Час від часу її стримуваний сум проривався в конвульсивних схлипуваннях, а сльози клекотіли в горлі.
Жанна ще раз поцілувала її й прошепотіла на вухо:
— Ми подбаємо про нього, моя люба.
Розалія знову заридала, і Жанна швидко вийшла.
Вона щодня приходила до неї, і щодня, побачивши свою господиню, служниця починала ридати.
Дитину віддали годувати сусідці.
А Жюльєн тим часом ледве розмовляв із дружиною, неначе затаїв проти неї злість за те, що вона не згодилась відіслати служницю. Якось він знов було завів про це розмову, але Жанна витягла з кишені листа баронеси, в якому та просила негайно прислати їй дівчину, якщо її не залишать у Пеплі. Жюльєн розлючено скрикнув:
— Твоя мати така сама божевільна, як і ти.
Але більше вже не наполягав.
Через два тижні породілля змогла вже стати й повернулась до своїх обов’язків.
Одного ранку Жанна посадовила її і, тримаючи за руки, пильно дивлячись на неї, сказала:
— Слухай, люба, розкажи мені все.
Розалія затремтіла, потім пробелькотіла:
— Що, пані?
— Від кого ця дитина?
Страшенний розпач знову охопив служницю, вона спробувала було звільнити руки, щоб сховати в них обличчя. Але Жанна, силоміць поцілувавши її, стала втішати її:
— Це нещастя, моя дорога, та що вдієш. Ти не встояла, але таке трапляється з багатьма. Коли батько дитини одружиться з тобою, про все зовсім забудуть, і ми зможемо його взяти в найми, щоб він був разом з тобою.
Розалія стогнала, неначе її мордували, і час від часу поривалась визволитися та втекти.
Жанна говорила далі:
— Я добре розумію, що тобі соромно, але ти сама
бачиш, що я не серджусь на тебе й розмовляю ласкаво. Коли ж я питаю в тебе ім’я цього чоловіка, то для твого ж добра: з того, як ти журишся, я бачу, що він покинув тебе, і хочу стати на перешкоді цьому. Жюльєн знайде його, і ми примусимо одружитися з тобою: і коли ви житимете вдвох коло нас, ми подбаємо, щоб ти з ним була щаслива.
Але Розалія різким рухом вирвала від Жанни свої руки і стрімголов утекла, як божевільна.
Увечері, під час обіду, Жанна сказала Жюльєнові:
— Я хотіла примусити Розалію назвати ім’я її спокусника, але нічого не добилася. Спробуй тепер ти розпитати, щоб ми могли одружити з нею того негідника.
Жюльєн раптом розсердився:
— А! Знаєш, я не хочу навіть чути про таке. Тобі забаглося залишити дівчину, ну, то й залишай, але не докучай мені із цим.
Здавалося, що після пологів Розалії він став ще більш дратівливим. Засвоїв звичку розмовляти з дружиною не інакше, як гримаючи на неї, начебто завпеди був чимось розлючений, тим часом як вона, навпаки, знижувала голос, говорила ласкаво, корилася, щоб уникнути суперечок: ночами тепер часто плакала в своєму лінску.
Незважаючи на свою постійну дратівливість, чоловік її згадав про любовні втіхи, забуті ним ще із часу повернення з подорожі, і рідко коли минало три ночі, щоб він не навідав спальні дружини.
Незабаром Розалія зовсім уже видужала і зробилася менш журливою, хоч, як і раніше, здавалася чимось переляканою, наче її переслідував якийсь невідомий страх.
І ще двічі втікала вона від Жанни, коли та знову спробувала її розпитувати.
Раптом і Жюльєн став привітнішим: і молода жінка знов віддалася своїм неясним сподіванням і навіть знов повеселішала, хоч і почувала часом незвичне нездужання, про яке вона нікому не говорила.
Відлиги все ще не було, майже п’ять тижнів над суцільним, твердим і блискучим сніговим покривалом простяглеся ясне небо, вдень — наче блакитний кришталь, вночі — все усіяне зорями, які здавалися теж крижаними, до того холодно було в цьому широкому просторі.
Самотні ферми у квадратних дворах, за завісою з обсипаного інеем гілля, здавалося, спали в білих сорочках. Ні люди, ні тварини не виходили звідти: тільки комини хаток,
з яких здіймалися в морозяне повітря тонкі цівки диму, свідчили про сховане там життя.
Рівнина, огорожі, берести коло парканів — все здавалося мертвим, прибитим холодом. Інколи чути було, як тріщали дерева, неначе під корою ламалися їхні тіла; часом відривалася й падала на землю величезна гілляка, в якій лютий холод заморозив соки і порвав волокна.
Жанна неспокійно чекала приходу тепла: їй здавалося, що у всіх її невиразних стражданнях винна ця сувора пора року.
То вона нічого не могла їсти, охоплена огидою до всякої їжі, то починалося шалене серцебиття, то найлегші навіть страви викликали в ній розлад травлення, її завжди напружені нерви тремтіли в якомусь повсякчасному нестерпному збудженні.
Якось увечері, коли термометр опустився ще нижче, Жюльєн, виходячи з-за столу і тремтячи від холоду (бо в їдальні ніколи не топили як слід, такий він був ощадливий), потер руки і пробурмотів:
— Гарно буде спати вдвох цієї ночі, чи не так, моє серденько?
Він засміявся своїм колишнім добрим, дитячим сміхом, і Жанна кинулася йому на шию; але саме цього вечора вона почувала себе так погано, так нездужала, була в такому дивному нервовому настрої, що, поцілувавши його в губи, тихенько попрохала залишити її саму. Кількома словами вона з’ясувала йому свій стан:
— Я тебе прошу, мій любий, запевняю тебе, що мені щось недобре. Напевно завтра почуватиму себе вже краще.
Він не наполягав:
— Як хочеш, моя мила; якщо ти хвора, треба поберегтися.
І вони завели мову про інше.
Вона лягла спати рано. Жюльєн, усупереч звичаю, наказав затопити камін у своїй кімнаті.
І коли йому сказали, що вже "горить добре", він поцілував дружину в лоб і вийшов.
Холоднеча, здавалося, запанувала у всьому будинку. Стіни тріщали від морозу. Жанна тремтіла від холоду в своєму ліжку.
Двічі вставала, щоб підкинути в камін дров і накласти на ліжко сукні, спідниці і різну стару одежу. Але ніщо не могло її зігріти; ноги їй заніміли; від литок аж до стегон пробігав дрож; вона весь час переверталася з боку на бік, ворушилась, почувала якийсь незвичайний нервовий неспокій.
Незабаром вона зацокотіла зубами: руки її тремтіли, груди стискувало, і серце билося глухими, важкими ударами; часом здавалось, що воно зовсім спинилося; вона задихалась, наче в її горло вже не проходило повітря.
Страшенна туга опанувала її, і водночас нестерпний холод пронизував її наскрізь. Вона ніколи ще не відчувала нічого подібного, їй здавалося, життя покидає її, що вона ось-ось сконає.
Вона подумала: "Зараз я умру… Я вмираю…"
Охоплена жахом, сплигнула з ліжка, подзвонила Розалії, почекала, подзвонила знов і знов почекала, вся здригаючись від холоду.
Служниця не приходила. Вона, очевидно, спала вже першим міцним сном, перервати який неможливо, і Жанна, не тямлячи себе, босоніж вибігла на сходи.
Безшумно, навпомацки знайшовши двері, відчинила їх і покликала: "Розаліє!" — пішла далі, наштовхнулась на ліжко, помацала рукою й переконалася, що воно порожнє. Воно було порожнє і зовсім холодне, наче ніхто в нього й не лягав.
"Як! Вона ще й досі ходить десь у таку люту годину!" — здивовано подумала Жанна.
Але враз серце її заколотилося, затремтіло, вона почала задихатися і нетвердими кроками спустилася знов, щоб збудити Жюльєна.
Стрімголов вбігла в його кімнату, певна, що вмирає, і бажаючи побачити його, перш ніж знепритомніє.
При миготінні згасаючого вогнища вона побачила голову Розалії на подушці поруч із головою свого чоловіка.
Вона скрикнула, і від цього крику обоє схопилися на ліжку. На мить остовпіла, вражена тим, що побачила. Потім кинулася геть і повернулася в свою кімнату: коли ж розгублений Жюльєн покликав: "Жанно!" — її охопив невимовний жах від самої думки, що вона побачить його, почує його голос, слухатиме його пояснення, його брехню, віч-на-віч зустрінеться з ним, і вона знов кинудася по сходах, по яких щойно зійшла.
Вона бігла тепер у темряві, ризикуючи скотитися по кам’яних сходах і розбитися. Бігла вперед, її підганяла владна потреба кудись бігти, щоб нічого більше не знати, нічого більше не бачити.
Опинившись унизу, вона, як була, в сорочці, боса — опустилася на сходинку і завмерла там з затуманеним розумом.
Сплигнувши з ліжка, Жюльєн нашвидку одягся. Вона чула його рухи, кроки. Підвелася, щоб врятуватися від нього, бо він уже спускався сходами, гукаючи:
— Слухай, Жанно!
Ні, вона не хотіла ні слухати його, ні дати йому навіть доторкнутись до неї пальцем; і кинулась до їдальні, втікаючи, наче від убивці. Шукала якогось виходу, схованки, темного куточка, якогось способу уникнути цієї зустрічі і забилася під стіл. Але він уже відчинив двері і, тримаючи свічку, весь час гукав: "Жанно!" Знов схопившись, вона помчала, наче заєць, кинулася в кухню, двічі оббігла її, ніби зацькована тварина: чуючи, що він усе ще переслідує її, вона раптом розчинила двері в сад і побігла в поле.
Крижаний дотик снігу, в який її босі ноги провалювались майже до колін, надавав їй раптом відчайдушної енергії. Вона не відчувала холоду, хоч була роздягнена: вона не почувала вже нічого, таким невразливим стало її тіло від душевного болю — і все бігла, біла, як земля…
Вона промчала по великій алеї, проминула гайок, перестрибнула через рів і побігла рівниною.
Місяця не було: наче вогняні зерна, розкидані по чорному полю неба, блищали зорі, але рівнина, що ніби застигла в нерухомості й безмірній тиші, світилася тьмяною білизною.
Жанна швидко йшла, майже не дихаючи, нічого не тямлячи, ні про що не думаючи. І раптом спинилась на краю скелі. Інстинктивно спинилася, присіла і так зосталась, без думок, без волі.
З темного провалля перед нею невидимо й нечутно море дихало солоним духом водоростей, що їх викинув на берег приплив.
Довго сиділа вона так, захолонувши душею й тілом, потім раптом почала тремтіти, тремтіти страшенно, наче парус під вітром. Її руки, плечі, ноги здригалися, тіпалися, дрібно-дрібно трусилися і раптом до неї повернулась ясна і болісно гостра свідомість.
Потім перед її очима постали образи минулого: прогулянка з Жюльєном у човні дядька Ластіка, їхні розмови, зародження її кохання, хрестини човна, потім вона перенеслася ще далі, аж до тієї заколисаної мріями ночі, коли приїхала в Пепль. А тепер! Тепер! О! Все її життя розбите, всі радощі скінчились, немає жодної надії: і страшне майбутнє, повне мук, зрад і розпачу, встало перед нею. Краще вмерти, тоді всьому буде кінець.
Але десь далеко почувся голос:
— Ось тут, ось її сліди, сюди, швидше, швидше!
То був Жюльєн: він шукав її.
О! Вона не хотіла бачити його.