Майже два роки, одержував він німецький пайок, якусь платню в карбованцях і марках. Правда, в різних установах працювало тоді багато всяких людей (треба ж було якось жити, їсти й боротися), і тут майже не можна було дорікнути Блищинському. Коли ж у країні розгорілася партизанська війна й на саме містечко вже тричі був напад партизан, Гришка, видно, зрозумів, що в німецькій майстерні радості йому буде мало. В цей час майже всі його ровесники й навіть молодші хлопці або були зв'язані з партизанами, або, як могли, допомагали їм. І Гришка надумав. Коли він заявив партизанам, що хоче перейти до них, ті зажадали доказів його відданості радянській владі. Тоді він заманив додому приймака-поліцая, який у той час днював і ночував у комендатурі, боячися розправи, а з ним ще одного такого ж недобитка-п'яницю, добре впоїв їх, потім одібрав зброю, поскручував їх і через зв'язкових переправив у ліс. Поліцаїв, звичайно, розстріляли, а Гришці повірили, і він. з абиякою накраденою й одібраною зброєю прийшов у загін. Тимошкін у той час також був там і, чуючи, як деякі хлопці хвалили Блищинського, тільки обурювався. Він згадував фальшиву спекулянтську душу колишнього товариша і не приховував того, тільки в той блокадний час не було кому розібратися в душевних тонкощах нового партизана.
Крім себе, він ні про кого більше в житті не дбав. Колись у дитинстві Тимошкін теж був потрібний йому, щоб пасти корову, наглядати за кротовими норами, на які він ставив пастки, щоб красти в Тимошкінового батька тютюн, який Гришка потім курив у полі. Батько його в сім'ї не мав ніякої ваги, дома всім заправляла мати — вперта, лайлива жінка, яка замуштрувала всіх — і чоловіка, і трьох дочок, тільки Гришка через свою хитрість не піддався їй. Ці набуті в дитинстві спритність і себелюбство на все життя стали відмітними його рисами.
Потрапивши після партизанів у запасний полк, Гришка почав нове життя з того, що "викрив" одного фронтовика-сержанта, який уночі самовільно відлучався. Сержант—розвідник за спеціальністю — був хлопець розумний і з орденом, одержаним ще в сорок першому році. Кожного разу, після вечірньої повірки, він виходив з казарми і біг через поле на станцію, де його чекала коханка. До побудки він встигав повернутися назад на своє місце на нарах, і все йшло поки що шито-крито. І ось, стоячи днювальним, Блищинський одного разу запримітив самовільника. Деякий час він нікому про те не доповідав, мовчав до збору, на який прийшов заступник командира полку по політроботі, командир батальйону й інші офіцери. І тоді Блищинський, попросивши слова, виступив з полум'яною промовою про порушення військової дисципліни. Тоді ж він і викрив сержанта, якого незабаром посадили на гауптвахту, а потім достроково відправили на фронт. Начальство на тому зборі "помітило" Блищинського; його "непримиренність" до недоліків і вміння добре виступати багатьом сподобалося. На других зборах хлопці обрали Гришку секретарем ротної комсомольської організації.
Потім він у вільний від заняття час намалював портрет свого командира роти. Командир, видно, мало що тямив у цьому мистецтві, але капітан на портреті вийшов дуже гарний, молодший і бравіший, ніж був насправді, і серце його не залишилось байдужим до того подарунка. Незабаром рядовий Блищинський улаштувавшись у ленкутку, малював портрети керівників, виготовляв наочну агітацію, а всі інші бійці в цей час одшліфовували на спеці найважчу тему тактики — стрілецька рота в наступальному бою.
Прибувши разом з поповненням у стрілецький полк, Блищинський чомусь не пішов у батальйон. Певно, як художника, його взяв до себе начальник артилерії — там треба було багато чого креслити й гарно писати, а на те Блищинський був уже постійним майстром. Так він і прижився коло штабу — носив офіцерам сніданок, вранці поливав їм з казанка воду, клопотався про затишок їхніх землянок, а решту часу віддавав паперам. І з усім, видно, він справлявся непогано. Коли почався наступ і Тимошкін з простріленою гомілкою потрапив у медсанбат, Гришка вже мав медаль "За бойові заслуги", до неї незабаром прибавилася "За визволення Белграда", в який він в'їхав на штабній машині.
Тимошкін бачив усе це, обурювався в душі, але на людях мовчав. Він думав — чорт його бери, кожному своє, зрештою, якщо не Блищинський, то хтось інший сяде на те місце в штабі, тому що потрібні й писарі. Знову ж таки, чи добре було б ходити до начальства, щось доводити, викривати — все ж таки як-не-як вони були земляки, свої люди. Правда, Тимошкін не мав до нього ніякого діла, у хлопця були свої хороші товариші, і він тільки хотів, щоб не мати ніяких стосунків з цією людиною. Але ось безглуздий випадок звів їх на одній стежці, і Тимошкін думав тепер, що з цього навряд чи вийде щось путнє.
Розділ третій
Іти ставало все важче. Вони набрели на якийсь клин, мабуть, виораний восени, чоботи сковзалися, ноги підверталися на грудках і в ямках, вітер сік снігом по обличчю й сліпив очі. Було незатишно й холодно. Сніг розтавав, липнув до обличчя й холодними патьоками спливав по шиї за, комір. Щоки дедалі більше дубіли від вітру, мерзла й боліла від холоду замотана бинтами рука. Рукавиці Тимошкін десь згубив у бою і тепер здорову руку ховав за пазуху або в кишеню. Але тоді сповзав з плеча ремінь автомата й треба було придержувати його, а пальці так померзли, що ледве згиналися.
Виднокруг звузився, відокремився від них миготливою запоною снігу, і хлопець ледве впізнавав попереду тьмяні постаті своїх супутників. Він ішов їхніми слідами, вже присипаними сніговою крупою, і думав: хоч би не спіткнутися, не посковзнутися, бо тоді навряд чи знайшов би в собі сили звестися. Погода трохи підвеселяла. Хоч і важко було йти, але вони розуміли, що в таку хуртовину легше буде обминути передові німецькі частини, і якщо вони десь несподівано не наткнуться на німців, то завтра вранці будуть у своїх. Аби лиш добратися до них, не бути самотніми, а тоді вже нічого не страшно.
Снують, метушаться сніжинки, шепоче, вирує, крутиться коло ніг снігова віхола, тягнуться й тягнуться без кінця-краю по снігу глибокі сліди. У Щербака слід широкий і рівний, чоботи величезні (сорок четвертий розмір — таких більше ніхто не носив у батареї), а в Блищинського ступні трохи навиверт, носками в поле...
Раптом перед Тимошкіновим обличчям — Щербак. Певно, на ходу задрімавши, замковий не помітив, як хлопці спинилися, щоб перепочити й дочекатися його. Він здригнувся, прочумався, і все — негода, хлопці й сніг — здалося несподіваним, як буває, коли людину зненацька розбудять.
— Кажу, пристав, мабуть? — спитав Щербак, стоячи перед ним, геть обсипаний снігом.
— Нічого, — сказав Тимошкін, відчувши в його голосі нотки співчуття. Від цієї уваги хлопець знову став міцнішим, недавня прикрість одразу пропала — тепер він уже розумів, що в таких обставинах недоречно вимагати занадто багато від товариша. Проте Щербак підійшов до нього й торкнувся до автомата на плечі.
— Дай сюди, — впевнено, як про щось незначне, сказав він і зняв з нього зброю. На поясі в наводчика висів пістолет, на спині був речовий мішок з клином, на правому плечі хлопець ніс автомат Скваришова, тепер на ліве почепив ще й Тимошкінову зброю. Блищинський тим часом стояв поруч, повернувшись за вітром, і чекав, щоб рушити далі.
— Так, хлопці, проти вітру тримайтесь. Тепер вітер — орієнтир, — сказав він із звичною самовпевненістю.
Знову пішли вони полем, низько нагинаючи голови, щоб хоч трохи захиститися від вітру, І знову Тимошкін почав відставати, а вони всі — Щербак, Блищинський і навіть Здобудько — невиразними темними плямами ворушилися попереду в снігових сутінках. Добре, що на снігу залишався слід, і хлопцеві не треба було дуже пильнувати, щоб не збитися з напрямку.
Стомлений і збайдужілий від цієї ходи, він не одразу помітив, як там, попереду, де йшли хлопці, щось трапилося. Здається, хтось скрикнув, потім зовсім близько затріщала черга, до неї одразу ж приєдналася друга з іншого місця — сіру каламуть ночі над головами прорізали вогнисто-зелені блискавиці. Це трапилося так несподівано й так близько, що, не збагнувши ще в чому, річ, Тимошкін розпластався на снігу" В голову одразу, вдарила думка: "Пропали!" І тоді зовсім недалеко в засніженому небі розсипався вогняний букет ракети. її близьке тремтяче світло, недовго потримавшися в сніговій височині, осяяло біле безлюдне поле й три тьмяні постаті вдалині. По зеленкуватому, миготливому снігу вони безтямно бігли кудись убік. Тимошкін одразу ж підхопився і з новою силою рвонувся в сутінки за товаришами.
Кілька трасуючих черг стьобали ніч зеленими струменями куль. Позаду засвітилася друга ракета. Внизу від хлопцевих ніг полохливо кинулася вбік його власна довга хистка тінь. Він упав, потім схопився, оглянувся — здається, за ним не гналися.
Трохи одійшовши від переполоху, Тимошкін зрозумів, що то стріляли з танків — звуки пострілів були глухі й гучні, наче відлунювали з діжки. Та якось несподівано все замовкло, мабуть, кулемети достріляли по стрічці й затихли. Позаду ще загорілася ракета, потім дві разом. Освічений ними, хлопець присів, вглядаючись у темряву. Попереду щось темніло. Коли ракети згасли, стало дуже темно, і Тимошкін, що було сил, важко й незграбно побіг туди, де йому показалися люди.
Бігти довелося довго, а товаришів усе не було, і він уже почав непокоїтися. Та ось із темряви невиразно почулося: "Гей!" Тимошкін придивився — попереду крізь сніг чорнів голий кущ, і біля нього ворушилися люди. Хлопець підійшов — біля куща стояв Щербак. Він ждав товариша, оддав назад його автомат і запитав:
— Здобудька не бачив?
Біля куща, в розложистому гіллі якого висвистував свою непривітну пісню вітер, сидів на снігу Блищинський; Здобудька тут не було. Тимошкін теж не бачив його, бо коли почулися постріли, той ішов попереду з хлопцями.
Поки Щербак вдивлявся в темряву, Тимошкін підійшов до куща й повалився на сніг. Втома, здається, скувала все тіло, хлопцеві не хотілося ні думати, ані ворушитися. А Блищинський після швидкого бігу важко дихав, спершись на лікоть.
— Розумієш, ледве не в самі їх лапи влізли, — задихавшись, схвильовано заговорив сержант.