Монт-Оріоль

Гі де Мопассан

Сторінка 3 з 41

Життя видавалось їй простим і приємним, вона не бачила в ньому нічого складного, не шукала якогось сенсу чи мети. Жила собі, спала, зі смаком одягалася, сміялась, була вдоволена. Чого ж іще жадати?

Коли її познайомили з Андерматом, як можливим нареченим, вона спочатку відмовила, по-дитячому обурившись від самої думки про те, щоб стати дружиною єврея. Батько та брат, поділяючи її відразу, відповіли так само, як і вона, — категоричною відмовою. Андермат зник, неначе згинув, але десь через три місяці він позичив Гонтранові понад дванадцять тисяч франків. Що ж до маркіза, то він починав змінювати свою думку з інших причин. Маркіз поступався завжди, коли наполягали, — з егоїстичної любові до спокою. Дочка говорила про нього: "О, у тата все в голові переплуталось!" — і то була правда. Він не мав ні сталих поглядів, ні вірувань, були тільки захопленім, які щомиті мінялися. Часом він у скороминучому поетичному екстазі переймався давніми традиціями свого роду і жадав короля, але короля мудрого, ліберального, освіченого, який би йшов пліч-о-пліч із своїм віком; а то, начитавшись творів Мішле [19] чи якогось іншого мислителя-демократа, палко відстоював рівність людей, нові ідеї, твердив, що слід винагородити бідних, гноблених, і стражденних. Під впливом хвилинного настрою, міг вірити в усе що завгодно, й коли його давня приятелька, пані Ікардон, що мала зв’язки з багатьма євреями, захотіла одружити Христіану з Андерматом, вона чудово знала, як і чим його переконати, умовити.

Пані Ікардон довела, що для євреїв, пригноблених так само, як був пригноблений французький народ перед революцією, настав час розплати, і тепер вони гнобитимуть інших силою золота. Маркіз не був релігійний, але вважав, що ідея Бога — то наче закон, вона може стримувати боягузів краще, ніж проста ідея справедливості, і ставився до різних догм з шанобливою байдужістю, однаково щиро поважаючи Конфуція, Магомета й Ісуса Христа. І те, що Ісуса Христа розп’яли на хресті, він розцінював не як прадавній гріх, а як грубу політичну помилку. І досить було кількох тижнів, щоб збудити в ньому захоплення прихованою, невпинною, всесильною діяльністю повсюди гнаних євреїв. Він раптом іншими очима глянув на їхню блискучу перемогу, і визнав її справедливою винагородою за довголітнє приниження. Побачив, що вони панують над королями — володарями народів, підтримують або валять трони, можуть призвести до загибелі цілу націю, мов якогось виноторговця, гордо поглядають на принижених царів, кидаючи своє нечисте золото в напіврозкриті скарбниці найправовірніших католицьких монархів, які віддя-чуть їм аристократичними титулами та залізничними концесіями.

І він погодився на шлюб Вільяма Андермата з Христіа-ною де Равенель.

Піддавшись непомітному впливу пані Ікардон — вона була приятелькою маркізи, а після її смерті стала задушевною порадницею дочки, відчуваючи до того ж натиск батька і байдужість брата, Христіана теж погодилась вийти за цього багатого товстуна, який не був потворний, але зовсім їй не подобався, — так само, як погодилася б провести літо десь у неприємній для неї місцевості.

Тепер вона вважала, що він добрий, уважний, досить розумний, милий у подружньому житті, але часто глузувала з нього разом з невдячним Гонтраном.

Брат сказав їй:

— Твій чоловік став такий рожевий і лисий, як ніколи. Схожий на хвору квітку чи на поголене молочне порося. Звідки у нього такі кольори?

— Я тут ні при чому, запевняю тебе, — відповіла Христіана. — Інколи мені самій кортить наліпити його на коробку з цукерками.

Вони вже підходили до купальні.

З обох боків дверей, прихилившись спиною до стінки і курячи люльки, сиділи двоє чоловіків.

Гонтран сказав:

— Глянь, які цікаві типи! Подивись он на того, що праворуч, горбаня у грецькій шапочці! Це Прентан, колись він був тюремником у Ріомі, а тепер наглядач, мало не директор анвальської водолікарні. Для нього ніщо не змінилося, командує хворими, як колись арештантами. Люди, що приймають ванни, — такі самі в’язні, ванни — камери, зал для душів — карцер, а те місце, де доктор Бонфій з допомогою зонда Барадюка робить промиваніш шлунка, — таємна катівня. З чоловіками він не вітається, бо вважає, що всі засуджені істоти, варті лише зневаги. До жінок ставиться з більшою повагою і з деяким подивом, бо в ріомській в'язниці жінок не було. То суто чоловічий притулок, і Прентан ще й досі не звик розмовляти з особами прекрасної статі. А той другий — касир. Я попрошу його записати твоє прізвище, зараз побачиш що буде.

І Гонтран, звернувшись до чоловіка, що сидів ліворуч, повільно, виразно промовив:

— Пане Семінуа, це моя сестра, пані Андермат. Вона хоче записатися на дванадцять ванн.

Касир — височенний, худющий, дуже бідно одягнений — підвівся, зайшов до свого службового приміщення, закапелка навпроти кабінету головного лікаря, розгорнув книгу і спитав:

— Як прізвище?

— Андермат.

— Як?

— Андермат.

— А по літерах як?

— А-н-д-е-р-м-а-т.

— Прекрасно.

І повільно записав. Коли кінчив, Гонтран попросив:

— Будьте ласкаві, прочитайте, як ви записали сестрине прізвище!

— Прошу, добродію. Пані Антерпат.

Христіана, сміючись до сліз, розплатилася, потім спитала:

— А що це за гамір там, угорі?

Гонтран узяв її під руку:

— Ходім побачимо.

На сходах чути було розлючені голоси. Гонтран і Христіана зійшли нагору, відчинили двері й побачили велику кімнату з більярдом посередині. Два чоловіки без піджаків, з киями в руках, стояли з різних боків більярда і сердито сварилися.

— Вісімнадцять.

— Сімнадцять.

— А я вам кажу, що в мене вісімнадцять.

— Неправда, тільки сімнадцять.

Це директор казино, пан Петрюс Мартель з Одеона, грав як звичайно, з коміком, паном Лапальмом з Великого театру в Бордо.

Петрюс Мартель, у якого під сорочкою над штаньми, що не знати на чому трималися, коливалось величезне, м’яке черево, довгий час був мандрівним комедіантом, а тепер оселився в Анвалі і, ставши директором казино, проводив свої дні, попиваючи трунки, призначені для курортників. У нього були офіцерські пишні вуса, які він з ранку до вечора мочив у пивній піні й липких лікерах; а ще він до нестями захоплювався більярдом, передавши це захоплення старому комікові, що став його неодмінним компаньйоном.

Тільки прокинувшись, вони одразу ж починали грати, сварилися, погрожували один одному, стирали записи і починали нову партію; квапливо снідали й негайно поверталися, не допускаючи, щоб якісь інші два гравці зайняли їхні місця біля зеленого сукна.

Зрештою вони розігнали всіх і не нарікали на життя, хоча наприкінці сезону Петрюса Марте ля ждало банкрутство.

Стомлена касирка з ранку до вечора спостерігала цю вічну партію, з ранку до вечора слухала нескінченні суперечки і з ранку до вечора подавала двом невтомним гравцям кухлі та чарки.

Гонтран повів сестру назад:

— Ходімо в парк. Там не так душно.

За будинком водолікарні вони побачили китайську альтанку, в якій грав оркестр.

Білявий молодик, завзято грав на скрипці, і водночас диригував: махаючи головою, над якою метлялося в такт довге волосся, то згинаючись усім своїм тулубом, то випростуючись, хитаючись праворуч і ліворуч, мов диригентська паличка, він керував трьома незвичайними музикантами, що сиділи напроти нього. То був маестро Сен-Ландрі.

Він та його помічники — піаніст, для якого щоранку викочували на коліщатках інструмент з вестибюля лікарні до альтанки, здоровенний флейтист, що смоктав, наче сірника, флейту, і ніби лоскотав її, товстими, пухлими пальцями, перебираючи клапани, та ще схожий на сухотника контрабасист, — не шкодуючи сили, майстерно відтворювали звуки зіпсованої шарманки, які вразили Христі-ану в селі.

Коли вона спинилась, щоб подивитися на них, якийсь добродій привітався з її братом.

— Добридень, любий графе.

— Добридень, докторе.

І Гонтран відрекомендував:

— Моя сестра. Пан доктор Онора.

Христіана ледве стримала сміх, побачивши вже третього лікаря.

Онора вклонився їй:

— Сподіваюсь, ви здорові, пані?

— Не зовсім.

Він не розпитував і перевів розмову на інше.

— А знаєте, любий графе, невдовзі ви побачите вельми цікаве видовище.

— Що саме, докторе?

— Старий Оріоль збирається висадити в повітря свою скелю. Ах, вам це нічого не говорить, а для нас це велика подія.

І він пояснив, у чому річ.

Дядечко Оріоль, найбагатший в усьому краї селянин — відомо було, що він має п’ятдесят тисяч франків прибутку — володів усіма виноградниками біля анвальського міжгір’я, де починається рівнина. А найкращі його виноградники були на горі, точніше, великому пагорбі, що височить одразу ж за селом. Посеред одного з тих виноградників, навпроти дороги, за кілька кроків од струмка, стирчав здоровенний камінь, ціла скеля, що заважала обробляти землю і кидала тінь на частину того поля, де вона була.

Вже років десять дядечко Оріоль щотижня заявляв, що висадить у повітря ту скелю, але ніяк не зважувався це зробити.

Щоразу, коли хтось із місцевих хлопців ішов до війська, старий казав йому: "Як приїдеш у відпустку, привези пороху для мого камінця".

І всі солдатики приносили в своїх ранцях трохи краденого пороху для камінця дядька Оріоля. Того пороху у нього зібралося цілий сундук, а скеля все стояла собі на місці.

Та ось уже з тиждень усі бачили, як він довбе камінь разом із своїм сином, здоровилом Жаком, на прізвисько Колос, яке по-овернськи вимовляється "Колош". Сьогодні вранці вони насипали пороху в порожнє черево величезної скелі і замурували отвір, заклавши туди гнота — трута, що продається для курців у тютюновій лавці. Підпалять його о другій годині. А вибухне хвилин через п’ять — десять, бо гніт дуже довгий.

Христіану зацікавила оповідь про вибух — це нагадувало їй, любі її простому серцю, дитячі ігри.

Всі троє дійшли до кінця парку.

— А що там далі? — спитала вона.

— "Край світу", пані,— відповів доктор Онора, — знамените в Оверні міжгір’я, що не має виходу. Це одна з найкрасивіших і найвизначніших місцевих пам’яток.

В цей час позаду них пролунав дзвін.

— О, вже сніданок! — вигукнув Гонтран.

І вони повернули назад. Назустріч їм ішов високий молодий чоловік.

Гонтран сказав:

— Дорога Христіано, дозволь познайомити тебе з паном Полем Бретіньї.— Потім до свого приятеля. — Це моя сестра, любий.

Бретіньї видався їй бридким.

1 2 3 4 5 6 7