Жовтих іноді ввечері приносить кілограмову в'язку великого пожовклого листя, і ми тиждень куримо його всією обслугою. Та щоб накуритися такому курцеві, як наш командир, — зрозуміло, треба крутити цигарку завбільшки мало не як гаубичний ствол.
— Слухай, Лук'янов, — говорить крізь дим Жовтих, — ти не перукарем був до війни?
— Ні, — серйозно відповідає Лук'янов і зводить на командира очі. — Я на архітектора вчився, тільки... війна...
— А-а... А я гадав, перукар. Дуже вже делікатно ти ганчірку тримаєш, — каже Жовтих і раптом наказує: — Ану дужче три! Не розірветься, не бійся!
Лук'янов очевидьки бентежиться, зосереджується, починає терти скоріше, але змащений снаряд вислизає з рук і падає в пісок.
— Ну от, горе ти моє! — махає рукою Жовтих. — Іди сюди, іншу роботу дам.
Солдат похмуро витирає від піску снаряд, потім об поділок гімнастьорки — руки, а Жовтих виймає з своєї кирзової сумки потерту, пом'яту картку ПТО.
— Ти ось це... намалюй як треба. А то приходять — чіпляються, чому нема. Хоч би не було кому, а то повна обслуга грамотіїв: архітектор, футболіст і вчитель, — не забуває він натякнути і на моє колишнє навчання в педагогічному технікумі. Та я змовчую.
Лук'янов помітно веселішає, нова робота йому, звичайно, більше до душі. Підобгавши під себе ноги, він обпирається спиною об окопну стіну й починає креслити схему наших орієнтирів і вогню. Жовтих сидить напроти й пильно, з прихованою цікавістю стежить за кожним рухом його олівця.
— От у цьому ти, бачу, майстер. І кущ саме такий, роздвоєний, двійчастий... І танк, далебі, — як "тигр". Добре.
Я теж зазираю в невеличкий аркуш паперу, одірваного від бланку "бойового листка", — нічого особливого, звичайне креслення. Для Жовтих, звичайно, не під силу такі малюнки, бо хоч він і командує обслугою, проте освіту має, здається, нижчу, ніж у будь-кого з нас, — два чи три класи. Правда, ніхто достеменно того не знає, але в усякому разі ми ніколи не бачили, щоб Жовтих щось писав або читав уголос. Всю документацію, яка потрібна обслузі (іменний список, картка ПТО, звіт про снаряди), він доручає Лук'янову, Попову або мені, кажучи при тому, що в нього немає часу, а сам завжди сидить поруч і курить. Лук'янов, звичайно, найграмотніший тут і, мабуть, найрозумніший — то не біда, що він так невміло-обережно порався коло снарядів. У нас він визнаний авторитет в галузі різних наук, і навіть Задорожний, який взагалі не визнає нікого розумнішим за себе, часом звертається до нього, коли треба уточнити, в яких фільмах знімався Чарлі Чаплін, скільки років Великому театрові в Москві, кому перед війною програв московський "Спартак" або хто така Марія Стюарт. Лук'янов без інтересу вислухає запитання, неохоче, ніби маленькому, коротко відповість, але видно, що він знає ще й не таке, набагато значніше. Правда, на війні йому не щастило. Він був у полоні, багато пережив тяжкого, і тепер якийсь надломлений, покривджений, але, здається, непоганий, хоч у нас він недавно і ми його знаємо мало.
Набагато краще ми знаємо Льошку Задорожного, він хитрун і лежень — ось і зараз снарядів так і не чистить, а все чепуриться, бгає в гармоньку халяви своїх чобіт. Але Задорожний вельми дужий хлопець, а це в нашій артилерійській справі — неабияка ознака. Щоправда, він має звичку часом зловживати своєю силою, помучити кого-небудь, жартуючи, і тоді перепадає тому ж слабакові Лук'янову і коли-не-коли Кривенку. Єдиний, до кого він ставиться з деякою повагою (після командира, звичайно), це якут Попов. Але Попов особлива в нас людина, і про нього треба сказати окремо.
Особливий він уже хоч би тому, що наводчик. Всі наші невдачі траплялися з різних причин, але всі наші успіхи — підбиті в недавніх боях два танки, спалений автомобіль, розстріляні два кулемети — справа спритних рук і пильних очей Попова. Очі в нього справді дуже видющі, такі маленькі, може, навіть занадто вузенькі й скошені, як у монгола, але інших таких очей в нашій батареї немає. Такі ж особливі і його руки — спритні й довгопалі, наче в музиканта. Цими руками він завжди щось майструє — то футляр для прицілу, то вирізьблює узор на дюралевім портсигарі, то з снарядної гільзи випилює офіцерську пряжку з зіркою. І все в нього виходить таке доладне, красиве, що навіть не відрізниш від фабричного. Він дуже ретельний, турботливий і старанний, особливо коли йому доводиться тимчасово залишатися за командира гармати. Тоді вже він замуштрує і нас, і себе, і ми в таких випадках трошки нарікаємо на нього. Я заздрю його вмілості, його витримці і потай мрію стати колись таким наводчиком, як він. Жовтих завжди береже його від праці, од холоду, від утоми. Коли треба зробити щось важке, кудись збігати чи постояти зайву годину на варті, — командир ніколи не призначає Попова, а найчастіше мене чи Лук'янова або Льошку, якщо той як-небудь не викрутиться.
Отак ми й живемо тут — невеличка артилерійська обслуга, шість чоловік, — гнемося довгими днями у вузькім окопі і з нетерпінням чекаємо смеркання, коли починається інша пора доби із своїми, дещо іншими, ніж денні, турботами.
3
Передусім: голод — не тітка.
Надвечір усі ми так зголодніємо, що не допомагає ні куриво, ні великі важкі головки соняшників з м'яким, ще зеленим насінням, яких ми призапасаємо з ночі. Хочеться їсти. В цей час ріденька з кукурудзяної крупи каша — яку, наївшись, всі ми дружно гудимо,— тепер здається нам надзвичайно смачними ласощами. Таким же смачним здається нам і хліб — черствий, колючий, наполовину з кукурудзяного борошна. Од сніданку в нас залишився невеликий шматок його — лишок чиєїсь пайки — він лежить на верхньому снарядному ящику, і кожен з нас мимоволі поглядає в той бік. Перший не витримує Лук'янов. Залишивши на хвилину своє креслярство, він якось сором'язливо дістає його брудними пальцями і, не дивлячись ні на кого, запитує:
— Хліба ніхто не хоче?
Зиркнувши на нього, ми всі мовчимо.
— То я з'їм, — каже Лук'янов.
І він гризе цей шматок, аж ледве скивиці не вивихнуться під тонкою шкірою хворобливо худих щік, а ми ковтаємо слинку й одводимо погляди вбік.
Лук'янов тільки недавно виліз з-під шинелі, бо щодня зранку й надвечір його трусить малярія. Увечері він трохи очунює, жвавішає, і ми пробачаємо солдатові його нестриманість, бо знаємо, що він дуже наголодувався в полоні і до цього часу не може наїстися. Шматок хліба він зжовує весь до крихітки й поглядає на небо, на якому сумовито догоряють золотисті відсвіти сонця. На стіні окопу й на бруствері вже немає жодного променя, на дні його вже залягла тінь, тягне прохолодою — незабаром смеркне.
Всі ми з нетерпінням чекаємо цього часу. Чекає його Жовтих увечері він ходить до начальства в піхоту, де в нього багато знайомих, його всі тут знають, бо старший сержант — ветеран полку. Чекає вечора Попов, який одразу ж, як тільки вилізе з окопу, починає поратись коло гармати — витирає запилений за день казенник, приціл, витрушує чохли й поновлює маскування. Льошка ввечері, наче молодий ведмідь, качається на землі біля вогневої або никає навколо — він любить дрібні пригоди, а найбільше дбає про те, щоб десь випити й закусити. Лук'янов, як тільки приносять вечерю, наїдається і де-небудь вмощується, поринаючи в свої потаємні думи. Я теж чекаю вечора, бо тоді якось затишніше, можна посидіти на бруствері, вслухатися в ніч, повну таємних і притихлих, далеких і близьких звуків. Серед безлічі цих звуків я намагаюся вловити кроки тихі, легкі кроки на стежині, що веде з тилу. Я чекаю їх нестерпно довгу добу, чекаю всупереч своїй йолі, сам не радий тому.
Повільно, дуже повільно темніє. В небі поступово згасають золотисті відсвіти, зі сходу насувається синювато-сиза каламуть. В окопі залягають сутінки, особливо якось раптово біля снарядної ніші й під палаткою, якою вкритий дальший куток нашого сховища. Жовтих підперізується широким румунським ременем з багатьма дірочками, недбало обсмикує гімнастьорку і підходить до мене.
— Ану дай — гляну!
Я віддаю йому перископ, і командир, схиливши голову, водить сюди й туди тоненькою трубкою.
— Ось бовваніє, дивись ти, думає, не побачимо, — говорить він, щось помітивши з боку противника. — Сплять, дармоїди, снайпери ці. От коли торохнути б! Шкода — не з руки: далеко, — каже він, оддає мені перископ і, роздувши вуса, з натугою, глухувато командує: — Ану підготуйтеся йти по вечерю! Підуть сьогодні... — він на мить притихає, оглядаючи нас. — Піде Лук'янов і...
Якусь хвилину він міркує, кого призначити другим, але тут вихоплюється Задорожний.
— І я.
— Чого це ти такий проворний сьогодні? — дивується командир.
Льошка хвацько випинає свої широкі груди, великими пальцями спритно розправляє під пряжкою зборки; комір його грайливо розстебнутий на два гудзики і біліє свіжою смужечкою марлі.
— Треба, — всміхається Льошка й підморгує одним оком.
— А-а, — здогадується Жовтих. — Зрозуміло. Ну що ж: діло молоде. Не те, що нам, старим...
"Чорти б його забрали, цього хвацького Льошку, — думаю я. — Завжди він устигає перший скористатися моментом, а я прогавлюю". Це ж сьогодні на нашій кухні чергує Люся, санінструктор, молодший сержант медичної служби — та сама наша Синявочка, котру чекаю я і котру тепер першим побачить Льошка. Одразу стає нецікавим увесь цей вечір, не радує й близька вечеря, мені хочеться тільки мовчати й переживати на самоті.
— А що ж — законно! — повторює Льошка своє улюблене слівце і спирається плечем на стіну окопу. Ще треба трошки почекати, бо світлувато.
Нарешті сутінки щільніше огортають землю, зблизька ще видно купи кукурудзиння і де-не-де чорні плями вирв, але ворожі пагорки вже сховалися в серпанково-сутінковому тумані, і на небі загоряються самотні зірочки.
Ми вилазимо з окопу на простір. Напрочуд гарно тут — привільно й широко, багато повітря. І я думаю, як мало треба людині, щоб вона відчула немудру насолоду життя, коротеньке, на кілька хвилин, щастя. Потім це щастя зникає: людина занадто швидко звикає до добра й перестає відчувати його.
Піхота теж заворушилася — десь попереду почулася лайка, хтось тихо гукає якогось Солода, брязкотять у сутінках казанки. Задорожний і Лук'янов прямують навскоси до смужки соняшників.
Скоро буде вечеря.