Я плєн, плєн…
Він опустив одну руку, намагаючись дістати з-за пазухи непростимо забуту в таку хвилину перепустку-листівку, але німець погрозливо крикнув і тицьнув йому автомат у груди.
Другий, молодший, стояв віддалік і, наставивши на нього зброю, зацікавлено розглядав перебіжчика своїми лінивими очима.
Так Пшеничний стояв, піднявши руки, під спрямованими на нього автоматами. На гомін з дворів ще вибігали німці, підкотило кілька мотоциклів з колясками, з яких стирчали ручні кулемети. Тоді молодший солдат і ще один підступили до нього, стягли з плечей речовий мішок, обмацали кишені, безцеремонно зірвали з ланцюжка ножик. Пшеничному не шкода було свого барахла, його пригнічувала тільки ця безпричинна злість у їхніх руках і на їхніх обличчях, насторожена підозріливість до нього. Він усе намагався переконати то одного, то другого, що не має поганого наміру і що здається в полон з доброї волі. При цьому він криво посміхався і з незгасаючим страхом у вузьких очах бубонів:
– Я плєн, камарад німець… сам плєн, сам…
Він сторожко озирав мотоциклістів, намагаючись угадати, хто з них найдобріший, або побачити офіцера, і тут його погляд зустрівся з похмурими очима німця в кашкеті й шинелі з чорним оксамитовим коміром. Відчувши, що все пішло не так, як він задумав, і від того неспроможний перебороти гнітючої туги, він кинувся до німецького командира.
– Пане офіцер! Я ж сам, я ж плєн, плєн… – благав Пшеничний.
Проте офіцер навіть не подивився на нього. Він щось почав говорити солдатам, натягаючи на жилаву руку шкіряну рукавичку. Пшеничний тоді зовсім злякався, раптом відчувши, що сталося щось непоправно лихе.
Німці загелготали між собою, байдуже поглядаючи на нього. Офіцер ще щось сказав, і солдат з відвислою губою, що перший побачив Пшеничного, шарпнув його за рукав і махнув рукою вздовж дороги. Перебіжчик зрозумів, що треба йти, і, оглядаючись, рушив, гадаючи, що німець конвоюватиме його. Але солдати лишилися на місці і, бачачи його нерішучість та, очевидно, бажаючи підбадьорити, замахали руками в напрямі безлюдної ранкової вулиці. Пшеничний здивувався, що вони не супроводжують його, щось жахливе й незбагненне вп'ялося йому в душу, болісна гримаса скривила обличчя, і він, раз у раз озираючись, боязко поплентав, куди йому показали.
Так він пройшов з сотню кроків, німці все стояли позаду, а один мотоцикл, загарчавши мотором, зробив півколо й рвонув за ним. Від лихого передчуття Пшеничний уже втратив владу над собою і, не знаючи, куди й навіщо, заточуючись, чалапав по грязюці, порізаній слідами шин. У повалених воротах обгородженого парканом двору несподівано з'явилася злякана жінка в товстій хустці з порожніми відрами на коромислі. Пшеничний аж похолонув від несподіваності цієї недоброї в таку мить зустрічі й водночас здригнувся від короткого гуркоту кулеметної черги позаду. Груди його блискавкою пронизав пекельний біль, і він, підломившись у колінах, осів на грязьку землю вулиці.
Наостанку, судорожно хапаючи ротом повітря, Пшеничний почув розпачливий лемент жінки й німо завив – від болю, від усвідомлення кінця й останньої лютої ненависті до німців, які вбили його, до тих, на переїзді, що ще залишилися жити, до себе, обманутого самим собою, і до всього білого світу…
14
Та кулеметна черга, що обірвала сповнене лютої злоби життя Пшеничного, пробудила з півсонного забуття й Фішера. Ще не усвідомивши того, що сталося, він підхопився в окопі і знову упав на дно, підтятий болем у засиджених ногах. Уже добре розвиднілось, але поле й ліс застилав рідкий серпанок туману. Було тихо й холодно. Біля шляху нерухомо й розпливчасто маячіли на тлі каламутного неба берези, дорога лежала пуста, із-за улоговини білим боком ледве проступала сторожка. Села, повитого імлою, звідси зовсім не було видно.
І тоді з туманної долини, де зникала дорога, безладний тріск моторів розітнув тишу. У Фішера тривожно занило в грудях, ослабли руки, він настороженим поглядом втупивсь у далечінь і з тугою відчув, що настав той момент, який визначить сенс усього його життя. Сяк-так зібравши рештки душевної сили, він смикнув затвор і вже не зводив короткозорого погляду з затуманеної дороги, де мали показатися німці. Та чи то вороги їхали дуже повільно, чи зовсім уже ослабнув зір бійця: він там нічого не бачив, а мотоцикли все тріщали. Ці кілька хвилин перепочинку дали можливість Фішеру вгамувати хвилювання, і він зрозумів, що тут йому доведеться кепсько. Але за обставин, коли він мав діяти в цьому полі на очах у старшини, Фішер, сам того не усвідомлюючи до кінця, хотів, щоб старшина нарешті змінив свою думку про нього. Це було не марнолюбство новобранця і не бажання піддобритися до командира – просто так треба було самому Фішеру. Мабуть, за цю нестерпну ніч роздумів немудра старшинська мірка солдатських достойностей стала й для Фішера якимсь еталоном життєвої придатності.
Так він чекав, від напруження й уваги видзвонюючи зубами й до болю втискаючи в плече приклад гвинтівки. Біля мушки, схилившись, тендітно тремтіла на легкому вітрі якась суха билинка. Від частого гарячого подиху пітніли скельця окулярів, але Фішер боявся їх зняти, щоб протерти. Він дуже точно усвідомлював зараз свій обов'язок і був сповнений рішучості виконати його до кінця.
А взагалі йому було нелегко, і він намагався підбадьорити себе, втішити тим, що й ті генії, які створили мистецтво вічного, – і Мікеланджело, і Челліні, і Верещагін, і Греков, – у свій час бралися за шпагу, мушкетон чи гвинтівку й виступали проти ворогів. Очевидно, боротьба за право жити важливіша за мистецтво, і їй, напевно, судилося пережити його. Цей несподіваний висновок трохи заспокоїв Фішера й додав йому сили.
Коли нарешті в далині дороги з димчастої завіси туману виринули невиразні приземкуваті силуети мотоциклів, Фішер уперся ліктями в грязь бруствера й прицілився. Але від довгого напруження зір його все більше мутнів, туман і проклята короткозорість не давали як слід розглядіти ціль. Фішер перевів дух, ще раз прицілився і тоді збагнув, що влучити у ворога мало шансів.
Те відкриття було просто жахливе, боєць злякався і знову розгубивсь. А мотоцикли тим часом, усе набираючи швидкість і дедалі виразніше окреслюючись у тумані, шпарко мчали по грязькій дорозі.
Не знаючи, що ще зробити, щоб зупинити ворогів, боєць усе ж таки якось прицілився й вистрілив. Приклад боляче штовхнув у плече, в обличчя війнуло гіркотою пороху, проте мотоцикли на дорозі котилися далі. На мить Фішер заціпенів, та, враз оговтавшись, швиденько перезарядив гвинтівку і знов вистрілив, тоді ще й ще.
Випустивши всю обойму, він широко розкрив очі і вп'явся в дорогу. В колоні ніби й не чули його пострілів – ніхто не зупинився, навіть не глянув у той бік, де засів Фішер. Передній мотоцикл уже шпарко наближався до беріз, і бійцеві треба було або втікати, або причаїтися. Але тут він дуже виразно уявив суворе, вилицювате Карпенкове обличчя і майже наяву почув його звичайний зневажливий вигук: "Роззява!" Це боляче шмагнуло по його самолюбству; не знаючи ще, що він зробить, Фішер упхнув у магазин нову обойму і спрямував гвинтівку в напрямі беріз.
Це було найпевніше й найнебезпечніше з усього можливого в тих надзвичайних обставинах. За той короткий час, поки боєць, вгамовуючи шалене серце, притискався до бруствера і вів, вів стволом за мотоциклом, жодної виразної думки не з'явилося у нього в голові. З його відчуття остаточно щезли і життя, і мистецтво, і всі міркування про гідність власної особи – увесь свії у ту хвилину обмежувався для нього тільки докірливим поглядом сердитих очей старшини та цим навальним рухом колони мотоциклів.
Передній мотоцикл, пружно погойдуючись у вибоїнах, виляючи то в один, то в другий бік, старанно об'їжджав калюжі й не дуже стрімко, але все ж таки швидко наближався. Уже було видно плечистого, в шинелі й козирчастій шапці водія, який непорушно сидів на машині, ніби злившись з нею; нижче, в колясці, був другий німець – на ньому високо стирчав кашкет і темнів чорний комір шинелі. Фішер не думав тоді, що його можуть розстріляти раніше, ніж він устигне вистрілити сам. Він не дуже ховався в окопі і все вів, вів стволом за тим близьким переднім ворогом, поки той не порівнявся з березами, і тоді вистрілив. Німець, що сидів у колясці, враз похитнувся на сидінні, обома руками схопився за груди й розмашисто вдарився лобом об залізо коляски. Якийсь неприродно загострений слух Фішера вирізнив у гуркоті моторів той звук, і зненацька страшенний грім гострим болем розчахнув голову бійця. Він випустив з рук гвинтівку і, обвалюючи руками мокру землю, сповз на дно окопу.
Якийсь час Фішер ще був живий, але вже не відчував нічого. Не бачив боєць, як кинулися німці до першого і єдиного вбитого ним ворога, як обережно поклали його, закривавленого, в коляску, як двоє чи троє скочили з мотоциклів і, шурхаючи по стерні чобітьми, підбігли до окопчика й розрядили в нього свої автомати. Молодий, з байдужими очима автоматник у плямистому розвідницькому комбінезоні нагнувся над ним, шарпнув за мокрий комір його шинелі й гидливо кинув, м'яко стукнувши скронею об мокру стіну окопу. Він постояв над убитим, не знаючи, що б іще йому заподіяти, і люто штовхнув чоботом протигазну сумку, яку боєць забув увечері на бруствері. З сумки випав шматок черствого хліба, кілька обойм патронів та потріпана стара книжка в чорній обкладинці – "Життя Бенвенуто Челліні, флорентійця, написане ним самим". Відкинута на стерню, вона розгорнулась, і ранковий вітер, що почав уже розганяти туман, помалу ворушив її зачитані, потерті сторінки…
15
Почувши далеку, знайому по темпу чергу німецького кулемета, Карпенко рвонув двері й гучним голосом, здатним підняти полк, закричав у сторожку:
– До збро-о-ої!!!
Глечик і Свист, мружачи заспані очі на замурзаних, невмитих обличчях, кинулися до дверей. Свист спросоння не міг попасти в рукава шинелі, незграбно розпинаючи її, і так і вискочив із сторожки, безтямно озираючись довкола. Овсєєв блиснув переляком на раптово зблідлому обличчі, мерщій скочив у траншею і причаївся в окопчику. Карпенко тим часом теж зайняв своє укриття й заклацав затвором, заряджаючи кулемет.
Якийсь час вони всі вичікували, боячись потривожити тишу, але попереду нікого не було.