З півхвилини він думає, а потім каже;
— Так, Лошка, твій правда. Треба іти комбат Процький і скажи. А хто іти? Лошка іти? Лозняк іти? — питає він і поглядає на нас.
Це нелегка справа — під обстрілом пробиратися туди й назад дорогою, де тисячі небезпек чекають на тебе. Але серед тих небезпек є хоч якась надія на порятунок, сидячи ж тут, навряд чи дочекаєшся чогось доброго. І, можливо, тому мені дуже незручно сказати, що піду я. Льошка, трохи подумавши, вирішує:
— Я піду.
— Кажи комбату: Жовтих загинув, Лук'ян добрий солдат. Не треба його писати погано. І наказ треба, як гармату кидай. Попов буде чекай. День чекай, вечір чекай. Іди, Лошка, підводиться з місця Попов.
Льошка шамотиться, веселішає, глибше насовує на голову пілотку і бере автомат:
— Я в обхід. Ауфвідерзей! — буркає він і, пригнувшись, біжить убік, в обхід села. Ми залишаємось утрьох. Попов перебирається на станину й починає спостерігати замість Льошки.
— Правильно Попов роби? — питає наводчик і сам собі відповідає: Правильно роби. Лук'ян медаль треба. Попов наказ треба.
І, помовчавши, роздумливо додає:
— Один солдат, дуже сміливий солдат, танк підбивай — молодець солдат! Другий солдат, мало-мало сміливий солдат, німця стріляй — два рази молодець солдат.
Щось невирішене, недодумане тривожить мою свідомість, чомусь хочеться крикнути, затримати Льошку, але він хутко зникає в опустілій траншеї, а я так і не можу зрозуміти, звідки моє незадоволення. В цей час позаду чути тихий протяжливий стогін. Це Лук'янов. Я обертаюся й злегенька доторкаюся до його коліна:
— І Лук'янов! Лук'янов!
Він ледь-ледь підіймає повіки.
Погано мені. Душить. Ох!..
— Потерпи трохи, — кажу я. — Одіб'ємося — виручимо.
Тільки не залишайте! — в байдужий до мого втішання, просить він. — Добийте краще. Застрельте...
Я знаю, в таких випадках не можна кривити душею, умовляти, обманювати, — людині в такому стані треба сказати правду.
— Гаразд, — обіцяю я. — Не покинемо.
— Дякую, — тихо шепоче він і, тяжко дишучи, заспокоюється.
Так. Здається, йому вже не жити.
А в сьогоднішньому випробуванні виявилося, що й Лук'янов непоганий солдат. Я знаю, що він несміливий, це не те, що Задорожний, який міг дивувати нас своєю показною сміливістю. Лук'янов — тихий, слабосильний інтелігент, невдаха у війні, він, видно, ніколи не відзначався одвагою, та коли довелося зважитися на тяжке, — хоч, може, й боявся, а зважився. Але ж ось не побоявся тяжкого й Задорожний. І тут мені раптом здається, що Льошка охоче побіг у тил тільки тому, що там Люся. Може, ще вчора умовилися вони, і, може, вона там чекає його? Мене знову охоплює злість. Осоружне дівчисько! І чого вона так часто приходила на нашу вогневу, чого такою ласкавою була до всіх, якщо її цікавив тільки Льошка? Чому тоді вона весь час жартувала з Кривенком? І такою добренькою була до мене? Навіщо Вона набивалася з своєю увагою, носила ліки Лук'янову, Жовтих, коли подобався їй Льошка? І ось тепер немає більше Жовтих, помирає Лук'янов, але вцілів оцей Задорожний — нехай вона заспокоїться й ощасливиться, — злостиво думаю я.
Здається, я починаю відчувати ненависть до неї. Вже коли б довелося вижити, я сказав би їй про це, тепер я не посоромився б. Велика злість до цієї незрозумілої дівчини починає пересилювати в мені всі колишні почуття до неї.
— Лозняк! — раптом стривожено гукає Попов.
Я вмить переборюю дрімотну знемогу й вискакую зі сховища. Наводчик безтямно озирається на станині, а через бруствер до нас перевалюється незнайомий солдат, який невідомо звідки з'явився і, не помічений нами, підійшов до вогневої.
— Одвоювався! — каже він якимсь недоречно безтурботним голосом, наче ми десь на заняттях у тилу. І тут ми з Поповим насторожуємося й мовчки придивляємося до його зблідлого віспуватого обличчя, на якому в незрозумілому дикуватому виразі застигли його якісь п'яні очі. Але найгірше навіть не в очах. Правою рукою солдат затискає ліву, яка, ніби браслетом від годинника, перев'язана вузеньким брезентовим поясочком, і коло самої цієї перев'язки висить на клапті шкіри майже зовсім одбита, закривавлена, з розчепіреними пальцями кисть.
— Ой хлопці, одвоювався, такий радий! У кого є ножик? — питає солдат і сідає край площадки.
Ми придивляємося до його зблідлого обличчя, на якому не здригнеться жоден м'яз. Цей його спокій дивує й бентежить нас, я кидаюся до наших небіжчиків, дістаю з командирової кишені ножик і повертаюся наверх.
— Ой, ой! — кривиться Попов. — І не болить?
— Одстав, — невпопад відповідає солдат. — Всі побігли, а мене як ударить! Очутився, дивлюся, поранений...
— Ти що, не чуєш? — кричу йому в саме обличчя. В зосереджених солдатових очах одбивається ледь помітне намагання почути й зрозуміти запитання.
— З шостої роти я, — глухувато відповідає він. — Панасюк. Теперечки додому піду. На ось одріж, хлопче.
Перемагаючи гидливість, з якимось недовір'ям до розуму цього солдата, я перерізую клапоть шкіри, кисть назавжди відпадає од руки, солдат бере її за вказівний палець і якось обережно кладе в ямку під бруствером.
— Поховати треба. Скільки поробила. А бинтик є? — знову питає він без будь-якої ознаки болю. — Тепер полікуюсь і — в Іванівку. А рука — не біда. Спеціальність у мене — пасічник, і одноруч управлюся.
Кров з перебитої руки майже не йде, видно, поясочок добре перетягнув її, лише кілька крапель капає на запилені солдатові черевики. Але все ж таки треба перев'язати, та в нас немає чим.
— Давай гімнастьорку, — смикаю я його за поділок, але солдат ухиляється.
— Ну, скажеш: вона ж нова. Тільки в травні одержували. Ти спідньої одірви.
Ми поглядаємо на нього здивовано, а солдат, певно, не відчуваючи ні болю, ні страху, обертається до мене боком, і я відриваю клапоть од його спідньої сорочки і сяк-так замотую руку.
Одвоювався! — радісно ще раз каже він і заклопотано додає: — От тільки медаль згубив, — і випинає груди. Справді, над кишенькою висить косо пришпилена стрічка медалі "За відвагу" — самої медалі немає. — Теперечки ні з чим і додому показатися.
Ми мовчимо, чекаємо, що далі буде.
— Ну от, добре, — каже він, коли я закінчую перев'язку, і зручніше вмощується під невисоким бруствером. — Спочину трохи і піду.
— Там же німці. Куди ти підеш?! — кричу я йому в вухо.
— Га? Вінницький я. А ви звідкіля?
— Тобі що, не болить? — питаю я.
Але Панасюк, видно, зовсім оглух, він тільки поглядає на мене і якось знеможено приплющує свої руді з синцями повіки. Ми з Поповим знову переглядаємося — з наводчик пильно дивиться на нашого несподіваного гостя і, певно, теж нічого не може зрозуміти. Мені дивно, як цей солдат не відчуває болю, це ж, мабуть, страшенно боляче, а він навіть не зморщиться, говорить про дім, тільки вигляд його зовсім не відповідає його настрою.
Багато загадок майже щодня загадує війна, і хоч я вже давно не новичок на війні, проте часто ніяк не можу зрозуміти загадково-суперечливої сутності багатьох її незвичайних явищ.
14
Наше німе здивування порушує далекий гул мотора.
Несподівано якось проривається він з ворожого боку, і ми з Поповим чуємо його тільки тоді, коли на дорогу, знявши хмару куряви, з-за пагорка вискакує кілька машин. В їхніх величезних кузовах щільними рядами сидять німці.
Попов від несподіванки щось викрикує по-якутськи і здоровою рукою хапається за коліщатка наводки.
— Лозняк, заряджай!
Я хапаю з відкритого ящика осколочний і суну його в ствол. Од хвилювання це виходить незграбно, гільза не засовується до кінця, і клин не закривається. Тоді, як це часом робив Задорожний, я підштовхую її держаком лопати й пригинаюся, стоячи на колінах.
Важко осідаючи на скатах, навантажені великі машини переповзають на об'їзді мінного поля рів і вибираються на дорогу до села. Як завжди, зненацька дуже грімко бахкає постріл. Курява застилає вогневу, я не бачу, куди влучає снаряд, і кидаюся по другий. Знову мене охоплює лихоманка бою, відчуття небезпеки до тремтіння напружує нерви, а в свідомості, ніби глузуючи, мстиво звучить-дражнить мене якийсь злорадний голос: "Ага, вам кінець, а він живий! Він уціліє, і Люся буде з ним, ага! Він розумніший за вас, він знає, що до чого, він відчував це. Недарма так настоював, говорив про Лук'янова, а думав про себе... Ага!"
Він огидний мені, той незнайомий, недоречний тепер голос, я хочу заглушити його, позбутися, зосереджуюся тільки на своєму ділі — соваюсь на колінах від казенника до ящиків. Попов часто б'є, мене обсипає піском, оглушує, я не знаю, не бачу, де ті машини, — вся моя воля й сили зібрані в одне заряджати. Я відчуваю, що цей наш поєдинок даром нам не минеться, в машинах, мабуть, піхота, але тепер нам уже однаково.
А з Поповим тим часом починає творитися щось незвичайне. Він якось веселішає чи, може, злішає і, зігнувшись за прицілом, кричить: "Стій, Гітлер! Стій!" і ще щось, чого не чути за пострілами. Потім ще завзятіше починає кричати: "Назад, Гітлер!" Я трохи підводжуся на колінах і понад щитком дивлюся на поле. Три машини горять на дорозі, деякі, рятуючися від вогню, завертають убік, в об'їзд. "Гах! гах!" — раптом долинає звідти два тяжкі підземні вибухи. Так ось чому так радісно кричить Попов і чому на його пласкому брунатному обличчі сяє широка дитяча радість: він загнав їх на мінне поле.
— Багато-багато давай! Багато! Швидко давай! — кричить Попов і наводить гармату.
Стрій машин поламався. Дві, рознесені вибухами, купою залізяччя осідають на землю, інші нерішуче зупиняються, кілька тих, що в хвості, завертають назад на пагорок.
— Давай, Лозняк, швидко заряджай! — в незвичайному азарті підганяє мене наводчик. Але ось у ящику зостаються два останні снаряди.
— Снаряди всі!
Попов озирається, одразу серйознішає. По його брунатному, аж почорнілому обличчі течуть патьоки поту, гімнастьорка на спині мокра, вузенькі очі звузилися ще дужче — до щілинок, широкі вилиці наче ще більше роздалися в боки.
— Погано! Ой як погано! — каже Попов. — Гітлер рові лежить. Стріляй буде! Лозняк, картеч треба!
В очах-щілинках Попова загоряються тривожні жовті вогники, я кидаюся до ящиків, одкидаю порожні — їх уже багато набралося в нас, скрізь на землі валяються гільзи. Нарешті я натрапляю на важкий ящик, за вірьовочну петлю я підтягаю його ближче до гармати.