З життя садівників

Карел Чапек

Сторінка 5 з 16

Бувають бруньки темно-пурпурні і шаріючі, ніби з морозу; бурі і липкі, як смола; білі, як шерсть на череві у зайчихи; бувають і фіолетові, і світлі, і темні, як стара шкіра. З деяких висовується зубчата бахрома, інші схожі на пальці або язики, треті — на бородавки. Одні розбухнули, затягнуті пушком, м'ясисті і щільні, як щенята; інші стислі у вузький, тугий стручок; треті розкриваються у вигляді пучка нащетинених крихких хвостиків. Кажу вам: бруньки не менш дивні і різноманітні, ніж листя або квіти. Людина ніколи не вичерпає можливість відкривати всі нові і нові відмінності. Але щоб знайти їх, треба вибрати маленьку ділянку землі. Якби я дійшов пішки до самого Бенешова, я менше взнав би весну, чим сидячи навпочіпки в саду. Потрібно зупинитися, і тоді побачиш відкриті роти і погляди, кидані крадькома, ніжні пальці і підняту вгору зброю, дитячу крихкість і бунтівний порив волі до життя; і тоді вловиш ледь чутну ходу нескінченної процесії бруньок...

Так. Мабуть, поки я це писав, таємне "пора!" було вимовлене: бруньки, ще вранці повиті тугими звивальниками, тепер висунули крихкі вістря листочків, лозини форзиції засіяли золотими зірками, налиті бутони грушевого дерева привідкрилися, а на сторчках не знаю яких там пухирців зажевріли золотисто-зелені вічка. Із смолянистої луски проглянула молода зелень, товсті бруньки лопнули, і з них пробилася філігрань зубчиків і зборочок. Не бійся, рум'яний листочку; розкрийся, складене віяло; потягнися, пухнастий соня. Вже дано наказ: в дорогу! Лунайте, фанфари ненаписаного маршу! Заблищіть на сонці, золоті труби, загриміть, бубни, засвистіть, флейти, пролийте зливу свою, незліченні скрипки. Тихий, коричневий і зелений сад рушив переможним маршем уперед.


Квітень садівника

Квітень — ось справжній, благодатний місяць садівника. Хай помовчать закохані щодо свого горезвісного травня. В травні дерева й квіти просто квітнуть, а в квітні вони розпускаються. Знайте: це проростання, цей розквіт, ці бруньки, паростки і пагони — найбільше чудо природи, — і більше про них ні слова; сядьте самі навпочіпки, самі порийтеся пальцем у пухкій землі, затамувавши подих, тому що палець ваш торкнеться крихкого і налитого життям паростка. Цього не можна описати — так само, як не можна описати словами поцілунку і деякі інших, хоч і нечисленні, речі.

Але раз вже ми заговорили про цей крихкий паросток, то тут — яким чином, цього ніхто не знає — досить часто відбувається наступне: варто вам

зробити крок на клумбу, щоб зняти з неї суху гілочку або вирвати підлу кульбабу, як ви майже напевне наступите на підземний паросток лілії чи купальниці; він хрусне у вас під ногою, і ви застигнете у жаху і відчаї; у цю хвилину ви вважаєте себе якимсь чудовиськом, яке все толочить своїми копитами. Або, з усілякими засторогами розпушуючи ґрунт клумби, обов'язково розітнете мотижкою пророслу цибулину або зріжете заступом під самий корінь паросток анемони і, позадкувавши з переляку, розплющите каблуком зацвілу маленьку примулу або обломите молодий хвіст дельфініума. Чим з більшою обережністю ви дієте, тим більше наробите шкоди. Тільки багаторічна практика навчить вас містичній і суворій упевненості справжнього садівника, який крокує куди потрапило, але нічого не роздавить. А якщо і роздавить — не впадає у жах. Але це я — так, мимохіть.

Крім проростання, квітень — також місяць посадок. Із захопленням, так, з диким захопленням і нетерпінням, замовили ви садівникам саджанці, без яких вам життя не миле; обіцяли всім своїм приятелям-садівникам, що прийдете до них за відводами, тому що вам завжди мало того, що є. І ось одного прекрасного дня у вас в будинку зібралося яких-небудь сто сімдесят саджанців, спраглих посадки. Тут ви окидаєте поглядом свій сад і з гнітючою ясністю переконуєтеся в тому, що садити нікуди.

Таким чином, садівник у квітні — це людина, що двадцять разів оббігає сад свій із в'янучим саджанцем в руці, відшукуючи хоч п'ядь землі, де ще нічого не росте.

— Ні, сюди не можна, — бурчить він собі під ніс. — Тут у мене ця клята хризантема. А тут його душитиме флокс. А там — смілка, біс би її взяв! Хм, тут розповзлися дзвоники. І біля тієї драбинки теж немає місця. Куди ж його подіти? Стій, ось сюди!.. Ні, тут вже борець. Може, сюди? Тут лапчатка. Добре б сюди, так тут повно традесканції. А там? Хотів би я знати, що у мене там посаджене? Ага, тут ось є ще місцинка. Стривай, мій маленький, зараз я тебе влаштую. Ну, от. Рости з богом.

Але через два дні садівник виявляє, що посадив свого нового вихованця просто посеред яскраво-червоних бутонів енотери, які щойно розкрилися.


Перше травня

Я оспівуватиму не стільки свято праці, скільки свято приватної власності, і якщо не буде дощу, відзначу його, сидячи навпочіпки і примовляючи:

— Дай, я тобі підсиплю трошки торфу, а ось цей відросток обріжу... Хочеш глибше у ґрунт, га?

І ториця відповість: так, хотілося б. І я посаджу її глибше. Тому що це моя земля, скроплена потім і кров'ю, притому в буквальному розумінні слова: адже, підрізаючи гілочку чи який-небудь відросток, майже завжди вріжеш ще й собі пальця, який теж — не що інше, як гілочка або відросток.

Маючи сад, неминуче стаєш приватним власником: якщо у тебе виросла троянда, так це не просто троянда, а — твоя троянда. Бачиш і відзначаєш не розквіт черешень, а розквіт твоїх черешень. У чоловіка, що став власником, з'являються конкретні теми для спілкування з ближніми, — наприклад, у зв'язку з погодою: він говорить: "краще б у нас не було дощу" — або: "гарно нас примочило". Крім того, у нього з'являються такі ж певні антипатії; він відзначає, що у сусіда дерева-то — все більше паліччя та мітли, не як у нього, або що он та айва краще прийнялася б в його власному саду, ніж в сусідському, тощо. Таким чином, не може бути сумніву в тому, що приватна власність викликає певні класові та колективні інтереси, — наприклад, у відношенні до погоди; але безперечно також і те, що вона будить жахливо сильні егоїстичні, підприємницькі, приватновласницькі інстинкти.

Людина піде в бій за свою правду, але ще охочіше та відчайдушніше кинеться він в бій за свій сад. Володіючи земельною ділянкою в декілька сажнів і щось на ній вирощуючи, стаєш істотою в якійсь мірі консервативною, бо підкоряєшся тисячолітнім законам природи: як-не-як жодна революція не наблизить пору вегетації і не примусить бузок розпуститися раніше травня; це учить людину мудрості і покірності законам і звичаям.

А тобі, альпійський дзвоник, я викопаю глибшу ямку.

Праця! Так, це копання в землі — праця, адже, як я вже сказав, від неї добряче болять спина і коліна. Але справа не в праці, а у дзвонику: ти це робиш не тому, що праця прекрасна, що вона ушляхетнює чи корисна для здоров'я, а щоб дзвоник квітнув і ломикамінь розрісся подушкою. І славословити варто не свою працю, а дзвоник або ломикамінь, заради яких ти все це робиш.

І якби, замість копання у землі, ти став до ткацького чи токарного верстата, то і тут трудився б не заради праці, а заради того, щоб отримати за це шинку з горошком, або тому, що у тебе купа дітей і ти мусиш їх прогодувати. Отже тобі належало б славити шинку з горошком, дітей і життя — все, що ти купуєш ціною своєї праці і за що платиш працею. Або ж треба славити те, що своєю працею створюєш. Дорожні робітники повинні славити шосе, ними проведені; текстильники на святі праці повинні славити кілометри тику і ка— ніфасу, які їм вдалося вимотати з машин. Говорять "свято праці", а не "свято виробів", але ж слід було б гордитися швидше своїми виробами, ніж тим, що ти взагалі працював.

Я запитав у однієї людини, яка побувала у покійного Льва Толстого, які виходили чоботи, що Толстой сам собі шив. Виявляється, дуже погані. Вважаю, що коли вже людина працює, то повинна робити це або для власного задоволення, або тому, що вміє добре робити саме цю справу, або зрештою, заради шматка хліба. А шити чоботи з принципу, працювати з упертості, просто псувати матеріал — аморально. Я хотів би, щоб на святі праці оспівували і звеличували людські здібності і вправність тих, хто уміє по-справжньому братися за справу. Якби ми вшановували мастаків і умільців всієї землі, цей день пройшов би особливо весело; це було б справжнє свято, день торжества життя, день, коли всі хлопці-молодці — іменинники.

Теперішнє свято праці — день важливий і строгий. Проте ти не звертай на це уваги, маленька квіточко весняного флокса, — розкривай першу свою рожеву чашечку!


Альпініум

Ну от, ми так заклопотались з копкою і розпушенням, висадженням і підстриганням, що дотепер все ніяк не дістанемося до предмету, що становить найбільшу радість і гордість садівника: до його гірки. Альпініумом ця частина саду називається, мабуть, тому, що надає можливість своєму власнику вправлятись у запаморочливих альпіністських трюках: якщо він задумає, наприклад, висадити ось тут, між двома каменями, крихітний проломник, йому доводиться легенько стати однією ногою на той камінь, що трохи хитається, і, піднявши іншу, витончено балансувати нею в повітрі, щоб не роздавити подушечку жовтушника або квітучої ториці; він змушений вдаватися до найсмі— ливіших розніжок, присідань, оберотів, прогинів, стійок, стрибків, випадів, нахилів, захватів та інших гімнастичних вправ, щоб садити, розпушувати, копати і полоти серед мальовничо скомбінованого, але не надто тривкого каміння своєї гори.

Від душі раджу вам: якщо у вас в саду є нерівність чи схил, влаштуйте гірку. Перш за все, дуже гарно, коли вона вкриється подушками ломикаменя, торички, ториці, резухи та інших прекрасних гірських квітів. По-друге, саме спорудження гори — чудове, захоплююче заняття.

Людина, викладаючи гірку, відчуває себе циклопом, що нагромаджує брилу на брилу, так би мовити із стихійною силою, створюючи вершини і долини, переносячи з місця на місце гори і утверджуючи кручі. Коли ж він, з ломотою в попереку, завершить свою гігантську працю, то узріє, що справа рук його не зовсім схожа на ту романтичну гірську країну, яка виникла в його уяві, а швидше нагадує купку щебеню й каміння.

Не засмучуйтеся: через рік весь цей камінь перетвориться на найпрек-

раснішу клумбу, що мерехтить пелюстками і вкрита найчудовішими подушками квітів.

1 2 3 4 5 6 7