У письменника помирає дочка. Дружина побивається й плаче, він страждає як людина, як батько, як чоловік. Серце вщерть наповнене стражданням, як і в кожної звичайної людини, але є в стані його напруженої психіки і незвичайне. Він заглиблюється в переживання і дитини, і дружини, і самого себе, загострює їх, доводить до найвищого нестерпного напруження, але в той самий момент пильно, холодно, з методичною послідовністю спостерігає, вишукує, фіксує. Він раб могутнього письменницького "Мушу", яке потребує від нього стати на сходинку вище від звичайного батька, чоловіка, людини, потребує підпорядкувати всі переживання, враження – які б вони не були трагічні, гіркі – одному задуму: оформити цей швидкоминучий відрізок життя в художній витвір. Тут ми констатуємо спостереження і фіксацію попереднього матеріалу (вражень і образів), його впорядкування й остаточне оформлення. І тоді, коли смерть дитини, горе молодої матері та й самого письменника є явищами індивідуального, суто особистого порядку – факт оформлення згаданих психічних проявів у художній твір, що має впливати та організувати емоції, слід розцінювати як соціальний задум, як явище громадського порядку. У ньому прихований соціальний стрижень твору, у самій реалізації задуму – соціальна й творча настанова.
Письменник довірливо й мужньо відкриває перед читачами складні процеси, що відбуваються в найглибших закутках людської психіки. Він не хоче постати перед читачем на білому коні – у найвигіднішому світлі, не хоче сказати: "подивіться, у мене вмирає маленька дитина, як я страждаю, який я нещасний!". Авторове завдання не в тому, щоб викликати співчуття, а в тому, щоб показати складну людську психіку.