Попов на секунду затримується і раптом знову схоплюється зі станини.
— В окоп!..
Гахкає постріл. Крізь куряву встигаю вгледіти, як танк однобоко смикається вперед, а потім, ніби спіткнувшись, з розгону клює стволом у землю й зупиняється. Спереду гострими зубами стирчить крізь дим спрямовуюче колесо. Гусениці на ньому немає. Танк стоїть до нас бортом.
Підбили!
Але танкова гармата раптом оживає, змахнувши в повітрі гальмом, описує півколо, заскрипівши, обертається башта — це на нас. Попов, не цілячись, крутить коліщатка наводки, і наш — маленький куценький ствол із самовідданою готовністю спрямовується назустріч.
Тепер хто скоріше! "Скоріше!!!" — б'ється в мені внутрішній крик. Я кидаюся вниз до ящиків, ми стикаємося головами в пилюці з Льошкою; стукнувшись, розлітаємось у боки, до моїх колін падає його пілотка, у тремтячих його руках — снаряд. Зараз же клацає клин.
— Тікай! — скрикує Попов, і через мене з дивовижною спритністю перевертається в окоп Льошка. Ствол танкової гармати, якось судорожно здригаючись, опускається нижче й нижче... Це останнє, що я встигаю побачити, і на колінах, униз головою, кидаюся за Льошкою.
Постріл і вибух гримлять одночасно. Величезна глиба від стіни окопу обвалюється на мої плечі, якоюсь колючою жорствою тернуло по потилиці, я, здається, глухну на кілька секунд і мертвію, напівзасипаний...
Несподівано стає якось надзвичайно тихо. Грімкий гуркіт враз уривається, стихають близькі вибухи, тільки долинає здалеку густе виття танків і тихенько дрижить земля. Я чомусь жахаюся, вигрібаюся з землі й вискакую з обваленого, розбитого окопу.
12
"Пропало все, дощенту, назавжди!.."
Перше, що впадає мені в очі, — добра, з півметра завглибшки, яма край нашої площадки. В цю яму одним колесом провалилася — перехнябилася наша гармата, і між її станинами обличчям до землі нерухомо лежить засипаний піском Жовтих. Поруч, теж обсипаний землею й піском, сповзає на лопатках з бруствера, певно вибухом одкинутий туди, Попов. Ні каски, ні пілотки на ньому нема, груди заліплені чимсь мокрим. Наводчик безтямно, якимсь божевільним поглядом дивиться в той бік, звідки тільки що з гуркотом сунув на нас танк... Але чому ж так тихо і де танк?
Я оглядаюся і кам'янію на колінах від почуття невпевненої радості, здивування і страху, що так дивно перемішалися в мені. Величезне плямисте громаддя танка вперло в нас довгий гарматний ствол, перекосилося на купі кукурудзиння, і несамовиті язики шаленого полум'я шугають, шиплять і бухають чорним димом над його присадкуватою, звернутою набік баштою.
Попов поворухнувся, стогне, підіймає з землі руку — на ній замість пальців місиво кривавої грязюки. Він схоплюється, якось поспіхом тулить її до грудей, тихенько бурмоче від болю і пробує спинити кров, що ллється на коліна, на штани, на суху, спраглу землю.
Я кидаю на землю гранати й хочу допомогти йому, але Попов уже сам замотує руку в поділок гімнастьорки і крізь біль і лютість роздратовано наказує мені:
— Лозняк, вогонь! Вогонь!
Ага! Вони йдуть далі! Позаду на їхньому шляху між траншеями й ходами сполучення здіймаються вгору три чорні стовпи диму, тріскучим шаленим вогнем палає танк поруч, інші ж уздовж вузенької смужки соняшників сунуться до села. На хвилину спиняючись, вони б'ють по розбитій і без того околиці села, простір стогне від їхніх частих гулких пострілів, і здалеку чутно, як з коротким несамовитим скреготом проносяться їхні болванки.
Я вганяю в ствол бронебійний і беруся за коліщатка наводки. Гарматка, геть обдерта осколками, дуже перехнябилася набік, але ще слухається моєї руки й повертається. Я квапливо підводжу косинець прицілу під зріз якогось танка й натискую на кнопковий спуск. Тугий гумовий наочник боляче б'є в брову, я не бачу, куди летить мій снаряд, і кидаюся по наступний. Кидаю погляд на танк — там уже відчинено люк, і з нього висовується чорна закоптіла рука. Вона сліпо мацає, намагається вчепитися за край люка, але зривається й знову мацає. З окопу коротко тиркає черга — це Кривенок, але я не бачу, що там відбувається далі.
— Вогонь! — суворо вимагає Попов. — Приціл більше два!
Я заряджаю, кручу дистанційний барабанчик прицілу, гахаю пострілом і знову біжу по снаряд. Попов сидить знеможений, туго замотавши поділком руку. Обличчя його руде, очі запали. Люк на танку відчинено, але в ньому вже не видно нікого.
— Вогонь, Лозняк! Вогонь!
І я стріляю. В прицілі ще видно танки, і я один за одним хапаю снаряди. Піт їдкою сіллю сліпить мені очі, капає з носа на руки, але я розумію, що танки — наша погибель і треба по них стріляти. Я не знаю, скільки це триває, — рівно й шалено чергуються в моїй свідомості приціл, косинець під танком, грім пострілу, потім гримаса напруження й болю на впертому обличчі Попова, його вимогливе "Вогонь!" і снаряди в ящиках. Я метаюся, повзаю, глухну від пострілів і, захекавшись, важко дихаю. Та ось я хапаюся за коліщатка наводки й гарячково повертаю ствол сюди-туди, впиваюся зором у приціл — але марно. Танки пройшли далі, сховалися у вишняках, у розгороджених дворах, поміж руїнами румунських хатинок...
— Все! — кажу я й опускаю руки. — Все! Прорвалися!
Я сідаю на землю між станинами, притуляюся до казенника, від нього пашить жаром, але я не відхиляюся. Я вже знесилів, оглух, у вухах гуде, тріщить, виє, і перед очима розпливаються жовті, оранжеві, чорні круги. Сонце вже підбилося високо і нещадно пражить з запиленого, затягнутого димом неба. В полі безлюдно, то тут, то там жовтуваті в зеленій траві горбики — то трупи. Он, здається, й знайомий — розкинувши ноги, обличчям униз лежить солдат – кулеметник, що недавно біг за своїм командиром. Побіч лежать кулеметні стрічки, що випали з рук.
І тоді різкий могутній вибух стрясає землю. Над танком, викинувши в боки язики димного полум'я, підскакує башта, коротко скригає сталь, гармата косо врізується в землю дульним гальмом. Огонь ще з більшим шаленством починає жерти гуму котків, фарбу, залиту бензином землю навколо. В повітрі над ними кружляє й осідає горіле шмаття тканини.
З окопу висовуються Задорожний і Кривенок, затаївшись внизу вогневої, вони дивляться на танк. Потім Задорожний спохвачується:
— Що робити, братці? Пропадаємо ж, га?
Ось коли зникла його повсякчасна зухвала самовпевненість, ось і перелякався він, цей наш сміливець. На його повному обличчі — переляк, очі бігають, і він навіть не пробує оволодіти собою.
Ми мовчимо, Кривенок витирає пілоткою обличчя й досить спокійно запитує:
— Скільки снарядів зосталося?
— Мало, — каже Попов. — Мало.
Він ще стискає в подолку руку й мовчить. Ми поглядаємо на нього, бо тепер він — ніби наш командир.
— Ну, чого сидимо? нервово випалює Льошка. — Попов, командуй! Ти ж заступник! Якого чорта!..
Я затримую дихання — озираюся: перед нами в окопах уже нікого немає, але ззаду, на дільниці сусіднього полку, траншеї якого простяглися пагорком, атаки не було, тепер там гримить бій, видно, як кущуватими клубами розриваються міни. Ми від них далеко на відшибі, але все ж таки від їхньої присутності тут стає спокійніше.
Кривенок схиляється над командиром, розстібає його закривавлену гімнастьорку, і, посидівши над ним, за руки відтягує в сховище. Потім бере Лук'янова, той тихенько стогне.
— Давай, Лошка, зав'язуй моя рука, — каже Попов і розмотує з поділка руку.
Льошка неохоче відкладає гранати, береться перев'язувати. Він увесь час озирається навкруги, але поки що поблизу нікого немає.
— Лошка!.. Ух ти! Болить!
— Нічого! Зате кров не піде, — заспокоює Задорожний. — Так давай дряпонем, га?
— Ні, — каже Попов. — Наказу нема — не можна ходити.
— Дивак! — запально каже Задорожний. — Які тут у біса накази? Фронт прорвали...
— Наказ оборона — був, наказ відступати — не був. Стріляти треба.
— Здурів! Куди стріляти?
— Гітлер стріляти. Не знай, куди стріляти?
— Йолоп! — сплюнув Задорожний. — Я думав, ти людина, а ти колода з двома очима.
"Дивись, як розійшовся, — думаю я. — "Колода", "йолоп"!"
Звичайно, добре було б вибратися звідси туди, до всіх, але хіба ми вчотирьох подужаємо впоратися з гарматою? І мені дивно, як Задорожний не розуміє того й так пристає до Попова.
— Чого кричиш ? — з неприхованою злістю кажу я. — Куди ти підеш?
— Як куди? До своїх!
— А гармата?
— Що гармата? Гармата підбита.
— Ну то й що? Стріляє ж...
— Йолопи! — щиро дивується Льошка, — Голова і двоє вух — не більше. Що ж, по-вашому, сидіти тут до смерті?
У сховищі випростується на весь зріст Кривенок, шрам на його перекошеному обличчі червоніє від злості.
— Заткніть йому рота! — кричить він. — Заткніть! Або хай іде к бісовій матері! На всі чотири сторони! Ну!..
Задорожний хмуриться, окидає нас ненависним поглядом і спльовує:
— Ну що ж! Пропадайте, чорт вас бери, — одразу притихши, бурчить він. — Що ж, побачимо! Ще цей командир — белбас косоокий...
Ця образа обурює завжди спокійного Попова. Очі його раптом загоряються недобрим блиском, увесь він поривається вперед, пригнувшись, зупиняється перед Льошкою.
— Чому Попов белбас? Кажи, чому Попов белбас? Лошка сам белбас! Не можна гармату кидай. Попов не бігай. Баба погана бігай — туди бігай, сюди бігай. Попов присягу казав. Жовтих не втікай. Попов не втікай. Сволота втікай. Мовчи, Лошка!
Попову, мабуть, дуже болить рука, і, видно, його розтривожив Льошка. Він починає злитися, нервово наказує нам зарівняти на вогневій вирву під колесом і повернути гармату стволом на дорогу. Позгинавшись, на колінах, ми виконуємо його наказ. Задорожний витирає масне спітніле чоло й більше не заводить розмови про втечу, але весь час озирається навколо і щось уперто думає. Попов залишає його наглядати за гарматою й кличе мене в сховище до наших двох небораків.
Тут возиться Кривенок, він зводить на Попова дуже серйозні темні очі й каже:
— Командир уже упокоївся. Лук'янов доходить. Перев'язав трохи.
— Іди, Кривенок, кулемет мало-мало гляди, — наказує йому Попов і, коли той виповзає із сховища, зітхає: — Ах, ах, погано!.. Дуже погано, товаришу командир! А-яя-яя!..
Вони лежать поруч на розісланій палатці — Жовтих на спині, задерши догори сухе, щетинисте підборіддя; .Лук'янов з рудувато-блідим обличчям, до половини накритий запиленою шинелею.