кращий від мене. Пожежа знищила всі сліди.
Джарвіс старанно зняв на плівку галявину, але я вже зрозумів, що слимаки в черговий раз нас обійшли. Дорогою до машини, ми зустріли старого фермера. Ми, як було домовлено, трималися насторожі.
— Нищівна пожежа, — зауважив я, заходячи збоку.
— Так і є, — зажурливо відповів він. — Дві мої кращі дійні корови згоріли, справжнє лихо. А ви з газети?
— Так, — погодився я, — але, схоже, ми приїхали марно.
Мені дуже не вистачало Мері. Я не знав, що й думати: звичайно, може цей тип завжди горбиться... Але якщо Старий не помилився щодо корабля — а він ПОВИНЕН бути правий, — то цей, на вигляд сільський роззява, знає про нього, й, таким чином, покриває прибульців. А отже, в нього на спині паразит.
Я вирішив, що повинен спробувати. Спіймати живого паразита й зазняти його для Білого дому було набагато простіше в лісі, аніж десь в людному місці. Я кинув погляд на своїх товаришів: вони чекали мого сигналу; Джарвіс знімав безупинно.
Коли фермер повернувся, я збив його з ніг, впав зверху й вчепився в сорочку. Джарвіс підскочив ближче й приготувався знімати крупним планом. Фермер не встиг і охнути, а я вже задер на ньому сорочку.
На спині не було чогось незвичного — ані паразита, ані якихось слідів. І в інших місцях теж: ми перевірили.
Я допоміг йому піднятися, обтрусив одяг — він весь забруднився в попелі й пробурмотів:
— Винний, прошу пробачення...
Фермер трясся від злості.
— Щоб тобі порожньо було, ти... ти... — Очевидно, він навіть не міг з ходу підібрати для мене досить сильних слів, лише губи тремтіли. — Я на вас у поліцію поскаржуся! А було б мені років на двадцять менше, то я б і сам всіх трьох відлупцював!
— Вибач, батьку, помилка сталася.
— Помилка! — В обличчі його щось раптом змінилося, і я подумав, що він от-от заплаче. — Повертаюся з Омахи, а тут будинок згорів, половини череди нема, та ще й зять кудись запропав. Виходжу подивитися, що за чужинці тут ходять по моїй землі, а мене хіба що на шматки не рвуть. Нічого собі помилка! І куди світ котиться?!
Напевно, я міг би йому пояснити, куди, але не став. Хотів запропонувати йому грошей, щоб якось згладити провину, але він ударив мене по руці, й гроші полетіли на землю. Підібравши хвости, ми забралися.
Вже на дорозі Девідсон запитав:
— Ти впевнений, що все йде як треба?
— Припустімо, я можу помилитися, — сердито відповів я, — але ти коли-небудь чув, щоб помилявся Старий?
— М-м-м... ні. Куди тепер?
— У студію стереомовлення. Там-то вже точно помилки не буде.
Службовець застави біля в'їзду в Де-Мойн гаявся і не піднімав бар'єр. Він перевірив по своїй записній книжці, глянув на наші номерні пластини й сказав:
— Шериф повідомив, що ця машина в розшуку. Давайте праворуч.
— Праворуч, так праворуч, — не став сперечатися я, дав футів тридцять назад і вичавив газ на повну. Машини в нас у Відділі й особливо міцні, й особливо потужні — що виявилося досить доречним: бар'єр теж зробили на совість. Минаючи заставу, я навіть не пригальмував.
— Вже цікаво, — мовив Девідсон трохи здивовано. — Ти як і раніше впевнений, що все відбувається, як треба?
— Досить базікати, — прикрикнув я. — І запам'ятаєте, ви, обидва: швидш за все, ми звідтіля не виберемося. Але ми зобов'язані зняти й передати все, що відбудеться.
— Як скажеш, бос.
Якщо нас хтось і переслідував, то я гнав так швидко, що всі переслідувачі залишилися позаду. Перед входом в студію машина різко загальмувала, ми вискочили й кинулися вперед. Отут вже не до м'яких методів "дядечка Чарлі". Ми просто влетіли в ліфт, я натиснув кнопку поверху, де розміщувався кабінет Барнса. Піднявшись ми залишили ліфт відкритим. Секретарка в приймальні спробувала нас зупинити, але ми, не звертаючи на неї уваги, рушили далі. Дівчата за іншими столами відірвалися від роботи й уп'ялися на нас. Я підійшов до дверей Барнса й смикнув за ручку. Замкнено. Я повернувся до його секретарки.
— Де Барнс?
— Вибачте, як мені доповісти? — Безпристрасно й чемно.
Я сковзнув поглядом по її плечах. Так і є, горб. Боже, подумав я, ну тепер-то вже напевно. Вона була тут, коли я вбив Барнса.
І перегнувшись через стіл я задер їй блузку.
Точно! Я не міг помилитися. Вже вдруге я дивився на живого паразита.
Вона пручалася, дряпалася і навіть намагалася мене вкусити. Я вдарив її по шиї, ледь не умазавшись в слимака, і вона обм'якла. Потім я тикнув її трьома пальцями в живіт, розвернув і закричав:
— Джарвісе! Крупний план!
Цей ідіот длубався в камері, повернувшись до мене своїм товстим задом, потім випрямився і сказав:
— Все. Накрилася.
— Лагодь! Швидко!
У дальньому кінці приймальні піднялася з-за столу стенографістка й вистрілила в камеру. Влучила, але Девідсон відразу зрізав її своїм променем. І немов за сигналом, відразу шість людей кинулися на нього. Зброї в них, схоже, не було, й вони просто навалилися на нього всі разом.
Я все ще тримав секретарку і стріляв з-за столу. Вловивши краєм ока якийсь рух, повернувся і побачив у дверях кабінету Барнса: "Барнса номер два". Я вистрілив йому в груди, щоб напевно зачепити паразита, який, без сумніву, сидів у нього на спині.
Девідсон стояв вже на ногах, а до нього повзла одна з друкарок, схоже, поранена. Він вистрілив їй в обличчя, і дівчина звалилася на підлогу. Наступний розряд пропалахкотів у мене майже над самим вухом.
— Дякую! — крикнув я. — Забираймося. Джарвісе, швидше!
Ліфт як і раніше стояв відчинений, і ми забігли в кабіну. Я тягнув на руках секретарку Барнса. Двері зачинилися, і ми поїхали вниз. Девідсон тремтів, Джарвіс стояв весь зблідлий.
— Спокійно. Ви стріляли не в людей. В тварюк, на зразок цієї, — сказав я, підняв секретарку, й глянув їй на спину.
Отут вже мені ледве погано не стало. Зразок, який я хотів доставити живцем, зник. Зісковзнув, очевидно, на підлогу і в метушні кудись втік, сховався.
— Джарвіс, ти хоч щось зняв?
Той похитав головою.
Там, де раніше сидів паразит, вся спина в дівчини була вкрита висипкою — немов безліч крихітних шпилькових уколів. Я опустив її на підлогу. Вона ще не отямилася, і ми залишили її в кабіні ліфту. В холі було все спокійно, і на шляху на вулицю будь-хто не намагався нас зупинити.
Біля машини стояв поліцейський і виписував повідомлення про штраф.
— Тут стоянка заборонена, приятелю, — сказав він, вручаючи мені папірець.
— Вибачте, — відповів я, розписався в квитанції і рвонув геть. Потім вибрав місце, де поменше транспорту, і злетів прямо з міської вулиці, встигнувши подумати, що за це поліцейський, напевно, випише мені ще один штраф. Набравши висоту, ми змінили номерні знаки й ідентифікаційний код. Старий все прораховує заздалегідь.
Однак цього разу він, схоже, вважав, що я провалив операцію. Я спробував доповісти про результати ще на зворотному шляху, але він мене перебив і наказав повертатися у Відділ. Коли ми з'явилися, Мері була з ним. Старий вислухав звіт, лише зрідка перериваючи його незадоволеним бурчанням.
— Скільки ви бачили? — запитав я під кінець.
— Передача обірвалася, коли ви збили бар'єр, — сказав він. — А те, що було передано, не справило на Президента якогось враження.
— Воно й не дивно.
— Він велів тебе звільнити.
Я весь напружився.
— Я можу й сам...
— Помовч! — прикрикнув Старий. — Я йому сказав, що він може звільнити мене, а зі своїми підлеглими я буду розбиратися сам. Ти, безсумнівно, бовдур, але зараз ти мені потрібен.
— Дякую.
Мері увесь цей час швендяла кабінетом. Я намагався спіймати її погляд, але чомусь не виходило. Потім вона зупинилася за спиною Джарвіса і подала Старому такий же знак, як і в кабінеті в Барнса.
Я двигонув Джарвіса руків'ям променемета по голові, і він обм'як в кріслі.
— Назад, Девідсоне! — гаркнув Старий, спрямувавши йому в груди пістолет. Як щодо нього, Мері?
— З ним все гаразд.
— А він?
— Сем чистий.
Старий обмацував нас поглядом, і я, зізнатися, ще будь-коли не відчував себе таким близьким до смерті.
— Задерти сорочки! — наказав він з похмурим виглядом.
Ми підкорилися, і Мері виявилася слушною. Я почав сумніватися, чи зрозумію я сам, що відбулося, коли в мене на спині виявиться паразит.
— Тепер він! — наказав Старий. — Рукавички!
Ми розтягли Джарвіса на животі й обережно зрізали на спині одяг. Все-таки нам вдалося здобути живий зразок.
6
Мене ледве не занудило. Від однієї лише думки, що ця тварюка їхала зі мною в машині від самої Айови. Я, взагалі-то, не бридливий, але той, хто бачив паразита й знає, що то таке, мене зрозуміє.
Впоравшись з нудотою, я сказав:
— Давайте зженемо його. Можливо, ми ще врятуємо Джарвіса.
Хоча насправді я так не думав. Чомусь мені здавалося, що людина, на якій прокаталася така тварюка, вже втрачена для нас назавжди.
Старий жестом відігнав нас вбік.
— Забудьте про Джарвіса.
— Але...
— Досить! Якщо його взагалі можна врятувати, то кілька хвилин погоду не зроблять. У будь-якому випадку... — Він замовк. Я теж промовчав, оскільки і так знав, що Старий має на увазі: коли мова йде про безпеку Сполучених Штатів, життя співробітника Відділу коштує нічого.
З пістолетом напоготів Старий чекав, спостерігаючи за твариною на спині Джарвіса. Потім сказав Мері:
— Зв'яжися з Президентом. Особливий код — три нулі сім.
Мері пройшла до його столу. Я чув, як вона говорить щось в мікрофон, але не дуже прислухався, пильно розглядаючи паразита. Той не ворушився і не намагався відповзти.
Мері відірвалася від апарата й доповіла:
— Я не можу зв'язатися з ним, сер. На екрані один з його помічників, містер Макдоно.
Старий поморщився. Цей Макдоно, досить недурна й приємна у спілкуванні людина, відтоді як почав працювати в Білому домі, прославився своєю впертістю і незговірливістю. Президент частенько використовував його як буфер.
Ні, в даний час з Президентом зв'язатися не можна. Ні, передати повідомлення теж. Ні, містер Макдоно не перевищує своїх повноважень. Старий не входить у список винятків, якщо такий взагалі існує. Так, містер Макдоно, безумовно, готовий організувати зустріч. Як щодо наступної п'ятниці? Що? Сьогодні? Виключено. Завтра? Неможливо.
Старий вимкнув апарат. Вигляд у нього був такий, немов він пережив удар. Потім він двічі глибоко зітхнув, трохи просвітлів обличчям і сказав:
— Дейв, запроси сюди лікаря Грейвса. Інші відійдіть подалі.
Грейвс глянув на спину Джарвіса, пробурмотів: "Цікаво" і опустився поруч на одне коліно.
— Назад!
Грейвс підняв погляд.
— Але повинен же я...
— Мовчати й слухати! Так, ти повинен обстежити цю істоту. Але, по-перше, мені потрібно, щоб вона залишалася живою. По-друге, ти повинен подбати, щоб вона не втекла. І по-третє, твоє завдання — це власна безпека.
— Я її не боюся. Я...
— Бійся! Це наказ.
— Я хотів сказати, що мені потрібно підготувати щось на зразок інкубатора, куди ми помістимо істоту після того, як знімемо з носія. Очевидно, її необхідний кисень — але не в чистому вигляді: схоже, вона одержує його через носія. Можливо, тут підійде велика собака.
— Ні! — різко заперечив Старий. — Залиш все як є.
— Е-е-е... Ця людина доброволець?
Старий промовчав, а Грейвс продовжував:
— У подібних дослідах можуть використовуватися лише добровольці. Це питання професійної етики...
Схоже, вчених хлопців просто неможливо привчити до порядку.
— Лікарю Грейвсе, — тихо сказав Старий, — кожен агент у нашій організації добровільно робить усе, що я визнаю за необхідне. Будьте ласкаві виконувати мої розпорядження. Принесіть ноші. І дійте якомога обережніше.
Коли Джарвіса віднесли, ми з Девідсоном і Мері попрямували в бар випити, що було зовсім не зайвим. Девідсона буквально трясло, і, коли перша чарка не допомогла, я спробував заспокоїти його сам.
— Послухай, Дейв, мені теж не по собі від того, що нам довелося зробити. Ці дівчата... Але іншого виходу в нас не було. Зрозумій же, нарешті.
— Мерзенно все вийшло? — запитала Мері.
— Жахливо. Я не знаю, скількох ми вбили. Не було часу на обережність. Але ми стріляли не в людей; це паразити, загарбники. — Я повернувся до Девідсона. — Хоч це ти розумієш?
— Про те ж то й річ. Вони й дійсно вже не люди... Якби справа вимагала, я б, напевно, зміг... напевно, зміг би навіть свого брата застрелити. Але вони просто не люди. Ти стріляєш, а вони повзуть. Вони... Девідсон змовк.
Мене переповняла жалощі. Через якийсь час він пішов. Ми з Мері продовжували говорити, намагаючись придумати, що робити далі, але все безуспішно. Потім вона сказала, що хоче спати й відправилася в жіночу палату. Того вечора Старий наказав всім співробітникам ночувати на базі, так що й мені не залишалося чогось іншого. Я пройшов на чоловічу половину й заліз в свій спальний мішок.
Розбудив мене сигнал тривоги. Сирена ще не змовкла, а я вже вдягнувся, і отут динаміки системи оповіщення заревіли голосом Старого: "Радіаційна й газова тривога! Закрити всі входи й виходи! Всім зібратися в конференц-залі! Негайно!"
Оскільки я виконував оперативну роботу, якихось обов'язків на базі в мене не було, і я вирушив прямо в штаб. Старий, похмурий, як тінь, збирав всіх у залі. Я хотів запитати, що сталося, але півтора десятка інших агентів, клерків, стенографісток і решти виявилися там раніше за мене. Через якийсь час Старий відправив мене до охоронця біля входу дізнатись, скільки людей знаходиться на базі. Потім провів переклик і стало зрозуміло, що всі від старої міс Хайнс, секретарки Старого, до офіціанта з бару зійшлися в зал. Усі, крім чергового охоронця і Джарвіса. В цьому помилок бути не повинно: за тими, хто входить і виходить, у нас стежать ретельніше, ніж у банку за грішми.
Після переклику мене відправили за охоронцем. Але щоб переконати його залишити пост, довелося зв'язатися звідти по телефону з самим Старим. Лише після цього він замкнув двері й пішов зі мною. Коли ми повернулися, Джарвіса теж вже привели в зал. Поруч з ним стояли лікар Грейвс і ще одна людина з лабораторії. Джарвіс був у лікарняному халаті, явно у свідомості, але, очевидно, під дією якогось препарату.
Я почав здогадуватися в чому справа. Старий повернувся до тих, що зібралися і, тримаючись на відстані, витяг пістолет.
— Один з паразитів-загарбників знаходиться серед нас, — почав він. Для когось з вас цим все сказано. Іншим же я поясню, оскільки від повної взаємодії і беззаперечної покори кожного залежить наша безпека й безпека всього людства.
Він коротко, але жахаюче точно змалював ситуацію і закінчив наступними словами:
— Загалом, паразит майже напевно знаходиться в цій кімнаті. Один з нас виглядає як людина, але насправді — автомат, підвладний волі найнебезпечнішого ворога.
У залі почулося бурмотіння. Люди нишком переглядалися, деякі намагалися стати подалі від інших. Секунду назад ми були однією командою, тепер же в залі виявилася юрба, де кожен підозрював всіх інших. Я і сам раптом виявив, що мимоволі відсуваюся від людини, що стоїть поруч, хоча знав бармена Рональда не один рік.
Грейвс прочистив горло.
— Шеф, я зробив все, що було необхідно...
— Помовч. Виведи Джарвіса вперед. Зніми з нього халат.
Грейвс замовк, і вони з помічником зробили, як наказано. Джарвіс майже не реагував на те, що відбувається. Очевидно, Грейвс і справді надудлив його транквілізаторами.
— Поверніть його, — розпорядився Старий.
Джарвіс не пручався. На плечах і на шиї в нього залишився слід паразита — дрібна червона висипка.
— Тепер ви бачите, де він сидів.
Коли Джарвіса роздягнули, люди зашепталися, а хтось з дівчат зніяковіло захихотів. Тепер же в залі запанувало цвинтарне мовчання.
— А зараз ми будемо ловити цього слимака! — промовив Старий. — Більше того, він нам потрібний живий. Ви всі бачили, де паразит сідлає людину. Попереджую: якщо хтось його спалить, я сам пристрілю винного. Якщо доведеться стріляти, щоб спіймати носія, то тільки по ногах. Сюди! — З цими словами Старий направив променемет на мене.
На половині шляху від юрби до нього він велів зупинитися.
— Грейвс! Посади Джарвіса в мене за спиною. Ні! Халат залиш на місці. — Потім знову до мене: — Зброю на підлогу!
Цівка його променемета дивилася прямо мені в живіт. Я повільно дістав свій і відіпхнув його ногою метри на два вбік.
— Роздягнутися!
Наказ, м'яко говорячи, не з найзвичніших, але променемет допоміг мені позбутися від ніяковості. Хоча, звичайно, коли роздягаєшся догола на очах у людей, дівоче хихотіння з натовпу зовсім не підвищує настрою. Одна з дівчат прошепотіла: "Непогано", інший голос відповів: "А по-моєму, надто кістлявий". Я почервонів.
Оглянувши мене з голови до ніг, Старий наказав підняти з підлоги пістолет.
— Прикриєш мене. І стеж за дверима. Тепер ти! Доті-забув-прізвище. Твоя черга.
Доті працювала в канцелярії. Зброї в неї, зрозуміло, не було, але в той день вона прийшла в довгій, до підлоги, сукні. Доті зробила крок вперед, зупинилася і завмерла.
Старий повів променеметом.
— Давай, роздягайся!
— Ви що, надобре (всерйоз)? — здивовано запитала вона.
— ШВИДКО!
Доті майже підстрибнула на місці.
— Зовсім не обов'язково на мене репетувати. — Вона закусила губу, розщебнула застібку на поясі й впертим тоном додала: — Я думаю, мені за це мають бути преміальні. — Потім жбурнула сукню вбік.
— До стіни! — Старий злився. — Тепер Ренфрю!
Після випробування, що випало на мою долю, чоловіки діяли швидко й діяльно, хоча деякі все-таки соромилися. Що стосується жінок, то дехто хихотів, дехто червонів, але будь-хто особливо не заперечував. Через двадцять хвилин майже всі в залі роздягнулися. Я в житті не бачив стільки квадратних ярдів "гусячої шкіри", а розкладеної на підлозі зброї вистачило б на цілий арсенал.
Коли дійшла черга до Мері, вона швидко, без манірності роздягнулася, але, навіть залишившись в чому мати народила, трималася спокійно і з гідністю. Її внесок в "арсенал" виявився набагато більшим, ніж в кожного з нас. Я вирішив, що вона просто закохана в зброю.
Зрештою всі, крім самого Старого і його старої діви-секретарки, роздягнулися, але паразита на будь-кому не було. Я думаю, Старий трохи побоювався міс Хайнс. З незадоволеним виглядом він потикав ціпком гору одягу, потім звів погляд на свою секретарку.
— Тепер ви, міс Хайнс, будь ласка.
Ну, подумав я, тут без застосування сили не обійдешся.
Міс Хайнс стояла нерухомо й дивилася Старому прямо в очі — такенна статуя, що символізує ображену гідність.
Я ступнув ближче й процідив:
— А як щодо вас, бос? Роздягайтеся.
Він кинув на мене здивований погляд.
— Я серйозно, — додав я. — Тепер вас тільки двоє. Паразит у когось з вас. Скидайте шмаття.
Коли треба, Старий здатний підкоритися неминучому.
— Роздягніть її, — буркнув він і з похмурим виглядом взявся розстібати блискавку на штанях.
Я сказав Мері, щоб узяла двох жінок і роздягнула міс Хайнс. Старий вже спустив штани до колін, і отут міс Хайнс рвонула до виходу.
Між нами стояв Старий, і я не міг стріляти з побоювання влучити в нього, а всі інші агенти в залі виявилися без зброї. Очевидно, це не випадково: Старий побоювався, що хто-небудь з них не стримається і вистрілить, а слимак потрібний був йому живим.
Коли я кинувся за міс Хайнс, вона вже вискочила за двері й помчала коридором. Там я, звичайно, міг би в неї влучити, але отут просто не спрацювала реакція. По-перше, емоції так швидко не перемкнеш: адже це як і раніше була стара добра Леді Хайнс, секретарка боса, та сама, що не раз вичитувала мені за граматичні помилки в звітах. А по-друге, якщо в неї на спині сидів паразит, він потрібний був нам живим, і я не хотів ризикувати.
Вона пірнула в якісь двері, і знову я забарився — просто зі звички, оскільки двері вели в жіночий туалет.
Втім, це затримало мене лише на мить. Я ривком відчинив двері, зі зброєю напоготів влетів всередину... І мене відразу двигонули над правим вухом чимось важким.
Про наступні декілька секунд у мене немає ясних спогадів. Очевидно, я на якийсь час знепритомнів. Пам'ятаю боротьбу й лементи: "Обережніше!", "Чорт! Вона мене вкусила!", "Руки не сунь!". Потім хтось вже спокійно: "За ноги і за руки, тільки обережно". Хтось ще запитав: "А з ним що?", і у відповідь почулося: "Пізніше. Він просто знепритомнів".
Коли міс Хайнс віднесли, я ще не цілком отямився, але вже почував, як повертаються сили. Сів, усвідомлюючи, що потрібно терміново зробити щось важливе. Потім, хитаючись, встав і рушив до дверей. Обережно визирнув — там було пусто — і кинувся коридором геть від конференц-залу.
Опинившись в зовнішньому проході, я раптом зрозумів, що не вдягнений, і шугнув в чоловічу палату. Схопив чийсь одяг і напнув на себе. Черевики виявилися малі, але в той момент це не мало значення.
Я знову кинувся до виходу, знайшов вимикач, і двері розчинилися.
Мені вже здавалося, що моєї втечі будь-хто не помітить, але, коли я був в дверях, хтось крикнув мені вслід: "Сем!". Я вискочив за поріг і виявився перед шістьма дверима, кинувся в одну з них, за нею були ще три. До катакомб, що ми називаємо базою, веде ціла мережа тунелів, схожих на переплетені спагеті. Зрештою я зринув на одній зі станцій метро, в кіоску, де торгували фруктами й дешевими книжками, кивнув хазяїнові, вийшов через прилавок і змішався з натовпом.
Потім сів на реактивний експрес, що йде на північ, але на першій же зупинці зійшов. Перебрався на платформу, звідки рушав експрес у зворотному напрямку, і став біля каси, вибираючи, у кого з цих роззяв буде гаманець якомога товстіший. Вибрав зрештою якогось типа, сів на його поїзд, потім зійшов на одній з ним зупинці і в першому ж темному провулку молоснув його по потилиці. Тепер у мене з'явилися гроші, і я був готовий діяти. Я не розумів, для чого мені гроші, але знав, що для наступного етапу вони потрібні.