Навколо стало видно поодинокі дерева, де-не-де простяглися смуги виноградників з похиленими кілками в кущах; якісь будівлі він обійшов здаля — так вели обережні сліди Блищинського. За весь цей час самотнього блукання йому не виходив з голови Ваня Щербак.
Місяць тому біля дунайської переправи загинув заступник командира їхнього батальйону капітан Батов. Хоч і недобре про небіжчика думати погано, але був він дуже крикливий і не завжди справедливий, цей офіцер. Одного разу, ще в Трансільванії, трапилося так, що батальйон затримали дві німецькі самохідки, замасковані в селі. Не шкодуючи снарядів, вони прямою наводкою з півгодини розстрілювали нашу піхоту. До села було кілометрів півтора, і підбити ті самохідки з сорокап'яток не було надії, а іншої артилерії близько не було. Роти залягли за насипом уздовж дороги, наступ спинився; ждали, що вирішать командири.
І тоді Батов викликає взводного ПТО лейтенанта Піщука й наказує риссю вискочити з гарматою з-за насипу, під'їхати до груші, що стояла в полі якраз посередині між дорогою й селом, і прямою наводкою розстріляти самохідки. Піщук був молодий, не дуже досвідчений лейтенант, сперечатися з начальством не вмів, сказав тільки: "Єсть!" — і побіг до гармати.
Коли ж він оголосив обслузі завдання, хлопці й руки опустили. Досить було глянути на поле, щоб зрозуміти: жити лишилося кілька хвилин. До тієї груші метрів вісімсот,— спробуй доберися до неї ріллею на прицілі в двох самоходок. Лейтенант оголосив завдання й не поспішає: сам розуміє, що надії на успіх немає.
І тоді Ваня Щербак підхопив свій автомат, взяв ще в Кеклідзе протитанкову гранату, скинув шинелю і — в трубу попід насипом. На тому боці він ровом прошмигнув до борозни в полі й нею швидко поповз до села.
Увесь батальйон слідкував із-за насипу за цим одважним вчинком Івана Щербака. Повз він довго, спинявся, спочивав. З села, мабуть, його не видно було, бо самохідки час від часу били по насипу, а його не чіпали. На Іванове щастя, в селі, певно, не було німецької піхоти, і він, доповзши до околиці, сховався десь за білими хатками, обвішаними в'язками червоного перцю.
Іван зник у селі й довго не виявляв ніяких ознак життя. Самохідки зрідка лупили по гостинцю, поранили командира шостої роти, одного зв'язківця. І раптом ,у селі пролунав вибух, і з-за хат повалував дим. Самохідка загорілася, а друга, певно, відчувши небезпеку, загуркотіла мотором і подалася геть за околицю. Хлопці повилазили на дорогу, потім полем кинулися до будинків. Сорокап'ятники попричіплювали гармати до передків і теж помчали туди. І ось підкочують вони через городи до невеличкого садка, де димить самохідка, і бачать: на погребі, в якому угорці зберігають вино, сидить їхній Іван, бинтує собі руку й лає фріца, який, утікаючи, все ж таки дряпнув його кулею.
Отакий був Ваня Щербак.
Про попереднє Іванове життя Тимошкін мало знав. Наводчик був занадто неговіркий, більше мовчав та слухав, що говорили інші. А поговорити в обслузі були майстри, кожен наввипередки спішив розповісти щось, і всі при цьому зверталися до Щербака. Він був у них найкращим слухачем. Щось робить чи сидить на станині, курить і з уважним виразом на обвітреному обличчі слухає того, другого або й усіх разом. Можливо, ще й за це вміння терпляче й самовіддано слухати поважали його батарейці. З його минулого було відомо, що жив він у місті, до війни вчився на фрезерувальника, мав уже четвертий розряд і дуже дорожив цією своєю спеціальністю. На початку війни він пішов у армію разом із старшим братом, який помер від рани в першому ж бою. Мабуть, тому Щербак став не по літах серйозний і дорослий, мало коли сміявся й ставився до всього не по-юначому серйозно.
Він не дуже любив книжну науку, закінчив тільки шість класів, але працював добре і в людях розбирався непогано. Коли він рив окоп, то ніхто поруч нього не хитрував, не огинався — всі заражалися його працьовитістю. А коли хто часом і лінувався, то Іван підкликав його й казав: "Підпрягайся, Лікуватиму тебе, ледаря. Я — викидатиму, а ти — підбиратимеш". Тоді вже тому хлопцеві доводилося попотіти.
І ось так безглуздо Тимошкін утратив його. Можливо, він ще й живий, пішов десь іншою дорогою, але хлопець не міг змиритися в душі, що Щербака немає. Він відчував себе зовсім самотнім без товариша на цьому шляху. Через кожні п'ять хвилин він оглядався, прислухався, думалося: а може, десь покажеться з темряви його постать. Тимошкін уже шкодував, що піддався Блищинському й не пішов тоді по Щербаковому сліду, може б, десь знайшов його. Але ж слід хутко замело, а поки слід ще видно було, то й надія була, що Іван незабаром повернеться.
Сніг перестав порошити, навколо посвітлішало. Мороз поміцнішав, вітер рвав поли шинелі, і коліна дубіли від холоду. Обличчя свого Тимошкін, здається, не відчував, може, одморозив, здорову праву руку ховав за пазуху, а поранена дуже боліла. Навколо розстелявся білий зимовий простір, виставивши, мов на показ, усі чорні плями землі, чорнобиль, виноградники, самотні силуети дерев. І тільки далечінь на обрії під темним навислим небом тонула в мороці.
Сліди Блищинського на снігу стали чіткіші. Вони привели хлопця до якогось земляного валу в полі, який білів у сутінках рівним гребенем і тягся кудись у далечінь. Блищинський — як це видно було по слідах, — виліз на нього, мабуть, обдивився кругом, а потім, збігши вниз, пішов уздовж валу. Тимошкін був знесилений, і на вал не поліз, а помаленьку пішов у той бік, в який повернув земляк.
Перегодом він побачив попереду посадки, між якими пролягала дорога. Боячися, щоб не потрапити в якусь біду, Тимошкін тихо виходив з-за валу. Навколо було тихо — глибока зимова ніч білою пеленою вкрила весь обшир. Біля дороги в рові лежав перекинутий автомобіль, якийсь вантаж з кузова розсипався навколо й густими плямами чорнів на снігу. Живого там, здається, не було нікого. Сліди Блищинського вели саме туди, і хлопець, знявши з плеча автомат, пішов до дороги.
Вже недалеко від того автомобіля йому здалося, що хтось шаснув на той бік і сховався за чорним кузовом. Тимошкін спинився, придивився — справді, з-за машини стирчав, направлений на нього, короткий ствол автомата. Та ось ствол здригнувся, опустився, і на сніг ступив чоловік, який потім сердито сплюнув і заговорив, — то, звичайно, був Блищинський.
— Ну й наполохав! Я думав, німці. Так де ж твій друг?
Тимошкін уже не сподівався догнати його, побачити знову, але самотність — гірша від усякого ворога. І хлопець у ту мить навіть трохи зрадів — хоч і погана він людина, його земляк, але, здавалось, удвох їм буде все ж таки краще. Тимошкін не відповів на його запитання (що тут було казати?), і Блищинський, певно, зрозумів це як визнання ним своєї помилки.
— Ото треба було мене слухати. А то вперся, — казав він, виходячи з-за машини.
Тимошкін помітив, що коло кабіни лежить труп із закоченою на голову шинелею. Земляк, закинувши за плече автомат, узяв за ногу вбитого й смикнув, стягаючи валянок. Другий валянок, уже знятий, стояв поруч. Вітер розмотував із ноги онучу вбитого.
— От холера, попримерзали, чи що! — сказав Блищинський. — Ану, фріц, оддавай. Допоможи, Тимошкін.
Тимошкін спинився оддалік і плюнув на сніг.
— І не гидко тобі? — сказав він, дивлячись, як Блищинський аж сопів та шарпав за ногу, а труп сунувся, і шинеля ще більше закочувалась на ньому. Щоб було зручніше, Гришка вперся в нього чоботом.
— А чому гидко? Ноги відморозити — гірше.
Нарешті він стягнув валянок, присів на ящик, скинув кирзові чоботи й швидко перевзувся. Валянки справді були добрі — з обшитими шкірою носками й на шкіряних підошвах. Блищинський притупнув ними й закинув за спину автомат.
— Валяночки — перший сорт. Спасибі німцеві, тепер ноги будуть, як на печі. Розумієш?
На дорозі нікого, не було, хлопці перейшли її й знову подалися вздовж валу. Блищинський, як завжди, тримався впевнено: щось пожувавши з папірця, спинився, вийняв з-за пазухи німецьку, обшиту повстю, баклагу й одкрутив пробку.
— Бачиш? Ром. Мабуть, французький, — він коротко хихикнув. — Ін віна верітас. Розумієш? Та куди тобі зрозуміти. Правда у вині. Запам'ятай.
Потім, задерши голову, він трохи побулькав, витер долонею губи і, не закриваючи баклаги, спитав:
— Дать і тобі? Так приємноЙ! Селезінка потеплішала. На, ковтни. Тільки небагато.
Тимошкін нерішуче взяв, оглянувся і, піднісши до уст холодну од морозу шийку, ковтнув разів два. Ніякої насолоди він не відчув, але запашна рідина справді жаром розлилася в грудях, одразу стало тепліше. Хлопець оддав баклагу і, відчуваючи, як приплив якогось нового, незнайомого почуття сповнює його, йшов поруч. І раптом він відчув себе самотнім, було прикро, що з ним у такій біді зовсім не та людина, що хотілося б " "Ех, Ваня, Ваня!" — прошепотів хлопець, оглядаючись, але позаду нікого не було, тільки темна зимова ніч висіла над білою рівниною.
Блищинський ступав широко, Тимошкін ледве встигав за ним, але він, як міг, намагався не відстати. Розмовляти він не мав ніякого бажання, після двох гарячих ковтків він і зовсім замкнувся в собі.
— Чого ти такий кислий? Га? — спитав Блищинський. — Що товариш пропав? Та плюнь ти, який може бути товариш на війні! На день-два. Потім все одно — розлука, розумієш? Хто в Могилівську губерню, хто в госпіталь. Розумієш?
Тимошкін мовчав, він знав, що Блищинський не зрозуміє його переживань, та хлопцеві це й не потрібне було.
— А взагалі ти йолоп. Чому б тобі коло мене не триматися? Я б тебе не дав скривдити. І допоміг би. Що, думаєш, сили мало? Думаєш, якийсь там писар! Помиляєшся. Розумієш? В мене влади не менше, аніж було у майора Андреева. Недавно в артмайстерні їздовий вибув. Шепнув би Борису Павловичу з стройової частини, одразу переписав би тебе, і кінці в воду... Не бійсь, не тинявся б тепер чорт знає де.
Тимошкін неприязно огризнувся:
— А ти ж чому тиняєшся, такий розумний?
— Я? Це просто випадок. Розумієш! Що я, дурний, чи що? Думаєш, заради якоїсь медалі я на безглуздий вчинок піду? Дзуськи. Плював я на медаль і на дурнів. Моє життя дорожче за медаль. І якби не випадок, я б тепер да-а-леко був. І німцям не дався б. Розумієш?
— Що ж тебе стримало?
— Що, що...