Надзвичайно. Тільки чому я п'явка? І чому не підпустять? Давай битися об заклад. Хочеш? Ну? Ех ти, малеча! — зітхнув він з удаваним смутком. — Що тобі пояснювати? Життя ти не знаєш, пацан.
— А ти якщо знаєш, то чому ж на зборах не говорив того, що тут кажеш? Так тоді ти, мабуть, по газетці шпарив. Хіба ж такий був — гладенький, тихенький, все хвалив і підтримував...
Тимошкін аж тремтів, — і од холоду, й від ненависті до цього неймовірного циніка.
— Підтримував! — передражнив Блищинський. — Що я, дурень — на рожен лізти? На зборах я говорив те, що всі говорили. Що заступник по політчастині доручав. Я ж солдат все-таки. Комсомолець і таке інше. Та що тобі пояснювати, хіба ти зрозумієш?
— Що розуміти? Нікчема ти!
Здавалося хлопцеві, що він більше ніж хтось знав цього хитрого негідника, свого земляка, і в той же час до кінця його зрозуміти не можна було. Мабуть, кожна звивина в його мозку мала своє відношення до світу, свій, відмінний від людського, намір, увесь він був сплетений з розрахунку, фальші й хитрості. Але Тимошкін ніколи не чув, щоб він так вивертав перед ким своє нутро, — а ось тепер, невідомо з якої причини (може, тому, що вони попали в пастку, з якої поки що не було виходу, чи, може, від того, що довго замовчував свої погані думки), Блищинський розгомонівся й нудно гугнявив своє життєве кредо.
— Дідька лисого ти розумієш! Ти просто обмежений хлопчисько, тупиця й недоучка, — сказав сержант. — Що в тебе за плечима — дев'ять класів? А я філософію вивчав, мудрість життя. Мої батьки — сам знаєш — мужики. Як жили? В темряві, в нестатках — праця, суп, личаки. Що й казати! Але той час минув, і я хочу жити краще. Вирватись у люди. Пер ангуста ад августа — через труднощі до висот, розумієш? І я ж не вбиваю когось, не краду, не грабую. Я сам по собі. Щож тут дивного? А зараз я розказую тобі це, бо ти ж земляк, хоч і колючий. Знову-таки — нас двоє, свідків немає, а он німці. Та й скільки таких, як я? Тільки вони не признаються. Вони в собі живуть і для себе. Думають одне, а говорять інше. Самі тільки дурні одверті й рівні, як голоблі.
Тимошкіну дуже захотілося встати й піти від нього — піти до інших людей, таких, як були в їхній обслуг зі, — до Щербака, Скваришова... Навіть Здобудько видався тепер йому простим, хорошим дядьком. Але куди ти підеш? Позаду, попереду й з обох боків були вороги, Щербак пропав десь у сніговій ночі. Скваришов, Кеклідзе навіки зосталися в тому вузькому ровику на їхній вогневій позиції. І тільки він — цей слизняк, найогидніша йому ще з дитинства людина, сидить за крок від хлопця в такий тяжкий час і сповідається в гидоті свого життя. І Тимошкін слухав його, бо що він міг зробити сам у цій біді?
"Ех, Ваня, Ваня, дорогий ти мій, любий товаришу, — думав він.— Як ти потрібний мені в цей час! Ми поховали з тобою половину наших товаришів, бачили смерть кожного й знали, де їхні могили. Але що я напишу твоїй матері, якщо пощастить мені вибратися до своїх? Коли б ти був тут, не було б мені стільки клопоту, при тобі не плів би такої гидоти Блищинський. Певно, він прикусив би язика й говорив би інше — вихвалявся б своїми добрими ділами, які, мабуть, повидумував би. Ти, звичайно, не дав би йому патякати, а я не маю вже більше сили сперечатися..."
Блищинський тим часом устав і, трохи пригнувшись, обійшов ожеред, оглядаючи місцевість навколо. Німці на узгір'ї снували, як ті мурашки, ззаду дорогою мчали автомашини в напрямі до фронту. Сніговий простір посвітлішав, але небо було закутане сірими хмарами: дув холодний морозний вітер. Гришка знову сів, утиснувся спиною в солому, підобгав ноги й притих. Притерпівшись до болю в руці, Тимошкін заплющив очі — голова солодко запаморочилася, все попливло і якось раптом стихло.
Він задрімав, сам того не помітивши, мов провалився в якусь безодню — без снів і відчуття часу. Правда, спати, здається, довелося недовго. Постійна внутрішня настороженість незабаром стрепенула його задубіле тіло, він злякався, щоб чого не трапилось, і розплющив очі.
Біля ожереду все було, як і раніше, скавулив і шелестів соломою вітер, Блищинський мерзлякувато скорчився поруч, уткнувши обличчя в коліна. Поле навкруги лежало пустельне, на дорозі шмигали сюди й туди машини, а на узгір'ї все ще стирчали німці. В полі гуляла Хурделиця, снігові змії звивалися, метлялися, розповзалися по рівнині; вилизуючи простір, без упину поривалися в далечінь широкі хвилі завії. Від покинутої бочки із штампованим на дні написом "Wehrmacht" простягнувся в поле вигнутий сніговий намет. В ньому наполовину сховалася нерухома кінська спина, ноги, тільки пасма чорної гриви тріпотіли на вітрі, немов у них ще зосталися якісь рештки життя.
Не те, щоб Тимошкін спочив, але дрімати більше не одважився, тим більше, що треба було дивитися, щоб не потрапити в ще гірше лихо.
Блищинський спав, солодко посапуючи собі в коліна, нанервувавшись, і, певно, вперше по-справжньому відчувши крах власних розрахунків.
Треба ж було дійти до такого нахабства, думав Тимошкін, щоб полізти навіть у партію. Хлопець завжди вважав, що таким, як Блищинський, не місце навіть і в комсомолі, що для цього в нього надто нечисті руки й сумління, а він — на тобі — вже добув рекомендації в партію. І першим рекомендує його безпосередній командир, начальник артилерії майор Андрєєв.
Тимошкін болісно думав, як усе це могло трапитися, і тоді з забуття несподівано виплив один Грищин вчинок, який колись неприємно вразив його. Було це ще в обороні в Молдавії. Якось потрапивши в штаб, Тимошкін вирішив побачити свого земляка й пішов шукати його по командному пункту. Блищинський, певно, повертався з хутора, і хлопець зустрів сержанта з повною пілоткою абрикосів, яку він ніс поперед себе, ідучи поміж штабними землянками. На нього, звичайно, накинулися писарі, що з весни сиділи тут у землі і, крім кукурудзи й свинячої тушонки, іншої їжі не бачили. Але Блищинський, сміючись, одбився, викрутився й незабаром шаснув зі своєю пілоткою в землянку майора Андреева. Тимошкін чув крізь завішені палаткою двері, як майор ніяково відмовлявся, а потім так само незвично дякував писареві, видно, взявши ті абрикоси. Незабаром Блищинський вийшов звідти, задоволено всміхаючись, надів на голову порожню вже пілотку й хитро підморгнув землякові. Бійці на передовій не мали такої розкоші, Гришка знав це, але, як і всіх, він обійшов Тимошкіна, несучи свій почастунок майорові. Мабуть, це було не один раз, і, звичайно, серце людське — не камінь. Блищинський умів підлеститись, лисицею підповзти до людини й показати себе зовсім іншим, аніж був насправді. Доказ того — ця ось рекомендація.
Тимошкін закутав шинелею коліна, глибше в комір сховав підборіддя й знову сказав сам собі: хай йому грець! Хотілося не думати про це, забути про земляка, але думки самі собою товклися в голові.
Бачили такого, націлився на офіцерські курси. Звичайно, розрахунок тонкий: через кілька місяців війна закінчиться, а він цей час перебуде десь у тилу, вчитиметься. Він уже тепер клопочеться, як улаштуватися в післявоєнному житті (в тому, що виживе, він був упевнений), в нього все розраховано на багато років уперед, сплановано, обдумано. А Тимошкіну й Вані Щербакову потрібно тільки одне — дожити до кінця війни. Аби тільки подолати цього кровожерливого фашистського звіра, дочекатися перемоги, вижити, побачити хоч би один мирний день без страху та крові, — і більше, здається, нічого не треба. Вони згодні на всяку працю, на будь-яке місце в житті, їм би всюди був жаданий рай після того пекла, яке вони пережили на фронті.
Боліла, нила, смикала в Тимошкіна рука, подубіли ноги в закостенілих від морозу чоботях; вітер, здавалося, наскрізь пронизував його благеньку шинельку. Довкола шурхотіла, вирувала завія, в ожереді, певно, від холоду, попискували миші. Хлопець увесь тремтів, але він уже звик до холоду, голоду й болю, піднявши комір, сидів і думав. Спокій і думки про Блищинського розворушили в Тимошкіна затаєні мрії про далеке, здавалось, недосяжне післявоєнне життя.
Дивна все ж таки людина. Їхнє життя майже на волосинці висіло в той час, навколо никали вороги, важко було дожити до вечора, щоб якось пробиватися далі, а його думки забігали далеко наперед — у той заповітний час, коли вже не буде війни. І знав же він, що сьогодні кожну годину їх могла спіткати смерть, проте не мав сили утримати свої думки-клопоти тільки на тому, як врятуватися. Думалося, що буде ж колись — і, мабуть, уже недовго чекати — кінець війни, буде перемога, і настане інше, не схоже ось на це — звичайне людське життя. Хотілося вже тепер осмислити його, обдумати, що потрібно йому від того життя і яким він уявляє його для людей і для себе.
Чудові, мабуть, то будуть часи, думав Тимошкін. Люди з людьми будуть як брати, зникне чваньковитість, погорда, хтивість і заздрість. За роки великих страждань люди навчилися співчувати чужому горю, підпорядковувати свої прагнення великій меті, в особистому задовольнятися малим. Адже таких, як Блищинський, не так багато, а мільйони фронтовиків спізнали на війні велике почуття братерства — те чудове й світле, що люди набували, не втрачаючи, в це лихоліття. І заховати б, зберегти на довгі роки цей фронтовий набуток, не дати б його забути, не дозволити б його опоганити таким трутням війни, як Блищинський: Це було б чудово, і — вірив Тимошкін — люди зрозуміють і доможуться свого.
Його ж співучасть у тому майбутньому уявлялася хлопцеві дуже невиразно. Якщо, може, пощастить йому вижити, то, мабуть, він піде вчитися. Звичайно, треба буде працювати, але де й ким — він не знав ще й думав, що, зрештою, це не так уже й важливо. Знайдеться десь шматок хліба, буде поруч товариш, спокій мирного дня — і хіба цього мало для звичайного людського щастя? Правда, може трапитися так — і це дуже можливо, — що поруч опиниться Блищинський. Але чорт його бери. Рано чи пізно, а люди роздивляться, що він за один, зрозуміють і викриють його; а зараз сваритися з ним Тимошкін не мав ніякого бажання. Огидне це діло — сваритися з людиною, та ще з земляком, доносити на нього чи навіть виступати на зборах, викривати, тим більше, що можуть навіть і не повірити.