Схилом пагорка на нас у диму і в гуркоті швидко мчить униз косяк рудувато-сірих танків.
Поруч на якусь мить завмирає Жовтих; швидко блимаючи запорошеними піском очима, він, ніби не вірячи, кілька секунд дивиться на танки й вискакує з окопу. За ним по східцях вилітає Попов, потім я, позаду тупотять інші. Попригинавшись, через пориту мінами площадку ми перебігаємо у сховище до нашої гармати.
Я вчепірююсь за станини, за сошники хапається Кривенок, Жовтих і Попов напружуються внизу біля коліс. Гармата зрушує, але укриття внизу завалене груддям із розвернутого міною бруствера, гармата йде боком, і Жовтих лається:
— Ану верни, верни станини!.. Лозняк, таку твою...
Я й сам знаю, що треба повертати станини, і напружуюсь що є сили, та поспішаю, і все йде невлад. Але все-таки ми витягаємо гармату на площадку, заносимо станини, Жовтих, пригнувшись, кидається сюди й туди, як запертий у клітку тигр; низько нахилене вусате обличчя його люте й страшне, на лопатках мокрі плями від поту.
Танки б'ють по піхоті, б'ють майже безперестанку. В повітрі гримить і гуркоче, піднебесся стогне, важкий залізний гул повзе звідусіль. Ми кидаємо станини, я хапаюся за стопори, Задорожний позаду так шарпає правило, що ледве не збиває мене з ніг станиною. Лівою рукою я одкриваю затвор, він зараз же клацає — сам Жовтих прожогом загонить у ствол бронебійний.
Танки на передній траншеї. Я на мить виглядаю з-за щита, один горить, мабуть, підпалений піхотою, другий шалено мчить чомусь уздовж траншеї: кілька піхотинців, зігнувшись, біжать полем у тил. Від куряви, гуркоту, вибухів і лютої кулеметної тріскотні ми німіємо. Жовтих щось кричить, Попов прикипає до прицілу, й незабаром різкий постріл бронебійного глушить нас. Гармата підскакує, боляче штовхає в плече, я падаю — це хлопці не встигли закріпити станини.
— Сошники! — кричить Жовтих, низько пригнувшись за наводчиком, і кулаком штурхає в спину Кривенка, той хапається за правйло станини й починає всовувати її в ямку. Другий сошник знесилено стромляє в землю Лук'янов, стоячи на колінах. Криклива владність Жовтих заспокоює: здається, якщо командир тут — нічого поганого не трапиться, він на все зважить, скомандує, нам тільки б виконувати.
— Трах! — б'є другий постріл. Ледь помітний червоний вогник трасера мелькає біля танка, ударяється об нього і відлітає високо вбік.
— Вогонь! Вогонь! Не барися, вогонь!
— Гах!.. Гах!.. Гах!.. — б'є гармата, підскакуючи на колесах. Трасери не всі видно — деякі снаряди безслідно зникають вдалині. Танки, ідучи від першої траншеї навпростець до дороги, один за одним швидко повзуть по нашій обороні. Вже видно на їхніх бортах чорно-білі хрести, машини важко перевалюються на брустверах, здіймаючи хмари куряви: довгі їхні гармати з пудовими гальмами на кінцях погрозливо ворушаться й гримлять пострілами.
— Вогонь! — реве Жовтих. — Наводити точніше!
Попов молодчина — наш хороший Попов! Він, здається, один тут, вільний від хвилювання і страху, він не поспішає, не дрижить, тепер він нічого на світі не знає й не бачить, крім танків. "Гах! Гах!" — смикається гармата. "Так, тримайся, Лозняк! Здається, надходить твій час,— кажу я сам собі в думці. — Ну йдіть, гади, йдіть. Ближче! Ближче! Ще ближче!.."
Так вони йдуть і ближче, і минають траншеї піхоти... Але що це? Здається, вони прориваються! Серед безперервного гулу з люттю й безсилою злістю знову кричить Жовтих:
— Не бере, холера! Чорти б їм у пельку! Бий по гусеницях, по гусеницях вогонь!
Не бере, — я теж відчуваю це. "Гах!" — підскакує гармата, прудка іскринка трасера гнучкою стрілою миготить удалині, б'є у башту танка й одскакує вбік. Не бере! Німці, мабуть, пустили на нас важкі танки, може, це їхні "тигри"?..
Піхота відступає. Десяток людей ходами сполучення, полем біжать з-під удару в соняшники, — єдине тут сяке-таке сховище, — до дороги, падають, схоплюються, відстрілюються. За ними поміж танками біжать, метушаться німці. Недалеко від огневої, низько нахилившись до землі, знеможено трюхає сержант зі спітнілим червоним обличчям, однією рукою він тягне за собою "Горюнова", друга, мов палиця, звисає до самої землі. За ним, щохвилини озираючись, біжить невеличкий боєць з патронними скриньками в обох руках.
— Стій! — кричить їм Жовтих. — Стій, мерзотники! Розстріляю, стій!
Сержант кричить щось у відповідь, але нам не чути, тоді він, присівши, тицяє рукою в бік дороги: Жовтих озирається — це на фланзі. Командир присідає від несподіванки і лає вже невідомо кого.
— Станини вліво!
Танки вже прорвалися крізь батальйонну оборону, обходять нас і мчать вздовж дороги до села.
Ми швидко перекидаємо станини вбік, Попов обіруч гарячково підкручує коліщата наводки. "Гах! Гах!" — гримлять один за одним наші постріли, і коротко побрязкують до ніг порожні гільзи. Хлопці притихли, поприпадали до землі, спохмурніли, в очах страх. "Це погано! Тримайся! Як-небудь тримайся, — примушую я сам себе. — Ти не маєш права боятися, лякатися. У тил тобі дороги немає, один у тебе вихід — битися".
— Ага! — нарешті злорадно кричить Жовтих. — Єсть! Вогонь! Попов! Вогонь!
Не втримавшись, я виглядаю з-за щита, і миттєва радість бентежно лоскоче мені душу. Онде він стоїть, опустивши гармату-хобот, збоку вже стирчить одкинута кришка люка. Біля нього стишується другий, він трошки повертає гусеницями в наш бік, і я розумію — помітив! "Помітив, тепер буде!" — мелькає в свідомості запізніла думка, і тієї ж миті перед самою гарматою мигає вогнем блискавиця... Удар! Все тоне в куряві й смороді... Через п'ять секунд жахливої тиші — тривожний крик Попова:
— Кукуруз!.. Товариш командир, кукуруз!..
Ага, танк зайшов за купу кукурудзиння, вона зовсім близько й заважає стріляти, її треба розкидати, але знову — удар!.. Пил, сморід... Люди задихаються від тротилової гіркоти й курної задухи.
— Так, нічого, нічого, — заспокоює когось командир.
Відчуття реальності загострене, увага безмежна,
думка працює швидко й конкретно. Я розумію, що треба бігти в те пекло, назустріч танку, але не підвладна мені сила тягарем наливає ноги. Ненавидячи себе, я поволі підводжуся з-за щита, а танк, крутнувшись на одній гусениці, звертає з дороги й раптом прямує сюди — погойдуючись, хитаючи перед собою довжелезним стволом гармати. Зараз він знову гримне пострілом... Зараз!.. Зараз!! В мені все напружується — перечекати постріл, а потім... Але в цей час позаду чується наказ:
— Лук'янов, прибрати!
Лук'янов! Одразу спадає напруження; командирові краще видно, кого послати. Вибрав одного, назад йому вже не повернутися. Але сумління моє реагує на те інакше, я придушую біль у душі й озираюся — Лук'янов у розстебнутій шинелі підводиться з-за ящиків, чогось оглядається, в його очах така туга, що здається: злякається, відмовиться. Але він не одмовляється, тільки чомусь зволікає, а потім якось дуже знесилено вилазить на бруствер і, пригнувшись, біжить до купи. Там він хапає з землі один оберемок, другий, — розкидає, розтрушує кукурудзиння навколо, купа меншає, але танк — ось він!..
І тут — трах!!!
Пил, пісок б'ють по очах, у вухах гул, гострий короткий біль.
За мить я схоплююся — крізь негусті клуби пилу, ніби осліплений, чомусь поволі, нахилившись і спотикаючись, іде Лук'янов; кроків за десять від нього гаряче курить вирва.
— Вогонь! — басовито реве позаду Жовтих, а в мене все холоне всередині. Якась неусвідомлена провина перед Лук'яновим змушує мене вискочити на бруствер, позаду Жовтих люто кричить: "Стій! Назад!", але за три стрибки я підбігаю до солдата й хапаю його під руки. Він із стогоном, покірно валиться в мої обійми.
З якоюсь несамовитою силою я тягну його до вогневої. Назустріч, обвіявши нас гарячою хвилею, б'є по танку Попов. І в той же момент десь зовсім поруч — чорний, вогняний блиск і вибух! Він збиває мене, я падаю, боляче вдарившись плечем об землю. Не знаючи, цілий чи поранений, я схоплююся й знову підхоплюю Лук'янова. Танк — ось він! Важке його громаддя повзе дедалі скоріше й ближче. Вгинається, дрижить земля, мелькають гусениці; обвішані, ніби зубами, запасними траками, нестримно пруться-сунуться на нас його сталеві груди...
Гнучись до землі і грузнучи чобітьми в піску, я перетягаю через бруствер Лук'янова і разом з ним падаю під колеса гармати. Декілька куль навздогін клацають по щиту й рикошетом відлітають у боки. В окопі цокотить кулемет — це Кривенок б'є по піхоті. Командир із Задорожним лежать між станинами; коло прицілу сам Попов... Але чому це замовк Жовтих? Чому він не командує, чому не ворушиться — привалився плечем до станини й мовчить. На колінах я підповзаю до нього — ззаду глушить постріл, гармата, немов жива, здригається, в спину боляче б'є гільза. Я хапаю командира за плече, він сповзає із станини на землю, і струмінь теплої крові звідкись із шиї пирскає мені в обличчя, високим дрібним фонтаном обдає нерухому Льощину спину. Я припадаю до землі, намацую під розстебнутим коміром у Жовтих невеличку ранку й затискаю її, але все одно кров б'є й розбризкується навколо. Зблідлі повіки Жовтих безперервно сіпаються, погляд гасне, і очі закочуються під лоб. Він не впізнає мене.
— Командир! — чути поруч незвичайний якийсь, охриплий і запізнілий крик Задорожного. — Хлопці, командира вбито!!!
Цей моторошний крик приголомшує мене. Я лежу на землі й чую, як двигтить вона, трясеться... Танка мені не видно, але я відчуваю, що він уже за кілька метрів від нас і зараз усе закінчиться. І тоді, відірвавшись од приціла, обертається до нас Попов:
— Заряджай, Лошка! Собака, таку твою!.. Заряджай!
Цокотить-захлинається Кривенків кулемет, Задорожний гребе пальцями землю і тиснеться-заривається кудись під бруствер. Оскаженілий від небезпеки й люті, я штовхаю Задорожного чоботом у бік і кричу:
— Заряджай! Заряджай, мерзотнику!
Але поки він боком, наче рак, переповзає до ящика, я сам хапаю снаряд і закривавленими руками заганяю його в ствол. У Жовтих знову виривається з шиї тонкий струмінь, але він хутко меншає і, коли я підповзаю до командира, зникає зовсім. Очі в Жовтих скляніють, спиняються...
Здається, все! Кінець...
Я кидаюся до снарядів — танк за п'ятдесят кроків, не більше. Одною гусеницею він підминає під себе рештки від купи кукурудзиння, перекошується, змахнувши в повітрі довжелезним стволом гармати, з-під його днища струменями б'є дим і курява.