Приїхали карателі, спалили село, розстріляли двадцять чоловік. І за що? За одного, німця. Ну, чи варто було лізти?
— Еге. Знаєш, як у тому анекдоті, — сказав Тимошкін. — Як же йти на фронт: там можуть око вибити!
— Дурень! — плюнув Блищинський. — Ще тобі скажу, Тимошкін: дурний ти, як ступа. Мало тебе життя терло.
— Годі вже. Добре, що ти розумний.
Він, видно, не на жарт розізлився й надувся. Вони ще довго йшли мовчки. Мабуть, наближався ранок, ніч потемнішала, в полі стало глухіше. Дуже доймала втома, і в хлопців почали злипатися повіки. Обидва вони змагалися з надокучливим сном, на ходу дрімали й спотикалися. Один раз Тимошкін упав у сніг, а коли прочумався й устав, несподівано побачив, що темрява розсунулась, навколо посвітлішало. На свіжому нерушеному снігу де-не-де видно було стеблинки чорнобилю, кущі на межі; попереду в полі виднівся ожеред соломи.
Вітер не втихав, попід ногами завія пересипала снігом, і над тривожною землею поволі світало.
Розділ П'ятий
— Ну ось і вийшли, собачий хвіст! — сердито сказав Блищинський.
Вони спинилися коло ожереду, знесилено прихилилися до його запорошеного снігом солом'яного боку і з розпачем дивилися на схід, куди пролягав їхній шлях і куди вже не можна було поткнутися.
Якось непомітно розвиднілось. Захмарене вранішнє небо піднялося вище над білим простором, цяткованим плямами всього, що не було заметене снігом. Навскоси від ожереду бігли рівні рядки винограднику, за півкілометра впоперек поля, певно, на межі двох володінь, поставали в ряд молоденькі деревця посадки. Дальшим своїм кінцем цей ряд прилягав до невеличкого, з двома-трьома будівлями, хутора, який сиротливо тулився серед
величезного сніжного поля. Трохи збоку від нього й далі за деревцями ледве не на самому обрії височів, наче гуля на лобі, пагорок, і на ньому — видно було звідси — ходили, стояли, копали землю німці. Це було далеко, але хлопці не сумнівалися, що перед ними вороги. Тільки що з пагорка зійшла вниз група людей, певно, командирів. Один із них постояв, розмахуючи руками, мабуть, даючи вказівки, потім сів у машину й покотив дорогою у той бік, звідки земляки йшли вночі.
Блищинський вийняв з майорової сумки його артилерійську карту і, раз по раз оглядаючись довкола, водив по ній рудим нігтем — шукав місце, де вони зараз опинилися. Видно було, що він уже зовсім отверезів, перехід дороги й ця невдача з виходом до своїх занепокоїли його; від колишньої впевненості мало що лишилося.
— А давай ось так і підемо, — сказав Тимошкін, показуючи в бік од пагорка з німцями. Блищинський підняв від карти своє заклопотане обличчя, приплющив короткозорі щілинки-очиці й подивився, ніби понюхав, у простір.
— Що ти! Не пройдеш... І не висовуйся, не висовуйся так! Сідай! — по-начальницькому звелів він, побачивши, що хлопець висунувся з-за ожереду.
Тимошкін постояв трохи й відчув, як починає мутніти в очах. Ідучи, якось легше було вичавлювати з себе останні сили, та й не так діймав холод, а тепер мерзли ноги й усе тіло долала страшенна втома. Владною силою підступав до них голод. Тимошкін обмацав свої кишені, вишкріб в одній кілька крихот і вкинув у рот. В голові від утоми й безсоння тягуче, одноманітно гуло, і думки ніяк не могли зігнати якихось сонливих лінощів. Хотілося сісти, заспокоїтись, і більше, здається, нічого не треба було.
Тимошкін зсунувся спиною по соломі, сів під ожередом і, якийсь байдужий до всього, про що треба було б тепер дбати, віддався спокою.
Ожеред був великий, трохи похилений, з величезною сніговою шапкою зверху. З цього боку, з якого знайшли притулок хлопці, хтось підскуб солому, від чого утворився підстрішок, де майже не було снігу. За десять кроків звідси валялася залізна бочка з двома тавровими обручами, а біля неї, припорошений снігом, лежав кінський труп. Пласка коняча шия влипла в сніг, черево неймовірним горбом виперло вгору, задня нога високо задерлася, і на ній свіжою іржею червоніла підкова.
— Що ж робити? — з тривожним сумом у голосі спитав Блищинський, сидячи над картою.
— Треба чекати. Може, ввечері виберемось, — сказав Тимошкін, відчуваючи, що перемогти втому в нього вже немає сили.
— Тепер нам каюк, розумієш? — нервувався пиcap. — Ох і влізли!
— Оце тобі й тилові частини! — ущипливо обізвався Тимошкін.
— Чорт знає, що таке.
Думай. Ти ж розумний. Ти вів.
— Еге, я вів, — розсердився Блищинський. — Я вів не до німців, я до своїх вів. Не забувай цього.
Може, ще скажеш, що ти рятував мене? — без усякого запалу запитав Тимошкін, тулячись до соломи.
Блищинський втупився в нього своїми маленькими й рухливими очицями, ніби хлопець винен був у всіх їхніх теперішніх невдачах.
— Порося несмалене! Якби не я, ти й зараз би під тим кущем лежав, товариша чекав би.
— А ти б і зараз під огорожею сидів, — не довго думаючи, відказав Тимошкін. У хлопця вже накипіло в душі на земляка — і за хвастощі, і за безсоромне боягузтво, і взагалі за все попереднє, про що він мовчав і переживав у собі.
— Ти що? Справді вважаєш мене боягузом? — запально скрикнув Блищинський. — Думаєш, за своє життя боюся? Може, й так. Припустимо. Хай. Але не забувай: я гармати не кидав, як дехто... сміливий. А за гармату ти дивись... Варто довідатись начальству і... Розумієш?
— А що гармата? — одкинувся від соломи Тимошкін. — Ми що? — ворогові її віддали? Чи повинні були тягти? Щербак он клин у речмішку несе. Що ми могли зробити?
Блищинський змовчав, а Тимошкін подумав, що, мабуть, він уже не забуде про ту гармату. Може, ще, вийшовши до своїх, перекрутить усе та намеле начальству — тоді спробуй довести, що це не так. Але хлопець не хотів задиратися, хай йому грець — врешті були важливіші причини для неспокою. Він знову подався в під стрішок ожереду, а Блищинський, видно, не на жарт збентежений новою невдачею, гугняво скаржився:
— А тепер нам каюк. Це вже напевно. Якщо навіть і виберемось. Тепер ми — оточенці. От же диявольська морока! Влізли!..
Тимошкін і сам розумів, що це погано. Правда, раніше хлопець про це не думав, йому все здавалося, що до ранку вони вийдуть з ворожого тилу, знайдуть свою дивізію і все пояснять. Але ось ця затримка, дуже схожа на пастку, стала перешкодою на їхньому шляху до порятунку. Було чого непокоїтись.
— Тепер оточенці, розумієш? — вів далі Блищинський. — В анкеті вже не напишеш, що в полоні й оточенні не був. Тепер на тобі чортів знак. Та ще особливий відділ на цугундер візьме. Розумієш?
— А за що брати? — сказав Тимошкін. — Що ми, якісь злочинці, чи що?
— Е-е, злочинці! Дивак, — легко озвався Блищинський. — Ти, мабуть, мало ще бачив. А я ось знаю. Злочинці чи не злочинці, а тепер на гачок і — ходи сюди, голубчику. Доведи, що ти не водовоз.
Невість чому — від цієї людини йшло саме тільки погане. Навіщо він нагадував про те, хіба мало було турбот їм, знесиленим, голодним, пораненим? У Тимошкіна від тих його слів піднялася в душі хвиля збурення, але все ж таки якось підсвідомо він згоджувався з сержантом. Хлопець і сам пам'ятав кілька випадків, коли тих, що вийшли з оточення, відряджали в тил і там провадили слідство. Правда, тоді його це мало зачіпало, а тепер сам опинився в такому становищі. "А втім, нехай перевіряють, хай пишуть протоколи, — думав Тимошкін, — він нічого поганого не зробив, і совість його чиста".
І немов у відповідь на ці його думки Блищинський якось сумовито сказав:
— Тобі що? З тебе багато не візьмеш. А в мене ось навчання горить. Розумієш? Тисячу болячок на їхню голову! — сердито додав він.
— Яке це навчання?
— Яке? На курси мали послати. Розумієш? На курси молодших лейтенантів, — уточнив Блищинський. — А тепер, мабуть, амба. Не пошлють же оточенця, — сказав він, хмуро вдивляючись у далечінь і длубаючись у зубах соломинкою.
Тимошкін од здивування аж стрепенувся — так ось чому він так ниє й клопочеться за свою репутацію. Ну, звичайно ж, вночі біля того валу він казав правду. Ця людина дбала не тільки про своє життя, а ще клопоталася й про якусь кар'єру на фронті. На це був здатний тільки Блищинський. Ще невідомо, як звідси ноги винести, а він уже бідкається, що не вдасться потрапити на курси. Воно й зрозуміло: Гришка скрізь намагався знайти для себе якусь користь. Один лише раз трапилося так, що йому не пощастило, — це ось тепер, і тому він уперто викручувався.
Того ранку в них обох були однакові умови, шанси на порятунок теж були однакові, й загинути вони могли разом. Але Тимошкін все ж таки не міг не відчути в собі приємного злорадства, що зрештою і його земляка спіткала біда. Хоч раз узнає, де раки зимують, а то просидів півроку в штабі, начіпляв медалей та ще захотів стати, й офіцером.
Тимошкін заліз глибше в підстрішок, завинув шинелею руку й, тремтячи всім тілом, з огидою й ненавистю дивився на Блищинського. А той, ніби зовсім не відчуваючи цього, засмучений і злий сидів, підобгавши під себе ноги, і пильно поглядав у поле.
— Чорт його знає, як усе безглуздо обернулося. Ти розумієш? Усе йшло гаразд, і ось — на тобі. Добре, що я в неділю взяв рекомендацію в майора. Тепер у небіжчика не візьмеш, — сказав він.
Тимошкін знову насторожився.
— Яку рекомендацію?
Сержант зиркнув на нього, немов на якогось не вартого уваги недоростка, і, знову поглядаючи в далечінь, неохоче відповів:
— У партію, звичайно.
— У партію? Ти?
— Ну а що ж? Чого дивуєшся? Ти що, думаєш, не приймуть? Хе! А ти спитай у штабі, хто такий писар артчастини Блищинський! Тобі скажуть. І замполіт, і начштабу, і майор Андреев сказав би. Розумієш? Що я, діло своє погано знаю? Чи малописьменний? Комсомолець, колишній партизан, активіст. А що ти думав?
Тимошкін поглядав на сержанта й думав, що сьогодні його більше вже нічим не здивує цей чоловік. Хлопець зрозумів, яким став його земляк за той час, як вони розлучилися з ним у запасному полку. Він бачив, що Блищинського вже не присоромиш нічим, ні в чому він не розкається, він навіть не реагував на образу, хоч, здається, й не вважав себе за винного. І все ж таки Тимошкін сказав йому:
— Ти шкуродер, пройдисвіт, п'явка. Тебе ж усі товариші зненавидять! З такими поглядами тебе за сто кілометрів до партії не підпустять.
Сержант виплюнув соломину, обернувся до земляка — в його очах тліла іронічна посмішка.
— Сміливо сказано.