Я лягаю на закиданий кукурудзинням бруствер і дивлюся вгору. У високому і ще світлуватому небі де-не-де горять маленькі поодинокі зірочки — їх якось дуже мало, зовсім не те, що взимку. Я ледве знаходжу вгорі ківш Великої Ведмедиці, за давнім шкільним звичаєм проводжу від нього рівну лінію і знаходжу Полярну у хвості Малої Ведмедиці. Там, далеко на півночі, коло відрогів Карпат, що ясного сонячного дня синюватою смугою виступають на обрії, — там десь лежить мій край, моя поневолена, сплюндрована Білорусь. Незабаром уже сповниться довгий і тяжкий рік, як я залишив її, — залишив ледве живий, забинтований, з перебитим стегном. Літак переніс мене до життя і порятунку, я знову взяв до рук зброю, але десь там зосталися мої земляки, мої старенькі батьки, сестри, зосталися в лісах партизани рідного мені загону "Месник". Я не повернувся до них — фортуна війни закинула мене аж на самісінький лівий фланг великого фронту — в Румунію, проте моя душа там — у далекій лісовій сторонці. У великому горі, мов та лелека, кружляє вона над її ланами, перелісками, великими й малими шляхами, над позеленілими від моху стріхами наших бідолашних сіл. Не сходять з думки, стоять перед очима наші хлопці — скромні, терплячі у всіх злигоднях партизани "Месника" — живі і ті, кого вже немає на світі. І я завжди ношу в собі стримане, мовчазне почуття гідності того, що я — білорус. Я не ображаюся, коли, вимовивши не так якесь російське слово, чую від Задорожного образливе "трапка", — хай я не вимовлю так добре, як він, але є в мене своя гідність, і він, хоч би й як хотів, не може образити мене.
Поруч на дрібних стеблах маскування вмощується Кривенок. Він не лягає, як я, а мовчки сідає й дивиться в ніч. Мені знизу добре видно його насторожену, вайлувату в рухах постать. Голова в Кривенка велика, лобата, пілотка на ній якось перекручена впоперек. Хлопець він дрібної кості, але з норовом, мовчун і, як каже Льошка, зовсім без почуття гумору, тому вони принципові противники. Мене він теж не дуже приваблює своїм характером, але ми тут наймолодші з ним, і це якось мимовільно і без слів з'єднує нас. А ще ми з ним до певної міри дорослі сироти. Наші серця глухі до хвилюючого слова "пошта", ми не кидаємося, як усі, до солдата, який приносить із штабу листи, ніхто нам ніколи не прислав жодного трикутничка. Мої батьки не пишуть, бо в окупації, у Кривенка ж їх давно немає.
Але взагалі він непоганий товариш, хоч і впертий, і через цю впертість уже не раз був покараний. Якась трапилося так, що він, повертаючись із санбату, де йому лікували розсічене осколком обличчя, зустрів на дорозі розвідників з двома німцями. Це були "язики", за якими кілька ночей підряд повзали хлопці в тил ворога і тепер, задоволені трудним успіхом, провадили їх до штабу. Але де там Кривенкові було розбиратися в тому, коли ще боліла щока і жадоба помсти розпирала йому груди. І він не стримався. Не встигли конвоїри здивуватися, як їхні "язики" лежали вбиті на дорозі. Розлютовані хлопці замість німців привели в штаб Кривенка з великим синцем під оком.
В штабі його безжалісно вилаяли розвідники, штабні командири, політпрацівники й нарешті для остаточної розмови привели до командира дивізії. Той теж нещадно вилаяв солдата, який зіпсував таку важливу справу. Кривенок не сказав жодного слова на своє виправдання, увесь час мовчав, і полковнику, напевно, здалося, що він кається. Тому, накричавшись, командир запитав:
— Ну, ти зрозумів? Зробиш для себе висновки?
Кривенок, насупивши покалічене обличчя, мовчав.
— Ти зрозумів, що наробив? Відповідай, коли тебе питають!
— Трапляться — однаково повбиваю, — затято пообіцяв боєць.
Ця відповідь і вирішила його долю. Незабаром Кривенок був уже в штрафній роті, де йому, проте, пощастило: він провоював три довгі місяці й навіть не був поранений. Потім на численних дорогах війни він розшукав свою частину й одного разу, коли його ніхто не ждав, з'явився в батарею. Як спогад про своє невдале минуле він приволік з собою трофейний кулемет — якусь незграбну чорну торохтілку. Жовтих, поміркувавши, зарахував його в кулеметники, звичайно, за сумісництвом з обов'язками гарматного номера.
— Слухай, Кривенок, — спитав я хлопця, — звідки ти родом?
— А нізвідки.
— Як це?
— А так. Народився під Смоленськом. Потім, як мати померла, де тільки не поневірявся. Усі дитбудинки обійшов.
— Погано все ж таки... без рідного кутка.
— На дідька мені куток. Тобі багато користі з нього?
— Багато, — кажу я, подумавши. — Ти не знаєш цього.
— А мені наплювати. Гадів бити всюди однаково, — бурчить Кривенок. Голос у нього роздратований, уривчастий, без будь-якої ознаки тихої людської лагідності.
— Чого це ти нервовий такий? — запитую я, намагаючись ні тоном, ні словами не розгнівити товариша. Але Кривенок лається.
— Ти б не був нервовий. Розписали б тобі так пику — не бійсь, рознервувався б.
— Ну, обличчя — не руки і не ноги. Люди з усякими обличчями живуть.
— Живуть! — хлопець совається на землі й дивиться вбік, спираючись на лікоть — Знаю, як живуть. Кожному, з ким розмовляє, хочеться одвернутись.
— Це ти даремно. Дівчат же в нас нема. Чого соромитися?
— Якби ж не було...
"Якби ж не було!" Ага! Звичайно, це він має на увазі Люсю. Це правда, вона завжди міняється, стає суворішою й хмурнішає, коли зустрічається поглядом з Кривенком, хоч і ставиться до нього, як і до інших. Та й Кривенок, здається, намагається бути далі від неї, ніколи не заговорить, не привітається... І тут раптом у мене сяйнула думка, від якої аж серце похололо. Невже? Але ж, певно, так. А Кривенок, ніби на підтвердження моєї думки, каже:
— Надвечір задрімав — Люся приснилася. І наче це до поранення. Обличчя в мене — яку людей. Аж прокидатися не хотілося...
Ну от! Так воно й є. І йому вона не дає спокою в житті, і він, мабуть, так само, як і я, мучиться через неї. Так ось чому він став нервовий, грубий з усіма, особливо коли приходить вона.
Затамувавши подих, я чекаю, що він ще скаже, але Кривенок мовчить. І я теж мовчу, бо що я можу сказати йому? Сказати, що й мені вона снилася двічі, що й я ось лежу і думаю, чи прийде — так хочеться бачити її, чути її голос, чим-небудь догодити їй. Незвичайна, незрозуміла й ніколи не знана ще ніжність до цієї дівчини переповнює мою душу.
Ех, Люся, Люся! Коли я прийшов у полк, вона ще була в цій батареї санітарним інструктором. Немало я бачив дівчат-санінструкторів і в інших частинах, — вони якось гоноровито ставилися до нашого брата, більше хилилися до офіцерів, і це нас одштовхувало від них. Люся ж була напрочуд товариська, проста і разом з тим гарна дівчина. Невеличка, жвава, з вигляду зовсім ще дівча років шістнадцяти, вона не тягнулася до офіцерського товариства й трималася так, ніби й не знала, яка вона славна. У нас вона користувалася прихильністю всі — і бійців і командирів, і молодих і старих. Ми всі майже навперебій поспішали зробити їй щось приємне, якось полегшити її нелегке фронтове життя. Правда, вона не з тих, хто охоче сприймає залицяння й співчуття, — вона сама завдавала нам чимало турбот своїми клопотами про наше здоров'я, побут, гігієну. Мабуть, тому, а може, з якоїсь іншої причини, начальство й вирішило забрати її в полкову санчастину. її перевели від нас, але на її місце нікого не прислали. І ця дівчина не забуває свою батарею, майже щоночі навідується на нашу вогневу, і, здається, більшість із нас потай закохана в неї. А вона ніби нічого того не бачить, така ж весела, клопітлива, однаково до всіх ставиться, як і раніше, дбає про наше окопне життя. І все ж таки мені часом здається, що це не зовсім так, що хтось із нас потай причарував її серце, інакше не присохла б вона так до нашої батареї.
Ось така вона, ця дівчина, наша Синявочка, як звуть її в полку.
Ми мовчимо й терпляче ждемо, прислухаючись до кожного звуку з тилу. їх навколо багато: окопні люди вночі повилазили з землі,— тільки тих, яких ми чекаємо, не чути.
— Так, ну що ж, — відповідає Кривенок на якісь свої думки. — Пізно вже.
І здається мені, що це він про неї, що й він чекає, і в мене вже болить-ниє душа, бо думається: Люся не прийде.
4
Але вона все ж таки приходить.
Приходить, коли ми вже її не чекаємо і мовчки, сумно сидимо на бруствері. Поруч, на вогневій, чомусь клацає затвором Попов; Жовтих стоїть на площадці між станинами й по-старечому глухо покашлює.
Ми чекаємо тільки наших хлопців з вечерею і ще здалеку чуємо в сутінках їхню ходу. Наповнені казанки не брязкотять, хлопці м'яко ступають своїми кирзачами з гумовими підошвами, але до нас долинає їхня говірка, і ми прислухаємося. Щось невиразне бурмоче один голос, — мабуть, Лук'янов, потім обзивається інший, це, мабуть, Задорожний, і раптом чути тоненький щирий дівочий сміх. Кривенок мимоволі здригається, зосереджено вдивляється в темряву і не зворухнеться.
— Вечеря йде, — як завжди, глухувато, але з помітною бадьорістю в голосі каже Жовтих. — Ану давай тягни палатку! Ну, чого сидиш? Не чуєш? — бурчить він на Кривенка й виймає з кишені великий з дерев'яною колодочкою ножик. Цим ножем старший сержант, мов батько у великій сім'ї, завжди ріже в нас хліб, відкриває консерви і розколює цукор.
Поки Кривенок витрушує заплямовану й запилену за день палатку, вони підходять утрьох. Задорожний весело теревенить щось із Люсею, і вона тоненько, стримано сміється.
— Полундра! — жартівливо гукає він у темряві, підійшовши до вогневої.— Ложки до бою, гвардійці!
— Добрий вечір вам, — чуємо такий незвичний тут, якийсь особливо милозвучний і любий голос дівчини. Ми всі різноголосо вітаємося.
— Добрий вечір!
— Вечір добрий!
— Законно! Вечір на "п'ять"! — розв'язно каже Задорожний. Він ставить на землю казанки з круп'яним супом і чаєм, Лук'янов виймає затиснуту під пахвою хлібину й кладе її на розстелену Кривенком палатку. Але ми вже забули про те, що зголодніли, — ми не знаємо, як нам зустрічати, як триматися перед цією довгожданою гостею. Добре, що вона не чекає нашого запрошення, — вона тут з нами, як дома, — одразу підступає до Жовтих, стає на коліна й розстібає свою товстелезну медичну сумку.
— Ось мазь, — подає вона командирові. — В нас не було, так я попросила, щоб привезли з медсанбату.