Поки він там займався своїм ділом, ми стояли на варті за хлівцем і на грядках під мокрою горобиною. Німців у селі, здається, не було: надвечір велика колона пройшла дорогою з села. Було вітряно, холодно, осіння сирість пронизувала до кісток. Село спало. І все ж таки знайшлися підлі люди, вистежили й донесли. А ми помітили біду запізно.
Саме почало світати. Відстрілюючись, ми бігли огородами, потім дорогою, повзли тими глибокими, мов рани, коліями. Догонило нас з півсотні поліцаїв і німців. Багато їх полягло на вулицях того села. Але перепало й нам. Зостався в колії Вася Шумський, тяжко поранено Колю Буйневича, всадили кулю в стегно й мені. Хлопці витягли нас на пагорок і притаїлися під великим валуном обіч дороги. Вже думали, що він буде нашим пам'ятником. Але вороги чомусь не побігли за нами, а, пострілявши трохи, повернулися в село.
Патронів у нас було мало, і йти далі було неможливо. Навколо лежав широкий відкритий простір, до лісу було далеко. І ми лежали під каменем, чекаючи, що буде далі.
І дочекалися гіршого, аніж би загинули всі.
Опівдні німці й поліцаї заходилися виганяти мешканців села на цю дорогу. Виганяли всіх, — дорослих і малих, жінок і дітей. На околиці всіх вишикували у дві довгі, ніби черги, колони. Над дорогою зчинився лемент, забахкали постріли. Люди неохоче, передчуваючи щось жахливе, лягали в багно і воду.
З другого кінця села під'їжджали машини, бронетранспортери і всюдиходи.
Через годину почалося щось страхітливе.
Колона машин рушила дорогою. Тими самими коліями, де лежали люди...
Цього забути не можна. Ми то наставляли, то знову .ховали свої автомати — було далекувато, та й що ми могли зробити з півсотнею патронів? Ми тільки дивилися. Поруч помирав Коля Буйневич, спливала кров'ю погано перев'язана моя нога. Мрячив дрібненький дощик...
Потім горіло село. Ревли невигнані на пашу корови, кудкудакали кури, верещали свині. Навколо пожарищ бігали, наче знавіснілі, вівці, тріщали автоматні черги.
Увечері хлопці перенесли нас через поле, і ми добралися до лісу. Там поховали Буйневича.
...З того дня почалися мої муки. Я думав, що збожеволію від безпорадної, безсилої люті, від якої аж голова паморочилась. Вночі в табірнім госпіталі я шматував зубами ватянку, а вдень сварився з лікарем Фрумкіним, який хотів одрізати мені ногу. Я лаявся, ні за що кривдив сестру й товаришів. Я хотів мати силу, снагу, щоб схопитися й узяти автомат, але ж сил було надто мало, а нестерпний біль у нозі змушував вити. Тоді я вирішив померти, і якнайскоріше. Я не їв, випльовував ліки, не давав робити уколи. Лікар, певно, злякався за мою ногу, а ще дужче — за розум і відправив мене на аеродром.
У тихому тиловому госпіталі мені стало легше. Ноги не відтяли, я заспокоївся, хоч хотілося часом завити, як у тому лісі. Лікарі хоч і добрі були, але незнайомі люди, хіба вони могли зрозуміти мої страждання! Потроху гоїлася нога, і я потай надіявся повернутись на фронт. Я став найстараннішим хворим, виконував усе, що мені радила медицина, приймав усі ліки, навіть вітаміни, розходжував ногу, регулярно займався лікувальною гімнастикою, якою нехтували поранені. Я ж мусив її любити: мені треба було повернути сили, потрапити на фронт і поквитатися з ворогом. Ніби дражнячи мене, у госпітальній палаті висів плакат з написом: "Воїне Радянської Армії, помстися!" Після всього пережитого мені вже не потрібний був плакат, я й без нього прагнув зустрічі з ворогом і не сумнівався, що, коли тільки дорвуся до живих німців — про мій подвиг узнає світ.
Сталося трохи інакше. Коли я потрапив на фронт, війська спинилися в обороні, життя на передовій було нудне й одноманітне, але я не втрачав надії. Я затамував у собі свій біль і терпляче ждав і вірив, що мій час настане.
І ось це завтра прийшло!.. Невідомо, яким буде воно, але дуже хочеться вгамувати свій біль. Хлопці трохи турбуються, непокояться, мені ж особливо турбуватися про себе не випадає — такої розкоші не дозволяє мені моя доля.
Але ось, здається, знову хтось іде до передової, — невиразна тінь то там, то там промайне на стежці. Поступово стає помітною постать людини — вона хутко, підтюпцем прямує до нас.
— Стій! Хто йде? — звичайно, з фронтовою обережністю притишено окликаю я, коли людина наближається, й чекаю.
— Свої, свої, хлопчики! — чути з місячної напівтемряви, і від цього відгуку моє серце заходиться щемливо-радісним болем. Я поправляю ремінь, пряжка якого разом із диском сповзла набік, набираю в груди повітря, трошечки зсовую на праве вухо пілотку, як у Льошки, і мої думки ідуть уже іншим, веселішим напрямком.
Легкою дівочою ходою, мов нічна безшумна пташка, вона незабаром підходить до вогневої, минає окоп. Хлопці одразу втрачають задумливу нерухомість. Льошка схоплюється з землі й спритно кидається назустріч.
— Люсьок! Уже вправилася? Молодчина! А ми тут ждали-ждали і всі жданки розгубили, — радісним базіканням зустрічає він дівчину. — Ходи-но до мене. Посидимо трошки, помріємо про се, про те.
— Ні, хлопчики, піду. Ніколи. На добраніч, — каже вона, а в мені щось настійно, німо просить: "Залишся, побудь". І разом з тим я знаю, що не буде мені радості, якщо й здійсниться моє бажання, але я все одно дуже хочу, щоб вона залишилася.
— Теж непогано, я проведу тебе! — вихоплюється Льошка й спритно підсовує під лікоть дівчині свою руку. Але Люся так само спритно одводить свій лікоть убік і сміється. — Коли не проти, звичайно, і таке інше. Не проти ж? Ну скажи по правді.
— Не проти, — сміється Люся. — Тільки без рук. Ми ж не мавпи, правда?
— Правда! Хай без рук, — усміхаючись, погоджується Льошка, але все ж таки злегенька бере її за плечі, і вони стежечкою йдуть, у тил.
Тоді з бруствера схоплюється Попов.
— Хто дозволяв? Товариш Задорожний! Чому без дозвол?
— Пусте, чого там! П'ять хвилин! — чути здалеку.
Попов, мабуть, не знаючи, що робити, нерухомо
стоїть на бруствері. Льошка замовкає, потім вдалині за купами кукурудзиння чути стриманий радісний Люсин сміх.
І від цього сміху гостра заздрість пронизує мене. Я розумію, що Задорожний поганий солдат, що не можна отак, як він, не слухати командирів, хоч би й тимчасових, таких, як Попов, але мені починає здаватися, що ця його характерна неслухняність робить хлопця дужчим, стійкішим і сміливішим від мене — дисциплінованого молодого фронтовика. Я розумію недоречність такої думки, але мені вже обридла ця моя старанність. Я хочу бути неслухняним, як Льошка, незалежним, мати, як у нього, хоч, може, й не завжди розумну рішучість. Я вгадую в ньому якусь владну силу над жінками і думаю: все те, що розповідав Льошка про госпіталь, було насправді. І ще здається мені, що він дедалі більше подобається Люсі, і подобається саме тим, чого не вистачає мені або Кривенку, — грубуватою чоловічою мужністю, стрункістю, самовпевненістю і, звичайно, своєю чоловічою силою. І я заздрю йому. Я хочу змужніти, набути все те, що він уже має, якнайскоріше пережити свій двадцятий рік. Мої літа видаються мені ще зовсім хлопчачим віком — мені треба міцності, стрункості, фізичної сили, і в цьому розумінні Задорожний раптом виростає в обтяжливий, чимсь неприязний і разом з тим мій жаданий ідеал.
Я знаю Льощине життя (він ніколи нічого не таїть від інших), знаю, що він колишній футболіст, грубуватий, чванливий і не дуже товариський хлопець. Здається, він занадто самовпевнений; це, звичайно, від того, що йому завжди щастило в житті, можливо, й не дуже, але в усякому разі більше, ніж мені чи Кривенку. Лихо звичайно обминало його — обминало, коли він ще до війни жив у Новоросійську й рано почав бродяжити по пристанях, базарах і всяких міських завулках. Одного разу, розповідав він нам, компанія отаких же, як і він, зірвиголів з цементного заводу зловила одного моряка, з якими вони завжди вели війну, і добре надавали йому його ж широким ременем з пряжкою. Бив його і Льошка, але коли моряки згодом "злапали" їх у парку, так "дістав" ножика в бік його дружок. А Льошка вийшов з цієї сутички "сухим".
Щастило йому й під час війни. Потрапивши під Воронежем на фронт, він, проте, не дійшов до передової, а якимсь чином опинився в охороні штабного генерала. Генерал був не стройовим командиром і не дуже любив роз'їжджати по передовій, тому Задорожному, разом з іншими, що входили до його почету — два ординарці, шофер, кухар і перукар, — треба було дбати лише про побутові зручності й безпеку начальника. Так фортунило Льошці аж до того нещасливого ранку, коли генеральська машина випадково налетіла на протитанкову міну, залишену німцями на узбіччі тилової дороги. Одних поховали, відправили в госпіталь генерала, а оглушений Льошка, перебувши зо два тижні в санбаті, попав нарешті в стрілецький полк. Тут він для більшої поважності назвався танкістом, але тому що танків у полку не було — його послали в протитанкову батарею. Щоб тягати гармати, потрібна була сила, а Задорожний, здається, трохи набрався її на генеральських харчах. Спершу він трохи козирився, не дуже слухав Жовтих, зовсім не визнавав Попова, все любив згадувати, як "ми з генералом їхали..." або "ми з генералом вирішили". Але поступово охмолостався, притих, тим більше, що Жовтих не дуже зважав на його "з генералом" подвиги.
Мовчазна й тривожна ніч пливе над затаєною, притихлою землею. Мабуть, уже було за північ, війя Великого Воза опустилося вниз. Місяць досяг самої середини неба і світить на всю силу. Під купами кукурудзиння тихо туляться куценькі й зовсім чорні тіні. Часом здається — хтось шмигає там од купи до купи, зір мимоволі напружується, але я знаю: скільки не вдивляйся — нічого не побачиш, то тільки здається. На передовій тихо, навіть дуже тихо, німці мовчать. Чорні горбаті пагорки, немов спина розпластаного на землі чудовиська, ледве сіріють на обрії. Гул моторів непомітно ніби затихає чи віддаляється кудись; нічну тишу порушують далекі й близькі випадкові звуки: десь позаду в селі тривожно ірже кінь; попереду в траншеї клацає щось — мабуть, перезаряджають кулемет; високо вгорі гуде й затихає літак, — мабуть, нічний розвідник. Попов іде в окоп і грюкає там — певно, щось шукає. Лук'янов мовчить відтоді, як йому нагрубіянив Льошка, і нерухомо сидить на бруствері.
Я поволі ходжу коло вогневої й думаю про Люсю.
Ось вона пішла з Льошкою, їй, видно, приємно й весело з ним (інакше вона не сміялася б так пустотливо й щасливо), і той її сміх, адресований іншому, гострим ножем ріже мою душу.