Обидва вони здаються мені якимись дуже маленькими, дивними в своєму спокої й нерухомості.
Командир, командир! — бідкається наводчик, видно, перемагаючи свій біль, і з частими зупинками говорить: — На Дніпрі казав: загинув... Тоді не загинув... Тепер загинув... А Попов живий... Навіщо так, га, командир?.. Чому так, командир?..
Він питає, але старший сержант мовчить. Ніколи вже він нічого не скаже, не закричить, не вилає нікого, як бувало, і мені стає дуже тяжко від того, що помер він, кричачи на мене, що, може, злість на мене була останнім виявленням почуттів у його серці. І починає здаватися, що, може, це він через мене підставив свою голову під кулю. Може б, та куля була моєю, коли б він ззаду не крикнув і я, здригнувшись, не ухилився, — і ось вона мене проминула, а спіткала його.
А Лук'янов? Звичайно, в його смерті є якась і моя непряма провина, бо, коли б я побіг до кукурудзиння на хвилину раніше, не чекаючи наказу, він би, мабуть, уцілів, а так ось помирає на тому місці, де міг би лежати я. І вже ніхто і ніщо не крає його серця — ні Льошка, ні тяжка його доля, ні думи про батька. І тут раптом я згадую Люсю. Ех, Люся, Люся! Де ти тепер? І чи знаєш ти, що сталося з нами? Мабуть, уже ніколи не прийдеш ти, як колись, на нашу вогневу, ніколи більше не привітаєш нас звичайним своїм: "Добрий день, хлопчики". Немає вже хлопчиків, загинули, одні раніше, інші, певно, загинуть пізніше. І як тепер рятуватися? А вмирати все одно не хочеться. Як і раніше, болить душа од наших невдач, і ненависть до ворога гнітить тяжким каменем.
Зажурено зігнувшись, наводчик сидить коло Жовтих. Я пригадую, що в командировій пілотці — його невідправлений коротенький лист. Він настійною недоречністю починає турбувати мене, і я виймаю цей клаптик паперу. "Дарко, я живий, чого й тобі бажаю..." Скільки ж минуло часу відтоді, як писалися ці слова, а як усе непоправно змінилося! А листи ж додому йдуть довгі тижні, і скільки подій відбувається на фронті протягом того часу! Як можна писати таке, коли, одержавши листа, люди радіють, а вже, буває, треба, плакати. Недоречно це й дивно.
"Ну от, командире, зосталися без батька й твої діти... А в четвер комісія..." " пригадуючи, думаю я і поправляю одкинуту набік руку Жовтих. Але вона, зігнувшись у лікті, знову поволі розгинається, і на зап'ясті, ніби нічого в цілому світі й не трапилося, як і раніше, ретельно цокає трофейний годинник старшого сержанта. Командирове обличчя, здається, зовсім не змінилося, може, тільки дужче посиніло порохове ряботиння на щоках та якось настовбурчилась-виросла щетина. Повіки його не зовсім заплющені, і з-під них ледве світяться нерухомі білки очей.
— Закрий мало-мало очі, — каже Попов. — Навіщо дивитися? Нехай спить...
Обережним дотиком я назавжди закриваю командирові повіки і, здається, не стримуюся. Щось проривається в мені, сповнене непогамованої злості, і я дико лаюся, так, що аж самому гидко.
— Нічого! Не треба...заспокоює Попов. — Війна!..
Так, війна! Нехай вона буде тричі й сотні раз проклята, ця війна. Вона кожного дня висіла над нами протягом усіх недовгих років нашого життя, вона визрівала й нагромаджувалася з самої колиски, яку, прийшовши з попередньої війни, ладнали нам наші батьки. Під її чорним крилом нас колихали, ми росли і вчилися солдатські сини й самі майбутні солдати. Наші матері думали, що ми — їхні діти — народжені їм для втіхи в молодості й опори на старість, а насправді виявилося, що не довго ми були втіхою і рідко — опорою.
Кожного року де-небудь на світі точилась війна, держави, які не воювали, з усієї сили готувалися до того, і роки нашого мирного життя були коротенькими перепочинками поміж двома війнами. А в ті перепочинки кувалася зброя, формувалася вселюдська злість, готувалося наукове обгрунтування майбутньої бойні і росли солдати майбутніх рот, батальйонів, полків. Ми відчували це, але все ж таки тішили себе думкою, що все якось обійдеться, що керівницька мудрість, пакти, правда нашого мирного життя не допустять війни. Та нам у дитинстві вона й не здавалася чимсь жахливим — навпаки, найулюбленішими нашими цяцьками була зброя, найцікавіші книжки — про війну. Вона була привабливою для нас, ця війна, і вабила вона нас доти, поки була вигадкою, а не реальністю. Тепер же ось, коли ми звідали її у всій нерозумності, лютості, підлості, жертовності, ми прокляли її — кожну вимушену чи невимушену, почату і накинуту, — і нехай вона буде проклята навіки!
В голові моїй сум'яття. Очі мої застилає туман кривди й ненависті. Все рішуче, горде, дуже, що виросло в душі за цей тяжкий стражденний рік в добрий намір, все впало, розкришилося за один день. Зосталися тільки колишній біль і безоглядна впертість. Я безтямно кручу в руках, лист Жовтих і намагаюся щось вирішити раз і назавжди.
— Попов, — кажу я, дивлячись наводчикові в очі. — Що робити? Стояти до кінця?
В рудих очах Попова з'являється подив, потім тихий товариський докір. Він зітхає:
— Навіщо так кажеш: до кінця? Не треба кінця. Не треба пропадай. Пропадай дурень! Боягуз пропадай. Лозняк — навіщо пропадай? Багато-багато воювати треба. Жити треба. Думаєш, Попов легко? — помовчавши, питає наводчик. — Ой як Попов погано! Жовтих — командир, давно мій командир, хороший друг... На Дніпро ми пропадав, ой погано пропадав. Якут Попов цілував руска Жовтих. Жовтих цілував якут Попов. Казали: прощай! Німець гранати кидай. Попов нема гранати, двадцять два патрони, Жовтих — одинадцять патрони. Один день стріляй — зовсім пропадай.
Літнє небо — затягнуте пеленою диму. Сонце пече-шкварить наші лоби, гіркий солоний піт роз'їдає обличчя. Над Жовтих і Лук'яновим крутяться, лізуть їм у очі мухи. Я раз у раз махаю пілоткою й одганяю їх від нерухомих наших товаришів. А Попов, не дуже доладно, плутаючи російські і якутські слова, розповідає про відомий уже мені випадок, як менше року тому для тривалих кривавих боїв зійшлося двоє різних людей, зійшлися, щоб ось сьогодні розлучитися навіки. Я дрімотно приплющую очі, на якийсь час забуваю про наше становище, і переді мною оживає картина плутаного оповідання наводчика.
...Осіння ніч. Туман. Вітер. Дощ...
На човнах, надувних і дерев'яних, на плащпалатках, напханих соломою, солдати пливуть через Дніпро.
Німці б'ють з мінометів. Хтось поблизу тоне, хтось захлинається, ракети злітають з високого берега і тисячею вогнів палять ріку...
Серед інших на маленькому плоту перепливає велику ріку рядовий Попов. Тільки тиждень тому він прибув з поповненням у стрілецьку роту, й одразу — оце пекло.
Висаджуються, і від самого берега починається бій.
Повзуть, підіймаються, вдираються в траншею. Німці густо вкривають трасуючими, контратакують.
Вранці з'являються танки.
Попов дуже лякається танків, згинається в кутку траншеї — хай буде, що буде. На щастя, поруч — сорокап'ятка. Вона раз по раз кахає й кахає, і в повітрі чується сморід горілої гуми. Попов обережно виглядає — два танки горять. Але перепало й гарматці.
Незабаром вона вже стоїть з задертими станинами, біля неї ніхто не ворушиться, а в закуточок через бруствер вскакує спітнілий, схвильований сержант з рудими вусами.
Німецька піхота вибиває роту з траншеї. Попов і цей сержант-сорокап'ятник залишаються. Сержант лає піхоту й кричить: "Не для того Дніпро перепливали, щоб гинути тут без користі! Стояти!" Але піхотинці його не слухають, поруч лише Попов. Тоді сержант пояснює: "Ніде не дінуться — вернуться! Примусять!" Проте піхота не вертається, і німці починають викурювати їх з траншеї.
Одбиваються з автоматів поодинці. Під час короткого затишку діляться патронами. У Попова їх набирається двадцять два, а в Жовтих одинадцять. Два патрони відкладають окремо.
Але кінчаються й патрони. Залишаються останні, два. Вся траншея вже в німців — куценький закуточок від повороту ще тримають вони. Тоді вони заряджають в один магазин останні свої два патрони й цілуються. Жовтих на бойову готовність ставить автомат.
І в цей час у траншею вскакують троє німців.
Зненацька Жовтих стріляє в переднього, той падає, але його підхоплює другий, і вони всі ховаються за поворотом. У них же залишається один патрон, поділити який на двох вони вже не можуть.
З цим патроном вони сидять до ранку. Навколо розмовляють, ходять, стріляють німці. Підходять вони й у закуток, але ніч темна, а в траншеї чимало трупів. Так, прикинувшись неживими, вони й досиділи до ранку.
Вранці наші все ж таки вибили німців з траншеї, і Жовтих та Попову здалося, що вони вдруге народилися на світ.
Жовтих відтоді почав називати Попова "хрещеником" і, прийнявши під своє командування другу, цілу обслугу, перетяг його до себе. Попов легко оговтався в артилерії, дещо йому показав "хрещений", а до іншого він додумався сам і через місяць уже став наводчиком.
13
— Цікаво! От цікаво, скільки ми тут висидимо? Поки в полон заберуть, чи як? — чути від гармати заспокоєний уже голос Задорожного. Застережливо зігнувшись за щитком, він пильно оглядає простір, але скрізь безлюдно. За селом же гримить бій, наче там тисяча розлючених перунів б'ється, і по вибухах-пострілах чути, що він іде на одному місці і не втихає, а наростає. Десь понад дорогою, вилітаючи з-за пагорків, виють німецькі міни, але вибухають далеко за селом. Попов морщиться, тихенько ойкає й ніяк не знайде місця для своєї руки — то тулить її до грудей, то кладе на коліна, то простягає в тінь під стіною.
— Було б геройство, — бурчить Задорожний. — А то тільки дурість. Повбивають, і ніхто не знатиме. Напишуть — пропав безвісти. Або ще краще — в полон здався.
Попову неприємно слухати це, і він знає своє:
Командир Жовтих не відступай — і Попов не відступай. Боягуз одступай.
— Жовтих, Жовтих! Що мені Жовтих! Жовтих тепер однаково. А ми живі ще.
— Ех, Лошка, Лошка! — киває головою Попов. — Погана твоя голова. Малий голова...
— Що голова! — огризається Задорожний. — Ось дивись: хоч би ти! Геройство, можна сказати, проявив — танк підбив, — а толк який? І знати ніхто не буде. Знову ж і Лук'янов — чим не герой? Під огонь ліз. А його мало не злочинцем вважають.
— Лук'ян, так? — питає Попов і чогось задумується. Щось серйозне й страдницьке відбивається в його наївних очах.